На себе я давно не схожий.
В душі моїй - розчарування.
Пробач мені, Всесильний Боже!

Що в цьому світі допоможе?
Чи пізній дощ, чи зірка рання?
На себе я давно не схожий.

Якщо проснуся рано вранці
На день народження, чи після,
Відсуну солоди і танці
В які, чомусь, бездумно вплівся…

Якщо блукатиму в мовчанні
В той самий день десь пообіду —
Нам не зустрітися вже в бані,

Ізнов мертвотну блідість подолає
Душі цвітіння - диво почалось --
Мов та цариця в шубі з горностаю
На плечі хвилі розлила волось...

Мене - яскравий спогад зігріває --
Кав'ярня. Вечір. Я відчув, що - ось --
Нарешті -- поетичному ратаю

зненацька
проснулися витоків струни
пронизують простір
що згадкою лунить

про небо блакитне
без хмар
волошкове

Ця шкідлива звичка постійно слухати шум,
Голоси, що змінюють один одного піксельним болем екрану,
Музикою з динаміків твоєї відстороненості,
Втечі у павутину міста з острахом пропустити, щось надто важливе,
З такою захланністю дослухаючись до замовле

Дочекатись би дзвіночка…
Жаль... шкода, не дочекавсь.
До ріки біжать струмочки —
Кілька сот своїх держав…
Всі вони якісь журливі…
За вікном, дивлюсь, дощить.
А навпроти груші -- слива
Хочу вірити — дзвенить…

Вертає у минуле
одна щаслива мить,
аби ми не забули,
що час, таки, летить.
І тьохкає серденько...
гадаємо, – коли
раденькі, що... маленькі
ми іноді були?

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Да

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому

Ось він – дух козачий у плоті –
сила Божа, погибель вража.
Хто ти, Воїне? Друже, хто ти?
Нам історія потім розкаже.
Чи є люди тебе сильніші?
Не стрічав я таких донині,
кожен з нас не святий, а грішний,
Бог такою створив людину.

Розвелося мамчиних експертів!
Ми та ворог наш для них - це рівність.
Чисті мрії, бомбами роздерті,
Ще живі та не втрачають гідність.

Стати вільними? Облиште! Що ви!
Душу тренувати - справа панська!
Тож навіщо вчити рідну мову?

Було невесело раніш,
А нині зовсім сумно стало, –
Немає правди ні на гріш –
Лише обман довготривалий.
Хоча немає цілих жил
Й до тебе ставлення негоже, –
Даремних витрат і зусиль
Ніяк позбутися не можеш.

Наші дітки граються в тривогу,
Влад, Галинка, а також Максим.
Ось сигнал. "Подалі від порогу", -
То Максим наказує усім.

І Галинка ляльку притуляє:
"Ти не бійся. Буде все гаразд."
Ці слова дівчатко пам'ятає,

пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила

Старість - це не тільки сивина,
Слабкість тіла, вузлуваті руки.
Молодих випалює війна:
Рани, страх, тяжкі душевні муки.

Тридцять років - а неначе дід!
Підійди - заглянь йому у вічі...
Сипле попіл на холодний лід

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусал