Ти тільки не мовчи. Звучи! Гори!
Дарма, що день хлюпоче сумом сірим.
Як так - не вірити? У соломинці віра!
У ріг життя згинає? Ні, у ліру!
Бери і грай, ще хтось чекає гри.

А щоб не вгамувала німота,
Ганебний шепіт виривай із горла.
Заглушений громами, лийся горном.
Жени від себе тишу ілюзорну,
Щоб звичним животтям покір не став.

Зніміти не посмій, бо кожен звук,
Запертий у тобі, не дасть дихнути.
Мелодія притишиться забута.
Струна порветься, і накине путо
На крила мрій і на спроможність рук.

Якщо й чорнила змиються в хлющах,
Не витримає лист негод осінніх,
Слова ж твої залишаться насінням.
А жати будеш те, що сам посіяв.
А сіяв ти тоді, коли звучав.

Де соловей співав, та хутко змовк,
Де місяця відбиток бовваніє
Серед напівзаплющених зірОк,
У чагарях нічних моїх думок
Біла сова шукала для гніздів'я
Безпечне місце - висидіть надію.

Як біле розправлялося крило,
В совину мудрість, як у білі чари,
Повірила, й забула про печалі.
І голову до мене підняло
Пташа-надія. Радо зустрічає.
А я йому бажаю, щоб росло.

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Він продирався крізь насмішки і біль,
крізь зраду, сум і знущання…
Був кожен день - гладіаторський бій
за виживання.

Але він вистояв і переміг,
у серці свічкою проніс любов -
священний, єдиний цей оберіг…
Його звали Йов.

2024 рік

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

   Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
    Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
    Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
    Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

    Чи буває від природи так жорстока красота?
    Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
    Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
    Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

    Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
    Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
    Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
    Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

    Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
    Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
    А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
    Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

    Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
    Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
    Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
    А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

    Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
    Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
    Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
    Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

    Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
    Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
    Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
    Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

    Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
    Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
    Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
    Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

    З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
    І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
    Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
    Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

    Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
    Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
    Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
   Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

30 червня - День усіх Святих українського народу


Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях чорно-білих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!

Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

Виріс я у селі на Сулі,
Де черемха і вишня цвіли.
Крім села і моєї Сули,
Більш нічого не знав на землі.
Знав іще: в ясеновім гаю
Є сунична галява одна –
Там поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
Я пішов по широких світах,
Зустрічався зі злом і з добром,
Подружився з величним Дніпром,
Прописавсь у великих містах.
Снилась часто в забутім гаю
Та галява тіниста й сумна,
Де поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
За плечима роки і роки,
Немалі й невеликі гріхи.
Та постійно доводять шляхи
До села, до моєї ріки.
Я прижився в донецькім краю,
Тільки ж спомин зрина і зрина:
Десь поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах…

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

Серце моє, переб’єшся.
Любов моя, переб’єшся.

Переб’єшся, як пташка у путах?
Як увесь весільний посуд, переб’єшся?

Як народи за межу, переб’єшся?
Як нове щось народжу, переб’єшся?

А якщо не народжу, переб’єшся?

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

24 листопада 1993 р., Київ

А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люляло спокій.

Ось так, легковажно зірвавшись, він буде літати,
Забуде про те, як лежав у лискучих долонях.
На те він і вітер - бездумний, міцний і крилатий!
Та зміниться настрій - поверне в гіллясті пенати,
Під небом безхмарним, в якому лиш слід купідона
Пір'їною білою, й листя ворушиться сонно.

Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого́ дитинства змило
Дощем-часом у тайну́ скрижаль.

Найріднішим йду на світі містом...
По́рух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим листям
Юність моя просить другий шанс.

Над величним Бугом древнє місто,
Ти - моєї сутности Грааль.
Сонм пові́дай предковічних істин
Тополиним шепотом, Сока́ль.

2010

Кожен новий фільм Рубена Естлунда зразу стає подією. Так, у стрічці «Форс-мажор», що у свій час отримала нагороду Каннського кінофестивалю, шведський митець буквально анатомує таку чутливу категорію, як сором…


ПроБАЧити - якщо те поБАЧив,
що ухилялось від зору:
умить прокидаєшся наче,
ледь лезом торкнеться сором…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
«Тату, колискову...»

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

26 жовтня 1996 р., Київ

О мить! І я в тобі колись розтану,
Та розіллюся сотнею струмків.
Вертаються травою води талі,
Просочуються в бруньки боязкі.

Ти вічна, мите! В плині трансформацій,
В постійному згасанніб - то не тлін!
Так хочеться віддатися сповна цій
Весні початку нових перемін.

Заквітло. Мить, й пелЮстки сіє гілка,
Де перший лист ховає зав'язь. Мить -
І літо розлилося по узгірку,
Достиглою ожиною пахтить.

Метелик, що пірнув у мить надії
Чи налітався, а уже висить
Десятком лялечок, де сонце гріє
Нове імаго дивної краси.

А мить за миттю відквітує літо
У райдугах і травах степових,
Та на підмостки золотава вийде,
Продефілює пишно, й не зловить...

Мить задощить, і миттю захолодить,
Метелик-гусінь вклякне у корчі,
Чекатиме, допоки талі води
Відродяться, життя роздаючи.
03.2023.

Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –
то кожен обирає на свій смак.

Пломінь яскравий. Ніч, а наче день.
А розпочнеться ранок, чи помітиш?
Ті доленосні полум’яні квіти
не завжди передвісники біди.

Що каже доля подарунком цим?
Спопелить прагне чи квітчає дім?

11.08.22

Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Давати тепло.
Любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Вітри дмуть у різні сторони,
на різні боки хитають.
Приносять послання ворони,
урочисто їх вручають.
Вручають різкими поривами,
дрижанням й хитанням стін,
мжичкою, хлющею, зливою –
потребою перемін.

Ти чуєш, вітри збираються,
сильнішає їхній тиск?
Залежане видувається,
міняючи обрис та вміст.
Міняючи на незвідане,
хвилююче та звабне,
прозове, а може й з римами,
що сповнить і надихне.

Вітри ті не зважать, не зглянуться,
чекаєш ти їх чи ні.
Налинуть, святково одягнені
в одежі свої видувні.
Ти можеш втекти, ховаючись
від цих невгамовних вітрів
й вдивлятись їм вслід, гадаючи
що саме ти упустив.

09.02.24

нічого невиправного нема
все, що болить, є засоби зцілити
всміхається засніжено зима
підказує – любити

у заметіль, опісля хуртовин,
в нашаруваннях льоду
немає для окриження причин
й не бýло – зроду

нестача загостряється тепла
нерозумінням, що із цим робити
зима шугою душу обтяла
й повторює – любити

28.12.23

                І
Ми обирали по досьє
смішного дилетанта,
тому і маємо своє...
а що було і досі є –
на совісті ґаранта.

Бо у баталії за мир
не всі наїлись гички,
герої, ясно, що не ми,
та й між зеленими людьми
є сірі чоловічки.

Усе кінчається колись,
а ми іще не нажились
бодай у світі цьому,
який пізнали до війни,
коли не відали ціни
усьому.

                ІІ
Нечиста сила нас несе
до миті рокової,
де відбувається усе
реально не зі мною.

Біблійне слово упарсин
живого убиває
і я у світі не один,
кого уже немає.

Але нікого не виню,
молюсь за душі сущі,
які на лінії вогню
воюють за грядуще.

Такого бути не могло,
якби у світі не було
заслуженої кари...
щезає місто і село,
та виживаємо на зло
сансарі.

                ІІІ
Видибуємо із пітьми,
юродиві – по волі
тупоголової юрми,
раби своєї долі.

Дедалі важчає іти
до осіянної мети,
якої не почули,
бо не лише мої світи
поглинуло із висоти
минуле.

