По чорному небу хмарина біжить
у срібному місячнім сяйві.
Тихенько навкруг і природа вже спить,
жоржини, фіалки і мальви.

По темному небу хмаринка пливе
у місячнім сяйві нічному.
Навкруг все затихло, вже спить все живе,
лиш місяць мандрує додому.

Усипаний зорями весь небозвід,
дорогою стелить під ноги.
Закрила хмарина весь місяців світ,
сховались у мороці й роги.

І враз потемніло, хоч око коли,
навпомацки пройде не кожний.
Знімай покривало й перину стели,
бо вдіять нічого не можна.

Пірнемо під ковдру, прилину до тебе
і будемо спати до ранку.
Ось ніч промайнула, зажеврів край неба…
Скоріш відхиляй-но фіранку!

Без світла не можна ні вдень, ні вночі,
воно нас усіх окриляє.
Як тухне зненацька проміння в душі,
то й сенсу в житті вже немає…

28.07.2016

В однім гаю вродилось гороб’я.
Воно було таке худе і кволе,
що назирці уся його сім’я
за ним щоденно бігала довкола.

Само маля літати не могло,
спочатку ледве-ледве що ходило.
Росло собі так день за днем, жило,
від хижаків уберегли насилу.

Від’їлося і пір’я наросло,
із часом у колодочки убилось,
а далі навіть стало на крило,
хоч довго ще затим літати вчилось.

Набралось хисту, вже таке метке:
то там, то тут поцупить насінину;
кубельце звило, тепле і м’яке,
та все тягло до нього без спочину.

Навчилось де, коли, кому лизнуть,
цвірінькнути чи піднести шматочок,
а інколи, де треба, зісковзнуть…
Вже завело сім’ю, синів і дочок.

Потому непомітно склалось так,
що піднялося по життя драбині.
Горобчик наш далеко не простак,
на крила поглядати став орлині.

І ціль завітна воробцеві та
усе сильніше душу зігрівала.
У жевжика з’явилася мета,
замало стало рідного кагала.

Інтриги він безперестанно плів,
навчався далі гарно говорити –
обіцянками птаство покорив,
електорат вдалося одурити.

В непевний час полізла напролом
і, зрештою, добилася та гнида –
обрали головним таки орлом
безрідну і улесливу єхиду!..

А далі понеслось все шкереберть,
затісно стало жевжику у стрісі –
свої кишені набивав ущерть
і став ховати скарб у іншім лісі.

Фінансово де зовсім інший лад,
відмінні від свого гайка́ порядки –
крав в ріднім лісі максимально гад,
а мінімальні там платив податки.

Ось так у гай прийшли скрутні часи,
всім стали править брехуни і хами.
Птахи летять уже в чужі ліси,
бо горобці панують над орлами…

Допоки мій запал не охолов,
Натхнення розпирає кволі груди
Писати буду прудко про любов:
Шикарна тема. Критики не буде.

Патетика, заламування рук,
На серці - крига, у душі - морози.
Під пресом заважких кохання мук
Виглядують дядьки зелені з носа.

Гризот немає, звісно, без сльози,
Строфа без неї, наче без мастила.
Молотить жваво без кісток язик,
Дряпоче безупину моє стило.


PS:

Закінчив вірш. Раніш прийшов додому.
Зі спальні чую хтиві "ах" та " ох".
Співає жінка пісеньку любовну.
Якщо точніше, то з коханцем вдвох.

29.06.2017 р.

Життя міняється, на жаль, не в кращий бік,
багато друзів перейшли в розряд знайомих.
Десятки років був звичайним чоловік,
та з’ясувалося – не всі ще в нього вдома…

Чи може розум ненароком заблукав,
чи розлютила його друга поведінка,
та півстолітню дружбу вмить порвав,
як не сподобалась йому якась картинка.

Навіщо по життю ходити кругом
й відтак собою та особа що являє,
коли під час розмови в чаті з другом
свою частину переписки видаляє?!.

Якщо зненацька давня дружба зникла,
ще не найбільше то в житті, повірте, зло,
бо справжня б дружба з часом не поникла б,
те означає, що її і не було…

Як взагалі немає друзів у людини –
вона не просто прожила життя своє.
Та значно гірше може бути лиш єдине –
коли вона упевнена, що є!..

червень 2017

Діставав тобі зірку з неба -
Найяскравішу, найгарнішу...
Та відпала така потреба -
ти "дістала" мене раніше. :-)

2015

Мені так соромно від того
чекав на дощ, а падав сніг…
ну майже вже дійшов до Бога
а скористатися не зміг…
29-06-2017.

До нас у гості завітала рання осінь,
позолотила літнім вербам довгі коси.
Уже коротші дні і довші ночі стали,
в осіннім вальсі перше листя закружляло.

Пустує вітерець в старім гаю,
давно вже не до співу солов‘ю.
Потомство голосисте він привів
і у краї далекі відлетів.

Ряснішають в лугах прозорі роси,
та косарі вже не спішать на сінокоси.
На горобині облітає жовте листя,
вона багряне одягла своє намисто.

І смутком тихо віє у садку,
не треба вже ховатись в холодку.
Осіннє сонце ніжне, не пече,
торкає лиш промінням за плече.

Але ще гнуться під плодами буйні віти
та квітнуть нечисленні пізньоцвіти.
Нас виноградом осінь балує, чаклунка
кришталь бокалів наповняє трунком.

