О сколько нам открытий жизни чудной
Готовит нежно пьяный парадокс.
Любовь и власть от века неподсудны,
Вот так уж с ними как-то повелось.

Сплошная жизнь - роскошная путина,
Сожмёшь и долго смотришь, что в горсти.
Дойдёт улов до самой сердцевины,
До самой страсти может довести.

Ломайтесь, тайте, крепкие объятья,
И снова замыкайтесь в свой черёд.
В былых объятьях был не виноват я,
Пойдём, посмотрим, как ещё попрёт.

Какое счастье падать спелой грушей
В заоперно большую жизнь твою.
Ну что тебе? Мой саундтрек послушай,
Тебе я песню новую спою.

Во исполненье песенки недальней
Металл готов послушно лечь в тетрадь.
И молот из него, и наковальня -
Чему не быть, того не миновать.

Над ним сомкнулись крепкие объятья...

2012

ппць

І ромен, і джмелі, і трава, й колосини,
І лазур, і спекота стерні...
В судну мить Бог спитає у блудного сина:
"Чим втішався в юдолі земній?".

І забудеться все...
Пригадаю лиш квіти,
Між колосся путівці, травину руду...
І від сліз наливних не знайшовши одвіту,
До Господніх колін припаду.

2012


***

И цветы, и шмели, и трава, и колосья,
И лазурь, и полуденный зной...
Срок настанет - Господь сына блудного спросит:
"Был ли счастлив ты в жизни земной?".

И забуду я всё -
Вспомню только вот эти
Полевые пути меж колосьев и трав -
И от сладостных слёз не успею ответить,
К милосердным коленам припав.

1918

Край воріт Сіону, над Кедроном,
Де узвишшя звіку не холоне,
А затіння годі віднайти,
Сів я з прокаженим, що з долоні
Їв достиглі зерна блекоти.

Хворий дихав смородом прелютим,
Він, безумний, сам жував отруту,
З усміхом дивочним на губах
Оглядав усіх блаженно-мутно,
Бурмотів:"Благословен аллах!".

Боже милосердний, ну навіщо
Дав жагу, турботи, голос віщий,
Спрагу вчинків, слави та утіх?
У радінні - каліч, найдурніші,
Прокажений - веселіш за всіх.


2012



У ворот Сиона, над Кедроном,
На бугре, ветрами обожжённом,
Там, где тень бывает от стены,
Сел я как-то рядом с прокажённым,
Евшим зёрна спелой белены.

Он дышал невыразимым смрадом,
Он, безумный, отравлялся ядом,
А меж тем, с улыбкой на губах,
Поводил кругом блаженным взглядом,
Бормотал :"Благословен аллах!".

Боже милосердный, для чего ты
Дал нам страсти, думы и заботы,
Жажду дела, славы и утех?
Радостны калеки, идиоты,
Прокажённый радостнее всех.


1917

***
День прекрасний – і тепло, й не тане,
Мабуть, є у природи ресурс.
Ну… і поки нема ще туману
На ліричний лягаю я курс.

Серце б’ється, немовби мертвецьки
П’яний я, мов по вінця налив:
Просто випив я шість по-турецьки
Кави чорної – і перегрів!

Доз подібних не радять нам пити,
Виявляти свої почуття!
А ще кажуть, що можна й не жити,
Віртуозно минати життя.

Жити можна, і треба, й нестрого:
Ревнувати, страждати, і пить.
І життям не кульгати убого, –
Дихать ним і оспівувать мить!

А ні то й не встигнеш моргнути,
І пора вже зіграти в труну.
Тобі суму й жалю не минути,
Та… пора обривати струну!

Треба так, що коли підсумуєш
Все, що пройдено, – сам ти сказав:
“Ну і все ж таки жив я не всує, –
Пив, кохав, ревнував і страждав!”

Ні, а все ж то природа багатша!
День який! Що поезія? – злет!
Певен, я написав то інакше,
Ніж хотів. Що ж, бо я – не поет.

