Півшклянки сонця натщесерце…
Огулом вийдете на друм
Вечистий він - і ще не стерся
Серед пісенности і дум…
Хай кожен з Вас по сантиметру
Здолає їх ще за життя
- Куди Ви, друже?..
- В Царство Мертвих…
- Дозвольте поруч
стану я?..

Друм - шлях.
Вечистий - вічний.
21-11-2017

Біля каміна відпочинь душею,
Де дрова тріскотять так мило у вогні…
Ти ніби за реальності межею…
І вже приходять видива сяйні.

Душа пашить, немов полум`яніє,
І спокій золотий з`являється в очах,
І лижуть язики поліна, ніби змії,
Щоб дерево міцне розсипалося в прах.

Та поки догорить – таки зігріє,
Усе своє тепло віддасть воно мені –
Мов золоту леліє в серці мрію –
Щоб гріли так людей слова вогню ясні.


21.11.7525 Р. (Від Трипілля) (2017)

Я люблю тебе, як люблять Україну -
сильно, щиро та з надією в серцях.
Я люблю тебе як зіроньку єдину,
що осяє перемоги шлях.

Я люблю тебе як небо над жнивами,
як долонь на серці козака.
Заспіваймо разом, щастя з нами
поки є в руці твоя рука!

(2016)

А може проклинати день
за нерішучість у свободі
за сотні цифр, штамп своїх речей
і вибір рестораних злиднів.
А може проклясти себе
за одинокий крок в суспільстві
в одруженні, німе моє лице
язик таврую, надпис "Ні" візьме.
A може вбити виноватих
тримають суки рукави,
і все кричать: "Живи як інші",
стріляйте в мене,
я візьму своє.
А може різати невиність
сусідів свинних рил, падлюк,
усміхнено мені дивися
коли винищують подруг

А може не вершити шлюбу?
Прожитті роки берегти,
удатися в якусь науку,
плести в човні,
там весла є одні.
Бо якби одружитись легко,
сміятися у перші дні,
буденість розіб'є турботу,
суспільство відфільтруй думки.
Залишити - то якось важко,
залишитись - то не твоє,
проснутись зранку,
та обличчя у зеркалі, таке чуже.
Розбити зеркало не вийде,
осколки шрамами цвітуть,
збирайся на роботу друже,
і ти забудеш про етюд.

Іноді соромно не за себе,
соромно дуже мені за тих,
хто промовляє «війни не треба»,
мріючи знищити нас усіх.

Тих, хто під гаслами «мір і скрєпи»
хоче тут все зруйнувати вщент,
хто верещить «воєвалі дєди»,
хоч сам огидний Кремля агент.

Краще збирали б останні речі
та забиралися звідси геть,
ми коридор надамо безпечний
досить тут сіяти лють і смерть.

Знову під кулями кращі гинуть
байдужість для волі несе труну.
Не відвертайся - рятуй країну
без тебе не виграти цю війну.

20.11.2017

Чотири роки промайнули швидко
з тих пір, як люди вийшли на майдан.
Що сталося? Чом змін нових не ви́дко?
Чом нами править інший ниций клан?

Питань багато… Лиш одні питання,
а відповідей до сих пір нема!
Не справдились народні сподівання,
а влада все мовчить немов німа.

Німа-німа, та кошти справно «ти́ре»,
уже тріщать офшори від «бабла́».
Чотири роки у донбаськім тирі
вбиває наших хлопців кабала…

Безвіз народу кинули мов кістку
і пенсію на сотку підняли.
Пенсіонерів більшість чому звістку
ту як образу власну сприйняли?!

Собі зарплати гідні положили:
за місяць їх – комусь потіти рік,
пенсіонерам же, даруй їм боже сили,
не вибрати ту суму і повік!

Корупція ресурси доїдає,
на черзі український чорнозем,
але чомусь народ не окриляє,
що вірною дорогою повзем…

Засмерділа знову "руська водка",
На кордоні зламують замки:
Пруть кокошник і косоворотка,
Плачуть вишиванки та вінки.

Ненаситні плямкають ротяки,
Підла гусінь лізе у сади.
Це - сусіди. Упирі, чортяки,
Вправні із сокирами кати.

Йдуть степами люті людолови,
У обозі тесана труна.
За ордою - вирви, трупи, вдови:
Бенкетує ситий сатана.

А за пеклом - тиша. Топлять сало,
У дуплі окочується тхір.
Зрада набира отрути в жало,
Агітують євнухи за мир.

Розчавити б всю оту підлоту,
Тільки страшно: там - і друг, і брат...
Досить. Чимчикую на роботу.
Буду майструвати автомат.

21.11.2017р.

У веселощах стигне печаль,
Сіло сонце пекуче за плаєм.
На папері - краса, пастораль.
А насправді - кричу, помираю.

Під ногами обламана віть,
Бачу зло, розумію причину.
Посміхаюсь. А розум - горить,
Розривається на половини.

Руки взяли важкого меча,
В бій жорстокий рвонули з-за парти.
І одразу - на груди свіча:
Я нажаханий, сиплються жарти.

Придивись як ридає душа,
А у серці полопались струни.
Я сміюсь, бо встромили ножа,
Мама виє над хлопчиком юним.

Гра малеча на вулиці в м'яч,
Заїкаїться злякана муза.
Уторопав? Присядь і поплач.
Сяду поруч. І теж...посміюся.

21.11.2017р.

1

Жити так - щоб скучали по смерті.
Бути правильним шкодить аж-аж...
Тут савани, гаї... круговерті...
На пегасові пишний плюмаж.

Купка друзів, чотири бесаги.
На коржах - махаонів, пташок...
Я - левиця, то ж - супервідвага...
Від візиту німотство чи шок.

Куропатва боїться, відходить.
Сарна юна з калюжі гай-гай...
Вірші гуски - общипані - в моді.
На мережані глипне минтай.

Не почуєш - вода ж - ні словечка.
Ось ліани для мавп, какаду...
Я навчала три роки овечку,
А тепер барикади кладу.

2

Бовваніє, спалахує образ.
Дикобраз - на прослави горіх...
Не для мене крихкенька цинобра.
Б'ють червіньку міцні гончарі.

На кружалах застигне мрійливе.
Візерунками ляже печаль.
Де лілове - то зрубані сливи.
Пропливає між піни Грааль.


2017

Читаю Божі заповіді я,
а думи в голові самі рояться.
Святе: людина, власність, честь, сім’я…
Але чомусь не всі цього бояться.

Вбивають, крадуть, зраджують, сім’ю
без тіні сумніву з-за похоті руйнують.
Бо жадібність шанують лиш свою
і Бога голосу давно уже не чують…

Опам’ятайся, грішнику, молю!
Лиш каяття спасе тебе, людино.
Бо прийде час без віри і жалю,
вже насувається на нас лиха година…

21.11.2017

Питання віри му́чило віки́
осіб, народи й цілі покоління.
Повідав би усім вам залюбки́,
якби дізнався, де її коріння.

Давайте разом спробуємо в тім
відверто й послідовно розібратись.
Історія – часів минулих плин,
а в нім нелегко істини дістатись.

Щоб усвідомить краще час палки́й –
середньовіччя варто пригадати,
як хрестоносців немалі полки
ходили гріб господній захищати.

Тевто́ни й тампліє́ри-шукачі
азійському несли уперто ми́ру
на вістрях своїх ко́пій і мечів
маловідому християнську віру.

Невже той гріб цінніший за життя
хоча б одної грішної людини?
Лиши́лося їх стільки майбуття́
тої лихо́ї, лю́тої, години…

А скільки їх стражде́нних полягло
у Африці й на інших континентах,
коли ту віру християн зело
несли конкістадо́ри в позуме́нтах…

Та і своїх не жа́лували браття,
в вогонь старанно підливали масла –
святої інквізиції багаття
століттями у пору ту не гасло.

Не краще стало в пізні більш часи́,
з початком вже двадцятого століття,
побили більшовицькі підлі пси
узагалі рекорд тисячоліття.

Лиш встигли встановити владу рад
й відразу ж, прямо з самого порога,
в комуністичний з вірою уклад
вбивали тих, хто щиро вірив в Бога!..

Морили голодом, гноїли в таборах
чужих, своїх і просто іновірців.
Життя перетворили в су́щий жах!
Чого чекати ще від тих ординців?..

Але найбільш мене цікавить все ж,
чи є у підлості і зла якась хоч міра,
чом насаджалась усіма́ без меж
у всі часи сліпа́ і ра́бська віра?!

І як прожить без віри в наші дні
в порядність, справедливість чи у вірність?..
Любов і та подейкує мені,
що я не вірю щиро в її вічність…

21.11.2017

Осінь. Осінь… погляд літостивий
Вітру літургія жовтолиста…
Ще й набіг туман з якогось дива
Весь такий вгодований, м’ясистий…
Ось воно осіннє сьогодення
Згадки навіть жодної про літо
А у шафі в слоїку варення…
В горщику, навпроти, вище - квіти…
Бутель непочатий медовухи…
Що ще треба старість щоб зустріти?
До вікна прилипну… наче муха
А куди себе іще подіти?..
21-11-2017

1

Вірша без драйву не створиш.
Миру немає ніде.
Трішечки спокою - в норах.
Горн щуролова гуде...

2

На Інститутській сумливо.
Ятки осінні... мовчиш...
Жорна скрегочуть, а мливо -
На обіцянок спориш.

Жінка товста при дорозі:
"Дайте поїсти!"... туман...
Бар ось - розсадник цирозу.
Душу веде талісман...

Тож не ходила на другий...
І... не відчула вини.
Древа безлисті... муруго.
Фобії зла - з глибини.

3

Сенси в любові та стрічах...
Брама Софіївська... люд.
Боже, спасіння б нам, віча...
Й мегапоразки паскуд.

Ця землетроща - єднальна?
Щуки пливуть між афіш.
Вмерти у пащі похвально.
Сиротам - цяця та гріш.

Може, й не варто - сумного.
Мрії - фламінго... безе...
Доброго світу премного
Смерч із-за Бучі несе.

4

Бризкай модерні парфуми.
Дим цигарок... перегар.
Стрес - у куми й товстосума.
Худне чудес календар.

В пошуках тем, афоризмів
Жити цікаво, авжеж.
Вибір: арена чи схизма
Серед локальних пожеж.

2017

1
Усе в тобі: зло, радощі, печаль,
Полиці, ланцюги, чарунки, стріли...
Уяві скажеш "поверни", "відчаль".
Стоїш, а зливи травня відшуміли.

Тасуєш мапи, книги... Серед хвиль
Роздивишся тритончиків банькатих.
Які були шторми! Охвітний штиль,
Бродіння, узвичаєні відкати...
2
У храмі Тамілнаду - крики, дзвін...
Утримують-лікують навіжених.
А тут хронічне "встаньте із колін".
Чорти колотять аспидну пряженю.

На деко настругається імбир.
В казан - тіла, ідейні хвоя, листя.
Мовчать оті, що за прогрес і мир.
А куля проліта (почуй!) зі свистом.
3
Куняють рідні-ближні мудреці.
Здорожчали гірчичка, бульба, сало.
А віз і нині там - у осоці...
Сокири лиця й плечі обтесали.

Вилазить василіск із нуртини,
Вбиває перехожих взором лютим.
Живучі змії... Серце зачини,
Щоб не додати пінної отрути.

А "Шкода" пролітає Сагайдак.
Отут комфорт, не дме борвій зі сходу.
Над гаджетами висне молодняк...
Усе в єстві - глузд, рабство і свобода.
......
2017

Квітла в небі літньому
Квітка семицвітная,
І ногами босими
Ми ходили росами.

Не збагнуть як час іде,
Скоро вітер загуде
Білими загулами,
Там де раньше були ми.

В міднім храмі осені
Впало листя стосами,
Ти забудь мою біду,
Я вже більше не прийду.

Не прийду вже більше я
А подамся в ті края,
Там де світлая зоря
Квітне блиском янтаря.

Як до неї добіжу
Я тій зіроньці скажу,
Ти світи ясненькая
Там де моя миленька.

Там де ми кохалися
Там де цілувалися.
Там де серце з глибини
Доторкалось до струни.

Хай згадається їй теж
Як любов не мала меж.

Парище.
2017р.

Принишкло все в осінню днину,
Трава пожухла, голий ліс.
Лиш де-не-де немов краплини
Не скинув листу верболіз.

Немов змія, вузька стежина,
Веде у хащі, в густину,
Малий опеньок на хвилину
З-під листу виглянув зі сну.

Відзолотіло скрізь. Віднині
Тут більше сірих кольорів.
Вогонь горить лиш на калині,
Гіркий вогонь осінніх днів.

Усе покриється снігами,
Перезимує до весни.
І різнокольорові гами
Засяють святом новизни.

У темряву стрибати лячно,
Бо недалеко до біди.
Та в шлюб уляпавсь необачно,
Гормон штовхнув у спину: - Йди!

Тоді насправді дав я маху.
Вдягнув подружні ланцюги.
Своє життя поклав на плаху,
Плачу з відсотками борги.

Мене взяла за роги пані,
Втопила у своїй красі.
Ледь видряпався з калабані,
А думав, що на всі часи.

Тепер я мудрий. Трохи сивий.
Мене кохають, я ж - боюсь.
Щодня до себе кличуть діви,
А я сиджу, ковтаю мус.

Тихенько прочинилась хвіртка.
Надворі ніч, горить свіча.
Навідалась на чай сусідка,
Схилилась до мого плеча...

20.11.2017р.

Недоля літає, а доля воркує,
що ладо у неї один.
Голубка гукає, а голуб не чує.
Минула пора роковин.
                   Не прилітає сизокрила
                   як у минулому було.
                   Учора милого любила,
                   а нині – вирій у село.
І сонечко сяє, і вітер гуляє,
і лине у душу весна.
А щастя минає. А лада немає.
Літає голубка одна.
У бабине літо вертається осінь.
У мареві мало надій.
Недоля воркує. А доля голосить:
– голубонько,
                   – голубе мій.
                   Літає милий, сизокрилий
                   один у недосяжну вись.
                   Чого удвох не долюбили,
                   не надолужимо колись.

                                      2012-2017

Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь землю провалитися готовий,
Коли на запитання: «Пізнаєш?»
Усереч безпам’ятству кажу: «Авжеж!»
Не в змозі вимовить правдешнє слово.
Жінки - красуні! Засвоїти б це нам, чоловікам,
То, може б і красі, неоціненному дарунку на цім світі,
Як Сарі, Господь додав би ще й жадане довголіття...
...Щоправда, молитися б годилось, як батько Аврагам.

В церкві - айстра і гнила колода,
Жовторота суне до вінця.
Чистий розрахунок, а чи мода?
Пахне грішми фабула оця.

Масажує дід обвислі щоки,
Крем тональний квецяє губу.
У люстерці - майже ясний сокіл,
Хоч пора лежати у гробу.

Тема не нова, слизька, печальна
(молоденькі яблучка смачні!).
Лестощі й кохання пероральне -
Чи такого хочеться жоні?

У саду щепив столітню грушу,
Та усох тендітний пагінець.
Пень старий дитя в обіймах душить,
Оживає напівдохлий мрець.

Нещаслива. Та зате - багата -
Цвілого юнь вціловує коржа.
О, нарешті! Труп несуть із хати!
Гигнув дід! Тепер гуляй душа!

20.11.2017р.

Життя нестерпне заслужили.
І винні в цьому тільки ми.
Тепер кайлуй, напружуй жили,
Муруй кацапові доми.

Щодня цвяшок несли з роботи,
Хто більше вкраде - той герой.
Халявним ласує голота,
А в результаті - геморой.

Отой, що цупив унітази -
Тепер Народний депутат.
Зубами клаца біомаса,
Несе під Раду транспарант.

Я теж ходив у тій колоні,
Ковбаси роздавав людві.
Вона голодна. Просить моні.
Думки ж - померли, неживі.

Тепер чекає шоколаду,
Пахтить липуча карамель.
Неситі обирають владу,
Вона ж їм дулю чи шинель.

Не допоможуть банки, трасти,
Батіг, закони і тюрма.
Рецепт простий: не треба красти.
Пігулки іншої нема.

20.11.2017р.

Наш світ – руїна. Все летить у прірву!
Розірвано намисто слів і днів…
Вже перли істин падають у вирву –
люцифер, видно, добре зголоднів.

Сади рубають, в’януть буйні крони,
а під ногами тліє прах надій…
Народ плюндрують «графи» і «барони»,
тиран на троні, крамар, лицедій.

Руйнуються міста людсько́ї віри
і манускрипти мудрості димлять.
Чатують в небі ворони-вампіри
на плоть людську, байдуже вік і стать.

Уже гірчать, а часто навіть нудять,
вервечки обіцянок-молитов.
Керує кат, закони вершить, судить
і не боїться Всесвіту основ.

Нас у полон хапають темні сили,
над світом душ панує чорна мла.
Цивілізації вони не раз губили,
бракує людям світла і тепла.

Світ нетривкий, звучать останні ноти, –
пророчить старець, лірник і скрипаль.
Чи тільки я у дні сумні скорботи
жахливу чую думу цю, на жаль?!.

Молись. Епоха зла прийшла дочасно.
Уже зоріє твій Армагеддон.
Лиш боляче бува і вельми жасно,
як зневажають світовий закон.

Оздобить слава перлами корито,
Натре до блиску саморобний німб.
Усі спішать кудись несамовито,
Підкорюють зачовганий Олімп.

…А ти сиди в не-затишку своєму,
В тіні мовчання – вже сама як тінь –
І душу потрясай: до сліз, до щему,
До крику, до осяянь, до прозрінь…

20.11.2017

У нас не любов, а сталева, стабільна статистика:
У тижнях, годинах і дотиках тільки числа,
За звичай реал, та місцями мінлива містика
І геть не солодка - солона, а часом кисла.

У нас не стосунки - тиради, "Ти - винен" і титри,
По кожній розмові рефреном реве реквієм.
Ти гумку візьми і з життя мене свого витри,
Словами пройдися по спині, немов києм.

Бо наше майбутнє не путнє чи й зовсім відсутнє -
Розвести гуаш, нанести татуаж на стаж,
Який не змінить, бо то досвід - прокляття могутнє,
Відрізок життя з правом впливу на весь метраж.

30.03.2016

Уже злетіла багряни́ця з лісу,
опа́ло злото, хочеться тепла́.
Стоя́ть дерева журно – голі й лисі…
У ле́ту казка бронзи відійшла.

А вітру поміж віт – таке роздо́лля!
У кронах він уже не застряє́.
Усе тепер підвладне його волі,
ганяє ни́зом листя як своє.

Сумує на узліссі кущ калини,
хоча прикраси з нього й не зняли́.
Пернатих прихисти́ть у зимню днину,
щоб потім пташенята розцвіли́.

Останні дні… Усе чекає зи́му,
з її морозом-дідом і сніжко́м.
На все свій час. Сьогодні лиш зази́мок,
а далі стало – срібним ланцюжком!

Все, що промовиш вголос –
Справді не стане тліном,
Линутиме у космос,
Мов молитви на колінах –

Інколи те, що вголос,
Краще було б не чути,
Та ні один логос
Небом не є забутим.

Сказане спересердя -
Часто отруїть душу…
Чуєш, спинись, не сердься,
Тут промовчати мушу…

рУкописи не тліють,
перипетії долі –
отже, прощай, молися,
з миром у кожнім слові!

Між полум’ям свічок – таке пекельне диво, –
В єдиний згусток мрій збиваються думки.
В нестерпній маячні безглуздо і примхливо
Складаються вірші і пишуться рядки.

І цей пекельний біль летить в твої долоні, –
Ти біле полотно здираєш від грудей,
І стигне знову жах в твоїм забутім лоні.
А чи буває так – ти не питай людей.

І скільки тих свічок від тебе і до мене
Сьогодні запалю, і згасиш знову ти,
Не знає навіть Бог. Та, мабуть, й це даремне,
Бо не горять вони в тенетах пустоти.

...Згоріло все до тла. Ранкове небо марить.
Нема і не було – безглузда маячня.
Ти спиш, в твоєму сні ніхто тебе не зранить,
Але до чого віск і над тобою я?

Стою собі над річкою,
Дивлюсь у далину,
Обнялася з вербичкою
Я, мов з подружкою.

Розповідаю тихо їй
Усі свої жалі,
Про радість, а також і біль,
Співаю їй пісні.

Уважно мене слухає
Та листям шелестить.
Мене, люба подруженько
Лиш розумієш ти.

Тут можу я поплакати,
Ніхто не бачить сліз,
Вона ж гіллям помахує
Та нахиляє вниз.

Я розумію і без слів
Хотіла що сказать.
Приємно завжди відчувать
Дружнє плече її.

2017 р.

Поки кращі книжки ще лежать на полиці,
А найкращі пісні іще пишуть на диск
І ще поки поети важать ручку в правиці,
А спортсмени-призери ще міряють тиск.

Поки сонце не встало, не прокинулись квіти
І порядки наводить не схопились вітри
Ми з тобою підем на край світу, мов діти,
Поєднавшись навушником з mp3.

І нехай пошукають щасливих поети,
Щоби скласти про них кілька стриманих од
І нехай починають художники терти
Свої помилки в начерках і складають в акорд

Музиканти пісні про двох щастям повитих,
Що колись на світанку край світу знайшли.
Нам до них нема діла, тих славою впитих.
Для кохання не знайдеться похвали.

2015

Що це було -- тяжкий урок
чи попередження суворе?
В якому світі живемо
тепер – старому чи новому?
Вдяглись травою забуття
метеоритні свіжі рани,
і вовче космосу виття
лякливих духом не дістане.
У повсякденність увійдем,
в її тісні знайомі схрони,
вози поставимо кільцем,
мов атаковані мормони.
Перетрусило – і пройшло.
Вразлива думка відступає.
І безіменне сите зло
у напівтемряві дрімає.

2017

Як не як – Новий же рік!
Зустрічайте,щоб не втік!
Із далекого кордону
Від засніженого трону
Королева снігова,
Як копієчка нова
Ось з’явилася, нарешті!
Зачекались її честі!
Залишила свій палац –
Гнів її іще не згас!
Мала клопоту багато,
Бо проблеми в "сніжній хаті"!
Як же трапилось таке?!
Явище хибке, бридке:
Повний неслух у палаці,
Не залучені до праці
Двійко слуг – два втікача,
Особливо, те дівча
Королеву засмутило,
Втеча зроблена так вміло!
Поцілунок врятував,
І хлопчисько все згадав.
Королева відійшла,
Розумом своїм дійшла,
Адже рік Новий підходить,
Хай позаздрять її вроді!
Швидко сіла за кермо –
І помчалося «Рено»!
Свято буде бездоганне!
Може там знайде кохання?!
Посмішка розтопить лід,
А любов розкриє світ
Почуттів, добра, натхнення
Й принесе Благословення!
Зрушиться міцний кордон,
Сніговий розтане трон.
Не потрібно їй лакея,
Бо вона вже - добра фея,
Гарна, мабуть ця ідея?!

Рік Новий, як і торік,
Скоро ступить на поріг!
Зустрічаймо,разом,дружно!
Колектив у нас потужний!
Танці, музика й вірші
Ллються щиро,від душі!
Свято, як завжди вдалося!
І хотілось,і моглося!

19.11.2017

Ось царство Снігової Королеви,
Де вічна мерзлота із нею в змові.
То сильна та могутня влада зла,
Що нищить все навколо аж дотла.

Там тиша – бо завмерли на півслові
Всі, хто потрапив до її полону.
Давно забули Батьківщину й мову,
Стоять, неначе в черзі на кордоні.

Як можна швидше той кордон зламати?!
І скинути з людей нещасних грати?!
Щоб сонце, посміхаючись, зігріло
По-справжньому,ту кригу розтопило.

Для цього треба тільки полюбити.
І сила ця вам допоможе ЖИТИ!
А також всі кордони відновити!

18.11.2017

Більшовикам здійснить переворот
лише в одній Росії і вдалося.
Республік решту, пам'ятай народ,
захоплювати потім довелося!

04.11.2017

Твій світ розділений на чорне й біле
Всі межі є означені й чіткі
А я малюю крихтамі вугілля
Вплітаю в танці ноти самоти

Ця боротьба: невпинна і невтішна
Я поруч, най би хто не виграв в ній
Я одночасно слабша і сильніша
Ніж ти гадав, виходячи на бій

Залиш в минулому всі цикли і моделі
Німі образи, біль, самотності ночей
Як світла промені крізь темряву пустелі
Я прокрадусь розвіяти тугу твоїх очей

Зруйнуй уявні стіни: гнів і страх
З душі твоєї виринає сяйво опівнічне
Злітай на крилах, вільний сивий птах
В житті щасливим можна стати двічі

19/11/17

Могила всіх зрівняє у правах:
Одружених, холостяків, коханців.
Із них Ісус, Єгова і Аллах
У райські пущі навербують бранців.

Монах суворий уподобав піст -
Земля завчасно простелилась пухом.
Він - праведник. В Едемі - перший гість.
Тепер щодня спілкується із духом.

Між гуріями плаче дідуган,
Вподобав див спокусливу дружину.
А поруч танці, співи, балаган,
Шербет горою, і солодкі вина...

Тут мир і спокій. Сонце угорі.
Немає грошей, шуб і кадилаків.
Відсутній суд, арбітри і журі,
Цвітуть сади, коноплі, кока, маки...

Архангел сипле щедро теплий суп,
Нежилаві без кісточок биточки.
Це добре, бо зоставсь єдиний зуб,
Смоктати брагу утомився з бочки.

А на землі орудують кати,
Куди не глянь - усюди чорта роги.
Чому ж тоді не хочем я і ти
Наїстися грибів й піти до Бога?

19.11.2017р.

У житія свої процеси:
паради зір і лет комет,
путі-дороги і колеса...

А од Європи до Одеси,
кому цікаво, не секрет –
моє дитя уже професор.
У неї – арії і меси,
а тато, майже-що, поет,
а ладо, майже-що, да Вінчі –
маестро геніальних рук,
а син її – це мій онук
і найболючіший мізинчик,
який удався до наук.

Іще не застують екрани,
і досягається мета.
Її майдани –
не монблани,
але узята висота.

Нехай щастить моїй дитині.
і хай довідається нині
її широкий білий світ,
що є майбутнє України.
Нехай триває цей політ.
І хай у нашої родини,
як у червоної калини,
ніколи не зів'яне цвіт.

                                      19.11.2017

Поспішність – це прокляття віку,
де чоловік, змахнувши піт,
життям гасає, як шуліка,
і думає лиш про живіт.

Поспішно п‘ють, поспішно люблять,
і опускається душа.
Поспішно б‘ють, поспішно гублять,
а після каються й грішать.

Але хоч раз на світі білім,
коли він спить або кипить,
все ж зупинись, як кінь у милі,
що прірву чує з-під копит.

На половині стань дороги,
довірся Небу і Судьбі,
про себе думай після Бога,
та в діях звіт віддай собі!

Під шурхіт листя, що спадає,
збагни, забувши хриплі крики:
сум‘яття – жаль лиш викликає,
хто ж зупинився – той великий.

Пил суєти вкрива дороги,
тож пригадати вічність гоже.
Свинцем нехай наллються ноги
і нерішучість переможе.

