Минулої неділі
Я був на весіллі
Я їздив на село
Де жиє вся моя ріднє

Петро Величко дембельнувся
Наталку Щур увів на шлюб
Вона два роки ждала
І нікому не давала

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

В десятій всі були у церкві
Потім в сільраді розписались
Потім всіх троха взяли нерви
Заки по тачках розібрались

Я посадив в свою восьмьорку
Трьох тьолок і конєшно дружку
Бо мусів грати на весіллі
Не молоду, то хоч подружку

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

На весілі була музика
Чотири пацана зі Львова
Так завалили, же у стайні
Аж сі обригала корова

Всі посідали за столи
Всі їли пили і співали
Потім полили пляц водою
І танцювали танцювали

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

Потім приїхала вночі
На мотоциклах ціла банда
Ми розібрали паркани
І бились всі кому не в падло

Розбили писок молодій
Спалили хату молодому
Все було так як на війні
А потім сіли пити знову

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

Їхала шляхом червона фiра
Їхала, скакала туди, де лiпша жизнь
Шальона чортопхайка перла собi, перла
Фiрман у кашкетi свято вiрив в комунiзм

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Ату його! Заїхали в болото
Конi встали, не йдуть, хоч їх цiлуй
Молитися не можна, бо ж комсомольцi,
А чорт з-пiд землi: "А най вас партiя рятує"

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Люди в гвалт: фiрман — сволота
Де ж ти, скурвий сину, всiх нас завiв
Тож перша робота — фiрмана в болото
Ну, а по-друге — перефарбуєм вiз

Був червоний — он де заїхав
Буде жовто-синiй — побачим дивний свiт
I разом заспiвали "Засвистали козаченьки"
Правда, на мотив "Наш паровоз вперед летит"

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Потiм вибирали народних депутатiв
Потiм вивчали пiснi батькiв-дiдiв
Потiм з голодухи почали їсти коней
А хто шмат не вирвав — лаяв москалiв

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Як поїли — то й запили, а значить, заспiвали
"Душу й тiло ми положим за нашу свободу"
Тут болото не витримало ЧВАРК!
Гей, слов’яни, немає народу!

Коли упаде тінь
на порозі змін,
ото буде файно.
Тоді настане день,
той великий день,
світло надзвичайне.
Та й завіє дим,
залунає дзвін,
оніміє тіло.
Тоді кому літать,
а кому чекать,
кому у підпілля.
Ясени-сини,
сині восени,
стануть в далі невблаганні.
Прилетить херувим,
візьме тебе він
у прозорі крила.
Зливи і слова,
сльози і діла,
і тебе нема -
то вітер в полі віє.
Потім прийдуть бики,
кати і менти -
гади безнадійні.
Ящури-щури,
вори-вороги,
кольорові комерційні.
Будуть понукать,
штрикать і смоктать,
але ти не бійся,
Бо тебе нема,
вже тебе нема,
ти - не ти,
а в небі синьому - синиця.
Раки і роки,
кроки і круки
сунуть по нозі, по Душі.
А чому не ми,
а чому не ти,
виєм дикі нетямущі.
Віко глухаря,
сльози омуля,
вийди - я навчу літати.
Будеш ти літать,
мов у небі Шатл,
ти не ти,
а в небі риса.
Світ марить.
You look around!

Я піду до річеньки
Стрічати зірочки,
Зазирать як падають,
Ловити їх жменями.
Наберу у пазуху
Оцих бризок-вогників
Затанцюю радісний,
Зрадію до смерті.
Поженусь за райдугой,
Злечу по-під хмарами,
Передам по радіо:
"Прощай, рідна Батьківщино".
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна вгамує.
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна, весна.
Я біду не вижену,
Сама з мене вискочить,
Побіжим, покотимся,
Заведемо бесіду.
Наберусь хороброщів,
Спитаю у горя:
"Чи мене не викине
Упасти у море?"
Забіжу до Зіночки,
Хильнемо по чарочці,
Поведуся лагідно,
Поділюся жалощами.
Всесвіту пронизливий,
Відкрий правди трішечки:
"Чи мене не вистачить
Загинути по весні?"
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна - гуй.
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна, весна.

Поза тих минулих далях
На семи високих палях
Спить Мамай.
Не устане він, не діє,
У семи потоках віє,
Снить Мамай.
Сяє у весняних росах,
Сидить у величних позах
спить Мамай.
Весь на лазурових нивах,
В ніжно-пелюсткових зливах
Снить Мамай.
Великий спокій його лагідно чарує,
Всіма вітрами і цунамі він керує.
Він Мамай.
Яскраві сни йому малюють водограї,
Його вартують в піднебессі птичі зграї.
Спи Мамай.
Синя його риза не рвана,
У прозорих водах випрана,
Тіло його тане в омані,
Думи загратовані у брамах.
Він не сам, ні з ким і не з вами,
Він ніде не йде в тумані.
Мамай.
Не вагається, не плаче,
Ти - герой, міцний козаче.
Спи Мамай.
Згаяний у синіх ланах,
У димах семи ладанів
Сни Мамай.
Але Бабай не марить, він уже крокує,
Зловісним поглядом усіх на смерть дивує.
Йде Бабай.
Йому ніде ніколи на землі не спиться,
Він не радіє, не сидить і не поститься.
Дід Бабай.
Синя його риза не рвана,
У прозорих водах випрана,
Тіло його тане в омані,
Думи загратовані у брамах.
Він не сам, ні з ким, не з вами,
Він ніде не йде в тумані.
Мамай.
Але той не спить, не бавиться,
Він іде, гримить, штовхається,
В сутіні ночі страхається,
Він усім ві сні з'являється.
У воді, в вогні, у пекарні
Діє один негарний
Бабай.

Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен у війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче уві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся,
Та й негайно рушаю у дальню даль.
Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче уві сні.

Агати блищуть, наче райдуга,
Що зігнула горба за дорогу.
А на дорозі - два мандрівника,
Вони щасливі, повні радощів.
А любі губи - барви заходу.
Аба-ба-ба, на небі - перша зірка.
Агати блищуть, наче райдуга,
Їх запалює усмішка твоя.
Хайла-ла-ла,
Хайла-ла-ла.
Весе-веселкова,
різнокольорова
усмішка твоя.
А верби-дуби бавлять листями.
Їх лопотіння - наче казка ночі.
А ти, ти, ти - подібна до каміння,
На них лягли дві дощові краплини.
А небо - біле, барви цукру.
Аба-ба-ба, дорога зве на захід.
А верби-дуби бавлять листями.
Щось запитує усмішка твоя.
Хайла-ла-ла,
Хайла-ла-ла.
Весе-веселкова,
різнокольорова,
усмішка твоя.

Шалена зірка непостійна, стій-но,
Падаєш куди, ти?
А в серці друга зірка, схожа під копірку,
Лине до тій, до тій.
Я її схоплю, бо я тебе люблю, люблю, постій.
Та ти - як дим.
Я перетворю ніч цю
На мою серенаду
Тобі.
Шалений я цілую шию, губи, груді, та в уяві,
Бо ти так далека.
Нічний зефір волосся лиже, він гілці хитає, бачу.
Де ти, фея моя?
Рожеві плями на обличчі, чую, нега тягне плечі.
Чур.
От і зникає ніч ця,
Лунає серенада
Моя.
Шугає мій шалений регей. Шува-губа, губа-шува,
Оу - є.
Дерева - мої пальці, вітер - це моє кохання,
Небо - це моя струна.
Влітаю раптом разом з зіркою в вікно до тебе,
Земфіра, Земфіра.
Моя,
Земфіра
Моя.
Де ти, Лаура
Дивних снів?

Святковий день із сонцем попрощався,
Вдягнувши помаранчевий халат,
За обрій у колиску заховався
І там заснув із співом пташенят.
Царівна ніч із темінню-сестрою
Кидають в небо жменями зірки.
А місяць-сторож тихою журбою
Серпом проколює вночі дірки.
Мабуть, казково, гарно романтично,
Але не всі побачать красоти.
Для когось це все просто
і так звично –
Так, ніби день міг навіть не прийти.
Горять думки і плутаються швидко,
Блукати важко у тунелі почуттів,
Байдуже бачить бруд у світі просто гидко,
Сказавши всім: „я того не хотів.”
Тунель веде пречорним лабіринтом,
Хоч вдалині промінчик мерехтить,
Та непомітний він. Важким упертим гвинтом
Людськая суть в єстві й думках стремить.
Чи то щаслива, чи гірка й кривава,
Чи то самотня, чи жорстка й смутна.
Так само й доля – то глуха й лукава,
А то прихильна, лагідна така.
Отож прямуєш... Раптом над обривом
Чи то стрибати і піти у забуття?
Чи врятуватися, пірнувши в безвість, дивом.
Повіривши у казку, як дитя.
Життя так сильно давить, заважає,
Стирає з пам`яті думки, слова.
Усе проходить, все біжить минає
Болить від шуму, тисне голова.
Але у прірві сонце вже не світить,
Не віє вітер, не шумлять ліси,
У безвісті ніхто вже не помітить
Ні переваг, ні шарму, ні краси.
Назад вернутись – в темряві блукати,
Піти вперед – пропасти назавжди.
Та вихід треба все одно шукати.
Лиш прагнути його, немов води.
І варто глянути, можливо, хтось ще збоку
Стоїть, вагаючись зробити крок.
Боїться темряви, і впасти так глибоко,
І більш не бачити, ні сонця, ні зірок.
Простягнена рука, наївний голос,
Прохає помочі, хоч він такий, як ти.
Але якщо до смерті тільки волос,
Чому ж взаємно не допомогти?

Когда-то ты жила рядом со мной,
И я был вхож в твой дом.
Я часто видел себя в твоих зеркалах,
Я любил играть с твоим котом.
Но время текло слишком быстрой рекой -
Ты не стала женой, я не стал звездой,
Но я часто вспоминаю те времена,
Когда я знал тебя совсем другой.

Ты верила в то, во что верить нельзя,
Но, ты знаешь, тебе это шло.
Ты видела свет, ты писала стихи -
Скажи, куда все это ушло?
Теперь ты стала совсем чужой,
Но твое число - девять, твой цвет - голубой -
Я помню все это с тех самых пор,
Когда я знал тебя совсем другой.

Ты помнишь, мы с тобой говорили о снах,
Теперь ты говоришь о деньгах.
Твой рот стал жестче, руки - смелей,
Но свет потух в твоих глазах.
Тебе нужна передышка, нужен покой,
Но на это наплевать тому, кто рядом с тобой.
Он очень мил, но он не знает о том,
Что когда-то ты была совсем другой.

Он носит странные вещи в гитарном чехле.
Он крайне доволен собой.
И вы проводите день в обсужденье того,
Кто стоит за чьей спиной.
И вы проводите ночь в ожидании дня.
День придет и уйдет, не оставив следа.
Я смотрю на вас и вспоминаю о том,
Что я когда-то знал тебя совсем другой.

Я посижу рядом с вами, я послушаю джаз
И даже поддержу разговор.
И когда, наконец, я захочу курить,
Ты прогонишь меня в коридор.
И когда соседи застучат за стеной,
Я посмотрю на часы, я пойду домой,
И дома я увижу сон о тех временах,
Когда я знал тебя совсем другой.

Я привык к тому, что всю жизнь мне везло,
Но я поставил на "двойку", а вышел "зеро",
И вот самоубийца берется за перо и пишет...
И скрип пера по бумаге, как предсмертный хрип,
Мой евнух был героем, но он тоже погиб.
Я кричу, но ты не слышишь мой крик,
и никто не слышит...

Я встаю и подхожу к открытому окну,
Вызывая тем самым весь мир на войну,
Я взрываю мосты, но я никак не пойму -
кто их строил?
И последний автобус ушел уже давно,
И денег на такси мне не хватит все равно,
Я видел все это когда-то в кино,
и все равно я расстроен.

Но не пугайся если вдруг
Ты услышишь ночью странный звук -
Все в порядке.
Просто у меня
Открылись старые раны...

И я пишу стихи всю ночь напролет,
Зная наперед, что их никто не прочтет.
Зачем я жду рассвета?
Рассвет не придет - кому он нужен?
Слава Богу, осталась бутылка вина,
Но как странно ползет на стену стена,
И я - посредине, но я сам виноват
и к тому же простужен.

Но не пугайся если вдруг
Ты услышишь ночью странный звук -
Все в порядке.
Просто у меня
Открылись старые раны...

И даже тишина звенит в моих ушах,
И стрелки почему-то застыли в часах,
И дым в глазах, и цепь на руках, и нечего есть.
Но все будет не так, как оно быть должно.
Все будет именно так, другого не дано,
И все же как бы я хотел чтобы ты была здесь,
Как бы я хотел, чтобы ты была здесь
Как бы я хотел, чтобы ты была здесь...

Но назавтра ожидается мрачный прогноз,
К тому же я остался без папирос,
И в каждой клетке нервов горит
свой вопрос, но ответ не найти...
Но так ли я уверен,
что мне нужно знать ответ?
Просто я - часть мира, которого нет,
Мой последний шедевр - бессмысленный бред,
Мой последний куплет давно уже спет,
Так было и так будет
много-много лет, и нет другого пути.

Так не пугайся если вдруг
Ты услышишь ночь странный звук -
Все в порядке.
Просто у меня
Открылись старые раны...

Нам всем нужен кто-то,
Кого бы мы могли любить,
И, если хочешь, ты можешь полюбить меня.
И нам всем бывает нужно кого-то побить,
Помучить, покалечить или даже убить,
И, если хочешь, ты можешь погубить меня.

И нам всем бывает нужно
Поплакаться кому-то в жилет,
И, если хочешь, ты можешь взять жилет у меня.
И нам всем бывает нужно быть лучше других,
Умнее, красивей и сильнее других,
И, если хочешь, ты можешь быть лучше меня.

Но если вдруг мы все станем в чем-то лучше,
Я дам тебе шанс, и ты сможешь дать мне бой.
Я дам тебе место за своею спиной.
Так думай, думай, думай, что же делать со мной.
Думай, думай, думай своей головой,
Мы можем пить с тобой,
Но мы не будем петь с тобой!

И нам всем бывает нужно над кем-то посмеяться,
И, если хочешь, ты можешь застебать меня,
Так наставь мне рога и пришей мне хвост,
Вперед, детка, не взорви мой мозг,
Но, если хочешь, ты можешь взорвать меня.

И чтобы жить, нам нужно жрать,
А по ночам нужно спать,
И, если хочешь, ты можешь спать рядом со мной.
И нам всем нужен кто-то, кто бы нас любил,
Всем нужен кто-то, кто бы нас любил,
И, если хочешь, я полюблю и тебя.

