То був стрибок, здавалося, в безодню.
Безкрилий лет - на "пан, або пропав"...
Змішалось вчора, завтра і сьогодні
в безмірну мить, як час кудись втікав...

Не він втікав - лише сама від себе,
І знову й знов вертала накруги...
В тім вирі нуртувало стигле небо
і долі кріпли вишні береги...

2017

Не клич біду. Вона сама прийде,
Запазурить обіймами печалі.
Благати пощадити - то пусте:
Ножа у серце зажене зі сталі.

Підступно підкрадеться, наче тать,
Або як тихий дріботливий дощик.
І смерті покладе важку печать,
І забере у тебе найдорожче.

І ти не встигнеш крикнути услід
Та долі одвести лихої руку.
І гаснеш сам. Й довкола гасне світ.
І щось у грудях вкорчиться у муках.

Не клич біду. Вона вже за плечем,
Уголодніло дихає у спину,
Дамокловим схилилася мечем
Аби і ти зігнув свої коліна.

20.04.2017р.

Жодна з імперій іще не померла одразу,
Чадом імперським од них іще довго смердить.
Довго зомбує живе ця імперська зараза,
Вишкір хижацький як спадок минулих століть.

Кожна з імперій сконає - чи мирно, чи з кров'ю,
Кожна з імперій таки добігає кінця.
Жодна з імперій не варта і доброго слова.
Як і оця.

Пора на фронт. І годі віршувати
Та на Парнасі тішити богів.
Бери до рук важкого автомата,
Іди у бій вбивати ворогів.

Замкни вуста. Покинь чарівне стило,
Біда прийшла і в твій приватний рай.
Сусід у дім ввірвався здичавілий,
Його сліди забруднили наш край.

Сьогодні ти потрібен десь у полі,
Негідно его тішити з-за спин.
І хай курок натре тобі мозолю,
Поет - це, перш за все, громадянин.

Нема старих і хворих у поетів
Допоки ніж утримає рука.
Тебе страшить руків'я пістолета?
Ти - не мужик! Кишка твоя тонка!

Братів своїх до бою словом кличеш,
А сам сидиш сполоханим щуром.
Коли вернешся - от тоді й напишеш
Про неба синь і трави за селом.

Ще буде час бучні складати оди
Та лірики накрапати з пера,
Іди на захист власного народу,
На Сході він в окопах умира.

2014 рік, травень

Ой, калинонько-калино,
Запашний твій білий цвіт
Радує нас стільки літ
Щовесни, немов дитина.

Його ніжним ароматом
Впитись можна, як вином,
Серце сповнене добром
Все чека такого свята.

Коли кетяги червоні
Нахилились до землі,
Настають осінні дні,
Літо котиться за обрій.

А як вдарить морозець,
Ягідки стають солодкі,
Пригощайтеся їх соком.
Там уже й зима гряде.

Час отак летить невпинно,
Вдаль кудись біжать літа,
Зостається лиш вона
Красуватися, калина.

2017 р.

Стара облуплена стоїть,
Вже покосились вікна й двері,
Дбайливі руки господинь
Давно торкалися до неї.

Вона зосталась сиротою,
Ніхто її не доглядає,
Подвір"я заросло травою,
Косить ніхто не поспішає.

Крислата груша біля тину
Гіллям їй сонце закриває,
Ніхто про неї й не згадає
Стару маленьку цю хатину.

2017 р.

Відходить літо і дрижать несходжені дороги,
Хвилини-блискавки дарують просвіт нетривалий.
Безбожний час, що у душі позбавлений святого,
Руйнує зболені світи лиш порухом недбалим.

Непізнаний життєвий шлях, свавільний і розлогий,
Поставив тисячі силець прийдешнім на поталу.
Ми розбиваємо серця, скривавлюємо ноги,
А душі тягнуться увись, мов лиха і не знали.

Пророчі загадки планет і виверт сьогодення,
Проігнорований урок розпачливих колізій
Формують наших душ політ і спалахи натхнення.

За рогом досвід хихотить, показує мармизи.
Уламки нездійсненних мрій утратили імення.
А мудрість повагом іде і прийде під завісу.

2017

А ми ловили теплі згустки світла,
Іздмухували пил зірковий з листя
І ти казав, що те поніччя зблідле —
Це не світанок — річка норовиста.