Така краса, що серце аж тремтить,
з калиною кортить поговорить…
Забути смуток, горе і жалі,
та все лихе й недобре на землі.

серпень 2016

Чимало бруду скрізь останнім часом,
зміліли дуже вже народні маси.
Бо розвелося тих осіб багато,
хто звик лайно під ноги викидати.

На пляжі нечисть та відпочиває
і у пісок недопалки ховає.
Плює на тротуар, немов верблюд,
і не зважає, що навколо люд.

Матюччям он тварюка жінку криє,
а та у річці „Мерседеса“ миє.
Той нечистоти вилив на дорогу,
бо підросли уже бичачі роги.

А цей в траву з машини скинув сміття,
немов якесь настало лихоліття.
У нас таких вже покидьків багато
і всіх скотів отих родила ж мати…

Та напасть називається бідою!
Чи в змозі подолать її з тобою?
У творі цім багато песимізму,
все ж краще, ніж дійти до катаклізму…

09.08.2016

Йде третій рік неоголошена війна
шматують рідну землю хижі круки.
Та кожну весну розквітає знов вона,
але не знають слова „досить“ ті тварюки.

Вже третє літо „гради“ ниви рвуть,
на шмаття рвуть донецькі ниви спілі.
І кожен тиждень йдуть в останню путь
десятки й сотні хлопців посивілих.

Ідуть на небо, щоб батьки жили,
а ще дружини, сестри, рідні діти.
Та знову смертю плюхають стволи,
для багатьох це вже останнє літо…

Так доки будем рідних хоронить,
поки бариги весь нарід грабують.
Пора Вітчизну-неньку боронить,
бо можновладці слова доброго не чують.

31.07.2016

Прийшли вовки в овечих шкурах
і доїдають мій народ.
Всі як один в нових каптура́х
та з обіцянок хоровод.

Їм треба час, вважайте гроші,
щоб нас вести в нове життя.
Насправді ж ці „пани хороші“
своє будують майбуття.

Який вже рік живем війною,
що нарекли вони АТО.
Життям дітей своїх ціною
із них не ризикнув ніхто.

Постійно в нас „росте“ зарплата,
а статки падають щодня.
Це, люди, вам прийшла розплата,
що обирали навмання.

Відкрий, народе, спраглі очі
і вийми затички із вух.
Не дайте, люди, темній ночі
свій полонити зір і слух!

У нас нема війни, та зведення із фронту
лунають з телевізорів щодня.
Сепаратисти просто так, для понту
прицільно луплять із гармат і навмання?!

У нас нема війни, та майже кожну днину
загиблих і поранених везуть.
Чом нісенітниці вже треті роковини
тоді нам про якесь АТО верзуть?

У нас нема війни, шановне керівництво,
навіщо ж про летальну зброю ґвалт?
Щоб руйнування маскувать під будівництво
і тимчасовості АТО придати кшталт?

Війна в нас справжня третій рік уже триває,
свої розпочали й ведуть її архонти.
Життя й здоров’я вона кращих забирає,
бо б’ються патріоти на два фронти!..

29.06.2017

За сім хвилин ти вийдеш на ГД,
бо так на електронному скрижалі
провіщено пророком, що веде
цей потяг і навряд чи налажає:

пророки – не поети, бо вони
за власне слово можуть відповісти,
тому пальто рукою запахни,
не озираючись на машиніста –

він вдячності твоєї не шука,
тож вір гудкові, відданому гучно,
аби була хода твоя легка
до ліхтарів, до сигарет поштучно

від вулиці, де вперше перетяв
твою зарозумілу прощу містом
(неначе доказ божого буття
для хлопчика, що виріс атеїстом)
вугільний присмерк у її очах,
котрі спочатку чорними здалися –

і до дверей станційних, що розчах-
нуті кудись в околицю столиці,
де марять безшелесні патрулі
про три попутки, про пітьму столітню
і йде у хмару місяць угорі,
немов копійка у долоні злидню.

17. 05. 2017

Ми відходимо в бій. Бійцям. Омите кров"ю серця

Ми відходимо- в бій. Назавжди. Нас нема.
Світ і нині живий, та шукати катма
Наші душі у нім. Ми- шматок. Ми- кубло.
Світ і нині живий. Та життя відійшло.

Ми відходимо всі, як розтоплений лід-
В піднебесної синь... В височінь пірамід...
Як розчавлене ІНЬ в марі пошуку ЯНЬ-
В придорожних склепінь кавогерці зізнань...

Ми зустрінемось там... Де прогоркле кафе
Відригає в "реал" незапліднене "ФЕ".
Де столешниць пустих незапрудненість місць.
Ми присутні на них. Нас нема? Озирнись!

Ми- де жито скосили у жнива до стерні.
Де зустрітись несила вже з тобою мені.
Де залізнії лати вже не давлять душі.
Де загиблі солдати розуміють вірші

Що про них розіп"яв невідомий поет,
Що від них розпочав незворотній сюжет-
Ми, що втратили юність, не побачимо день,
Що на скін нам дарує застарілих пісень...

Нас нема. Нам у спини чутен вий кровожер,
Що злодійськи-неспинно до стіни нас припер-
Що не в святості чорність наших янгольських крил,
Що убивчу мінорність шал страждання створив...

Зрозумійте, майбутні... Ми жили- як жили...
У пройдешнє закуті...В потойбіччі імли...
Та в серцях одізвалось футуровано- жаль,
Бо Вітчизни здригалось тіло- Неба кришталь.

