Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.

Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане коріння
Й нового колоска стебло.

Візьми собі, моя богине,
І передай за даль століть
Душі моєї всі клітини,
А плоті – лиш єдину кліть.

Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.

Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.

Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.

На Лесбосі ніколи не була ти,
Де ж ти взялась, до чорта, отака,
Із ніжними колінами теляти,
Яке навік злякалося бика?!

Повір мені, бик має гарну вдачу,
Ще жодного телятка він не вбив;
Сам Зевс колись подобу взяв бичачу,
Коли твою бабусю він любив.

Ах, то була Європа златотіла,
Жіночністю просяянє єство.
Вона лиш в образі бика хотіла
Спізнати закохання божество.

Прекрасна ти! Я за тобою гину,
Та не терплю твоїх лякливих втеч.
Ти – мов рапіра, вбита в мою спину,
Мов загнаний мені між роги меч.

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,
На лона твойого диво,
Що його ти сором’язливо
Закривала рукою… Явір
Записав це в своїй уяві.
Ти пішла собі, але віти
Яворові взялись горіти!
Посипалась листва прозолотна
На небесні високі полотна,
І з’явився твій образ, богине,
В тому злоті, що з вітром лине.

Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.

Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!

Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.

Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.

Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І впаду.
Саме біля твого стану
В грань руду.
Ти – моє святе кострище,
То ж бери мене ще ближче
В пломінь молоду.

Закричи з жалю до мене
Люто й зло,
Щоб моє життя натхненне
Ще жило,
Щоб виймав я – ти ж горіла! –
Біль солодкий з твого тіла,
Як бджоли жало.

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…

І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.

Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!

Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорТ під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.

Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе і страшне:
Боюсь, що біс мене в коня оберне,
Дух амазонки в тебе зажене.

Боюсь, що я іржатиму від щастя,
Як по мені ковзне жіноча плоть,
Боюсь, що скинути сідла не вдасться,
Не вдасться зсунути з очей оброть.

Та в цього світу дивній круговерті
Моя істота вже конем була…
То ж клич мене на мох! Неначе смерті,
Боюсь і прагну я твого сідла.

Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.

Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.

Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.

На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.

Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.

Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.

Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.

Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.

Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.

Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.

Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.

Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.

Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Живу, як той гірський потік,
На спокій – ні хвилини.
Іскрюсь від кременя в бігу,
Туманюся від глини…

Спадаю дзвінко з темних скель
У плесо, повне гулу.
Від крові пурпурним стаю,
А чорним – від намулу.

Та відновляється в мені
Невигасна й воскресна
Мого кохання чистота,
Як та блакить небесна.

Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,
Все, що в моїй доші моє
Джерельне і цілюще.

Осіннє сонце сиплеться зі столу.
Дивлюсь на нього. Щось у цьому є.
Кривавий шлях, зустрілися ми знову
в твоєму патетичному фойє.

У каламбурі снів тебе я бачив
сумним дячком, що смокче крем-брюле,
дитиною, калікою і плачем.
Чого прийшов?
Чикають вже мене?
На березі, який колись покинув,
щоб плюнути чорнилом у віки.
аби зацвів і у тім квіті згинув.
Осіннє сонце сипить мідяки.

не спромігся взяти тебе
крем’янецька горда твердине ?

взяв тебе час

горнуться пишні сади
вілли і вулиці
до стіп бувальщини

всі підвладні
потокові часу
що забирає з собою
бастилії й башти
лівреї ліри і лаври

вдягаюся в небо і хмари
в кучеряві кущі й дерева
в надбережні палати й вежі
у схід сонця і в його захід
у птахів тварин і людські постаті
що черпають з мене воду
вдягаю юність і старість
мілке щастя і горе глибоке
швидкоплинні красу і славу

все тоне в мені мов час

десь завмирає в ліщині
голубий зозулі голос
скільки літ накувала ?