ти крапка без ‘і’
кінцево-дотична
то простір змалів
віконням від січня

то б’ється то ні
заходиш постукай
край скронями гнів
чеканням розлуку

б’є серце у дзвін
нападало гулу
мов білих пір’їн
із мрій що минули

стоїть течія
завмерла на фото
вона нічия
з паперу на дотик

із уст на уста
закину у слові
крім світла з хреста
примирення крові

позбавлення крил
і зречення квіту
приброкання сил
що марили світом

у гавані літ
яса якір кине
у хвилі-золі
зворушаться тіні

розбуджений час
хитнеться як віра
на тім що мовчав
хай висохне сіре

на тім що стояв
хай вийде на люди
ти крапка моя
а інших не буде

25 Січня, 2013

1.
хрестатим вікном
нагороджений містом
розвіявся сном
по душі ніби листям

не бійся мене
я спокійний покійник
в тобі як помер
мов у тілі снодійне
то рук не складав
не котився сльозою
літа як вода
нашу тишу загоять

2.
слова дощові
перехожі й безнебі
лишаю тобі
я на згадку про себе

хай кров повелась
поплила без любові
не хлипай мала
усміхнись і на сповідь
до вітру пристань
з вітрячка матіоли
до ранішніх ран
прикладаючи голос

3.
розкрилена лю
у натхенному світлі
я шлях простелю
з берегів несусвітних

не бійся ступай
не дивуйся що зорі
мов біла крупа
під ногами говорять
про холод в раю
і про мандри безкраї
я там на краю
я є той хто чекає

4.
я той що тримав
всі надії не в клітці
зима не зима
я весню тут і звідси

до мене лети
ластів’я щедрувати
займуться сади
із вапна вийде хата
із піни глибінь
так виходить на сушу
мовчання і тінь
ти возносишся в душу

25 Січня, 2013

Вода, мов небо. Небо, як вода.
Іду босоніж, не тону, не тану.
Стрічаю сонце з ночі і туману,
себе йому, себе йому віддам.
Така тут висота і глибина!
Лоскоче риба пір’ям пізні зорі.
На небі я, на небі та у морі.
Іду. Пливу. Літаю. Сонце, на
тобі мій світ, світанок назавжди.
Ні дна, ні краю неба і води….

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили його у кошик.
Годували по-царськи
довірливу птаху,
І подобались птасі такі розкоші.
Можна жити, бач, і в неволі –
Не біда, що в кошику тісно...
День за днем він удосвіта
Мимоволі
Зачинав молодецьку пісню.
Дивувалась Москва мільйонна
Й зарубіжні скептичні гості,
Бо ж їм півні співали
Хіба що в бульйонах,
Голомозі і геть безхвості.
А співав же чудово півень,
Наче вдома, на живоплоті, –
Кожну ноту виводив на вищий рівень,
І була кожна нота з живої плоті!
Жаль мені було птаху-невдаху,
Що не відала страху зовсім,
Бо не знала.
Що їй зготувала вже плаху
І ножа загострила жертовного
Осінь.
...Якось вранці проснувся пізно,
Хоч завжди просинався рано:
У будинку навпроти
горланили пісню
Чоловічі баси недоладно і п’яно.
Від троїстого галасу-крику
Червоніли носи убивців...
Тихо стало в Москві
Без того «Ку-ку-рі-ку!»,
Мов заснуло життя
У мільйонній столиці.


1979

Протікає вода крізь долоні,
омиває відлигою руки,
відчувати тебе – ще доволі
(вже не я) піднебессями звуків.

Не мені дотанцьовувать танець,
таємниця коштовна у серці,
між світами забутими станем,
мов пегас на обвугленій фресці.

23.01.2013

1
Львів... Кав’ярня на Поштовій...
Столик в темному кутку...
Тільки ти! І я готовий
Навіть вмерти за таку
(Тільки ти!) – за Мирославу,
Навіть з армії втекти,
Наплювать на честь і славу
По "Уставу". Тільки ти!
Цілувались дуже п’янко –
Так жадалось люботи!
Люба дівчинко-львів’янко –
Привид в ночі самоти.


2
Лишився присмак гіркоти
Від випитої кави –
Мені ніколи не знайти
Т і є ї Мирослави!

Боків стремена вже не труть,
Розгублено підкови...
Мені ніколи не вернуть
Побачень тих святкових!

