1

Сумний полон смарагдової тиші
Диктує щедро скупчення рядків.
Без зайвих слів я щось важливе знищив,
Хоча, принаймні, зовсім не хотів.

Нечутний подих – темне кладовище,
Збіговисько закопаних струмків.
Моє ім’я прописане в афіші,
Це щастя друзів, горе ворогів.

Єдина передбачувана рима
Врятує душу, потім розіпне,
Октава тихо зміниться на приму.

Солодкий смак сухого «Шардоне»,
Виводячи з клубів рясного диму,
Назустріч снам запрошує мене.

2

Назустріч снам запрошує мене
Ненависть до реальності і втома.
Вогонь бажання раптом спалахне
Та згасне врівноважено й свідомо.

Далеко квітне літо запашне,
Беззвучно усміхнулись еустоми.
Ця усмішка барвиста омине
Усіх, хто вивчив справжні аксіоми.

Довгоочікуване слово «так»
Уяву хворобливу підло тішить,
Заплющив очі радісний дивак.

Ніхто не запитає: «А навіщо?»
Згубивши, пропустивши вірний знак,
Примхлива доля мемуари пише.

3

Примхлива доля мемуари пише,
Завершуючи черговий блокнот,
Пройшовши крізь омріяную нішу,
Іде шляхом без стилю та пригод.

Велике небо на уламки кришить
Невпевнений, розгублений фагот.
Різке звучання серед літніх вишень –
Небажаний, невірний поворот.

Але я тут. Кудись веде стежина…
Лишаюсь там, де літо чарівне
Так ніжно поцілує й не покине!

Почувши щось нещиро-голосне,
Відчувши в тім вбиваючу провину,
Душа моя зібралась у турне.

4

Душа моя зібралась у турне.
Краї далекі, де старі дерева
Оголосили моду на кашне
З відтінком суму стримано-жовтневим.

Там календар свій відлік розпочне,
Благих надій мереживо рожеве
Покриє, наче сонечко ясне
Зневірені обличчя металеві.

Насправді, то лише красивий сон,
Що рано вранці назавжди полишу,
Забувши про реальності закон.

Вловивши думку, набагато швидшу.
Таємний поведе мене канон
Кудись в минуле. А, можливо, й вище.

5

Кудись в минуле, а можливо й вище,
Я напишу важливого листа.
У ньому не претензії – щось інше…
Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.

Дбайливий квітень зелень всюди вішав,
Його боялась навіть самота.
Холодний погляд стане найтеплішим,
І виявиться чистою руда.

Але ось тут, повінчаний з журбою,
Вдихаючи повітря вогняне,
Безсилий, щоб захоплюватись грою!

Незвідане, таємне, осяйне
Мене привітно кличе за собою,
Де серце із полегшенням зітхне…

6

Де серце із полегшенням зітхне?
Знов морок риторичного питання.
Когось, напевно, час наздожене,
Закреслюючи сумнів, коливання.

Прослухавши «Елегію» Масне,
Закцентувавши власні вподобання,
Самотнє слово в океан пірне
Та перерве беззахисне прохання.

Беззвучність слів, обурення грози –
У звуках метроному «краще-гірше».
І оклик відчайдушний: «Запроси!»

Навряд чи й досі я порозумнішав…
Сховалась серед крапельок роси
Надія, непомітна сіра миша.

7

Надія, непомітна сіра миша,
Вбрання змінити хоче назавжди.
Хоч зараз невловимим бути ліпше, -
Таємний голос шепотів: «Зажди!

Не спалюй книги! Збережи всі вірші!
Залиш натхненні, райдужні сліди.
Попереду – серйозніше, найглибше!
Упевнено крокуй, біжи туди!»

Засяй яскраво, зіронько зелена!
Зший зі свого тонкого муліне
Гірлянду почуттів моїх шалених!

Нічне створіння, чорне та скляне,
Душа самотня, берегиня сцени,
Все дивиться на небо весняне.


8

Все дивиться на небо весняне
З байдужістю заплющеного ока
Щось невловиме, болісне мине,
Вчинивши опір півночі глибокій.

У вікна повний місяць зазирне,
Ніч пристрасна, вродлива, чорноока
Не розповість про згубне та страшне,
Лише покаже світлу путь широку.

Єдиний подих – біла сивина
Нагадує: одвічній правді – бути!
Бо істина непрохана – одна.

Сиджу я, до самотності прикутий.
І знищує розпалена весна
Забуті чи порушені статути.

9

Забуті чи порушені статути –
Щоденники неактуальних свят.
Наївний мрійник, совістю здобутий,
Обрав найважчу серед інших страт.

Впиваються у тіло гострі пута,
Та заважає камінь власних вад.
Якби було можливо розвернути
Слова недооцінені назад!

Обличчя незрадливості постане…
Не відчувати радість – справжній гріх!
Лунає щирий оклик: «Мій коханий!»

Я відповів: «Ну слава Богу! Встиг!»
Прийшов до тями. Свіжі рвані рани
Покриє, наче саван, білий сніг.

10

Покриє, наче саван, білий сніг
Думки та недописані сонети.
А зайчик сонячний кудись побіг,
Сьогодні розминувся він з поетом.

Ось перехрестя споминів, доріг.
Єдина куля. Постріл пістолету.
Останній рух. Наважитися зміг.
Чекаючи, мовчать усі кларнети.

Прийшов рятунок у простих словах.
Мені вдалося вчасно їх почути,
Затрималися на сухих вустах.

Байдужі глядачі стоять повсюди.
Відбиток незворотності в очах:
Веселонько! Тебе не повернути!

11

Веселонько! Тебе не повернути!
Приречений був тихий ідеал.
Оточення – лише звичайні люди,
Сприймають, наче довгий серіал

Солодку мрію – вирватися з бруду,
Переступити через той портал,
Де інші вже книжки читати буду,
Складаючи таємний магістрал.

Всесильний Боже! Що тепер насниться?
Пробудження моє – міцний горіх.
Є добрий спогад – ягоди суниці.

Хоча й рукописи свої зберіг,
Але боюся: висохне криниця,
Замовкне без причини дивний сміх.

12

Замовкне без причини дивний сміх,
Хтось приховає погляд винуватий.
Пишу листи відверті не для всіх,
Навіщо їм мене так добре знати?

Повсюди неосяжний морок ліг,
Самотні душі будуть спочивати.
Зі співчуттям подивляться на них
Будинки, наче велетні-агати.

Тривожність помаранчевих заграв,
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пригадує, як відчай відступав.

У морі безнадії потонути?
Єдину путь невчасно я пізнав –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».

13

Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Розгледів і крокую зверху вниз.
Беззвучність боляче скувала груди,
Не чую скрипки ніжної каприс.

Понівечені рими, вірш забутий
Колись давно прочитані на «біс»,
Сьогодні неможливо вже відчути
Рядки колишні – найдорожчий приз.

У серці бережу осіннє листя…
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Намолені мої сільські обійстя.

Те саме бачу й зараз. Дивний збіг!
Часи, де існували мрії чисті,
Висвітлює зелений оберіг.

14

Висвітлює зелений оберіг
Стежину лісову бажань дитячих.
В повітрі оклик гіркоти застиг.
Де човник мій? Чому його не бачу?

Колись мені він дуже допоміг
Привласнити легку, прихильну вдачу.
Зі мною йшли Стрілець та Козеріг…
Навряд чи помилки собі пробачу.

І знову дежавю. Палають сни:
Брехливий вчора, а сьогодні – віщий,
Всі прагнення відспівують вони.

До в’язнів-смертників мене запише,
Поставивши печатку давнини,
Сумний полон смарагдової тиші.

МАГІСТРАЛ МАГІСТРАЛІВ

Сумний полон смарагдової тиші
Назустріч снам запрошує мене.
Примхлива доля мемуари пише,
Душа моя зібралась у турне

Кудись в минуле. А, можливо, й вище,
Де серце із полегшенням зітхне.
Надія, непомітна сіра миша,
Все дивиться на небо весняне.

Забуті чи порушені статути
Покриє, наче саван, білий сніг.
Веселонько! Тебе не повернути!

Замовкне без причини дивний сміх.
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Висвітлює зелений оберіг.

14.1

Висвітлює зелений оберіг
Кохане серце серед безсердечних.
Бездушне царство тіней крижаних,
Цей світ здається надто небезпечним.

О, скільки тут поетів видатних
Не виглядали сильно та статечно!
Під час концерту для глухонімих
Поява їхня дуже недоречна.

Яскрава квіточка у бур’яні,
Що мимоволі небеса побачить,
Ковтне розчарування навесні.

Як вижити? Питання чи задача?
Побачити на власній сивині
Стежину лісову бажань дитячих.

14.2

Стежину лісову бажань дитячих
Не зраджу, збережу, та пронесу
Дорогою життя. Сміюся, плачу,
Ховаю сміх, непрохану сльозу.