відгоріли пожари осені
відпливли всі потоки у вічність
блукає зима по обголенім полі

годі
віслюком із замотаними очима
день за днем рік за роком
ходити колом
тягти воду
на чужі плянтації
вдячна за торбу вівса
і за хомут

уже сверблять крила

Золотозубі мольфари
Понапихали свої бесаги
Нашим добром.

Люто заіржав Черемош,
Об Сокільське вдарив копитом :
“Під котрим каменем спить Довбуш ?
Треба збудити !”

Мольфари в шинку бенкетують,
Підносять чарки пінисті.
Довбуш бариться.
Вже не ірже Черемош,
Тільки ячить.

Мольфари й упирі
Вішали леґінів на ялицях
До звуків гармошки.

На фірах везли
Юнаків і дівчат у вишиванках,
З руками пов’язаними
Колючим дротом,
Уже без очей.

Це — нові леґенди Гуцульщини.
Світ їм не вірить.

Ніч у киптарі, вишитому жоржинами,
— Молодиця розпалена в танці :
Розвіяна хустка, розтоптані постоли,
І намисто розірване бренить зорями.

Не один леґінь скотився в провалля,
Втопився в броді, повалився від кулі,
Заки обняв її пояс гадючий
І отруївся жалом поцілунка.

“Я — біблійне фіґове дерево,
Що не вродило плодів.
Не гойдаю на своїм тілі
М’якости листя, як інші,
Не опірююсь цвітом;
Оберігаю своїм гіллям :
Довгими пальцями, довгим волоссям,
Якесь молоде гніздо
І грію чужих пташат.
Часом манна мене покриває :
Здається, що це — пелюстки.
Ірійні кличуть ключі :
— Ти ростеш на пустелі,
Стелиш коротку тінь
І не знаєш, для кого.
Ти самотнє, — кличуть ключі,
Але вони не впізнали
Вихра пустелі, що здатний
Здійняти пóверх піску,
Сараною затьмарити сонце,
Обернути тотемом з оніксу.
Вітер говорить зо мною,
Хусткою мені розгортає
Вісті з далеких кінців.
Є й подорожні хмари зі світу :
Небо висить повне кадильниць !
Є дощі, що підмивають коріння,
Щоб повалити мене. Такий їм наказ,
Бо я — те біблійне дерево,
Що не вродило плодів”.

Так говорило фіґове дерево.
Чумацький Шлях простирадлом
Висів на його гілках.
Перед іконостасом сузір
Воно приклякло в дожиданні
Святого кострища,
В якому мало згоріти.


І в рані серця, болючій від ласки,
Зачався його перший плід.

Ми в Римі, мій Друже !
На Вія Аппія вдарив град.
Ви знаєте, що я гадаю ?
Схопити в долоню блискавку
Й заховати енергію !
По тучі зійшли при дорозі
Гробівці грибуваті,
Зазеленіли ще дужче
Пінії й кипариси.
Друже мій милий,
Я не кохаюся в мощах, як знаєте,
В душних катакомбах !
Багато з того, що бачила,
Дивне мені, неначе зцілований
Палюх 8 на нозі святого Петра.
(Чи Ваш кардинальський перстень
Вірні так само зужили ?
Я не доглянула.)

Через вікно хлипала флейта
Мелодію на жвавих нотах.
Було над морем. Смуток
Лягав хвилею нам під ноги,
І рештки сонця перелилися
За келих гір. І вперше
Я відчула, що в саду
Цвинтарно тхнуло листя,
Не було слів, ні жестів,
Тільки голе життя.

Ти нічого не ждеш
Ні від Бога, ні від мене
В накресленій еліпсі твого дня,
Повного простих речей, —
Тільки може кілька ниток веселки
Над Верхами Органів 3,
Кілька зрілих слів,
Щоб злетіли з моїх уст,
Як цвіття з вагітних яблунь,
Кілька смеркань над роялем.
Моя велика Фуґо !
Я — твій контрапункт
В трагічному відтінку слова !

Чому пішла я геть від тих
Зелених яблунь, груш похилих ?
Ще гагілковий спів не стих,
Чічками грають небосхили ...

Пішла у світ — був рівний плай —
За сонця заходом вишневим.
О Черемоше, ти не лай,
Я плачу, сльози черешневі ...

Тешу й стругаю чоло сталеве,
Аж загоріли щоки !
А в небі хмари — невпинні леви —
Біжать у світ широкий.

Подруга в мене — зубата пилка,
Друг — молот твердолобий.
У світ поїду у вільну хвильку ...
Лиш пальцями по ґльобі.

Весна цвіте в усій своїй красі,
Вже одгриміли зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний рижій.
На полі катятся веселі вруна,
В кущах лящить - співає соловій,
А по шляху, немов казковий змій,
На зсипище сільська ватага суне!
І в селах плач. Герої саг і рун,
Возкресли знов аварин, гот, і гун,
Орава посіпацька, гадь хоробра...
Сільської сироти останній трен,
Усюди лемент - крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.
25.05.1921 рік.

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил
І мрійна далечінь, що млою синіх крил
Чарує і зове до еллінських колоній.
Ген-ген на обрії сильвети диких коней,
Намети і вози, і скрити-орачі.
Із вирію летять курличучи ключі,
А з моря вітер дме, гарячий, нетерпливий.
Але поки мені ці вітрові пориви,
І жайворонків спів, і проростання трав?
З якою б радістю я все те проміняв
На гомін пристані, лиманів сині плеса,
На брук і вулиці старого Херсонеса!

Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних вулицях весна;
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі.

"Це справді ти? В якій суворій школі
Так без жалю розвіялась вона,
Твоя веселість буйно-голосна?
Які смутять тебе нудьга і болі?

А згадуєш, яке тоді було
Повітря? Небо? Гусяче крило,
Здається, в нього пил і бруд змітало.

Як лід дзвенів, як скоро танув сніг,
І як того, що звалося "замало",
Тепер би й сам ти витримать не зміг!"

Так як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам'яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нетерпною вагою?
Як маєм крем направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
і все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ -
Вони ж слабі без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак
А ця на бруку знайдена підкова -
Єдиний добрий, на майбутнє, знак.
11.12.1931 рік.

В столиці світовій, на торжищі ідей,
В музеях, портиках і в затінку алей
Александрійських муз нащадки і послідки,
Вони роїлися, поети і піїтки,
Ловили темний крок літературних мод,
Сплітали для владик вінки дотепних од
І сперечалися - мирились і змагались.
І був один куток, де їх нікчемний галас
Безсило замовкав, - самотній кабінет,
Де вчений Арістарх, філолог і естет,
Для поколінь нових, на глум зухвалій моді,
Заглибивсь в текст Гомерових рапсодій.

Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора:
Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара
Ще озивався сміх Аристофанів,
Сократ, як перше, виявляв профанів,
І весело роїлась дітвора.

Так само і тепер. Усе заснуло.
Все прилягло в чеканні Трасібула!
А ми? - де ж заступ нам на нашу гич,

І сапка на бур'ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Аристофана?

Грубым дается радость.
Нежным дается печаль.
Мне ничего не надо,
Мне никого не жаль.

Жаль мне себя немного,
Жалко бездомных собак.
Эта прямая дорога
Меня привела в кабак.

Что ж вы ругаетесь, дьяволы?
Иль я не сын страны?
Каждый из нас закладывал
За рюмку свои штаны.

Мутно гляжу на окна.
В сердце тоска и зной.
Катится, в солнце измокнув,
Улица передо мной.

А на улице мальчик сопливый.
Воздух поджарен и сух.
Мальчик такой счастливый
И ковыряет в носу.

Ковыряй, ковыряй, мой милый,
Суй туда палец весь,
Только вот с эфтой силой
В душу свою не лезь.

Я уж готов. Я робкий.
Глянь на бутылок рать!
Я собираю пробки -
Душу мою затыкать.

1923

1
Прекрасний час для проповіді. В місті
гнітюча тиша. Вулична сторожа
із ранку п’є вино, кидає кості.
Намісника немає, все спокійно,
якого дідька нидіти надворі?

Прекрасний час для проповіді. Небо
забите хмарами, вирує море,
на вулицях похмурі громадяни,
яким набридло нудьгувати вдома.
Стікаються до головного храму,
що увінчав єдиний пагорб в місті.

Найкращий вигляд на округу звідси,
і мури захищають від вітрів,
і гавань унизу, як на долоні,
а, головне, чутки спочатку тут
з’являються, а потім вже деінде.

І як інакше, раз і храм, і місто
належні одному і тому ж богу,
що змінює подекуди ім’я,
але ніколи вінценосний титул.

2
На площі перед храмом постать в хутрі.
Стоїть недвижно, час від часу стрімко
здіймає вгору руку з криком: “Досить!”

Юрба густішає. Настирні зайди
шепочуть в кожне вухо: “Се пророк!”
“Невдовзі!.. Станеться!.. Моліться!..”
                                            -“Досить!”

У городян, які останнім часом
частенько бачать вельми схожі дійства,
на хмурих лицях злі усмішки.
                                            -“Досить!”
Невже на світі може бути гірше!
Куди вже далі, гірше не буває!
Зима сувора видалась, весна
немислимо запізнюється.
                                            -“Досить!”
Штормить. Штормить. Штормить. Нічого більше.
Ні кораблів нових, ні караванів,
ні заробітку - тільки хтиві зайди!
А Цезарю плати належне.
                                            -“Досить!”
Єдина втіха бачити, що іншим
подекуди буває гірше. З храму
виходить жрець, грозить пророку.
                                            -“Досить!”
Із себе витиснувши всіх бродяг,
юрба, мов по команді, відступає.

Прислужники, що вибігають з храму,
лупцюють палицями волоцюг,
збивають з ніг нестямного пророка.

Юрба регоче і свистить услід
побитим зайдам, що дрібочуть схилом,
накульгуючи, стогнучи, здійнявши
кумедно-урочисто на руках
свого пророка тіло. Esse dignum
spectaculum, ad guot respiciat
intentus operi (sic) suo deus.*

Вирують хмари. Гуркотить прибій.
Прекрасний час для проповіді
бурі.

(* лат. - Ось достойне видовище,
аби на нього оглянувся бог, споглядаючи своє творіння)

3
Кімната для приїжджих. Вид на місто,
відновлене царем на стражі моря.

Біля вікна важкий дубовий стіл,
просяклий хмелем, дві широкі лави.

Одягнутий у кольорові шати
чорнобородий велет-фінікієць
кладе на стіл тарелі з стравами
й великі чаші: - Сам перецідив,
розбавив доброю водою в міру.
З корицею і медом, не вино -
нектар божественний, умножить сили…

Мандрівники – статечний афінянин,
геть сивий, та на вигляд ще міцний,
і гарно складений, середніх літ,
в недорогій накидці чоловік,
напевно з галлів, схожий на волхва,-
кивають вдячно.
Афінянин мовить
за звичаєм місцевим похвалу -
слова подяки і землі, і небу,
Молодший ж бо долоні склавши разом,
прикривши очі, молиться без слів.

Поважний афінянин благодушно
кидає погляди з-під сивих брів.
Господар ж усміхається - в задумі,
яку ціну узяти за ночівлю.
Багатий може дати і денарій,
а з бідного - хіба візьмеш сестерцій?
Та ще й оповідав цей афінянин,
що галла, вочевидь, пограбували,
в одній пов'язі стрів його в пустелі,
мовляв, тому на нім така хламида.
Грек в доброті своїй пропонував
і кращі шати, та дивак був проти –
накидку прийняв від слуги!.. Тож певне,
платитиме багатий афінянин.