Ти вийшла заміж. Я також
З обиди одружився,
Тривожно жив на світі, бо ж
Тобою не нажився,
Не налюбився в давні дні,
Та не допив отрути
Солодкої... Тепер мені
Нічого не вернути!

Без цукру кава... Чорнота
Густішає на денці...
Не ти, сьогоднішня,
А т а,
Колишня,
Плаче в серці.


2004

Рукописи згоряють і сон душі триває,
А дерево надії ув'язнено в собі.
Я на життєвім полі із часом в шахи граю.
На дошці чорно-білій – виснажливий двобій.

Кому ходити першим, від кого це залежить?
Сліпий безумний жереб означить перший крок.
І на усіх фігурах переліком обмежень
Обставини і досвід поставили тавро.

Нові головоломки ховає день у скрині
І глибина прозріння аж нутрощі пройма.
Коли дарує мудрість любов і розуміння,

Обтяжливим цейтнотом затискує зима.
Я не програю часу роки дорогоцінні,
Допоки біль і втома іще не ставлять мат.

2013

Лежить холодна тиша на гілках
Високих сосен, що торкають хмари.
У шахті фосфоритній затиха
Із вічності відлунням голос Сари.

***

- Моя кровинко, тихо! Спи, не плач, -
Згорьована вмовляє сина мати. -
За тебе я молилася, та бач...
Ніхто вже нас не прийде рятувати.

- Чому надсадно плачуть, мамо, всі.
Біди, немов, чекають, а чи страти?
- Ти не зважай на плач той, уві сні
Не страшно буде, сину, помирати.

- Скажи, матусю, нащо Авігаль
У воду кинула малу дитину,
Коли нас через міст вів поліцай?
- Вона її так рятувала, сину...

- Я їсти, мамо, хочу... Дай шматок
Тієї хали, що пекла ти в печі.
А ще води би випити ковток...
- Про це згадав ти, сину, не до речі.

- До хедеру я, мамо, дуже звик,
У мене друзів там було багато.
Освоювали Тору та іврит,
Щоби могти з раввіном розмовляти.

- Ти знаєш, сину, як молились ми, -
В її очах спалахує розпука. -
Смолу розпечену на тім'я налили,
І Ребе наш помер у лютих муках.

- Мені так важко дихати, чомусь...
Хтось у пітьмі там просить допомоги.
Ридає тяжко... Мамо, я боюсь...
- Ох, сину, сину... Не тримають ноги...

- А завтра, мамо, як настане день,
Чи будуть ще нас мучити прокляті?
- Не буде, сину, ворогам прощень! -
Сказала стиха і... замовкла мати.

Земля волала, клянучи війну!
Межи трьох тисяч знищених у шахті,
Маленький хлопчик з мамою заснув...
Завмерли сосни, стоячи на варті.

***

Лежить холодна тиша довкруги,
Деревами вдивляючись у вічність.
Звучать щороку в шахті молитви,
І люди палять поминальні свічі.

21-24.01.2013р.

Вітре-розбишако, не тривож
Чуйні сни дерев, уже столітніх -
Сниться їм весняно-теплий дощ,
Білий цвіт на молодому вітті,
І плоди, налиті добрим сонцем,
Що так радо їла дітвора...
Не тривож! Для тебе тільки сон це,
А для них - розлучення пора.
2012р.

Спокою хочеться,
Та не вічного.
Правди як хочеться,
Та не ситої.

Чесності хочеться,
Та не скутої.
Мудрості хочеться,
Та незламної.

Гідності хочеться,
Та не зайвої.
Простору хочеться
Українського.

***
Гілки, наче лапи, тремтять у ялин,
Пташині пісні, наче диво, –
Живеш в зачарованім колі рослин,
І звідти піти неможливо.

Хай черемхи тут сохнуть щодня на вітру,
Хай бузки опадають дощами, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В свій палац під ясними зірками!

На тисячу літ чаклунами твій світ
Укритий від мене й від світла, –
І думаєш ти, що найкращий той цвіт,
Що в дикому лісі розквітнув.

Хай уранці не буде роси у бору,
Місяць з небом у сварці – не горе, –
Все одно звідціля я тебе заберу
В світлий терем з балконом на море!

І коли ж то на тижні, скажи завчасу,
Ти вийдеш до мене скрадливо,
Коли я тебе на руках понесу
Туди, де знайти неможливо?

Я украду тебе, як не скажеш ти: "Ні..."
Стільки сил змарнував без овацій!
То ж погоджуйся хоч би на рай в курені,
Якщо зайняті терем з палацом!
1970

Червоний і яскравий повний місяць
До лісу хилиться щомиті незворотно,
І швидко, й непомітно водночас.

Ось зупиняється, вчепившись за гілки
Пригас, поблід – і раптом спалахнув
Червоно між вершків високих сосон.

І блідне знов, і розгоряється, і знову гасне,
Мов зупинився час.
Та ось погас
І зник.

На тому місці проступили сосни.

* * *

Чуття, немовби несумісні,
Плачý і радісної пісні
Нам у закоханості мить
Дарує дійсність.
Тоді усяк стає поетом
І випускає рим дуплети,
Хоч невзаємність де-не-де
Б'є рикошетом.
Але не видно перемир’я.
І плач, і гумор, і сатира
На полі серця, - справжній бій, -
Рокоче ліра.

26.01.13

Поспішає поїзд в осінь,
За собою він не просить.
Гуркотить в далеку даль,
Тільки ж літа йому жаль
І ще тих, котрі не просять
Проводжать їх з літа в осінь.

26 січня 2013 року

Баба Люда – наче сойка:
Скільки крику, скільки зойку!
Як прийдЕ до нас у гості,
То риплять у неї кості.

26 січня 2013 року

На веселці - Василинка.
У Василинки - веселинка:
Сяє барвами стежинка,
Що торкається хмаринки.
Як веселку обертати -
Буде весело скакати,
Любо човном веслувати!

У неї погляд лагідний,
А мій, на диво, хижий,
Не полишає пам'яті
І вимагає рішень.

Отруює, захоплює,
Є натяк на можливість,
Відштовхує, долонями
Торкає нижче спини...

Мій погляд провокація,
Мов тест на витривалість,
Скорочуєш дистанцію,
Я жартома знущалась,

А жарт не жарт,
Відверто - в жар,
Спустися на коліна,
Пала ясним вогнем душа,
Бажанням захмеліла...

У неї погляд лагідний,
А мій, на диво, хижий,
Не полишає памяті,
І вимагає рішень,

Пронизливий,
Настирливий,
І ти відводиш очі,
Приймаєш заспокійливе,
Та хочеш...

Мете… Дерева у кришталь-намистах...
Уміло бешкетує сніговій...
Спить у перинах первозданно-чистих
батьківський сад… Тепер уже - і мій.

Тут кожен кущик батька пам’ятає,
і дерево без нього – сирота.
Чи за свого вони мене признають?
Чи до душі заміна їм ота?

І чую я півсонний саду шепіт:
-Ти нас, як ТОЙ господар, опікай…
І станеш ним також... Коли із щепи
збереш уперше власний урожай…

25.01.2013

ОСТАННІЙ ВІРШ

І знову лід і зверху – думка зріє, –
Пробити верх чи просвердлити низ?
Так, зринути, не втративши надії,
А там – за діло у чеканні віз.

Лід наді мною, проломись і трісни!
Я весь в поту, як ратай на жарі.
Я повернусь, мов кораблі із пісні,
Всі вірші пам'ятаючи старі.

Ще не піввіку, тільки сорок з лишком, –
Тобі і Богу я не був чужим.
Співати є що, ставши перед Вишнім,
Тож є чим оправдатись перед ним.
1980

Чудне дівча, хоч їй за п’ятдесят
(І з вигляду – цілком дозріла дама),
Та, бачте,
Про едемський марить сад
І юного, цнотливого Адама.

Віршує про кохання неземне,
Розкуте і прапервісно-шалене,
Спокушує осіннього мене
На те,
Що вже залежить не від мене.

Їй-право, я дивачку не суджу,
Висміювать її також не смію –
В уяві біля ніг її лежу,
Насправді ж перед нею бовванію
Адамом остовпілим,
Без надій
На призабуте вже гріхопадіння...

О Господи, прости й не пожалій
Для мене всепрощенного терпіння!


2002

Лукава ж ти!
А з вигляду – ласкава.
У гості запросила недарма.
Димить цигарка і парує кава,
І пес за мною стежить крадькома.
Ведеш розмову з досвідом, уміло,
Немов капкани ставиш і сильця,
І демонструєш перестигле тіло,
Його інтимно-звабливі місця.
Біліє ліжко, мовби кучугура,
А ти на ній – мов баба снігова…
Така натура – справдішня халтура
Й мене із пантелику не збива.
Жаліючи, тебе я не втішаю,
Пірнати в кучугуру не спішу –
Твоє гніздо холодне полишаю,
Пообіцявши: «Скоро напишу…»
Червоні плями на щоках – ознака
Твого розчарування: «Що ж, іди…»
Несамовито гавкнула собака,
Пустивши цівку на мої сліди.
Я геть втікаю, хряснувши дверима,
Вдовині ігноруючи «права»…
Моя душа, стійка і незборима,
Вдихнувши волі,
Плаче і співа.


18.10.1997

у меня есть ключи что откроют секретные двери
те в которые не постучишь потому что их нет
а за ними другие миры где в людей не поверят
если не обнаружат в их душах особых примет

а ключи как ключи только их невозможно увидеть
третий глаз не открыв и свой внутренний свет не включив
мы мечты созерцаем как осуществимые виды
не успев потерять ни надежды свои ни ключи

мы попали в другие миры нас узнали по вере
это нынче одна из особых душевных примет
мы открыли себя заскрипели секретные двери
ведь они никогда не узнают о том что их нет


2012

Дивиться в очі тихо.
Вік при дорозі. Вік.
Кажуть, то він од лиха.
Зболений чоловік.
Кажуть, це він колись-то
в рай полетів живцем,
випавши із колиски…
Та не питай про це.
Дивиться в далеч довго
із висоти візка.
І розмовляє з Богом,
мовчки. Тремтить рука.

пасувало б розкрити шановному панству
таємницю

Якщо англійську рими ув’язнили,
Мов Андромеда, всі слова сонета
Закуті попри змучену принадність,
Ми відшукати прагнемо щосили
Довершені, розкішні сандалети,
Щоб підійшли Поезії на ногу.
Упорядкуємо склади безладні,
Звучання струн дбайливо, слухом вмілим.
Жадоба чистих звуків у поета,
Як в Мідаса до злота потяг владний.
Вона примусить взяти із підлоги
Листки лаврового вінка навмисне.
Звільнити Музу не дано нам змоги,
Нехай її гірлянди власні стиснуть.

Не тривож, не тривожся, не треба.
На траві-бо торішній сніг.
І слідів там немає. Ще би
світлий спомин розтати зміг.
Не травмуй розтривожену душу, –
вибухово усе в мені.
У минулім лишитись змушу
і слова, і мовчання, і… ні…
Потривож, потривожся… Ще трішки…
Захопи у тремтіння полон.
Я – крізь будні розлуки – пішки –
до твоїх добреду долонь.
Хоч на мить розчинюсь у то´бі.
Наша правда – одна на двох.
Так потрібно сьогодні, щоби
не осуджував мрію Бог.
2012

Час бруньками на голому гіллі
Розпускався й писав у минуле
Тонни слів, як весна, запізнілих,
Щоб мости оброслися стінами,
Аби мури хоч краплю відчули
Мого болю – живого й постійного.

Час раптово і так недоречно
Поміж листям зеленим і свіжим
Впав дощем на оголені плечі.
Захотілося бути іншою - ніжною,
Попри вітер і напрям течії
Зупинити ту мить на вічність.

Час на землю кленовим листом
Опадав і кидався під ноги.
Ненароком чи, може, навмисно
Піднялася настільки високо,
Що зі серця злітали ноти,
Що на небо поглянула зблизька.

Час летить понад містом снігом,
Не жаліючи рук і волосся.
Повертаю думки так просто
В кожну мить, що від мене побігла,
Напиваюсь думками вдосталь
І, розплющивши очі, прошу:
«Хай біжить повільніше, Боже».