01.2024

Немає сліз -
гірких валіз,
на дні яких лиш сум…
Немає дум,
лише уламки фраз,
пустих образ…
Усе гаразд.
Усе давно мовчить
під білим стягом.
Лиш тихо плаче уночі
забутий янгол…
Немає вже, здається, сил
на невідоме завтра.
Сьогодні ж падає на стіл,
неначе бита карта…
Немає сліз -
гірких валіз,
на дні яких лиш сум,
що б‘є, мов струм,
точніше, бив,
о мур журби…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Вогнестрільно натхнення вулкан
у замріяне серце поцілив,
бо трава новорічна, бо зелень –
феєрично яскрава, палка!

Захотілось хурделиць полкам
називатись: легким і веселим,
бо трава на узбіччях, бо зелень –
нелогічно яскрава, палка!!

У душі ні на мить не змовкав
шквал пісенний лісів і поселень,
бо трава на газонах, бо зелень –
незгасимо яскрава, палка!!!

2022-2023

Все важче легковажити.
Роки
Не відпускають душу на дозвілля,
Де все душі дозволено,
Де зілля
Встеляє м'яко топтані стежки;
Де ще нема означених шляхів
Від пункту А до пункту Б,
Де вільно
Ходити безконтрольно й безприцільно
По цілині, в раю із реп'яхів.
Все важче легковажити.
Пора
Важких думок і виважених рішень,
Пора переоцінки зла й добра
Без переменшень і без перебільшень.

Наче щаблі прозорі,
ці сходи старі
запрошують нагору -
де лиш попіл мрій…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Вертає в зиму сонячне проміння.
Сліпучо визирає із верхів
блакитних пологів небесного склепіння.
Роз’ятрений мороз віджебонів
й знесилено розтікся по окрузі,
калюжами докірними лежить.
Йому всміхається [вони ж насправді друзі]
зимова нероз’ятрена блакить.

Грудневий щем на часі календарно.
Чи має бути щемною зима?
Морозонько, розлючений і хмарний,
ти сам себе лютуєш задарма.
Стікається відлучене проміння,
бере льодисте місто під крило,
вертаючи зимовому рипінню
його незамерзаюче тепло.

20.12.23

кажуть
що я
вправний політ
джмеля
свіжа видма
мертвого моря
теплі стіни
про мене говорять
більше
ніж вікна
мовчать

і не печаль
на мій вірш
печать
а нанесений
сонцем ирій
я вмираю
і народжуюсь
в мирі
кожна мить
оприлюднення
стуку

час
оспівує мадри
і муку
він
окреслює нас
як фужер
оксамитість вина
а дорога
інтриги родзинки

пам'ятайте мене
за зупинку
слова світлого
на устах
за сірник
на неспалених
мостах
і причетність
до розуміння

тінь
таки не покриється тінню
а за днем
намалюєтся ніч
так і житиме
у мені
ледь осмислена
послідовність...

29 Листопада 2021

з миттєвостей
складається душа
його величності
дарованого кроку
не залишається
невпинне
у віршах
та переспіване
приносить спокій

крізь мене проросте
казковий ліс
і золотом наллється
серця нива
у небі
до якого не доріс
розтане синь
і розродиться злива

і падатиме голос
що блукав
між горами подій
у снах пророчих
чола торкнеться
сонячна рука
на білий світ мені
відкриє очі

на повні груди
я вдихну людей
всі їхні радості
усі печалі
питатимусь
де добрий час іде
чому нестерпний
не рушає далі

горіти дням
і рутами цвісти
давати шанс
і забирати подих
допоки є наснага
щоб іти
за відчуттям причетності
та роду

17 Лютого, 2021

може я
ще не Образ Божий
не те світло
не той мотив
що лягає
чи то ворожить
чи вином
утече з води

може я
не такий далекий
не втаємнений
не простий
а чекання
на дощ
у спеку
чи коли
вже горять мости

то злітаюся
снами вічно
на могили батьків
і мрій
то вмовкаю
мов потойбічний
після збору
думок
на рій

