Геть, від марнот міських і анемій,
туди, де сосни, де озерні плеса,
де вже чекає голубінь небесна
почути це: «Моя ти» і «Ти мій».

Удвох. Вони, такі ще молоді,
крізь день оцей і сум’яття невчасні
вдивляються у силуети власні
на ще непотривоженій воді.

Смеркає. Відображення оці
дощами осені ще не розмиті —
вони ще залишаються у літі
теплом руки її в його руці.

(вересень, 2014)

Чому не можу бути поруч?
Чому так сильні почуття?
Чому не можемо водноруч
Прожити разом все життя?

Чому так боляче і гірко?
Чому на серці лиш лайно?
Замість серця тепер дірка,
І мушу жити все одно.

Тепер вже нікому чекати
Мене з роботи і АТО
Тепер нема куди вертатись
І мушу жити все одно.

Чому тепер я мушу жити?
Заради чого і кого?
Тепер я вовком хочу вити,
Тепер я хочу одного...

А чого — я най не скажу -
Таємниця це моя.
Свій біль нікому не покажу,
Тебе чекати буду я...

07.09.2014

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

2014

Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене - спустошену, розп`яту,
З "двохсотим вантажем" у кожну хату...
Душа моя - ранима, безборонна-
Відлунює в усіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших же нема мене.
Немає.

Колись фортецею серце було моє,
З граніту й мармуру, казали так знавці.
Та пристрасті схопили, хвилею, що б'є,
Немов зі зброєю в руці.

Зробилася руїна. Безлюдна пустина.
Сови і змії. Квітники скупі.
Розкидані, розбиті мармуру шматки;
Ожини чагарник, що шлях мій заслоня.

Я довго був один, така моя біда.
Без місяця вже ніч, без сонця день спада,
Отак прожив я ці жахливі дні;

З'явилась врешті ти у білім сяйві тім,
Для прихистку чуттів, що у мені,
З уламків від палацу, я спорудив нам дім.

Good bye, unwashed our Russia,
країна хамів і рабів.
Ніколи не була ти наша,
а відтепер і поготів.
               Травись добутим нашим газом,
               давись украденим баблом,
               але не сподівайся разом
               ні в Києві, ні «за бугром»
               сидіти за одним столом.
Конай, тюрма усіх народів,
колос на глиняних ногах.
Як чорна притча на устах,
упадеш каменем у воду
і перетворишся у прах.
               Прощайте, блазні навіжені,
               і ти, утопія на сцені,
               невиліковна як більмо,
               і на захопленій арені
               найбільше світове гальмо.
Умита кров’ю молодою,
доточуєш свої роки,
але у чаді параної
твої месії і ізгої
прокляті будуть на віки.
               Хамелеони із Росії,
               не порятує мімікрія
               продажних душ подвійне дно.
Уражена, як язва світу,
твоя годована еліта
на ладан дихає давно.

                              08. 2014

Вулиці міста вже плачуть дощами.
В парку міському мокріє листва.
Ніч огортає себе холодами,
щоби заснути – рахує до ста.

Не помагає – вогні і машини,
кров суєти у артеріях сну.
Десь аж під ранок, у пізні години,
осінь відчує свою самоту.

07.09.2014

*
О ніжне жіноче безсоння,
надтонкощі, сутінне дійство,
уява, що змінює світ і
вже світ, що заводить уяву
до пастки - рука провидіння,
точніше - жіночі обійми,
земному несуть деміургу
натхнення реалій новітніх,
які, втім, не спинять уяви...

**
Жінки - це манкИ попереду
тісного мужицького гурту,
що впряжений, кажуть богами,
у спраглий возитися світ.

Найближчі ж манки - на вечерю,
а ті, що далеко, ночами
мужчинам варитимуть душу
оголеним сяйвом своїм.

Така вже природа страждання:
Її - за новим сьогоденням,
Його - за душевним покоєм
за мить після полум'я сексу.

У донецьких степах випадково
Заблукали десантники Пскова.
Отаке "западло".
Їх аж десять було -
Заблукалих десантників Пскова.

А на Леніна площі в Донецьку
Чути мову ямало-ненецьку.
Українську Донецьк
Не хотів - хай їй грець!
Краще вчити ямало-ненецьку.