Викреслюю слова подвійних значень,
Плету метафор ніжну органзу.
Квітковий шлях примарився, неначе
Сама весна готує цю стезю.

Але рядків трояндове горіння
Недовговічне серед злив рясних.
Поетова душа – крихке створіння!

Шалений марафон годин прудких.
Де загубилась молодість безцінна?
В повітрі оклик гіркоти застиг.

14.3

В повітрі оклик гіркоти застиг.
Чи був цей світ хоча б колись порядним?
Життя людей дарує головних,
А ми чіпляємось за другорядних.

Знайти поміж стежинок лісових
Одну-єдину! Вірну, благодатну!
Навчитися прийомів основних,
І бути мудрим та далекоглядним.

Вже й голову покрив пісок. Сліпі.
Гадаємо, що божевільні – зрячі.
На місці пісні – тільки переспів.

У пошуках людини душу страчу.
Нема довершеності. Все напів.
Де човник мій? Чому його не бачу?

14.4

Де човник мій? Чому його не бачу?
Напевно, загубився у ставку.
Мені казали: «Схаменись, юначе!
Послухай краще музику легку!»

Бракує слів. Відвертості нестача.
Засилля кобр, гадюк та злих акул.
Добро стає пасивним і ледачим –
Епоха зради в кожнім закутку.

Надія вся на бірюзову хвилю,
Що рятувала від гріхів земних,
Лишалась вірною своєму стилю.

Я посеред світанків степових
З записником нові долаю милі.
Колись мені він дуже допоміг.

14.5

Колись мені він дуже допоміг.
Натхненний та зажурений пів місяць.
Розплакавшись від спогадів міських,
Напише вірш таємний літописець.

Наліт жури на ягодах терпких,
А сутінки ще нижче опустились.
Наприкінці серпневих днів м’яких
Похилить голову мій чорнобривець.

Про що поему довгу я писав?
Чому згадав «Декамерон» Бокаччо?
Невже займався рахуванням ґав?

Важливе щось в душі своїй відзначив.
Щоденно, попри все, не забував
Привласнити легку, прихильну вдачу.

14.6

Привласнити легку, прихильну вдачу –
Це розкіш, запевняю! Ще й яка!
І носа не встромив лише ледачий
У рану вогняну мого рядка.

За вільну думку хтось мені віддячив,
Готуючи сполуки миш’яка.
Незмінним залишив перелік бачень…
Ну що ж! Типовий почерк дивака!

Хтось хоче милуватись пластиліном,
Фігури виробляти з душ гнучких…
Я залишуся вільним арлекіном!

Без зайвих слів, теорій напускних,
Крокуючи життєвим серпантином,
Зі мною йшли Стрілець та Козеріг.

14.7

Зі мною йшли Стрілець та Козеріг.
Долаючи несправедливу бідність.
Грів душу світ малих залізних дзиґ,
Бо бачив у старих речах новітність.

Акваріум… А в ньому – восьминіг…
Така дивакувата своєрідність!
Приз головний почесних суперліг –
Це зберегти чутливість, честь та гідність!

Хтось обере розкручене меню:
Коньяк, вино, горілка, вермут, чача…
Я чай свого дитинства бороню.

Якби ж то знати суть своїх призначень!
Свою зухвалість, відданість вогню –
Навряд чи помилки собі пробачу!


14.8

Навряд чи помилки собі пробачу,
Завчасно неоцінені сніги.
Давно вже не ношу костюми фрачні,
Бо замість лоску є лише гріхи.

Людина, ніби, а життя – собаче,
До мене тягнуть щупальця страхи.
Хіба когось тепер я звинувачу,
Що все найкраще склалось у стоги?

Завзято будував міцний фундамент,
Хотів зустріти промені весни,
Пишатися душевними святами.

Пекучий болю! Досить! Припини!
Себе вбиваю власними руками!
І знову дежавю. Палають сни.

14.9

І знову дежавю. Палають сни –
Середньовічна пафосна куранта.
Немає там жахливої війни,
Дволиких лідерів, тупих гарантів.

Собі кажу: «Спочатку розпочни!
Не накопичуй непотрібні гранти!
Оспівуй необхідність множини,
Смішний, незграбний, постарілий франте!»

Міцний на серце накладаю джгут,
Мотузка поряд. Всесвіт потіснішав.
Один великий немічний манкурт.

Та світ новин жадає найсвіжіших!
Сон пропонує найтемніший кут,
Брехливий вчора, а сьогодні – віщий.

14.10

Брехливий вчора, а сьогодні віщий –
Однаково народжується ямб.
За все життя нічого не зробивши,
У серці каяття ношу свій штамп.

Тепер везу життя, неначе рикша,
А доля, безсердечна жінка-вамп,
Прикрикує: «Давай! Ану ж бо! Швидше!»
Тут замість сонця – світло штучних ламп.

Колись катався сам, дурна дитина,
Ненавидів негоду восени,
Проходив повз відкритої людини.

О, доленько! Минуле поверни!
Створили довгу чергу темні днини.
Всі прагнення відспівують вони.

14.11

Всі прагнення відспівують вони,
Обставини, мов звірі ненаситні.
А люди бігають, як дикуни –
Проте – приткі, корисливі і спритні.

Хтось загубився в пострілах війни.
Комусь – багатство, іншим – чорні злидні.
Заповнили пусті балакуни
Мої місця – святі та заповітні.

Мені, неначе рибі у воді,
Нитками суму все життя прошивши,
Не існувати. Це – протест орді.

На душу, що з роками ще ніжніша,
Вечірній смуток ліг. Він вже тоді
До в’язнів-смертників мене запише.

14.12

До в’язнів-смертників мене запише
Чудова пам’ять – чорний діамант.
Завжди дорога з нею – найгіркіша,
Не заміню вже душу на імплант.

Життя пихате, мрії розтрощивши,
Запропонує хибний варіант.
Підкаже: « Будь ще вищим та гіднішим!»
Такий собі брехливий консультант.

Я пам’ятаю зиму, білу пані,
Віконце, крижані напів тони
І запахи кімнатної герані.

Це все – святе! Надіє! Пригорни!
Життєва проза втопить у тумані,
Поставивши печатку давнини.

14.13

Поставивши печатку давнини,
Зимова гірка дивиться на південь.
Стоять в коморі лижі, ковзани,
Бо непомітно оселився квітень

У двір дитинства. Все озеленив!
Та й каже по-дитячому: «Добридень!»
Хронічнім зими? Боже борони!
Духмяний день, немов солодкий збитень.

Хоча і засміявся стадіон,
Мене, вже постарілого зустрівши, -
Зеленим смутком пахне моціон.

Сьогодні прокидаюсь. Вкотре вижив!
Навічно мій суддя та камертон –
Сумний полон смарагдової тиші.

14.14

«Сумний полон смарагдової тиші».
Так зветься мій скасований трамвай,
Який мене у молодість провівши,
Сказав: «Живи, а парк не забувай!»

Я ледь почув. Та згодом, вже пізніше,
Коли життя, немов би злий шахрай,
Обманювало, – розум посвітлішав:
Якщо береш – одразу віддавай.

Пробач мої гріхи, земна Мадонно,
Нерозуміння на шляхах слизьких!
Помру в простій сорочці, без корони!

Переконав. Умовив. Наполіг.
Дорогу іграшковим ксилофоном
Висвітлює зелений оберіг.

МАГІСТРАЛ 14

Висвітлює зелений оберіг
Стежину лісову бажань дитячих.
В повітрі оклик гіркоти застиг.
Де човник мій? Чому його не бачу?

Колись мені він дуже допоміг
Привласнити легку, прихильну вдачу.
Зі мною йшли Стрілець та Козеріг…
Навряд чи помилки собі пробачу.

І знову дежавю. Палають сни:
Брехливий вчора, а сьогодні – віщий,
Всі прагнення відспівують вони.

До в’язнів-смертників мене запише,
Поставивши печатку давнини,
Сумний полон смарагдової тиші.

13.1

Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Побачив ще по той бік сподівань.
Пора б усі рукописи згорнути,
Уникнути прихованих завдань.

Жорстокий ворог, морок «пресловутий»,
Наказує мені залізно: «Встань!»
В руках моїх сокира. Рубонути
Готовий без затримок та вагань.

Чому ж душа стискається повільно?
Невже готує доля знов сюрприз,
Що допоможе стати дуже сильним?

Давно пощезнув колір давніх рис.
Підкорений неначе, ніби вільний,
Розгледів і крокую зверху вниз.

13.2

Розгледів і крокую зверху вниз.
Немає меж глухому підземеллю.
Вже подумки давно себе загриз,
Життя іде по колу. Каруселлю.

Юрба щось кволо бубонить під ніс
Та пахне приторною карамеллю.
Не видно під дощем болючих сліз.
А сперечатися – чолом об скелю.

Пишу сонет. Ще б знати – він кому?
Собі. Бо треба душу трусонути,
Інакше кину серце у пітьму.

Кордон довіри світом перетнутий.
Хіба ці хибні правила прийму?
Беззвучність боляче скувала груди.

13.3

Беззвучність боляче скувала груди.
Мовчу, неначе той самотній вовк.
Питала в мене: чи я є верблюдом?
Доводив щось, а потім вже замовк.

Колись хотіли вдарити, вщипнути,
Перетворити на слухняний шовк.
Хотілося лишитися почутим!
Листок останній восени пожовк.

Нове життя за обрієм чекало,
Забулась важкість зібраних валіз,
Дурних людей надумане лекало.

Спостерігаю тиші бенефіс.
Зоря червона спокій відібрала,
Не чую скрипки ніжної каприс.

13.4

Не чую скрипки ніжної каприс,
Порвалися тонкі, чутливі струни.
Оркестр хоча й відчув, та переніс
Удар у серце скрипаля гарпуном.

Суспільство перед камерою: «Чіз!»
Сміється, уявляючи лагуну
І океан, який усіх поніс
До берегів, зігрівши теплим струмом.

А я в болоті темному живу,
Давно благого спокою позбутий,
Свій спогад поховав про рандеву.

І де повітря свіжого вдихнути?
Збираю, ніби скошену траву,
Понівечені рими, вірш забутий.

13.5

Понівечені рими, вірш забутий
Хіба зі мною, втомлені, заснуть?
Я їх, можливо, й зможу осягнути,
Щоб зрозуміти остаточну путь.

Тут жалюгідне ствердження – роздуте,
Поради безкоштовні всі дають.
Собі кажу: «Дивись, не переплутай!»,
Проходячи крізь небезпечну ртуть.

Вже висновок зробив для себе вірний:
Моя стихія – це осінній ліс,
Беззахисний, слабкий, багатомірний.

Ще пам’ятає милий шлях навскіс
Сонет крихкий та майже ювелірний,
Колись давно прочитаний на біс.

13.6

Колись давно прочитаний на біс,
Записаний у зошиті старому,
Мій вірш немодний головне доніс…
Звучатиме він вдруге? Невідомо.

Збіговисько глибоких темних криз.
Знайомі – віднедавна незнайомі.
Хіба моє бажання – це каприз?
Мовчання. Тільки звуки метроному.

Мелодію награє клавесин,
Музичний вечір хочу розтягнути…
Здається, я в кімнаті не один…

Розквітнуть, як раніше, жовті рути.
Проникливість моїх старих світлин
Сьогодні неможливо вже відчути.

13.7

Сьогодні неможливо вже відчути
Журбу розкритих широко зіниць.
Панує фальш, розбещеність надута –
Беззбройна щирість падатиме ниць.

Якби ж таємне світло увімкнути
М’яких зірок, небесних захисниць,
Вітання відрізнити від облуди,
Забути маячню усіх дрібниць!

Чому на це ми вчасно не спроможні?
Як відшукати в океані мис,
Де з музою поговорити можна?

Старенький зошит під дощем розкис.
«Відлюдник» та «Поет» - слова тотожні.
Рядки колишні – найдорожчий приз.

13.8

Рядки колишні – найдорожчий приз!
Хто знайде їх, той – обраний! Щасливий,
Але відносно. Світ над ним навис,
Його рятунок – музика журлива.

Життя навколо – з совістю врозріз,
Недосконале та несправедливе.
Зітхає Ерос. Плаче Діоніс.
Неначе флюгер, принципи мінливі.

Ще можна зупинити механізм,
Що множить недалекість норовисту
І знищує прозорий альтруїзм.

Знов пропускаю захід урочистий!
Я зневажаю штучний футуризм!
У серці бережу осіннє листя.

13.9

У серці бережу осіннє листя
І лавку дерев’яну впізнаю.
На ній – дитинство світле, променисте,
Душа співала майже, як в раю.

Чекає вже весну похмуре місто,
Я теж такий зажурений стою.
Велика чаша спогадів барвиста
Поглине ще одну мою сльозу.

Ось бачу поблизу трамвайне коло
Та цілий ряд трамваїв рятівних,
Вони, немов танцюють фарандолу!

Минуле – сховище думок благих.
Вперед крокую без натхнення, кволо.
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх!

13.10

Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Палке цвітіння, клени та берези.
Колони днів у сорочках нових
Проходили шляхетним полонезом.

Відтінками світанків неземних
Ця благодать була, мов антитеза
До всіх нахабних, шкірою товстих,
Безсовісних, невдячних, нетверезих.

Двобій одвічний правди і брехні.
Хто розбере – то ролі чи артисти?
Змішалися з веселими сумні.

Накрило небо вечором-батистом.
Зустріну скоро спогади нічні –
Намолені мої сільські обійстя.

13.11

Намолені мої сільські обійстя
Заполонив тепер чортополох.
Я пам’ятаю вишню темнолисту,
Поля, де кукурудза та горох.

Вузенькі вулички, ліси тернисті
І гойдалку, цю забавку для двох.
Садочок тихий в яблучнім намисті,
Комах дзижчання, солов’їне «тьох».

Пейзажі залишилися позаду,
Безмежне літо квітів осяйних,
Прихована юнацька серенада.

Колись давно стрункий кларнет затих.
Зима з весною почала нараду.
Те саме бачу й зараз. Дивний збіг!

13.12

Те саме бачу й зараз. Дивний збіг.
Як ще тоді калейдоскоп фантазій
Далеких, недосяжних і смішних,
Щоб наплювати на усі накази

Перевертнів хоч хитрих, та дурних.
Керують світом ледарі наразі.
Багато слів образливих, гірких
Лунають після сорому оказій.

Свята любове! Ні! Ти не помреш!
Бог в поміч! Сонцем, вітром, падолистом,
Бо доброті твоїй немає меж!

Вже березень! Готуй своє намисто!
Я вірю: задля мене збережеш
Часи, де існували мрії чисті!

13.13

Часи, де існували мрії чисті,
Лягли на серце каменем важким.
А демагоги пафосні й речисті
Зв’язали душу хомутом тугим.

Прийшов у світ самотнім піаністом,
Крокую навмання шляхом вузьким.
Хижак зустрівся злий та пазуристий.
Невже мені надалі жити з ним?

Озброївся останніми думками,
Зненацька – перемога! Я відбіг.
Ось раптом зупинився біля брами.

За нею – місто злодіїв, сквалиг.
Але побачив: синю панораму
Висвітлює зелений оберіг.

13.14

Висвітлює зелений оберіг
Моє майбутнє римою палкою.
Там розмаїття квітів лугових,
Якими шрами я свої загою.

Багато буде липнів запашних,
Моя душа наповниться весною.
В повітрі безліч запахів п’янких,
Всі двері відчинятиму з жагою.

А поки заважає світлофор.
Червоне світло, чорні пересуди,
Мелодію пронизує мінор.

Ваяє маску скульптор Бенвенуто.
Приймає долю фаталіст-актор –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».

МАГІСТРАЛ 13

Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Розгледів і крокую зверху вниз.
Беззвучність боляче скувала груди,
Не чую скрипки ніжної каприс.

Понівечені рими, вірш забутий
Колись давно прочитані на «біс»,
Сьогодні неможливо вже відчути
Рядки колишні – найдорожчий приз.

У серці бережу осіннє листя…
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Намолені мої сільські обійстя.

Те саме бачу й зараз. Дивний збіг!
Часи, де існували мрії чисті,
Висвітлює зелений оберіг.

12.1

Замовкне без причини дивний сміх,
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,

Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних
Переглядав дитячу кіноплівку.

Переступив крізь осуд і ганьбу.
Навколо – тільки білосніжна вата,
Здається, досі в літі ще не був.

Продовжую лише себе картати.
Побачивши мою сльозу скупу,
Хтось приховає погляд винуватий…

12.2

Хтось приховає погляд винуватий.
Що толку? Вже поламане крило.
Звичайна справа – слабшого цькувати,
А потім – цілувати у чоло.

Злословити натхненно та завзято,
Як щось робити – то лише на зло.
Нещирі дифірамби заспівати,
Коли усе підступно відповзло.

По-справжньому любити – дивна рідкість,
Старому – визнавати молодих,
Добро нести в цей світ, тримати швидкість.

Спиняю я невігластва набіг.
І неважлива вільних літер кількість!
Пишу листи відверті не для всіх!

12.3

Пишу листи відверті не для всіх.
Ховаюся у звуках ораторій.
Шукаю ліки від хвороб важких.
Сучасний світ – суцільний лепрозорій!

Гублюся раптом серед форм твердих.
Можливо, я і сам давно вже хворий?
Багато має підлість похідних
Та робить можновладців з інфузорій.

Невже знайшов омріяний вагон,
Який готові люди проводжати?
Зажурено мовчить мій телефон.