то до себе
іду
на прощу
то до кнайпи
від самоти
в мене
ділиться світ
на тощо
і на те
що не відпустив

в мене
все вигорає
важко
добре слово
чи прикра мить
і давно
не співає пташка
в грудях тісно
коли щемить

забуваю
себе у римах
там дракони
не сплять
та все ж
Бог зі мною
а може
з ними
Він шукає
для себе меж

і впирається
в серця стінку
словом дихає
слово жне
в кожнім подиху
щось
від жінки
що любила
колись
мене

14 Лютого, 2021

Порожня, мов кімната, голова,
в якій гуляє одинокий вітер…
Я часом чую, як росте трава,
поміж собою розмовляють квіти,

освідчуються в коханні риби -
все навкруги освячене любов‘ю,
і гребені на хвилях, наче німби,
спалахують над темною водою…

Натягнуті чуття, мов тятива, -
здається, що один на цілім світі…
Порожня, як кімната, голова,
в якій гуляє божевільний вітер.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

А сни мої, як завжди, поторочами
За третіми півнями розсипаються,
Тікають в ранок полем потолоченим
Озимої мороженої парості.

Про що мені шептали в ніч безмісячну?
Питали хитро- а запам'ятаю чи?
Собі дорогу за туманом мітячи,
Щоб не минуть моє вікно, вертаючи.

Жену їх, та шкребуться перелазами .
І тільки ніч у шибку гляне злодієм,
Залазять тихо, мимрять недоказане,
Й до ранку знов шукаю з ними броду я.
02.2023.

Повітря щік торкається пестливо.
Не заважає шерхлість рукавиць.
Вітання осені, розлукою щемливе.
А у галуззі – порхання синиць.
А по землі – жагуче танго листя.
Під небом – парування крихт тепла.
Поблякле листопадове охвістя
й розмитий слід майнувшого крила.

Щока повітря холоду не вчує.
Зимові налетілі холоди –
крижинками виблискуюча збруя
довкіллю не встановлює лади.
Допоки у гіллі шуршать синиці,
допоки по землі танцює лист,
допоки у небесну черепицю
осінні дні мереживом вплелись.

26.11.23

Дводенний сніг – розвідник зимовий,
шпигуючий, не криючись, усюди.
Листопаде, виходиш на двобій?
Останній тиждень свій відстоювати будеш?

Збирайся! І покірливо крокуй
наздоганяти побратима літо.
Вже першим залпом зледенілих куль
знесло твій стяг позліткою розшитий.

Ну що тобі той тиждень? Це ж абсурд.
Ти знаєш, що приречений вмерзати
у прошарки льодистих кучугур.
Морозяні заряджено гармати…

Здаєшся? Чи погорда не дає?
Чи впертість [ненасить] не дозволяє?
Це володіння, календарно, ще твоє –
формальність, що нічого не міняє.

Сніг-резидент, зухвалий та жорсткий,
господарськи гуляє по окрузі.
Листопаде, лякатися не смій!
І бийся! В повну силу й без ілюзій!

23.11.23

ІОплакує себе у небі осінь
на золото потоками води.
Це наші кольори, які і досі
політики і діячі, дорослі,
не поміняли. Віють холоди,
іде зима і, з нею по дорозі,
іде війна колоною орди,
не замерзає, не перемагає,
але на цій дорозі залишає
криваві незагоєні сліди.

ІІІдуть живі, але... на кращі села,
де і раніше мріями жили.
Кацапія їм шиє постоли,
Європа апелює, – ще не вмерли,
Америка – що не перемогли
корупцію і мафію раніше,
аніж країну захопили інші
парафіяни ОПи... і ярма...
...............................................
нікого ця опінія не тішить,
тому і зброї меншає все більше,
і гроші – ніби є, але нема.

ІІІГадаємо, – а що керує нами,
коли лякає істина словами
нового гімну і не майорить
у небі позолотою блакить
знамен, які... не догори ногами?