Но если вдруг мы все станем в чем-то лучше,
Я дам тебе шанс, и ты сможешь дать мне бой.
Я дам тебе место за своею спиной.
Ты думай, думай, думай, что же делать со мной.
Думай, думай, думай своей головой,
Мы можем пить с тобой,
Но мы не будем петь с тобой!

Дивлюся в вікно,
Бачу місяць і зорі,
Вони зараз поруч,
Вони лиш зі мною.

І солодко промовляють
Ці друзі до мене,
І кличуть до себе,
Де так добре й так легко.

Мала би крила
Піднялась до неба,
Зустрілася б з ними
І була б щаслива.

Я була б ніде,
А водночас усюди,
Не бачилась з кимось,
Та бачила б все.

Не чула, не їла б.
Про погане забула б.
Та це лиш утопія,
Омріяна… снами…

Нікому шкода не стане Його крім тебе,
Ніхто не згадає, тим більше заплаче,
Померла людина – померла одна проблема,
Шукай вітру в полі, шукай себе, козаче.
А очі сумують, а очі видушують сльози,
Десь чути поблизу брудну вуличну лайку...
І вже не буде солодкої пані Глюкози,
Щоб підсолодити життя, печалі скрутити гайку.
За що тебе доля так? Власне й ніяк, просто
Ніщо не залишиться в білому світі, ти знай,
Якщо не буде любові у серці твоєму по зросту:
Чим важче любити, тим більше любов поважай.
Можливо ще стовпчик? - давай ще одного за волю,
Єхидніє тиша, розколюючи ніжне серце,
А мо відізветься, знайдеться омріяна доля...
Чуєш? Вітер життя несеться...
15.10.2004.

< порожнеча >

"а ти ж говорив а ти ж обіцяв...
даремно ти сказав що це добре..."

Карма
“Дірка в бублику не затягнулася!..
А ти ж обіцяв! казав що це добре!..
Дірка в бублику мого всесвіту!..”
P.S.
О недаремно на долю ти дулася -
Дірка вагітністю не обернулася.

"Котиться камінь наріжний
схилами тисячоліть.
Начебто час зупинився -
слово у горлі стоїть.
.....................
Слово було на початку.
Буде воно і в кінці. "

Філософічне
Було на початку слово,
і слово стояло в горлі.
І час зупинився. Фігово!
Швидше, ж-бо думи заторні!

Мовчки симон наріжний
котиться по щоці -
й надто вже очевидний
вираз на язиці...

вир поглинає:
це така ясна днина коли багато срібла
і таке воно легеньке
що вітерець його перебирає
в тій днині десь є одне місце начебто вир...
синя бабка над над ним стрілою летить
а червона жариною тане...
вир розплетений їх поглинає
я теж мав багато друзів
та нікого з них вже немає...

звір зближається
чую як розчепилося повітря від кинутого списа
я добре його гартував
інших звуків не вловлюю
хіба що в холоднім світанні
обнявши за шию сіру гуску плаче дощ...
мабуть у серце поцілений
звір входить у мене
тепер і я плачу

дівчина в синіх черевиках тихо крадеться
навіть їй самій не почути того
я беру павутинку за край якусь мить вагаюсь
а потім думаю що це вже востаннє...
але інша дівчина нічого про це не знає
і так само тихо крадеться...

є місце фіалок що про нього мало хто знає
Бог квітне серед розлогих лугів
на пагорбі у гайку
що розрісся
а квітне тоді коли ще ані листя ані трави
а довкола пагорба тільки весня
наповенева вода
як фіолетовий сон як безмір краси що
ось-ось нарине
всіма потоками барв оздоблюючи зелені луги...

Ранній вечір запалив золото,
моя кохана, у твоєму склі.
А я знемагаю від смертного холоду,
холоду без тебе – на всій землі.

Посідали будинки на березі вулиці,
звісили ноги, похилили голови,
один до одного від холоду туляться,
дивляться в калюжі на небесне олово.
Котиться крізь вакуум колобок планети.
Розгоряються Блокові ліхтарі.
Павуки-поети плетуть тенета.
Зупиняється серце.
Стає Гольфстрім.

Що тобі ввижається, не моя кохана,
коли оте золото, як мед, тече.
Якими словами виліковуєш рани,
і якими винами запиваєш щем?
Я рекомендую вина з Порто.
Тобто портвейни:)
А можна й – з Криму.
Хай вони течуть через всю аорту
і виповнюють вени, з словами в риму!

А ж я навчився ні за чим не жаліти,
Тобто радіти – коли один!
Дивитись назад,
вздовж власного сліду,
і хотіти ще раз по нім пройти!

Цим слідом приходили торговці хмарами,
приводили замурзаних шахтарів,
і хтиво топтались під вікнами парами –
запитатися: як там – без них – вгорі?
А вгорі безрадісно...
Космонавти
безпричасно дивляться з-під руки,
як пливуть олігархи ріками нафти
і бредуть з балонами газовики…

А вночі приходили по податки:
сварились за золото, побили скло.
А в тебе того золота – як в солдатки,
самої нещасливої
на село.
Ех!..
Отакі-то уроки, давно кохана...
Задавали кохатися вчителі.
За домашнє завдання обом – догана,
А причетним – з батьками!
За сонце в склі.

Батько намотає паска на руку
і зітхне: „Червонію за тебе, синку...
Віддати б тебе янголам на поруки,
може і навчили б вибирати жінку...”

Літаки одиноким махають крилами,
плющать космонавти об скло носи,
розстилають килими, пишуть вилами:
відчиняйте янголи – Азм єси!

А янголам що – прилетять , щасливі,
перепишуть закоханих до товстих книг,
і дадуть всім нещасним по кислій сливі,
щоби ті не просились одні до них.
Та залишать на згадку одну пір’їну –
лоскотати спогади про совок,
де впадеш на спину у сніг-перину
і у небо дивишся, як в ставок.
А в ставкові – Господи! – тоне небо!
І пухнасте латаття пливе на схід,
де зі сходу спогади не про тебе
не сюди шикуються
не в похід.

Літаки одиноким...Одиноким – хмари!
А зненацька закоханим – небо й сни!
А за що – не питайте мене – задаром!
Щоб не сталось на небі з-за них війни.
Бо коли війна – тоді не до золота.
Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
й розсилав у відділи смертного холоду,
а із них – в підвідділи кислих слив.

Бездоганно у Господа в канцелярії:
розливається золото, гусне мед.
В ночі – брови чорнії, очі карії.
Розлітаються янголи в пед та в мед.
З того боку місяця чути гамір.
Розпочала торговище біржа снів.
Ніч затисла місто поміж ногами
і стоїть-хитається у вікні.

Задивися на небо, колись кохана,
чи достатньо на ньому дрібних зірок –
рахувати безпомічно,
щоб на ранок
опинитися далі від них на крок.
Чи тремтиться тобі від мого холоду,
а від меду-золота чи терпне смак,
і чи досить в очах чоловічого голоду,
окрім зіреняток – дрібних, як мак.

А я б з того золота десять перснів
на десять пальців собі відлив,
щоб пальці світилися, як безсмертні,
і не торкалися більше слив.
Й ховав би руки від всіх за спину,
під власного серця шалений стук,
й вправляв би коштовні жіночі кпини
у голови перснів – по кілька штук.

Котилися днини, минали б ночі,
Абстрактне Добро незлюбило б Зло
за щерблений місяць, що також хоче,
(за те що світив) в домовину-скло.
І тільки б над містом підбили зірку,
і хвиля від вибуху смертю йшла,
то я б не тікав, а знімав би мірку –
на око – для тебе –
із твого
скла.

