Не діти ви Мої. Раби.
Не з милосердя вивів Я вас із Єгипту.
І заповіді, передані Мойсеєм, теж рабом Моїм,
Не зважувать і розглядать зусібіч тоді ви поклялися.
І що ж натомість: ця незрозуміла, темна й многолика
І потребує роздумів перш, ніж її виконувать…»
На милість покладаєтесь Мою.
Мовляв, якщо Він про гніздо пташине дбає,
То й ми, порушуючи заповіді,
Навіть цілковито зрозумілі,
Кари Його уникнемо.
Не уникнете, бо страх переді Мною
Не передує у ваших намірах і діях.
Та що це я про вас, посполитих.
Коли й такі мудрі, як цар Соломон,
Не зміг утриматися од спокуси .
Не брать жінок багато наказував Я,
Щоб не зробить серце розпусним.
«Ні, я візьму і не розпущуся!»-
Хвалився Соломон зухвало.
А на старості жінки серце йому вкоротили.
І розум засліпили: не бачив кому трон лишає,
Бо невдовзі син недолугий через зарозумілість
Царство назавше роз’єднає і посіє розбрат.
«Якщо ти сьогодні будеш рабом цьому народові,-
Старшини говорили, коли ще Соломон був живий,-
Рабом він буде по всі дні твої».
І що ж спадкоємець відповів, порадившись
З такими ж, як і сам, безтурботними дружками?
«Мій батько наклав на вас ярмо, а я ще додам,-
Хвалився Рехав’ям перед зібранням сивочолим.-
Батько мій бичами вас карав, я ж скорпіонами каратиму.
Зрештою, мізинець мій грубіший за стегно мого батька ».
І, позабувши клятву, дану на Сінаї,
Камінню й деревам, а не Мені ви почали молитись...
Отож, допоки не перестанете одмолювати злочин,
Не звертайтеся до мене і неминучої чекайте кари:
Розсію вас для науки по всіх світах…
Та, зненавиджених тільки за те, що ви юдеї,
З нового виведу Єгипту.

Одні слова, та істина нова
не оживає. Що не голова –
то маємо стару номенклатуру.
І напинає неук лаври гуру,
якого урятує булава.

А люду хоч би що і трин-трава,
аби свою отримати натуру.
І чуємо на поприщі культури
одні слова.

Але і не качаємо права,
і не причетні до макулатури,
яку несемо в урну верхотури...
Аж поки не почуємо, – овва!
Одні слова.

02/19

І
Над забуття здобуття, що як води в долонях -
мало зібрали долоні маленькі, тому дорогі
всі ті бентежні краплинки, що й без долоньок твої,
зміни вбирають, як танець вбирає кружляння.

Лінія руху, як продихи дотику губ, лине далі
і трансформуєшся нею під чарами життєлиття.
Тіла ж одежі, лиш якір у шафі на дні, і колодязь все глибший


ІІ
А зорі у цім кружлянні - мої і твої, лети,
я знаю, що ти зумієш, без ляку і чорноти,
нехай і була усім ти, та все навкруги не ти.
Нечулість, облуди, стіни, марно́ти, гріхи, хрести,
і понад незриме - вище, аніж молитов слова,
мелодію вихру, виру, весняний розлив несе,
і з кро́ві римується доля, пульсує: "жива", "жива",
жнива ці зігріє Сонце, що спопелить не все
над блисками вод кохання,
в глибинах смаку glacé...

Я думав, що не зможу жити
В оцій пустелі кам’яній,
Куди заходять зрідка діти,
Щоби прогнати смуток мій.
Уже хотів тікати звідси,
Сховавши обриси лиця,
Туди, де досі по-сусідству
Є ще не скорені місця.
Але щораз пересторога,
Важка, нещадна і глуха, –
Ставала поперек дороги
До неминучого гріха.
Несамовитий крик чесноти
Постійно чувся удогонь
І я дивився то на фото,
То на свічі сумний вогонь,
То на неприбрані знов речі,
То на затаєння листа, –
І в неподільній порожнечі
Зникала нишком самота…
22.02.19

Сподівалася, літо попереду,
відбивалась від сонячних зайчиків.
Було добре в неділю, а в середу
стало кепсько, побачила в зачісці
нитки срібла - туманові присмерки.
В малахітову скриньку від поглядів
заховала малинові присмаки,
сон-траву, абрикосові спогади,
колискову ніч, любощів пахощі,
простирадла, любистками зіткані.
Зберігала надалі, як ласощі,
самоцвіти планидою зібрані.
Час від часу природі корилася,
відпускала з душі пересмішника
і літати навчилася, крила, як
розправляти у зоряних віршиках.
Подорожник, алоє - для зцілення -
водограя медову мелодію.
Я звільнилася! Боже, чи вільна я?
За вікном осінь косить амброзію!
2019р.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Спочатку плакала, а потім
не проронила ні слівця, -
на чай запрошена жеброта,
з привабним обрисом лиця.
Зайшла до мене, мов на страту,
і почувалась, як трофей,
бо тужний погляд по кімнаті
блукав у пошуку дверей.
Я ж пригощав дбайливо чаєм
її й базікав невпопад,
адже хотілося до раю
ціною віршів і шарад.
Не раз згвалтована, убога, -
вона ж просилася піти
по неоглядним перелогам
у безкінечність самоти.
Лиш вибачалася за тіло,
що у обіймах не було, -
котре мене не обіігріло,
але й хвороб не додало...
22.02.18

Коли тебе хоч день я не побачу –
То сам не свій, на цілий світ лихий.
Тьмяніє світло дня в очах незрячих,
Думок чітких порушується стрій.

Мені потрібна ти, немов повітря,
Хоча б ковток, хай може і гіркий,
Впіймати б погляд твій зрадливо-хитрий,
Й пропасти в трясовині голубій.

А поряд ти – ще більше шаленію,
Ятрить зневіра, чорна і гірка.
Тебе б забути, поховати мрію,
Але не піднімається рука.

Виходжу тихо на нічний балкон,
Вдихаю сум і сіль з морським прибоєм,
А зорі тонуть у глибинах темних.
Навіки гаснуть їх святі огні.

Якби ж могла я стати теж такою!
Вночі сіяла б, кликала б до себе
Втонулих в бурю духів із глибин,
Ну а тоді я теж упала б в ніч.

І тут лечу – не можу розібрати
Чи я – зоря, чи просто я, чи хто.
Який мій напрям – вгору чи донизу?

Це не важливо – суть уся в польоті,
У змахах крил незримих за спиною
І в ночі цій, у морі і у зорях.

2018

Розпалю краще віршем камін
увімкну сірником святодійство
і ковтатиме сльози вже він
і гулятиме димом над містом…
Крізь подібне тепло не пройти
ні добавити ані відняти
сірниковий мільйонний мотив
нічієї до ранку кімнати…
22-02-2019

Якщо тобі нестерпно в самоті,
поклич мене, переборовши страх,
а не тримай бажання взаперті
і суму тінь на зболених устах.

Взаємних ми не маємо боргів,
аби зробити доленосний крок.
Відчуй мене на відстані снігів,
на віддалі галактик і зірок!

Візьми собі на згадку щастя мить,
гарячого цілунку ніжний смак,
а серце хай як в юності щемить
і птахом б’ється щирій пісні в такт.

Лиши мене в своїй душі навік,
у мріях світлих і ранкових снах.
Не буде ближчим жоден чоловік
уже, кохана. То планиди знак!

Притулити це літо
до грудей, до чола.
(Поколовшись об трави,
скажу: «Ну і хай» собі).
Відгриміла декада
грозова-дощова,
і сусідські порічки
до мене всміхаються).

Небом дане, буденне,
вже не буде таким
в листопаді похмурім
чи в січні засніженім.
Тож думки невеселі
ще у квітні відкинь;
тож мінорний мотив
з голови навесні жени.

І повзтиме старою
черепахою час…
Хай ніхто зі сторонніх
не лізе у рай мій:
ні жебрак без грошей,
ні волхви із дарами.
Вечір.
Червень.
Цвіркун, що не змовкне до рання.
Це, напевне ж,
найбільше
із існуючих щасть.