Затопче істину юрба пихата.
Свій голос запишу на диктофон.
Навіщо їм мене так добре знати?

12.4

Навіщо їм мене так добре знати,
Відпущеного навіть без застав?
З банальностей складаються плакати,
Фальшиві гасла сповнюють міста.

Я досі здатний серцем відчувати,
Подібно до квітневого листа,
Фінальний звук застиглої кантати,
Незмінний крізь години та літа.

Завершується зошит у клітинку.
Незрозуміло, хто ж тут переміг…
Чудова мите! Зачекай хвилинку!

Ловлю тепло картинок весняних.
По підвіконню стукають краплинки.
Повсюди неосяжний морок ліг.

12.5

Повсюди неосяжний морок ліг –
Мовчання нерозгаданої ночі.
Так мало слів проникливих, прямих,
Що закарбуються у снах пророчих!

Лише засилля пафосних квадриг
Замилює мені похмурі очі.
Невже барвистий шлях кінця добіг?
Хто цей фінал небажаний наврочив?

Зненацька пригадаю: я – не раб!
Сьогодні буду сам себе звільняти
Від заздрості. Немислимий масштаб!

Все! Припиняю всі дурні дебати!
Іду туди, де посеред кульбаб
Самотні душі будуть спочивати.

12.6

Самотні душі будуть спочивати…
Позаду – згубних спогадів місток.
Минуле – це холодні каземати,
Вже не страшний іспанський чобіток.

Велике щастя – вміти цінувати
Від серця подарований квиток
У ті світи, де «Місячна соната»
Освітлює слова простих казок.

І як забути ті важкі тортури,
Катів обличчя впевнених та злих,
В яких нема ніякої культури?

Забуду! Вистачає сил моїх!
Знімілі маски з величчю скульптури
Зі співчуттям подивляться на них.

12.7

Зі співчуттям подивляться на них,
Ходитимуть тихесенько, навшпиньках.
У глибині зимових днів сумних
Шукатимуть якісь прадавні скриньки.

В історіях великих та малих
Вся істина проступить надто стрімко.
Під мерехтінням спогадів нічних
Моя душа – захована картинка.

Неначе оживає сам Деґа!
Цю ніч він теж не хоче відпускати.
Малює оклик: «Мила! Дорога!»

А краплі дощові – легке стакато…
Затьмарить знову втомлена нудьга
Будинки, наче велетні-агати.

12.8

Будинки, наче велетні-агати…
Та кожний з них – прославлений герой.
А ранок-принц, щоб довго не чекати,
Вже дістає блискучий свій гобой.

Він, безумовно, вправно вміє грати!
Світанку милий! Душу заспокой!
Ми дивимось на модні циферблати,
Хоча у мозку ще палеозой.

Навколо – свято, музика і танці.
Із ресторанів – запах гострих страв,
Розрада вишуканій забаганці.

За рогом темний вечір підступав.
Хіба тут хтось передбачав уранці
Тривожність помаранчевих заграв?

12.9

Тривожність помаранчевих заграв
Народжує в душі жахливу пісню.
Бо кожний щось важливе пропускав,
Впускаючи до себе мотлох різний.

Єдиний текст для масових вистав.
Здавалось, водевіль. Насправді – тризна.
Хто добротою інших зловживав –
Вже їхня індульгенція не дійсна.

Росте самотня квітка гіацинт.
Давно за копійки святе все збуто.
Цей світ закручує іржавий гвинт.

Чи є можливість якось обігнути?
Суспільства посмішка – кривавий бинт,
Оманлива, мов розповідь Іуди.

12.10

Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пливла кудись історія зі сну.
Моя зневіра знову не почута,
Невизнаний, пірнаю у весну.

Солодкий запах, гіркота грейпфруту
Смак додали шляхетному вину.
Задуха персональної каюти…
Я монолог в нікуди розпочну.

Запропонують ром? Ну що ж! Давайте!
Коли ж таємним друзям відмовляв?
Бо чутно вже самотні співи альту.

Завершується цикл буденних справ.
Далеке срібне чарівне контральто
Пригадує, як відчай відступав.

12.11

Пригадує, як відчай відступав
Маленький та знесилений нотатник.
А образ мій – занедбаний анклав
На фоні людства. Хитрий плагіатник

Мою планиду теж зухвало вкрав,
Бо не вчитався він в тонкий цитатник.
Безхатько раптом уявив, що граф!
І сам король для нього – платний радник.

Час припинити світовий абсурд!
Межу останню різко перетнути,
Послухати старий музичний гурт.

Крокую крізь беззвучну зиму люту.
Боюся під вагою темних скрут
У морі безнадії потонути.

12.12

У морі безнадії потонути –
Простіше, ніж знайти ті промінці
Добра. Не відчувати магнітуду,
Яка трясе планети камінці.

Земля, від ран важких червоногруда,
Великі та маленькі корінці
Так хоче з себе в прірву зіштовхнути,
Запам’ятавши шрами на руці.

Навіщо філософія Сенеки,
Коли цей світ все краще розтоптав?
Кому потрібна давня мудрість греків?

Всі брешуть. Вже зламався поліграф.
А справжніх цінностей бібліотеку,
Єдину путь невчасно я пізнав.

12.13

Єдину путь невчасно я пізнав,
Не вчитувався в нариси дотепні.
Багато попереджень і підстав –
Неактуальні. Поки щось як гепне

По голові, ясним щоб розум став!
Запалюється пам’ять – біль нестерпний!
Зійшли відбитки скіпетрів, булав,
Є тільки вчинки чорні та ганебні.

У простирадла ватяних потреб
Себе хтось хоче сліпо огорнути –
Немає, де сховатись. Голий степ.

Скінчилися розбещені салюти.
Засвоюю з важким мішком халеп
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».

12.14

Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Опанував у цьому я житті.
А що, як глибше взяти і копнути?
Знов сплачую відсоток самоті.

Словами беззмістовними окутий,
Крокую там, де квіти саме ті
Ще здатні підбадьорити, гукнути.
Розсипати під ноги конфетті.

Зустрівши дощ, забувши парасолю,
Парад облич побачив кам’яних.
Наблизитись нікому не дозволю!

Мене хтось зверху вчасно застеріг:
«Їм ніколи любити. Грають ролі.»
Замовкне без причини дивний сміх.

МАГІСТРАЛ 12

Замовкне без причини дивний сміх,
Хтось приховає погляд винуватий.
Пишу листи відверті не для всіх,
Навіщо їм мене так добре знати?

Повсюди неосяжний морок ліг,
Самотні душі будуть спочивати.
Зі співчуттям подивляться на них
Будинки, наче велетні-агати.

Тривожність помаранчевих заграв,
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пригадує, як відчай відступав.

У морі безнадії потонути?
Єдину путь невчасно я пізнав –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».

11.1

Веселонько! Тебе не повернути!
Напам’ять вивчив дивні кольори.
Кричуща справедливість самосуду!
Безкарність врешті-решт перебори!

Хіба що знову мовчки проковтнути
Образу. Гучно плакати навзрид.
Шукати кульки вилитої ртуті,
Знаходити фатальний той розрив.

Хто знає: може, сяйво дуже близько?
Написаний нечуваний хорал,
Який підводить остаточну риску?

Журу закарбував сумний мурал.
На страту без хреста і обеліску
Приречений був тихий ідеал.

11.2

Приречений був тихий ідеал
У натовпі гучному без моралі.
Відлюдник тихо йде під трибунал…
Нема давно яскравих персоналій,

Яким писав запрошення на бал
Рубінів, діамантів та коралів.
Дрібнішає життєвий номінал,
Уклінно догоджаючи навалі.

Побачив раптом сяйво камінця.
Хіба його помітять лизоблюди?
Видовища я їм не обіцяв!

Чи спробувати все-таки дерзнути?
Даремно додивився до кінця!
Оточення – лише звичайні люди.

11.3

Оточення – лише звичайні люди.
Набір двох дат і розмаїття цифр.
У власну кров я можу обмокнути
Свій олівець та написати шифр

Душі своєї – вічної приблуди,
Що потайки читатиме Псалтир.
Посилено будується запруда,
А за війною виглядає мир.

Є вихід! Серце, зроблене з заліза,
Із легкістю пірне в жорсткий канал,
Не відгукнеться на смішну репризу.

Всередині – вулкан. Дев’ятий вал!
Навколо – відгодовані мармизи
Сприймають, наче довгий серіал.

11.4

Сприймають, наче довгий серіал
Невігласи, які хронічно ситі.
Чи має гідність славний генерал,
Що думає про їжу у кориті?

На волю рветься славний мадригал
Крізь сутінки, брехнею оповиті.
Давно замовк органний мануал,
Відлуння залишив благої миті.

Мене вхопила правди течія…
Яка ж потужна ця її оруда!
Пливу та чую вигук: «Нічия!»

Я зайве зміг сьогодні відштовхнути!
Нагадує рулада солов’я
Солодку мрію – вирватися з бруду.

11.5

Солодку мрію – вирватися з бруду
У засвіти натхненно понесу.
Чутливу душу легко розіпнути,
Від неї залишивши тільки сум.

Почесна нагорода – вічна згуда.
В багатті фальші спалюють красу.
Лишається приречено зітхнути,
Запам’ятати неба бірюзу.

Незвично буде спершу. Потім звикну!
Наповниться повітрям свіжим зал.
Для справжнього всі відчиняю вікна.

Можливо, стане маршалом капрал.
Бажання заповітне гучно крикну:
Переступити через той портал!

11.6

Переступити через той портал
Та ноги витерти об ті кордони!
Питаю: це початок чи фінал?
І хто кого так віддано боронить?

Вночі був оголошений аврал,
А вдень змінилася ця швидкість фону.
Листа не виставляю на загал,
Лише тоді, як серце охолоне.

Я віддано плекаю береги,
Які мені під силу ще сягнути –
Нехай від них тікають вороги!

У темних головах багато флуду!
Сумлінно віддаватиму борги,
Де інші вже книжки читати буду!

11.7

Де інші вже книжки читати буду?
Але підказки жодної нема.
Щось бубонять обмежені зануди,
Розмови з ними досі ще не мав.

За рішенням брудного квазісуду
Мене позбавили мого керма.
Та чую все ж: «Зустрінь свою весну ти!
Звільняйся від стандартного ярма!»

Невже я загубив прості нотатки,
Перетворився на важкий метал?
Хоча б маленьку, незначну здогадку!

Безслідно зник колишній театрал.
Забув про всі досягнення і статки,
Складаючи таємний магістрал.

11.8

Складаючи таємний магістрал,
Я підсумок підвів вінку рядочків.
Навіщо весь цей церемоніал,
Якщо бажання все одно порочні?

Прийняв давно від Всесвіту сигнал,
Хоча й раніше знав його заочно.
Мої сонети – дивний капітал,
Чужий для середовищ злих і склочних.

Вразливий та пригнічений стою.
Костюм старий нікуди не годиться.
Куди подів міцну свою броню?

Метелик розкрива строкаті крильця.
Питання риторичне задаю…
Всесильний Боже! Що тепер насниться?

11.9

Всесильний Боже! Що тепер насниться?
Щасливий час – король усіх часів.
Мажорний червень, спіла полуниця…
Від хвилювання легко я тремтів.

Відходять у минуле вечорниці,
Свої думки нікому не довів.
Мій безпорадний оклик: «Озирніться!»
Безслідно тоне в глибині лісів.

Вигадую надію філігранно –
Гармонію світанків грозових
І розумію: все таке туманне!

Хоч помилкам серйозним запобіг,
Плекати сновидіння притаманно…
Пробудження моє – міцний горіх.

11.10

Пробудження моє – міцний горіх.
Відкрилися завчасно злобні шлюзи.
Немає капелюхів дорогих,
Стою в дивакуватому картузі.

Ну що робити? Дихав не для тих,
Хто дійсно вартий поцілунків музи.
Був автором я речень нищівних,
Вбиваючи серця, віддавшись тузі.

Танцюйте, люди, запальний канкан!
У каву сипте запашну корицю!
Вигукуйте захоплено: «Charmant!»

Знайду своє! Повірте! Схаменіться!
Бо крізь грудневий болісний буран
Є добрий спогад – ягоди суниці…

11.11

Є добрий спогад – ягоди суниці,
Строкатий благородний літній джміль.
Вже листопад. Але яка різниця?
Природа не розмінює свій стиль.

Навіщо наближатись до в’язниці?
Бо принесе свободу звідусіль
Весна, моя незламна чарівниця,
На мить забуду те, що я – бобиль.

А поки – сніг. Холодна біла ковдра
Покрила душу. День узяв розбіг.
І коло посікла безжальна хорда.

Живу в полоні спогадів святих.
Вкусила туга, мов отруйна кобра,
Хоча й рукописи свої зберіг.

11.12

Хоча й рукописи свої зберіг,
Вогнем багаття їх не перевірю.
О, скільки вже нещирих та бридких
Зібрались біля мене на подвір’ї!

Потвори полишають свій барліг,
Від райдужних пташок лишилось пір’я.
Когорти спостерігачів дурних,
Обмануті, чекають перемир’я.

А я – неначе той останній птах,
Як лебідь без своєї лебедиці,
Що бачить зміст в занедбаних речах.

Зірвалася планета-єретиця!
Відлуння правди буде у віках,
Але, боюся, висохне криниця.

11.13

Але боюся: висохне криниця,
Зупинить рухи джерело подій.
Незаймана панянка білолиця
Постане королевою повій.

Чи вистрелить заряджена рушниця?
Які патрони містяться у ній?
Ганебна доле! Ти – моя боржниця!
Я в подорожі – сам собі водій.

Бувало, вірив сліпо, необачно,
Шукав прихильність поглядів скляних,
А відповідь отримав однозначну.

Якби ж мене хтось дружньо застеріг!
Повітря висить запахом коньячним –
Замовкне без причини дивний сміх.

11.14

Замовкне без причини дивний сміх.
Горизонтально ляже цифра «вісім».
Якщо мене чекає згубний ріг, -
Сховаюся за січнем білобрисим.

Скрізь будні, дуже мало вихідних,
Нема відради і деревам лисим.
Знайти б де-небудь прихисток, нічліг,
Радіти денним та нічним сюрпризам!

Забулася прониклива краса,
А замість «нетто» все частіше – «брутто»,
Над містом почорніли небеса.

Я, зморений, знесилений, роззутий,
Дивлюсь на сонце. Вечір мій згаса.
Веселонько! Тебе не повернути!

МАГІСТРАЛ 11

Веселонько! Тебе не повернути!
Приречений був тихий ідеал.
Оточення – лише звичайні люди,
Сприймають, наче довгий серіал

Солодку мрію – вирватися з бруду,
Переступити через той портал,
Де інші вже книжки читати буду,
Складаючи таємний магістрал.

Всесильний Боже! Що тепер насниться?
Пробудження моє – міцний горіх.
Є добрий спогад – ягоди суниці.

Хоча й рукописи свої зберіг,
Але боюся: висохне криниця,
Замовкне без причини дивний сміх.

10.1

Покриє, наче саван, білий сніг
Будиночок, де панувало літо.
Строкатий джміль на крилах чарівних
Літаючи, щасливо міг прожити.

У чергуванні холоду й відлиг,
А потім – між тюльпанами і житом,
Під впливом сонця променів ясних
Повірила в добро душа відкрита.

Відвертість емоційна – все дарма!
Роман стає заїждженим памфлетом
Не прямо – якось підло, крадькома.

Як обійти заплутані тенета?
Так файно розфарбує куркума
Думки та недописані сонети.

10.2

Думки та недописані сонети –
Відбитки нерозділених годин,
Коли всі «альфа» раптом стали «бета»
Покинутих, занедбаних глибин,

Де мали значення прості сюжети...
Про них пізніше скажуть: «Нафталін!»
Зненацька відгукнеться рикошетом
Пройдешніх почуттів гіркий полин.

Небажану, настирливу навалу
Рішуче зупинити, збити з ніг
Рожеві вечори допомагали.

Тепер – лише мовчання давніх книг
І осуд недалекого загалу;
А зайчик сонячний кудись побіг…

10.3

А зайчик сонячний кудись побіг,
Маршрут свій таємничий не озвучив.
Хіба що в царство вірних та своїх,
Де плакали й сміялись дуже гучно.

І загубився серед чепурних
Осінніх кленів. Вирок той рішучий
Цей вечір промовляє для чужих.
Чому ж я все сприймаю так болюче?

Непрохані ввірвалися вітри,
Забрали назавжди падіння-злети.
Ти, осене, зі мною говори!

Жовтневий вальс. Вже подано карету…
Далеко дощик стука: раз, два, три…
Сьогодні розминувся він з поетом.

10.4

Сьогодні розминувся він з поетом,
Колишній друг, шляхетний шевальє.
Можливо, за липневим очеретом
Чи у дощі жовтневому щось є…

Розставлено самотності намети,
Відлюдник сам себе не впізнає.
Немає більше сенсу в еполетах –
Лишилися зухвалі сомельє.

Та серце знову кличе диригента,
Що здатен серед смутків дощових
Подарувати радісне крещендо.

О, скільки справжніх, добрих власних втіх
Покинули свої апартаменти!
Ось перехрестя споминів, доріг.

10.5

Ось перехрестя споминів, доріг.
Стара валіза буде у нагоді.
Вона не для сторонніх та глухих.
Які завжди все носять по погоді.

Якоїсь миті збільшився пробіг.
То й що? Дивитися вперед – і годі!
Я сам серед минулого поліг,
Віддав належне специфічній вроді.

Почую заклик: «Ну, давай! Борись!
Виборюй для майбутнього куплети,
Свої сумні думки сховай кудись!»

Моє натхнення! Обізвися! Де ти?
Давно – нічий, а думаю, що чийсь.
Єдина куля. Постріл пістолету.


10.6

Єдина куля. Постріл пістолету.
Таємний знак фатального числа.
Давно шукав у чорнім кабінеті
Хоча б краплину світла і тепла.

Осінній вечір молодим брюнетом
З характером примхливого орла
Можливо, заспіває оперету,
Щоб до небес ця пісня піднесла.

Життя – маленька пауза музична,
А кожний звук секунд – важкий батіг,
На кшталт страшних тортур середньовічних.

Чому сердець так мало запальних?
Скрізь – прагматизм. О, Всесвіте трагічний!
Останній рух. Наважитися зміг.

10.7

Останній рух. Наважитися зміг
Струм чарівний раптово перервати.
Питань важливих, рішень надскладних
За тих часів лишалося багато.

Зірвався несподіваний бліцкриг,
Навіщо так далеко планувати?
Тим більше, серед вигуків простих
Глибоких почуттів щось малувато.

Нехай цей метушливий марафон
Йде паралельно. Сиплються монети.
Моя дорога – власний рубікон.

Летить у прірву нині вся планета!
На справедливий світлий батальйон
Чекаючи, мовчать усі кларнети.

10.8

Чекаючи, мовчать усі кларнети.
А контрабас, такий зухвалий пан,
Героєм стане модної газети,
Лише для нього – цілий нотний стан.

На сторінках друковані портрети
Не знатимуть про біль душевних ран.
Однакові стандартні трафарети
Нову штампують серію доган.

Лише єдиний непомітний допис
І є надійний, непорушний дах,
Мій персональний, неповторний глобус.

Нещирість – передбачуваний крах.
Знецінився надмірний штучний опус.
Прийшов рятунок у простих словах.

10.9

Прийшов рятунок у простих словах,
Які не потребують тих роз’яснень,
Що шаром пилу зріють на думках,
Затьмарюючи щире, добре, вчасне.

Колись, можливо, геніальний Бах
Органно йшов назустріч злому блазню.
А я, забувши про суцільний жах,
Акорд фінальний вже собі привласнив.

Огидлива, брудна, пихата фальш
Атакувала. Раптом сивий грудень
Знецінив нереальний мій кураж.

Навколо – мотлох, шум та словоблуди.
Таємні звуки знищили міраж.
Мені вдалося вчасно їх почути.

10.10

Мені вдалося вчасно їх почути,
Усіх, кого ще досі я не чув.
Цього життя шалена амплітуда
Застигла раптом оперою-буфф.

Давно захмарних розмірів облуда
Жорстоко душить мій красивий Лувр.
Емоціям протистоїть маруда,
В якій байдужий Всесвіт потонув.

Простих людей запрошував у гості,
Чекав, що буде ввечері аншлаг,
Тримаю келих, промовляю тости.

А доля малювала свій зигзаг.
Слова порожні, наче голки гострі,
Затрималися на сухих вустах.

10.11

Затрималися на сухих вустах
Слова з листів у пройдене минуле.
Всю душу пробирають до мурах.
Питаю друзів: «Ви мене забули?»

Ця пам’ять – небезпечний саркофаг,
Беззвучний біль із хижістю акули.
З’їдає позначки в календарях,
Які вогнем яскравим спалахнули.

Майбутнє кличе тонікою «фа».
Його акорд – незграбна халабуда,
Людина чесна щось пережива.

Святе не продається за ескудо!
Світанок… Народилася строфа…
Байдужі глядачі стоять повсюди.

10.12

Байдужі глядачі стоять повсюди.
Однакові обличчя, вік та зріст.
Складають цілі книги і талмуди,
Що я – незрозумілий песиміст.

Зворотній відлік почали секунди,
У кожної для серця – гострий спис.
А солі залишилося пів пуду,
Завісив вечір вікна, мов батист.

Жаданий теплий вітер гріє спомин
Поміж вульгарних танців на кістках.
Так хочеться зібратися – й додому!

Тримаю міцно свій самотній стяг.
Показує життя мені, сумному,
Відбиток незворотності в очах.

10.13

Відбиток незворотності в очах!
Різноманітним змінам вже підвладний.
Він сам собі господар, радник, маг,
Повторюється тут багатократно.

Невже вся істина – у стусанах,
Що пише доля олівцем докладно?
Рецепт відвару туги на дощах
Чи знов якесь рівняння біквадратне?

Життя мені шепоче: «Все! Мовчи!»
Коли, нарешті, зможу я збагнути,
Як існувати, мовчки живучи?

Благаю крізь мелодію розкуту:
«Зимовий снігу! Милий! Відпочинь!»
Веселонько! Тебе не повернути!

10.14

Веселонько! Тебе не повернути!
Сумних небес усміхнена дуга
Тут, в цьому світі вже цілком відчута.
Два полюси: зневіра і жага.

Земний свій термін просто перебути!
Фінал – німе звертання: «Дорога!»
Мій шлях крізь зиму… Він так само гнутий!
На душу й серце темна тінь ляга.

У смороді зненацька запах пряний…
То це така ознака сліз німих –
Солодких мрій віночок незрівнянний.

Чекає страта щирих та слабких.
Все, що писав я, швидко, невблаганно
Покриє, наче саван, білий сніг.

МАГІСТРАЛ 10

Покриє, наче саван, білий сніг
Думки та недописані сонети.
А зайчик сонячний кудись побіг,
Сьогодні розминувся він з поетом.

Ось перехрестя споминів, доріг.
Єдина куля. Постріл пістолету.
Останній рух. Наважитися зміг.
Чекаючи, мовчать усі кларнети.

Прийшов рятунок у простих словах.
Мені вдалося вчасно їх почути,
Затрималися на сухих вустах.

Байдужі глядачі стоять повсюди.
Відбиток незворотності в очах:
Веселонько! Тебе не повернути!

9.1

Забуті чи порушені статути
Давно покрив багаторічний пил.
Щось невідоме може затягнути
Туди, де вже немає більше сил.

Триматися. Нав’язана спокута
Веде до недоглянутих могил.
Вони не згодні навіть натякнути
На віру в міць нескорених світил.

Можливо, за високими горами
Пісні наївних білих янголят
Примирять із болючими часами.

Лягають звуки каяття у ряд.
Горять вогнем блакитним під ногами
Щоденники неактуальних свят.

9.2

Щоденники неактуальних свят…
На їхніх сторінках – пожовкла радість.
Думки колишніх хлопчиків, дівчат
Сьогодні - заримований анапест.

Освідчення дитячих оченят…
Все справжнє, без отого слова «замість».
У запаху п’янких меліс та м’ят
Упевненість: іще далеко старість.

З тих пір знецінились усі слова.
Чаклун встромляє голку в ляльку вуду.
Порядна жінка – відтепер вдова.

Що зараз може душу сколихнути?
Лист календарний знову відрива
Наївний мрійник, совістю здобутий.

9.3

Наївний мрійник, совістю здобутий,
Подалі йде крізь луки та поля.
Сторінку хочеться перегорнути!
Слабких колись собою затуляв…

Для нього Всесвіт – беззмістовний, здутий,
Зло нескінченне. Хтозна, звідкіля.
Бажання є ланцюг цей розімкнути,
А потім подивитися здаля.

Але ж пішов він тихо, без скандалу,
Не так, як тільки вирвався з-за ґрат
Чи втік від купленого трибуналу.

Мов камінь діамант у сто карат,
Захмарного якогось номіналу,
Обрав найважчу серед інших страт.

9.4

Обрав найважчу серед інших страт
Поет, що безперервно душу різав.
Тепер йому туман – одвічний сват,
Відвертого обличчя плавні риси

Загострилися. Підлий супостат
Поцілити бажає довгим списом.
До чого зараз це биття в набат,
Коли бажання – зверху, пекло – знизу.

А все ж таки єдине – тільки те…
Бодай, полежить термін не відбутий
На цій землі. Та снігом замете.

Можливо, хоч сьогодні ризикнути,
Щоб віднайти освідчення прості?
Впиваються у тіло гострі пута.

9.5

Впиваються у тіло гострі пута,
Стає нестерпним навіть кожний рух.
Сталевий стрижень віри вже погнутий,
Підступний ворог каже: «Я – твій друг!»

Хотілося б без зайвих слів заснути,
Виховувати волю, сильний дух.
Хто просить щастя – знову не почутий
Під владою насильства і наруг.

Питання: чи завжди приємна сталість,
Беззмінно-чорна, ніби той агат?
А, може, це й насправді досконалість?

Суспільство – надшкідливий хімікат.
Давно пора приміряти зухвалість –
Та заважає камінь власних вад.

9.6

Та заважає камінь власних вад
Підкорювати відстані безмежні.
І втратив актуальність постулат,
Що радить зберігати незалежність.

Гірчить, неначе магнію сульфат,
Лишається без відгуків бентежність.
Успішним був байдужості парад,
Спростовую до нього приналежність.

Поете! В почуттях палких гори!
Кого захочеш – зможеш оминути!
Єдиний ти у павутинні гри!

Не поспішай читати вирок суду!
Свій шлях на схилі чорної гори
Якби ж було можливо розвернути!..

9.7

Якби ж було можливо розвернути
Дорогу у майбутнє хоч на мить!
Туди, де серце поки не закуте,
Від споминів сумних душа болить.

Немає сили в білий сніг пірнути,
Проґавивши омріяну блакить
Небес холодних. Хмарка білогруда
Сказати хоче щось, але мовчить.

Складаючи життю суворий іспит,
Побачивши без стрілок циферблат,
Навіщо знов розпочинати диспут?

Любов сучасна – тільки плагіат.
З великим задоволенням я зніс би
Слова недооцінені назад!

9.8

Слова недооцінені назад
Уперто тягнуть, кличуть до прозріння.
Завзято перетягують канат
Світанок весняний і дощ осінній.

А хтось стоїть смиренно, мов солдат,
Не слухає сльозливі голосіння,
Неначе стриманості концентрат,
В очах – цілеспрямованість, сумління.

Зненацька верх емоції беруть
Під музику самотнього органу,
Самі собі обравши довгу путь.

Почувши цю мелодію жадану,
Проступить крізь буденну каламуть,
Обличчя незрадливості постане.

9.9

Обличчя незрадливості постане,
Освітлюючи темні вечори.
Воно так схоже на фата-моргану
У візерунках літньої пори.

Що буде джерелом такого стану,
Піднесеного, зовсім без жури?
Сьогодні серпень хоче бути паном,
Мені сказав: «Живи або помри!»

А я мовчу, бо величезна зала
Давно порожня. Натовп – за поріг!
Безбарвної юрби мені замало!

Забракло погляду очей живих,
Які б так переконливо сказали:
«Не відчувати радість – справжній гріх!»

9.10

Не відчувати радість – справжній гріх,
Злочинно зневажати запах хліба.
Сприймає, мов латину, світ бариг
Прості слова «будь ласка» та «спасибі».

Для Всесвіту важливий кожний штрих,
Лиш у воді живеться зручно рибі.
Чутливі до образи, слів різких
Зелені сосни, темно-жовті липи.

Понищує реальність, наче ніж,
Всі нереальні, фантастичні плани.
Ціна рожевим замкам – мідний гріш.

Наснився сон про долю бездоганну.
В оточенні захмарних дивовиж
Лунає щирий оклик: «Мій коханий!»

9.11

Лунає щирий оклик: «Мій коханий!»
Та осторонь стоїть палкий Амур.
Погрожують весь час нові догани,
Душа боїться болісних тортур.

З-під маски нерозгаданого пана
Вже вкотре прозвучить пусте «bonjour!»
Якісь робити висновки – зарано,
Коли навколо – безліч амбразур.

Лише єдине незрівнянне сяйво
Почне ланцюг освідчень. Кожний вдих
Додасть натхнення, і розквітнуть мальви.

Останній потяг – шлях для душ тонких…
Завжди незрозумілий, вічно зайвий,
Я відповів: «Ну слава Богу! Встиг!»

9.12

Я відповів: «Ну слава Богу! Встиг!»
Відповідав усім занадто часто.
Покинув без жалю цей світ інтриг –
Новий шукаю, де панує щастя.

Для інших залишив смачний пиріг,
Мені найголовніше – це не впасти!
О, скільки чув від гуру видатних
Розхожу приказку: «Життя смугасте!»

Хіба чекав, що буду на коні?
Було так просто скинути кайдани
Та виграти у тій страшній війні!

В барвисті почуття сьогодні вбраний,
Почувши безсумнівне слово «ні»,
Прийшов до тями. Свіжі, рвані рани.

9.13

Прийшов до тями. Свіжі рвані рани
Давно не помічає вже ніхто.
Бо так простіше. Мудрі ветерани
Від істини ховаються в пальто.

Кому поклони, реверанси, шана
У сутінках байдужості та втом?
Зненацька знову робиться погано…
Відчув свій вік. Приблизно, років сто…

Відвертий дотик тілом і душею
Під акомпанемент пісень старих
Врятує. Опинюся за межею.

Чому ж я розгубився, збився з ніг?
Як подивлюся – паркові алеї
Покриє, наче саван, білий сніг.

9.14

Покриє, наче саван, білий сніг
Усі мої рукописи у січні.
Промоклий слід від літер нечітких –
Колишній бенефіс, відмінок кличний.

Завершити б цей болісний забіг,
Відлуння мук моральних та фізичних,
Прибрати слід стосунків руйнівних
І друзів, ні до чого не дотичних.

Це все – лише фантазій звабний плід,
Штамповані слова – для мене суто,
Але притягує, немов магніт.

Добро всесильне! Виграй цю війну ти!
Ранковий після сну холодний піт –
Забуті чи порушені статути.

МАГІСТРАЛ 9

Забуті чи порушені статути –
Щоденники неактуальних свят.
Наївний мрійник, совістю здобутий,
Обрав найважчу серед інших страт.

Впиваються у тіло гострі пута,
Та заважає камінь власних вад.
Якби було можливо розвернути
Слова недооцінені назад!

Обличчя незрадливості постане…
Не відчувати радість – справжній гріх!
Лунає щирий оклик: «Мій коханий!»

Я відповів: «Ну слава Богу! Встиг!»
Прийшов до тями. Свіжі, рвані рани
Покриє, наче саван, білий сніг.

8.1

Все дивиться на небо весняне
Моя душа, рятуючись від згуби.
Провадження до мене позовне
Навколишні світи складають грубо.

І тільки щось далеке, рятівне
Перемагає звук сумної туби.
Боїться сьогодення нищівне
Минулого, яке ще й досі любо.

Хто буде переможцем: дзвін чи скрип?
Коли вже вдасться зруйнувати блоки?
Це невідомо. Голос мій охрип.

Безмежний буревій та вічний спокій…
Я обійду красу чужих садиб
З байдужістю заплющеного ока.

8.2

З байдужістю заплющеного ока
Простіше жити. Можна й без порад.
Від пристрасті не червоніють щоки,
Замінює все справжнє сурогат.

В складнім підборі вигідного боку
Забувся заповітний променад,
Де слухали Allegro con Fuokko?
А співрозмовник був, неначе брат.

За променями сонця золотого
Воскресне особисте, бунтівне
Під сильним впливом імпульсу старого.

Повітря стане, ніби вугляне.
Початок радощів. Кінець сумного.
Щось невловиме, болісне мине.

8.3

Щось невловиме, болісне мине,
І стане затишно у цьому світі.
Та перше почуття сором’язне
Засиллям нерозгаданих флюїдів

Десь поряд непомітно прослизне
По мокрих пелюстках осінніх квітів.
Пощезне все вульгарне й заказне.
Дозволене – ще досі не помітив.

Думки без форми, схожі на желе,
Складуть якесь незрозуміле хоку
Розчарування. Неспокійно. Зле.

Міркуючи занадто однобоко,
Зриваю я з шампанського мюзле,
Вчинивши опір півночі глибокій.

8.4

Вчинивши опір півночі глибокій,
Ретельно написав велику «А».
Такий категоричний та жорстокий
Я тільки зовні, бо давно сповна

Наслухався, що на хвості сороки
Приносили. Раділа вся юрба.
Проникливо журилися осоки,
З небес холодна сипалась крупа.

Проходив далі. Забагато честі
Сприймати близько слово жартівне
Безликих дурнів, недалеких бестій.

Пальто не гріє чорне шкіряне.
Мене чекає тихе перехрестя.
У вікна повний місяць зазирне.

8.5

У вікна повний місяць зазирне,
А я, тим часом, знову пригадаю
Своє дитинство тепле, хутряне,
Сувору зиму з ароматом чаю.

Усе швидке навколо й розбитне!
Та впевненість: «Дорогу подолаю!»
На лижах мій ровесник тут ковзне,
Далеко до серпневого врожаю.

Хто ж знав тоді, що грудень – то бурштин,
Ми там – комахи всі поодинокі,
Під марним гаслом «Вір! Ти – не один!»

Шкідливе зосередження пороків…
Запалить обнадійливий камін
Ніч пристрасна, вродлива, чорноока.

8.6

Ніч пристрасна, вродлива, чорноока
Мовчить. Лише закоханий цвіркун
Співає щось із мудрістю пророка,
Обходячись без металевих струн.