8
Рабовi сниться кара i тиран,
Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
У небi журавель, в руцi синиця,
На небесах Великий Вiчний Пан.
Рабовi все одно, все без рiзницi.
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усмiхається рушниця.
У рабствi вiн знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хлiб у нього –
хлiб тяжкий.
Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
Алогiї – тонесенькi свiчки.

9
Алогiї – тонесенькi свiчки.
Очей печальних золотi свiчада.
Самотнiм повертаюсь з листопаду,
Без тебе повертаюсь навпрошки.
Ти там, ти десь зосталася позаду,
Ти десь попереду на всi вiки.
З голiв упали й котяться вiнки...
Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
I я не знаю, де той сад зимує.
Iм’я твоє не вимовляю всує,
Але з тобою всi мої думки,
Бо ти кiнець i ти менi початок.
Мої слова, яких не оправдати,
Оправданi довiрою руки.

10
Оправданi довiрою руки,
Осудженi невiрою у руку,
Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.
Усi слова вкладаєм у рядки
Вiршованi – годуємо розпуку.
У тебе їсти просять ще ляльки.
Мої солдатики – штурмовики
Погинули в оточеннi розлуки.
Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
Але слова безсилi й невимовнi.
Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
А що в душi?.. Душа душi не чує,
Душа бездушна вдома не ночує.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.

11
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Любов пообiцяла й не прийшла,
Лише пройшлась, як по душi пила,
Пiдкресливши, що почуття
контрастнi.
Навпроти серця ружа розцвiла.
I бедрики її обсiли рясно.
На серцi холодно, рипуче, ясно.
Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
Ми чесно так любов’ю подiлились,
Та все одно вона у нас просилась,
Адже любов одна i недiлима.
Немов хреста несу, немов провину
Несу свою любовi половину.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

12
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Усi вони холоднi, наче снiг.
Приречено чiпляються до нiг,
А на душi вiдлига нестерпима.
Душа на серцi вiдзначає днi
Зарубками. Душа немає стриму.
Ввижається мороз їй за дверима.
Їй холодно згоряти на вогнi.
Життя життям,
а гра зосталась грою.
Я розминувсь у почуттях з сестрою.
Ми не зiйшлися болем i очима.
Немає ради. I сестри нема.
Великим хресним ходом йде зима.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

13
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
Нема. Вже стiльки лiт,
вже стiльки зим.
В нiчному небi лиш риплять вози
Туди, де ми зосталися малими.
I впертий козерiг, i терези
Мiнливi на возах старих незримих.
Обiч возiв лiтають херувими,
А їздовi цiлують образи.
Я так нещадно нинi зубожiв.
Для всiх чужий, для мене всi чужi,
Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
А так, як не буває, не буває.
Моя сестра зимової спiває.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

14
А я молюсь. А бiль ...
Мiй бiль прекрасний.
Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
У болю голки срiбнi й золотi.
То враз спалахують, то тихо гаснуть.
А я молюсь. Мої слова простi.
Моя молитва щира i безгласна.
I бiль мiй спiвтворець,
мiй спiвучасник.
Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
Йому без тебе темно, зимно, лячно,
Йому без тебе тяжко довелося...
Молюсь печальнiшiй iз берегинь
I туфельцi з маленької ноги,
Молюсь снiгам i синьому волоссю.

15
Молюсь снiгам i синьому волоссю.
Охрип дверей вiдчинених орган.
Я стережу вiкна слiпий екран.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Елегiю розлуки i кохань
Синиця в дзьобику щораз приносить.
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
Рабовi сниться кара i тиран.
Алогiї – тонесенькi свiчки,
Оправданi довiрою руки.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

1997

I
Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.

2
Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже – так, а чи навчить –
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi...
Я стережу вiкна слiпий екран.

3
Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним –
спробуй стань...»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!.. I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!..
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить – задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.

4
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.

5
Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

6
Синиця в дзьобику щораз приносить
Менi вiд зайця крихту пирога
I давню чутку: всiм, хто у бiгах
Амнiстiю, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снiгах,
А не втiкаю, як це вам здалося,
Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про iдею.
Дощем i сонцем пахнуть її коси.
У небi свiтиться її iм’я.
Довкола тиша. Тiльки чути, як
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

7
Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
Мене не бачить посеред трави.
Я в нiй ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих вiдносин.
Ще три стебла косi до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Смiється тихо надi мною заєць,
Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
Що все мiраж, химера, все обман,
Все вигадки. I наша з зайцем гра...
Навколiшки стає покiрний раб.
Рабовi сниться кара i тиран.

1997

Вона йде містом,
Горда й недосяжна,
Вона сама... От дивина!
Збагнула раптом:
Так, сама...
Сама, хоча навколо люди,
Сама, хоча іде із другом.
Тепер куди? – Туди...
І йде все далі, далі, далі,
Йде до мети, якої не знає,
Іде і раптом прозріває: „Куди?”
А й справді...
Ось площа Ринок, щось зелене –
Так, це воно – єдиний свідок,
Поодиноке дерево, що пам’ятає хибний крок,
ЇЇ крок...
Та не зумисне так вчинила,
Лиш хотіла бути щаслива,
Та листю нецікавою є мова,
Яке є діло до думок?
Лиш пам’ятає свіжий дощ,
І блиск в очах, й його любов.
В ту мить була не одинока, та знов
зробила помилку, він зник...
І знов вона все пригадала,
І радісно так стало, і погано,
Відводить погляд непомітно
І бачить лева – знову сила:
Могутній охоронець міста
Промовив наче: „Ти є хто?!”
І враз згадала про князівство,
Про козаків і свій народ,
„Я українка, я є сильна!
І не зламає мій дух ніхто!”
Вона йде далі,
Горда й недосяжна,
Та все ж є щирою душа,
Все ж не вмерла в ній надія,
А холод – це лиш прикриття.

* * *
Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка,
дiвчина, що малює на власному колiнi
вiкно, у яке стукають вiршi,
котрi сходяться пiсля заходу сонця
i приносять жарини обрiю
та усi барви неба
божевiльного художника,
втiкає зi своєї кiмнати
i стукає до мене.
Я, затинаючись, говорю про кохання,
щось банальне i до оскоми обридле
(чула бо вiд багатьох i багато разiв),
а дiвчина вивчає вчорашню газету.
Я боюся самотностi,
а вона боїться мишей.
Однак те, що вона завiтала до мене,
а не пiшла шукати кота,
я розцiнюю, як взаємнiсть.

* * *
Три квiтки,
для яких ще не вигадав барви,
але зримо уявляю форму пелюсток,
i вирiзняю аромат
з-помiж тисячi iнших запахiв,
схованi у твоєму рукавi.
У другому рукавi живе пташка,
котра посмiхається очима
i тримає в дзьобику
два гнiздечка,
наче терези.
В якому рукавi схованi квiти?
В якому рукавi живе пташка?
Зав’яжи рукави на моїй шиї,
аж поки не навчуся розрiзняти,
де лiвий рукав, а де правий.

* * *
На сьомому листочковi
четвертого дерева,
якщо йти вiд мене до тебе,
наче на долонi
можна прочитати
наше майбутнє.
Якби ми вмiли...
Ми ж не знаємо,
як читаються
нашi власнi iмена,
ми щойно навчилися
вимовляти їх
i кликати на iм’я
одне одного.

Радість
Лежу горiлиць.
Ти, перебiгши луг,
одягаєшся в домашнє
i на кухнi п’єш сiльське молоко
з хлiбом,
а надi мною
жайворонки розбирають
дах i стелю,
на долiвцi виросла конюшина,
намальованi квiти пахнуть,
а рiй бджiл
приносить золоту грушку
в дарунок нашiй домiвцi
вiд їхнього вулика.

* * *
Ходiм.
Ми вже зняли взуття,
щоб жити навпаки.
Ми залишаємо ключi,
але берем з собою дверi.
Ми збережемо ритуал
приходу в дiм.
Ми вже прийшли.
Ходiмо далi
разом.

* * *
Усе – з нiчого,
хоча болить, як справжнє.
Не знаю, де любов,
де гiлка яблунi.
Не вмiю вiдрiзнити
себе вiд тебе.
Я тiльки й вiдаю,
що грiх – це кара,
а кара – грiх.
I вiрю у нiщо.

* * *
Я так i зробив.
Кровi було небагато,
але цiлком достатньо,
щоб вимазати
не тiльки пальцi,
але й обличчя.
Зате битого скла
було всюди.
Душа ходила боса,
а я вiдчув потяг до малювання,
Сюжети висмоктував
iз мiзинця,
видивляючись
у розбите вiкно.
Ти думаєш, щось змiнилось?

* * *
Це був не я.
Я ще не був.
Чавив мiж пальцiв вишнi,
як чавлять пальцi в дверях,
i дякував усiм,
хто шарпав клямку.
В обiйми падав
дощ зi стелi,
вiрнiше, дощ iшов,
а падав я
i повз
повз нього.

* * *
Допоможи зiбратися з думками,
згорни слова холодними руками,
збери i викинь
пiд черевики,
як злу личину,
нехай спочинуть.

* * *
Коли ти спиш,
дихаючи у моє плече,
два зайцi,
подарованi менi
твоєю подругою,
ходять кiмнатою
навшпиньки,
тримаючи в переднiх лапах
по морквинi,
що нагадують
менi два стручки
червоного перцю,
а тобi – два вогнегасники.
Один заєць схожий на тебе,
а другий спантеличений.

* * *
До верхнє, нижнє до,
нi крихти фальшi в синiй гамi...
Сидить на плечах вiчний дощ,
а мокре небо – пiд ногами.
Пташа на синьому сiрiє,
покоси струменiв, стерня...
Я дощ у пазусi зiгрiю
й погладжу, наче кошеня.

* * *
Дотримуюсь звичаїв,
та не вiрю в прикмети.
Коли поспiшав до тебе,
дорогу менi перейшла
жiнка з порожнiми очима.
Спиняюся, вагаючись:
попрошкувати в завтра,
чи повернутися у вчора?
Сьогоднi ти не чекатимеш,
а мене не буде вдома.

* * *
I ти приходиш – нетутешня,
немов з небес або з iкони,
кладеш у рот менi черешнi –
холоднi гранули червонi,
цiлуєш у вуста зеленi,
лiкуючи вiд всього свiту...
Гукаю подумки: – Олено!..
Уголос кличу: – Серафiто!..
I ти приходиш, ти приходиш!..
Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу...
Зi схованим в волоссi нiмбом...
i не зникала нiби.

* * *
Усе не так. Не так. I все.
Душа полощеться на вiтрi
така блiда, аж бiла,
така безформна, що
аж шкода –
така нiкчемна.
Усе не так. Так не буває.
Буває лиш нiяк.
Задумавшись про щось,
вiд мене сховане,
заглиблена сама у себе,
не помiчаючи, що робиш –
пiдсвiдомо –
виводиш пальчиком
на вогкiй шибцi,
за якою нiч збиває жовтi грушi;
на синьому пiску,
що взимку стане снiгом;
на полiрованiй поверхнi столу,
пiд яким ми не ходили пiшки,
за руки взявшись –
малюєш викрiйку,
аби за нею мiг витяти з душi
для себе спокiй,
який врятує вiд думок
про те, як не буває.

* * *
Лiворуч сонце, справа мiсяць,
в зенiтi бриль з соломи.
Лiтає ангел над Полiссям,
у небi крила ломить.
Лiтає ангел небом, наче
самотнiй чорний бусол,
то заспiває, то заплаче,
то мрiє про бабусю –
у зморшках лагiдне обличчя,–
що прийме на гостину
з словами: «Ти ж моя дитино!..» –
i поцiлує тричi.
Спiває ангел, плаче жiнка,
котра не жiнка ще – дiвчатко.
I вiрш болить на всю сторiнку,
якiй нема кiнця й початку.

* * *
Якогось дня менi конче захотiлося
бути тобi потрiбним,
як щось таке,
без чого людина неспроможна жити,
я прагнув стати:
твоїм хлiбом,
твоєю водою,
твоїм повiтрям...
Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
Непотрiбний,
як небо,
на яке забуваєш глянути;
як зорi,
яких не помiчаєш;
як поезiя,
з якої немає користi;
як кохання,
без якого можна чудово обiйтися...
I я розгубився
вiд щастя
бути тобi непотрiбним.

* * *
Я б розповiв тобi про те,
як дрiбно тремтить автомат,
вимовляючи слово «смерть».
Але що я знаю про смерть?!
Я тiльки й умiю вiдтворювати
тремтiння...
Я б розповiв тобi про те,
де починається тиша
i якого кольору голос у зозулi,
про що мовчать риби
i скiльки лiт жайворонковi...
Я б назвав тобi iм’я квiтки,
але що я знаю про життя?!
Я тiльки тямлю в його iмiтацiї...
Я б розповiв тобi,
о котрiй годинi прилiтає ангел,
i чим душа прив’язана до неба,
хто вигадав метелика
i як малювати самотнiсть...
Але що я знаю про любов?!
Я тiльки й умiю любити.
Я б розповiв тобi про себе,
але про себе я знаю значно менше,
анiж про смерть, про життя
i про любов,
про них я не знаю нiчого.
Я знаю тiльки тебе, а отже,
я знаю все.

* * *
Ти ховаєш руки за спиною,
а я вiдгадую,
у котрiй руцi моє серце,
але кожен раз помиляюся.
Пiсля закiнчення гри
кладеш серце
до фiлiжанки з-пiд чорної кави,
i ми сiдаємо лузати
гарбузове насiння.
Фiлiжанка збентежена.

1997

* * *
Я побудую схрон,
аби сховатися у схронi,
i окрики ворон
лiчити буду, мов патрони.
У лiсi вирию печеру
пiд шелестом ялин.
Запарю чаю на вечерю
з трави полин.
I на лице моє роса
уранцi капатиме з стелi...
Я в цiй оселi буду сам,
я побудую цю оселю.
Пiсень спiватимуть пернатi,
зазеленiє мох...
Лише цвiркунчик буде знати,
що схрон збудований для двох.

* * *
Ти є. У мене. Тiльки ти.
В усьому свiтi бiльш нiкого.
Нас лише двоє перед Богом.
Прости менi. Прости менi. Прости!
У чорну падав я розпуку,
холодний волохатий вiдчай
все зазирав менi у вiчi.
Вiзьми, вiзьми мене за руку.
Iдуть оленi до води,
як до причастя люди.
У мене ти була завжди,
i ти завжди у мене будеш.
Обiйдемо людей, минемо кладку,
до броду вийдем, як оленi,
i будем пити тишу з жменi
наприкінці життя як на початку

* * *
два рази сiм
душа гукає в комин
я вiрю всiм
не вiрячи нiкому
коса не тне
а чорний грiх залiза
впiзнав мене
душа у комин лiзе
їсть очi дим
i засипає жаром
хай згине молодим
нехай побачить старiсть


* * *
То чорна ластiвка,
то бiлий лебiдь,
то дощ в очах,
то дощ на небi,
то диво-свiтло,
то чудо-квiтка,
то звiдусiль,
а то нiзвiдки,
то тихий смуток,
то щира радiсть,
то колiр квiтня,
то листопаду,
то запах лiсу,
то запах поля,
то голос скрипки,
то голос долi...