До Лютого прийшов у гості Квітень,
Сніг розтопив, Підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.

Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед Зими - весняне диво -
Наче "Дванадцять місяців" у казці.

2019 р.

Хоч ще зими студений подих,
Як тінь, остуджує чоло, -
Сніг перевтілює у воду
В землі пробуджене тепло.
Воно уїдливо, зісподу
Руйнує гори кучугур
І рветься швидко на свободу,
Як світла радість із зажур.
Так позбавляє всіх сонноти,
Слух провіряючи, мошва, -
Так жданий березень ворота
Для стрічі з лютим розкрива...
21.02.18

Прави́м бажаєш бути чи щасливим? –
запитувала ти мене не раз
і, знаючи уяву хворобливу,
собі питання ставив усякчас…

Зі щастям разом правота у парі
чи здатні мирно по життю іти?
А чи не краще оминати свари,
і не палити зведені мости?

Невже щасливим можна бути в світі,
лиш вічно потакаючи брехні,
і як це пояснити нашим дітям,
уникнувши неправди й маячні?

Невже прави́м себе відчути можна
на згарищі стосунків, почуттів?
Чому людина нині неспроможна
в полеміці знайти належних слів?.

Коли? Невже? Чому? – одні питання
і відлітає затишок, як дим…
Завітне, люба, маю я бажання –
щасливим хочу бути і… прави́м!

Що обирати? Вбийте – не пойму,
що діється? Яке то євре-рило
ще націю зі сцени не дурило,
а ми іще не хлопали йому?

І хлопаємо – іноді очима,
долонями, і вухами інде,
і нібито не знаємо причини,
чому немає нашого ніде.

І наче обираємо не здуру,
і ніби не із п'яні до керма...
А пролізають в урну ще до туру
усі, по кому плакала тюрма.

Але чому не націоналісти,
а коміки і рашеські нацисти,
що апріорі нації чужі,
ідуть у ногу до казни і трону
як сателіти п'ятої колони,
яким байдужі наші рубежі?

02/19

І все ж – нехай війна й руїна! –
я твердо вірю: від Землі
до зір летітимуть невпинно
стрімкі космічні кораблі.

І з України, й з Сент-Люсії,
з Непалу, Гани, й Мексики…
І навіть, може, із Росії,
якщо простять її зірки.

А ми – такі інопланетні –
вже зустрічатимемо вас
в далеких галактичних нетрях,
де пломінь розуму не згас.

Хоча матерій темних сила
його задмухувала і
землян скалічених сліпила
в окопних зморщинах Землі.

А потім злісно, в час навали
орди одвічної війни,
тіла скривавлені зривала
з душ. Разом
з ляком вишини.

Тож ми, зібгавши одежини,
злітали й вірили у млі:
за нами зірвуться невпинно
стрімкі космічні кораблі!

З Непалу, Гани, Мексики,
і з України, й з Сент-Люсії..
І, як простять її зірки,
то навіть, може, із Росії.

2019

Хоч натомлене серце збивається з ритму,
І невпинно холоне,спустошена часом, душа, -
Я вдивляюся в світ до цих пір ненаситно,
Як у небо високе з гніздечка невміле пташа.
Сотні раз намагався безсило присісти,
Дати спокій собі і не бути комусь тягарем,
Але далеч ясніла привабливо й чисто,
І п'янила зухвало то м'ятою, то чебрецем.
Тож, збентежений змалечку світу привітом,
Уповільненим кроком продовжую власний маршрут, -
І радію життю так, як вміють лиш діти,
Коли їм цю можливість дорослі в дитинстві дають.
19.02.18

Мчать життя коліщата,
а ти в чорній габі.
Будеш інших прощати -
то пробачиш собі.
Віра втратила крила
від жури і сльоти,
якби Бога молила,
не пила б самоти.
А волошкою в житі
в далині - небеса,
будеш вишні садити -
зачарує краса.
Материнка-душиця
зацвіте у саду,
щоб кохання напитись,
треба гнати біду!
Не картай долю люту,
за снігами дощі.
Хтось зіграє на лютні,
стане млосно в душі.
Світ постелить завчасно
покривало з трави.
Народилась для щастя -
то, будь ласка, живи!

Діти, онуки – продовження життя,
До них накращі почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все, що мріють,
Хай здійсниться,
А з мріями надія сниться,
Завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм добра бажають! 2009

Своїм думкам не дам я ради,
Вони плетуться в голові,
І не потрібні їм поради,
Не сплять вони навіть у сні,
Я маю кожну пам'ятати,
Для того щоби запитати,
На що потрібні ви мені,
Мій розум може не бажати,
Проте вони усі мої… 2009

Анумо у сторону жарти,
Бо тема серйозна, ще та:
Ніхто не уміє кохати,
Лиш пишуть,- у цьому й біда.

Не ходиш наліво під верби
Із сонмищем лакомих гейш.
Тому що Ерота не треба,
У ліжко і не заженеш.

Талантище ж родиться фавном,
Блукальцем жіночих бермуд.
А євнухи пишуть погано,
Не вірить сонетикам люд.

Така от, панове, дилема.
Колеги гарчать звідусіль:
- Коханння - це трепетна тема!
Про неї пиши як усі!

До біса скопців безталанних,
Втомився їх слухати крик.
У Едем покликала пані,
Піду. Я, усе ж, чоловік.

21.02.2019р.

Повтори

Усе життя - це коди і повтори,
До рота ложка носиться щодня.
Поезія рутинна апріорі -
Спитай свого крилатого коня.

Хай істина лежить без комбідреса,
А око тішить правдоньки шкелет:
За тезою крокує антитеза,
Доточиш синтез - ось тобі й сонет.

Прологи передують епілогам,
Постскриптум неодмінно у кінці.
Пегасами протоптана дорога
Зручна для графоманів та митців.

За присудка вчепився міцно підмет,
За ними - глянь - означення біжить.
Шукає розум логіці епітет
І зграйки рим підштовхує у сіть.

P.S:

В кімнату впала місячна доріжка,
Спочити уляглася суєта.
Ритмічно жінка рухається в ліжку,
Повторюючи танець живота.

21.02.2019 р.

Музика...

Аріозо якесь не таке,
Партитура - ні в тин, ні в ворота.
Глас " орфея" зайшов у піке,
Дикий крик вилітає із рота.

На обличчі столітній бодун,
Антураж - плавки, хрест, аксельбанти.
Це - сучасний співак-болботун,
В підворітні навчався скавчати.

Бек-вокал - голяка, без колгот,
Світять в темряві фосфором губки.
Текстик також не пхе, а ого!
Про амурні діла та розлуки.

А товпища гукає "Ура!",
Попід сценою вальс хороводить.
Кожне слово, насправді,- мура,
Кожна пісня - музичні відходи.

Розпопсятились мізки людви,
Їх би з ями, умити блакиттю...
Ти мене у цей жах не зови,
Бо оглухне гармонія миттю.

В павутині сяйні вітражі,
Глузд і логіка котяться в прірву.
Син до клуба на шабаш біжить,
Галалакати буде під пиво.

21.02.2019 р.

Думкою багатію

Владі, певно, вірив я дарма,
П'є кровицю стоголова кобра.
Цуцик здох - субсидії нема,
Суддям все пішло і прокурорам.

Каша - із перлової крупи,
Спредом намащу шкоринку хліба.
Може, час податись у попи?
Ні, бо нефотогенічна кирпа.

Гарно влаштувались Верть і Круть,
Заступили тушами корито.
Брехунякам грошики дають,
А для правдорубів рай закрито.

Претендентів на папаху тьма,
Скалозубить зграя пустозвонів.
А вагітна муза йде в сільмаг -
Огірочків багнеться із бодні.

Впав з небес. Тепер вже все одно,
Вогнище снаги погасло в дюзах.
Длань митця розписує панно,-
Вірші гарні... тільки не для пуза.

20.02.2019р.

Ох!

На ласкавицю зранку полюю,
Скоро ніч - результату нема.
А давай я тебе поцілую,
Ти ж у мене квітуча хурма.

Ти ж у мене лебідонька юна,
Сонцесяйна богиня небес.
Від любові кебета чавунна,
Сам гарячий, неначе АЕС.

Ой, вродливице,- глипни ласкаво,
Ніжку можеш поставить на грудь...
Мне у пальчиках локон білявий,
Оком "блись", станом знадливо "круть".

Ох і литочки! Просто бомбезні!
Вже здаюсь, без " Лягай! Хенде хох!".
Дай полащитись, наче той песик,
Потім в рай упірнемо удвох.

Як і завжди, лягаю із низу,
Аж по тілу пішли дрижаки.
Мить - із мене посипалась тирса,
Але я ще моторний таки.

Хоч не вчився коханню в Парижі -
Жінку ласкою розвурушу.
Ваша карма - читати цей віршик,
Ну, а наша - секрет, не скажу.

19.02.2019 р.

Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
Шаленіти од пристрасті знову -
Під чудні солов`їні пісні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
Коли всі нас полишать напасті.
Ця зима – лиш прелюдія щастя –
Вже готує розмаєві дні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні
Після довгої, мила, розлуки,
Завмирать од солодкої муки…
Вийми душу, о люба мені!
Ми зустрінемося навесні!

20.12.752 р. (Від Трипілля) (20.02.2019)

Вітер розвіє мої слова.
Дощ змиє останні сліди.
Як довести собі, що жива,
А не примара у чиємусь сні?

Чую ім'я своє в молитвах близьких.
Вони рятують мене вже не раз...
Чого ж варті ми без тих,
Хто ладен гріхи спокутати за нас?

2019

- Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.
І водометом вже
Не загасити
Проміння Тих, кого
покликано Світити...

Чи можна
зібгати в долонях
обірвані пасма
ду́мки?
Чи треба
зривати піони,
якщо вони пахнуть
гулко?
Бо там,
у пелюсток чаші,
сховався невидимий
лірник,
що пестить
обличчя наші,
коли ми загубимо
вірних,
і ані сльозини в стулках,
а руки біжать
пелюстково.
І пахнуть піони
гулко,
і гріють комашку ―
слово.

2017

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

 
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом

вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж
із чим не згодний, але ну та хто я

урешті, нарікати щоб на злість
собі чуттів тутешньо~ немісцевих
сумлінно нижучи слова до слів якихсь
відлуння крізь давно закриті сцени

та буде що було, лише без насолод
услід натомість абсурдистські шати
щораз розпочинати монолог
& знову, не завершивши, злишати




 

Про що співає буйний вітер?
Про те, що є дива на світі,
Тендітні та духмяні квіти,
Як весело сміються діти.

Про сиві та могутні гори,
Морів безмежнії простори,
Ліси, степи, поля й діброви,
Про стан дівочий й чорні брови,
Про тії очі волошкові,
Надії повні та любові.
І про птахів, вечірню тишу,
Про те, що серце наше тішить.
Спинитись хочеться хоч трішки
Послухать спів буйного вітру.

2017 р.

Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.
Довічний друг моїх думок,
Небачений ніколи, –
Зроби мені назустріч крок,
А також власній долі.
Чуттям одним себе й мене
Бери єднай, – серйозно, –
І швидко смуток мій мине,
Неначе сон порожній...

У відомому парку у Києві
Закладатимуть пам'ятник Вієві.
Чи то Вій, чи не Вій –
Ти піди, зрозумій,
Але щось замишляють у Києві.

Зіштовхнулися лижники в Рахові,
Довго з болю стогнали і ахали,
Їх доправили вниз,
Закатали у гіпс...
І тепер вони - пам'ятник в Рахові.

В старовинному замку в Мукачеві,
Кажуть, привида п'яного бачили.
Він живе там давно,
Полюбляє вино.
Отака чудасія в Мукачеві.

Я зустрів на базарі в Хмельницькому
Дівчинисько з великими цицьками.
Я покинув базар,
Погубив свій товар,
Отака одісея в Хмельницькому.

На одному з майданів Житомира
Паркувалась автівка без номера.
Нагодились менти,
І зробили кранти,
І немає автівки в Житомирі.

На вокзалі зчепились у Жмеринці
Дві закляті бомжихи-суперниці.
Бились не на життя,
Аж летіло сміття.
А той бомж вже давно не у Жмеринці.

Шахрая упіймали в Тернополі.
Всі його обзивали і копали.
Повинився шахрай
І подався у рай
І нема шахраїв у Тернополі.

Десь давно, за Союзу, у Вижниці
Загубились літаючі лижниці.
Хтось їх бачив колись,
Полетіли кудись,
І немає тих лижниць у Вижниці.

У центральному парку у Харкові
Дві ворони сиділи і каркали
Про Союз ССР
І «ужасних бандер»
І чого не почуєш у Харкові.

Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –
Завтра ж так і не прийшло…

Звідсіля було їм видно
Всього світу новий день.
Чую й зараз я відлуння
Їхніх запальних пісень.

Слова, що їх вони співали,
Останнім стали їм причастям
Побіля барикади на світанку.

Друзі, ви мені пробачте:
Я – живий, а вас нема.
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.

У вікні – примарні лиця,
Тіні ходять міражем.
При столах – стільці порожні…
Друзі не зберуться вже.

Друзі, друзі!.. не питайте,
Сенс у чому ваших жертв.
Порожньо в кафе. Ніколи
Не співати вам уже…

Я сьогодні піду і прощатися, мабуть, не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я - це святиня коштовна, а не балаган,-
Жалість - це не любов, а тягар на порізаних венах,
Добровільна офіра Тантала і самообман.

Серед ясної днини засмучене сонце померкло,
Бо коханка до вирію кличе, блага :"Закільцюй!"
Щастя зовсім немає, існую між раєм та пеклом,
Крок ступив за поріг та у серце урізавсь ланцюг.

Ось і все. На папері кривавиться сповідь,
А щаслива дружина у ліжку мене обійма.
О, мій Боже! Верни хоч краплину любові,
Сили волі покинути жінку нелюбу нема.

19.02.2019 р.

Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.
Рожевощока й тонкостанна,
Солодка й лагідна, – ввійди
У сни осяянням останнім,
Або в життя – і назавжди!..

 
Ця самота є дощовою
Від моря, над відтінки вечорові
понад рівнини дальні й ген за овид
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста

Дощить кругом у нечіткі години
де всі провулки досвіту чекають
коли тіла, що ніц їм не судилось
в гіркій розпуці осягають зайвість
як ті містяни, попри їх ненависть
в одній постелі разом спати мусять

річками ллється самота суспіль...




 

Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Десь на їх смарагдовому дні?

Розсипи зірок, як аметистів,
Заховались поміж ніжних вод.
Б`ють джерела там у них пречисті –
Промені духовних насолод!

Розтопили холоди узимку
Світлі думи, вчинки і слова.
Теплі хвилі дружньої підтримки
Спромоглися сотворить дива!

Наче звуки чарівливі наю
У твоїй заховані душі.
До глибин із ними поринаю
І злітаю з ними до вершин.

Ти сказала: певно, тимчасове
Мною це захоплення твоє…
Та живе у ньому віще слово,
Що у вічності гніздо зів`є!

15.12.7526 р. (Від Трипілля) (15.02.2019)

На ангела обличчя вельми схоже,
немов мадонна істинна вона.
Стоїть чемненько, вся свята і гожа,
а у душі насправді – сатана!

Молодість – це лише миті,
пройде, розтане, як дим.
Найщасливіший у світі
той, хто живе молодим!

Хто молодіє душею
весь, без оглядки на вік.
Не опинись за межею –
жінка ти чи чоловік.

Бо перетнувши дочасно
власної долі рубіж,
ми переводим сучасність
у площину роздоріж.

Кожного з нас перехрестя
завтра чекає своє:
слава, достаток, безчестя…
Все те для кожного є.

Молодість скінчиться скоро,
перегорить, ніби хмиз,
Піде дорога під гору,
ну а життя – під укіс…

Бути стривайте дорослим,
краще живіть молодим!
В старість поринути просто –
молодість тане як дим…

Музи заслабли, хворіє крилатий мій кінь,
Критик сказав, що віршую я дуже погано.
В пущу іду викорчовувати штурпаки,
А на Парнас хай стежину торують титани.

Збився приціл, а на рими утратився нюх,
Грона сонетів подібні, неначе сосиски.
Досить уже грамузляти "безсмертну" дурню,
Краще саджатиму граби, дуби та берізки.

Хай соловейки тьохкочуть у кронах дерев,
Зайчик стрибучий кохає у травах зайчиху.
Ліс - це чудово! Тож заступа в руки - й вперед!
Ну, а хорей з анапестом - мені не аміго.

Ями довбає на пару писучий мій кум,
Саджанці гурт графоманів стромляє у землю.
Друже, до біса елегії! Речі пакуй!
З тебе не вийде ні Блока, ні Пабла Коельйо.

Десять гектарів за весну - оце вже воно!
І не журись, що діброва іще по коліна.
Замість поезій зростає зелене рунО,
Внуки подякують потім тобі неодінно.

18.02.2019р.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціпенілих,
як бистра вода між корчів – дві постаті – більша й мала --
з опалістю згублених лиць, від білого розпачу білих,
із мулу на світ піднялись, і тиша навколо лягла.

Чи прийняв до себе їх хтось? Чи всі одцурались, злякавшись?
Чи з рік ще пожили вони, чи кригою десь заросли?
Й дівча в черевиках тяжких загибіло, так і не взнавши,
що значив короткий цей шлях, цей викид сліпучий з імли?

І що їм від того було, що їхня загарбана хата –
це був український Донбас, де предки лежали в землі?
Їх силою хтось поріднив із усміхом смерті щербатим,
їх голод, пов’язаних, вів, і люди сміялися, злі.

Ці постаті – мати й дочка – на скорбнім шляху, на розломі,
ще руки вчепились у світ, а серце замерзло в біді,
це з них витискають життя, це скорчено розум в судомі,
приреченість на небуття у спільній – за руку – ході.

Так хрест необтесаний ліг на тих, хто дожив до 30-х,
так в небо насуплене йшли – у парах, самотньо, гуртом.
Упали основи основ – їх владно тепер коливати
примарам, як ґрона, рясним, не скутим примирливим сном.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки,
Якби я не бачила їх, так начебто їх не було...


*Фотограф -- Марко Залізняк

Стежечками лісовими
У густій-густій траві,
Що звиваються, мов змії
Між дерев та між кущів,

Вдень, увечері і вранці,
А буває й уночі
Ходить звірина усяка
Пролітають і птахи.

Поспішає хтось на лови
Хто до річки чи ставка,
Хтось у гості, хтось додому,
Хтось від ворога втіка.

Є період, коли тиші
Тут дотримуються всі,
Бо звірі малят "колишуть",
Дбають про своїх - птахи.

Припиняються і "війни"
В цей періо між звірят,
Галас, крик також не лине,
Тиша скрізь і спокій, лад.

Цей закон для всіх єдиний,
Виконує звір і птах.
Але в тім то і біда,
Що порушує...людина.

2019 р.

Зими набридло помело,
але наснилося село,
стежина біла.
В цукровій пудрі хвойний ліс,
на соснах, тертий сир, кумис -
миттєво з'їла б.
В креманці неба - хмар вершки,
як дотягнутись? Не з руки,
стрибай -  дістанеш!
Смакує все, хрумкий сніжок,
солодкий місяця рожок
на таці тане.
Морозиво з дерев униз
за комір падає, облиш,
холодне дуже.
Мені льодяник до душі,
у бурштиновому ковші -
криштальні ружі.
Морозко пильно стереже
і порцеляну Фаберже,
Сваровскі стрази,
шипшини кований фасад,
обрамлений  казковий сад,
в туй  срібні вази.
Не розіб'ються, не боюсь,
до кипарису притулюсь
і стрепенеться.
Прокинуся, а за вікном,
сніги - мого життя альбом,
тріпоче  серце!

Осяяні місяцем стигнуть сніги,
Пружніють овіяні вітром дерева, –
А я помираю між них від нудьги,
Немов незабруднений лист аркушевий.
Сьогодні немає зігріти кого,
Хитання жіночі повсюди відсутні, –
Розпачливо й тужно гукаю: “Агов!..”,
Та чується всім це, як вибух салютний.
Мене ж це "Агов", наче дзвін катастроф,
Домучить до краю – повік заморочить, –
В минулім лишилась піддатливість строф
І зникла безслідно покора жіноча…
18.02.18

Зійшла планета із орбіти,
Згоріли залишки добра.
Я хочу ворога убити
Під люті вигуки "Ура'!".

Упав солдат в обійми тиші,
Його очікує труна.
В окопах не потрібні вірші -
Тут люди зайва зайвина.

Не у ціні з очей волога -
Гарчання рисі у ціні.
Кручу цигарку з некролога,
Від них задимлений зеніт.

Рука майбутнє людям пише,
Слова складає в гори гільз...
Без мене світу буде ліпше,
Його любити я спізнивсь.

17.02.2019 р.

Пісня тут

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=787349848304149&id=100010874232670&refid=52&ref=m_notif¬if_t=video_wall_create&__tn__=-R

Я починаю все з нуля…
Хоча земля з -під ніг втікає,
Але себе я обираю,
Бо я у себе – тільки я…

Я починаю. Шкереберть
Летять минулії образи,
Пробачу все, та не відразу,
Позаду розпач, біль і смерть.

Я починаю. Стане сил
Аби знайти себе насправді,
Комусь нервове й злісне «хватит!»,
Але ця стежка – не моя.
Я розпочну себе з нуля!

Я згодна, захистом надійним,
Що спинить у мені всі війни –
Є віра і любов твоя.
Я розпочну усе з нуля!

Ранок, неначе кі́тва,
Пристрасть спинив безжально.
Певно, кінець ловитві,
Певно, віват печалі.

Скрута не пожаліє,
Безвість за душу візьме...
Годі впіймати мрію,
Як не стає харизми.

А вже весна долоні прикладає
до голого бентежного гілля.
– Не вір теплу! Нема його, немає, –
холодний вітер із-за небокраю,
а з ним глибинна і дивинна жля.
А вже весна сонцями дні полоще,
хоч лютий, лютий у календарі.
Душа й собі – розвоями на площі,
душа й собі вивільнюється з мощей
і лине вільноптахою д’горі,
бо то весна.
Можливо, і зрадлива.
Нехай.
Нехай співають горобці.
Веселощів їх – повна жменя, злива.
Ріка їх, многожильна й говірлива,
напише тихий усміх на лиці.

Вушка сміхом залоскочу,
очі - поглядом збентежу,
а вуста твої співочі
поцілую обережно.
І, покірна й соромлива,
в щастя вгорнеш довгу тугу
та радітимеш, як нива
під очікуваним плугом...
16.02.19

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі
і поки що ними владаю,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Хіба погано жити у нірвані,
Без звинувачень та прощальних сцен?
Вичерпую до дна себе коханій,
В жазі басок зірвався на фальцет.

В усіх ділах потрібно знати міру,
Робити піст, інакше вхопить шляк.
Але потрапив до Венери в прірву,
Медок амурний хлебчеться усмак.

Дрімати хочу, без зубів жувало,
Із виду - не Геракл, і не Антей.
Проте лечу галопом, риссю, чвалом
З коханою в осоцений Едем.

Як вечір - випускає жінка з клітки
Мій дух, і я лягаю на олтар.
Горнусь до неї, мов бджола до квітки,
Висотую амброзію-нектар.

Зима лютує, а в алькові спека,
До ранку не стихає хтивий крик .
Від заздрості побліднув місяченько,
За хмарою сховав сяйнистий лик.

17.02.2019 р.