Він сидів на самому краї того, що називається підсвідомістю. Легенький вітерець куйовдив його русяве волосся. Маленькі хвильки приємно охолоджували втомлені від далекої подорожі ноги. Очима, сповненими захвату, він споглядав яскраві зорі, що висипали на темно-синє тло неба. А рука, опущена в воду, черпала срібло від місячної доріжки.
Вічність і швидкоплинність часу перетікали через Нього…

У вічності картина – не одна.
Човнярка-доля каламутить воду.
На мілині, просвіченій до дна
Вселенський спокій поряд з нами ходить.

Вода колише теплі промінці,
Думки у вись здіймаються прозорі.
І віриться – із срібла у руці
Душа твоя ліпити може зорі…

Чи збагнемо, що ми лише гості у цьому шаленому світі
І, що всесвіт примарний – намріяли… ой, диваки!
Впала зірка прозора у вицвілі трави і більше не світить…
Ці шляхи чорно-білі нам нині далися взнаки…

Кимсь запалена свічка, і ніч, що між рими шукає рятунку,
Перегорнуті книги усоте, і сотні думок.
Ще прощаються зими снігами, безбожною хугою, лунко,
Хоч і мрія від мене лише за малесенький крок…

Нам відведено муку (мо’ щастя?) – любити, горіти, вмирати,
Ти шукатимеш крил, щоб у небі пізнати мене…
І до біса умовності, люди коли нам у небі крилато!..
…Ти залишишся віршем, все інше – пролине, мине…

***
Квітнева віхола сміялась ялово,
І ранок пробував тепло на смак.
Весна скуйовджену ховала голову
І було холодно. Точніш – ніяк.

Руками промені втискали полум’я
В сердечні помисли сліпих бажань.
Та було холодно. Обійми – зболені…
І голос горбився, і я страждав.

Ти відсувалася до віртуальності,
Бо було холодно. І день такий!
Звучали втіхою слова намарно ті,
Що я їх довго так в душі ростив.

Та було холодно. Весніло колами.
Вікно зашторене гасило день.
Ставали настрої не рок-н-рольними
Та іній скрикував лиш де-не-де.

27.04.17

Заграй, синочку, на баяні
Щоб не тривожилась душа,
Турботи справжні і уявні
Хай змиє музика в дощах
І розлетяться пелюстками
Черешні цвіту навесні
Переживання, сльози мами
Й думки розпачливо-сумні.

Заграй, синочку, на кларнеті
Хай у душі струна бринить
І у життєвому букеті
Сіяє хай веселки мить,
Щоб розлетілись пелюстками
Черешні цвіту навесні
Переживання, сльози мами
Й думки розпачливо-сумні.

Заграйте, діти, нашу пісню
Розвійте сизий іній скронь,
Зігрійте тиху осінь, пізню
Теплом ріднесеньких долонь
І розлетяться пелюстками
Черешні цвіту навесні
Переживання, сльози мами
Й думки розпачливо-сумні.

Посеяла людям годочки-года свои житом,
Убрала планету, укрыла тропинки травой,
Детей научила, на свете как с правдою жить им,
вздохнула легонько – и в небо пошла на покой.

- Куда же вы, мама?! – взволнованно кинулись дети.
- Куда вы, бабуля? – внучата бегут до ворот.
- Да я недалёко… где солнышко в дрёме не светит.
Мне время в дорогу… а вам – подрастать без забот.

- Да как же без вас мы?.. да что вы надумали, мама?
- А кто же, бабуля, нам будет помощницей в снах?
- А я оставляю вам радуги все с журавлями,
и росы на травах, и золото на колосках.

- Не надо нам радуг, не надо богатства и злата,
лишь только бы ждали всегда вы нас возле ворот.
Мы справимся сами со всей вашей вечной работой, -
останьтесь же, мама, останьтесь на век! - не на год.

Она улыбнулась, седою красавицей-долей,
взмахнула рукою – взлетели края рушника.
«Счастливыми будьте!» - и стала задумчивым полем
для целой планеты, и памятью нам на века.


23.02.2012

Які тюльпани за парканом!
- О юна панно, чи вина?
- Вам личить усміх.
- Щастя, панно.
- До дна.

Усміхається. Леготом наче.
Наслухає.А хто це? Бог зна.
Притулила тонесенький пальчик
біла вишня до неба.
Весна.

Ах ці тюльпани за парканом!
Ах серцеїди!
В чім вина,
що там, на небі, написала
"Люблю"
чи вишня, чи весна?

1

Поети - для дебілів,
Прислужники царят,
Премудрі, недоспілі -
Шикуються у ряд...

