Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.

Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.

2013 рік

"Пісня Семи Хатхор" увійшла в текст драми "Горизонт Хуфу", видрукуваної в авторському циклі "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів: Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua



(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

За вікном поселився дощ,
Без байдужих й величних площ,
Без звитяжного - йду на прощу,
Він прийшов - і віддався... - нема....

А чи пісня землі сумна?

Порадій, матусю за синочка свого,
Ти ж добра бажала для нього завжди.
Нині він щасливий, живе у любові,
То ж за нього, рідна щиро порадій.

Поруч з ним людина, котра розуміє
Та кохає вірно й віддано його.
Нарешті здійснились заповітні мрії
Про щасливу долю синочка твого.

Молиться на тебе він, мов на ікону
І згадує часто, ніби про святу.
Тішся, люба ненько, тішся за синочка,
Хай душа співає у райськім саду.

2017 р.

Молода вербичка
Ранесенько встала,
Вмила своє личко,
Косу заплітала.

Пов"язала стрічку
Зелену-зелену,
Глянула у річку,
Наче у люстерко.

-Ой,яка красуня, -
Мовила про себе,-
Мною всі милуйтесь,
Кращої й не треба.

Прилетів вітрисько,
Коси розкуйовдив,
І висмикнув стрічку
Та жбурнув у воду.

І за течією
Зеленая стрічка
Попливла далеко,
То й плаче вербичка.

Вона ж так старалась,
Зранку чепурилась,
Тепер бідолашна
Без стрічки лишилась.

Розтріпані коси,
Зім"яті подоли,
І капають сльози
На траву додолу.

Кожна з них намистом
На сонці заграла.
Ось тоді й вербичка
Плакать перестала.

2017 р.

У бур'янах ховаються городи,
Напризволяще кинуті лани.
Це - вік новий. Гастрономічна мода.
Селянський труд сьогодні не в ціні.

Рукам онука рало вдивовижу,
Нога боїться стати на стерню.
І дух землі лякає його свіжий -
У цім себе, а не його виню.

Малим його не брав на косовицю,
Де луг тонув у співі солов'я,
Води не пив із чистої криниці,
Не проростив хоча б одне зерня.

Вишневий сік, рум'яні абрикоси,
Дозрілі дині, спілі кавуни -
Йому матуся з маркету приносить.
Але його немає в цім вини.

Коли і де ця трапилась підміна -
Мовчить моя немудра сивина.
Росте байдужим до землі хлопчина:
Це лиш моя, а не його вина.

І цей тягар нести уже несила
Та пити буду чашу цю до дна.
Для чужини ростуть в онука крила -
Це не його, а лиш моя вина.

Як вбережуть його небесні боги
І в сад душі навернеться весна,
Мо, прийде він із дальньої дороги,
І скаже: - Дідо! Це моя вина!

лютий 2017 р.

***у формі діалогу. трохи сюр***

Завмираючий клич
Вовкулака у такт солов"ю...
Здистильовану ніч
Без смаку я отак відіп"ю,

І в холодній пітьмі
Вітерець від крила кажана
Доторкнеться... Амінь!
Десь на мене чекає Вона,

Та, якої бажав
Все життя подарунком Небес.
Прохолодою жах
Мов травою по кісточці... Без

Черевиків, босо-
ніж, прочанин, до тебе іду.
Прохолода сльозо-
ю роси у відьмацькім саду.

Приворотна трава,
Як стерня, поколола мене.
Проростає крізь твань
Випадкових ІНЕТу тенет

Ця трава, що її
Ти відвар подавала мені.
Це життя чи Аїд?
Поза гранню чекаєш чи ні?

..............................
-Я чекаю тебе, мій відьмак.
Бачиш,
Як втрачаєш своє, то ще як
Плачеш...

З віртуалом у відьом така
Вдача-
Розміняти чи здать у прокат
Важче

Приворотний для тебе настій,
Ніж
Непосвяченій, іншій, простій...
Ніж,

Цей обставин одвічний уділ,
Ріже
Наших снів, наших душ, наших тіл
Ніші,

У яких ми ховаєм своє
Щастя.
Віртуал нам бува надає
Час цей...

То відпить віртуалу спіши
Смутком
Час роз"єднань для тіла й душі...
Outcome.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117070401043

Святкуємо сьогодні гарне свято –
день юних квітів нашого життя.
Тут не важливо, мама ти чи тато,
надії то на світле майбуття.

Сьогодні ми вітаєм наше завтра,
маленьких, більших, навіть молодих.
Ніколи не погасне хай ця ватра,
ми все життя радітимем за них.

Нехай в віках те полум’я палає,
малеча краще хай живе за нас,
бо ліпшого в житті батьків немає
як чути сміх дитячий повсякчас!