Де унизу – духовне, а земне
панує угорі над головами –
нікого ні війна не омине,
ні горе, ні руїна, ні цунамі.
Земля жива і дух її летить
до сонця. Композиція велить
інвертувати кольори місцями,
але на це не вистачає тями...

Уже – на часі,
            бо життя
                        це мить,
що володіє нашими умами.

11.2023

Фата-Моргана іншою буває –
cherche la fam... а я кажу, – мерсі,
не Роза, не Лілея, а Sisi
принцесою ці заводі лишає.

Запам’ятаю небо, і прибій,
і гавані затишні і надійні,
де я була в ілюзії твоїй,
але одне одному необхідні.

Я бігаю по хвилях... на бігу,
виконуючи ритуальний танець,
та не міняю пана на слугу...
шукай мене, літаючий голландець.

Твої надії на морському дні.
А я... А я полину по Дунаю
у незабутні вечори і дні,
куди не я... «А’ROSA» повертає,
роняючи блукаючі вогні
у течію минаючого раю.

Ніби вже й ніч…
Погасло небо.
Земля не дихає,
Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу,
поки ще ніч,
поки є ще час,
поки Космос кругом,
поки день погас..,
поки тінь моя –
невидимая..,
поки тінь моя –
не моя…

20–21 квітня 1989 р., Київ

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!"
Не купував – не продавав ніколи.
Мене маленьким вигнали зі школи
за те, що рахувати вчився сам.

Вигадуючи власні величини,
мораль яких ясна́ лише мені,
я за́вжди помиляюсь у ціні,
коли кажу, що цей товар – безцінний.

Я бачу райдугу – радію і живу,
кому платить за неї? – я не знаю;
хай платить той, хто зайві гроші має –
мільйоном райдуг кличе Голівуд.

Я мав кохання горде й безкоштовне,
яке найшло на побутовий риф,
де вимальо́вувало свій страшний тариф
за кожний поцілунок, слово кожне.

Коли вмирає дорога душа,
ти нищиш все, всього себе продав би;
ой, гроші-гроші, ви продажні баби!
той, хто їх мав – даремно поспішав.

Між статком і нестатком – середина,
де балансує більшість громадян,
там ходять гроші – це душевний стан,
в якому завжди втомлена людина.

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!" –
кричить планета і торгує жваво –
на всі скарби́ поширюється право.
Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам…

23 жовтня 1995 р., Київ

Тобі канун. І чорна рвана рань.
Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
Прожого лупнула і знов пірнула в твань.
Світлоефект зробила темна сила.
Нова смертельна ніч
старий словник відкрила –
і для початку цей епіґраф ось такий.
Тобі канун. Мені – твоя Нірвана.

Прийшов мій Вознесенський, Ойстрах мій,
мій Брамс не так короткий, як щасливий,
мій любий Стінґ, мій Бах новий-старий,
мій Сальвадор Далі честолюбивий,
прийшов. Прийшов і я.
Ми не згуртуємося, ми?
Зара́ні вдячний.

День плавати навчився без води,
я пропускаю в нім кораблик віршомовний.
Тобі він на́що? Захлинешся ти,
мій враже кровний.
Тебе врятую я, якщо неглибоко,
якщо не глибоко ця злість є у мені,
мій враже кровний…
Ні.

Якщо гітара вдосконалить лад
до самих меж найближчої Нірвани,
то зупинити зможе кровний брат
блаженство дня останнього на ґрані.
І ширші стануть звуки у гітар,
і неушкодженим повернеться Ікар,
мій кровний брат,
себе всепокоритель.

А отже епілог мій – твій канун.
Навчись у брата всі висоти брати.
Ціна за це – сімсот священних рун,
які я буду вголос віршувати.
Якщо не ворог ти, продай мені життя,
яке не гріх назвати словом я́.

20 лютого 1996 р., Київ

Чорна субота і вірш про неї.
От і не стало маленької феї.

