Хороші хлопці не розповідають матерям, де ночують і що їдять на вечерю. Матері хороших хлопців знають координати перебування сина з похибкою в десятки, сотні, а іноді й тисячі кілометрів. Хороші хлопці не телефонують до мами справно, а тільки тоді, коли випадає нагода. Нагода полягає у ретельно підібраному фоновому краєвиді та відсіяних звуках. Коли необхідного краєвиду не вдається відшукати, хороші хлопці не вмикають відеозв'язку, звинувачуючи усіх і все у таких дрібницях, на які жалітися гріх, мовляв у нас тут погода сонячна, все б нічого, але перебиває хвилі... Хороші хлопці завжди обманюють маму, навіть про те, що вони не в доброму гуморі.
Хороші хлопці обманюють і подорослішавши, обманюють в шлюбі, обманюють матерів власних дітей. Вони ніколи не кладуть усієї зарплатні до бюджету сім'ї, бо левову частку витрачають на свої дорослі хлопчачі іграшки. Коли дружина запитує, на що цього разу підуть кошти, за які вона мріяла купити для донечки велике ліжечко, хороший батько відповідає, що ліжечко - це тільки ліжечко, не варто про це й говорити.
Інша справа з іграшками для великих хлопчачих машинок, - коли якась із них що невенька виявляється несправною, хороші хлопці не добирають слів в розмові із продавцем, не дають розмові завершитися, аж доки у відчаї цей продавець не викине свого телефона до смітника. Самі ж хороші хлопці у відчай не падають. Разом разом з іншими хорошими хлопцями вони майструють іграшку самостійно, дружньо і спільно, як майстрували повітряних зміїв в дитинстві з братами. Тепер вони побратими.
Проте Хороші хлопці не поспішають знайомити рідних зі своїми новими товаришами. Сестри й дружини хороших хлопців допитливі. Вивідавши усю життєву історію кожного їхнього товариша, вони щодня передаватимуть їм вітання і запитуватимуть про здоров'я. Тому, коли одного разу біля хорошого хлопця сидітиме новий товарш, він попросить його мовчати, доки сам невміло вигадуватиме, що ж розказати про справи старого товариша, якого більше ніколи не буде.
Хороші хлопці не бувають чесними і до шлюбу. Вони покидають своїх дівчат, не повідомивши їх про це особисто і не готуючи до розриву. За хороших хлопців змушені виправдовуватися інші. Трапляється, - хороші хлопці покидають дівчат ще лиш у зародку їхніх стосунків. Не дозволяючи їм пізнати себе, вони й не дозволяють розчаруватися тій, що вже зачарована. Така дівчина ще на минулій суботі могла літати в хмарах і мріях про перший поцілунок, аж раптом просто посеред вулиці падає на коліна, випадково дізнавшися з колони автомобілів, що хороший хлопець її покинув.
Та буває, що хороші хлопці нікого не покидають, бо нікого не підпускають до себе близько. А тих, що вже були наблизилися, хороші хлопці, самі залишаючися на місці, змушують задкувати.
Хороші хлопці не дивляться в очі, не вимовляють ні звуку, уникають зустрічей.
Хороші хлопці заглядають у очі, кричать до втоми, шукають уваги.
Колись давно, коли жити було важко, бо і так можливо, люди жартували: хороші хлопці перевелися! І відповіді на це були довгими та суперечливими.
Тепер, коли жартувати важко, бо не для всіх можливо жити, люди констатують: хороші хлопці закінчуються! І відповіді на це не знаходиться.
Та відомо одне – хороші хлопці такі як любов, що ніколи не перестає. Хороші хлопці ніколи не перестануть бути хорошими хлопцями і ми любимо їх за те, ким вони є.

19.08.2023

Приймаю в тобі усе. Починаєш між іншим, втомлено і відсторонено серед легкої розмови: пригадуєш, нещодавно мене викликали на роботу у вихідний? Так от, я збрехала. Їздила в те місце без тебе. Не була впевненою, що доберуся вчасно. Та й не пам'ятала дороги. Я не потребувала тебе поруч. Дуже хотіла туди.
Я слухаю і допитую, повільно розмотую клубок деталей. Обличчя у мене просте, безвиразне, не відлякати б тебе емоцією. Давно вже забула, як воно – дивуватися, та злегка, лиш на мить, піднімаю брови – данина людському стосунку, не відлякати б тебе і байдужістю. Можливо й хотіла б бути виразною, та вивчила, що у виразності, як і в озвученні, є, хоча й непомітна в моменті, поглинальна енергія. Вона всотує навіть не час чи силу, навіть не ідею, а сам стержень, серцевину людини, те, що могло б називатися іскрою душі, як називається іскрою дія Божого Духу. Після виразності та озвучення завжди відчуваю себе спустошеною, без драматичного натяку, але банально і картинно спустошеною. Це наче вилити усю чисту воду на мокру землю – безслідно, нешкідливо, та не залишиться для пиття. От тому і живу зі стуленим ротом, тому непохитна в присутності – бережу в собі воду, щоб вдосталь напувати людей. Але ти зовсім інша, казала ж не раз, маєш потребу в розмовах. Лишень дещо втомлена нині. Я вивчили формулу – не відлякувати. Я слухаю. Знаєш, вода у мені заряджена. Попри зовнішню гладь – в глибинах безліч коливань атомів, і з кожною хвилею доноситься інше відлуння: збрехала, не потребувала, хотіла... Гладь моя щільна й непрозора, та коли б отим коливанням дібратися до поверхні, – щось подібне на сонячних зайчиків зблискувало б й зникало невпинно. Це мої усмішки, люба, бо пишаюся і милуюся твоїм виринанням із власних глибин: збрехала, не потребувала, хотіла!.. Втомлено і відсторонено – тільки так жінки нашого роду наважуються зізнаватися у собі.
Візьмеш колись і мене з собою? – нарешті стаюся безтурботною, коли ризик відлякати минув. Звісно ж! – набираєшся врешті сил. Приймаєш і у мені усе.

27.05.2023

Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь просто отримую ще міцніші обійми. Моя дівчинко, мамо, промене моїх днів! Як всміхатися в темряві, як не заплакати на видноті? Всі жалі мої носиш у горлі, хоч жоден тобі не назвала. Мрії мої світанками закрадаються неозвучені. Називай їх отак, як мене називала з колиски, – веселинками серця. Я ж по заході сонця на зміну їм буду приходити, пильно смуток ховаючи в сутінках, щоб одна з нас могла говорити. Інша слухатиме.
Прибігає мене цілувати, сповнена радості. Питаю: за що? А у відповідь чую: бо ніколи мене не засуджуєш!
Моя квіточко, мамо, принцесо моїх володінь! Як ти сяєш в своїй любові!

04.05.2023

І. Мікелянджело мусить обирати

Мікелянджело прямує звичним маршрутом у сизому ранковому тумані з ріки-супровідниці, що шумить так голосно, аж він заледве стримується, аби не спуститися до неї крізь зарослі чагарників і довго-предовго дивитися, як на слизьких брудно-зелених брилах піниться щораз нова і нова хвиля, так ритмічно, аж йому паморочиться від повторів, та у своїй небесно-блакитній курточці, що шурхотить при найменшому порухові тіла так гучно, аж він починає шкодувати, що дозволив бабусі промити йому зранку вуха. Сірка, то й що?! – кричить незмінно Ейпріл О'Ніл кожному дурню, який зроду не чув про чемність і хвороби вух. Ейпріл є його старшою сестрою по пеленках, – так каже його мама, яка допевне знає історію їхнього пеленкового життя. Але уточнення "старша" дратує Мікелянджело так сильно, аж він викручується довкола своєї осі, що дорослі називають проявом норову, і вибігає чи то за двері, чи за ворота, або ж і за межі всього дозволеного, де можна дати волю злості, шмагаючи палицею кропиву чи, вдихаючи якнайглибше, зривати її голіруч.
Мікелянджело навмисне вийшов з дому сьогодні раніше ніж зазвичай. Це вперше він вдається до такої хитрості, та як по правді, розмірковував над подібним вже кілька днів. Уся справа у тому, що світ безповоротно змінюєть. Його брат по народженню значно давніше попереджав його, що подібні зміни неминучі. Хоча як сказати попереджав, – старший брат сам був утіленням усіх цих жахаючих змін. Подібного Мікель не схвалював, та де це бачено, щоб нижчий вижчого повчав. Ростом він вдався в маму, та хай йому грець, усі чужі дядечки і тіточки, яким випадає нагода міряти його поглядом при вуличній балаканині з його родичами, кажуть, що він напевне з отих хлопчаків, що в підлітковому віці швидко розтягуються в ногах та хребті. Такий варіант обговорення свого розвитку Мікелянджело сприймає з незрадливою швидкозаймистою усмішкою, яку, як не старайся, стримати не вдається. Мікель сам по собі є особою веселою, жвавою і в свої вісім років уже добряче утвердився на такій репутації. Власне тому при поділі ролей на довготривалу гру і мови не могло бути, щоб оранжеву пов'язку мутанта-веселуна забрав собі хтось інший з компанії.
Підтримувати себе на дусі Мікі старається навіть зараз, тому і йде підстрибцем, таким високим і поривистим, що здається, ще трохи і побіжить, якщо не полетить. А все тому, що знає, – цю справу треба довести до кінця – Ейпріл не повинна його наздогнати!

12.11.2022

Бачу прощення таїнством двох, подібним до інших таїнств величністю, та не подібним до них відсутністю посередника. Бачу прощення творінням двох, подібним до інших творінь етапністю, та не подібним до них опором. Бачу прощення святістю двох й винагородою, яка покриває лиш тих, що готові стояти на одному рівні: не величатися, не дозволяти понижуватися іншому, не втікати з-під її покрову завчасно. Бачу прощення, та не можу висудити. Слів йому чи мовчання за свідків привести?
Панікую. Пробачила! – без прийняття вигукую. Й зостається не сповненим таїнство, миро слова мого виливається в землю, бо не підставляли чола. Зневірююся: пробач! Та не приступають до таїнства, без примірки назвавши завеликою обручку вірності.
Покладай нам на голови руки Свої, Господи! Ставай посередником поміж нами, коли люди удвох неспроможними є сповнити власного таїнства.