* * *
Твiй бiль
вiзьму собi,
вiзьму гiркi твої печалi,
що мовчки у тобi кричали,
вiзьму твiй хрест,
вiзьму усi твої розп’яття,
всi кари, що з небес,
усi людськi прокляття –
вiзьму на себе.
Тобi зоставлю небо
i лiтню зливу...
Я залишу тобi тебе щасливу.


* * *
Iз оберемком польових квiтiв
ти простуєш до мене,
хоч щойно вирушила
у протилежний бiк,
а час тягнеться
так повiльно,
що равлики
перебiгають тобi дорогу –
туди й назад –
i не задихуються.
Це – розлука.

* * *
Наче мапу розгортаю
зоряне небо,
устами знаходжу
сузiр’я Лебедя
на твоїй лiвiй щоцi,
зорi вiдбиваються
на дiвочому тiлi
золотими родимками,
рахую їх,
а щоб не збитися –
цiлую кожну
тричi.
Над ранок
згортаю небо у сувiй,
ховаю пiд подушку
на випадок розлуки,
тодi я небо розгорну –
i в ньому вiдiб’ються
усi золотi родимки
твого чистого тiла.
Для людей близьких
лишаю свої координати:
шукайте мене
в сузiр’ї Лебедя
або нiде.

1997

* * *
Приватна китайська стiна.
По рiзнi боки двоє:
ти – найвродливiша
i найчарiвнiша
мiж квiтiв,
я – найнещаснiший
серед людей.

* * *
До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
а я щодня ходжу топитися,
але чумаки щораз мене видобувають,
укритого саваном солi,
iз тихою, наче маятник незаведеного
годинника,
механiчною зозулькою на шиї,
i викидають,
як звичайний непотрiб –
а що зi мною робити? –
на хлiб не посиплеш,
пивом не зап’єш,
нехай мене забере повiнь.
Стiкаю у кутик тремтячих уст
i чую, як двi сльозиночки на вiях
вдаряються одна об одну –
видзвонюють за мною.

Твоє ім’я

Обручка виготовлена iз диска сонця
i трохи сплющена пiд тиском
обставин,
вiд чого збоку нагадує яєчко,
що стало навшпиньки;
вибитий молочний зуб
старого дракона,
на мiсцi якого вирiс зуб мудростi;
приручений серпик мiсяця
з накинутою вуздечкою;
двоє, що тримаються за руки
у найостаннiшу мить прощання,
а може, й навпаки,
i зiллються за хвилю
в єдине цiле на вiки вiчнi;
чоловiк у профiль,
який iде направо i несе перед собою
стос добрих намiрiв та порожнечi;
бедрик,
незвичайний малюнок крилець якого,
якщо дивитися зверху,
нагадує вагiтного гапличка.
О л е н к а

* * *
Спускається з дзвiницi день
i вечорiє.
А небом втомлена iде
з малям Марiя.
Туман зливається в рiку,
i пахне м’ята,
у вишиванiм рушнику –
зелене свято.
Марiя Дiва i маля,
обоє босi.
До неба горнеться земля,
вологи просить.
I я молюся i прошу
в Марiї Дiви
хоча б двi пригорщi дощу,
прохаю дива.
Марiя Дiва i маля –
все далi й далi...
I враз побачу знак здаля,
що диво сталось.

* * *
Коли ти в глечику жила,
а я пас бедрикiв,
помiж кульбаб тодi текла
вода солодка – мед-рiка.
Зелена макiвка – твiй дiм
i мiй притулок,
над нами в небi золотiм –
крилатий вулик.
Жили ми в глечику колись,
пили з горнятка,
до нас дощi у гостi йшли
i дощенятка.
Не знали ми тодi грiха,
жалю не знали.
I я тебе тодi кохав,
i ти мене кохала.

* * *
Подарую тобi своє серце
у виглядi кулона
Не вiдмовляйся
мотивуючи тим що нинi
ця прикраса немодна
Ти не потребуєш прикрас
ти взагалi нiчого не потребуєш
тому-то й дарую
тобi рiч нiкому не потрiбну
тобi ж вона служитиме
оберегом
Наслухатиму як б’ється
моє серце в твої груди –
знадвору чи з середини?

* * *
Пiсля дощу до кiмнати
залетiв зелений метелик
i став кружляти
над золотою голiвкою дiвчини
з райдугою за плечима
Коли я нахилився
щоб її поцiлувати
то побачив що це не метелик
а два листочки
котрi побралися за руки

* * *
Сестра моя – печаль,
сестра моя – Оленка.
Заплакана свiча,
прозора i тоненька.
Заплакана свiча,
заплакана сестричка
i мiсячне зайча –
в долонях – з мокрим личком.
Лякливе зайченя –
холодний, мокрий носик –
iз зорями щодня
спить у твоїм волоссi.
Мiй подих у щоку
i подих зайченяти...
Люблю тебе таку...
мов на штиках пiднятий.
Вмирав, та не помер...
А уникав я смертi
для того, щоб тепер
з тобою мiг померти
у глечику. Дiвча
беззахисне й маленьке...
Моя сестра – печаль,
моя печаль – Оленка.

* * *
Впав хрест вечiрнього вiкна,
впав через груди на обличчя.
Я витиму на сонце, на ...
Але рятунку не покличу.
Молюсь до заходу i сходу,
до Духа, Сина i Отця...
Ти прийдеш так, як бiль приходить,
i знiмеш чорний хрест з лиця.

* * *
Чорнiє дiрочка мiж брiв,
повiльно тане грудка болю...
Я вже тобою вiдхворiв,
уже вiдмучився тобою.
I не дружина, й не сестра,
i не отрута, i не лiки...
Ще тiльки вчора помирав,
а нинi видужав навiки.

* * *
До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.


1997

* * *
Я просто був. Хоч все було непросто,
а дечого i зовсiм не було.
Я жив, як мiг: молитвою i постом,
Впадав у грiх, приносив зло...
На вишнi iз Антоничем-хрущем
ховавсь вiд свiту й вiд самого себе.
Я просто був. А ти була дощем.
I ти жила тодi на небi.

* * *
Iз уст твоїх солоних злiтають птахи
рожевi з голосами скрипок,
а крила пахнуть хвоєю i воском,
так пахне свято i вчорашнiй смуток,
i я роблюся деревом гiллястим,
щоб дати їм притулок
I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу
i мiряєш її Чумацьким Шляхом.
Не плач, я посаджу в твої долонi
мiсячне зайча
з холодним носиком
i лоскотним м’яким iм’ям,
яке читається так само легко,
як i слiди вiд лапок,
котрi ведуть до усмiху.

* * *
Самотня i натхненна,
ти жала дощ,
i серпик мiсяця в твоїх руках,
легких, як крила ластiвки,
свiтився тепло та рiшуче,
стинаючи цiвки пiд корiнь,
щораз торкавсь мого волосся.
Ти струменi в’язала у снопи
й складала у пiвкопи
людських марнот.
Ти рятувала свiт
вiд кари,
вiд потопу.
Ти рятувала свiт,
якого я зрiкаюсь
заради пальчика
утятого серпом.

* * *
Спускаючися на дно криницi,
глибина якої дорiвнює сподiванню,
побачити на деннiм небi
помiж зiрок зелених
два жовтих згустки
свiтлої й тремтячої печалi
очей черницi,
келiя якої зачинена зсередини.
Криниця глибша вiд самого неба,
на самiм днi – веселка,
зiткана для тебе.

* * *
Розпущене волосся
тисячами ниток Арiадни –
кожному заблудлому волосинка –
вказує дорогу
iз тванi зубожiння
до бази вiдпочинку
од щедрот
на березi бурштинових очей.
Пiду до Цербера,
та не пiду з усiма.
Мене врятує лише волосся,
сплетене у косу.

* * *
Вiд дiвчини з волоссям
кольору соломи,
гречки та вiвса,
котра живе за межами
чужого розумiння
i виклала з очей,
якi стрiчалися з її очима,
мозаїку прозрiння
на тильнiм боцi неба,
а всi її слова
помiряно в каратах,
чекаю жайвора,
аби принiс її мовчання,
що адресоване менi
вiд дiвчини,
котра не любить телефонiв.

* * *
– Уже не день.
– Iще не день.
Твiй ангел в сутiнках iде
зi свiчкою. Аж смалить крила,
так затуляє, щоб горiла.
I божевiлля з божевiль:
мiй ангел, як велика мiль,
повзе кудись в куток вiд мене
i там в пiтьмi кусає вени.

Освідчення, або два способи самовбивства

Мої слова, наче кров із горла
після поранення в груди:
– Я не можу без тебе жити!..
А ти оповідаєш мені,
як любиш сутінки
й закохана у дощ.
Опиняюся перед вибором:
перетворитися у дощ
чи розчинитися у сутінках?]

1997

Дикі гори, мертва тиша,
Вся природа жаром дише.
Ниють м’язи, піт — струмками…
Тут стріляє кожен камень.
Вибух тиші — перший постріл
Навмання, у світ, у простір.
Світ і час такий, що, звісно,
Жити людям дуже тісно.
Хто за місяць, хто за зірку…
Куля в серці вирве дірку
Дірка в серці — в грудях тиша…
Матері листа напишуть.
В дикі ігри легко грати.
Страх короткий. Втрати, втрати…
Кулемет тремтить всім тілом —
Руки стерпли, заніміли.
Хто ж убивця? Де тут винні?
Звір прокинувся в людині.
Чорні гори, свято смерті,
Люди дикі, люди мертві.
Бій у розпалі. І рота
Піднялась грудьми на дота.
Вбитих четверо, а п’ята
Стогне істина розп’ята.
Хто це чує?! Хто це бачить?!
В зуби все чотрам собачим!..
Хто за місяць, хто за зорі…
Бій триває. Бідні гори…

Співають кулі, мов джмелі,
І притискають до землі.
Так, як колись в дитячій грі,
Засів десь ворог на горі.
Дано наказ: до висоти
Як можна ближче підповзи
І — лиш вперед. Нема назад.
Ми всі, немов один солдат.
І доля в нас усіх одна,
І вибирає нас вона.
Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь,
Годину, дві, а може й п’ять.
На шлях помножився той час,
А ще помножиться на нас.
І щем у грудях, в горлі лють,
А кулі зверху смерть несуть.
Там кулемет невпинно б’є,
Нам підвестися не дає.
Але команда… й підвелись,
В єдиний м’яз тугий злились,
Рвонули вибухом "ура!"…
Здригнулась кам`яна гора.
І словом сковані одним,
Вже не спинити нас нічим.
Перемогли. І бій затих.
А мертві — плата за живих.
А скільки нас боїв ще жде?
І хто заплатить з нас і де?
Коли ж він той останній бій?
Вже й автомат стомився мій.

Конав верблюд, на ноги п’явся,
Він йшов напитися води,
Але здригнулася земля вся…
І обірвалися сліди.
Стерв’ятники на кров летіли…
Аби знаття, ще б рік не пив.
Забув про воду, бився тіло
Змінився гострий біль тупим.
А очі повні сліз і болю.
Останній хрип з худих грудей…
Він проклинав верблюжу долю,
А ще людей.

Дим цигарковий шкріб легені…
Чи знає той військовий геній,
Що посилає їх сюди,
Як виїдає очі дим?

Раніше не курив ніколи.
Тому, напевне, в грудях коле,
Тому і нудить його так,
Тому і кривляться уста.

Шакал десь вив і ворон каркав…
Тремтіла у руці цигарка.
Він жадібно смоктав її,
Здавалось, не курив, а їв.

Сьогодні він убив людину,
Осиротив чиюсь родину.
І ще не висохла земля,
Де він ворожу кров пролляв.

Ще не схолола їхня зброя.
А наших теж упало троє.
Він чув ще їхні голоси…
Тоді й цигарку попросив.

I
Стою на варті,
Стою, бо треба.
Пикатий місяць
Пливе по небу.
Пливе повільно,
Мені байдуже.
Не ворогуєм,
Ми з ним, не дружим.

Купаюсь в сяйві.
Мов на долоні…
У владі світла,
В його полоні.
Далеко бачу,
Здалека видно,
А кругла пика
Морга єхидно.

Стою, бо треба
Чи я, чи інший…
Мені не страшно,
За мною більшість.
Купаюсь в сяйві,
Мішень чудова,
Та я на місці
І я готовий.

Ні, все спокійно
І скоро зміна,
А місяць корчить
Противні міни.
Пливе по небу,
Як сир в сметані.
Прекрасні ночі
В Афганістані.

І раптом місяць
Чомусь здригнувся
І над обличчям
Моїм нагнувся,
Хтось в нього стрілив —
Він розлетівся,
Шалемно блимнув
І завертівся.

Він на осколки
Друбні розпався,
Один з них в тіло
Болюче вп’явся,
А інший в груди
Наскрізь проходить…
Який був місяць!
Розбили… Шкода.

II
На місці вибуху димить.
А я в землі, а я в крові.
А я боюсь, я маму кличу,
Але мужчині страх не личить…
І я від рани не помру.
Думки свої назад беру.
Мені нічого не болить.
А я без слова на устах,
Я на носилках, я в бинтах…
І гори довгими були.

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.

Століття - в зачарованому колі,
немов у скриньці втомлений вертеп...
Там, де розсипав Бог насіння волі,
розкинув руки захмілілий степ.
Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім
гуде гуняво, ніби тятива, -
і не одного в мареві панічнім
холодний піт стрілою пробива.
А хто не спить - і ті зоднаковіли;
їм у безсонні сонячно й у сні...

І тільки слово стереже могили -
як мертвий скіф на мертвому коні.

Пощо ж у мушлі шепоти химерні
про край, де Бог умерти не велів?
Там затишно мелодії в таверні
й поетові у списку кораблів,
там воля - безконечна і бездонна,
там кожен вільний - скіф і гречкосій,
там по сей день тризубом Посейдона
вершиться влада віршів і стихій,
там древній запах молодого тіла
спалахує від погляду, як хмиз...

Там Змієборець (мушля шепотіла)
трима свічу в десниці, а не спис.

Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.

У городі - одні пирії,
понад городом - хмари.
Повтікали із бою свої,
а казали - татари...

При паркані - лише жалива,
при душі - порожнеча...
Може, ці сиворунні слова -
тільки шкура овеча?

Може, ікла іще не тупі,
не урвалась вервечка,
і лише бракувало тобі
для душі - Берестечка?

У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих...