Бджілки літають, струмок сюркоче.
Твій повелитель нічого не хоче.

Що то бажання і що то надії.
Супроти смерті нічого не діє.

29 червня 1996 р., Богдани́

Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління
бездумно обкрадають тут!

Їх там попереду – немає…
Нікого, чуєте?! Зима!
голодна, вічна і німая,
без сонця, світла і тепла.

Куди тепер? В безкраїй космос
чи в океан до мертвих риб?
щоб знов роздягненим і босим
навчитись вперше говорить?..

31 травня 1989 р., Київ

ІПора заснути і не спиться,
перед очима міражі:
осінні візії, жар-птиця
у небі, у руці синиця –
асоціації душі...
асиміляція любові,
акумуляція у слові,
анігіляція іржі.

ІІМоя фантазія усоте
перебирає кольори
веселки, знизу догори,
в основі сині, вище жовті
як наші давні прапори –
руно небес і сині води...
так мало бути і було,
але знайшлися верховоди,
які історії на зло
змінили кольорове тло
і негатив дали народу.

ІІІ
Пора проснутися, пора
перемивати душі й кості,
бо лопає земна кора...
.....................................
на все не вистачає злості,
не всім ще хочеться добра
і золота у високості.

09.2023

Лишаючи когось незнано з ким,
доводиться ще й не таке вважати.
Ввижається все зрадництвом низьким.
Лишається не знати і лежа́ти.

На ту поталу кинуті листи
літають од адреси до адреси.
Тікаєш, нетямущий, з міста ти
до совісті, до злої критикеси.

Намірюєшся вивчити думки,
як ті слова у букварі найперше.
Біжать години в тебе, як віки,
глобально, боляче, на тлі великих звершень!

Знаходиш сяйво Боже у кутку,
за днем приходить свічка до ікони,
стоїть, мов на прощальному містку,
горить і молить, як поет до скону.

За лабіринтом цим – страшніший лабіринт,
хоч легко осягнути простір зором.
Якби ж знаття! Куди вкрутнути ґвинт,
щоб розвалити весь бардак знадво́ру?

Цей світ майне коротким манівцем,
затисненим скарба́ми між ґалактик,
але бажання це, й не тільки це,
загорне цілу Біблію у фантик!

22 червня 2004 р., Київ

За всіх, хто у скруті опинявся поряд,
за кожну стежину, що виводила на дорогу,
за кожний загублений у натовпі погляд…
За кожну мить - дякую Богу.

Оніміють ноги - лишаються руки,
відмовить права - повоюю шульгою!
Недаремно кажуть: до зірок крізь муки…
За кожну мить - дякую Богу.

Щастя - це коли у душі свічка.
Вдячний за друга, вдячний за ворога,
за поривання намріяні й розвінчані…
За кожну мить - дякую Богу.

Відвернуться всі - залишаєшся ти,
як завжди, недосяжна, красива, строга,
ми - пара Шагала, що над містом летить…
За кожну мить - дякую Богу.

А якщо опинюся сам-один, як перст, -
ніби хмара у небі геть одинока,
все одно із вдячністю нестиму хрест…
За кожну мить - дякую Богу.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Ось потихеньку я дістався краю
Так, того краю де вже вибір жде
Чи скніти далі на шляху до Раю
Чи жити тут до поки життя йде?
Питань безмежність тут, безмежна вічність
Там.
За обрієм життя чекає.
А Відповідь? Коли Її Величність
До нас зійде, чи може десь чатує?
Не буде відповіді тут!
Тай там ніхто не скаже!
Бо вже тоді із нас вони не знімуть пут.
Хтось співчутливо так дорогу вкаже
І від воріт ключі тихенько продзвенять.

Ялівцева душа, що буятиме завжди – зарівно яка пора
І її платонічне кохання до ницого, голого тіла -
Як обплетена хвіртка з колючих рожевих троянд
для зневірених,
Як уявний друг Вістен Одена чи для когось - Бог Віздома.