Нас не стало. Забудуть наших таїн політ...
І страждань, що із сумом відійшли нам услід.
Тільки вірність Присязі. Тільки прИйдешній день
В потойбічній насназі вам від нас надійде.

То- забудьте. Нема нас для вас на землі.
То чатуйте- вита лютий ворог в імлі.
Ми були. Ми творили краще завтра для вас.
Ми- одвічне ЯРИЛО. Ми- ваш завтрашній час.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117062905196

Ти знов образилась... навіщо
здіймати галас до небес?!
он кілька днів вже вітер свище
зганяє з хмар делікатес…
погодь, навіє, ой навіє
чи з океану, чи з пустель
іди в обійми, ще успієш
упасти сонцем в акварель…
диви, поглянь яка картина
пірни і ти до забуття
десь тут розквітнути повино
якщо не помиляюсь я…
29-06-2017.

Долаючи свою дорогу,
не забрудни буття потік.
Хай краще чобіт тисне ногу –
ніж руку підлий чоловік!

Маленькі діти знову гинуть в світі,
вбиває Асад підло свій народ!
За хмарами, у самім верховітті,
„Російські витязі“ пустились в хоровод.

Вони вже звикли з дітьми воювати
й ховатися за спини матерів.
Беззахисних не важко убивати,
то істинне обличчя упирів.

Хімічна зброя знов вернулась в моду,
отрута більше забира життів.
Невже байдуже це російському народу,
а світовій спільноті й поготів?!.

Чи ж довго ще ми будемо терпіти
Крим, Сирію, вже третій рік Донбас?
Як довго будуть гинуть бідні діти?
Невже це зовсім не бентежить нас?!

Народи світу – скільки ж іще можна
стерпіти Босній, Сомалі, Руанд?..
Чи край покласти зовсім неспроможні
розбійним діям терористів банд?!

07.04.2017

Я Божий храм зведу в височині.
Раба землі приречена на працю.
Життя і смерть покладені на тацю.
Життя і смерть даровані мені.
Від антифонних гласів до псалмів.
Від страдного до співного, святого ...
Пливуть віки. І що мені до того --
мій "зіккурат" іще не овдовів!
Пригляньтеся, старезний пнеться дуб,
небесними вогнями обгорілий.
Болить душа, судомить чорно тіло,
та не дається часові на зруб.
Тисячоліття звернені до нас.
Тисячоліття б`ють у наші скроні.
І ми такі ж вразливі, безборонні --
відважний профіль, лицарський анфас.
... І в нас потреба божої руки ...
... І в нас одвічна тяга до любові ...
Гойдаються колисочки кленові --
іде життя. Минаються віки.
За віком -- вік. У величі і в скверні.
Вслухаючи биття прийдешніх чад.
Стоїть мій храм -- і кличе до вечерні ...
Оселя Духа. Вічний "зіккурат"!*1

"... Хай пам`ятають люди,
хай волають до неба!
Божествам хай приносять хлібні офіри!

… Хай країни свої піднесуть,
хай храми свої збудують!
Воістину, кажу, богам це любо ...

... Хай постане подоба наземна
тих творінь, що діткнулися бога!
Воістину, кажу, безмежна у тім
н а с о л о д а!"*2

з 5 на 6 лютого 2001р.
-----------------------------------------
*1"зіккурат" -- ступінчастий храм у Стародавньому Вавілоні.

*2 вільно переспіваний фрагмент старо-вавілонської поеми про сотворіння світу "Коли вгорі".

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

"Ворота Божі" -- місто "Баб-ілí",*1
в тобі є щось від житниці Іллі
і неба клин від башти Есагіли,*2
де у тіарі золотій Мардук*3
проймає зором з молитовних рук
жертовних трав пахучі фіміами --
і Сарпаніті,*4 першій між жінками,
приносить в дар божественний напій...
В "Гаю життя" -- в "Е ш à р р і"*5 -- щастя стій!
Не посягай на створене б о г а м и!

...Та враз Нергàл*6 з огненних колісниць
метнув на "Баб-ілí" глумливу руку:
спасибі, перси, за гірку науку --
не в о з н о с и с ь, бо прицвяхують н и ц ь!
"Менé, текéл", на вагах "ве - парсина"...
(З легенди Набонідового сина).*7

...Спасибі, персе -- Кіре... потім Ксерксе,*8
що в тебе в грудях б`ється мідь -- не серце!
(Історіє, ти повна провидінь,
а хоч би зворохоблених жрецями,
що відкривали персам "Божі Брами",
здіймаючи в курильнях, що здиміли,
ворожий щит на скверну Есагіли...)
... А що Мардук?.. А як же Сарпаніта!
Богів нема -- пливе німа позліта
в чужу казну... Божественні жнива!
(Тиран тирану груди розриває --
світ на т и р а н і в став -- б о г і в немає!
З тіар сліпучих з о л о т о сплива).

... Пустирище -- на місці Вавілону...
Чистилище, чи скрипи "Божих Врат",
чи може, тут конає Олександр,*9
сховавши смертне ложе за заслону...
Та будучи улюбленцем між зір,
облесником самої Сарпаніти,
ще Олександру суджено узріти
блискучу рать, убрану на підбір,
Могучу Рать під стягом "Македонським"!

... У р в е т ь с я час, що зветься В а в і л о н с ь к и м,

залишаться руїни й імена,
взамін палацу -- глиняна стіна...
Горби -- мов гідра -- вирвами подерті --

в "Гаю ж и т т я" на Постаментах С м е р т і...