01.06.2017

Прокотився Місяць небом, зіроньки сховались.
Не прийшла чому, кохана? Що у тебе сталось?
Аж до ранку сподівався стрітися з тобою,
та усе ж не дочекався в лузі, під вербою…

Занедужала можливо в цю травневу нічку?
Я чекав тебе до ранку, люба, біля річки!
Ліг, укрився з головою, та не годен спати…
Прийде ніч і під вербою буду знов чекати!

Я уже було оділа вишиту сорочку,
ще й намисто начепила аж у три рядочки!
Та ступити не устигла і кроку із хати –
на побачення з тобою не пустила мати…

Макогоном частувала, а ще брала тичку,
що з тобою простояла я минулу нічку.
Як чоботи узувала – знову мене била
і кохатися надалі геть заборонила!

А іще сказала мати, стрінусь як з тобою –
замість хати буду жити в лузі, під вербою…
Так сварила доки зорі залишили небо,
та мені, повір коханий, не життя без тебе!.

Прекрасне почуття любов
хай не старіє, не зів’яне,
бентежить серце полум’яно
та гріє душу знов і знов!

Любов не гасне і не тліє,
зворушує своїм огнем,
пробуджує сердечний щем
і щастя заповітні мрії!

Любіть! Любіть безмежно,
чисто, ніжно!
Любіть! Любіть,
мов квітку білосніжну!

В нічному небі місяць човником пливе,
дорогу прокладає між хмаринок.
Стих пустотливий вітер, спить усе живе,
але зірки й не мріють про спочинок.

Пливуть хмарки-лебідки в невідомість,
нема в них дому, рідного гнізда.
Космічне світло проникає в підсвідомість,
як в душу пісня невгамовного дрозда.

Їм в такт моргають кришталеві зорі,
що таємниці космосу несуть.
В світи вони так манять неозорі
і сяйвом від жури мене спасуть.

03.05.2017

Весна іде! Повітря чисте.
Ясніє синню небосхил.
Зазеленіло перше листя –
природа додає нам сил!

Весна прийшла! В високім небі
хмаринки повагом пливуть,
немов кораблики. Їм треба
ще линути в далеку путь.

Весна спішить! Поля і ниви
уже чекають трударів,
а доля нелегка, примхлива
їх піднімає на зорі.

Весна стоїть, вже скоро й літо,
а там невдовзі і жнива,
заколоситься буйно жито...
Дай Бог нам пишний коровай!

04.04.2017

Ця ніч жахливою була,
Розхитано поета нерви.
Дарма убив я комара,
Вкривавив дорогі шпалери.

В клубах густої темноти
Знайшов упир для себе дірку.
Знадвору тихо залетів
У незачинену кватирку.

Бенкетував, прудкий носань,
У ніздрю хобот нагло тицяв.
Дзумів, нахаба, як оса,
Смоктав мене, неначе цицю.

За ніч обридла нота "до"
Мене довела до нестями.
До рук узяв я молоток,
А результат - кривава пляма.

Мене чекав страшний удар -
Не стану вже богемним тузом.
Це не звичайний був комар,
А власна зголодніла муза.

На шафі хлипає Пегас,
Дарма очікує на друга.
Вже не писатиму для вас -
В житті настала чорна смуга.

03.07.2017р.

Замело́, запороши́ло, все накрив туман.
Мабуть рано ми ріши́ли, що втекла зима.
Крутить-вертить завірю́ха, морозець скрипи́ть.
Навіть пес, схили́вши вуха, в бу́ді десь сиди́ть.

Стрілися весна з зимою десять днів тому.
Кажуть пахне вже весною в нашому дому́.
Та у білої цариці інші є думки́.
Ще кожух нам пригоди́ться, валянки й шапки́.

Густо землю накриває сніжна пелена́,
щоб багатим урожа́єм встати на ланах.
Не сумуйте, добрі люди, бережіть себе.
Трішки хай зима ще буде, а весна прийде́!

25.02.2017

Відкрию вранці вікна в сад,
де яблуні та вишні.
Навкруг альтанки виноград,
й дві груші в цвіті пишнім.

Горіхи, сливи, алича
ще й персики в рядочок.
Давно саджати я почав
зелений той куточок.

На віти в квітні „сніг“ впаде,
розквітнуть абрикоси.
В моїм саду вже рій гуде,
працюють „медоноси“.

Черешня у червневі дні
порадує врожаєм.
Айва дарує плід мені
й малина догоджає.

Відкрию вранці вікна в сад,
де вітер грає в герці.
Він навести поможе лад
в житті, думках і серці.

06.02.2017

Засоловів сніжком зимовий ранок
і морозцем підтягує світанок.
Над річкою пливе густий серпанок,
відкрию двері і ступлю на ганок.

Не видко горобців, ще сплять синиці,
не чути голосів другої птиці.
Лиш піднялися спозаранку, на зорі,
і глодом ласують яскраві снігурі.

Кінця черговий добігає рік…
Яким він буде двадцять перший вік?
Ніхто цього не зна і я не знаю,
але непросто буде… Так гадаю.

27.12.2016

Відвідала нас знову пізня осінь,
осіннє золото, черлений клена лист.
Сталеві фарби замінили просинь
в низькому небі. Чути вітру свист.

Та не боюсь холодного я вітру,
що з хугою у танці вічно спорить.
Зі скла в салоні лише іній витру
і несподівано для всіх гайну на море.

Покрилось воно ковдрою із піни,
та чомусь я не бачу Афродіти.
Чи взимку заховатися за стіни
воліє красота усього світу?

Хай упадуть у воду небеса.
Хто переможе в цім одвічнім спорі?
Зимою в моря є своя краса,
знайшло домівку все прекрасне в морі.

Нехай говорять: взимку – не сезон,
що краще з лижами поїхати у гори.
Я лину думкою завжди за горизонт,
туди, де хвилі в берег котить море!

01.12.2016

Останній день сьогодні листопада
і осені останній в році день.
Останній лист з дерев повільно пада
і наїжачився старий, трухлявий пень.

Осінні промені нетеплого вже сонця
несміло визирають з-за хмарин.
Бездомний кіт ще гріється в сторонці,
йому стрімкий байдужий часу плин.

Та завтра вже зима затрусить снігом
сади і парки ніби із перин.
Я силюсь встигнути за часу бігом.
Чи довго ще триватиме екстрим?..

30.11.2016

Найкращі все ж мініатюри
це ті, що пишуться з натури.
Ці риси мають і вірші,
коли течуть вони з душі.
Якщо ж сипнути перцю трішки,
то вийде інший твір – усмішка.
А ще тварин добавиш зграйку,
дивись і вийшла справжня байка.
Коли ж переперчиш куплет –
побачить світ уже памфлет.
Окремо слід назвати оду,
останнім часом на них мода.
Співають тут і славлять там –
одна задуха й фіміам…
Де ж заведуться таргани,
жирафи, леви і слони
ще й феромони, ніби з крану,
там добре пишуться романи!
Мольберт художника – від Бога,
на ньому різнобарвні краски…
Та все залежить лиш від нього,
що вийде – жах чи справжня казка!

04.09.2016

Твоя душа така проста і чиста
ще й по-дитячому окрилено-легка.
Вона немов та райдуга барвиста,
така ж прозора, як вода струмка.

Твоя душа – це птаха у польоті,
як жайвір, що у небі майорить.
Як ластівка, по крові й навіть плоті,
що неба стрімко розріза блакить.

Твоїй душі – ніщо сталеві ґрати!
Наповнившись первинністю ідей,
вона ще буде двері відкривати
для вірних й доброзичливих людей.

23.05.2017

Закружляло плавно в танці листя золоте,
ось і осінь в вишиванці на гостину йде.
Заквітчала ліс і поле в дивні кольори,
що тримала у коморі лише до пори.

Сонце ніжно землю пестить, грають промінці,
ще й круті кульбіти креслять жваві горобці.
Листя тихо облітає із дерев, кущів.
Землю ніжно колисає, лине в серце спів.

То співають срібні струни у моїй душі,
крутить колесо Фортуна, пишуться вірші.
Появилась в небі просинь, зайві каяття.
Вже іде чаклунка-осінь… до мого життя.

02.09.2016

Кряче ворон на ялині,
чути крякіт у кремлі.
Щось пороблено країні,
всім виною москалі.
Та не ті, з московським духом,
що шматують Неньку й рвуть.
А свої, із жирним брюхом,
що Вітчизну продають.
Що жиди, та не євреї,
ненажерність їхня суть.
Повдягались у лівреї,
все ковтають, не жують.
Все хватають, все їм мало,
ненаситні пацюки.
Очі вже позапливали,
крадуть, тягнуть на віки.
Час минає, годі спати
і терпіти цих злодюг.
Всіх здолаєм супостатів,
виведемо навіть дух.
Знов здобудем перемогу,
як у Другій світовій.
В завтра прокладем дорогу
і позбудемось завій.

09.05.2016

Я думу за чужі світи
іще із юності лелію.
Машину часу віднайти –
життя мого рожева мрія.

Співає птаха угорі
і жайворина пісня в‘ється
поміж високі явори.
Вона сумує і сміється.

Кує зозулиця літа,
та щиро років не жаліє,
і тане парою ота
мого життя рожева мрія...

Купаю ноги у росі,
усе пливу буття рікою,
та шальок часу терезів
не дотягнутися рукою...

Двомовні, дволикі, двожильні…
Безпутні, безкарні, безжальні…

Словес віртуозна коптильня.
Тривог віртуальна реальність.
Дилема: цідити крізь жили
Чи залпом – криваві коктейлі?
Нащадки Мойсея втомились
І ті, хто волає в пустелі.
І трощать каміння сізіфи:
Вершини не видно – бо смоги.

…Про світ новостворені міфи
Диявол нашіптує Богу.

03.07.2017

З-за обрію з‘явилось сонце ясне,
я підтюпцем біжу йому назустріч.
А навкруги все чисте і прекрасне,
сьогодні в мене із дитинством зустріч.

Біжу собі вздовж Вовчої на схід,
з-за річки линуть трелі солов‘я.
Я залишаю росянистий слід,
тут починалась доленька моя.

Зозуля років сто вже накувала
й усе своєї, мов не помічає.
Колись тут мене матінка чекала,
тепер один лелека зустрічає.

На пашу йдуть рогаті годівниці,
хоч не таке уже численне стадо.
Берізки, лиски, зіроньки, синиці...
Все ж до снаги їм нас почастувати.

А я біжу вздовж Вовчі до Коліна,
а потім ще й на Бурхани звертаю.
Моя мала й велика Батьківщина
привітно сина блудного стрічає!

03.05.2016

Ростуть кульбаби на городі
вздовж стежки, що веде удаль.
Хоча вони уже не в моді,
мені – як сонця пектораль!

А далі Вовча тихо в‘ється,
дола віраж за віражем.
Біля обриву хвиля б‘ється
і берег ріже як ножем.

Обабіч килими строкаті
зіткались з юності полів –
вони зажиток в кожній хаті,
окраєць хліба на столі.

Сміється сонечко відкрито
і дуже хочеться мені –
радіти, мріяти, творити
на цім життєвім полотні!

Весна приходить знов і знову
з падінням крапель на поріг,
бруньками котиків вербових,
пухнато-сірих, ніби сніг,
що дотає під косогором
і поїть землю досхочу;
із бірюзою далі моря,
куди я думкою лечу.
Із ніжно-зеленавим листом,
отав смарагдом молодих
і солов‘їним пересвистом,
і трелей зоряно-нічних.
Зі снігом цвіту на деревах,
що рясно укрива сади,
руни́ оленячого реву
і дзвоном плескоту води.
Із трепетом сердець у грудях,
тремтінням губ і пальців рук,
і неба глибини у людях
чи нових зустрічей-розлук…

Закрутило, завертіло, ще й вітрище свище.
Руки вже пополотніли, бо зима все ближче.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
В буду юркнув наш Дружок, тільки стирчать вуха…

Полетіли білі мухи, морозцем запахло.
Вчора брьохали по-вуха, а тепер протряхло.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
В буду юркнув наш Дружок, бо негода дмуха…

Заховалось сонце ясне, хмари небо вкрили.
На деревах цвіту рясно, та чи буде діло…
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
Не забудь про кожушок, щоб не змерзли вуха…

Отака у нас весна, березень буяє.
Вчора ще була вона, а тепер немає.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
Не забудь про кожушок, бо замерзнуть вуха…

19.03.2016

Метелиця – ніби ведмедиця,
тварина шалена і зла.
Накрила усе ожеледиця,
не скоро діждемся тепла.

Накидала снігу хурделиця
у зріст кучугур намела.
Він ковдрою білою стелиться,
засипав шляхи до села.

Будинки від вітру сутуляться,
як сироти мерзнуть в завії.
Бредуть перехожі по вулицях
і свищуть вітри-сніговії.

А віхола геть не вщухає,
замети дахів дотяглися,
останні стежки засипає,
ґаздує у полі і лісі.

За вікнами хуга біснується,
удома ж і затишно, й тепло.
Лиш кіт-муркотун ще хвилюється
та хочеться кави нестерпно.

На ранок метіль заспокоїлась,
у хащу пішла до спочину.
Немовби за планом все скоїлось –
готова зимова личина!

З небес полинув перший сніг,
такий лапатий, білий, чистий.
Шукаючи собі нічліг,
вкриває тихо жовте листя.

Холодний первісток зими
іскриться у вечірнім сонці.
Він водить хоровод, як ми,
та зазирає у віконця.

У білі шати снігові
він одягає сквери, парки.
дуби і липи вікові,
дахи, колони, сходи, арки...

Він манить свіжістю зими,
усе занурює в дрімоту
і посланцю радієм ми.
Вона вже стукає в ворота!

Росою осінь омиває трави
й тумани розстилає по землі,
а небо розлило яркі заграви,
підсвічуючи клину журавлів.

Їх голоси лунають з небосхилу,
і в серці смутку залишають слід,
бо покидають Україну милу,
а попереду майже цілий світ.

Дрімає в верболозах вітер зранку
і віття прихилилось до води,
де на містку, вмостившись мов на ґанку,
тихенько рибку вудять три діди.

А літо бабине пливе понад водою,
ховаючись в густий низький туман,
й кремезний дуб, як дідо з бородою,
стоїть, закутавшись у золотий жупан.

З беріз усе ще листя не злетіло
й калина багряницю одягла.
На землю не лягла ще ковдра біла
і не накрила стежку до села.

Ось перші промінці торкнулись сосен,
що вдалині в тісний зімкнулись ряд.
Черговий ранок зустрічає осінь,
її останній легінь – листопад.

11.12.2015

Шляхетна недоторканість могил...
Мовчазність уст... Надривне поривання
до витончених рис бурхливого кохання
і дотик спаленілої жаги
над тілом романтично делікатним...
Епоха екіпажів... млосних клумб...
і фантастично гречних кавалерів...
і маскаради кланових містерій,
коли ідеться про законний шлюб,
тим паче, як обраниця – нерівня...

... Високомірним віддихом грудей,
краваток, декольте і капелюшків,
малює світ у кольорові смужки
природу, велич замків і людей,
що саном неподільно володіють:
княгиня Підгорецька, панство Барських...

Чому ж тоді вельможний ординатор
не устелив пахуче пишне ложе
прида́ним родовитої самиці? –
а похиливши чо́ла до правиці
коханої, жадав її – без роду –
здобувши право щастя як свободу
вибору... Та річ не о звитязі...
Хвала безумству рівно ж як проказі!

... Слова напівпритомні: „Kocham Ciebie”, -
навпомацки, наосліп... навтьоки́
від зблідлих барв ще теплої щоки
і вальсу, що жевріє ледве-ледве
над погасанням ласки і життя –
властиво, найріднішої людини...
Нетріумфальна поза героїні –
лиш прихисток у світлі почуттів,
в буянні саду, у цвітінні яблунь,
у сонця неосяжній висоті!..

...”Precz z mego serca...”* – виплачеш, авжеж,
в дочаснім посивінні понесеш
жалобних тіней непосильну кару –

в охваті рук, у сплеску течії
з ранковочистим образом її --
Стефаніє, явися Вальдемару!..

«Na każdym miejscu i o każdej dobie,
Gdziem z tobą płakał, gdziem się z tobą bawił,
Wszędzie i zawsze będę ja przy tobie,
Bom wszędzie cząstkę mej duszy zostawił».

«На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався –
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик моєї душі зостався!...**»

* Тут і далі цитується поезія Адама Міцкевича "Do M***" в оригіналі
** Переклад з польської - авторський


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Я пригадала пісню Льореляй:
«Сюди, юначе, човен направляй,
до цих навислих, наче мари, скель,
я в сіті зажену тобі форель…».

Міфічний клич летючої сирени…
Русалки несполохана краса –
І тіл мужських офіра, чи яса,
Посеред вод двуликої арени…
Скелястих мар чи привид, чи фантом –
Безцінний дар?.. чи мрії безталання?
Чи тлін і штиль?.. чи смерч і бурелом? –
Той погляд платонічного кохання…
Fáta morgána!.. Лебеді летять –
Та скелі непомильно проминають…
Вони ніколи краху не зазнають,
Бо їм відкрита неба благодать!

…Лиш ті, що заблудили й не знайшли,
що чорних вод шумке вино відпили,
за крок від мар… від скелі… від могили
благали час «спинись і ниспошли!» --
і чули спів… і бачили Її –
вона їм все одне і теж співала:
«Допоки зірка в небі не вставала,
Направ човна до сеї течії!».
…І човен стрімголов летів на скелі:
«Прощай, юначе! Душенько, гуляй…».

(Коли пірнеш на дно… у світ форелі –
Збагнеш химерну пісню Льореляй).

* вільний переклад оригіналу цитати - авторський (І.В.)


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Ой, у гаю заспіваю та й на повні груди,
про знегоди пригадаю, щоб не чули люди.
Про свої жалі-тривоги, про палке кохання,
про сумні шляхи-дороги і про сподівання.

Ой, у гаю заблукаю між ялин зелених,
де на мене поглядають пожовтілі клени.
Мої скроні рання осінь сивиною вкрила,
а берізки довгокосі в золото оділа.

Ой, у гаю серце крає невесела пісня,
під розлогий дуб спадає цьогорічне листя.
Поряд віти опустила струнконога вишня,
її пісня засмутила про любов колишню.

09.06.2017

Моє серце вистигло. Зовсім.
Не сприймає уже плачі.
Мені болю чужого досить.
Остогидли ножі, мечі.

Я оглух до чужого крику,
Вкрижанів од тілесних ран.
Тягнуть руки свої каліки -
Ні копійки я їм не дам.

Милосердя - нині за гроші.
Задарма не працює кат.
Хто багатий, той і хороший.
Тать у клуні наводить лад.

Небеса до людей байдужі,
П'ють кровицю, неначе квас.
Яничари в божницях служать,
А розплата - Крим і Донбас.

Мене кличуть пани до бою,
Обіцяють бучний парад.
В Дикім полі стріляє зброя
За рошенівський шоколад.

Свого друга поклав у могилу,
На хреста одягнув вінок.
Сліз тримати уже несила,
Біль у грудях, тремор, амок.

Я горітиму, мабуть, до скону.
Наче ж вмер...Помилився, живий.
Ненадійна душі охорона,
Неглибокі її рови.

02.07.2017 р.

Якщо мене ти будеш зобижати, –
говорить чоловікові дружина, –
піду на курси стерв і будеш знати –
гикнеш, що не купив мені машину!..

А чоловік претензії дослухав
і, зрозумівши, що жоні пече,
останні сили він зібрав із духом
і мовив тихо: «Так, викладачем»…

Як матіола пахне ніжно
і забуяли різноцвіти,
акацій грона білосніжні –
у гості завітало літо!

Бринять смарагдові отави,
духмяніє жасмин і м’ята,
милує око світ яскравий –
то кре́сень одягає шати!

А легіт пісеньку співає,
громи гуркочуть розмаїто,
бджолина музика лунає –
веде у душу липа літо!

Чарівно линуть звуки арфи
у подиху легкого вітру,
а біля тину ніжні мальви –
жниве́ць завершує палітру!

Поміж чорнокленів, в балці Ясиновій,
золотиться листя вже пожовклих лип.
Там усе пропахло духом полиновим
й рясно жолудями дуб старий облип.

Там конвалій білих розквітало море
і дзвіночки рясно поміж них цвіли.
Там хрущі травневі і пташині хори,
там блакить безмежна й крила там росли.

Вийду на вершину, подивлюсь на Обід,
промінцями сонце в хвилях виграє.
Серце відчуває щонайменший повід*
і душа з джерельця того силу п’є.

Це джерело чисте – ба́тьківщина рідна,
де колись родився і почав ходить.
Знову де бажання виникає плідно
жити і любити, мріяти й творить.

15.05.2017

* Те саме, що і порух.

Чому ніяк не скінчиться війна? –
питає донька у солдата-тата.
Як довго ще лякатиме вона?
Й питань таких в останній час багато…

Чом нашу землю „брат“ окупував?
Чом кулі свищуть і снаряди рвуться?
Чом сотні юнаків з армійських лав
додому вже ніколи не вернуться?..

Кому потрібна клята ця війна –
давайте спробуєм спокійно міркувати.
Тим, вигоди кому несе вона,
війна для кого ніби рідна мати...

Хто за рахунок тисячних смертей
відволіка увагу у народу,
затягує у вир псевдоідей
та душить власну думку і свободу.

Війна на руку й іншій стороні,
отій, що українство оббирає.
Що множить свої статки на війні,
карман на крові й смерті набиває.

Бо знає підле свинство, що війна
то ширма для корупції і зиску.
Їх підлий інструмент лише вона,
це важіль спекуляції і тиску.

А тому, щоб закінчити війну,
нам мало знищить різних недоросів.
Потрібно власну нечисть скласти у труну.
Своїх нам треба знищить кровососів!

14.03.2016

Два береги ріки одної…
і там і там свій правдолюб
і кожен бореться з рікою
один із суду, інший в шлюб…
і так завзято і охоче
ріка тече… горить свіча…

скажи мені на вушко, Отче
невже ніяк нам без меча?…
02-07-2017.

Летять мої літа і рахувать не треба –
як і любов свята, птахами линуть в небо.
Та навесні птахи вертаються додому,
літам моїм назад – дорога ж невідома…

Сипнула срібла мені осінь вже у коси,
зима давно до себе на гостину просить.
Та не спішу, назад на літо поглядаю,
як повернути у весну усе гадаю.

Життя моє тоді наповнюється світлом,
як рясно у душі сади весною квітнуть,
а на вустах твоїх усмішка щиро грає.
Вона усім навколо серце зігріває.

Дитинства й юності не вернуться літа,
горить багрянцем знову осінь золота.
В житті моєму ще один минає рік,
але утратив я тим сизим птахам лік.

Підступну не люблю брехню,
ще лицемірство, підлість, зраду
та іншу їх близьку рідню,
що мов бур‘ян повзе до саду.

Шахрайство, хамство, казнокрадство,
низьке блюзнірство і нахабність,
які людей вганяють в рабство,
а також непомірну жадність.