А вона набагато вища од нас усіх:
Релігійних фанатиків, скептиків, атеїстів
Поки ми гриземо себе із середини та других
В наукових і просто безсенсових квазі диспутах.

А вона як хлопчисько, що дуже уміло сховався
І тепер як довкола нього рояться уперті діти,
Він сидить спокійно у діжці і втримує свій хизуватий сміх,
Позаяк мудрість, як щастя притриматись любить тиші.

І душа ялівцева, до того ж, усепроникна,
І витає в тумані питань і у містиці часу,
Бо не їй затушувать світло
перед раптовою істиною,
Бо не їй заплющувать очі від ласу дикого джазу.

Тож нехай підноситься вільно над нами, мов дужий птах,
Бо з висот ліпше видно місця для звитяжних прагнень,
І якщо до етеру не дано доторкнутись нам,
Хай у душах наших безслівно світить
таємна правда.

5.VII.MMXXIIIp.

Земний ковчег на хвилях вічного життя
то піднесеться, то пірне в космічний шторм!
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор!

Ми так живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішний кожен з нас.
Летять віки, приходять діти – дочки та сини,
і сивий дід онукам каже: «Пошли вам, Боже, кращий час».

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки оцінять, якими ми були і як жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Хай наші долі вже у вимірах нових,
бо не стоїть на місці світовий прогрес.
Але ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
і в нашій пам’яті воістину воскрес!

Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
Якщо і в цім столітті раптом знову мир впаде,
то цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра!

ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як легко ми і просто жили.
ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.

Наш космічний корабель
мчить у вир чужих світів!
Десь існує інша паралель
для бездоганних життів,
наших нових життів!

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – двадцять перший урок.
ХХІ століття, нам надію пошли!
Хай нащадки помітять, як незбагненно просто ми жили.

ХХІ століття промайне між зірок!
ХХІ століття – новий урок.

З нами – Бог!

18 вересня 1999 р., Богдани́

ІСвяте письмо поволі, та збулося
у місиві релігій і подій...
і Гоголя – читай, та розумій.
Аж дибки підіймається волосся,
коли у храмі чути біса, – ось я...
а на амвоні об’явився вій.

ІІМосковії доволі ідіота,
аби кипіла брага і робота.
А іншого нічого не дала
історії ця світова гидота
окрім війни і явного козла
із мордою і ратицями чорта.

Міняє масті войовничий кінь,
а у сідлі опудало волає, –
кради і убивай, кому не лінь.
Об’явлення Іванове триває
і більшої трагедії немає
як ця аж до десятих поколінь.

А братія вітає супостата,
що догорає у сусіда хата...
і молиться дияволу щодня
несамовита хижа кацапня.
І як таке із люттю не обняти,
аби упало в пекло із коня?

ІІІПалаємо до ворога любов’ю...
такий дано народу заповіт –
терпіти сатану багато літ...
..............................................
а нині умиваємося кров’ю
за те, що потурали безголов’ю,
яке донині забавляє світ.

06/23

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.

Він має вчену степінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – Його мала небога, –
лягає полежати у труну.

1994 р.

Тихо линув
тополиний
пух.
Тупо линув.
Дух на мухи
дмух!

На потухлі.
Видув тільки
двох.
Похилився
і не дихав
мох.

Птах поранений
коханням
пах.
Тихо линув
тополиний
Бах.

30.05 – 02.07. 2022

Іван Марчук створив унікальний стиль у живописі, який
жартома назвав «пльонтанізм» - від слів «плести», «пльонтати»…


Пульсація перших крапель.
Вікно у ниткАх - Марчук.
Розріжемо яблуко нАвпіл.
Слова позникали - мовчу…

Хіба тут слова потрібні?
Наш жанр - це німе кіно…
Збігають струмочки срібні.
Дощить.
Ми удвох.
Вікно.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік