Сумнішають мої надії,
Зневіра в серце заповзає,
Поневірянням нашим, Боже,
Не видно ні кінця, ні краю.

Країна, ніби іподром,
А рисаків на нім немає.
Без грунту ставки... а ростуть...
На кого ставити - не знаєм.

Кожен виборює поки що
Маленьке щастячко для себе,
До нас нема нікому діла –
Їм тільки голос наш і треба.

Торги пройдуть - кінці у воду...
А там - трава хоч не рости.
Ізнов набридлому народу
Будуть прописані пости.

На кін поставлено усе –
Земля, і мова, і людина.
Як соромно тобі за нас,
Моя надіє, Україно.

Душі тривожна порожнеча...
У кут безвихідь заганяє...
Із зачарованого кола
Поки що виходу немає…


19.10.2012р. Надія Таршин

пародія


Душа тремтить… Мені б її турботи…
Рука ковзнула… Потім друга… Хай…
По тілу пальці всоте пишуть ноти,
Чому я шепочý – Не поспішай?

Тут – Не барись! – кричати б до нестями,
Торкай, цілуй, хвилюй, впадай в азарт,
Бо плоть налита так передчуттями,
Що далі достигати вже не варт!

…Той вересень пестливий до судоми –
Аж тіло виграє на всі лади!
Молюсь, щоб пальці не зазнали втоми,
Не приведи, Господь, не приведи!


22.05.2013

Життя палітра промениста
Дає натхнення і снагу:
Химерна хмарка в небі чистім,
Сосна -- по пояс у снігу...

Осіннє золото берези,
Веселки сяючий міраж,
І горді звуки полонезу,
Балету чари і кураж.

І все ж, приваблюють найбільше,
Навік карбуються в душі,
Аж просяться в новели, вірші
Людей цікавих типажі.

Все неповторне розмаїття
Їхніх учинків, поривань,
Солодких таємниць палітра --
Кохання, захвату, страждань!

І ось тоді натхнення чисте
Крізь твори пройде, мов курсив,
Душі палітра промениста --
Найдивовижніше із див!

2013

Поетом народитися не можна!
Поетом вмерти? Доля шанс дає,
лиш би у серці римою тривожно
таївся пульс – за світ, не за своє.

* * *
Поетом народитися не можна!
Померти - так! І доля шанс дає,
якщо у серці римою тривожно
пульсує біль - за світ, не за своє.

У Всесвіті без меж
Людина, як пилинка,
У безмірі часу
Життя – єдина мить!
І все ж, і все ж, і все ж,
Дарована сторінка
Свою вписати суть
В літописи століть.

Не кожному із нас
Дається хист і слава,
Але під силу всім
Душею світ зігріть.
Без розкоші й прикрас
Хай промайне яскраво
В безмежності віків
Життя коротка мить!

2013

Пригадалася уранці бранці,
Наче в божевільній лихоманці.
Мальовнича батьківська оселя…
І вона… щаслива та весела…
Пригадалось, як малою боса
Оббивала світанкові роси,
Гралася в садочку біля хати,
Як її шукали брат і тато.
І як пустотливу вечорами,
Довго укладала спати мама –
Пестила, співала колискову…
Ті слова далекі знову, знову,
Наче в божевільній лихоманці
Вкотре на устах німіли бранці.
Марево наповнило дитинством…
Спогади низалися намистом
І зачервоніли, мов коралі –
Кров’ю рідних, жахами, а далі…
Далі рабство шкірилося звіром.
Розпачі, безсилля і зневіра,
Ятрячи чимдуж віч-на-віч ніччю,
виплакали, виплекали відчай.
Матір, батько, брат у домовині…
А вона жива… За те провина –
Затупіле лезо – ріже-ріже.
Ніж іржавий – рани досі свіжі.
Чи зцілити вдасться?… Грай, музико!
І сховає сміх відлуння крику…
Наче в божевільній лихоманці,
Забуття даруй у танці бранці.

То було давно… І наостанок…
А хіба тепер немає бранок?

Лиш нові вагони, ті ж сірі перони,
У будні, у свято захмарений двір,
Життя – це наш потяг, людей забобони,
Що треба зійти – хотів, не хотів…
Ці станції з часом забруднені стали,
І човгання інших платформами днів,
І це відчуття – ніби нас обігнали,
Ті, хто на потяг учора лиш сів.
Годинника дзвони на нашім вокзалі,
Мене проводжають, лякають щодня,
Бо звуки тих дзвонів рахують недбало,
І з ними все швидше минає життя.
У цих ліхтарях я здаюся старішим,
Хоч бритва учора торкала мене,
Я дихаю так немов сорокарічний,
І вдома мене ніхто вже не жде.
По коліям - скрегіт, по рельсам – лиш плач,
І миті плацкарту зі мною вартують,
Попутчики зло так в подушки мовчать,
Мовчання як сила чомусь не гартує…
Цей поїзд зупинить лиш висадки час,
Коли пасажири похилять від втоми,
У гості тоді не приїду до Вас,
Замовкли вагони і старі перони…

2012 р.

(Акровірш)
Грає, квітне веселонька
Аж до небокраю.
На свою журюся долю -
Іншої шукаю.
Гори мої, полонини,
Усенькі Карпати -
Цілий світ заполонила
Україна-мати.
Літа чорна ластівочка
Обабіч хатини.
Чуєш, моя співаночка
Цариною лине?
Ішли хмари, ген, за гори,
Неба вість післали,
А мені рушати скоро
За Чорні Ослави!
Грає Бистриця на сонці,
А я си сумую -
Десь, бігме, в чужій сторонці
Кохання відчую.
Увірвалась мені в груди
Полинова туга.
Розтрушу її на люди -
Одійде наруга.
Любо, файно мені стане
І душа зрадіє.
Тепла згадка не зів'яне,
Ожиє надія!
2008р.

Може, й буде колись хвилина,
щоб зустрітись з тобою в чайній,
говорити про все, що плином,
бо в душі ми лишень прочани.

Світ не стане від того гіршим,
та і ми вже кращі не будем,
якщо мовчки згадаємо тишу,
щоб від того розквітнув будень.

Як давно ми були такими.
Пам’ятаєш, як мріяли разом?
Як до горя були вразливі,
а що чуйними на образу…

Тільки прикро, коли у спину -
кілька речень, скупих як миро:
«…може, й буде колись хвилина,
більш мовчати, ніж говорити…»

Іноді примхи твоїх ідей -
Визначають дозу морфіну,
Краще поміж німих людей,
Ніж серед душевних мімів..

2013

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 1890 p.]

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна креш,
А доокола – Дике Поле:
Де край-кінець – не розбереш.
Не добереш, хто друг, хто ворог:
Чи лях, чи волох, чи осман
В порохівницях сушить порох
І точить-дрочить ятаган?
Ні з ким немає в світі згоди,
Бо й віри спільної – катма,
Сквернити ж праведні клейноди
З невірними – одна страма!
Москва, хіба що, православна
Ще годна пити з кришталю…
Хитнулась голова державна,
Вуста отверзла: «Не люблю
Я москалів. Але волію
Укласти з підлими союз:
В одній руці – вина сулію,
В другій – зі значенням гарбуз…».
І вже летять чутки з гінцями
В усі ще мислимі боки:
«Хмільний Богдан кінці з кінцями
Докупи зводить… Навпаки!».
І закрутилася державна
Машина – гетьман поспіша,
Допоки славна Ярославна
В Путивлі-граді не лиша
Стіни плачу; іще не чує
Про злуку-муку Святослав:
Він в морі Чорному ночує,
Не випускаючи весла;
Іще не відають нічого
Ні Наливайко, ні Богун;
Іще мовчить крилато-чорно
Правіща птиця – Гамаюн;
Ще ні Немирич, ні Виговський
Не відчувають перемін…
А вже прийшов московським гостем
У Переяслав Бутурлін.
Ні Палієві, ні Мазепі
Не сняться ще тривожні сни…
Все тихо-тихо, мов у склепі,
Де шелестять лиш таргани.

…А в Переяславі – все ясно:
Хто – за, хто – проти москаля, –
Та що він значить, Переяслав,
Коли супроти – вся земля.
Не присягають московиту
Вожді духовні та й земні,
Лиш п’ють сердито оковиту
В Лубнах, у Києві й Ромні…
Немов на поминках гуляють
Старі рубаки-козаки –
Вони хоч власне пропивають
Добро: баранячі шапки.
Не те, що Хмель! Він пропиває
Всю Україну, не свою,
Не власну волость… Прогадає
Той, хто мав вигоди в бою.
В останню мить лиш зрозуміє
Великий гетьман: маху дав:
Свободу-доньку, мов повію,
На триста літ вперед продав…
А зрозумівши, утопився
Чи то в Дніпрі, чи то в відрі
Із оковитою. Звалився
Під лаву – й гигнув до зорі…

…То що ж сьогодні ми святкуєм,
Державні лишивши діла
Десь за Можаєм і Кукуєм,
Де наша слава полягла?
Лиш недоріка радий зраді,
Що в Переяславі стряслась
На користь недолугій владі,
Яка зі зрадою зрослась!

Допоки зовсім ще не згасла
Зоря вкраїнська, буду рад
Переназвати Переяслав
На Ганьбояслав – місце зрад.


2004

Чи можна йому зажадати її?
Він так заприсягся кохати - на совість...
На жаль, не цнота - привілей на Землі,
хоча й не вибаглива ще випадковість.

Нарощує сили нестрачена плоть
усупереч матчу сімейного "регбі",
де слово "одружений" зна лиш Господь -
"заміжній" скоріше в родинному дербі.

Упертий і щирий, він котиться вниз
у сутінках дзеркала "Щастя - це діти."
Насильство, на жаль, - чоловічий "каприз"
супроти жіночого "Краще слід жити!!!"

Колодязь недоліку власного "я",
неначе Америку, раптом відкриє
кохана, але... Кайдашева сім'я -
незмінний шаблон у перипетіях.

Табу і мораль накладають, як гіпс,
на тло чоловічої вдома картинки.
Жіноча ж "премудрість" (кухонна, як чіпс) -
косметика ніби її поведінки.


21.05.2013

життя – самІтна подорож у даль…
крокую від любові до любові
на світі мною дихає любов
то як пір’їна і легка і ніжна
а то тверда що камінь Фудзіями…
є сто причин дивитись у майбутнє
й покірно з перемінами миритись…
розквітла юна сакура в саду
нагадує початок її запах…
у себе в домі я готую тіло
до подорожі… в той далекий дім
без меж… де квітне сад моєї мами…

Ми лиш тоді цінуємо життя –
Коли з роками скроні побіліють,
Вітри зимові холодом повіють,
Притупляться вразливі відчуття –
Лише тоді цінуємо життя.

Як серця стишиться ритмічний стук,
Сувої років схилять наші плечі,
Постукає самотність в зимній вечір
І стомиться душа від бід, розлук,
І серця стишиться ритмічний стук.

Лише тоді цінуємо життя,
Як на крилі несуть весну лелеки,
Немов земля дощу у літню спеку
Чекаємо весну до забуття –
Лише тоді цінуємо життя.

Надіємось, що сиві журавлі
Нам щастя принесуть хоча б краплину,
Піснями втішать нашу самотину
В весняні ночі п’яні солов’ї
І невгамовні сиві журавлі.

Лише тоді цінуємо життя –
Коли онуки вже дорослі стали,
Ми наближаючися до свого причалу
Своє в онуках бачим майбуття –
Лише тоді цінуємо життя.
12.10.2012

Запроси знову, любий на вальс
У замріяний вечір весняний,
Неба обрій горить полум’яний
І спливає, мов повінь, наш час,
Запроси мене, любий, на вальс

Щоб почути завітні слова,
Що шептав ти мені цілий вечір
І щоб сипались зорі на плечі,
І кружляла хмільна голова –
Як почую завітні слова.

Обійняти хотілось весь світ,
Як стелилися трави духмяні,
Солов’ї заливалися п’яні ,
Ніжний липи хмелів диво-цвіт,
Обійняти хотілось весь світ.

Запроси мене, любий, на вальс,
Щоб з’єднались роз’єднані руки,
І забулися роки розлуки,
Й посміхнувся нам зоряний час –
Запроси мне, любий, на вальс.
13.10.2012

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Моя усопша Україно,
Новопреставлена раба.
Червоні ягоди калини
Склювала воронів юрба.

Дітьми посаджена на палю
Гострошпичастого Кремля.
Хай вас, іуди, сором палить
І рідна проклина земля!

…Ми в чужинецьке підворіття
Втрьох матір пом’януть прийшли.
Прости, що не усі тут діти.
Ті сім – хохли… Ті – продали…

25 березня 1991 року

В Ермітажі працюю. В музеї.
Я стара, бо уже на пенсії.
Вірний страж Рафаеля, Ван Дейка,
Чарівних полотен Флоренції.

Йдуть повз мене – наліво, направо –
В галстуках. Споглядають шедеври.
Часом лиш рогова оправа
Запитає культурно: “А де у вас?..”

Померсікає, посенк’юкає,
А чи просто скаже : “Спасибі…”
Я години балакаю з мухою,
Що крізь шибку б’ється на світло…

А сьогодні (це в світі буде щось!)
Так святково. Так небуденно.
Йшов один. Подививсь на Рубенса
І кивнув мені: “Добрий день!”

2 червня 1982 року

І
Збіг березень. Приємна дивина:
день більшає. Нівроку, умлівіч.
На часі впасти поглядові на
прискіпливого ока варту річ.
Cтілець, скажімо. Бажано – впритул.
Тому зведімось з нього і дивім:
затиснутий між просторових скул,
що каже про данину татарві,
він біля метра сягу висоти
і вширшки сантиметрів сорока,
і роблений (для росту є сади)
з підручних (бо докладена рука)
коричневих матерій. Цю потугу
звели до камуфляжу в Царстві Духу.

ІІ
Річ, вміщена у простір, ніби в Аш-
два-О, іде на ризик, не з відра
узявшись той тіснити. Але ваш
позір у бризки-витрішки не гра
абиде. Далебі, між голих стін
стілець, зате, як той наполеон.
А що було б отут, аби не він?
Повітря лиш. Гойдалися б либонь
пилинки. І позір їх віддаля
легесенько б усотав, далі сам
ковзав стіною, вікнами, після –
пронизуючи скло, сягав би за,
де ні речей, і просторінь яснá,
хоча і дещо випукла вона.

ІІІ
Що знак м’який у профіль, чи то пак,
що "вісімка" квадратами в анфас,
стілець уміє виставитись так,
що ваше око випередить вас.
І вбачить порожнечу: межи ніг
(коричних, достеменно чотирьох)
повітря лиш. Штурни одну із них,
скинь з себе все – що тій стіні горох.
Повітря. Ви вгамовуєте лють.
Ви в гніві, вам лишається одно:
ривок – все дригом, й далі – будь-що будь,
та максимум, що оголиться, – дно.
Фанера, цвяхи, пил, іржа штирів,
товар, що в ніздрі вашій перезрів.

ІV
Четвер. Стілець, утім, – анітелень.
Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк.
Ніхто і не торкав його за день,
не сів, і не накинув свій піджак.
І простір, ніби сутінок бджолу,
річ, що її давно не користав
господар, обертає (у незлу
вечірню мить) в коричневий кристал.
Стілець – на дибки. Вперся чотирма.
Погожий день. Б’є шосту. І за мить
ви лаєтесь, що тут його катма,
хоч онде, як укопаний, стоїть.
І хто те зна, якої ще мари
навіяти не годні вечори.

V
Матерія гартується в борні,
оспіваній легендами як слід.
Для меблів утворився світ, чи ні,
творець, утім, і їх заздалегідь
уречевив – у оному числі,
аби перелічити, для гаразд
щось визнати чужим. І постелив
матеріям не пуп’янки троянд,
але цвяхи. Адже, аби не гвіздь,
усе б, як є, розпалося мигцем
на стійки, поперечини. Ваш гість
не міг би користатися стільцем.
І тим, що ціла, звабивши пуху
завсідника, річ дякує цвяху.

VІ
Стільцю взнаки дається порожня
плюс повні матер’яних розмаїть
в пропорції простій: і маячня
у шані там, де пусто вочевидь.
Що зиску від полемік, на копил
словес вітіюватих – у серцях
і зопалу, коли казиться стіл
на сороміцькі витівки стільця?
До речі, стіл – сумлінна площина.
А стулець – вертикалити мастак.
І лампочку вгвинтити, річ ясна,
він осідлає стіл, а не навспак.
І, вниз пилком, тичинкою зі стелі
осяється стеблина й инші меблі.

VІІ
Недільне пообіддя. Часу хлань
стільця не уїдає так, як плоть
їсть поїдом затято – і тіла,
і до постав підігнаний шевйот.
Стільцю не лячні вимахи сокир
і полум’я багать не дивовиж.
І повеням років наперекір,
він випірне жвавіше, аніж фіш.
Він за ужитком випередить гімн
і мову, і свідомість, і матрац.
Розхитаний, він дійде до підмін,
які на око виявити зась.
А голос віщий зважитись не пріч –
матерія скінченна. Та не річ.

"Не можна бути перегноєм
Для щастя інших поколінь..."

Такі думки втішали Ноя
І бачив сенс у тому він,
Що і його життя старече
Не забере всеїдна тлінь
Та на його надійні плечі
Ще обіпреться Божий Син.
2013р.

Коли ми удвох, і буденщина - свято,
Не знаю біди, забуваю про втому.
Без тебе три дні - непростимо багато...
Скоріше вертайся, коханий, додому.

Година розлуки на вічність подібна,
Ховає веселку весна кольорову.
Мов сонця немає, в самотності сліпну,
Повернешся – світлу радітиму знову.

Правду кажуть:
«Хоч молодий ще, а старечий розум має».
Це й про раббі Шім’он бар Йохая .
...Мовби соромлячись, перед юнаком стоїть подружжя.
«Мабуть, на Небі їхній шлюб вершився»,-
подумав раббі, а вголос запитав:
«Що привело вас, любі?»
«Бачте,- озвався чоловік,-ми десять літ у парі,
а діточок не посилає чомсь Всевишній...»
«Чи же я зарадить можу?»
«Розлучіть нас...»
«Розлюбили одне одного?..»
«Та що ви?»- і посмутніли лиця.
«Що ж, не маю права відмовить,
та все ж пораджу ось що:
бенкетом відзначте розставання.
Таким, яким він був, коли єднались».
Так і зробили.
«Вибери собі все наймиліш твоєму оку,
перш ніж переступиш востаннє поріг мойого дому!»-
тільки й спромігся сказати чоловік
і з горя так приклавсь до трунку,
немовби це було на Пурим ,
коли вже незмога відрізнити Мордехая од Амана.
Дружина скористалась цим
і в батьківську господу звеліла перенести чоловіка.
«Де я?»- пита він, як прокинувсь.
«В моєму домі...»
«А яким же трибом?»
«Казав ти взяти наймиліше...»
Словом, знову пара постала перед суддею:
«Не кваптесь розлучатись. Живіть, як і жили».
А в молитвах раббі не забував тих,
кого всупереч закону не розлучив.
І Всевишній увінчав подружжя дітьми.
P.S.
Як віра і довіра поєднались з розумом,
Коханню справжньому нема загрози.
-----------------------------------
Шім’он бар Йохай (Рашбі) – один з учителів юдеїв. Жив у 2-му столітті н.е. Започаткував каббалістику, виклавши її основи в книзі «Зогар» («Сяйво»).
Пурим – свято юдеїв, коли завдяки Мордехаєві та Естер вдалося уникнути неминучої смерті, на яку міністр Аман спровокував царя Ахашвероша (Артаксеркса) .

Збагачене сонцем, очищене вітром, –
Вдихаю щомиті цілюще повітря.
Воно пахне медом і спекою літа,
Терпкою ожиною, маковим цвітом.
Вологим туманом і небом високим,
І жінкою, – повною зваби і соку!..
Мінливе, хмільне, невагоме, прозоре –
Повітря, ніколи невидиме зору,
Огорне мовчанням, безмежжям повіє
І в душу ввірветься росточком надії
На те, що покине, як зуби оскома,
Роз’ятрене серце незміряна втома.
18.05.13

Поет уміє краще багатьох…
Спитаєте – а що ж це він уміє?
А солов'їно тьохкати: тьох-тьох!
Козою мекати. Шипіти, наче змії.

А ще уміє песиком: гав-гав!
І котиком понявкати, до речі.
Кохану зупинити: відра став! -
Й коромисло завдати їй на плечі.

О, не лише уміє це поет -
Він може навіть вірша написати!
Коли в душі назріє творчий злет,
Поета годі витягнути з хати…

У стайні безперервно кози: ме!
Голодний пес із ланцюга зірветься.
Втече котяра з дому в той момент.
Зажуриться кохана десь під вечір.

Їй би радіти: чоловік - поет!
А та шкодує - заміж вийшла нащо.
Ішов би той умілець краще геть,
Бо не поет - справжнісіньке ледащо.


21.05.2013

Іще ти, наче луг травневий,
Лелієш дум пахучу суть,
Та вітерцем поміж дерева
Твої косарики вже йдуть.
Поляже в пишній косовиці
Все, що так вабило тебе,
Надій билини блідолиці
Сум грабельками загребе.
І у стіжку, побіля річки,
Мов у єстві бібліотек,
Твої зупиняться навічно
Думки. Снігами замете
Горбочки й видолинки ясні,
Журби і радості розліг,
Де ти, у горі та у щасті,
Самим собою бути міг…

21.05.13

І зітхнула полегшено жінка –
Босі ніжки цілує земля,
Оксамитовим пилом стежинка
Вистеляє їй шлях у поля.

Тут, купаючись в тиші спочинку,
Вже душа іменини справля –
Навіть жайвір, маленька пташинка,
Дзвінко в небі життя прославля.

Це розради щаслива хвилинка!
(Добиралась для цього здаля)
В тихім Раї відроджена жінка
Ласкам вітру лице підставля...
2012

Столичні – ті, як правило, окличні,
А маргінальні – звісно, запитальні;
Столичні пишуть твори геніальні,
А маргінальні – віршики ліричні.

Столичні, хто поближче до престолу,
П’ють коньяки, смакуючи салямі,
А маргінальні, зовсім як селяни,
П’ють самогон і лижуть кістку голу.

Столичні – імпозантні й симпатичні –
Фанаток викликають інтереси,
А маргінальні – лохи і нечеси,
Доісторичним гомо ідентичні.

Столичні – ті шанована автура,
Державу підпирають тиражами,
Вся ж інша, про життя, література
На маргінесах твориться "бомжами".


2007

В бірюзові підвіски
Повбирались берізки
І смарагдові коси
Вже верба розпуска…
У весільнім убранні,
Аж хмільна від кохання,
Править бал абрикоса –
Бджіл на свято склика.

Клен цвіте під віконцем.
Ясно-жовті, мов сонце,
Ці нарциси аж світять,
А тюльпан весь горить!
Заглядають у вічі
Гіацинтові свічі –
Тріумфального квітня
Молоді кольори!

2012

Подивись і збагни: я чекаю
не алюзій непевних чи натяків
хоч у видивах схильна тікати
й післясмак тоді ловити нотатником.
Я чекаю на зустріч омріяну
хай не вийде легкої розмови
хай ми вільно помовчимо іноді
в архаїчних казаннях шукаючи щось
Прикидатимемось, ніби ми лише привиди...


19.05.2013

Ну, привіт, мурахи буденні,
Кави, чаї щоденні,
Метушливі життєві моделі,
Семиранкові суєтні
Гаманців пріоритетні,
Офісні, магазинні
Весняні, літні, осінні, зимні,
Ранково-автомобільні,
Пішохідно-дебільні; (паразитні)
Пасажиро-транспортно повні,
Сніданково-голодні,
Он-лайн активні, соціально-мережні,
Гармонійно відсутні, гормонально залежні,
Нікотинно-тютюнні,
Алко-нарко отруйні,
Позиційно-ліниві трутні.
Життєво-ліниві – тут ми
Легко керуючі, сміттєзбираючі,
Цинічно-пихаті, кредито-упаковані,
Конвеєрно-споживчі,
В бетонних коробках сховані.

Ну, привіт, мурахи занудні,
Рекламно-комфортні,
Ідейно-одноманітні,
Брендо-ідольно-модні.

Ну, привіт, Без ГМО голодуючі, жиріючі,
Атеїсти, віруючі,
За хаос воюючі -
Живуть мурахи мурахами керуючи.

Ну, привіт, марафонні
Добро загубивши…
Ні, воно у всіх є
Тільки пахне давнім

Ну, привіт, критико-егоїстичні
Привіт, невічні

2012

92а

Хижі «правди» хатини обсіли –
Неможливо одразу збагнути
Де крокує бездушнєє тіло
А де гарна людина ще буде?

Як мені лжелюдей зрозуміти?
Хто з добром від самого Бога?
Та і як мені з цим прожити,
В не своїх сторінних порогах?

І не вперше обмірював далі,
Не в останнє пожежі тривоги.
Хист у совісті, вірі й моралі –
Ось де істини справжня дорога.

Час надійде – вертатися буду
На свою широчінь - до своїх.
Оцінують ці прагнення люди
І запишуть діяння до книг.
u2/92a

Із всіх речей, що гріли мене уночі,
Залишились лиш мелена львівська кава,
Уривки пам'яті і джазові блюз-пісні,
Журнали застарілого "самвидава"...

Касети меланхоліка із "бітлів",
Збірки творів твого Ремарка,
"Капітал" Жадана, чиїсь вірші,
Гуманізм епохи Петрарки...

Щирослів'я без коректур,
Нотки смутку зійшлись в акорди,
Немов перед смертю останній тур,
Я просто хочу зістатись гордим...

Хрін -
всім у рота! Позаяк
він -
гарний афродізіяк!

2013

Травень спогадами грає.
Спить бандура і трембіта...
Ми хоч є, та нас немає.
Час розкинув нас по світах.

Тепер ми, як діти Бога.
Несе нас молитов пісня
По минулого дорогах
Про злочинну акцію «Вісла».

Христос Воскрес! Наші люди
Вітають один одного.
Те що було - Бог осудить,
Бо суд чесний лишень в Бога.

А нам простити гріх брата.
Те, що було, вже не верне.
Не забути. Пам’ятати
На Ісусі вінець з терня !

Голова Ісуса в крові.
Голки тернини колючі,
Лиш це стежка до любові
І вічного життя ключі.
19.05.2013р.

Чи ніжно-цнотливо-спокусні,
чи звабно-відверто-розпусні
спивати жагучі нектари,
ширяти ген-ген поза хмари
і звідти – у вир головою...
з тобою… і тільки з тобою…

2013

Ще тиждень, Весно, і заллєш ти
зеленим вулиці й серця.
Та вже берізонькам сережки
так поетично до лиця.

Та вже, хоч як Зимі не прикро,
в усе відинене проникло
і стрімко, й дзвінко так тепло.
Лиш в наглухо закриті вікна
й краплинки ще не протекло.

Та вже луги демонстрували
й відверто, вперто так траву.
Лиш я, веслуючи словами,
в твою весну пливу, пливу.

Та вже до спалахів готові
й так неприховано бруньки.
Лиш нам до повені любові
ще скільки хуртовин пройти.

Та стільки маєм прагнень спільних,
думок споріднених. Але ж?!
Візьми в облогу непостійність,
а донжуанство під арешт.

Візьми байдужість у в`язницю,
холодність, грубість у полон.
Я ж білі чари й чорні знищу
і нездіймусь на гору вищу,
коли з усміхнених долонь

іще хвилина і заллєш ти
в очах печаль, і побіжать,
помчать лавиною арешти.
Нарешті: на свободі - жах!

24.04.2013

Осінній вечір сумно плив над хатою
І сивий розпач бився у вікно.
Блукала доля стежкою хрещатою,
Життя мого снувала полотно.

Шляхів безкраїх стеляться сувої,
Біжать в розбурханий бурхливий світ,
А я з своїм сумлінням у двобої
Несу у серці мамин заповіт:

Не забувати край свій волошковий,
Поля безмежні, ситець ніжних трав,
Блідо-рожевий обрій світанковий
І вересневе полум’я заграв.

Осичину, що в синю вись злітає,
На фоні річки вільху і вербу,
Шатро небес глибоке і безкрає
І журавлину втомлену журбу.
15.09.2012

Далина розмотує дороги
І веде до батьківського поля.
Все було і радощі й тривоги,
Та я щиро посміхалась долі.

Мережки мережила потому
Чорними й червоними нитками,
Стомлена спішила я додому,
До гніздечка рідного, до мами.

І пила гірко-солодкий трунок
Із любистку та хмільної м’яти,
І раділа за судьби дарунок –
Бо стрічала на порозі мати.

Там душа моя відпочивала,
Як в раю, могла розкошувати.
Там земля полями квітувала
І чекали мальви біля хати.
19.09.2012

О, ніч!
Віддаюся тобі
знавісніло і спрагло
Хапай!
Жало жагою жалить
Блискавиці грудей
стежка веде
зганьбить
Покору труїти в екстазі
розмазати мед
чи праведний бруд
по тілу
Злизати жадібно
О..
Мало... Мало..
Ще...
Ви-шень твоїх достиглих на вустах
Я чую смак терпкий...
заводить...
Подих, дотик
Гарячий, плачеш
О...
О...
Жбурляй у багаття бажань розпечених
Прірва глибока чуттів розчулених
О!..

Отже, гвалтуй
Віддаюся
спокусі
спрагло

...замало мене в тобі

В ніч купальську зірвати хочеться
Щастя квітку, що раз на віку…
У якім шукати урочищі,
У якому чагарнику?

Не шукай її там, де заболоть,
Не шукай у найбільшій глуші.
У цю ніч зацвітає папороть
Не у лісі – в твоїй душі.

Це насправжки. Не знають квіти меж.
Світ черлений від їх краси.
Йди тепер і, допоки житимеш,
Поміж люди її неси.


7 липня 2011 року

крутяться каруселі квітами сипле дощ
діти ростуть до стелі з гуми старих калош
та і в нових калюжах менше щораз води
гирла стають все вужчі небо все більш рудим

ріки течуть під ребра довшають поїзди..
скільки ще їм до себе скільки ще їм рости?
крутяться каруселі батьківських парасоль –
градом збиває стелю кожна доросла роль

Вальсує з вітром
травень буйноквітний,
трава рахманно ніжить деревА,
рясні лелітки
молодого літа
в ранкових росах
лагідно хова.
Хрущі у вишняках
виводять гами,
Стожари звуть
весну в позасвіти -
вона ж востаннє пестить світ вустами,
дощами плаче,
бо не хоче йти...

З безумством такої напасті
Зуміла б упоратись я,
Коли б не манила до щастя
Ця посмішка мила твоя.

Коли б не ці лагідні руки,
Якби не медові вуста,
Не знала б солодкої муки
Душа, і холодна й пуста.

Коли б не віршів самоцвіти,
Що збуджують всі почуття,
Без тебе змогла б я прожити,
Та що то було б за життя?

2010

Салютувала ця весна
Всіма квітками одночасно!
І ми світилися від щастя,
А, може, тільки я одна…

Всю чашу випила до дна –
Моїх очей вогонь не гаснув,
Бо від епітетів прекрасних
Хмеліла, наче від вина.

Примарне щастя дарував,
Але чому не покохав,
Хто може пояснити, любий?

Ще й соловейко чарував,
Красою ніжною октав,
Мене доводячи до згуби…

Крикливі Київ, Коктебель, Одеса,
примхливі Крим, Галичина...
Та, слава Богу, є одна адреса,
де - "Зачарована Десна".

Чернігів. Місто сивини і "Слова...",
де сонця чорний диск - як спам.
Тичини виняткова музи мова
і Глібова із Коцюбинським храм.

Валєра Чепік, або Вітя Олех,
чи Вася Вертилецький - всі
в ціні не поступилися й на подих
на виклик долею таксі.

Зелене місто на Валу з церквами,
з гарматами дванадцятьма,
що височать чавунними стволами
(і це є так) над усіма.

Бо, як-не-як, немає печенігів
за задумом "Іду на ви".
Зате живе і житиме Чернігів,
й Антонієві молитви.


19.05.2013

Я купував тобі теплий глінтвейн,
Квіти й дешеві сережки…
Ми були дітьми – і в обмеженні стель
Ми шукали до неба стежку…

Ти дарувала мені стомлений сон
В холодній суботній вечір,
Уранці каву, гірку як бурбон,
І декілька строф доречних…

Хіба ми вині, що були дітьми,
І просто любили щиро…
Я один проводжаю лелек восени,
Що за собою приносять зливу…

2013 р.

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001

В яку ж оце безвихідь я заїхав,
де ні слівця, ні промінця – нічого, –
плаксивий дощ і телефон-заїка,
і біле все перетовклось на чорне.
Відгомоніло літо – і замовкло,
відрайдужився світ і став похмурим,
стежки в село багнюкою замокли
й закрились на замки міські всі мури.
А друзі ще й подумають: зазнався,
або ж на інший бік переметнувся...
Не вірте пліткарям – відкрита навстіж
моя душа, і я ще не позбувся
ні совісті, ні вдячності, ні втіхи
від спілкування з друзями... Я знаю:
дістанеться мені ще на горіхи,
а іншого всього доволі маю.


2008

поезія тлумачить сни… тлумачить долі і недолі...
оголені блаженноголі стражденноокі білі болі
кладе на вічні терези сліпа Маат – лиш дрібка солі
лишається від сліз життя… і дýші світлі чисточолі
лишають тілові «я не…» «не я…»... у іалійськім полі
всього доволі – тільки очі душі зоріють мимоволі
у відчуття у дотик-смак – у зачарованому колі
слова вершаться – міццю волі – вогонь небесної сваволі –
поезія – творúться там – де снять тіла могутньокволі…