25. 01. 2013 р.

***
Колись я відспіваю й відіграю,
І не вгадати на якій струні.
Лише одне я достеменно знаю –
Вмирати не захочеться мені.

Посаджений на литий цеп пошани,
І кільця слави ще не по зубах...
Ей! Хто в міцні ворота стука рано
По скобах кованих, сховавши страх?!

Хоч тиша скрізь, та там стоять, я знаю,
Не всім страшні ці ланцюгові пси.
І ось я понад тином помічаю
Знайомий серп блискучої коси.

Я перетру сріблястий цей нашийник
І золотий ланцюг перегризу.
Перестрибну паркан і, мов розбійник,
Порву боки – і вибіжу в грозу!
1973

З Лохвиці до Бережан
Якось летів кажан,
Він бо хоч не літак,
Та політать мастак.

Біля Погребища
Ловко піймав хруща,
А біля Теплика –
Злапав метелика.

Низом же все дими –
З Балти до Кодими,
Далі ж усе поля –
Аж до Костополя.

Обіч Красилова
В нього вже сил нема:
"Чи ж до Волочиська
Хоч доволочуся?"

Вже біля Бобринця
Бачить – пригода ця
Втомлива й де кінець?
Й нащо цей Бобринець,

Карма на нім яка?
Краще вже Знам'янка…
Та й повернув домів –
Добре літати вмів

Наш мандрівний кажан.
Шкода, що Бережан
Все ж не добувсь, бідак.
Хай, адже кажуть так:

"Ліпше кажан в руці..."
Ліпше – до Лохвиці!

(Але ж які бажані
Й жадані Бережани!)

Од цього свята – і до нових свят
Біжу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,
А віршами, що будні прирекли
Безмовними сидіти у неволі.

Мої очі приховують смуток,

Біль у серці втопила глибоко...

Я не видам із вуст ані звуку...

Душу розпач шматує жорстоко...

І боротись не варто, несила,

Доля нас жартома розкидала

Між роки, кілометри... Щаслива

Є та мить, яка нас поєднала.

Нерозгадана магія слова,

Погляд, пісня... І зустріч, й розлука -

Все водночас - і радість, і мука...
2013

Інший постукав у сон – серце йому відчиняє,
нишком пускає у дім, звідки давно мігрував:
тут ми морозили-ся, тут зігрівали-ся чаєм,
тут заплітали плітки з виру заварених кав.

Подих – тягучий ефір, серце в реалі не тямить,
довго чекала Його – ось він, шукає нічліг.
Рух захлинувся слізьми, щастя вдавилося днями –
довгим сувоєм чекань, що обітнути не зміг.

Ніжність на рівні ножа, доля бинтами закута,
квітня обпалений цвіт і недописаний біль.
Про забрунькований рай із пелюстками цикути
крутить завбачливий Бог нам на стіні діафільм…

Кажуть, що Інші зі снів – то до недуг і негоди,
ось тобі ллють молоко, завтра кидатимуть глек.
В час, коли сплять ліхтарі й небо палає зі сходу,
сонна і квола... шукай сходи найближчих аптек.

білий боже моєї зими
білий боже
припини цю красу припини
бо не гоже
розтинати це серце живе
срібним лезом
і пускати - нехай-бо пливе
без адреси
серед міста закуте в кришталь
ніби в панцир
поки скрапує тиха печаль
з теплих пальців
і хоч ніч не здається - кує
дням шоломи
хай мечами їх світло твоє
переломить



24.01.2013

Через життя іду словами.
Слова, як кроки я кладу.
Вони зі мною, коли сплю
Заходять в кожну сонну драму.

Дивлюсь на край свій. Він не дама.
Присів на ньому чорний сніг.
Слово, як кам’яний горіх
Стиснений слабкими зубами...

Вони, що стеляться рядками...
Вони бо голкою комусь.
Буває, слів своїх боюсь.
В’яжу їх чорними нитками.
На папері стають хустками
Наших улюблених бабусь.
20.01.2013р.

Світанкові роси, ноженята босі,
Cтежечка-в’юночок аж за небокрай,
Там де я маленька і дзвінкоголоса,
У ромашках літо – долю відгадай.

Гомоніли роки і шляхи широкі
Доля простеляла, немов рушники,
Тільки ця стежина, і роси краплина,
Зігрівають серце, кличуть крізь роки.

Із країв далеких лину, мов лелека,
Птахою я лину у батьківський край,
Радо зустрічає, і росою сяє
Стежечка-в’юночок, що за небокрай.


Серпень 2005р. Надія Таршин

Час працює не на нас – секрету немає,
А на тих хто Україні жити заважає.
Хто, мов шершень, підточує і її руйнує,
Щоб побільше нагребти - нічим не гидує.
Ми усі ці двадцять років живем під панами,
Платять злиднями, бідою, та і штурханами.
Зневажають, пригинають, лютують над нами.
Ой, нелегко нам звикати жити бідаками.

Серцем чую - їм недовго уже панувати,
І убогу одежину з народу знімати.


Березень 2012р. Надія Таршин

(розмови з О.М.)

А жорна літні...
й жнива амбітні,
та на душі сльота
і небо лиє воду,
і янгол не літа-є
в таку погоду.

Досягнута мета,
і сталось, що хотів.
Посеред літа
у вирій янгол відлетів.
І самота…

Десь тут чи там
лишився сам на сам
з ш-м-а-тком свойого тіла,
і поміж інших тіл,
і поміж різних діл
поміж буттям і грою...
тепер вже знаю,
що янголи не повертаю-ться
зимою.

2007-січень не 2012р.

Укине Вічність до кишені
Свого одвічного пальта
Усі діла мої мізерні,
Які плодила суєта.
Зі мною разом і надовго:
Допоки крутиться земля,
Допоки встане перед Богом
Моє зміліле в часі "Я".
2013р.

Колисали ліси, колисали
Коли снігом, коли голосами.
Голубіла стоока віхола,
Колихала її пересміхом я.

На волосся спадали хвилини,
За плечима стояли століття,
У такому сплетінні людина -
Ледь самотня і несамовита,
Несмілива, як перша молитва,
Божевільна, як лет хуртовини.

Наполохані, танули тіні,
Все жило у своїм мерехтінні.
Коли снігом, коли голосами
Колисали ліси, колисали.

Б"ється щука на скреслій кризі...
Щуко, щуко, пірнай углиб,
Доки місця в "Червоній книзі"
Серед інших наївних риб
Не знайшлося для тебе, щуко!
Переповнена вщерть Сула
Нап"ялася вербовим луком
По обидва кінці села,
Залила оболоні й луки,
Затопила всі криниці...
Запливають в городи щуки,
Де чатують на них стрільці.
Шаленіють рушничні залпи
(Б"є без промаху дядько Йван) -
Знов і знову криваві лапи
Лиже жадібно доберман.
Тітка Галька шкребе пательні...
Свіжина...Самограй...Інтим...
Березневі тони пастельні
Пожирає жертовний дим.


1996

Підвозили до Свистунівки
ми офіційних молодиць -
над ними сяяли, мов німби,
величні зачіски... І ниць
перед царицями я падав,
стеливсь барвінком унизу
й передчував у їхніх знадах
непередбачену грозу;
"водив козу навколо тину",
пажем наївним прикидавсь...
Таку розвинув "гуморину",
що сам із себе дивувавсь.
А що ж цариці-молодиці?
Куди й подівсь офіціоз!
Не кресонули блискавиці,
не гримнув грім серйозних гроз...
Вони сміялися так щиро
з моїх блазенств і дивовиж -
я був для них звичайний щиголь,
хоч Свистунівка не Париж.
Осіннє сонце заясніло
в зеніті карих їх зіниць,
і я схилявсь над ними, ніби
дзвінке натхнення пив з криниць.


2006

дві милиці, а я один
горіло там, у мене дим
ходи сюди, кореспондент
у три руки… не банда, бенд
ковтали, грали.. смердний чад
на очі ліз, і в душу… гад
о нота бена!…щербатий гріш
по склу… по склу… все босоніж
йдемо в кураж, аж скрізь гуде
періщить дощ, і вітер дме…
де вуркіт-тупіт колії
вечірка чисел і нулів
у роті зуб… а, що там зуб?! -
на варті ніч, тремтіння губ…
о мамо, мам… прийдіть скоріш
на День народження
у вірш…
2013.