16 травня 2003р.

----------------------------------------------
*1 "Баб-ілі" -- дослівно "Ворота Божі". Так називали своє місто жителі південної Месопотамії.

*2 Башта Есагіли -- найзнаменитіший з усіх храмів Вавілонії, де на 90-метровій висоті живе великий бог Вавілону -- Мардук.

*3 Сонце -- Мардук --- представник "нової генерації" богів Вавілону, що перекроїв Всесвіт з тіла і крові "старих" богів, сотворив небо і землю, систему світил Зодіаку та перших людей.

*4 Сарпаніта -- божественна дружина Мардука, головна з-поміж богинь вавілонського пантеону. Дослівно "творителька сім`я" -- образ богині Матері.

*5 "Гай життя" -- "Ешарра" --- божественна Квітуча Оселя на землі Вавілону. Тут, серед зелені дерев стоїть святилище Есагіли, і перед віруючими з`являється бог.

*6 Нергал --- старовавілонський бог війни, уособлення палящого Сонця. На печатках зображався з серповидним мечем, двічі левиноголовий, стояв на горі, наступивши ногою на ворога.

*7 Ідеться про легенду загибелі сина царя Набоніда -- Валтасара, якому в ніч падіння Вавілону вогненна рука на стіні палацу залишила напис МН'ТКЛВПРСИН; себто "мене, текел, ве-парсин" ("відміряний, зважений, поділений", або ж "відданий персам").

*8 Кір та Ксеркс -- перські царі, що брали участь у руйнації Вавілону.

*9 Олександр Македонський -- у Вавілоні, за сто років після падіння міста, зустрічав свою смерть.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

… воно не варто батьківських зусиль
чи щось не так, чи порча підіспіла
а може світ змінив завчасно стиль
пробігло поруч і
недоболіло?
все може бути, тут не до дрібниць
попереду бої за небосхили
о Господи! не дай упасти ниць
і поступитись місцем у вітрила…

Вона вартує батьківських зусиль!
хай тричі хай (невже?) перехрестили
з попутнім вітром дай дібратись хвиль
і перед нею розстелитись в килим…
28-06-2017.

Чому лиш осінь у моїх віршах,
Безлике небо і туман над містом.
Неспинний дощ в моїх тужливих снах,
Осінніх снах, без сонячного світла?

Чому лиш осінь у моїх віршах,
Таємна туга схована від світу,
Пташки мовчать в покинутих садах,
Дерева мертві вкриті пустоцвітом?

Чому лиш осінь у моїх віршах,
Холодні, сірі та сумні світанки,
Ні снігу білого, ні льоду на ставках,
Ні радісних, ясних морозних ранків?

Чому лиш осінь у моїх віршах?
Мене питаєш... Справді, ти не знаєш?
Мій шепіт завмирає на вустах,
В моїх віршах лиш ти, а осені немає.

Зима не хоче відпустити
Торкнутися тепла весни,
Вона незримо прилинає
В мої скоцюблені замерзлі сни.

Я знову й знову поринаю
У відголос весняних днів,
Та парости свої пускає
Зима і знову заметіль.

Покрило білим снігом землю,
Квітки заковані в кришталь,
І навіть сонце не зігріє,
Не вижене з душі печаль.

Лиш туга душу аж до краю
Наповнила і пролилась.
Я радості вже не шукаю
За щось печаль мені далась...

Напевно я це заслужила
Лиш тугу, сніг, замерзлі сні.
Даремно я мости спалила,
Вони вели в тепло весни...

В час, коли безрадісно і тяжко,
Аби порозвіяти біду,
Згадую я дівчину-ромашку,
Що цвіла в барвистому саду.

Квітів гарних я стрічав чимало,
В кожній квітці – дивна таїна,
Кожна неповторно чарувала,
Та ота ромашка – лиш одна.

Відквітнули сади Семіраміди,
зронили віти над аля́удським мостом.
Давно весняні чарували види,
коли дерева укривалися листом.

Пройшли роки – кубельце опустіло,
розбіглись діти, кожен хто-куди.
Нема й до саду вже нікому діла,
ніхто не дасть йому стражденному води.

Лиш бур’янам тепер в саду роздолля,
у зріст міцний чортополох стоїть.
Для шкідників настала вільна воля,
нема кому ту нечисть потруїть…

Для кого ж світлий дім той будувався,
де ледве не наклав своїм життям?..
Якби ж то знав, можливо б не старався
і не обманювався світлим майбуттям…

Пройдуть роки, минуть десятиліття,
та все ж настане завтра золоте.
Нові дерева знов розпустять віття
і сад мій над Інгулом зацвіте!

28.06.2017

Ми з тобою приречені бути в квітні,
Свої руки зігрівати в його водоймах,
В них знаходити всі затонулі відповіді
На питання, поставлені напередодні.

Вечорами зникати на розі вулиць,
Легко вмовивши їх в один бік дивитись.
І в точках зіткнення явищ, що там відбулись,
Залишати фігури з квіткових китиць.

В лісі темному бути години поспіль,
Щоб виходити з нього новими вранці,
Там зібравши для двох наших мікрокосмів
Повні кошики ягідних ренесансів.

Не вдаватись до вивчення траєкторій,
Геть до всього, що має підтекст бінарний.
Та в плейлистах залишити на повторенні
Ланцюг вибухів, склеєних календарно.