На світанку - закислі свої продери,
по сніданку - читай на зарінку,
доки в книзі віків довгорукі вітри
перегорнуть останню сторінку.

А тоді - жебони, гомони, говори,
допивай побрехеньку до деньця...
Тільки ж ліс попід сивим верхів'ям гори -
як зелена пов'язка чеченця.

Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть
у небесні поля... - і довіку
не впізнають ні зору твого каламуть,
ні твою доброту без'язику.

Ця стерня не коле -
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!...

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.

А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять - як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш - як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! -
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах

ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
стомлений тесля дрімає
при щербатій сокирі

око ліхтарика
вихоплює з темряви велетенські ясла
обігрілося немовля
під боком у мінотавра

о боже для двох полудневий
полюднений зглянься
це мотто липневе це сполох і переполох
це молитва над урвищем
глянцева

це в тіло твоє перелита стоїть
на плече мені руку поклавши
мелодія літа лиш очі
запали клавіші
мов

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

Цi нiчнi голоси -
цi закинутi в моторош митарi -
комiрчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськiм гармидерi -
i на вбогу свiчу
прилетiли нiчнi голоси.

Потаємнi вони -
а тобi закортiло катренами
розiкласти по аркушах їх -
о свята простота!
Але вбивць голоси
прикидались тодi убiєнними,
а пророчi слова
заповзали вар'ятам в уста.

Ти благаєш тепер:
"Удостой мене iншої напастi,
а не хору нiчного
провидцiв, катiв, гультяїв...
Їхнi гiмни й прокльони
хiба увiбгати в анапести? -
кожен - щось утаїв.

Кожен - сповiдь i лжу,
на зап'ястях вузлує, мов ретязi,
не втекти
нi в подiльськi поля,
нi в карпатськi лiси...
О нiчнi голоси,
ви й пiд землю також доберетеся!
Загнiти менi слух! -
наближаються вже голоси.

Це покликачi -
знову мене загадати на розпити?
Чи восславили знов мудрецi
празникову зорю?
Де чиї голоси?
Чом усi переплутались, Господи?! -
з усiма говорю -
наче вiдаю, що я творю"

ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла твого
роздрукує на теплім піску як
на ксероксі тайнопис
солодкий клинопис коліна
і лікті і вузлики
гулкі переповнені віщими знаками
вулики допоки в медовій імлі
у знемозі я наше несправжнє минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол піщану
твою ксерокопію

істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда

перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли
просурмить сурмач істинно кажу вам
огонь істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

даремна хода тверда не тут
освітить межу заповітну
словозвізда
істинновамкажу

перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил
треті кому звізда дорога обсядуть
небесний стіл голос там не з
бездонь сурми не звіддаля істинно
не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

"Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір – яка дорога
мене провадить у майбутні дні."
Микола Зеров

Зорі дрібні одійшли –
як суниці:
птах доклював, що не визбирав люд.
Ні вечорниці, ані власяниці
в коло обранців
не впишуть приблуд.

Час вирушати, о лицарство вперте,
пристрасті наші були замалі,
наша сторінка дописана – verte:
“Ми не поети.
Поети – в землі”.

Попри такі пасторальні гуральні,
повз гробівці, на яких не клялись,
ми від’їжджаєм –
і знаки астральні
чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

Звісно, вернутися нас не просили,
звісно, не зорями зверстана путь...
Господи, дай же ти кожному сили
жінку в ранковому місті
забуть –

жінку, що вчула
на березі Лети
наших дітей ненароджених крок...
А з-під землі повиходять поети –
знову дорогу спитають в зірок.

Та не в суничних –
доволі їм тліти –
в тих, що злетіли з пекельних багать
і над рікою і містом, як діти –
голі, малі, перемерзлі, –
тремтять.

...Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
Це дім, де рок – оброком, а за крок
з пожовклих довоєнних сторінок
співали соловецькі соловії, –
чи думав ти, який у них хосен?
Та вже світало, і лунав Дассен.

А місто віршів, бунтів, поцілунків
явило інший лик із інших сцен,
коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
як сюзерен, виходив манекен,
коли зіниці клались на полиці –
і літери сахалися зіниць,
коли занадто мертва смерть дзвіниць
дірки засклила в хроніках столиці
й хіба що голубам служило скло...
Невже тоді нічого не було?!

Були ж неопалима віща круча
й немилосердне в щирості село,
його щетина спогадів колюча
й невіра в балакуче ремесло.
Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
листок на плесі й полотняний сніг,
перешепти в кав’яреньках тісних
про білу квітку і про скіфську далеч, –
дарма, що хрестовик собі сотав
безбарвну і солодку нить октав.

Іще не відшуміли бурі в склянці,
коли, з космацьких зринувши отав,
убогу тишу, як підлогу в танці,
двадцятилітній вітер розхитав,
озвучивши потоки світлі й темні,
розгледівши в імлі стражденний лик
того, від кого одвернувся вік,
почувши й відголоски потаємні,
й біловолосу жінку на скалі,
і рід її – в ганьбі або в землі.

Коли уламки вівтаря в дровітню
складали, нагорлавшись при столі,
розворушило ватру старожитню:
“Скажіть мені, поети Василі!..” –
заговоріть, поети, хто як може,
щоб задихнулись в подушках пухких
обрізані рядочки, для яких
задовге навіть найкоротше ложе, –
хоча здавалось: звідки серед пуст
узявся той всевидящий прокруст?

Допоки лаври, впавши на литаври,
глушили слав і слів смертельний хруст,
“Печальний етнос, трохи що не маври!” –
у закарпатця вирвалось із уст.
Допоки цвів у поступі повзучім
безпам’ятний співучий переляк,
своє тернове поле подоляк
ніяк не міг обміряти співзвуччям,
і реготав у риму Асмодей –
львів’янин-батяр, бородань-спудей.

Коли душа потроху відмокає,
напередовець із підгір’я, де й
пісні – живі, вертепи відмикає
і скрипку притискає до грудей.
Заціпило узір парадним ряднам,
затіпало сановні тілеса, –
і площа вознеслась у небеса,
обвита шумовинням виноградним,
і крізь епохи й війни, сміх і схлип
доніс до нас крихкий даґеротип.

А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
Чи розібратись в ньому не могли б?
А може, є в тім умисел прозорий,
що запізнали й полиновий хліб?..
Куди пощезнуть відблиски примарні,
коли доба не черт і рез, а криз
високі строфи профільтрує крізь
цідилку з респіраторної марлі?
Так, це новий, немолодий мотив, –
але кого він вбив чи захистив?..

Souvevent, pour s'amuser, les hommes d'eguipage
Prennent des albatros, vaster oiseaux des mers,
Qui suivent, indolents compagnons de voyage,
Le navire glissant sur les goffres amers.

A pine les ont-ils déposés sur les planches,
Que ces rois de l’azur, maladroits et honteux,
Laissent piteusement leurs grandes ailes blanches
Comme des avirons traîner à côté d’eux.

Ce voyageur ailé, comme il est gauche et veule!
Lui, naguère si beau, gu’il est comigue et laid!
L’un agace son rec avec un brûle-gueule,
L’autre mime, en boitant, l’infirme gui volait!

Le Poète est semblable au prince des nuées
Qui hante la tempête et se rit de l’archer;
Exilé sur le sol au milieu des huées,
Ses ailes de géant l’empêchent de marcher.

переклад Дмитра Павличко
Альбатрос

Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса -
Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила -
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут - як інвалід!..
Той ляльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.