Збудували французи "Містралі" -
Та замовники їх не дістали.
Каже Олланд: "Та ну!
Не віддам на війну.
Знадобляться удома "Містралі"."

В Україні на Чорному морі
Починають навчання військові.
Їх злякався Шойгу.
Мо', втече у тайгу?
Спільні з НАТО навчання військові.


07.09.14

тут діти спиваються діти…
тут щирість розбавлена кров"ю
тут серпні не схожі на літо
і сни - відповідно - "на лОвлю"...
тут холод на всіх безкоштовний
хлібина із іншого світу
тут дні календарні не повні
тут діти спиваються… діти
тут мами у черзі до пекла
тут тати в хресті повнолунням --
сердешно розчавлені ЕКОм
їх світ в кожнім "Я" на долонях…
07.09.2014.

Істомлено ясніє осінь
Жовтіє сон немов листок
Миролюбові серце просить
Єства ковток, ясних думок
Тумани ізійдуть у світанні
Опікшись сонцем огняним
І морок ляже у смерканні
Все таки так, очима блим
І урагани у ложці кави
Обвітрить спейс осінній дим.
Усе частіше, в'януть снами
Осінній сум...і Всесвіт у нім.

Коли самотній пес
на вулиці
вичитує собачі правди
(друкуючи свою),
не тямлю я зі сну:
у мене ноги?
Ніжки...
На перехресті транспорт
(люди це),
замовчуючи "Ой, проспав ти!",
хизується "Не сплю..."
До місця, де роблю,
я дістаюся
пішки.

Прем'єра схожих фраз
(вітаються)
замішує майбутнє тісто
буденного життя.
Не заплітаю я
у відповідь
мовчанку.
"Таке ж, як і було," -
кидається
у вічі. Неучорашнє місто
полює почуття.
Проходжу реєстрацію надії
зранку.

7.09.2014

Поки діти сплять,
Пиріг піднімається у мультиварці,
Світанку роздмухана, тепла зола
Сиплеться небу крізь пальці.

Випростовуються без імен ліхтарі,
Невільно дротами прикуті.
У сірих долонях голодних доріг
Збираються жовті монети маршруток.

У вікнах спинаються клаптики штор,
Пищить мультиварка нечемно.
Дороги в монетах поміж ліхтарів
Купляють собі наречених.

Я так страшився тої миті
Коли ти скажеш ці слова:
- «Без тебе житиму на світі
Без тебе ж якось я жила?
Я звикла жити в тому ритмі,
Коли планую все сама.
В моїм житті, в цім алгоритмі
Немає місця тим словам
Якими душу ти зливаєш,
Якими кажеш почуття
Як на мене ти чекаєш
І мрієш як про вороття.
Пробач, що так у нас все сталось,
Пробач,кохати не змогла.
Тримайсь,аби життя не обірвалось,
Аби не з’їла його мла.
Якщо пошлють — ти повертайся
Із зони смерті та АТО,
Не помирай, життя тримайся -
Мені ти друг — не бозна-хто!»
Але це сталось... Ти сказала...
І в серці тріснула струна.
Я милувавсь,коли ти спала,
Для мене завше чепурна.
В моєму серці ти навіки,
В моєму серці ти одна.
Стечуть із серця крові ріки -
Цю чашу вип'ю я до дна.

07.09.2014

Ідіть усі, кому зі мною тісно
Ідіть усі, кому
Гидко
Бридко
Сумнівно
Тлінно
Ідіть.
Я звеличую долю
Я молюся своїм богам,
Я втрачу, завше, сором,
Аніж себе серед пустельних драм.
Кожного жахливо-прекрасного тижня
Кожний щасливий день,
Я відчуваю, що знаю багато,
Але надто на даний момент.
Я прошу, щоб йшли усі,
Кому зі мною фальшиво,
У кого зі мною розійшлись шляхи.
Одне, я молю, залиште -
Мені мене залиште І
Йдіть.

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

(Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за овид небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

27.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

То не в цирку, не жарт репризи,
Де два клоуни гнуть своє…
То дарує життя сюрпризи –
ОХУ-инія в світі є!

Ну, приїхав, не знав, бідака –
Він до витівок сам мастак.
Головний ОХУ-ин заплакав,
Як монголи назвали так.

Може з гордості (чи “до слова”)
За свою ОХУ-ину-мать…
Що вона така… загадкова,
Що “умом” її “нє понять”.

Що могутня й всесильна, знацця,
Одностайна, як моноліт!
Що сусіди її бояться,
Бо як що – то “іспєпєліт”!

Сльози витер рукою трохи –
Ми – вєлікіє! Всі – слабкі!
ОХУ-инія – знак епохи!
(ОХУ-ини – вони такі!)

І брехав ще при білій днині –
Ми за мир! Повернувсь язик?

…Добре, світ хоч не оху-инів,
ОХУ-ина не слухав – звик…


6.09.2014

Туди, де все - рукою до руки,
теплом до вій і пасмами до скроні,
туди, де сон розбитий на скалки
губами гріє ягоди безсонні,
пішов Господь - як музика, хисткий -
безсмертники сушити на осонні.

2014

А десь є місце на землі, де тиша миру
і бог війни зарив у схов свою сокиру.
Там скачуть коні у степах, ковильно-сонних.
В душі немає почуттів, лілово-чорних.
І не шукають ворогів, бо їх так мало,
що пальців на одній руці і то би стало.
А у героїв без борні ржавіє зброя,
і височіє у віках антична Троя.
А десь є місце на землі(чи серце мріє?),
де ходить янгол між людей і згоду сіє…

06/09/2014

Дано мені тіло – робить що з ним,
Таким єдиним і таким моїм?

За радість спокійну дихать і жить,
Кому подякувать краще скажіть?

Я садівник, я ж і квітка однак,
У темниці світу – не одинак.

На вічності скла уже залягло
І дихання моє, і тепло.

Мій візерунок застигне на нім,
Непізнаний донедавна ніким.

Хай миті стіка каламуть брудна –
Візерунок мій не закреслить вона.

1909

Дано мне тело - что мне делать с ним,
Таким единым и таким моим?

За радость тихую дышать и жить,
Кого, скажите, мне благодарить?

Я и садовник, я же и цветок,
В темнице мира я не одинок.

На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло.

Запечатлеется на нем узор,
Неузнаваемый с недавних пор.

Пускай мгновения стекает муть -
Узора милого не зачеркнуть!

1909

Ось і човен в замерзлій воді…
Очерет -
Сивий трепіт завмерлий
Вітер в спину штовхає:
- Ходім,
У неділю повернемось вербну…

Дикі гуси майнули до хмар…
Їм учора приснилась негода
Залишились всього кілька пар
Кажуть, дітки у них, і господа…

На замерзлій воді очерет…
Виє вітер… Зимова картина
І, мені… а я вам (тет-а-тет)
Зачекаю, чи вийде дівчина?…

Не дивує замерзла вода
Магнетизмом своїм, і по суті
І здавалось би… от тобі й на -
Ми сьогодні удвох призабуті…
06.09.2014.

***

Трудися на землі.
Паси овець.
Твоїх плодів очікує Отець.
Не приховаєш -
видно все Йому згори:
за вмістом серця
Бог оцінює дари.

***

- Забудьмо чвари!
Бог - суддя нам, брате.
Ходімо в поле,
нивку обробляти...

...Земля пустує.
Небеса мовчать.
У спадок людству -
Каїна печать.

***

Вже весь твій рід
по горло у крові.
А ти новій
натьмарився добі.
І не розкаявся!
Лише лицем змінився.
Та ж чорна заздрість.
Той же братовбивця.

2014

Я - донька, мати, я - сестра, дружина,
Я - гілка з дерева держави Україна.
Я - день і ніч великої родини,
Що воду п,є з криниці України.

Я - брунька весняна, майбутнє плоду,
Що стане часткою великого народу,
Що не шукає в річці часу броду -
Виборює всім бажану свободу.
23.08.14

Свою неслухняну думу
Я знову жену від тебе,
А сіра навала суму
Закрила мені півнеба.