І це не сонце — сон усе це — сон це.
Оце не трави — лава зельних духів.
Це не дерева — древні часоборці,
Що увірвали звичностей попругу

І ми вплили у магій синє хутро,
Розквітли еманаціями слова,
А сивий камінь — мовчазний, бо мудрий
І з нього силу пють по ночах сови.

Бо він шаманна тиша, сховок таєн.
Всіх несказань невиявлений всесвіт...
Пралісе мій, дивись як проростають
З долонь моїх твої рослинні плеса,

Із кіс моїх — пісні твої зелені,
Толтетські тіні зо зіниць овалів.
Пливеш мені по колосердній вені
В човні думок — усміхненим нагвалем...

І це не сонце — сон усе це — чуєш!
Це небо — потоймирова мембрана
І це не зірка в овиді ночує —
Мудринка солі в оці Дон Хуана.

***
Несповідима путь Расєї.
Усі заручники у неї,
як у Єгипті в Житії.
Є совість в нації цієї,
але і та – одні євреї,
які оплакують її.

***
Бували ми не дуже голосні,
а нині де-не-де іще тихіші.
І не одному мариться мені –
роботу всіх виконують одні,
але посади обіймають інші.

***
Моя економія в дії:
ні газу, ні ват, ні води...
Але залишає надія.
Усі – абоненти злодіїв,
допоки керують жиди.

***
Було і є. Чого брехати,
що балом править сатана.
Ті самі унтери пихаті
життям уміють торгувати,
допоки точиться війна.

***
Усі історії минулі
нуворишів біля корит
не поміняли реквізит.
Надійся на контрольну кулю,
коли ідеш на суїцид.

***
На біду – бунти народні,
революції – на горе.
І журитися не варто,
адже гірше, ніж учора,
буде тільки-но сьогодні,
отже – краще, ніж узавтра.

                              2017

Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев
в садах фруктових, в домах без вікон,
в домах без стін, під куполом дірявим.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть по-двоє, по-троє, як вирішує час,
як жартує погода і сміється врожай.
Живуть поміж своїх, не покидаючи дому,
який збудував, який виростив і доглядав.
Їдять плоди соковиті, полюють на звірів.
Живуть поміж дерев, не виходять на зовні
бояться світла убивчого і вітру гарячого
пустелю і втомлений ґрунт, сірий пісок.
Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев,
сиротами бездітними, без пам'яті зовсім,
без імен і назв, на простих словах.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть - доживають, засихають, старіють,
насінням входять у землю,
                                    проростають садами.

А ти станеш мені писати складні етюди.
Говоритимеш те, що почути завжди хотіла.
Тільки знаю, між нами відстань нестерпна буде.
Буде прірва між нами глибока і захміліла.

Ти пускатимеш в серце моє гарячі стріли.
Обіцятимеш повні пригоршні втіх оманливих.
Але буде стіна стояти між нами біла.
Білі крила пасують тільки безпечним янголам.

І ти будеш мені брехати про все на світі.
Рахуватимеш перешкоди, які ми здолали.
Даруватимеш оберемки духмяних квітів.
Тільки знай, що всього цього мені буде мало.
16.04.2017

                        І
Хто чумакує у майбутнє,
уже не зупиняє мить,
аби почути слово путнє,
яке у безвісті летить.

                        ІІ
На кожній станції останній
уже очікує не Лета,
а втрачена жага писання
на зайвім поприщі поета.
Рятує те, що убиває
у пошуку любові Бога,
яка утрачена буває
і до людини, і до Нього,
як у новому Заповіті
від імені Його любові –
усе, що діється на світі
воістину одного Слова.

                        ІІІ
У те, що вірили, забули –
і наші цілі, і мету.
Життя наповнює минуле,
відмотуючи суєту.

                              04.2017

Застрягла я в тобі по самі груди,
Та вихід підказали добрі люди -
Горілки з перцем випила чарчину
І стало в тОбі – море по коліна.

(пісня)

Стежечка вузесенька
Вгору поповзла,
А по ній ранесенько
Дівчинонька йшла.

Із повних відеречок
Вода хлюп та хлюп,
А гаряче серденько
Усе стук та стук.

І тріпоче радісно,
Як мале пташа.
Дівча закохалося,
Бо весна прийшла.

Веснонько квітучая,
Віночки плети,
Доленько дівочая
Будь щаслива ти.

2017 р.

Стояли біля двору три дуби,
Їх тут іще мій прадід посадив,
А поруч виросла струнка біла берізка,
Тулилася до них так близько-близько.

Оті дуби були, немов брати,
Берізонька - то рідна їх сестриця.
Свою країну захищать пішли
Усі чоловіки з того обійстя.

У хаті залишились мати й доня,
Чекали рідних соколів вони.
А біля двору, наче вартові
Міцні дуби ті, велетні могутні.

2017 р.

З таких як я - вирощують катів.
Люблю сокиру взяти за руків’я,
Аби сусід од жаху затремтів,
Забув дорогу на моє подвір’я.

Мене чарує вигляд свіжини
І бадьорить шалено запах крові.
А крики болю тішать мої сни,
Всолоджують фантазії казкові.

Ізмалку дуже вабило до мук,
Метеликам ламав завзято крильця.
Ловив душею спрагло кожен звук,
Коли пташок заплутував у сильця.

Любуюся коли в очах сльоза,
І в горі хтось здійма до неба руки.
Радію, що німують небеса
Байдуже споглядаючи на муки.

Мене зовуть ухоркати бичка
Та нутрощі майстерно розідрати.
Люблю всадити тушу на гачка
І за роботу кров'ю взяти плату.

До поглядів сполоханих вже звик,
Немов написано на лобі «nota bene».
Я – щирий, добродушний чоловік.
Та люди хрестяться, проходячи повз мене.
18.04.2017 р.

Засипало, завіяло, снігами занесло
Далеке, недосяжне, перемріяне село.

Зі штормом океанами летить моє: -- Агов!..
Як ви,
    моі залишені?
       І
        як
           моя любов?

Ідуть сніги лапатіі, мандрують по землі,
Листи, як снігу клаптики, біліють на столі,

Цілують- виціловують і душу, і лице,
Словечком кожним горнуться, початком і кінцем,

Незграбні іхні літери барвінками цвітуть,
Тихенько перешіптують про зустріч золоту...

А сутінки за вікнами дощі й дощі прядуть.
Сніги села далекого десь тихо- тихо йдуть...


10 грудня 1997

У світінні асфальтів чужих,
Ліхтарів, що байдуже мовчали,
Ворожбит мені наворожив
Гору щастя й криницю печалі.

Ти веди мене, доле моя,
У поля, де все зелено й чисто,
Де тополі край шляху стоять,
І калина вдягає намисто.

Де правічний, прадавній мій ліс
Дочекатись не може з дороги,
У хатину, де аж до землі
Прилягли, мов щенята, пороги,

Де зірки опадають в пітьму
Урочисто, як свічі вінчальні,
Там безмовно з рук долі прийму
Гору щастя й криницю печалі...


(З книги "Із тернами в серці", 2003)

Моє серце з тобою моя Україна –
Ти у мене одна,
ти у мене єдина.
З тобою в печалі, і в радості в кожну хвилину.
Розривають Україну ті прокляті кати,
А ми не в змозі їх прогнати.
Серце кров’ю знов заллється –
Від рани, від болю.
Затужила Україна , бо хоче на волю.
Затужила моя мила,
Що буде з тобою,
Як би мала крила,
Полетіла б на волю.
Полетіла б, як та птиця –
До сонця, до неба.
Затужило моє серце –
Нам болю не треба.
Ллється кров синів твоїх,
А що ж буде з нами,
Як же бути із «братами» -
З тими москалями.
Болить серце за країну –
За тебе доню, за тебе сину…

Твої очі
Дівочі,
І серце тріпоче –
Побачити хоче..
****
Йому забути несила,
Як тебе колись любила.
Як шептала діброва,
Такі ніжні три слова.
Шептала …. А може ні..
Здалось уві сні.
****
Твої очі –
Дівочі,
І серце тріпоче –
Кохати хоче.
****
Чекала я знову ,
Почути три слова,
Чекала ….а може ні??
Знов приснилось в вісні…
****
Приходжу я знову,
Де плаче діброва.
І вже не почути –
Ніжні три слова.
****
Твої очі –
Дівочі …
І серце не хоче….
І вже не тріпоче…

О море бушует,
Ему тоже не спится,
А я все смотрю,
как чайка кружится.
Волна набегает
На берег родимый,
Рисунки на песке стирает,
Моей жизни не длинной.
Вновь с тоскою я сдружилась,
А чайка надо мной кружилась.
Снова к морю возвращаюсь,
Рукою жизни касаюсь.
А жизнь, как кинопленка рвется.
Я жить хочу,
Душа из тела прется….
Душа моя, как птица в небе,
И былью снова станет небыль.
А чайка мой – Ангел,
Хранитель небесный,
А ворон прилетел –
Ворон зловестный!!
Ведь жизнь моя не повторится,
А чайка-ангел вновь кружится….

Люблю я сад весною,
Коли рожево-білий цвіт.
Все покривається красою,
Мого дитинства, юних літ.
****
Весна пришла, все оживає,
А цвіт летить-летить, кружляє.
І знов в думках до тебе лину
До того цвіту, мов перлини.
****
І квітне сад –
Мій милий сад.
І знов з’являєшся у сні,
Той цвіт, приснився ти мені.
****
Від аромату я п’янію,
І знов в думках про тебе мрію.
Мій сад розцвів в життєву днину –
Моєї юності хвилину.
****
Приснився мені мов наяву,
Лише для тебе я живу.
Для тебе, саде мій пашнистий,
Ти як сльоза дитини – чистий.
****
І знов приснився ти у сні,
Моєї юності весни.
Вітер закрутить, той цвіт у танок
Під пісню весняну, під пісню пташок….
****
Моя душа знов заспіває,
А цвіт летить-летить, кружляє…

Я не умею ложно молвить речи.
Я не умею ждать, коль ничего.
Я не зажгу опять потухши свечи.
Не жду рассвет - наверстую его.

Не плачу - я прелюдие не строю.
Не сочиняю правды поворот.
А жизнь я назвала свою игрою.
Общин не спотыкаюсь - власть широт.

27.05.16.

Я так тебя люблю и больше надо
Нам кислорода на двоих в огне.
Нас не разлучит: дождь и снег, прохлада.
Я не хочу тебя терять, о нет!

Ты мне так нужен растворюсь я в тени
Твоей, мне нужен этот кислород.
И наши пролетали так апрели...
И не было в помин других охот.

Лишь ты и боле ничего нинадо,
Лишь я в твоих объятьях - это сон.
Твой голос мне в душе, обычно, градом.
Здесь многоточие - люблю, пасьйонс.

03.06.16.

Ой, лихо! У мого Пегаса згуба!
Ще вчора попід хмарами літав!
Заночував. І нагло врізав дуба.
А я ж його так добре годував!

Не йшли йому овес і конюшина,
Не жер трави, сінця та ячменю.
Ну, де знайдеться ще така скотина,
Аби цього не сприйняла меню?

Та хтось сказав "Ця ж їжа не для нього!
Йому поему довгу напиши".
І я строчив - сонети та еклоги,
Та щедро іх до ясел укришив.

Вважав, йому це буде вельми смачно,
Та не сприйняло харч його нутро:
Він просто здох, підступно і невдячно,
Пропало задарма усе добро.

Та краще я придбав би поросята,
Не мав би ні печалі, ні турбот,
Але, чомусь, на диво це крилате,
Спіймався як останній ідіот.

Залишив він у стайні на прощання
Від творчості моєї кізяки.
За це йому належне покарання -
Нехай гризуть голодні хробаки.

Не триматиму телефон в руках холодних,
Не дзвонитиму тобі щоночі,
Не любитиму тебе ніколи більше...
Я так багато зарікалась,
І щоразу до минулого поверталась.
Мріяла я зовсім не про казку,
А про кохання щире.
Я мріяла про Львів і каву.
Лиш кава виявилась гіркою,
А Львів холодний взимку.

Він прийде!
Всі вони приходять!
В нічних снах,
З крові та плоті.
***
Тотально зламана ти
Лежиш на підлозі ,
Серед темної ночі
Лиш серце тріпоче.
***
І ось диво;
Він прийшов несправедливий,
Та такий справжній,
Ти така чутлива.
***
Ти любиш?
Чи може любила?
Та так і не відпустила,
Бо ти так сильно хотіла з ним життя розділити.
***
Ти так гірко плакала,
І палко щоночі молилась.
Наразі серце просто зломилось,
і ти в чарівну і не підкорену красуню перетворилась.
***
Він кохає тебе,
Так палко бажає тебе.
Лиш ти стала як айсберга вершина.
А він більше не твоя половина.