Вирує колотнеча.
Втискаюся.
Лечу.
Сенча...
Гора овеча.
І чийсь хвилястий чуб.

2
"...агов! - гукає Мова.
Намітка - свіжа кров.
Твоя місцина ловка:
Між голубів та сов...
Урвала кус, хосенно.
Отримала ключа.
Потенцію шалену
Юрма не поміча.
Та ти ж сама хотіла
Вільготності вітрів!".

Як солодко до тіла
Тулився вірш... горів...

Вироювався обшар -
Зористий плексиглас...
А я шептала: "Довше б...
Які дива припас?".


2017

У цьому світі вічних перемін
Ми- в'язні. Час - то наші грати.
Усе він перетворює на тлін,
Лишаючи плачі та біль утрати.

Він данину бере собі щодня,
Таврує на чолі глибокі зморшки.
І столяра майстерна п'ятірня
Уже для домовини теше дошки.

Учора був моторним юнаком,
Сьогодні - сили п'ють старечі болі.
А завтра - цвях у віко молотком
Тобі у гроб заб'є нечула доля.

Один лиш крок - і вже тебе нема.
Грошву за труд отримають музики.
І ти вже там, де морок і пітьма
Нарешті упокоїшся навіки.

В один лиш бік це крутиться кіно,
А ми у ньому тільки епізоди.
Порушити нікому не дано
Закони рівноваги і природи.

Допоки не торкнулося гниття
Та не сумують на могилі дітки,
Поетові належить за життя
Своїх думок залишити відбитки.

28.04.2017р.

Ліктя надкушено: шкода того, що вибрала,
Вирвала, видерла, виламала у пагоні,
Вийняла паростком... Вислизнув між фалангами...

Виправдано вибагливі
ми розійшлись калібрами.

Ми роздяглись верлібрами, змовченими зізнаннями,
Змочені в точках дотику, зважені у словах...
Зустріч нова ввижається, знакова, вузлова...

Вірити так привабливо:
Ми розійшлись коханими.

2017

Перетворення з жінки на жінку, із себе на себе,
із дзеркального пилу на здатну дзеркалити гладь
ти, тойбічно присутній, голодний на ласку Цербер
спричиняєш в мені і вчиняєш зі мною. Могла б
так і жити, як досі, без тебе - Єхидни сину,
уриватись, де тонко, миритися на ножах...
Я могла б. Я завчила цю роль у незламно сильну.
Я могла б... Та не хочу.
Бо бути без тебе - жах...

2017

я живунеживу чи по той чи по цей бік екрану
заворожена ним і цією між нами гранню
і цією між нами міжнамістю знаєш міжсвітом
міжсезоння пульсує щоразу гучнішим бітом
я впускаю тримаю насичуюсь видихаю
так циклічно скільцьований з кожного треку граєш
про не-нас не-мене голосами чужими і мовами
я практично повірила світ поєднався змовою
задля того аби ти ще виник ще стався ще трапився
так циклічно скільцьований в часу і простору капсулі

(цей потік в голові не спинити він самопороджений)

цей процес не зупинить ніхто окрім тебе
отже

2017

А всередині я кричу
І долоні втискаю в стіни
Цей делірій стає постійним
Відкипає від смислу знак
Позаяк...
Лікувати мене не годен
Час по колу пласкому ходить
Я від тебе стихійний подив
На скадровану пам'ять вчу
І мовчу...

[А всередині я...]

2017

Поцілунку вологого глянцю
Тендітне торкання...
Фрази зайві...
Піддавайся! Танцюємо танці
П"янкого кохання,
Ніби в сяйві
Світла місяця... Дівчинко, хочеш,
На руки до мене
Впасти нині?
Фар зустрічних фіксуючий розчерк...
Бажання шалене
У машині...
Ліхтарів стоголовистих очі
Лякливо втікають
В морок ночі...
Просто зараз у мороці хочеш
Поринем до раю?
Знаю- хочеш...
Сплине ніч, нам дарована Богом,
Оман міражами
Зблисне ранок...
Ми станцюємо ТАНГО ДОРОГИ,
З"єднавшись губами
Наостанок.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117043000240

Воно тебе просвердлює наскрізь
У душу зазираючи глибОко.
Бажає, аби швидше удавивсь -
Тобі несите, завидюще око.

Аби тебе покинула жона,
Добро покрали та згоріла хата.
Аби вселився в душу сатана
Та мордував у будні та у свята.

Аби довіку не було грошви,
До Господа пішов раніше сроку.
Пильнуйте, любі друзі, аби ви
Собі такого не надбали ока.

28.04.2017р.

За містом постав чудернацький квартал
У місці багнистім, пустельнім.
Жили там поети і кожен стрічав
Колегу із усміхом зверхнім.

Даремно і день сонцесяйний вставав
Над цим сумовитим болотом;
Бо кожен із мешканців тільки і знав –
Вино і безтямну роботу.

У дружбі клялись, напиваючись впень,
Базікали п'яно й цинічно.
На ранок їх рвало. Затим цілий день
Вершили свій труд поетичний.

Надвечір вилазили з будок, як пси,
Дивились, як море горіло.
І кожній зустрічній злотавій косі
Втішались дотепно і вміло.

Розніжившись, снили про вік золотий,
Кляли видавців одностайно.
Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
Хмаринці в блакиті безкрайній.

Так жили поети. Не гірше, ніж ти
Шановний читачу, мій друже
Не гірш обивательської суєти,
Твоєї мілкої калюжі.

Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
Бо є у поета, одначе,
Хмаринки, і коси, і вік золотий,
А ти цього навіть не бачиш.

Радієш собі і дружині своїй,
Та ще конституції куцій,
А ось у поета – всесвітній запій,
І мало йому конституцій.

Нехай я помру, під парканом, як пес,
Хай доля у землю втоптала,
Я вірю: то бог мене снігом заніс,
То хуга меня цілувала!

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

С. Е. ( Сергію Ефрону)

Я з викликом ношу його кільце!
–У Вічності – жона, не по бумагах!
Його вузьке, загострене лице,
Неначе шпага.

Безмовний рот, що кутиками вниз.
І болісно-розкішні, горді брови.
Трагічно у роду його злились
Дві древні крові.

Тонкий, як віти юних яворів.
Чудові очі – марні і безмірні! –
Під крилами розкинутості брів –
Дві прірви.

В його особі лицарям усім
Я вірна – вам, хто помирав без страху!
Такі – в фатальні грозові часи
Складали станси – та ішли на плаху.

29.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

С. Э.

Я с вызовом ношу его кольцо! –
Да, в Вечности жена, не на бумаге! –
Чрезмерно узкое его лицо
Подобно шпаге.

Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно- великолепны брови.
В его лице трагически слились
Две древних крови.

Он тонок первой тонкостью ветвей.
Его глаза – прекрасно-бесполезны! –
Под крыльями раскинутых бровей –
Две бездны.

В его лице я рыцарству верна.
–Всем вам, кто жил и умирал без страху! –
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы и идут на плаху.

03.06.1914

Надежда Мартынова Данчак
СВОЯ ЗЕМЛЯ

Чи є у світі щось миліше,
Чим рідний КРАЙ, своя Земля,
І чисті води, пісні солов*я.
Душею прикипів до рідної Землі,
Де вся твоя сім*я, діди, бабусі,
Це все твоє рідне і близьке,
Чужого нам не треба, хай тільки все своє…
Радіють діти, онуки бігали свої,
І раді були всі на батьківській землі,
Що соловей співає,гудуть джмелі,
І сонце сяє, теплом всіх зігріває –
Це РАЙ на рідній матінці Землі.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2017
Свидетельство о публикации №117013004650

«Від теплого слова і лід розмерзає».
«Вола в'яжуть мотуззям, а людину словом».
«Добре слово варт завдатку».
«Добре слово краще, ніж готові гроші».
«Слово до слова — зложиться мова».
«Слово старше, ніж гроші».
З української народної мудрості

Тішу себе що ангел,головний мій лікар,
прийме до уваги голоси всіх тих,
хто, не відаючи про мою хворобу,
до традиційного «Добридень!»
додає таке доречне: «Будь здоров!»
Бо ж день оцей мине, а призабуть хворобу
хочеться і завтра, і позавтра…
І що, коли під натиском «Будь здоров!»
рак, що потайки вліз в мої груди,
з Божою поміччю порачкує з переляку
і вже не стачить у нього сил на свист.

Травню молодий,
у цвітінь, у пахощі
нас веди обох.

Знову нам годи
ласкою бузковою,
солов’їним «тьох».

(29 квітня 2017)

Мальоване сонце киває спросоня,
Мов випуклий сонях у Бога в долонях.
Насичує моря блакитні зіниці,
Проміння над степом волочить мов шпиці.

М'якими вітрилами збуджує майво,
Весняне натхнення оспівує сяйвом.
Мальоване сонце, кудрявий Ярило,
Моїй Україні думки засліпило.

2017 рік

До тебе –
безкрилим птахом прилечу,
і обігрію…
Із неба
туманом тихо припаду
тобі на вії.
Смерканням
ночі, місячним любистком
явлюсь до тебе.
Мовчанням
Розкажу, що більшого
мені не треба.

2017 рік

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Переклад з російської мови


З МОГИЛИ…

Проходиш, на мене схожий,
Очі потупивши вниз,
Як я колись! Перехожий,
Прислухайся, зупинись!

Узнай – набравши травинок
В букетик, де маків цвіт,
Що звалась колись – Марина
І скільки я мала літ.

Не думай, що тут – могила,
Що раптом з’явлюся, зла…
Сміятись і я любила
І стриматись не могла.

Рум’янились мої щоки
І кучерики вились…
Я теж була, ясноокий!
Не бійся і зупинись!

Собі тут біля гробниці
Ти ягідок назбирай –
Від цвинтарної суниці
Солодшої не шукай.

Похмуро лише не стій ти
І дуже сумним не будь.
Подумай про мене світло –
І легко мене забудь.

Як сонце тінню мережить
Піт на твоєму чолі…
Нехай тебе не бентежить
Мій голос із-під землі.

28.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***


Идешь, на меня похожий,
Глаза опуская вниз.
Я их опускала тоже!
Прохожий, остановись!

Прочти – слепоты куриной
И маков набрав букет,
Что звали меня Мариной
И сколько мне было лет.

Не думай, что здесь – могила,
Что я появлюсь, грозя…
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!

И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились…
Я тоже была, прохожий!
Прохожий, остановись!

Сорви себе стебель дикий
И ягоду ему вслед –
Кладбищенской земляники
Крупнее и слаще нет.

Но только не стой угрюмо,
Главу опустив на грудь.
Легко обо мне подумай,
Легко обо мне забудь.

Как луч тебя освещает!
Ты весь в золотой пыли…
– И пусть тебя не смущает
Мой голос из-под земли.

03.05.1913

Сьогодні в Україні відзначаються 70-ті роковини злочинної акції тогочасного комуністичного керівництва Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини – примусового переселення (депортації) українського населення (150 тис. чол.)з етнічних українських теренів Закезоння у північно-західні землі Польщі (колишні німецькі). Ще раніше – протягом 1944-1946 років (перший етап загальної символічної акції «Операція «Вісла») у різні регіони тодішньої УРСР було евакуйовано майже 500 тис. чол. Під цю м’ясорубку попали і мої батьки.
Тому добре знав з їх розповідей ще у дитячі та юнацькі роки про те пекло, яке довелося їм пережити.
Хто не байдужий до своєї історії, мусить не забувати і про це.
Я пам’ятаю…
http://maysterni.com/publication.php?id=89861

На березі ледачі товстуни,
Засмажені до повної знемоги,
Збирали, наче хоботом слони,
Усе, що море вкотить їм під ноги.

Драглисті руки! Гори-животи!
Обвислі щоки, пащі наче сумки!
Їм родичі не люди, а кити -
У складках жиру потопає думка.

В новому віці смальцю ореол
Запанував понад усі порядки.
І Фідія фактурний Дискобол
Осліп аби не бачити нащадків.

Ну як мені в шеренгах животів
Вибагливу вишукувати музу?
Хотів про море! Про вітри хотів!
Але складаю оду жиропузу.

Куди не глянь -одні черевані!
На вас дивитись більше я не хочу.
Аби не стали снитися мені
Піду додому і закрию очі.

січень 2017р.

Тримайся за неї,
мій Боже.
Вона сильна.
Вона все зможе.

Між кулями ворожими
до тебе
пройде живою.
Мій Боже.

Принесе тобі
у молитві Слово,
хліба, води
і набоїв.

Стане поруч з тобою —
плече до плеча.
І рука твоя не схибить,
мій Боже.

Солодким медовим цвітом
Ти бавиш в мені дитя.
Хорунжим, морським привітом
Пізнати даєш життя.
І в радості, чи в турботі,
Ввісні, чи то наяву,
В буденності, чи в роботі, -
Плекатиму тінь твою.
Мовчать надранкові роси,
І сонце давно не спить.
Це ти розпустила коси
З очей висія блакить.
Моя Чародійна Панно,
Святиня моііх надій.
Мені з верховини данна,
Сопутниця моііх мрій.

2016 рік

«Хананаміті, хананаміті».
Дивись, нас кличе дорога квітів,
Щасливий ранок і теплі ниви,
Садів духмяних весільні гриви.
Рум’яне сонце в твоїх долонях,
Й хмарки стокрилі, немов на конях.
А ти хворієш, досить хворіти.
А як же квіти, вони, як діти.
Ти скажеш тихо: «Треба летіти!!
Ходімо ж, любий,
Хананаміті.»

2017 рік

Буття - кав`ярня, цирк,
Мажорна баркарола.
Заклякнув поводир
У позі дискобола.

Вирує хвильний плац,
Пливуть макітри в Лету...
Вареник - за ерзац
Ікри чи арбалета.

Лайдак у ріг щедрот
Засунув носа, пальця.
Фурчить коловорот...
Несе неандертальця.

Рудіє між парсун
Серпанок бабці Єви.
Учора плив Богун.
Вже - пагін яблуневий...

Виловлюй - та хутчіш -
Рюкзак у хрестик-нулик.
Між якорів, афіш
Пресується минуле...


2017

Майбутнє роду вперлось у реактор,
Зітхає тяжко знівечений ліс,
Навік своїм корінням тут уріс
Приречений до смерті гладіатор.

Сумний самітник пекло рукотворне
Не проміняв на Ĕдем вдалині,
Печуть його невидимі огні,
Що еманує сатанинське ґорно.

Колючий дріт - його терновінець,
Жахний дарунок часу і прогресу,
Навіки всі тут втратив інтереси
Всеблагий, всепрощаючий Отець.

І тихо духів смерті, а не світла
Несе у море проклята ріка.
Стирає сльози витертий рукав,
І десь годинник тинькає обридло.

Іду від отчого порогу
у рай, додому, ...на війну.
Якби не ці мої дороги,
то як би бачив я весну?

   Уже поорані окопи
   і маки, краплями крові́,
   які посіяли укропи,
   малюють обрії живі,

де і мене чекає мати
і мила, ...файна на виду.
А я від вибуху гранати
у небо зоряне іду.

   Іду до Отчого порогу
   без ніг, але й без каяття.
   Якби не ця моя дорога,
   то як би я любив життя?

О, як любив я майбуття
у піки болю і тривоги!

                                             04.2017

БАБУСІ

Трохи довгастий, точений овал,
Одягу розтруби пишні…
Юна бабусю! Хто Вам цілував
Губи - погордливі вишні?

Руки, що в залах палацу колись
Вальси Шопена так грали…
А вздовж обличчя блідого вились
Локонів чорні спіралі.

Погляд вимогливий, темний, прямий,
До оборони готовий.
Так ще дивитися спробуй, зумій!
Юна бабусю, то хто Ви?

Скільки можливостей з Вами пішли
І не можливостей – лячно! –
У невситиме провалля землі,
Двадцятирічно полячко!

День був невинним і вітряним був.
Зорі темніли, згасали.
Юна бабусю! Жорстокий цей бунт
В серце – не Ви мені вклали?

27.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:


БАБУШКЕ


Продолговатый и твердый овал,
Черного платья раструбы…
Юная бабушка! Кто целовал
Ваши надменные губы?

Руки, которые в залах дворца
Вальсы Шопена играли…
По сторонам ледяного лица
Локоны в виде спирали.

Темный, прямой и взыскательный взгляд.
Взгляд, к обороне готовый.
Юные женщины так не глядят.
Юная бабушка, кто вы?

Сколько возможностей Вы унесли,
И невозможностей сколько? –
В ненасытимую прорву земли,
Двадцатилетняя полька!

День был невинен, и ветер был свеж.
Темные звезды погасли.
Бабушка! Этот жестокий мятеж
В сердце моем – не от Вас ли?

Мамо,
Рядки ці спонтанні,
Мов перла останні
Летять несказанно,
Як сніг.
Твої вмілі руки
Не знають розпуки,
Мов приязні муки
Доріг.
Не плач, моя нене,
Як вітер поверне
Неторкані зерна
Прийду.
Промінчиком неба
Схилюся до тебе.
В твій дім на розпутті
Зайду.


2015 рік

Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017

У кожного народу свій Христос,
Свої Пілати і свої Іуди.
Накидали своїх гріхів обоз,
І понесли чужим богам до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія або князь
Краде потроху бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого крова.
У рай (не свій!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І Бог чужу молитву не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

Зі мною поряд, мирно, звично,
як іноді в одній сім'ї,
здавалось, будуть жити вічно
усі ровесники мої.

Здавалося, усі сусіди –
моя родина по крові́,
коли обманюючи біди,
ходили по одній траві.

Не ті уже луги пастуші,
і ті околиці доріг,
поза-якими наші душі
шукали інший оберіг.

Переступаючи минуле,
зі сходу рушила орда.
Мене – хорошого!!! – забули.
Між нами буча і біда.

Старі любителі Союзу
уже – заплічних діл майстри.
Наїли людоїди пузо.
Немає брата у сестри.

Язикомовна Україна
вертає на свої круги.
Нав'язують чужу руїну
свої варяги-вороги.

Весна Росії йде по колу
і має вишколи і школу.
А далі? П'ємо – на коня?

Крові жадає кацапня...
І не очуняє ніколи
ця інфікована рідня.

                              04.2017

Ці чари музики святої,
Яка підносить і п”янить –
Доба епохи золотої,
І золотого чуда нить -

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Вдихає повними грудьми.

У цій епосі жити буду,
Вона - одна на всі часи,
Вона виносить нас із бруду
У небо вічної краси.

7508 р. (Від Трипілля) (2000)

І
На етюди
Минають покаянні дні.
Гріхів уже немає,
та є Амур, що навесні
на інші спокушає.

Лукавий ангел у серцях
ламає перепони
і наяву, а не у снах
підсовує скоромне.

Перелопативши труди,
ідемо на етюди...
Праворуч – озеро, сади,
наліво – пересуди.

Життя малює аніме,
якого не буває,
і уявилося саме
біля хатини скраю.

Пейзаж – опалені кущі,
палітра Маріули…
Вона малює, як дощі
оплакують минуле.

І як не вірити у ці
видіння випадкові,
коли усмішка на лиці
і очі загадкові?

І як повірити у те,
що за межею раю
буває грішне і святе,
яке не спокушає?

І це тобі не фаберже,
омріяне весною.
Вона як писанка уже
мальована тобою.

І дивуватися не зле,
коли ми не ліниві
на несподіване, але
не видумане диво.

Нічого доля не дає,
аби минало всує.
У неї – кожному своє
у пам'яті ночує.

За ці омани нічиї,
і за оказію її,
і за дівочу вроду
дарує доля не одній,
але обіцяну не їй
мою поему-оду.

ІІ
У келію
І як воно зі сторони
не смішно виглядає,
а юну діву за тини
ніщо не заховає.

Одне, що лицаря нема
або набив оскому,
бо як би писанка сама
котилася із дому?

Язик відомий талалай.
Куди би не кортіло,
а от екскурсія у гай –
це благодійне діло.

Куди дорога не веде –
у келію, до лісу,
а не усидіти ніде
Діані і Уліссу.

А тут і пасіка, й рої,
і аромати цвіту,
і краєвиди нічиї,
і є чим напоїти.

Не розійтися на межі.
Ачей і діду не чужі
цяцянки молодої?

У неї – скельця-візажі.
У нього інші міражі.
І тішаться обоє.

ІІІ
Її візажі його очима

Ой не байдужі до любові
веселі шукачі пригоди,
які видумують умови
і не цінують епізоди.

І сивочолого Жуана
не полишає ще надія,
що оживе його кохана
із юності єдина мрія.

І ось – явилася весною
шукати рясту проти ночі.
Світили юною жагою
її азійські карі очі.

Вони сміялися, і гріли,
і научали йти по лезу,
і нагадали ночі білі
і сині аромати безу.

І ось воно! Не за горою –
уже не перше, й не останнє,
очарування тою грою,
що не дає розчарування.

І не біда, що одинокі.
Але – розділені літами.
Напій березового соку
не додає п'янкої тями.

Ачей забули Божу ласку
незрячі душі? Цього разу
нехай гуляє їхня казка
поза тини і перелази.

А небо супилось грозою
і рикошетило громами...
І одинокою сльозою
луна упала за лісами.

.......................................
Надія чорними ночами
живе минулою любов'ю.

ІV
Його міражі її очима
Вона художниця сама
і не одна у мами.
У неї донжуанів – тьма.
Малює їх ночами.

У кожного свої діла.
Не помічають жінку.
І кожному вона дала
уже свою оцінку.

Сивобороді як завжди
бажають в «Отченаші»
собі насущної їди –
березової каші.

Кубіта – юна як весна,
а він, тугий на вухо,
не добачає, що вона
живе за Божим Духом.

Картина маслом – сивий Дон
і Діва, що ні разу
не переходила кордон
такого перелазу.

І усміхається йому
тоненьке юне чудо.
А він боїться, – обійму,
що скажуть добрі люди?

І буде снитися обом,
які активні на підйом,
були вони щасливі.

Ой, не дається висота,
коли неміряні літа
вертають неможливе

                              04.2017

Переклад з російської мови

З-під плюшу пледу, як знемога,
Сон учорашній визирав.
Що це було? Чи перемога? –
І хто програв?