04.05.2023

Наломила збурника ненароком, коли спускалася долу, разом з полуднем до підніжжя. Лишити в траві – жаль, забрати з собою – кримінал. Айбо де межи тим сховано гріх? А гріх – він, як оті пурпурні ружі збурника, рясніє на відкритих місцинах, красується на самісіньких краєчках обривів і множиться, множиться, множиться перед очами аж понад обрій і усю зелень. Зведеш до чистого неба погляд – і там ввижається гріх, мовби чорниці перед сном, яких за дня, буває, назбираєшся донесхочу.
А чи тому він збурником зоветься, що має спільний початок з початком самого Змія? – міркує, – чи не сам заманив її к собі? Аж так і видиться їй поміж припадків совісти за понищення червонокнижної фльори і межи любувань дрібним отим пучечком тепер вже своєго чарзілля, видиться їй, начебто тутечки, на оцій от горі усе як є – густо покрито збурником, а посередині сеї місцини стоїть єдне тоненьке дерево, таке непримітне, мовби зі стебла червоної ружі виросло – дичка безплідна. І видиться далі, що обмотує ту бідолаху великий тлустий змій, либонь і від стовбура товстіший. Мастю чорний. І шипить щось своєю зміїною мовою, може, підійди? Тож підходить, як звикла – без страху, тільки що руку з квітками позад себе ховає, бо встидається, що зірвала. А підійшовши якнайближче, чує од змія: зрубай!
Чого б то мені для тебе дичку рубати, – дивується з нечистого, – негет на дрова? Як стемніє, будеш і собі через ватру плигати? Зрубай, каже. Ач який! – І гладить кору співчутливо, зітхає натужно.
Але змій не вгаває: зрубай те, що не родить! – шипить і вовтузиться.
Надивившись на деревце, викрикує і з підтюпцем до плазуна, аж той окраску мінить чи то до жовтої, чи геть до білої. – Зрубай, кажеш? Буде тобі! – І простягає руку з букетом до кінчиків його роздвоєного язика.
Дивися, мовть, якої наломилам си ружі в віночок. Наломилам си, бо файна. А вичором танцюватиму біля огню. Огень розкладу великий, бо люблю. Та рубати мені нічим, хіба що переломлю, якщо подужаю, і якщо ти гідно попросиш.
Ссс... – звивається роздратовано змій. Знову – ссс... Та більше ні слова.
– Ах, ти не звик простити дівку, нечистий? – регоче й собі не згірш того сичання, – плазуєш, а попросити не вмієш. А тоді кладе на землю те, що ще хвилькою раніше так старанно ховала за плечима, що не вклалося у зміїний язик, і береться ковзати руками по стовбурі, по голій кроні, мов заспокоює дерево перед вічним сном, мов переконує, що йому не болітиме. Аж раптом – хрусь! Подужала. І пішла луна горами, покотилася, наче вода перекатами, на тверде ябками, насухо громовицями, понад хребтами, понад хмарами... Так би й стояла, й дивилася в оту далечінь, куди звук від страшного втікає! Подужала!
Так би й стояла, але треба завидно долів зійти. Про танці вона збрехала, ох і нагрішила на рівному місці! А про ружі – хтозна, де йому правда, якщо лишати в траві – жаль, а з собою забрати – кримінал. Та після скоїного згинається по букетик, бо хоче красу за собою носити, а натрапляє пальцями на щось гладке і кругле, чого раніше тут не помічала. У траві лежить яблуко.
Оце так знахідка! – несміливо посміхається до дички, – а казав змій, що ти не родиш. І відкушує від соковитого. І все їй любо довкола, все їй на серце лягає. Так би й стояла! От тільки б ще мертвий змій не звисав з гілки зайдою – збурник, їй-богу!
А свого збурника пурпурового вона до віночка пришпелить, айбо де ж тут сховано гріх!

28.04.2023

Незабаром народиш первістка. Обіцяють, що на мої іменини. Підбираєш йому ім'я, розглядаєш такі, як новорічні дарунки для незнайомців, – цікаві, непроговорені. А між тим –повторюєш, аби не сумнівалася, – в подарунок тобі народжу! Аж ось, доки я ще готуюся до любові неназваної, серед усіх обираєш, буде Марком! Та чи мудро це, – готуватися до любові? Запевняю тебе: красиве, мов янгол, що на верхівці ялинки! А в душі усміхаюся: це либонь мої музи натхнули її, хитрунки, на честь нашу спільну. Це ж бо перша моя подоба, яку самотужки натхненно творила, підбираючи літери на язиці: мр... і аррр... і рк! І витворила. І ожила в них. І віджила в них врешті.
Заглядаю у очі свого Дужокрилого, що сідає під стелею й пір’я розчісує, – скажи, чом же ти їй не нашептав? А коли не отримую відповіді, проваджу своє: як на руки візьму сина цього улюбленого, то гладитиму його по голівці під тихі наспівування "мрр-ррк", та на честь твою потайки кликатиму: у-лю!

30.12.2022

Краї моєї стежки завертають за обрій і дикими слізьми, неолюдненими, безіменними закипають в болотах, приправлених розмаїтим сухостоєм. Вже осінь. Вже осінь, та досі осторонь Час.
– Як ти? – запитую, та не дивлюся в очі.
– Дурненька, що мені станеться? – гірко всміхається вересневим пижмом, не дарма ж називають криворотом.
– Приворотнем, красуне! – зривається на відчужений сміх. Та, мабуть, повен ніжності, не розтрачував бо на смертних, не стримується від доторку і повільно відкидає мені пасмо волосся за плечі.
– Знаю, що чуєш навіть несказане, та не студи мені шиї таким оголенням – вдавано бурчу, – бо криворотом також! Та, якби мав владу обирати собі ім'я і воплотитися в нього у повній мірі, ким став би ти для людства і цієї порослої травами пустки: тим, хто чаклунством латає чужі підслухані душі, чи тим, хто з відразою до їхньої хворобливості створює нові, старі ж – розсипає насінням бур'янів?
– Нові душі... – задумується Час, – нові душі! Чи можу я бути певен, що сотворіння нового цілком захопить мою думку-блукальницю, аж виведе її до краю цієї нескінченної муки ходіння по колу.
– До краю? – тепер уже я не впоралася зі сміхом, нещирим і дещо істеричним. – Краю не існує, невловимий, та є те, що називають безбожністю. Невже тобі й не знати? Скільки разів, а хоч би й за календарний рік, ти доходиш до цієї вбивчої безбожності, що шлях до неї пролягає моєю стежкою, і мов над обривистим берегом океану, стоїш й докладаєш усіх зусиль, аби не спонукала тебе своїм диханням впасти чи то в кінець віків, а отже до перемоги зла над добром, чи то на зворотний шлях, а отже – в черговий столітній бій між янголами і демонами?
А я ще ні разу не виходила за обрій, – змінюю натужну тему, бо боюся почути його відповідь, – він втікає від мене зі зміною дня і ночі. Ох, обрій ще той гордій! Якби ж тільки сонце могло супроводжувати мене нога в ногу, а сон відступив навіки!..
Але ти? Ти бачиш значно дальше за мене. Розкажи, чи студено там в ноги?

Іноді наші розмови жовтіють швидше від осені. Час, здавалося, знову мене обманув. Втеча! Це так схоже на нього – змінити картинку розмови на якусь стару і затерту. Про що вона була? Можливо, про мого собаку. Аякже, мій собака – найкраще, що можна обговорювати задля легкості та дзеркальних посмішок. Можливо, про диваків, що збирають шипшину задовго до перших приморозків, наче навмисно крадуть у себе запоруку здоров'я, а в природи – красу. Можливо навіть про погоду, чому б не про погоду?!
Ці нарізки розмов хаотично вигулькували й зникали, заколисуючи до нудоти, аж доки я не отямилася від запаморочення, вхопилася за першу-ліпшу з них і, здавалося, стала на рівні ноги. Тільки віддалено відчула себе деревом – якоюсь дичкою, покрученою на протягах. Різнобарвне листя так заспокійливо опадало з мого єства. Час стояв трохи осторонь, монотонно повторював давно відомі істини і милувався мрякливими далями, коли я стиха зашелестіла на знак присутності: знову тут все сповільнене і тягуче!..
– Послухай! – раптово розвернувся Час, тим самим олюднюючи мене. – Що мені від здатності перемінювати чужі серця, якщо не прихилив твого за десятки років? Приворотнем зватися не хочу. Я обрав би називатися криворотом, – всміхається гірчично з полегшею. – Ти ж ніколи не дивишся в очі, мабуть, читаєш по губах?

16.09.2022

Журавлями пролітають духи моїх дідів над зелено-жовтявим полем чужого краю, посеред якого стою, відкинувши голову як повний сонях, й тріпочу на вітрі випаленим полотном, що так подібне до зів’ялого листя й пелюстя. В очах мені розкриваються стиглі зернята, в очах мені, разом з чорними цятками страхів, цідяться теплі олії та розходяться колами по землі. Вигріта квіта між шепотом трав і сюрчанням комах сонно колишеться в ніжному почутті.
Діди летіли здалеку ще напровесні, аби поглядіти, як їхнє продовження з плоті та крові молиться їхнім богам, і щоб засвідчити думки продовження. Але не застали ні сліду, ні каяття, ні клятви, ані людини. Їхня змля полишена. Довго вишукували вони, стерши в польоті весь жаль і докір, а знайшли мене аж під осінь, впокореним і вкоріненим соняхом теплого дня на чужому порожньому полі. Я стою на ньому і вже не пригадую іншого. Поле родить в мені надії.
Духи моїх дідів нарешті втішені, побачивши нехай і відступницю, але вдячливу, нехай не досконалу, але рідну. Тож кружляють наді мною без спину, пташиними голосами будячи мрійні простори. Небо здається від того лагідним, наче долоні матері. Пірнаю у нього обличчям, пропускаю крізь себе всі прикрощі роду, а виринувши, плачу в траву, живлячи її найперше пам'яттю, а тоді вже вологою.
Я сюди прилітатиму також.