Багато маємо поетів
і поетес. Нехай не тьма,
а заяложених сюжетів
у їх поезії нема.

Поезію диктує небо –
і ця ідея не нова.
Але надіємось на себе,
допоки Муза ще жива.

І як годити цій чаклунці,
не переходячи на мат,
коли у кожній свіжій думці
як не повтор, то плагіат.

Одною лівою ногою,
не залишаючи слідів,
ідуть в історію юрмою
факіри вишуканих слів.

І не одна узріє Кая.
Зійде полуда із очей,
коли зоїла видаляє,
аби покаявся і цей.

Питається, а що читати,
якщо поезія – яса?

Куди дівається краса,
якщо її не описати?

А може – тихо помовча́ти,
коли говіють небеса?

                              04.2017

Т.Д...
Минає ніч. Ясніє схід, –
І видно під вербою
На росянистих травах слід,
Залишений тобою.
Відбиток тіла, як печать,
Обвітрена і тепла, –
Іще продовжує лежать
На ледь прим’ятих стеблах.
Але зведуться лугові,
Медвяні й ніжні стебла, –
Неначе спогади живі
Оці мої про тебе…
17.04 17

Черешневий цвіте
Квітневий леготе
Сокоре сріблистий

Завірюха із днів опадаючих
Зорі дзвінко й помітно ростуть
Безсоромна червоність тюльпанова
І цибульки зелені сліди

Не приходь. Не зови. Не клени.
Лиш люби. Не вагайся. Люби.


17.04.17

Давно я входжу в цей розкішний храм.
Горять свічки довгасті, як лілеі,
Марія світиться у злоті рам
І до дитинки тулиться своєі.
І білих рук ласкаві голуби
Стражденний люд окрилюють до світла.
Так чисто пахне небом голубим,
Така блаженна тиша несусвітня,
Хіба священник зрушує іі,
Повніш ріки його вагоме слово,-
Пливе журливим плином ручаів,
Вигоює любов'ю присмерково.

Давно я входжу в цей чудовний храм,
Усім єством вбираючи хорали,
Клячу у нім, підспівую хорам.
О храм душі, який не відібрали,

Бо аж ніхто на те не має сил,
Доки творець не начертає в і ч н і с т ь...

Благословен стократно світ краси,
Що не зміняв святе на пересічність.


( З книги "Із тернами в серці", 2003)

Протовпитися годі на Парнасі,
Іржуть, крилаті, хором лошаки.
Згубився геній у загальній масі,
Пророчих слів утоптано рядки.

Розчавлено мозолю маньєриста,
У лірика одірвано каблук.
Немає віршотворцю де присісти,
У тиші взяти папірця до рук.

Поховано у куряві вершину.
Ще трохи – і завалиться гора.
Гав не лови – штовхатимуть у спину,
Зірвуть вінок лавровий із чола.

Мене сюди грайливі внесли музи
Аби хвали утішився ковтком.
Але нога заїхала в огузок
І з кручі я скотився колобком.

Одвіршував. Але таки радію,
Що уцілів як падав із гори.
Кепкуйте, люди! Я ж бо не умію
Своїх колег скидати у яри.

16.04.2017 р.

Немов на гілочці – росу,
Яку в слюді різець обводить,
Плекаймо у собі красу,
Як ту незайману природу.

Поезія – це висота,
Вершини гір легкі, пречисті.
Це - думка, величчю проста
У бурштиновому намисті.

Нехай навколо тебе гидь,
У душах – прозаїчний сморід.
Їх у собі ти – ненавидь,
Думками поривайся вгору.

Хай сумнів геть тебе зборов,
Мара на манівці заводить.
Згадай – в Донбасі ллється кров
За цю красу, за душ – свободу.

Не бійся смерті, а лети!
Ти - воїн світла з крові, плоті.
Бо краще впасти з висоти,
Ніж задихнутися в болоті.

16.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

с. Іванів, Вінниччина

О болю мій!
Ти є життя, я знаю.
Хто не живе-
Тому і не болить...
І ниють рани...
І душа страждає...
Яка ж ти різна,
Різна, болю мить...
То розкажи,
Яким же ти буваєш,
Мій болю,
Віддзеркалення життя?
Ти мати й мачуха,
Ти день за небокраєм,
Ти незрівнянна
Сила відчуття
Моментів тих,
Що дарувала доля,
Яка під доброю
Зорею нас звела
Дарунком щастя...
Тільки вже ніколи
Нам не відпити
з того джерела.
Ми сліпо маєм,
Не цінуючи, ЩО маєм,
П"ючи, допоки
У криниці є вода,
І так п"ючи,
Безтямно пропиваєм
Той дар на двох,
Що Бог кохання дав...
А рани що ж?
На те вони, щоб нити,
Застуджені об млосний
Світ нічний.
І все ж... Згадавши
Неповторні миті-
Який же ти солодкий,
Болю мій!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117041611229

У Європі – месія гряде,
у Америці цього немає,
азіат у Росію іде,
а у нас – переправа до раю.

Україна іде з молотка
за борги і за те, що не горді,
поки влада її не така,
як буває у інших народів.

Ми будуємо інші світи,
а бунти, революції, війни
нас примушують в ногу іти
із юрбою чужої країни.

Рятувала нас тисячі літ
булава. Лиходії-ординці
затуляли дорогу у світ
і кривавили наші криниці.

Та чекає ясне майбуття.
І уже не за примхою долі
ми як воїн, єдиний у полі,
покладаємо наше життя
на межі небуття і буття,
на путі до свободи з неволі.

                              04.2017

Тихо, тихо, - ще побудьмо,
Ще хвилиночку і трошки.
А сади весніють буйні
Яблуневі ронять брості

І ця мить на повні груди
Нетутешня і святочна
Нам у будні дихать буде
Мов дитятко непорочне

15.04.17

Ожинні сходять твоі очі
І кольори не додивляюсь
А лиш глибінь і темінь чую
Таку що у нестяму стигне, -

Вишнево зрілу, сутінкову,
Настояну на матіолах,
В жасминові обійми згуслу,
Медово у вуста зашерхлу, -

Ту невимовну і всезвучну
Що нас безслівними лишає
Як дотягнемося на хвилю
Не тільки душами крізь вирій...

15.04.17

Спить Україна. Міцно спить,
Не чує вибухів снарядів.
А за Дніпром земля горить-
Немає там бучних парадів.

Щодня на землю ллється кров,
Брат віддає життя за тебе,
І плач сиріт, і крик удов
У розпачі летять у небо.

Донбас звивається в корчах,-
Упав солдат на полі бою.
І знову оплива свіча
На цвинтарі в руках героя.

А тут білують булаву,
Зірки чіпляють на погони,
Валізами грубу грошву
Вантажать спритно у вагони.

Моя Вкраїно, не журись!
У нас ще вистачить патронів!
Цей бій закінчиться колись
І ми повернемось додому.

І хоч ти кум, чи навіть брат -
Не буде зраді порятунку.
А буде суд. І буде кат,
І кожен сплатить по рахунку.
лютий 2017 р.

зневіра – для людини спокуса…
по справжньому єдина спокуса…
спочатку люди вбили Ісуса
а потім полюбили Ісуса…

Приїжджайте діти
До батьків на Паску,
Будьте з ними разом
У цей світлий день

Знайте, памятайте
Ви свій рід, будь ласка
І не забувайте
Маминих пісень.

Родове коріння
Дасть Вам силу жити,
Жити в цьому світі
Без тривог, біди

З сестрами, братами
Будете дружити
Не буде на серці
Вашому нудьги.

Жайворонок-пташка
Вийшов зранку в поле
Поле колосками
Весело шумить:

- Пам"ятайте діти
Татову колиску,
Бо життя коротке,
Бо життя лиш мить.

08.04.2015.

Над містом котять
Хвилі церковні дзвони –
Душа радіє…

2017

Хмарка нюхала цвіт вишні-
Запахи такі розкішні!
Пелюстками милувалась -
Синьонебо зачекалось!

Небо в диві причаїлось :
Хмароквітка розпустилась!

В капсулі, на монорейці часу,
ледь вібрують пластик і метал:
швидкістю видовжується траса
і думок безмежний віртуал.