І знову вологі очі.
Чому, нерозумна, плачу?
Я бачить тебе не хочу -.
Сумую, коли не бачу.

«Чужого, його не треба!» -
Душа моя горда просить.
Сьогодні ніжніше тебе
Мене обіймає осінь!

2014

2003р
Ні, це не сум в очах, це лиш безглуздість
Всього минулого, ілюзій всіх моїх.
Колись я мріяла придбати собі мудрість,
Але не встигла: «Продано. Єгріх.

Чи може ви бажаєте спокуси,
Є ностальгія всіх минулих літ,
І ще є біль, є сльози, трохи суму –
Це все зовсім не дорого, беріть».

І я взяла, не знаючи навіщо,
Всьго по трошку в душу нагребла,
А потім ще знайшла я щастя крихту.
Її украла й в серці зберегла.

Так і ховаю крихту цю, не вмію
Чомусь радіть відкрито щастю я.
Може що крадене?.. Та що тепер удієш –
Давно минуле стало небуттям.

Ось скоро знов піду по тую мудрість,
Бо сподіваюсь встигнути цей раз.
Більше не вкраду, а куплю на радість
Хоч трохи щастя й кілька тихих фраз.

Дві яви, немов паралельні світи.
У першому – пиво, робота, кохання…
А з іншого цинкові їдуть гроби,
заховані решти земного страждання.

У першому – миру комп'ютерна гра.
Кому пощастило – тим бонуси долі.
У іншому світі бракує добра,
зате досхочу є лихої сваволі.

У першому – тиша із сонячних днів
і небо бездонне як зоряна мрія.
У іншому – лики пекельних вогнів.
І кулі убивчі – буденна подія.

Дві яви, два боки одного життя,
міняють уяву про вартісні суті.
Неначе людина – небесне дитя,
а Божі завіти безбожно забуті…

05.09.2014

В оцю страшну для нас годину
Затихло і принишкло скрізь.
Бо убивають Україну,
Через кордони йдуть без віз.

За це їм платять добрі гроші
І сіють горе навкруги.
Та стануть попелом хорошим,
На те вони і вороги.

Бо крематорій на колесах
Працює вповну і щодня -
Росія щоб не знала стресу,
І щоб не взнала це рідня.

Шукають матері із Пскова
Своїх синів. Та в небесах
Уже їх душі. Хлопці Львова
Зробили з них той вічний прах.

Що стане потім вічним горем,
Бо перервавсь їх давній рід.
І що їм "родіни простори",
Бо без онуків бабця й дід.

Для росіян війни немає -
Так телевізор мовить їм...
А їх сини летять над краєм
І попіл з них - у кожен дім.
05.09.14

Осінній день – як листя на воді,
синонім ненадійності і втрати,
і небо впало б обрієм на діл –
та хмарою вчепилося за хату.
Зриваються мені до ніг світи,
вода тремтливо обвиває сушу...
Оманлива мінливість почуттів:
хвилинний подив не напоїть душу,
і якось дивно: серце молоде
радіти мусить – тільки ж не радіє.
І ще один сумний згасає день
в моїй країні, спраглій на надію.

2014

у наметі до жил просяклому солонавим літнім дощем
і з пропаленою полярною зіркою на пакунку із кровоспинними
тих яких бракувало й бракує та потрібно іще і ще
сплять медбрати обіпершись одне до одного спинами
сон не йде до них якось був один але вчора в окопі щез

дві вантажні з важкими та ношами_півтора_ на убитих _трьох
не відправлено
розпеклася дорога до червоного і сичить пунктирами
скоро досвіт проріжеться гострим зубом крізь пилюжне її нутро
сорок чорних тополь санітарці із ночі здадуться мирними
а хвилин за десять вона знову бинтами замовлятиме кров

прийде лікар що звик до попелу і до мідної ковили
знов проситиме не кричати до сходу аби сонце не витекло
скаже « глянь за обрій десь там наосліп до раю хлопчика повели»
і розділить замість сніданку останнє у цьому році літепло
і на хвилю посивіє поглядом адже довше нема коли

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

Іду, бреду, буває – спотикаюсь,
та огріхів дороги не ганю.
За ті баюри перед віком каюсь,
б'ючи поклони шостому коню.

Мільйони доль заучено топтали
спокусами устелені путі
і часто-густо в ями потрапляли,
бо мали ноги, звісно, не святі.

Як і усі, я дибаю у далі.
Хай жалощі беруть мене в кільце,
у душу не пускаю я печалі,
від втоми утираю лиш лице.

Як довго дріботіти ще? Не знаю.
Та дбаю за дорогу, як мету,
бо дару передбачення не маю,
коли і що зупинить цю ходу.

Отож іду – з надією, без неї.
Волію не шукати вищу суть.
Летять у небо чорні скарабеї
і воскресіння сонячне несуть.

2014

А ти готувавсь до осені. Пив вино.
Розвішував одяг в шафі з торішнім пилом.
Дивився на зморшки листя в німе вікно.
Ти був, як ніхто, щасливим. Чомусь щасливим…

А вересень дихав тугою за теплом.
У кожній кімнаті світло горіло ясно.
І твій іграшковий човник з одним веслом
Долав нескінченну відстань глибин атласних.

Ніяк не вгавав на ганку старий вітряк.
Бездомно просився пес до чужої хати.
А ти готувавсь до осені. Пив коньяк.
І сонце шукав у ковдрі своїй картатій.
2.09.2014

Как хорошо порой смолчать
сойти в сторонушку с асфальта
присесть и взглядом врачевать...
слова к словам - ведь тоже скальпель?..
и не испачкав мысль в кровь,
на перекрестке дней грядущих,
лишь подтвердить: "не в глаз, а в бровь…" -
как хорошо быть не имущим…

… не знать, не слышать ни о ком
побыть уставшим средь прохожих
но знать, что есть аэродром
посадка - взлет, как дети схожи…
как долог смертный диалог
в пятиминутный свист бомбежки
и почему все терпит Бог
и пробежать еще немножко…
05.09.2014.

2003р
Спів почуттів душею чула.
Загинула, як зрозуміла її сенс,
Бо не живе той, хто живе минулим
І хто майбутнім мріє, згине вмент.

Ось так і я згадала все, чого торкнулась.
Закривши очі ринула в безодню тьми.
І падавши, до пустоти горнулась,
Вона ж тягла мене до пащі марноти.

Більше не линули до мене звуки пісні,
Чужих думок вже не торкалися мої слова,
І помисли мої вже стали грішні,
І не бриніла на очах блаженності сльоза.

Ніхто і не впіймав мене …
Я впала... проснулась… то був сон…
Що рану оживив у серці моїм хворім
І змусив душу жить серед людей-притвор.

котячими кроками обережними
від тебе до неба – підкраданнями
темними текстами дивними давніми
даннями дихаю на долю даними
дотиками метеликовими
мірою міряю невблаганною
серед мотлоху поназбируваного
Мелхіседеком лемехуватим
Йовом виїденим проказою
казкою нерозказаною марю Шахерезадою
резедою жовтою пружиню життям
межами часу між частоколами
колами зачарованими
слóва…

Я не жінка тобі і не мати,
І не рідна сестра чи дочка,
Та молюся за тебе, солдате,
При запалених в серці свічках.

Кожне слово розтопленим воском
Розтікається, душу пече
І до тебе летить відголоском,
Оберегом, щитом і плащем.

Ой, тяжка нам судилась година,
Чашу болю п’ємо не одну…
Ти тепер – моя рідна людина,
Бо й за мене пішов на війну.

Одягнув маскувальне зелене,
У минуле нема вороття.
За моїх діточок і за мене
Ти готовий віддати життя.

Що я можу натомість віддати,
Щоб відчув - ми і справді рідня?
Як сестра, як дружина, як мати
Я за тебе молюся щодня.

Отак би й кільчилось повік...
Безмежно. Ясно.
Едем. Щасливий чоловік.
Життя* прекрасне.

Ні болю, ні журби, ні бід
Під небесами...
- Поглянь, який чудовий плід!
Скуштуй, Адаме...

2014

Багатство, слава, гроші
Кличуть, ваблять нас.
На цілі нехороші
Марно гаєм час.

Пр-в:
Любов і добро
Тримають цей світ.
Без них не було б
Нам щастя в житті.

І кажуть: “Честь не в моді,
Друзі гарні теж”.
Благаю всіх вас: “Годі!”
Зло не має меж.

Пр-в:
Любов і добро
Тримають цей світ.
Без них не було б
Нам щастя в житті.

Насправді, лиш в коханні
Сенс всього життя.
В чудесному єднанні
Двох сердець биття.

Пр-в:
Любов і добро
Тримають цей світ.
Без них не було б
Нам щастя в житті.

1999

Осінь літо вигнати не в змозі –
І дощів вмивається слізьми…
Світ застиг в неспокої й тривозі.
Десь тумани ранні, десь дими.

Залпи небо крають нагаями,
І птахам вселяють дикий жах…
Люди попрощалися зі снами –
Гарячкові сни у бліндажах.

Навпростець колони йдуть полями,
Через силу, вперті, чорні, злі…
А на сонці – плями, плями, плями,
І від крові плями на землі.

Багатьох вона навік пригорне.
Дійде, хто живий, чи доповзе!
Синьо-жовте і червоно-чорне –
Небо, сонце, кров і чорнозем…

Помисли ясні, молитви щирі,
Біль утрат, і сльози, і жалі.
На землі збираються у вирій…
Може душі… Може журавлі…

04.09.2014

2013р
Шумлять комахи над квітами своїм гарним настроєм,
Яблука падають і падають додолу,
Мурашки повзають далекими маршрутами.
Я в спостереженні сиджу із цигаркою
На покривалі разом із мурахами
На карнавалі природи прекрасної
Всмоктую в себе енергію Всесвіту.

Вітер куйовдить волосся поривами
Ще хтось невидимий хрускає гілками.
У морі зелені в пахощах істини
Ловлю момент цей ще мною незвіданий
Щоб стати з Сонцем чи з Богом на Ти
На покривалі разом із мурахами
Медитую свого Я мости.

2013р
Момент коли моїй тіні дозволено предстати рівно перед Вами і дивитись замість мене у очі тим хто сидить навпроти і дивиться нашу Виставу, де тінь та людина, немов музика та дзеркала, освітлюють спалахами сцену і квітнуть рухами в душах глядачів вогнем тиші і спокою по колу, мов Вальс, і всі вони разом величні. Лише вони сміють бути собою на Виставі, де тінь дзеркала та музика закутана димом Вальсу, лише одним подихом тихо… тихо.

А потім.

Пішов увесь Всесвіт геть і сказав – «Я, один, той що залізе і поміститься в думках та розумі однієї людини, тої що так велична, що мені там буде простору і простору, де мій спів прекрасний луною лунатиме і лунатиме. А я, той що променем сонця Всесвіт заплутаний і сяє… світить, теплом віє і танцює і танцює, затанцьовує».

Такий він, чи то потім.

З земних.

З недр потоками зтікає
з тіла лава, пекуча і палюча.
Розпечена до болю і розрухи,
від пекла з недр тікають тіні.
І Вальс,
співає Всесвіт їм до танцю.
І раз і два і такт за тактом
у ритмі раз і далі й далі, й далі
луною спів розноситься,
лунає.
Ось такий він момент, коли моїй тіні все дозволено.

Запечалюся я за тобою*
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.

4.04.7518 р. (2010) Конча Озерна

Кужіль зажури хмаринами небо пряде,
Шлях до родини і дому тривав цілу вічність.
Він так чекав цей щасливий і радісний день,
Справдились думи і мрії його чоловічі.

Став на коліна, майбутнє своє притулив,
Запах відчув білуватого шовку волосся…
Смерть на війні, що не раз загравала із ним,
Ще й молитвами доньки обійти удалося.

Потом і пилом зчорнілим пропах камуфляж.
Губи обвітрені. Шепіт придушений: «Мила!
Світе єдиний, кровиночко, сонечко, я
Знову з тобою, як ти мене, доню, просила».

І розступилися люди, і гамір, і час,
Як пригортав і голубив єдину дитину…
«Боже! – промовив. - Помилуй і зглянься на нас!
І ради щастя дітей бережи Україну!»

03.09.2014 р.