Біля багаття мого роду тихо.
Земного неба – церкви – біла тінь.
Німим селом глухе пройшлося лихо,
Схилилось під ялини золоті.

А я сюди приїхав зі столиці,
Де зінфлювали гривні і слова,
Побачити, чи світить тут на лицях
Душа жива.

По семиструнній глибині дороги
Іду у поле, де хрести і щось...
Не від людей, від звіра чи від Бога,
Яке мені покинуть довелось.

У пам’яті обличчя мокре й світле.
Як вдавано сердивсь на мене дід...
Руденькі однокласниці на мітлах
Пливли в огнях, літали у воді.

«І хворий пес, і холості патрони...» –
Іде назустріч друг дитинства – Вовк...
Умерти? Жити? Хто ж кому боронить?
Вперед ногами хтось... благенький шовк
Стирчить з-під віка...
Потім напилися...
Майбутнє у минулому.
Я тут.
І Шлях Чумацький – ніби шкура лиса.
І кров залежна...
Й незалежна ртуть.

Тут люде сильні тільки нелюбов’ю...
А в порожнечу мрійно зирить Той,
До кого, не умівши жити, йшов я,
Мов йде до світла перемінний "ток".

Або як сніг летить на церкву білу,
Метелик на посвячену свічу,
Сльоза – у море...
Кров до серця бігла,
Яку, як смерть, не бачив я, та чув.

Убить печаль в безпутному весіллі?
Послати всіх і все під три чорти?
Чи налягати на заморське зілля,
Яке мій друг священик освятив?

Отак, болюче, молодість відходить.
Нема давно звірят, з якими ріс.
Минають зорі, всесвіти, народи...
Як золоті листки з тонких беріз.

Якось вночі, в тихомареві сну
Я споглядав мізансцену чудну:

Бачу — роденівську пластику тіл,
Злитих у танці палких почуттів,
Тіло до тіла — у відблиску свіч,
Плотська жага струменіє із віч,
Від поцілунків опухли вуста —
Пара знеможено входить в екстаз...
Двоє на ложі — рука у руці,
В неї з утіхи — сльоза на щоці,
Пахне волосся, усе в завитках,
Втома блаженна застигла в очах...

Я придивляюсь до рис їх облич:
Чи зустрічались ми десь віч-у-віч?
Сон же мені недаремно наснивсь —
Може цю сцену я бачив колись?
Думка напружено б’ється — не спить:
З іншої повісті вкрадено мить –
Та ж героїня, і та ж її роль,
В повісті іншій — лиш інший герой —
Вже не коханець і не любий друг,
А офіційно_ «законний_ супруг».
Право його захищає закон
На почуття, на стосунки, на… сон,
Навіть на жінку, що молить: «Не спи…»,
Ну, а «законний»… сумирно хропить,
Або, навушники вклавши до вух,
Ніжністю слів не засмічує слух.
Хто ж кого зраджує в повісті цій?..
Двоє на ложі — рука у руці,
Втома блаженна застигла в очах,
Пахне волосся, усе в завитках…

Сон забирає героїв моїх,
Я вже змирився — не знаю я їх.
Думка нараз осінила мене :
Я приглядаюсь і бачу… себе!
Лиш не второпаю в тім одного —
Хто я в цій сцені, у ролі кого:
Може, коханця, любого друга,
Чи, не дай Боже, такого «супруга»?!

У пристрасті оголеній,
У ритмі твого збудження,
Торкнувшись поглядом очей,
Душа співає «до-ре-мі»,
Рахую твої рухи я
І «хочу» рветься аж з грудей…

У місячному відблиску
Уста палкі охоплюю
Цілунком, що зриває дах…
Солоні краплі ніжності
Роси твоєї хочу я
Відчути на своїх губах…

Шалено серце стукає,
Бажання хвиля котиться
Донизу… Відчуваю жар…
Чекати втіху мука є,
До мене ти приходь – і все…
З тобою, любий, бути – рай…
2013