Гарне місто, напрочуд своє, первинне.
Не шкодує всім збігів, добра і справджень.
В ньому ти шлях свій креслиш із гір лавиною
Й моє темне бездашшя вкриваєш справжнім.

І я справжнім лишаюсь всуціль відтоді,
Консервований в радості заповітній.
Й трохи більше світил тепер денно сходить
Там, на гострому розі тебе і квітня.

домішай мене в своє вино з порічок
і як знати можливо - стане смачніше
домішай мене в своє вино з порічок
ну а я тобою насичу вірші

і загояться тобі тріщинки у стакані
я нових намагатимусь не додати
у вині з порічок солодкім вині кохання
двоє нас - винуватих.

Сім 'ме́нтів щастя,
сім коротких літ –
і ти, як тополиний пух, пропаща…

Лелечі гнізда, чуєте, я ваша! –

від хатніх мальв і листоносних віт,
я теж лелечо мислю о політ!

Нас сім по сім – лелече “імінабі”…

Моя сім’я. Мій захисток. Мій табір.
Моя Плеядо в зоряних верхах.
Моя Пречиста Матір в постолах
і у сорочці – білому по білім,
і у вінку з блаватів, перецвілім –
семивідлунне марево, авжеж,

лелечо стрінеш – клично проведеш,
і я тобі пташино теж озвуся:
я з Ірію, я – Іра, я – Іруся,
мене допіру призвано сюди
з Небесних Надр до чорної води –

оце твоє з е м н е, твоє м и н у щ е –

дающе гострий зір, як ніж, дающе
тобі глибинну парость почуття –

це смак ж и т т я, незвичний с м а к життя
на мент, на перелітний, ниспосланий,
бо ти – жива, ти – Ле́лечка, ти – Дана,
в тобі дзьобате зріє лелеча…

Горить свіча. Горить твоя свіча
у всесвіті, така ж як ти, єдина…
Ти – божа тінь, вінець творінь, л ю д и н а –
тобі підвладно гори перейти…

Допоки прах землі тебе не зловить,
Допоки у душі і серці повідь –
Гори, свічо! Лелеченько, лети…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів"Каменяр",2008)

За пругом світла - темінь. Чорнота.
Фінал життя. Грудей останній подих.
Скінчаються відпущені літа
І скоро дух мій вийде на свободу.

Його колись сліпа впіймала плоть,
Вневолила, неначе звіра в кліті.
Вона для нього - кара, химородь,
Прокляття найпідступніше на світі.

Бо дух - це воля. Це - самі боги.
Йому смішні обмеження, кордони.
А тут огидні тіла ланцюги,
Кістки, драглисте м'ясо, кров солона.

Але найгірше - відати думки,
Читати їх, немов одкриту книгу:
Брудні бажання, заздрощі, плітки,
Пиху, жадобу, лестощі, зловтіху.

Нещасний друже, ти мене прости,
Не я тобі завдав такої шкоди.
Уже пора. Від мене геть іди...
Та він не хоче вийти на свободу.

29.06.2017р.

Зустрілося кохання пізно,
усякого в житті буває –
гадюкою у серце влізла,
здавалось, кращої немає.
Побрались, – шепотіли бабки, –
відсутнє у сім’ї майбутнє…
Дитячий крик поставив крапку
і на місця поставив сутнє.

Різниця в віці хоч лякала
і хвилювався за дитину,
та серце пристрастю палало,
а звісткою в лиху годину
(тяжке захворювання серця)
був приголомшений навік.
Розбились мрії ніби скельце
і зупинивсь буття потік.

Він розривався на частини
поміж дружиною і сином.
Шукав шляхи зарадить горю,
возив дитину аж за море…
Та всюди чув лише одне –
потрібно серце, час мине
й зупиниться воно до строку,
не справити цього пороку…

Життя котилось у журбі,
не так все сталось, як гадалось,
і молода знайшла собі,
у батька ж серце розривалось.
Із сином бачилися рідко,
лиш на свята і то не завжди.
До моря подорожі влітку,
але лишалося як завше…

Що подаруєш мені татку
на повноліття? – син питав.
Він мовчки поправляв краватку,
бо дійсно ще того не знав.
Все турбувала серця вада,
і від народження отак.
Він намагався дати раду,
але не допоміг ніяк.

Прогноз невтішний – кілька років
з тим серцем жити міг малий.
Що вже та школа і уроки,
коли майбутнє без надій…
Незгоди, прикрості минали
і син тихенько підростав.
Усе у тім житті бувало,
а за майбутнє він не знав…

Вже незабаром й повноліття,
але схилилось долі віття –
«швидка» забрала хлопця ранком,
бо напад стався до світанку.
Підкралася лиха година –
чекає донора дитина.
Залежить сина майбуття,
чи піде інший із життя…

Прийшов до тями син в палаті,
там медсестра стрункої статі
за апаратом слідкувала.
Вона йому і розказала,
що операція успішно
пройшла іще на тому тижні.
Сьогодні ж свято, слава Богу,
бо день народження у нього.

Де тато? Чому не прийшов?
Можливо був, та відійшов…
Ось на вікні лежить пакунок,
а що як в ньому подарунок!
В пакеті батьківська сорочка
та папірець у три рядочки.
Умить спітніли хлопця очі,
день став йому темніше ночі…

Впізнався батьків рівний почерк,
а у кінці – непевний розчерк:
Із днем народження, дитинко!
Біда таки настигла, синку…
Та все одно ти будеш жити!
Мине все, нічого тужити.
Хай не зміліють береги
твого життєвого озерця
й розтануть не одні сніги –
подарував тобі я… серце!