Мої герої - сектанти, що колять собі у вену уламки метеоритів, розбовтані у воді;

і некомбатанти у свитах, що фактор примирення й сонця без остраху щодо грабунку тримають у бороді;

й веселі льотчики в масках, чиї полігонні шедеври на практиці переходять постійно у мертву петлю;

а ще альпіністи-вигнанці, що взяли занадто високо і забрані вітром вершинним до себе за це без жалю.
***
Мої герої - не з неба, хмарини для них - не транспорт; натомість укрзалізницю обрали усі вони,

й хоча у тьмянім вагоні кондуктор вишукує зайців, ніхто не жалкує про те, що далекий від вишини.

Фіделі скуйовджених вулиць, апостоли переходів, похмурі ісуси хрущовок, архангели мокрих доріг, -

для них мої мармур і море, для них мій папір і ліки, для них мій маяк і бункер,

і вірші мої для них.

Серпень 2014

Мами парами йдуть до школи, дітей ведуть.
У Діани крива косичка і м'ята блузка.
У Матвія стирчить сорочка, згубився ґудзик.
І не айстри, а кров запеклу, в руках несуть.

Мама дівчинки синьоока і молода.
Мама хлопця ховає в пазусі семимісячне.
І обидві руді як листя, як хутро лисяче.
Видивляються наскрізь. Так мацає світ сліпота.

Не фігури, а зліпки горя, печалі, втрат.
Не обличчя - стражденні лики на них святі.
Мами парами йдуть - не звикли йти в самоті.
Мами парами йдуть і вигадують казку про тат.

1.09.14

І аби повернутись до справжнього
Бо не може ж війна бути справжньою
Я іду в торговельний центр
Де готують салати на смак
Із креветками мій улюблений
Італійський із білим соусом
Тільки замість солодкого кислого
Відчуваю солоний метал
Це смак крові пробитих легенів
Або крові що капає з скроні
Або крові з розірваних м'язів
Або крові з відірваних ніг
Я тікаю з торгового центру
і купую квитки у далеко
Десь на захід а краще на море
Заховати від себе війну
І під пальмами сонцем зігрітими
Всі пірнають у синє мереживо
Виринають розплющують очі
Ноги сковує неміч і жах
Море стало густим і червоним
Ніби в нього відкрилися рани
Десь на дні від французьких містралей
кровоточить аорта й болить
Тягнуть руки до круга й жилетів
Із масковскім такім акцентом
Рятувальні хапають канати
Їх кидають з екранів лайфньюз
Я тікаю з піщаного пляжу
В жовте жито із присмаком маку
Загортаюсь в колючі стернини
З небом бути один на один
Бачу поруч маленький ведмедик
Його стиснула міцно ручка
Тільки ручка а поруч тіло
Тільки інше але без ніг
Різні мови до мене говорять
Їм теж колеться жито липневе
Вони хочуть поїсти хліба
Не усім рознесли обід
Він ще падає вже підгорілий
Вслід за кріслами і паспортами
Вслід за завтрашнім стиглим сонцем
Що чекало в Куала-Лумпур
...Я не знаю куди іще бігти
Скільки небу поставити свІчок
Щоб горіли внизу щоб Він бачив
Є живі яким хочеться жить.
23.07.14

засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Збігає час, як молоко з каструлі.
А ще тече, немов іржавий кран.
А ще спішить, як молодість на гулі.
А ще летить, немов аероплан.

О всевидюще неоптичне око,
без принципів, моралі і чеснот,
ти механічно відміряєш кроки,
униз падеш, піднявшись до висот.

Твоє кліше безжалісно карбує
монети сиві на людських висках .
Ні слів мольби, ні стогону не чує
хода твоя в реаліях-роках.

Єство твоє – без духу і без плоті,
та посох твій вражає і богів.
Як ниць життя ховається в ілоті,
так тулиться безсилля до років.

Тобі дарма – що велети, пігмеї.
Усяку сутність поглинаєш ти,
лиш тінь бліду лишаючи від неї,
зеро бажань колишньої жаги.

Ніхто не може в серці зупинити
наснагу часу навівати страх,
але не варто милості просити,
бо кожна ява перейде на прах...

2014