Я не люблю політиканів,
що манну обіцяють всюди,
представників численних кланів,
що кров безжально смокчуть з люду.

Я не приймаю заздрість чорну,
та й зверхність теж нічим не краща,
самозакоханість потворну,
чванливе, сіре, непутяще.

Ще підлабузника не можу
терпіть з дитинства ні на дух,
сюсюкання мені вороже,
хоч як би забавляло слух.

Ненавиджу любов продажну,
хоча цьому який я критик,
торгівля плоттю епатажна,
повії ж гірше - лиш політик!

24.02.2016

Пора цвітіння днина... двадцять сім,
а далі - зів'ядання, биті дзбани.
Мильнянка піднімається в росі,
У Польщу їдуть гані, роксолани...

Лузається совковий наратив,
околиці просякли чорним репом.
Дубасяться і найманці, й брати.
З вагонів не вугіллячко - халепи...

Усяк фарбує ідола свого.
Минай товпу, розкришуй моноліти.
А що в кінці блукань - пітьма... вогонь -
звангує табуйований політик.

Переживеш руйнацію-війну,
насняться Симеїз, міфічна Троя.
Пейсатий Хай відкриє там чайну,
де відмивалася криваво зброя.

Не порпайся у мотлоху, а сій.
В гербарії під ниткою - минуле.
Спогадками живи, слугуй красі...
На белебні - драчі, в затишші - вулик.


2017

Сплива невпинно час краплинами-хвилинами,
Його іще ніхто не зупинив…
Змахнула молодість крилАми журавлиними,
І слід її за обрієм згубив.

Розсіялись, мов дим, в минулому зосталися
Не виказані словом почуття.
Лиш спогади тих днів нараз в душі озвалися,
В прощальних барвах осені життя.

А я так хочу в сині очі подивитися,
Й торкнутися тремтливої руки.
А я так хочу в тиші ночі заблудитися,
І рвати ніжні польові квітки.

Топтати теплий пил доріг ногами босими,
Ловить в долоні краплі дощові,
У світанковий час в лугах вмиватись росами,
І плакати від щастя на траві.

Та, як і всі, я мушу землю цю покинути,
Й плечима поникаю до землі…
Та хочу ще хоч раз у молодість полинути,
Верніться, хоч на хвильку, журавлі.

Ця скрипка плаче пелюстка́ми губ,
ця скрипочка сміється так дитинно,
ці струни так лоскочуть лебедино,
немов цілунка теплий перелюб.

У крапельках небесної води,
у танці німф ввійди до мого храму,
немов Орфей, що вабить серця даму –
прилинь чове́нцем, пішим увійди.
Нестямно так! – божественний твій вид.
До забуття послаблено тенета.
цей зорепад, ця світлокрила Лета,
це – баркарола, зіграна навзрид.
Ти – полум’я, ти – снігопад, ти – лід,
ти стежкою вростеш у нашу казку,
цю чисту ноту, цю бджолину ласку
ми віднайдем між чашечками квіт!

Нехай концерт зліта, як віртуоз,
нехай Аїд у темряві здригнеться,
нехай пташа у гіллі стрепенеться –
в кущах жасмину, в пахощах мімоз…
Цей гуркіт хвиль, цей поклик афродіт,
що нам на згубу рине із безодні,
це – м а г і я! Це – м у з и к а!.. Сьогодні
ми вдвох її перебредем убрід.

Перебредем, перепливем, пораним
і душі наші спраглі, і серця
її тонким і небуденним станом,
її м’якими рисами лиця.
Це – наш тріумф. Ми відіграєм соло,
і глядачі покличуть нас на “біс”!
Воно п’янке - магічне щастя коло,
коханих ліній заповітний ліс!

Ми втомлені… Ми – висохлий струмочок.
Ми – скрипочки ледь чутний голосочок.

… Цей монотон, цю механічність гами,
цих струнних вен живу, зболілу кров –
цю стежечку, порослу бур’янами,
цю музику, що вимовкла за нами –
ми п е р е й ш л и …

...і ти – переборов.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2013)

…літаю в сні, так ви́соко мені!
Такий під небом простір для літання!
Там, піді мною, -- тверді кам'яні,
а тут живе пробуджене світання.
Я з тихих рік пречисту воду п'ю,
я в теплих хвилях мию довгі коси:
люблю цей світ і небо це – люблю! –
розвихрене, промінне, стоголосе…
Ловлю рожеві тіні від трави,
вологими серпанками сповиті, --
рожеві сни… а там – рови, рови…
а тут легка веселка в верховітті.
Цвітуть сади – аж вогняно очам,
і пахне ліс, і степ, і діл, і гори…
І вольно – Духу, ши́роко – речам,
Що водоспадом ллються на простори.
І кожна мить, і кожна річ, і рух
Тут неповторно зримі і значимі –
Летить Душа і вища, вища Дух…
А там, на дні, -- земля у сірім димі –
стара земля, порепана на сіль!
А там душа ховається за ґрати!
А там тебе вціляють звідусіль –
І вбоге тіло ніде заховати!..
Втікай сюди! Біжи… біжи… лети –
від глупих нор, від злого пустоцвіття…
Високий Дух не терпить суєти,
як сіризни не терпить верховіття…
Який приємний швидкоплинний сон!
Яка пластична легкокрилість часу!
Душа і тіло линуть в унісон –
І все життя читається відразу:
поразки, глуми,шрами від образ –
Душа не спить… спинається на чати –
утрати ближніх – в ко́трий, в ко́трий раз
ми мовчимо, хоч хочеться кричати!

Душа не спить – від болю, від утрат –
та їй стрімкого лету не минути,
коли вже тіло вирвалось з-за ґрат –
зніве́чене, зневажене, забуте…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

А за вікном нічого, окрім мли,
а у душі нічого, окрім пустки.
Барвисті мальви вчора ще цвіли,
та вже сьогодні лише туги згустки.

Упало небо на життя поріг,
а чисті зорі темрява накрила.
Дивлюсь на перехрестя трьох доріг
і безпорадно опустились крила.

Позаду – чорна зрада і пітьма,
направо – балахонів білі шати,
оптимістичного наліво теж катма
і ні в кого поради запитати…

Нема про поміч в кого попросить,
та й варто чи волать про допомогу…
Як втратив у житті червону нить –
ніхто не допоможе, окрім Бога.

02.07.2017

Коли гаснуть вранці зорі,
Ляжуть роси там надворі
На густі шовкові трави,
Що зелені та яскраві.
А як сонце ясне зійде,
Промінцями їх зігріє,
Заблищать краплини-роси,
Задзвенять, мов струни коси
І рядами вже покоси,
Це ж бо літо сіно косить.

2017 р.

Ображають.Принижують.Не розуміють.
Її творчості крила обрубують теж.
Але злету душі зупинить не зуміють,
Хоча заздрять йому.Злості в них є без меж.

Бо самі у житті ні на що не спроможні,
Їй вдається усе з допомогою друзів.
І крокує вперед, хоч слабке вже здоров"я,
Скільки житиме, то зупинятись не буде.

Усе творить і творить, щоб людям лишити
Поетичного слова ту велич й красу,
Та не марно літа свої прагне прожити,
Нехай спадок цей творчий нащадки несуть.

Бог послав їй людину розумну і творчу,
Яка допомагає у всьому і скрізь,
В горі й радості йдуть вони радісно поруч,
Не один народився у них спільний вірш.

Їх друкують в журналах, також альманахах,
Видати кілька збірок і власних вдалось.
Палиці у колеса хоч будуть вставляти,
Допоможе здолати всі труднощі Бог.

Бо разом легше йти, хоча шлях цей тернистий,
Не в характері їх, щоб шукати легкий.
Отож творчості їхній й надалі все цвісти,
Добрим словом згадають нехай їх колись.

2017 р.

Мова народу, моя чарівниця!
В радості – пісня, в біді – рятівниця.
В спеку – вологи бездонна криниця,
де прохолодна джерельна водиця.

Приспів:
Мово народу, ти – серце моє,
дякую Богу, що ти в мене є!
Шепіт калини і спів солов‘я,
дружна родина, єдина сім'я!

В рідному домі велика світлиця,
лагідна мати й лиха бунтівниця.
У непроглядній пітьмі провідниця.
Серце народу, душі ти скарбниця!

Мово моя, дай напитись тобою
спрагу віків втамувати любов‘ю.
Дай доторкнутись джерел твоїх чистих,
ти ніби жінка у роду намисті.

Знатна панянка і вірна служниця,
юна й чарівна, мов красна дівиця.
Нею говорить село і столиця.
Вірю і знаю – вона знадобиться.

Зглухлим вухам ти свята насолода,
доля народу – жадана свобода.
Плескіт джерельця і спів солов‘я,
рідна сирітко, жебрачко моя...

Хто ж захистить тебе, витре від пилу,
знову запалить усмішку змарнілу,
в шати одягне, вінком увінчає
й пісню народну нам знов заспіває

мовою предків далеких, русинів?
Що оживить в нас підірвані сили?
Мова козацтва і пісня свободи…
Гей, прокидайся, великий народе!

Захід сонця – піврубін чарівний,
Диск його внизу закрила мла,
Так немов заморська королівна
Перстень золотавий одягла.

Ти також далеко там, за морем,
Ой за морем, ще і не одним.
Тож прийми, моя Богине-Зоре,
Перстень цей і цей сяйливий німб.

З.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)