А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,
Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.

Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Сяючу доріжку срібну.

Може втрапила у казку
Чи природи дивне царство?
Можу того і не знати
Та чомусь не хочу спати.

2017 р.

Вони прощалися на стежці,
Яка веде удаль кудись,
Схиливши голову на плечі,
Очима мокрими від сліз

Вона дивилася на нього,
Бо ж на війноньку від"їздить.
Може це бачити живого
Доводиться останню мить?

А він стояв і пестив ніжно
Русяві кучері її:
-Не плач, кохана, не журися,
Я повернусь, ти тільки жди.

Дістав він золоту обручку,
На палець дівчині надів.
Щасливу мить отих заручин
Ніколи не забуть вже їй.

Сів у сідло, коня пришпорив,
Нагнувся, милу знов обняв,
Поцілував вуста медові
Й широким степом поскакав.

Неначе вітер свіжий, вільний
Полинув ген за небокрай,
Лиш докотилося десь звідти:
-Я повернуся, ти чекай.

2017 р.

Ми капітани власного життя,
ведемо човен по ріці Буття.
Пливемо навмання життєвим морем,
назад уже немає вороття…

Вітрильник наш складається зі слів
та відчуттів, думок і віщих снів,
а навкруги гуляє долі вітер.
У парус я його усе ловив...

І бавимося словом, ніби діти,
воно вперед допомагає плити,
та інколи назад, а то – в безодню…
Доречно думати до того, як робити!

Вітрила наші роздирає вітер,
несе їх шмаття по усьому світу…
Аби не збитися із курсу в непогоду –
по компасу вести потрібно кліпер.

Ріка – не море, в неї є кінець.
Життя ми проживаєм унівець.
Веде ковчег у бухту щастя шкіпер,
якщо він остаточно не сліпець.

А щастя що? У кожного своє!
Його хтось в лотерею виграє,
а інший увесь вік штурвал стискає
і весла трудить, доки сила є…

Але намарно неймовірний треш –
не сіпайся, від долі не втечеш!
Дорогою як не утонеш навіть,
до берега все рівно припливеш...

Живе у роті довгий язичок
За посмішку приховуючись милу.
Такий м'який, маленький як листок,
Але колючо-гострий, наче шило.

У пащі дуже затишно йому,
Зубів охороня його підкова.
Без нього люди, наче ті муму -
Промовити не можуть ані слова.

Крутнеться ловко- і лунає спів,
Приспічить - виголошує сонети.
Коли ж у голові панує гнів -
Убити може краще пістолета.

Плювок у спину - справа язика.
Він - майстер підло жалити у серце.
Коли немає в нього повідка -
Посипле рани битим склом і перцем.

Пекучу правду в очі ріже вам
Чи за спиною ляпає огуду.
По сили все липучим язикам,
Коли немає совісті у люду.

Думки приходять в голову дурні,
Готує мозок болісну розправу.
Бо дуже часто хочеться мені
Одрізати нікчему ту вертляву.

І хоч образа серце пропіка -
Дослухайся до слушної поради:
Не варто розпускати язика,
Коли достатньо мудро промовчати.

28.06.2017р.

... дозвольте з краєчку від вас
присісти й радісно мовчати?
можливо що місцевий «тасс»
почне про це розповідати…
нехай, нехай пройде півдня
а слідом й вічність, вже все рівно
життя завжди… дозвольте я
на вас дивитимусь як рівня
щоб не дай Бог хвилиний сум
не переріс у давню відсіч
… стискався круг і легкий струм
святим вогнем пройшов крізь вічі
28-06-2017.

Мій бог – Любов! Не пло́тська, а духовна.
До ближнього, Вітчизни, до батьків…
Всепоглинаюча, всесильна і жертовна,
що йде здаве́н, із глибини віків.

І Правда – бог! Відверта й неприкрита,
проста і чемна, щира і гірка.
Для кожного своя і всім відкрита,
для літнього одна і малюка.

Краса – мій бог! Вона живе у серці,
бринить в очах, усмі́шці на вустах.
Вона повсюди: у щоденнім герці,
у вчинках добрих і у почуттях.

Мій бог – Життя! Безмежне, різнобарвне,
що скрізь вирує, б‘ється, струмени́ть.
Воно пульсує й протікає плавно,
а треба гідно все його прожить!

Що буде в світі після нас –
про це бажаю говорити.
У небуття відійде газ,
скінчать вугілля теж палити,
бо чистоти настане час.

Що буде завтра після нас?
За це хотілося б сказати
відверто, чесно, без прикрас.
Хай буде син і буде мати,
най щастя буде після нас.

Що буде в світі після нас?
Хай мир наповнить кожну днину!
Мине війни хай чорний час
і всі диктатори загинуть.
Це точно буде після нас.

Що буде завтра після нас?
Хай будуть завжди наші діти!
Не повниться іконостас,
щоб просто жити і радіти.
Життя хай радує всіх вас.

Що буде в світі після нас?
Живуть хай завжди правда й віра.
Без них палац – це лиш хавіра,
а Україна – гондурас.
Любов хай буде після нас!

Чи буде краще після нас?
Так, точно буде, вірю, знаю.
Настане благоденства час
і добрим словом пригадають
потомки вдячні нас і вас.