Все передумую щоразу.
Усе переживаю знов.
У тім, чому не знаю назву.
Чи то любов?

Хто був мисливець? – Хто пожива?
Все по бісівськи – навпаки!
Що зрозумів глядач важливий –
Сибірський кіт?

У цій дуелі, хто був слабше?
Хто, в кого був лиш тільки м’яч?
А серце – чи моє, чи Ваше
Летіло вскач?

Що все-таки було – хто знає?
Чого так хочеться весь час?
Не знаю, чи перемогла я?
А чи здалась?


26.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

ПОД ЛАСКОЙ ПЛЮШЕВОГО ПЛЕДА


Под лаской плюшевого пледа
Вчерашний вызываю сон.
Что это было? – Чья победа?
Кто побежден?

Все передумываю снова.
Всем перемучиваюсь вновь.
В том, для чего не знаю слова.
Была ль любовь?

Кто был охотник? – Кто добыча?
Все дявольски-наоборот!
Что понял, длительно мурлыча,
Сибирский кот?

В том поединке своеволий
Кто, в чьей руке был только мяч?
Чье сердце – Ваше ли, мое ли?
Летело вскачь?

И все-таки – что это было?
Чего так хочется и жаль?
Так и не знаю, победила ль?
Побеждена ль?

Не плач, прошу, себе ти не жалій,
Подумай же хвилинку лиш над тим,
Що комусь в світі важче, ніж тобі
І за життя постійно ти борись.

Хоч як буває іноді і важко
Та до мети своєї йди сміливо,
В кулак зіжавши всі свої болячки,
То може й станеться у долі твоїй диво.

Чогось зумій старанням досягти,
А зоряна хвороба хай минає,
Не вимагай для себе похвальби,
Як заслужив, знайде тебе і слава.

Будь завжди переможцем у житті,
Успіху східці хай ведуть угору,
Твори добро, то й вернеться тобі.
Найголовніша перемога - над собою.

2017 р.

Так смеркнуть тополі поволі,
Зірки, наче сови, не сплять.
Куняють вітри ясночолі,
Шовкову вирівнюють гладь.

А десь у далекому полі
Осінню симфонію, спів,
Наслухались трави стодолі,
В дурмані хвилюючих снів.

Відлунює барвами листя,
Спада, мов ранкова роса.
Їх погляд вибагливо-чистий
Тепер підпира небеса.

І все невідоме – знайоме,
І все не чуже, надземне.
Побачиш, спіткнешся на слові,
Відчуєш, як серце щемне.

Так смеркнуть тополі поволі,
Я й досі між ними стою.
У пошуках кращої долі,
Навіки віддавши свою.


2016 рік​

З-під лоба дивиться на степ
Морський скелет.
Плекає римами поет
Цей силует.
Білим по білому мете
Пухка зима.
Снігами спілими плете
Косу пітьма.
Акордами морозних війн
Мчать береги.
Піднявся вітер із колін —
Тремтять сніги.

Євство зими - це плід холоднокров'я,

Іі сезонно-нерухома зброя.



2017 рік

Не питай, чом заплакані очі,
Чом сховала обличчя в кущах;
Плаче серце від горя дівоче,
Бо на носі нагнало прища.

Я боюся з’явитись на люди,
Телефона до рук не беру.
Від ридання здригаються груди,
Страшно в зеркалі зріти мару.

Він з'явився учора раптово,
Бо в сусіда погладила пса.
Я ж не знала, що він нездоровий
І моя постраждає краса.

Нюшкував мої руки та плечі
І завзято облизував ніс.
Засвербів мій шнопак понадвечір –
Добре, хоч не проказу приніс.

Мені море уже по коліна,
Стисну волю в залізний кулак:
Як не визріє через годину,
То насмерть задушу цей чиряк.

25.04.2017р.

Вечір жагою мене напоїв,
Я вже хмелію думками про тебе,
Більше нічого мені і не треба,
Ані жар-птиці, ані солов’їв.

Решту візьму я від теплої ночі –
Руки твої, що мене оповили,
Ніжне, тремтливе від дотику тіло,
Милі, блискучі крізь темряву очі.

А ти мене нагодуй:
душевноспеченими почуттями,
аби до мене вони знестями
прийшли блаженственними гостями.
Мов спілі вишні -
червоні, пишні.
Пірнаті хвилі -
тисячокрилі,
Мене купали б на небосхилі
Вечірньої морської тиші.
Я цілував би їхні долоні, --
Душа заграла б на саксофоні.
Пузата радість на струнах скрипки
Безбожно стукала б людям в шибки...
Глянь: над Дніпром, над Дунаєм, Бугом
Веселка небо зорала плугом!...
Душевноспеченим пахне простір,--
До мене хлинуть ранкові гості!!


2017 рік

Я вперше приїжджаю не до мами,
А до її могили і хреста.
Весни початок і квітневі гами
Птахи вивчають з нотного листа.

Немає квітів і не квітне слово,
Із-за парканів зиркне кропива.
Пусті гніздечка ластівок, діброви,
Лиш пахне перша молода трава.

Іще торішньосірі всі левади,
На Сейм іще не спущені човни.
А в повені вода сталева радо,
Неначе морем залила клини.

І празниково зустрічають вікна,
Що одяглись в геранієвий цвіт.
Біленькі хати, що роками звикло
Чекають скорий ластівок приліт.

Незмінне все... Немає тільки мами,
Нема мого родинного гнізда...
Ні телефон, ні, навіть, телеграми
Не знайдуть адресата... Ця біда

На цвинтар привела мене сьогодні,
Де мама й тато поряд навіки.
Так боляче - в неділю Великодню
Я не відчую їхньої руки.

Вдихнути ранкову ранковість,
Почути твій голос, твій сміх..
Надпити туманом бадьорість
З роси, що в тилу твоїх ніг.
Будити морські оксамити,
Як будять їх зранку Боги.
Спішити любити, - щоб жити.
Я хочу хотінням жаги.
Незвершене - чудом вершити.
Будуючи правди мости, -
Я хочу життєм просто жити!!
Бажаю свободи, а ти!?


2017 рік

Живе зі мною поруч пан.
Але не можу я збагнути,
Чому в пітьмі через паркан
Летять брудні шматки отрути.

То пісню я не так пишу,
Сумну змальовую картину.
Щодня сатирою грішу,
Сміюсь, немовби без причини.

Ще - дилетант і віршомаз,
Богемі , наче прищ у гузні.
"Любитель", а не "майстер-клас",
Такі ж невдахи мої друзі.

І геть приземлена душа -
Не одірвалася від рала.
Пишу не "вІрша", а "віршА",
Їм хліб із часником і салом.

Що не виспівую хвалу,
Не ласий до чужої слави.
Слухняно слухаю хулу
З відкритим ротом як роззява.

Світлина ось така моя
Приносить панові утіху.
Мене ж турбує аби я
Не прищепив гидкої пихи.

Нехай жбурляє кізяки
І шпетить в очі й поза очі:
Свою правицю і думки
Бруднити злобою не хочу.


25.04.2017 р.

Попід хмари - туман.
Сонцеколо поринуло спати.
Поміж простір думки -
розсівається туглість єства.
Ілюзорна ява...
Гори, тіні, потріскує ватра,
лижуть ніч язики -
магнетичний огень божества.
Виколісує такт
розтривожена порухом дримба,
гойда-гойдоньку-да...
В дивним танці зайшлися тіла...

Сонцеобрій крізь сон
розпромінює головам німби,
між роси вистига
тепла сночи* до рана зола...
2017

*з вечора, що передував проминулій ночі (діал.)

НІНЕЛЬ НОВІКОВА

Переклад з російської мови

***

Чудово, що не Вами хвора я,
Чудово , що і Ви не хворі мною,
І що важкою кулею земля
З-під наших ніг не попливе весною.

Що можу бути щира і чудна,
Розкута і не гратися словами,
І що палкою хвилею одна
Не паленію, стрівшись рукавами.

Чудово те, що іншу при мені
Спокійно обіймаєте за плечі,
Не прагнучи в пекельному вогні
Спалить мене, ревнуючи, в цей вечір.

За те, що, ніжний мій, моє ім’я
Вдень і вночі не згадуєте всує…
І що ніколи в тиші церкви я
Над нами не почую: алілуя!

Вам дякую рукою й серцем теж,
Що Ви мене – не знаючи, на щастя! –
Так любите – за спокій мій без меж,
За вечорами зустрічі нечасті.

За наші не прогулянки нічні,
За сонце не у нас над головами, –
Що Ви, на жаль, не мною хворі, ні!
І що, на жаль, хворію я не Вами!

25.04.2017

Примітки: Оригінал вірша

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной –
Распущенной – и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью всуе…
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: алиллуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что Вы меня –не зная сами! –
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами.

За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, –
За то что Вы больны – увы! – не мной
За то, что я больна – увы! – не Вами!

03.05.1915