Угорі – мовчанка войовнича,
унизу, неначе мирний спів,
віє вітер пам’яті в обличчя
на стежках загублених світів.

Той розтав у давнини тумані,
той залюднив майбуття чиєсь,
той здельтанував на дельтаплані
у нічному вибуху небес.

……………………………

Я ж один. Не видно перехрестя
в часі монорейці водію.
Мчусь… І на межі вібрує всесвіт
чи то вітром, чи то думкою.

2017

– Ти цар юдейський?
– Ти сказав… –
Весь діалог правителя і жертви…
І у обох не канула сльоза,
а знали – хто чекає смерти.

Один – увесь у ревищі юрби,
а другий – нібито оглух на вирок:
«На хрест його!..
Убити!..
Розіпни!...»

А десь… – готують пахощі та миро…

Але до них – така ядуча путь
під тягарем хреста своєї долі…

Довкіл вирує жовчі каламуть…
Попереду – пекельний жах юдолі…

14.04.2017

Мимо неї я щодня проходив
(парк, алея, справа постамент),
та подумати не мiг я зроду,
що природа втне експеримент.

Вчора звично крокував натхненний,
зупинився, сперся на хвоста
(там Русалка вигнулась блаженно,
хоч давно вже пересох фонтан).

Чую, щось в менi заворушилось —
так зрадiв (мабуть, слова iдуть).
Я подяку записав Ярилу,
що поезу спрямував на путь.

Та мурахи не стихали, лiзли,
десь за шию, потiм ще кудись.
Обертаюся... оце реприза:
може я вiд сну не так збудивсь?!

Ожила Русалка з постаменту
як була (ну... гола)!!! До плечей
притулилась — ледве не фальцетом
заспiвав!..
Та будь-хто звився б, чень.

Ох, Ярило!
Точно, вiд Ярила подарунок!
Але боже ж мiй,
ти б iнструкцiю додав чорнилом:
як вмоститися менi — на Нiй!

1

Латала діри на трьох екранах.
Мелькали Делі... Диканька... Гана.
Душа злинала іскристо вгору...
Цвіли агава, рис, помідори...

У саквояжі забула вірші.
"Дарую прозу..." - торочив Іржі.
Зелений потяг - крізь чад - по колу...
Ні ароматів... ні ореола...

2

Спинявся гід наш, хотілось пити.
В бархани грузли сліди-копита.
Творці чекали вогню із неба.
Палити лахи була потреба.

Жмути сновиддя, темнава ніша.
Прости, банальне. Люблю складніше.

3

Намисто крупне дала мулатка.
Крупа небесна... хмаринка-латка...
Співоче древо хитало зірку.
Людву покликав чорт на вечірку.
В плід черви лізли... сотали соки.
Низьке одвічно плює в високе.

Брели з хрестами - хить-хить - хапуги.
Полуда вкрила щити... попруги...

Дивочні снива. Четвер пречистий.
А вколо вої... гній... терористи...



2017

***
Любити праведно і грішно –
не маята, аби своє.
А от грішити, як не смішно,
любов нікому не дає.

***
А що, якби надути губи
і, догоджаючи юрмі,
ревіти соло до-ре-мі,
і як ієрихонські труби,
ламати стіни у тюрмі?

***.
Не уповаю на урочу мить,
коли усіх поезія чарує,
і заглядає в душу, і ятрить.
Бо самоу́к нічого не навчить,
якщо його недоучка не чує.

***
Живуть же люди! – без голок
і не з'їдають муки творчі.
А як набридне монолог,
організують діалог
із порцією злої жовчі.

***
Товариш ворогом не буде,
якщо не лізе у корито.
Лукавий б’є себе у груди…
Цікавими бувають люди,
якщо уміють говорити.

***
Одні поети пам'ятають,
що їх читатиме народ.
А інші інших доганяють
і що-попало напихають
у заримований кросворд.

                              2017

Реве у кліті хижий звір,
Мурло кусає спересердя.
Усім смакам наперекір
Годують проліском ведмедя.

Його однолітки в борах
На запашне полюють м'ясо.
А в зоопарку їде дах -
Суціль глевка зелена маса.

В очах від гніву каламуть,
Голодна з рота крапле піна.
Бо пайку звично розкрадуть,
А навзамін дадуть морквину.

Любов людей не має меж -
Залізний цеп або рушниця,
Міцнюща шкура для одеж,
Опудало також годиться.

Надворі нині вік новий -
Проти людей ведмідь безсилий.
Радій, бурмило, що живий
І не пішов на сувеніри.

14.04.2017р.

1
Речі та люди нам
застять світу. Що ті,
що ці узнаки очам.
Ліпше жить в темноті.

Я усівся собі
в парку, дивлюсь услід
несусвітній товпі.
Світ мені остогид.

Місяць січень. Зима.
Усе по календарю.
Коли остогидне тьма,
тоді я заговорю.

2
Пора і почать. Незле б
уникнути свербежу
губ. Не мати халеп.
І ліпше, коли скажу.

За що? За день, або ніч
тощо. Або за ні-
що. Чи осяжну річ.
Ліпше речі, аніж

люд. Ці істоти мруть.
Всі ми. Така яса.
Суто пропащий труд.
Як на вітрі роса.

3
Кров моя льодяна.
Вистиг я до костей,
як ріки які, до дна.
Я не люблю людей.

Дуже млоять мене
їх житія, і квит.
Лиця їх мають зне-
пліднений ніби вид.

Є у гримасах лиць
щось, огидне уму.
Що їх пластає ниць
невідомо кому.

4
Речі миліш. У них
ані зла, ні добра
зовні. А щойно вник
вглиб – у нутрі нутра.

У нім порядкує пил.
Порох і шашіль-жук
стінок. Сухий мотиль.
Жадних відбитків рук.

Пил. Позір наугад
вихопить пил полиць,
як і чим об заклад
з темрявою не бийсь.

5
Зовні старий буфет,
сховків його попри,
видається на мент
Нотр-Дам де Парі.

В надрах буфету тьма.
Швабра, епітрахіль
пил не зітре. Сама
річ, що властиво, пил

не дужає побороть,
відрухом брів немов.
Іменно пил є плоть
часу; і плоть, і кров.

6
Оце віднедавна я
сплю удень взагалі.
Буцім і смерть моя
мені відмовля у млі,

дзеркальцем біля уст
спитує, чи зітхну
засвітла, після трут,
чи виборсаюсь зі сну.

Я мов укляк. Взамін
остуда бере своє.
Кінцівок венозна синь
мармуром віддає.

7
Витіявши сюрприз
складчиною кутів,
річ випадає із
світобудови слів.

Річ вовтузню словес
нехтує, пак німа.
Річ суто обшир, без
якого її нема.

Річ можна пхати в піч,
нівечити, ламать.
Знищити. Жадна річ
не крикне: "Ї…на мать!"

8
Дерево. Тінь. Земля
під деревом. Корінні
вензелі, пліть, петля.
Глина. Ряд валунів.

Корені. Їх вузли.
Камінь, який угруз
в землю, спитує глиб
дії системи уз.

Він нерухомий. Ні
пут попустити й скріп.
Тінь його наші дні
манять, як сіті – риб.

9
Річ. Коричневий грим
речі. Її погорд.
Сутінь. Імли окрім
стерте все. Натюрморт.

Смерть угледить умить
тіло, що і візит
смерти, немов прихід
жінки, відобразить.

Все це абсурд, брехня:
череп, скелет й т.і.
Смерть увійде, і я
очі вбачу твої.

10
Матір пита Христа:
син ти мені, чи мій
Бог? Ти поніс хреста.
Як мені тут, самій?

Вічі б мої немог
збавив, урозумив:
син ти мені, чи бог?
Мертвий ти, а чи жив?

Він їй рече: жоно,
мертвий я, чи живий,
буде усе одно.
Син, або Бог, я твій.
«1971»

* Прийде смерть, і у неї будуть твої очі (іт.). Ч. Павезе.

Я настрочу Вам краще про клозети,
Вщипну натхнення трохи десь таки.
Природа і кохання для поета?!!
Чавлю їх, як на носі - чиряки!

Я чистоплюям носа втру однако,
Усім їм дам такого одкоша!
Читайте, хлопці, краще про ротяку -
Де дилетантський наголос - віршА!

Бо ось про що нам римувати треба,
Життя - як та клоака, як п..да!
І шепотів пророчо друг мій ребе:
Чирякописець Саша? - Таки да!

14.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)