08.09.2021

Сезон шарфів розпочато марсаловим, сезон сирості – низькою петлею з волосся. В ці передосінні дні звуки торкають мене все слабше, наче між ними і мною розтікається крапля вакууму, масниста й чорнильна, та все ж – не помітна людському оку. Вона ковтає усі небезпеки, страхи і сумніви, вселяє у мене рішучість, втягує в рух вулиць, виштовхує з-перед автівок і веде крізь безладний гамір все далі й далі, аж доки не зупиняю її холодними подушечками пальців і змушую повернути назад усі засмоктані звуки, мов перемотую платівку, відпускаю день йти і нарешті розпочинатися.
***

Животики
Теплим животиком на студеній землі – так визріває в пам'яті цей самий день кількарічної давності. Літо тоді, здавалося, буде продовжуватися аж до грудня, а мить – до запаморочення. На серпневій галявині звуки були чіткими, а повітря дзеркально чистим. Сонце пробивало мене струменем десь поміж лопаток, а земля струменіла в черево. Перетинаючись в тілі, ці потоки зливалися в єдине ціле, наче дві нероздільні енергії, що творять життя.
Я лежала і дослухалася вибуху в грудях, бо відчувала себе невід'ємною частиною всесвіту, плоттю землі, відірвавши від себе яку – вона закровоточить. Та щось спотикнулося об мої ноги і безболісно роз'єднало мить з вічністю. Дітям до снаги таке і навіть більше.
Жовті зайчики застрибали з водоспаду в наші об'явлені сонцю зіниці, м'ячі та дітлахи застрибали по нашому покривалі, а запахи їжі застрибали просто у нас під носом. Мабуть, пора вставати.

Сокіл
Сокіл виявився схожим на мене, чого я аж ніяк не очікувала: м'які риси всупереч гострим формам, впертість всупереч послушності, багатомовність всупереч мовчанню.
Отже, тезка? – Шкірячи жовті зуби, притискав мене до засмальцьованої ватяної куфайки мій новий друг, доки я намагалася не опускати лівої руки з важким птахом.
Виходить, що тезка, – насилу відлипнувши мовлю, безпорадно впираючись правою рукою в повітря. Тепер вже можу розглядати зблизька буру кінську шерсть на сірих плямах жиру його куфайки, переконуючи себе, що вони не лишилися на моєму обличчі.
Як майстерно і правдиво людям вдається бути простими, якщо сприйняти реальність за рідний дім. Всміхаюся, зазираючи знизу в очі цій високій і темній скелі.
Тільки не заважайте, – суворо зупиняю наступну його тираду, – у мене тут ритуал! – і киваю на птаха. Сокіл, зачувши таку нахабність і зарозумілість, дереться мені на шию, залишаючи за собою спітнілу шкіру і червоні сліди від пазурів. Нам не вдасться стати ближчими за такий короткий проміжок часу, усвідомлюю я. Мені не вдасться почути більше, аніж він готовий розповісти. Та все ж, стійко відбиваючи цей удар, повертаю його на передпліччя, не виказуючи відчаю, бо сьогодні він – мій противник у битві поглядів. Але птах відвертається вкотре, він переможець за визначенням, тож я прощаюся з ледь жевріючими дитячими мріями, а він вдаряє мене по щоці крилом, знайшовши у плескоті цього руху надійний спосіб сказати: не обманюй! Що ж, зізнаюся, я не надто й вірила у щасливий кінець.

Риба
Між дзенькотом води у водоспаді та клацанням фотокамер вона ковтає усю тишу з простору, натомість заповнює його безкінечним потоком слів. Справжні риби такого собі не дозволяють, та вона – втілення усього людського, жінка у повній мірі цього слова. Здається, онтам вже досліджено усі можливі закутки і отримано увесь можливий досвід. Знаю, вже скоро їй повинен наскучити цей росяний рай, тому випереджаю її втечу і гукаю до себе. Пливе моя риба в потоках золота і думок, такій як вона сокіл точно подивиться в очі. Ми чудові, коли разом, на фоні одна одної ми унікальні та виразні, у неї завжди з собою сміх і вимоги, а в мене – план і рюкзак.
Скеля праворуч мене знову оживає, його брови нависають наді мною густим затінком, а гулкий голос вгамовує норов сокола і той переступає з людини на людину, з моєї руки на її руку, і скляними очима ловить її погляд. Сталося! – встигаю помітити я.
Сонце вже на вершечку світу, тому важко роздивитися те, що вгорі. Та чоловік у брудній куфайці прощається з нами першим і міцно стискає мою долоню. Я дивлюся на надірваний ґудзик під його шиєю, це те, що хочу запам'ятати замість комічно негарного лиця, а надивившися, подаю руку цій надто необережній дівчині на слизькому камінні, бо віднині мушу берегти її для майбутнього сина.
Ще чутно наспіви коломийок і напутні слова чоловіка з соколом, та, не озираючись, йдемо далі. Наш шлях – стежкою долі вверх.
***

На мокрому асфальті перше опале листя кидається крок за кроком далі за вітром. Сірі стіни одноповерхової вулиці набирають все глибшого кольору і таємниці. Дощ – провідник неквапних – ледь перекрикує Кріса Рі, що звучить у моїх навушниках так тихо, як тільки може. Вже знаю, – сьогодні буде півсонний день, один з тих, коли чашка за чашкою грієш руки біля розслоненого вікна, не відводячи поглядів і не вдаючи байдужості до надто близьких перехожих. А вечором, окутана шарфом та першими холодами, я так само повертатимуся додому, дорогою перетворюючись на власний спогад.

29.08.2021

Збирає себе з літер, як з попелу, що кружляє вихором перед широко розпахнутими очима нової людини – названої, легкої. З літер, як з атомів, що шукають своє місце у природному ланцюзі, що блукають відштовхнуті та притягнуті. Збирає себе щоразу по-новому, як фігуру з деталей півмісячних, та не рівних. Збирає так, як лягає на душу, на вітер і на язик.
І простягає, наче змією, – іменем обвиту руку, наче спіраллю з намагнічених намистин, неогранених і неосяяних. З літер, що стрягнуть в роті, як пальці в теплому замісі хліба.
Тамара! – Гронами чорної горобини обривається й котиться вздовж білої шкіри руки, а те, що вціліло, провисає браслетами на зап'ястку під власною ваготою.
Та-ма-ра, – збирає інша людина в жменю і хапається за кисть, наче за розгойдану гілку, а тоді відпускає раптово, бо обриваєтья решта ягід.
Тамара... – куштує інша людина назбиране і воно видається гірким.
Для наступної людини доведеться вирощувати нове ім'я, а це вже докрапує соком під ноги із завмерлих у вітанні й так і облишених кінчиків пальців.

28.08.2021

Все починається з однієї відірваної пелюстки маку – човника надії, що гойдається на хвилях нового дня і вмочує моє ім'я, написане червоними фарбами на червоних його бортах в теплий солоний світанок, наче облетілий цвіт диких маків вмочується у водах дивно розлитого, далекого Іссик-Куля.
І тоді я чую плач втонулих дівчат, чую загадку без відгадки: куди поділося місто їхнього дитинства під зоряним небом?
Стає чутно також стихію, вона наближає кінець цвітмаку, коли з'являєтья то тут, то там, короткими спалахами історії. Чутно свист погірного вітру, вий, подібний до ритуальних вигуків шаманів і звуку биття води об дерев'яні причали. Це передчасся змін у сповільненні.
А опісля – підіймається ранкова зоря, єдина у своєму значенні та красі. Вона розкриває очі тим, хто відмовлявся бачити, розширює кругозір, возносить їх вище й вище, вище й вище над червоними полями, захоплює їхній дух, наче хвиля раптового щастя накочується на груди маленького хлопчика, що йде між високих трав пагорбом, аби зірвати букети маків для своїх сестер. Це завершення, що переходить у безкінечність.
А спільною ниткою розрізнених сюжетів життя постає тихе тріпотіння першої опалої пелюстки маку, яка б'ється червоними іменними бортами об плюскітливі води вічності, в пошуку потонулих сестер – квітів Іссик-Куля.

04.06.2021

Вони влетіли, немов гранати, вкинуті рукою фатуму. Чорні, хижі, впевнені у своїй правоті. А стіни були білосніжними, та тільки до пори.
Як же й мені навчитися впевненості у своїй правоті? Та, здається, сон був не про це. Можливо, сон і зовсім не був про мене.
На чужій території, під дахом чужого дому, в стінах побілених не для тебе, що можна собі дозволити, коли не вистачає навіть кисню? Можна, до прикладу, не доводити іншим, що вони неправі, якщо тільки не шкідливі для решти. Та в протилежному випадку…
Я вмію клювати, ніколи не вчилася, але вмію. Я ніколи не була білою вороною, бо так – я не обрана світлом. Я пасмурна. Я не навчена клювати, але клюватиму вашу шкідливу неправоту і саме від того мені бракуватиме кисню.
Коли вони вилетіли, озлоблені та надмірні, то мені навіть здалося, що це випадковість, що варто просто випровадити їх, вказавши на помилку: тут не ваш дім, попри те, що і не мій. Здалося, це просто, бо правильно. Але мені так тільки здалося, тому що надто важко розгледіти злобу серед вибілених стін.
Правда пройняла мене, наче холодний порив вітру серед теплої ночі, наче викриття брехні, означене на папері, наче заблизький шепіт зговору, наче йшло до грози. Правда обплела мене полосами тріпотливих фіранок, сковуючи рухи, затуляючи очі. Я відчула її на дотик, ось вона – вбивча правда! Страху не з'явилося, тільки здивування: так, вони прийшли сюди навмисне! Вони прийшли сюди, щоб клювати, оцей десяток ворон, які виявилися найсміливішими, хоча жодна з них, як і я, не була білою. Решта – стояли під вікнами, усі зі знайомими, хоча й не впізнаними людськими обличчями. Вони нанавиділи мене. Вони сміялися, адже їх, наче світло ліхтаря, цілувала фортуна, а мене – клювали ворони.
Випровадити виявилося неможливим. Необхідним стало відбиватися. Клювати мене у вибілених стінах, нехай і не білосніжну мене, нехай і не у моїх власних стінах, мене – з усмішкою привітності перед несподіванкою, клювати під насмішки інших, тих, що непричетні, бо знадвору, так, так, здається, це нечесно.
А раптом вона є у мені – перемога? Раптом вона сильніше від моїх осягнутих сил? Раптом – це те, чим можу стати вповні, якщо відкину все решта, те, що кличе мої сльози, коли приходи гордість і ніжність за обраних світлом, те, що народить у мені віру в мою правоту?
Коли з'явилася перша кров і я розуміла, що вона не моя, ті, що стояли знадвору, все ще сміялися по-воронячи, та щораз більше проступала крізь сміх їхня непташина суть і щораз більше їхнє чорне забарвлення перетворювалося в брудно-коричневе, і щораз довшими робилися їхні ноги, щораз сильніше від низькості їхньої змови заносило вітром і мокрою собачою шерстю. А в моїх руках залишалося чорне вороняче пір’я з краплями крові на стрижні.
І саме тоді це сталося! Саме тоді мене пройняла думка: як Той, хто білив ці стіни, хто роздмухував ці фіранки, хто перемінював тих, що надворі, хто не обраний світлом, бо Сам обирає, як Він, Той, хто не прийшов у мій сон, хто керує рукою фатуму, Той, хто впевнений, як Він дивиться зараз на мене і якою бачить мене? Наскільки далеко я можу зайти боронячись? Які вони, всі ті, що дивляться і судять?
Так, саме тоді, саме тоді я втратила впевненість. Така звична для мене втрата. Такий знайомий присмак солі. Я розгубилася, стала тонкою і тріпотливою, безсилою навіть для того, щоб втримувати жмут пір’я в руці, засоромленою і гнітючою, пасмурною. Мені забракло кисню.

Подеколи гостро відчуваю, що вмію маніпулювати чи то пак керувати сновиддями. Так трапилося і цього разу – з невимушеної маніпуляції з'явилася дехто вона – рішуча і виважена, спокійна, як плесо над вирвою. Дехто сильна, дехто опікуюча, дехто Перемога. Її втіленням стала сестра. Моєю ж вигадкою вона випровадила небажаних гостей, наче по-іншому в її присутності і бути не могло, байдуже, в чиєму домі, у чиєму просторі.
Та подеколи – притуплюється всяке моє відчуття і тоді я падаю у прірву сну, обертаючись за годинниковою стрілкою у мороці простору, і щось вибілене тріпоче аж надто високо наді мною, так високо, що стає неважливим думати про нього і судити його. І пробачаю а чи забуваю про всіх, що хижі, що приходять навмисне зі злобою, приходять вбивати чи висміювати. І не пробую боронитися. І програю. І ніщо не кличе сліз моєї ніжності. І перестаю бути.
Та все ж цікаво, як це – навчитися не виказувати невпевненості у своїй правоті?

11.07.2018

Серед рядів собі подібних голосно тішся. Король роздягається, король безумовно голий! Ось воно – обличчя дурня, обрамлене мереживом спіднього і нарцисизмом.
Та закладають основи твоєї депресії, висіюють зерна не на своєму місці. Грець із ним, задираємо голови. Попри власне розуміння кричи: король у шовках, слава! Аж очі сліпить від такої краси!
Навпомацки осліплені блазні розходяться по домівках. Видихають: але ж і посміховисько той, перед ким ми, розумні, били чолами.
Доки ніхто не бачить – голосно смійся! Та коли тебе, наче гриб, відриватимуть від насидженого місця, не проси віддавання честі чи потискання рук.
Дурень не той, кому відрубали голову на початку шляху, а той, хто всю дорогу несе її у руках, і ховає від власних дітей розпашілі від сорому щоки.
Король також боїться. Голосно говори!

Весна 2018

Сліди лягають вервицею під вікнами. Хто вона – та, що ходить босоніж і не примерзне, не замерзне, не спиниться, та, що витягує (біситься, та мовчить) загострені вилиці? Все минеться, – цідить однією лиш струйкою думки. В дзеркала не дивися! – гарчить. Блідолица, до біса ввічливість! Скажи тій, що в люстерку, щоб збиралася. Лукава бестія! Курва! Мара! Вискочка! Тріщинами на шибах віконних (так лягатимуть зморшки на твоєму чолі – килими домоткані в узорах, хрестах, символах) розходяться дороги можливих життів. По холоду льоду вигадки ковзають і повзуть в останній бій за право бути ніким, лукавими бестіями, курвами, марами, вискочками, перед лицем Господа Бога – ягнятами, безпорадними, розчинятися у візерунках віконних лісів. Зішкрібай їх безжально, ламай об них дух і нігті. Хай не буде ніщо ілюзорне тривалим, як їхнє бажання лягти на твоєго яву полиці! Вони діти твої і вірші, обмани і здогадки, шматки плоті, фантазії, варіації усіх безумовних тебе, які були б, якби…
Хто вона? Ким би вона не була, коли ступить на місячне лезо, не примерзне – згорить. Приміряй тоді власні стопи до відбитку розкиданих і покинутих вервиць її слідів.

Весна 2018

Марилося, що минеться. Недомарилося. Ще коли ти малою лежала в тяжкій гарячці, вся обмащена оцтом і слізьми матері, обцілована, обезсилена, нерозумна, нащо давала Господу клятву відректися самій від себе? Еллі, чи тепер тобі бути відступницею, що значить грішницею? Чи покласти життя на вівтар невідомо чийого щастя? Чи померти отак в собі?
Нестрачена, не розтрачуй вогонь той, що з серця мов дар підноситься! Пломеніє в тобі. Тож від доброго бути доброму чи від того, що зле для душі, добра сподіватися?
Коли маєш любов палючу – не згори у собі від скупості. Коли маєш страхи жахаючі – не стидайся просити помочі. І у немочі, Лорі, не спіши розкидатись обітницями. А Господь не дурний, Він знає коли не слухати. Тож тоді, як малою лежала в тяжкій гарячці, твій Господь тобі на добро оглух.
Не тремти, Норетто, це всього лиш тобі намарилося.

21.07.2017

Так, ти залишишся тут навіки, серпневою задухою, струменем світанкового сяйва, перекошеними, затертими, підпертими вітром шибами, плямами від крапель дощу і душ, що прагнули ввірватися в твоє тіло чи то пак вирватися зі своєї драглистої оболонки, та розбивалися об кригу віконної незворушності, гардинами, на яких ускладчалися і без того складчасті лиця родом з химерної прірви гротескної свідомості, загустілою пилюкою полиць, долілиць оберненими пожовклими книгами, крижмою, що колись, білосніжна, кутала твої крихітні ноги, а згодом – кутала твою недоспілу мудрість у засушеній пуповині, наготою відбитку тебе сплячої, витисненому, вилежаному, випещеному на незастеленому ліжку, вщент розтрощеною, недозбираною копілкою пам'яті, вщерть набитою непророслими крилами периною, нестерпністю паралізованої годинникової стрілки, віршами та віросповіданням, якими просочилися ці вимучені стіни, вимушеністю тріщин на них, кожною шпариною осиротілої підлоги, важкістю посивілої стелі, Стелло, ти так і залишишся тут навіки, окутана павутиною нікимнепрочитаності.

13.07.2017

Олівіє, чи ти бачила якої срібності я напився з твоїх рук? Я, наче дзеркало, став продовженням твоїх смутків і радостей. Кожну морщинку твого гніву тепер знатиму на дотик, так пірнав у твої долоні, допоки ти спала, сердешна.
Срібло ночі стиралося в порох, коли ти була поруч і срібним пилом покривалися години з тобою проведені. А тепер я стираюся в порох, бо проводжу рукою по твоєму непробудному чолі. Мирному.
Ох Летті, ти не бачила, бо це було в іншому сні, сусідньому від твого. Та і я поводився аж надто обережно, все боявся тебе потривожити.
Та послухай, на днях приходили торгаші часом, пропонували кількадень за дешево. Кажуть, за таку ціну вже ніхто не віддає, всього три повні спомини. Але я відмовився, Лі. Чи гніватимешся на мене за це? Ти б розізлилася, бо я ж навпаки хотів дати їм трохи днів, десяток-другий, та сказали, що так не міняють. О, я б хоч зараз стратив рештки життя, аби всі наші спогади ожили!
Але все ж, якого срібного спокою напився я з твоїх рук!
Моя Оллі!

12.07.2017

Десь на краю цього примарного океану уламки твого човна приб’є до її берега.
Хай береже тебе Бог в ночі чорні, пінисті, хвилюючі!
Вона стоятиме на причалі, простоволоса твоя Торілія, наче відбиток змитої молодості, наче тінь затонулих надій, розхристана твоя Торіла.
– Не напивайся до втрати розуму серед цього жорстокого океану, Дюкейне. Розум тобі ще пригодиться, коли шукатимеш шлях додому. До подолка своєї сердечної Торіли припадеш спраглий і висохлий. Впиватимешся її лагідністю, ласками захлинатимешся.
– Я тут, Дюку. Позаду. Лишень не озирайся.
– Торіло! Торіліє! В моїх руках твої руки. Руки твої вічно холодні.
– Так, мої руки!
– Холодні, Торі!
– Мої.
– Твої... От би і мені навчитися бачити лиш те, що полегшує муки душі!
– А ти спробуй зі мною. Ось, Дюкейне: руки мої – вічно холодні в твоїх руках.
– В моїх руках вічно твої холодні руки.
– Мої руки в твоїх руках.
– Вічно.
– От і навчився, радосте!
– Торіло, я бачив і чув тебе в перший день своєї знемоги. Та в другий день своєї знемоги я тільки чув тебе. А на третій день – втратив тебе.
– Я стояла перед тобою в перший день твоєї знемоги, Дюкейне. Я благала небеса, щоб ти взявся за мою руку й підвівся на ноги. На другий день твоєї знемоги я сама взяла тебе за руку, та ти навіть не поворухнувся. Я лягла позад тебе так тонко, як ото тінь під розпеченим сонцем чужого океану, і нашіптувала тобі слова звеселяючі, нібито саме небо звеселяло тебе. Я молила небесну вись і морську глибину, щоб ми підвелися разом. На третій день твоєї знемоги я й сама знемогла дивитися, як ти знемагаєш. Тоді я злилася з тобою і ожила в тобі, душе моя. Аж тоді ти підвівся.
Десь на краю цього безкрайнього океану, як тінь від тіні, тобі примариться дух твоєї відданої Торіли. Захлинайся її лагідністю, лишень не озирайся!

11.07.2017

Остання впала. Зі звуком, що сколихує стіни, розламує свідомість, руйнує тишу і тишу розпочинає. Коли падала
– розпочала цю тишу, поклала її, наче ношу на плечі чи радше на голову, і вимагала, випробовувала: витримаєш? Тримай!
Простір стався вакуумним, лілово-сірим. Тиша сталася важчою від повітря, слабшою за тяжіння. Тепер і вона так само впаде.
Остання впала, проте не можна було опускати рук. Занімілих їх підносила догори, мовби випрошувала: ну, дайте, дайте ще! Щоб сірий стався ліловим, щоб мить захопила вічність, щоб можна було пригубити її!..
Світло від вуличного ліхтаря, розмите нічною вологою, одухотворене молитвами душ і духів, одурманене переплетами квітково-трав’яних ароматів, вливалося в тіло неочікуваним жаром, непомітно входило в п'яти, підіймалося венами з кров’ю і киснем, виром дуріло в сонячному сплетінні, та врешті наскрізь пробивало скроні, пульсувало: дзень... дзень... дзень... Вітру не було, та у тиші неочікувано з'явилося те приглушене дзеленчання, що зароджувалося на розі вулиці від підвісного китайського дзвоника.
Дзень... Тепер вже доносилося чітко, пронизувало струмом з глибин тями чи то тяма доносилася з глибин небуття. Я – небуття, цілковита непізнана свобода!
Коли впала остання – усе змішалося, замінилося і знову стало на свої місця. Не опускаючи рук, досі не могла відвести погляду від вогких долонь, починала відновлювати чуття і раптом вся стала слухом. Слух розбудив її. Чіткіше, ніж оте дзеленчання, асфальт відбивав чиїсь кроки. Позаду хтось віддалявся.
Отже, тут щойно був ще хтось! Разом зі мною був ще Хтось! Ще Хтось разом зі мною мовчав і думав посеред вулиці! Серед сірого і лілового, серед ночі, коли сіре і лілове зливаються в єдине, Ще Хтось думав думки поруч з моїми. Можливо, він думав мої думки. Чи це я думала чиїсь думки серед безлічі сірих і лілових? Серед миті, що захопила вічність, – не-бут-тя. Тож, котрі з них були моїми?
Дзень... Обірвалося. Остання крапля дощу впала.

05.2017

Північ. В будинку Світських вечірка: голосно лунає музика, дзвенять бокали. Крізь прочинені двері тераси червневий вітерець доносить задуху, замішану на ароматі чайної троянди. Раптово простір розсікає струм нещасно-недолугого випадку.

– Хтось пролив щастя! – пронизливо викрикує Лякливий і розгублено позирає на Бентежного.
– Овва, тут хтось щастя пролив, – майже водночас з ним зауважив Безпечний і голосно відсьорбнув зі свого бокала.
– О, щастя пролилось, – промовив Розсіяний, що по-дитячому рясно кліпав. А поряд з ним неприродно тонким голосом зареготав Недоречний, чим тільки посилив напругу.

Гості стікаються в центр кімнати. Музика замовкає. В цілковитій тиші виразно чути тільки дихання пари Сміливіших.

– Не твоє? – пошепки запитує Такий Самий в Іншого.
Інший, неочікувано для Такого Самого, раптово перетворюється на Найпомітнішого. Він набирає відстороненого вигляду, оминає Такого Самого і повільно направляється до тераси, та на ходу помічає, що залишає за собою плями липких крапель з перевернутого келиха, тому зупиняється на півдорозі.
Інший докладає непомітних оку, проте надістотних зусиль, щоб остаточно і переконливо перевтілитися у Відстороненого.
– Приберіть тут, – мовить він не озираючись, а вільною рукою притримує на потилиці маску Надмірного, яку прихопив заздалегідь, готуючись до свята.

Глибоке всезагальне сум’яття. Гнітюча тиша очікувано навіває нудьгу. Лякливий з Бентежним шукають поглядом найдальшого кута кімнати. Розсіяний продовжує кліпати на знак незбагненності павзи. Решта публіки синхронно переставляє бокали з руки в руку, задаючи ритм для подальшої дії. Мить обриває Безпечний.

– Ще краплю щастя? – у всіх і водночас ні в кого запитує він, цілковито захоплений розгляданням закоркованої пляшки в руці.
Знову лунає музика. Після тривалої мовчанки ледь чутний вітерець добавляє задушливих ароматів. Напруга поступово йде в осад.
Дзенькіт бокалів. П’ять на першу. Тераса тоне в гущі червневої ночі. Інший, під софітами поглядів Таємних Спостерігачів, зриває з найближчого куща напіврозквітлий пуп'янок троянди.
Інший знав, що ніхто не прибере.

25.04.2017

Нагло пробивалося крізь шибку вікна, випалювало усі заслони, вторгалося в мій особистий повітряний простір, розтягувало шкіру обличчя: Будь! Будь! Будь веселою!
Я на стелю хотіла вилізти, але я не гекон, тому я на стелю лише дивилася. Бо любила грітися на сонці. Бо розтягувало шкіру обличчя без моєї згоди. Бо не кожен зможе ось так, крізь закони тяжіння і чемності – аж на самісіньку стелю! І заповідало або й наказувало: Будь! Будь! Будь яскравою!
Але я завжди така неслухняна, коли з холоду йде до тепла. Брала дзеркало і роздивлялася, як у потоках світла губляться вії, осідають пилинки, розмиваються зіниці до кольору паводкових вод... Каламуть. Будь! Будь! Будь виразною!
До тієї стелі так тягнуться мої ноги, півкрок за півкроком. По стінах ходити легше, коли півкроками. Порозкинула руки й напівдрімала. Підставляла лінії долонь вздовж променів сонця, та вони залишалися холодними, скільки б світла не випили, скільки б енергії не ввібрали.
Тепла! Дайте крихту тепла!
Але я завжди така хитра, коли від зими йде до літа. Полежу тут до завтра, вичекаю, коли ранкове сонце саме впаде на мої п'яти, нібито я на стелі, нібито я – гекон.

02.03.2017

Не ловила метеликів сачком, не препарувала найяскравіших з них голками, не ховала в кишені осколки зірок, що падали з неба, не впивалася жадібно чужою вродою, не шукала відмовок там, де їх і не могло бути, не просила... Не просила! От і перше прозріння, як результат самоаналізу: не просила!
Де твоє щастя, дівчинко? Кому ти його позичила? Чи не його ти розтоптала, коли на пальчиках обходила боком власну долю, бо боялася в ній наслідити? Акуратна аж до психозу.
Тобі казали: будеш там однією з кращих! А ти сіяла сумнів і відмовлялася навіть прийти. Тобі казали: ось світ, він мріє впасти до твоїх ніг! А ти озиралася довкола, – та ж тут так тісно! Краще я посуну свої ноги, щоб світові було куди падати. Тобі несли оберемки квітів, – цвіти між ними, дівчинко, найяскравішими барвами, милуй око! А ти бігала з глеками, носила чисту воду, підсипала у вази цукор, щоб надовше зберегти їхню свіжість, та так і не набулася у квітучому затишку. А потім – зігрібала в жменю крихти своїх нещасть, дрібненькі зовсім, бо не падають великі нещастя на того, хто не навчився смакувати щастям. Збирала їх і ховала в серці, наче в позолоченій шкатулці, як найбільший свій скарб. І закривала на сто замків!
Мої маленькі нещастя тільки мої! – казала ти, – як майстерно я вмію з ними поратися, боротися з ними. Не вірите? То подивіться, де вони? Їх не видно, вони надійно заховані в дорогоцінній шкатулці, запаковані в коробочку переконань, а та коробочка ще в одну коробочку і ще одну, і ще, і ще… І все це щедро пересипано пінопластовими кульками мовчазного схвалення і обмотано скотчем часу. Хіба ж я не молодчина? – Підсумовувала ти. Та від цього нещасні твої нещастя робилися ще нещаснішими, замаринованими незбагненною порожнечею, неосяжною самотою.
Допомога? А що це? Ах, те, про що потрібно просити? Ні, не працюю з таким матеріалом.
Здається, дівчинко, ти й себе помістила у ту шкатулку і маринуєшся у власних соковитих бідах. Самостійна аж до психозу.
Не вір, не бійся, не проси! – це тюремні закони, що писані не для розґратованих. Але ж гордість? Ну добре, добре, гордість – пані надто вперто переконлива і надто переконливо вперта, та що коли просити і не потрібно, коли щастя падає з небес, тільки встигай розкривати долоні й ловити? Що тоді стримує тебе, щоб не кинутись у вир найчуттєвіших подій, найсолодших емоцій? Що не дозволяє натиснути кнопку пуску для свого запланованого життя?
Віддайте найбільший шматок торта іншим, бо мені буде незручно їсти його на публіці. Так смішно та сумно водночас – самопожертва як прояв психозу.
Ти не зривала квітів на чужих клумбах, не проходила байдуже повз розсипані на ринку мандарини, не ув’язнювала в сірникових коробках хрущів і світлячків задля забави, не закінчувала розмову першою, щоб не залишати у душах осаду, не просила… Не просила!
Дехто вважає, що гордість свідкує про гідність людини. Інші ж вважають, що це свідчення духовного та етичного падіння. І у обох сторін є переконливі аргументи – безумні переконання безумного людства. Обирай сторону!

12.2016

Коли земля вкривається білосніжною зимовою ковдрою, борись з собою чи не борись, та хочеться почати писати нову історію життя – кращу, чистішу. Писати впевнено і усвідомлено, без хитрощів, безповоротно. І не взуваючи величезних татових чоботів, щоб замаскувати на снігу свої дрібненькі дитячі кроки, хочеться йти туди, де біліється далечінь, де розмиті усі горизонти і рамки, де навіть гори, колись сині та громіздкі, видаються однією неокресленою, бездоганною, безмежною площиною.
Якщо маєш піти, – зима буде для цього найвдалішим часом. На пухнастому снігу сліди будуть глибокими та вагомими, ніхто вже не загубить їх аж до першої відлиги – першого забуття. Коли маєш піти, залишай за собою слід, бо, можливо, хтось має піти за тобою. Залишай за собою полегшу для того, хто не гає життя на сумніви у виборі шляху й супутника, та сміливо дає йому право йти вперед.
Люди як поїзди – мають свої маршрути. Та чи поїзд прямує "з", чи перш за все поїзд прямує "до"? Що вагоміше: звільнення чи надбання? Перевага поїздів над людиною в тому, що вони завжди мають кінцеву ціль і прямують до неї продумано, з прорахованим заздалегідь часом на зупинки, станції та полустанки, з врахуванням сили Коріоліса, зміни часових поясів на кордонах, з прирученням собі усіх гілок залізничних колій – правильно і за розкладом.
В чому ж перевага людини, коли вже є у ній схильність переважати? Людина має чуття. Людина може обирати на ходу. Людина може змінювати початкову ціль і годину старту. Задля звільнення і надбання водночас лише вона здатна залишати за собою легкість втрати і змін. Відчувати – ось єдиний принцип з яким вона може сміливо рушати з місця так, щоб не руйнувати чужих маршрутів, та чітко вимальовувати свій, наче сліди на снігу.
Тому, людино, якщо маєш піти, вибирай для цього правильний час!

03.12.2016

Ееевааа!..
Ева. Я заблукала. Я так сильно заблукала, що жоден крик, жоден клич не виведе на мене вірного і відданого. Нічого вічного. Жодного стрічного. Прихильників безліч, а поплічників? Так, щоб нога в ногу, думка за думкою, серце поруч зі серцем. Так, щоб довіку, без застережень. Так, щоб без підступу, без обману, без зради. Так, щоб поради не роздавали, а радили. Скажете, неправильно? –Байдуже. І коли неправий, щоб не бралися кидати першими камінь. Не показували пальцями, як на стихійне лихо, пальцями з обгризеними нігтями. Обгризали їх не з розпачу, а зі страху, що і на них повернеться рівно половина. Бо в чесному світі все по-чесному, тому половини завжди рівні. Щоб не цуралися. Щоб ніхто не дочекався третього півня. Тільки не третього півня! Щоб кожен кожному рівня. Так, щоб не казали: надто пізно! Це слова для грішників, а гріхом – невірство. І щоб ніколи, ніде, ні за яких обставин не сумнівалися. Щоб понад силу старалися вірити. Так, щоб не засуджували віру тих, що старалися дужче за інших. Тільки так, не менше і не більше.
Скажете, надто вимогливо, надто утопічно, адже ніхто не ідеальний і ніщо по-суті не вічне? Ба більше того – жоден не є і не стане навіть для себе Богом? Тут я погоджуся. Але хочеться так, аби ще з порогу давали присутнім розуміння своєї присутності, щоб заповнювали собою простір аж до межі чужої аури, і щоб за межу! Іноді варто і за межу.
Але в лісі для заблукалих кольорові ходять по чорно-білих квадратах. Надто складна гра і надто завзятий противник. Тож варто б себе запитати: ким він є? Ким є ти у лісі думок між густими тінями віковічних дерев? Хто ти у дзеркалі своїх розгублених очей? Чи таким ти виявишся і в задзеркаллі? Чи то не ти, а хтось інший не може визначитися з власним ростом в той час, коли насправді все просто, коли насправді ти одночасно і низький, і високий?
Прихильників безліч, а поплічників? В голові стільки слів, що вони вже починають спотикатися одні об одних, аж клубком у горлі застрягає крик відчаю, крик протиріч: ева! Жодного оклику, бо заблукалих більше, як пошуковців, а знайдених менше, як втрачених.
Голова з пліч! Голова з пліч! Чорно-білі квадрати вже ладні називатися ромбами, та хто ж їх послухає. Бо гра надто складна тоді, як насправді все просто: прихильників більше, ніж поплічників.
Тому, щоб самотужки знайтися, коли розгледиш на краю лісу освітлену хатину і доберешся до неї, в безпам'ятстві повторюючи про себе: ева, тоді й станеш одним зі знайдених, бо ходив не квадратами, а ромбами. Але не забудь, тільки не забудь ще з порогу дати присутнім розуміння своєї присутності. Без межі. Тільки так, не менше і не більше!

28.10.2016

Скам'янію від твого байдужого погляду. Скам'янію. В той день буде така правильна погода, такий правильний дощ. Під ногами – розмокле осіннє листя, за ногами навздогін – бризки води. Калюжі розбігатимуться, щоб дати мені пройти. І ось, посеред спорожнілих площ, я йтиму поволі й дивитимуся тільки вперед, як раптом відчую на своїй потилиці твій нещадний погляд, твій вперто безмовний погляд, і скам'янію.
Для чого ти подивився на мене, Жорстокий Янголе? Ти ж завжди дивився повз! Ти дивився так до і дивитимешся опісля. Завжди, та тільки не цього правильного дня, бо так було написано.
Погляньте, яка чудова скульптура, – говоритимуть одні одним перехожі, – який досконалий витвір мистецтва, як детально продуманий образ, які лінії, які… О Боже, моторошно! Мурахи по шкірі, та погляду не відвести. Скульптор врахував кожну дрібничку, до розсічених кінчиків волосся, до заплутаних вій. Голова ледь нахилена вліво, губи пелюстками троянд привідкриті, очі примружені, кожна зморшка на своєму місці. А зіниці! Щось хочуть розгледіти чи, може, сказати? Ні, це не страх дивиться такими широкими зіницями і навіть не подив. Це саме життя.
Ти збагнув? Я стоятиму посеред площі, повз мене проходитимуть і озиратимуться люди, вішатимуть намисто з паперових квітів на мої груди, захоплюватимуться, а може, глузуватимуть з мене.
Чужі, ти чуєш, Чужі обійматимуть мої тонкі оголені плечі заради одного лиш фотознімку. І тільки діти від нерозтраченої щирості вкладатимуть зірвані на галявині стокротки у мої розкриті долоні. Так минатимуть роки і вітри з чотирьох сторін світу будуть тому єдиними свідками.
Що робитимеш ти, мій Суворий Янголе, в час, коли Чужі торкатимуться моїх пліч? Ти сидітимеш в кафе навпроти, попиватимеш теплу каву і дивитимешся повз? Як до і опісля – повз? Чиї потилиці студитиме твій байдужий погляд? Хто спотикнеться об нього? Чи ти спокійний за мене, Янголе, вже тому, що я кам'яна? Що нарікши мене без слова – прирікаєш на спокій. Чи гадаєш, що я не зруйнуюся, що вітрам і дощам не під силу розсипати камінь, а зробивши мене крихкою, – не дивитись в мій бік очима палючими – благо? Так! Все так! Не дивися на мене, Огненний, бо не поглядом крешуть любов! А як глянеш ще раз – то розсиплюся в порох, бо як плоть блискавично у вірі воскресне, так само зруйнується вірою камінь.
Тож змовкаю тепер перед тим, хто в моїм розважані розвагою студить гарячу потилицю, і величаю Мудрим. Паперове намисто носитиму гордо як перли, що під грубими краплями з неба вляжеться чіпко на грудях. Бо лише в дуже правильний день, коли ллється на людство холодний дощ, від байдужого погляду кам'яніють.

22.10.2016

Петра – від чол. Петор – грец. πέτρος, Petros, «камінь, скеля»

Маленький кротик здох. Він лежав на правому боці і сум огортав його, наче імлиста субстанція, що прийшла на зміну аурі. Чотири його лапки паралельно горизонту довжіли зубочистками.
Чому він лежав на тій стежці? Невже він навмисне прийшов сюди помирати? Чи, може, він виліз поживитися травичкою?
Я не знаю, що їдять маленькі кроти. Я не впевнена, що для світу він був кротом, бо ніколи не знала жодного іншого крота особисто, ніколи не бачила їх на власні очі, та мені він видався саме маленьким кротиком.
Якби він дочекався мене, то не залишився б голодним. Я пригостила б його виноградиною. Великою. Йому вистачило б її надовго. Він присів би край стежки, їв свою виноградину і дивився, як я визбирую на городі картоплю.
Мій пес не відбирав би у нього їжі. Для свого пса я приготувала ціле гроно.
Мій пес не тривожить тіла маленького кротика не тому, що має відразу, а тому, що має повагу. Мій розумний пес.
Хоча зараз все неправильно: мій пес носить ім'я чужих йому гір, та колись все буде по-іншому. Колись на честь мого пса будуть названі гори, величні, як он та, що синіє скраю, ім'я їм буде – Найкращий У Світі Пес.
Ми втрьох могли б сидіти перед нею рядком, їсти свій виноград і задирати до вітру носи. Цікавий, мокрий і гострий – такі у нас носи. Але він не дочекався мене.
Варто б забрати його з тієї стежки, але я – людина, а в людини завжди стільки справ і турбот. Людина завжди кудись поспішає. Коли людина не може залишитись, вона каже: я йду, але обіцяю повернутися. Та насправді – йде, щоб не повертатися.
Я ніколи не піду, щоб не повернутися, бо на мене чекає голодний пес. Він не буде вимагати в мене не йти не тому, що має гордість, а тому, що має правагу.
Але я й без того не піду, щоб не повернутися, бо він чекає на мене.
Хтось чекає на маленького кротика.

01.10.2016

З приходом перших холодів я все дужче люблю вікна за те, що вони прозорі, за те, що утримують холод і за те, що мають пам'ять. Вікна зберігають пам'ять впродовж усього року (усіх років), та восени вона, наче, нарешті конденсується і вивільняється. Отже, вікна плачуть пам'яттю, а тому знаю, що ближче до зими буду згадувати один давній випадок. Так повторюється уже кілька років. Я сиджу в теплому затишному приміщенні, дивлюся крізь скло на промерзлих до спідньої білизни людей, а перед очима – пан Віталій, мій давній приятель. Я майже впевнена, що це його справжнє ім'я. Він підійшов до нас із сестрою на залізничному вокзалі, грошей не просив, хотів говорити, та найбільше хотів, щоб його слухали. Сестра тільки скоса виразно і багатозначно поглядала на мене, доки я усім своїм єством висловлювала зацікавленість і привітність. Не зважаючи на тюремний жаргон цей чоловік розмовляв досить чемно, як і личить у місті шанованого панства. За час бесіди він також віднаджував від нас інших осіб без ВМП чи то без гонору, що силувалися легко доробитися на хвилі чужого потоку бесіди. Не подумайте лихого, я не нехтую спілкуванням з безхатьками і алкозалежними людьми, але ж не вкладати в зв'язку з цим кошти в усталення їхніх залежностей!
Здається, колись пан Віталій займався маркетингом на одному масштабному підприємстві, та то було ще задовго до його першого потрапляння у місця позбавлення волі.
Тоді мені здалося, що я все ж його недослухала, тому кілька тижнів моделювала в уяві повторну зустріч. Певне недомоделювала, бо зустріч відбулася односторонньо. Через три місяці я побачила свого нового друга в такому стані, в якому він не бачив, не чув і не функціонував як адекватний індивід. Це була друга і остання наша зустріч. Хай усе в нього буде гаразд!
Так от, справа йде до зими, тому поринаю в цю історію з тобою, любий читачу, аби випередити появу звичної картини на своїх вікнах.
Пан Віталій писав вірші, що деякі він досить артистично продекламував там, на пероні, та пам'ять моя схопилася тільки за найкоротшого з них і вірогідно відірвала якусь строфу.
Можливо колись пан Віталій подасть на мене позов до суду за самовільну публікацію його твору, та я хочу, щоб світ прочитав ті кілька рядків, які аж надто глибоко вразили мене своєю лінійністю і чіткістю, а ще краще – кілька разів перечитав ці кілька рядків, аж доки не осягне усю їхню тютюнову гіркоту. Ось вони:

"Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета.
Моя жизнь – сигарета –
Не докуришь и бросишь.
Вот и кончилось лето.
Вот и кончилось лето –
Моя жизнь. Сигарета.
Не докуришь и бросишь." (З творчості однієї особи без визначеного місця проживання)

"Жодна людина ніколи не була великим поетом, не ставши одночасно одним з глибоких філософів” (Сам’юель Тейлор Колрідж (1772-1834) анг. поет, філософ, критик).

27.09.2016

Ця історія трапилася пізньої осені, коли стара магнолія за її вікном вже скинула левову частку листя, а те, що на ній залишилося, давно не пломеніло рудими язиками завжди не твоєї ватри і навіть не подобало на підвішені кулі гнилих оранжів.
У неї було безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається. У нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.
Вона змогла б любити його дужче, ніж він на це сподівався, а він вже давно не сподівався любові. Він зміг би любити її дужче, ніж самого себе, бо давно був до цього готовим. Та життя виключило усі можливі приводи для їхніх зустрічей, як зустрічаються добрі й аж ніяк не добрі знайомі. Життя онулило усі шанси для зустрічі їхніх поглядів, як зустрічаються погляди випадкових і зовсім не випадкових перехожих. Якби ця історія трапилася в передноворічні дні, то відродила б її віру в казку, вона ж завжди так нетерпляче чекала див у передноворічні дні! Тоді її віра в невідворотне росла б ще вище від отої старої магнолії, яка є пам'яткою природи, аж доки обоє з двох не зруйнували б її власноруч. Так руйнують дерев'яні огорожі по завершенню будівництва багатоповерхівок, бо коли те, що зародилося за обшарпаною, нашвидкуруч збитою огорожею почало набувати рис довершеності, сама вона здавалася щораз огиднішою, заліпленою сотнями оголошень і флаєрів. Руйнувати їх значно легше, ніж чистити. Та нам не варто хвилюватися щодо цього, адже життя не дало їм можливості обліпити тягарями непорозумінь стіну своїх відносин. І так само, як хтось вніс одну стару магнолію до переліку пам'яток природи, так дивний збіг обставин вніс цю історію до пам'яток їхніх життів.
Вона була молодшою від нього на кілька повних десятків років і ще один неповний. Мабуть тому й не уявлала, наскільки сильно він сподівався любові до того, як перестав сподіватися. Сподівання – наче американські гірки: зручно вмостившись на вибране власноосібно крісло ти застібаєш усі можливі ремені безпеки і перестраховуєшся ще кількома уявними на кшталт підвісного хрестика, статистики нещасних і щасливих випадків, поблажливості долі та безмірного бажання жити. Рушаючи, в тобі вже зароджується сподіваня дечого, але сам обирай чого сподіватися. І чим більше ти розганяєшся, тим міцнішим стає твоє уявлення сподіваного. Воно наростає і наростає, аж доки не досягне своєї вершини. Наростає і наростає, аж раптом все обірветься, та коли – невідомо. Це може залежати від потужності ривка, від швидкості руху, від масштабів гірки, від сили бажання.
І вона вже сіла у своє крісло і навіть рушила з місця. В день, коли листопад був настільки вологим, що повітря не вдихали, а випивали, а спрагу споглядання далечі не вдовольняло навіть дальнє світло фар, вона вже мала неабиякі сподівання на свою досі незнану любов. Він же остаточно розпрощався з невиправданими надіями і стрімко летів донизу зі своєї американської гірки. Він досягав підніжжя. Багаж його особистого, не завжди вдалого досвіду штовхав його у спину, добавляючи швидкості. Та він навіть не уявляв скільки петель мають ці гірки.

***

Їй наворожили його по лініях долонь одного знаменного вечора, коли вона була ледь сп'яніла і ніжно-засмучена прощанням з людьми, сподівання на яких вже досягли свого піку і котилися донизу, голосно гуркочучи спогадами про спільно проведений час, як мертві пірати гуркочуть своїми запилюченими кістками, коли корабля-привида прибиває до скель. Вона пообіцяла своєму особистому мрійнику-хіроманту, що ніколи не втратить того, кого тягне до себе її лінія життя. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то не розкривала б їх перед людьми, з десятками таємниць на кожній. Якби вона хоч трохи вміла читати по долонях, то ніколи не давала б пустих обіцянок. Та вона не вміла, тому пообіцяла собі та світу, що ніколи не відпустить того, хто читається на її шляху.
Він сказав, що не наполягає на її дзвінку і це єдине, що видалося їй недоречним під час їхньої першої розмови. Кількома тижнями раніше на її телефон почали надходити набридливі дзвінки і вже тоді щось у ній почало хвилюватися, але у трубку дівчина лише чемно відповідала: ви помилилися номером. Так часто помилятися можуть лише дуже неуважні або дуже вперті люди. І до одних, і до інших вона відносилася досить терпимо. Вона завжди була терпимою до людських недоліків, тому обмежувалася в подібних випадках скупими, але ввічливими словами. Та як не сказати слів більше від звичного, коли більше від звичного надворі туману, коли туманом перенасичуються вулиці, а серця пересичуюттся самотністю?
Хтось мав у ньому потребу. Хтось знову набридав їй своїми дзвінками, випробовуючи терпіння на міцність, і на одній зі сторін лінії зв'язку воно врешті ввірвалося. Та не на її. В містечках із такими вузькими вулицями, в якому вона жила, терпіння не виходить далі за протилежний від будівлі тротуар. Воно відбивається від цегляних стін старезних домів і повертається назад, до бездонної посудини-душі. Інша річ міста-мільйонники, там стільки перехресть, що не пам'ятаєш, на якому з них ти загубив власну душу, що вже й говорити про терпіння.
Його найближчий друг був досить жалувано мучений любовними і житейськими перипетіями, а самотність його у всі пори року хтось м'яко розбавляв своєю присутністю, як розбавляють віскі льодом, коли хочуть не впитися, а випити задля смакування моментом. Тому в постійному непотраплянні до потрібного абонента він вбачав не руку долі, а радше чийсь затягнутий жарт.
Це такий жарт? – запитував у неї його друг, втрачаючи рештки терпіння. – Мені потрібен Жора!
Вона мляво вибачилася, наче з'їла на обід номер мобільного телефону того Жори, ним самим закусивши, і запропонувала перенабрати. Його друг перенабрав і знову потрапив до неї. Знову і знову. Та вона не дивувалася, – звичайна переадресація, яку легко відключити у свого оператора. На схожі дзвінки їй доводилося відповідати по кілька разів на день. Зазвичай телефонували, коли вона вже або ще спала. То були стурбовані родичі, постачальники питної води, вже відомий нам друг і безліч інших друзів, колег, партнерів тощо. Відчуваючи себе особистим секретарем якогось незнайомого їй чоловіка, вона починала дратуватися, але усі ці стурбовані голоси одразу ж зрізали під корінь її роздратування. Одна схвильована привітна жінка – це, скоріш за все, його мати. Про іншу, яка телефонувала далеко за північ, думати не хотілося, – справжня мегера. Усім був потрібен Жора. Хоча називали його по-різному: Георгій, Гоша, Жора, Гріша, Гога, і ще кілька варіацій. Кіношний персонаж наяву*, – жартувала вона уже зі своїми друзями. Та невже так важко розібратися з власним телефоном? – обурювалася в пермішку з жартами.
До закінчення робочого дня залишалася чверть години. Дівчина неспішно почала збирати речі зі столу, час від часу поглядаючи на мобілку. Ні, не в очікуванні чергового дзвінка, до яких вже почала звикати, а звіряючи годину, щоб покинути робоче місце не швидше, ніж дозволено. Вона ніколи не робила нічого швидше, ніж дозволено, ніколи не дозволяла собі зайвого, а коли чогось дуже хотілося, просто вносила це до списку необхідного. Необхідне в принципі не може бути недозволеним, – така маленька дівоча хитрість.
В цю пору року обтрушена вітром і природньою необхідністю магнолія вже губилася в згустках темряви, тому дівчина ніколи не прощалася з нею, хоча і відчувала на собі її постійно оцінюючий погляд. Неприємно, та це дрібниці, позаяк оцінювачем виступає хтось на дещицю живіший від людини, хтось пам'ятний для природи. Вона йшла не поспішаючи. У провінційних містечках таку розкіш можуть дозволити собі значно частіше, ніж у столиці. Столиця – місто безупинне, тому і життя нашого героя безупину рухалось: йшло, їхало, летіло, їхало туди, звідки злітають, летіло туди, де треба ходити, але ніколи не стояло на місці.
Вона чекаламна свого автобуса, жадібно втягуючи в легені осінню прохолоду. Твердо тримаючись на ногах вона не мала ні краплі страху перед підступними заплічними провулками. Вона чекала твердості від людей і знала, вже зовсім скоро знайдеться той, хто не розчарує її в цьому очікуванні.

***

Коли він набирав свій телефонний номер з мобілки друга, то відчував себе все більше душею і все менше тілом. Якби, після натискання кнопки виклику в нього в кишені задзвонив його власний телефон, то чоловік приклав би обидві слухавки до вух і завів задушевну розмову зі своїм другим "Я". Для цих двох чоловіків у дорогій іномарці, що саме намірялися гучно відсвяткувати завершення робочого тижня, дзвінок юній, судячи з голосу, незнайомій дівчині, після якого в журналі дзвінків навіть не збережеться її дійсний номер, носив характер безневинної розваги, та водночас хвилював незвичністю ситуації.
– Та позвони ти їй нарешті, раптом це твоя доля– відверто глузливо наполягав його друг, затятий скептик. Але чи справді скептик чи, може, носій безглуздо скептичної маски, які зустрічаються доволі часто з емблемою "аби вижити". Адже чоловіки у свої сорок з лишком в душі ще більші романтики, ніж у солодкі двадцять, і як маленькі хлопчиська, соромляться своїх високих почуттів. Обом їм нестерпно кортіло зазирнути у продовження цієї телефонної історії.
– Алло! – за його номером справді підняла слухавку незнайома дівчина. Але ж його телефон з sim-картою тут, у правій кишені куртки! Хоча й навмисно попередньо відключений.
– Здрастуйте, це Георгій! – неочікувано обривистим голосом почав він. Ну звісно ж це Георгій, жодного здивування. Хіба можна з вродженої людської цікавості не перевірити, що відбувається з твоїм телефоном. Тим паче, розмова обіцяє не бути прісною, адже за всі рази його перебування поза мережею, вони вже заочно здружилися і роззнайомилися за допомогою посередників.
– Вітаю! Я очікувала вашого дзвінка, Георгій! – Дещо по-діловому, та з усміхом повела вона. Розмова зав'язалася легко і невимушено. Він попросив вибачення за незручності, яких завдавали їй усі ці набридливі дзвінки. Зробив це дуже вміло, так само вміло вів і усю бесіду. Ще б пак, негоже за стільки десятків років існування в цьому підступному світі, не навчитися вводити розмову в потрібне русло.
Він говорив багато і відверто. Не тільки для того, щоб виговоритися, але й для того, щоб вкластися в невизначений час через нерозуміння характеру співрозмовниці. Після цієї бесіди двоє досі незнайомих людей мали прийняти рішення, що вплинули б на їхнє подальше життя. Адже переадресацію він врешті відключить, а разом з тим зникне єдиний спосіб їхнього зв'язку. Вже у першій їхній розмові він розповів про роки дитинства і про роки навчання, про свої будні та про свої свята, про своє одруження і розлучення, процес якого завдає йому чималого клопоту, про бажаного і довгоочікуваного сина, якого не має змоги бачити достатньо часто, про потребу в людині, яка б вислухала, про все, що важливо, хоча й не для цілого світу. Вона слухала з цікавістю, разом з ним сміялася і журилася. Про її сміх він піклувався з усією відповідальністю, закидуючи щось на кшталт: Господи, ви б мене налякалися, я абсолютно лисий! Хоча форма черепу в мене досить таки симпатична! Вона веселилася з його дотепів і вкотре переконувалася, – вона не з лякливих. Він пропонував їй безкоштовну екскурсію Києвом, зустріч за чашкою кави, похід в оперу, яку обожнював не менше, ніж каву, і ще безліч безглуздих ідей, безглуздих, адже вони були геть незнайомими людьми. Він надиктовував їй адресу своєї електронної пошти, дарма що зв'язок був слабким, а літери з-під її пальців хаотично мінялися місцями. Вона все одно ніколи не написала б першою. Дівчина якось пробувала подзвонити на його номер, який продиктував хтось із його друзів, але, як і очікувала, потрапила до себе ж і видихнула з полегшенням: отже з мережею в столиці стабільний непорядок! Та насправді роїлися думки сварливі, щось схоже на "от нерозумна, геть втратила інстинкт самозбереження!"
Він пропонував їй дружбу щиро і без підступу, адже й сам виглядав за кожним незнайомцем в пошуках цього недооціненого зв'язку. Вона ж – захоплено поринала в його історії, наче в цікаву книжку, а виринаючи – усміхалася їхній спільній історії, що так ненароком зламала невідомі коди, стерла відстані і зневажила прийняті схеми.
Чоловік все не втомлювався бути собою у повній відвертості з незнайомкою, а вона нарешті знаходила себе в тіні старої магнолії, що не досягала її фізично, та від того ще дужче манила впустити себе в серце. Чоловік і дерево зливалися в її свідомості в одне ціле так просто, наче пам'ятка природи і пам'ятка життя зросталися стовбурами, посаджені випадковістю і пробачливою недбалістю оператора зв'язку.


***

Чи пішла вона своїм шляхом, не розмінюючи серце на роздоріжжях, а чи чужими стежками, розсипаючи зерна сміливості крізь порізані перехресними лініями долоні? Чи озирався він на поворотах в очікуванні її навздогінного оклику, а чи зовсім заглушив усі внутрішні голоси, ображений туманністю знаків долі? Чи зустрінуть вони тих, кого недільними ранками виглядають крізь шибки засліплених сонцем вікон? Чи не втратять рештки здорового глузду, розкладаючи по полицях свої правильні та неправильні вчинки?
Кілька повних десятків років і ще один неповний буде вдягатися в листя і знову скидати його догола стара магнолія за її вікном, пробачаючи людям їхні хиби. Кілька сотень життів могли б прожити разом ці двоє, що прониклися одне одним, як вулиці мрякою того пам'ятного осіннього дня. Натомість – у неї залишилося безліч номерів телефонів його найближчих друзів, якими вона ніколи не скористається, а в нього – її ім'я і власний вік, у якому звертають увагу навіть на поодинокі знаки долі.

Осінь 2015

День не складався з самого ранку. Він жував свою булку, а мені було її щиро жаль. Бідний Йорік, – так і крутилася в моїй голові знаменита цитата з не менш знаменитого твору Шекспіра. "Мене нудить, коли я дивлюся на нього". Адже й справді, – бідний! "Де тепер твої жарти? Твоє вистрибування? Твої пісеньки?"
Не знаю, чого мені в той момент хотілося більше: прийняти священничий сан, начепити рясу і з урочистим виглядом охрестити цю ще теплу й запашну булочку гучним іменем давно забутого героя Йоріка, а опісля – споглядати розправу над обездоленою випічкою, яка, як жертва кров, втрачає своє повидло, і до розсічених кінчиків волосся пройматися трагікою англійської драматургії епохи відродження, трагікою безславної плоті?
Чи піддатися іншій стороні свого єства, більш рішучій та прозаїчнішій? Бо єство свідомої громадянки демократичного суспільства палко бажало вирвати з безжалісних зубів пана шофера рештки колись апетитного хлібо-булочного виробу і навіть не повертати собі кошти за проїзд, а бігти з нею світ-за-очі, а точніше – в напрямку протилежному до маршруту цього автобуса.
Допоки я отак бовваніла, чи пак обмізковувала план порятунку жертв насильницького пожирання, та врешті будь-який план, лиш би він мав відтінок реальності, бодай з порятунку моєї вразливої психіки, водій вже покінчив екзекуцію за розпорядженням присяжних в складі: почуття голоду, відсутність етикету і вроджене недбальство. Далі вельмишановний пан шофер, якому порядні прикарпатські жителі на вході кажуть "Слава Йсу!", а на виході ґречно дякують, проворно, адже мали місце довгі роки тренувань, зім'яв своєю натрудженою рукою поліетиленовий пакетик і викинув його у вікно під ноги пасажирам "боронь Боже не свого" маршруту. Далі наш сучасний герой витер масні губи кінчиком лівого рукава і голосно прицмокнув язиком, щоб роздобути з піднебіння змлоснені рештки ще недавно цнотливої булки, і так само голосно прорік: всьо, хлопці, вйо!
Яка жахлива історія, подумаєш ти, читачу. І я відповідально заявлю: так, це було жахливо! Це було ніщо інше, як акт наруги.
Чи я перебільшую? Це також не виключено, адже день не складався з самого ранку. Того знаменного дня в мене, та й загалом у широких мас населення, як у звіра, на якого направлена мушка рушниці, загострилися абсолютно усі відчуття: зір, слух, нюх, а ще – почуття роздратування, відрази і уповільненості миті. Свідомість нудило від легкодухості соціуму і бізглуздості ситуації.
На щастя – день вже перетнув свій екватор. Було близько сьомої години вечора одинадцятого грудня дві тисячі дванадцятого року. Я їхала додому зустрічати кінець світу.

2013