У ній буває також сила,
коли по хибному шляху
вперед на вдавані світила
бредеш по-пояс у снігу,

мов листя топчеш люду лиця…
Стань, ти осліпнув ніби Вій!
І шанс свій, просто зупиниться,
безумством поквапу не вбий.

Коли до цілі йдеш убого,
немов по східцям, по тілам,
зроби зупинку, бо без Бога –
ти по собі крокуєш сам!

Якщо тебе штовхає злоба
на гибель власної душі –
облиш і пострілом чи словом
ти честь убити не спіши!

Наосліп рухатись не можна,
сліпих потрібно зупинить.
Замри у леті куля кожна,
ракети й бомби всі замріть!

О, людство, розуму ти згусток,
молись, піднявши очі ввись;
серед занепаду й розпусти –
ти зупинись! Все ж зупинись...

22.09.2016

Заплуталось літо у листі,
Спадає теплом до землі...
Танцюючи вітер узліссям
В букети складає пісні:

Зелені, багряні,.. В зажурі
Березові підзолоті...
Кружляють легкі партитури,
Лунають осінні пісні.

Колись тебе я люто ненавидів
всіма своїми фібрами душі.
Хоча давним-давно уже не видів,
та очі залишилися чужі.

З них холодом ласкаво й зараз віє
і так же визирає пустота.
Там заповітні не живуть вже мрії
і покосилися колись п’янкі вуста.

Проходить все… Уже давно минулись
і ті часи, коли тебе любив.
Образи, зради, ніби сон, забулись
і жаль недовгу ненависть змінив.

18.09.2017

В тишині ми одні. Ніч зоріє,
А в душі десь на дні пісня зріє.
Хто так зміг нас обох переплести,
Що очей і думок не відвести.

Наче мед, наче хміль пахнуть губи,
Хто так зміг щоб обом було любо.
Хто так зміг що з очей світло ллється,
І в обох наче дзвін серце б’ється.

Хто так зміг, чи той день, чи той вечір,
Що немає між нас порожнечі.
Хто нам дав отаке клопотання,
Що в цім світі зоветься коханням.

Хто любові нам дав так багато,
Що аж хочеться землю обняти.

Парище.
2017р.

купив яскраву сорочку –
і вирішив жити далі…
я стримано і потрошку
піду в потаємні далі…
лататиму зранку арфу
поллю лілею зів’ялу
омегу верну і альфу
і силу в душу охлялу…
купив собі і сандалі
бо гостре каміння в полі…
і вже не жахно йти далі…
бо далі – уже доля…

Тиша вечір обплутує
Золотими тенетами.
Мить ця душі озвучує,
Робить хлопців поетами.

Як душі не озватися
Почуттями незнаними,
Як від тиші сховатися,
Що зоріє коханими?

Враз позаду лишаються
І вагання й тривоги,
І нові простеляються
Світанкові дороги.

В тиші ночі весняної
Все без слів зрозуміло –
Тільки б серце коханої
Поряд гаряче билось.

Тільки б в очі дивитися
Дорогої людини.
Мите, можеш спинитися
Оцієї хвилини?

1978-2014

Так, наче камінчики,
щільно один до одного,
без жодної краплі цементу:
сонце у вікна,
ясні молоді обличчя
і – діамантом на дні свідомості –
блакитні озера Твоїх очей…

Ввесь світ починає тулитися
бешкетним пухнастим котиком
до моєї голої литки.
2017р.

Під вересневим сонцем самотності
ще стигнуть слова,
важніють і повняться силою
аби прорости крізь асфальт
або трепетну душу.
А по темних закутках мозку
Ізлазяться звуки, мов змії, в клубок…

І я щось плестиму з тієї вовни.
Побачимо: светр чи кольчугу?
2017р.

Коли не ждеш нічого й ні від кого,
а просто йдеш у сіру далечінь,
тримаючи за руку міцно Бога
і янгола на схудлому плечі.

Коли не маєш вижухлих ілюзій,
ні сподівань, ані пустих надій.
Бо добре знаєш - зраджують і друзі,
і йти відтак приходиться одній.

Такій безсилій, начебто, і голій
у цій усюдисущій марноті.
Усе, що є - це відчай сили волі
на схиленому вихором хресті.

Тому й немає зайвини в хотіннях,
ні білих веж, ні зболених темниць.
Лиш ця хода, лиш це руки тремтіння...
І осінь у полоні гострих шпиць.

17.11.17

Пора збиратись у дорогу,
Дописано веселий вірш.
На часі обростати мохом,
Поринути у спокій, тиш.

Засилосовані копиці,
Дріма картопля у льоху.
Зустріну зиму у столиці -
Коту чавитиму блоху.

Не треба бур'янів сапати
І люто длубати город.
Та поштальйон приніс квартплату:
До неба розчахнувся рот.

У Ізі все у шоколаді,
Бо має газову трубу.
А я знесу получку дяді,
Замок повішу на губу.


Застуджені хрипочуть гланди,
За борг одрізали тепло.
Пустив у хату квартирантів,
А сам поїхав у село.

Не зручно геть куняти в шубі,
Придбав у Мойші віз лайна:
Шкваркочуть кізяки у грубі,
Вдоволено сопе жона.

До ручки ми дійшли, неначе.
А, може, влада - чисте ге?
Народ визбирує кізяччя,
Воно іще не дороге.

18.11.2017р.

А на плесі тінь сидить кошлата,
Барви чорні - антрацит, смола.
Муза в річці обчищає п'яти,
Баговиння капає з крила.

Кликала у гості молодиця -
Прилетіла, щоб допомогти.
Зріє дума в неї на сторінці,
Шкряботить перо словес ряди.

Вилізає про любов поеза,
Темрява гнітюча аж дзвенить.
Смиче коси муза поетесі,
В'яже глузду золотисту нить.

Та коту під хвіст уся робота,
Чи поетка випала не та:
Музонька беркицьнулась в болото,
Тихо плаче, на душі сльота.

Віршотрясець закусив вудило,
Пише, а читач опух, зомлів.
У блокноті в мене біло-біло -
Слухаю пташок небесний спів.

18.11.2017р.

Час плине швидко, мов неосяжна гірська ріка
Чи є хтось в світі, хто би на нього не нарікав?!
Лиш тільки літо було та знову прийшла зима
Ти обернувся, а вже не маєш того, що мав

Життя крізь пальці сочиться наче річний пісок
На гілках квіти з крижинок льоду, а був бузок
Що навесні нас бавив спалахом своїх натхнень
Але є віра - за ніччю знову настане день

Так буде завжди, природа tempora вже така
Час – течія є, прямує в вічність ріка з струмка
Він нами править, ми наче бранці, допоки він
Не зупинив ще життя земного недовгий плин

Час невловимий, він наче є, втім, його нема
Тож планувати чи рахувати його дарма
Для нас він простір, що йде з зачаття у небуття
Але, насправді, все це омана, час - відчуття

Не відкладаймо на післязавтра життя своє
Латинське ego перекладають як «той, що є»
Є тільки зараз, в оцю годину, лише одну
Що було й буде, не екзистує, подібно сну.

ІІ
Життя прожити вартує точно лише живим
В часу потоці пливу у шлюпці і ти пливи
Пливи поблизу, я хочу чути твій баритон
Змахни весельцем, хай занесе нас в якийсь затон

Човнів пелюстки притягне мірта, а в ній причал
Він зветься зустріч, яка розгонить мою печаль
Там Хронос протос скерує звуком, зупинить час,
Скоротить відстань, що розділяла раніше нас

Нехай зима вже, я згодна навіть на темну ніч
Є перевага бо вже не видно й не чутно ніц
Нехай не видно, нехай запізно, але ж це ти
Зі снів своїх дерзнув нарешті в мої зайти

Я хочу чути про що завгодно, лише кажи
Ловити голос твій, чоловіче, не мій, чужий
Чужий і рідний, із найдорожчих, хто тільки є
Тебе з мільйонів моя свідомість розпізнає

Скеруй у мірту хоч ненадовго ти човенце
Тебе торкатись я хочу ніжно, ти знаєш це
І цілувати, куди не видно, тож навмання
Все довідчути допоки Хронос мить не відняв.

На уроку мовознавства вчителька Оксана
про слова розповідала вправно й полум’яно.
Говорила про відмінки, розділові знаки
і наводила, як приклад, термін «посіпа́ки».

Мовив хтось, що у контексті слово недоречне,
і поволі поміж людом сталась суперечка:
означає що те слово, як його вживати,
чи про нього є підстави свою думку мати…

Посилалась викладачка на мультфільм і пресу,
зокрема, шкільний посібник, модну поетесу.
У житті всього буває, нічого стидатись,
але спробуєм, панове, разом розібратись.

Надає хтось перевагу каві, інший – чаю,
та відношення до всього – су́тність визначає.
Одне слово зігріває, навіть го́їть рану,
віддає запрілим інше, присмаком поганим.

Що ж той термін означає? Попихач, лаку́за,
цербер, полигач, прислужник і лакей у ту́за,
поштурхо́висько, поплічник, ренегат, псявіра,
яничар, холоп, приспішник чи бісова шкіра…

Запитати панство хочу, щоб відкрити більма,
чи потрібні нашим дітям книги ті і фільми?
Ростимо́ із них ми нині ли́царів-коза́ків
чи прислужників ганебних, ницих посіпаків?!