Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,

Осінь - кольору полум'я свічі:
Вогник вдячності та молитов.
Сяєвом жовтим сповита земля,
Свічі-дерева запалені знов.

Осінь голубить, осінь шепоче,
Осінь тебе обійняти хоче,
Осінь до серця свого пригортає,

Згубивсь. Відстав. Приліг. Спочинув.
Набрав дзвіночок сам собі
Згадав усе… і ту дівчину,
Що перестрілись у журбі…

А краєвид торкнув долоні
І підштовхнув з обійм до дій…
І прошептав наживо промінь:

Вільне місце у маршрутці.
Сів малий хлопчак гарненько.
Стала поруч в сірій куртці
Повна жіночка старенька.

Лиш малий устати хоче, -
Та у сміх. Його спиняє:
- Ще посидь! Не треба, хлопче.

Миколка в лісі назбирав грибів
І вже було додому повертався,
Як чує – хтось по стежці наближався.
Тож він бігом за кущиком присів.
З’явились два десятки вояків,
Хто в чому та з тризубом на кашкетах.
Хто з автоматом, хто із пістолетом.
«Свої!» - мел

Болград на Бєлград Луцьк на Пуцк Самбір на Сомбор Крюків на Краків Кобеляки на Кобленц Козятин на Кайзерслаутерн Берегово на Берген Любінь на Люблін Седнів на Сідней Брусилів на Брюссель

Якщо треба було б відправити позаземним цивілізаціям украй стислу інформацію про мою країну, але яка всеосяжно охоплювала б усі наші чуття - історичні, моральні, політичні, поетичні, музичні тощо, я (можливо, й не лише я) зупинив би свій вибір на пісні Та

Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до с

a з кружком сиділи під дашком.
А спалився,
кружок скотився.
Хто залишивсь під дашком?

Перекипить цей лютий гнів.
І перетопиться на милость.
Чи це було? Чи все ж наснилось –
на древнім капищі Богів
відродиться моя Вітчизна,
по ворогові справлять тризну
і втішать вперше сльози вдів,
і отроків осиротілих.

Усе нижче до землі
Припадають трави,
Й часто губиться в імлі
Сонечко жовтаве.
Тихне скрізь пташиний спів
І поснули оси, –
Тільки тьмяних кольорів
Різко додалося.

Хто надворі листя носить?
Листя жовте і руде?
Господинька - панна осінь -
вітер в кошики кладе.
А нагорі - небо си-нє:
з-під порогу втік туман.
Попідтинню квіти стигнуть.
Диском сонце косить лан.

Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Біль, що гаптує нитками – чорним

Дівчинка руда
Дарує тобі квітку...
Наче сонця дар.

17.
Дай сили, Боже,
Битись у двері глухі!
Пустить хто, може...

На парнасі гикає коняка
(Гундарєв дописує катрен)
ще рядок й пегасик точно клякне
чи топитись піде в Борисфен.

«Краще так, чим пописульки «майстра»,
бо за ними плаче психіатр,
сил немаю більше. Хватить. Баста!

Небо хмуриться, бо сонце
Десь блукає кілька днів, -
Замість зайчика в долоньці
Крапелиночки дрібні.
Як побачили у жменьці
Ці краплинки ластівки,
То сховалися в кубельцях
Від вологої руки.