30.08.2016

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».
------------------------------------------------------------------------
Газда – господар.
Це сталося в п’ятницю ввечері, коли юдеї стрічають шабат (шабес) – Святу Суботу, виконуючи одну з десяти Божих Заповідей.
Під час шабесного освячення вина й хліба юдеям не можна відволікатися.
Реб Ар’є Лейб Пістнер із Коломиї був одним із знаних хасидів-цадиків (праведників). Його наставник – засновник хасидизму Бааль Шем Тов (Бешт).

Мій друг - Геракл. На дрібку я молодший,
Пишу про нас оцей простенький вірш.
Бо я - піїт. Палких поезій зодчий,
А він у пучках звик тримати ніж.

Йому чавити звично у лабетах,
Ізмалку крутить голови бичкам.
Мені ж не треба довбні та стилети,
Бо маю вірне стило і калам.

Друг починав із жабок і собачок,
Учителя доводив до плачу.
А згодом став непереможним мачо,
Ахейцям задував життя свічу.

А я свою напружував макітру,
Клюють гречани лепсько на казки.
Писав про левів та лернейську гідру,
І про Авгія кінські кізяки.

Звичайно, був постійно нетверезий,
Не жалкували слухачі вина,
Платили щедро за цікаву дезу,
В хламиду впала драхма не одна.

І друг не залишався у накладі,
Його любили збуджені дівки.
Я байкував. А він по всій Елладі
Збирав цноти солодкі ягідки.

Беотія,Троада та Ітака -
Гераклові родина і сім'я.
Він знаний, у пошані зарізяка,
Моє ж ніхто не відає ім'я.

На шану я також отримав право,
Рекламі хай завдячує мені.
То ж гріюся в промінні його слави,
Але помру в Геракловій тіні.

Пихи майстерно надимати щоки
Мене батьки учили з ранніх літ.
Тому рука не відатиме спокій,
Допоки в тілі гарний апетит.

PS;
Наділені писаки цінним даром,
Ліпити кулю можуть із лайна.
Займуся, мабуть, я самопіаром,
Із мухи надуватиму слона.
27.06.2017р.

За мир і волю,
за кращу долю
життя віддав він
на браннім полі.

За кущ калини,
за доньку й сина
життя поклав він,
за Україну.

За мову рідну,
за солов‘їну
солдат загинув,
за Батьківщину.

За синє небо,
за рідну хату
життя віддав він,
за тебе, брате.

Це пам‘ятайте,
усіх згадайте,
зітерти пам‘ять
повік не дайте.

20.10.2016

Жінкам даруйте завжди квіти,
не лиш у свято, для годиться.
Вони до цвіту – ніби діти,
у квітнику їм краще спиться.
Поміж турбот і метушні
завжди підніме настрій квітка.
І неважливо, навесні,
зимою, восени чи влітку.
Не має значення, букет
чи то одна лиш хризантема.
Їм до смаку малий сонет,
як і довершена поема.
Усім їм до душі увага,
хай у літах чи зовсім юні.
То шанс утамувати спрагу
і розбудити серця струни.
Несіть жінкам у свята квіти,
у будні також їх вітайте.
Та воду, особливо літом,
міняти все ж не забувайте…

На чорнім тлі краплина плоті
У світлотіні майбуття.
Смітник думок, якийсь непотріб
І в морок кинуте життя.

Що, майстре, відчуваєш знову,
Коли з сполук химерних мрій
Приходять непокірні слову
Модель і образ – сум і біль.

Що шмаття чорного картону,
Триклятий фотооб’єктив?
І мить застигла безсоромно
Тобі на диво. Скільки див?

Одне, напевне, і без болю
Стікає час, і знаєш ти:
Хтось знову жертвує собою
І догора на чорнім тлі.

Як це, бува, не провінційно, я
наполягаю, що існує птаха
на часі півстакрила вже. Що є
пернаті, більші усього повітря,
пак вигодовані просом літ
і падаллю десятків років.
Тому їх не потурити відтіль
і їм деінде годі приземлитись.
Їхній появі передує звук –
сукупний пошум, звичний півста крилам
зі вимахом в півнеба кожне, і
ви їх не бачите усіх одразу.
От я і називаю їх "кутами".
У них в оперенні щось є від суми мешкань,
від закапелків міст, які мені
колись траплялись. Ця подоба
маскує їх посутню потойбічність.
Я розглядаю риси їх без страху:
в мої п’ятдесят три їх дзьоби
та кігті – стерті, ба, олівчики, а не
загроза бебехам, а язику – тим паче.
Я – не пророк, вони – не серафими.
Вони гніздяться там, де більше місця,
аніж у цім, чи тім кінці
галактики. Для них я – цята,
вершина гострого або тупого –
розціпленого кількимога їх крильми –
кута. Десь глибоко у борозні
клинопису, що тне повітря. Врешті,
вони складаються, щоб опуститись,
але не навпаки, – не те, що букви.
"Там, нагорі", як перси гомонять,
кутові обридає розсуватись
і тягне звузитися. Іноді кути,
зібгавшись віялами, градус в градус
дають упевнитись, що їх увага вашій
минаючій хвилині є рефлекс
на неминуче: безкінечність також,
я так гадаю, уразли́ва (та ж
нестача іменно тверезих
дослідників). Меткіші у такі от
дні й востромляють перпендикуляри,
поводять циркулем або, навспак, черкають
пером зиґзаґи, буцім громовержці.
Щодо мене, то, чуючи сурму,
я відсторонююся від вікна
і вже з полегшею впираю погляд в стіну.

«1993, New York»

Вчора з кумом утворили
ми свою боївку,
а сьогодні обладнали
у гаю криївку.
В зворі викопали яму,
наносили хмизу,
затягли туди дивана
і харчів валізу.
Не забули про набої
та стару гвинтівку.
Залишилося останнє –
підшукати дівку!
Щоб варила нам наїди
й бинтувала рани,
коли хтось після обіду
упаде з дивана.
Прала в тиждень раз білизну,
бігала по пресу,
сірники та пиво з сіллю
в місто, до експресу.
Інформація, відверто,
з кумом нам поможе
і дружин своїх упертих
разом переможем!

07.06.2017

Не треба пінитись, а то ще гірше стане,
закрийте, "братики", мерщій свої сьорбала:
ваш "рубль" з колін ніколи вже не встане –
йому в Донбасі ноги відірвало…

08.06.2017

... під настрій впору - мамалиги
і щоб одному, осторонь
і загубитись серед книги
яку пишу з дитинства, о!
а ще щоб тиші, тихше думки
що хилить нас до самоти…
щоб вітерець обвіяв губи
коли мене торкнешся ти…
і запитаєш: - що з тобою?
сюжетну лінію взірве!
назву тебе чомусь Рікою...
і допишу услід - Корвет…
27-06-2017.

Упали вже й моральності стандарти,
духовність жебракує рідним краєм;
все менше честь і совість чогось варті,
поняття непідкупності зникає.

Зачерствіла вже більша половина,
все тяжче й тяжче співчутливим жити;
практично непідкупна лиш людина,
яку не захотіли підкупити...

04.04.2017

... а що там скажеш про вужів?
снують собі як в себе вдома
сюди - туди, спочатку в хлів
а після знову під солому…

ну, не стріляти ж в горобців
за їх несамовитий галас?
шпаки (дослівно… ) молодці
ох і черешням вже дісталось…

хрущі, мурахи, пацюки…
і їжаки ще гостроносі
ой як свербить шмальнуть з руки
при запобіжнику ціль досі…

тремчу увесь … як ватерпас
і тисну горизонти в кому
і треба ж звести в купу нас
в селі, під Києвом,
одному?…
26-06-2017.

Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдорожчий, сподібнений кату,
наді мною меча підіймає байдужно.

Чорні ночі глупаві і тіні криваві,
і сліпі, недолугі ви, сумніви-сови,
що вам оклики щастя у дикій заграві,
на здимілому тілі сліди пелюсткові.
Хто чоло цілував, прихиляв собі в руки,
молодий і блідий, тепер цілить двосічно –
любий друг (а чи ворог) завдав тобі муки,
на червоні півони кров розсіяв трагічну.

То – не кров. То - п'яніння на руків'ї меча!
Б'ється чорно каміння вселенської пустки.
Попри крик, попри жах, попри морок в очах,
на розритих могилах – червоні пелюстки.

(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)

На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...

У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –
червоні мальви на орбітах вічних,
напоєні л ю б о в ' ю пелюстки –
у чорних косах сплутали стежки...

Де правда болю, де сценічна гра,
чи камера від світу приховає
прощальну мить душі, що відпливає
за обрій... де безсмертя, як гора,
де правда болю і сценічна гра.

Життя – театр, вертепний Вавілон,
і сонце тут палюче і нестерпне,
та все ж, коли гнітючий біль затерпне,
стече нектар із виноградних грон,
життя – театр, вертепний Вавілон...

... Із надр Землі, в розкрите Неба лоно
пливе душа на ріках Вавілону!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Останній день весни прямує світом.
Останній день, та не останньої весни!
А завтра нас зустріне тепле літо,
хай буде урожай його рясний.

Останній день нас барвами хвилює –
апофеоз весняної пори!
Палітру ж завтра літо підфарбує
і поступово зблякнуть кольори.

А там і осінь вже не за горами,
ліси і доли прийде золотить.
Дощам та вітру знов відкриє браму
і неба посірішає блакить.

Зима поставить в цьому дійстві крапку,
бо королева сніжна все ж вона.
Усіх одягне в шуби, шалі, шапки…
Та знову переможе всіх весна!

31.05.2017

В усьому хочеться дійти мені до суті:
у праці головне знайти, у серця смуті…
До суті літ, що поплили, до пуповини,
аж до підвалин до малих, до серцевини!

Пильнуючи нитки буття, коліна долі,
зробити хочу відкриття самої солі.
Якби оте зробити міг, даруй на слові,
я написав би книгу книг – про суть Любові!

Про безнадію і біду, жахи агоній,
повітряно-легку ходу, її долоні…
Кохання би відкрив закон і без прелюдій
ім‘я волав у мегафон на повні груди.

Я пестив би фантазій сад віршами серця,
там рими квітли би у ряд, у герці терцій.
Уплів у строфи запах руж, духм’яність м‘яти,
п’янких лугів і шепіт душ дубів крислатих.

Як це Шопен зробити зміг, нетлінне чудо –
красу фільварків і доріг в свої етюди.
Дійти такого торжества – це гра і мука,
немов напнута тятива тугого лука!

А слово гостре, як стріла, що б’є у цілі,
розітне дійсність пополам на часу тілі.
Розділить світло і пітьму на дні і ночі,
але планиду не візьмусь уже пророчить…