Єдине, варто вести перемови
з ним наодинці, щоб не чув бідняк,
тоді вторгує не один денарій.

Але який! Оце ввійшов б і голим
у Кесарію. Голим! Бо повинен!
Якби не афінянин вже б сидів
під вартою у кам'яній сторожі!
Та й чи потрібні місту злидарі?
Чи просто пограбовані в пустелі?
Платити має кожен за нічліг,
та й щоб віщати різне городянам
потрібно мати відповідний вигляд.

Тим більше в місті, де живе намісник,
де дві безодні охопили сушу -
з одного боку вічна спрага Риму,
а з іншого - намісників жадання!
Та як би не було – вони прийшли
аби отримав хтось монети срібні!
Господар задоволений собою.
Не кожен вміє точно рахувати.

4
Хвала Юпітеру, відкрилось небо!
Вітри притихли, втамувались хвилі.

На обрії помічені вітрила!
До порту мчать ватаги хлопчаків,
летять провулками відлуння руху.

Служителі, що продають за храмом
богами не спожиті кусні м’яса,
волають голосно про добрі ціни,
і тихше про заслаблого жерця,
що палицею лупцював пророка.

Люд збурений, що ціни піднялися,
та зайди страшать злі, що досі в місті.
І взагалі, усе це неспроста –
присутність схимників, їх побиття,
хвороба, наслана жерцю, погода,
що прояснилась раптом, - жди біди!

Утім, розмови швидко ущухають -
над містом лине переможна мідь,
у порт заходить корабель торговий.

Хвала Юпітеру, відкрилось море!

5
Невпинний галас чайок. Плюскіт хвиль.

Слідів не залишаючи на гальці,
ступає тінь. Спиняється поблизу
захопленого морем арамейця.

Той зачаровано глядить у далеч,
наповнену ефіром осяйним.
Пориви вітру тануть у хвилястім
волоссі арамейця.
                            -“Йе-шу-á...”

Волання чайок, шепотіння хвиль.
І сонце - тепле, ще ласкаве, сонце.

Тінь, набуваючи тілесність, м'яко
обходить арамейця: “Йе-шу-á"

І налітає вереск дітлахів.
Біжать навипередки по дорозі -
уздовж розкішних віл, повз акведуки,
збігають вниз, до лінії прибою.
Торкаються води - хто обережно,
а хто і надто сміло. Гомонять.
- “Ще не зігрілася!”, - “Кажу, за місяць
пірнати будемо…”, - “О! глянь, поглянь -
ожúло море, тут і там вітрила!”

- “А чули? в Маритимі чудодій
зцілив сліпого!”, - “Вигадки! ти бачив
сліпого того?!”, - “Кажуть, звична справа,
але не кожному є по кишені…”
- “Давай спитаємо у чоловіка!”
- “Зважай! Бо дасть тобі по голові!..”

Ватага обступає арамейця.
Тінь відступає за каміння.
                                        -“Йе-шу-á..."

Кружляння чайок, плюскотіння хвиль.
Яскраве сонце - тепле, ще не жарке.

6
Чудесний день!

Проміння білить стіни
будівель кам’яних, блищить на бронзі
скульптур, привезених сюди з Еллади,
кохається зі свіжістю садів,
цвіте веселкою понад фонтаном
на площі головній, і сліпить очі,
до моря звернуті.

Прекрасний день!
Величні колонади. Небо. Спокій
весняної пори, коли усе
іще попереду – усе найкраще.

Біля палацу Ірода, де нині
намісника притулок, велелюдно.
В палац прибули слуги і готують
палати для господаря нового.

Сирійського легата глашатай
вигукує нові укази Риму,
зачитує порядок привітання
правителя під час проїзду містом.

Народ хвилюється – новий намісник
очікується вже за кілька днів.
Подейкують, що грек, та родом з Понту.
О, зрозуміло, в будь-якому разі
якісь відмінності повинні бути
між греками, що збудували місто
і греком, присланим збирати гроші,
але суттєвими - ніяк, ніяк! -
бо грек усюди, як відомо, грек.

Прекрасний день!
Новини теж прекрасні!

7
В юрбі глузують над жартівником,
який доводить, що не стало греків -
той підіймає руку й додає,
що фінікійців теж немає, словом,
є тільки ті, що носять тогу, й інші.

Довкола гам, здебільшого на грецькій,
поважні громадяни гомонять
поміж собою про діла насущні,
про подорожі, про торгові справи,
дають обітниці, зійшовшись в цінах,
і тягнуться поволі, хто куди.

Та мало хто відразу йде додому.

Бідніші сунуть на центральну площу
послухати ораторів і далі
у пошуках розваг за мури міста:
до іподрому, чи амфітеатру,
ті, що багатші, завертають в лазні, -
мудруючи, утім, про те саме:
що новому наміснику до серця –
гучні імпрези, чи зростання статку.
Чийого саме статку - не говорять.

Але ні там, ні тут не забувають
казати слово щирої хвали
Тиберію - за мудрість царювання.
Казання вельми схожі на змагання,
нехай без переможців, тільки участь,
та навіть кислий вираз на обличчі
хороша тема для палких доносів.

Пташиний щебет, ніжно-плинне світло,
і запахи, хвилюючі, весняні.
Спасибі Цезарю тобі за день!
Чудовий день! –
очікувань
прекрасних.

8
............................
............................
(Читати далі)

Якби могла прийти до мене цеї миті
Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті
Приходила колись, весела, як струмок,
І вся вливалася в ріку моїх думок,
Просвітлюючи їх своєю чистотою
Аж до самого дна, якби вона святою
Дитинністю мене пойняла нині знов,
Я б у собі згасив грімниць буремну кров.
Пал невдоволення, за ідеалом тугу,
Посвяти печію, ненависті напругу,
Печаль обов'язку, зневагу до раба —
Стлумив би я в собі! І знову голуба
Моя душа була б, як та вода зі звора,—
Та вже не прилетить моя любов прозора.
І добре, що нема нікому вороття,
Що на одну любов дано одне життя.
А в той далекий час — я добре пам'ятаю! —
Рай принесла вона — зробив я пекло з раю,
З її невинності я честь кував свою,
А з кротості — той меч, що гостриться в бою,
З незайманих зітхань суворі блискавиці
Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці,
З блаженних намірів робив я дзвін добра,
Щоб він горлав—«ганьба» або кричав—«ура!»
Прозорість радісну я взяв на силу гніву,
Я тінню світла став, дав правій — руку ліву,
Я цілий світ любив у дівчинці моїй,
Я сотворив себе з її дитячих мрій,—
І добре, що вона не прийде вже до мене,
Не прояснить моє від почувань теменне,
Від боротьби трудне й палаюче єство,
В якому дух життя справляє торжество.

1977

Це неправда, що ми помрем!
Ти — земля, а я — твій сіяч.
Плуг іде — під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.

Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.

Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.

Моя гріховнице пречиста,
Моя лілеє на багні,
Чужі обійми, як намиста,
Ти познімала при мені.

І знов, як у дитини, очі,
Нічим не відвернути їх.
І на твоєму непороччі
Лечу я в безконечний гріх.

Невже ти хочеш одпокути
На душу стомлену свою?
Невже ти хочеш одягнути
Моєї вірності шлею?

Скрипучі хомути і ярма
За ласку ночі й сором дня?
Чом яблука не рвем задарма
Із дерева життя й знання?

Чи ти готова до вигнання
На нашу землю кам'яну,
Де праця старша від кохання,
А хліб — від нитки бурштину?

Підеш? Візьми свої агати.
Такою будеш, як була.
В мою уздечку запрягати
Мене ти будеш, як осла.

Ти будеш їхати світами,
Усівшись на моїм хребті,
І кидати за джиґунами
Свої очища золоті.

А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Ні у потворну безвість бруду,
Ні у нудоту чистоти.

За те, що ти взяла у змія
І принесла мені той плід,
В котрім була нужда, і мрія,
І молодість на сотні літ.

1967

На сірий камінь — сірий дощ,
І вже блищать дзеркала площ,
І вже себе в дзеркалах тих
Очима вікон золотих
Побачили чепуруни —
Будинки львівські; вже вони
Почули, як бринить озон
І грає ринва-саксофон.

І кожен з них — неначе зух,
Свій дах — неначе капелюх —
Насунув до саміських брів,
Щоб він у танці не злетів,
А танець буде, от ще мить —
І все у колі зашумить,

Підуть будинки аркана,
Спотіє, як плече, стіна,
В пасі залізний трісне шов
Під стук гранітних підошов.
А там, із замкових узбіч,
Іде у центр смаглявка-ніч,
І грім за нею аж реве
І парасолю неба рве.

1965

"Президент США Ліндон Джонсон
окремим листом від 31.ІІІ.1966 року
подякував так званій
українській громаді Клівленда
за. підтримку політики агресії у В'єтнамі"
(З газет).

"Не славтеся царевою
Святою війною,
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики скоять."
Т. Шевченко

Я пізнаю вас, фарисеї,—
Такі ж ви підлі, як були,
Дарма що віддали в музеї
Пісні батьків, як постоли.

Дарма що поміняли гуні
На фраки, смокінги, плащі,
Я пізнаю лоби чавунні
І тулуби, немов плющі.

Дарма що ви втекли за море,
Щоб шкуру зберегти свою,
Я пізнаю вас, людомори,
Поклони ваші пізнаю.

В бетон б'єтеся напропаще,
Не жаль ні спини, ні чола,
Щоб уклонитись пану краще
Від іншого ж таки хохла.

Це ви училися віками
Сотати лицемірства нить
І перед царськими дяками
Себе навзаєм очорнить.

Це ви у Відень і Варшаву
Дари возили вперейми
І нашу славу шанталаву,
Як пси, обдерли до страми.

Це ви клялись народ любити,
А кату череп роздробить,
Та мозок ваш тече на плити
В дірки від рабських чолобить.

Пора б на вас і не дивиться,
Не думати про вас пора б,
Хіба це вже така дивниця,
Що панові вклонився раб?

Та в серці палахтить ураза,
І хочеш сам себе клясти,
Що хрунь од імені Тараса
Шле вірнопідданчі листи.

Радійте, тіштеся війною,
Збирайтеся усі взаміт,
То, може, вас, мов купу гною,
Розкине лютий динаміт.

Але за повзання зміїне,
За лестощів гидку паскудь
Царі вам не дали Вкраїни —
І президенти не дадуть.

Ні! За блюзнірську телеграму
Вам буде плата золота —
Манесенький шматок В'єтнаму
Для домовини і хреста.

1964

Крізь чорний дим зневаги і брехні
Вона прийшла до мене в самотину.
Вона так ніжно принесла мені
Своє кохання, як малу дитину.

А я боявся руки простягти
І пестощами немовля накрити,
Питався дозволу у правоти,
Що вміє лиш соромити й корити.

Я відучився з радості ридать,
Я жити звик у темнім домі «мушу».
Коротке слово «ні» по рукоять
Я застромив у безпровинну душу.

Я знав; ніколи серце не проща
Того, що розумом безжально вбито.
Вона пішла і мертве дитинча
Взяла ще більш ласкаво й сумовито.

Я не кричав: «Кохана, повернись».
Я не чекав ні чуда, ані дива.
До горла правда скочила, як рись,
Розлючена і за неправду мстива.

1966

Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.

Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж — пучок могильної трави.

Я знаю, мила, це несправедливо,
Та поділить інакше я не міг,
Бо й ця трава так само — вічне диво,
Як дивина найкращих днів моїх.

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

Одна голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.