Північна тиша може теж наскоком
З-під одягу дістати свій гарпун.
Поради перетворяться на склоки,
Найближчий друг – підкуплений брехун.

Хапаюся за ту єдину гілку,
Що знайде вірне слово вказівне
І щастя покладе мені в копилку.

Дізнатися б, чим ще життя стрільне!
Безхмарний ранок вже узяв сопілку –
Не розповість про згубне та страшне.

8.7

Не розповість про згубне та страшне
Усміхнена й легка червона дама.
Заглушить тихі сумніви спиртне,
Бо всі мандрують різними шляхами.

Попереду – майбутнє виправне…
Принаймні, ліки від сумної драми.
А істина так боляче гризне –
Принизливо скерує головами.

Вже скоро в чистоті окремих правд
Піднімуться наверх живильні соки,
Воскресне знову листя і ландшафт.

Приходить квітень у життя щороку,
Навряд чи питиме на брудершафт –
Лише покаже світлу путь широку.

8.8

Лише покаже світлу путь широку
Таємний радник. А його камзол
Не втратить урочистості, допоки
Живе ланцюг красивих фарандол.

Прозорий струм мав бути кровотоком,
Завдячуючи скупченню крамол,
Так різко підвелися лежебоки,
Забувши про величний свій престол.

Чому ж тоді на пагорбі, під льодом
Луна якась мелодія сумна,
Зима іде назустріч повним ходом?

Навпроти почорнілого вікна
Згадається, та тільки трохи згодом,
Єдиний подих – біла сивина.

8.9

Єдиний подих – біла сивина.
Це розуміння – з першої сніжинки.
Я келихом червоного вина
Підкреслю всі свої події взимку.

Повсюди сніг, немов тверда стіна.
Не видно вже трамвайної зупинки.
А час іде, і він перетина
Первинну цноту білої хустинки.

Коли впаде той безнадійний мур,
Можливість буде тихо пом’янути
Паради білосніжних кучугур.

Змінили тоніку мої етюди.
Небес нічних замріяний велюр
Нагадує: одвічній правді – бути!

8.10

Нагадує: одвічній правді – бути
Старенький зошит – збірочка надій.
Там від руки накреслені маршрути,
Запущений в повітря добрий змій.

Ті спогади, що можуть надихнути,
Водночас кажуть: «Серце пожалій!»
Колись давно здавався баламутом
Невизнаний відлюдник Водолій.

А зараз недолугу емоційність
Ховає неосяжна глибина
І невтручання – новомодна цінність.

Вже скільки років щастя омина,
Немає сміху, сліз. Лише доцільність,
Бо істина непрохана – одна.

8.11

…Бо істина непрохана – одна,
А пошуки її – доволі різні.
Стебло росте від вірного зерна,
Відлуння ночі – загадкова пісня.

Попереду – гостинна далина,
Гаї зелені з надлишками кисню.
Писати книгу вітер почина,
Сюжет він підібрав давно й навмисно.

Ідилія казкова – не для нас,
Невдячних, склеротичних, перевзутих!
В кутку мовчить ясний іконостас.

Напившися солодкої отрути
Чекань даремних, чую грубий бас.
Сиджу я, до самотності прикутий.

8.12

Сиджу я до самотності прикутий,
Альбом покрився пилом на столі.
Коли все встигло швидко промайнути?
Як позбавлялись влади королі?

Соната ллється. Підпис – «sostenuto»
З гірким осіннім сумом у чолі.
Даремно намагається забути
Всі літери – великі та малі.

Колись було інакше. Днини тижня,
Немов жеребкування «він-вона».
Фінал – жаданий поцілунок ніжний.

Душа в розчарування порина.
Руйнує скам’янілий спокій сніжний
І знищує розпалена весна.

8.13

І знищує розпалена весна
Довершеність зимового багаття.
На срібнім персні надпис: «Все мина…»
Це проти суму – основне знаряддя.

Розріже спокій заспаний струна,
Зненацька стане скрипкою Аматі.
Така вже своєрідна данина
Нав’язаній чужій помпезній даті.

Є Вихід! Між дрібних свинцевих куль
Зі злитком золота піти від скрути!
Людина без кохання – повний нуль.

Життя завершить фраза: «Ти теж, Бруте?»
Згадаються під звук лісних зозуль
Забуті чи порушені статути.

8.14

Забуті чи порушені статути –
Це козир недолюблених сердець.
На жаль, безсилі школи, інститути,
Всі навички звелися нанівець.

Усякий хоче каменем жбурнути
У сонячний натхненний промінець.
А про рядки, беззахисні споруди,
Зневажливо сказати: «Молодець!»

Іду до щирих та взаємно вдячних.
Відвідуючи місто розсувне,
Спочатку припускаю: буде лячно!

Вже слово пролунало позивне…
Чому ж душа й понині необачно
Все дивиться на небо весняне?

МАГІСТРАЛ 8

Все дивиться на небо весняне
З байдужістю заплющеного ока
Щось невловиме, болісне мине,
Вчинивши опір півночі глибокій.

У вікна повний місяць зазирне,
Ніч пристрасна, вродлива, чорноока
Не розповість про згубне та страшне,
Лише покаже світлу путь широку.

Єдиний подих – біла сивина
Нагадує: одвічній правді – бути!
Бо істина непрохана – одна.

Сиджу я, до самотності прикутий.
І знищує розпалена весна
Забуті чи порушені статути.

7.1

Надія, непомітна сіра миша,
Ховається від злої сарани,
Бо світ навколо сильно погрубішав,
Все менше віри. Більше сивини.

Оглухнути. Принаймні, так зручніше,
Коли лише плювки та стусани
Зробили справу. Діамант мутнішав,
І, мов знущання, крик: «Давай! Зміни!»

А що, як залишилися джерела
Забутої прозорої води,
Де оживають згадані новели?

Чи є ще не спаплюжені світи?
Дощем співає осінь a-capella?
Вбрання змінити хоче назавжди.

7.2

Вбрання змінити хоче назавжди
Сувора доля, наче та чорниця.
Дістатись важко світлої мети,
Коли той шлях нікуди не годиться.

До здійснення усіх бажань дійти,
Ковток зробити чистої водиці.
Під час цієї вільної ходи
Згадати, хто ще досі – славний лицар.

Чому ж довкола – спека від вогню,
А небосхил помітно почерствішав?
Одне питання: як тепер вчиню?

Ці небеса на дощ – усе щедріші.
Приймаю я один сумну стерню,
Хоч зараз невловимим бути ліпше…

7.3

Хоч зараз невловимим бути ліпше,
Відлюдника помітять майже всі.
Та кожний з них так різко похмурнішав,
Такий контраст в усій його красі!

А доленосна зустріч – це пізніше!
Світанок вже танцює на росі.
Промінчик сонця впевнено жовтішав,
Обличчя показав. Проте, не всім.

Як ще далеко скупчення ідилій!
Воно – десь там. То що іде сюди?
Хіба дарма творив поет Вергілій?

Єдиний вихід – навмання піти.
Коли заплакав одинак безсилий,
Таємний голос шепотів: «Зажди…»

7.4

Таємний голос шепотів: «Зажди!
Фантазія, що кольору блакиті,
Тебе врятує знову від біди!»
Та й теплі днини, сонечком зігріті

Співають хором: «Все! Сміливо йди!»
А промінці в прозорім фіаніті
Ведуть далеко. Знати б ще, куди!
То тільки загадки, з надії зшиті.

Прокинувся… Здригаюся чомусь…
Зима крокує. Серцю – найскладніше.
Собі зізнаюсь чесно: я боюсь!

Слова зі сну доносяться дзвінкіше,
Сказали так Бабуся і Дідусь:
«Не спалюй книги! Збережи всі вірші!»

7.5

«Не спалюй книги! Збережи всі вірші!» -
Порада тим, хто майже на межі.
Юрба завжди безлика та бідніша,
Безжальний кат чутливої душі.

Жаданий промінь марення вловивши,
Повіриш у правдиві міражі.
Опале листя… Колір – найжовтіший…
Змиває осінь темні типажі.

Що принесе оця осіння врода?
Навічно полонили холоди,
Немає більше вітерцю зі сходу.

Скасовано в минуле поїзди.
О, друже мій! Тримай останню ноту!
Залиш натхненні, райдужні сліди!

7.6

Залиш натхненні, райдужні сліди!
Вже зрозуміло: скрізь – лише дурепи.
Тож гідно нелегкий свій шлях пройди
Та не зважай на складнощі й халепи.

Повір у себе, прибери дроти,
Для того, хто усі твої потреби
Задовольнить. Нема – тоді знайди!
Солодку посмішку сховай від неба!

Кажу все це… І знаю, що брешу.
Мої слова – підступні, найпідліші!
Вони – лише приправа до дощу…

Зневірене обличчя – ще кисліше…
Тримайся міцно! Я тебе прошу!
Попереду – серйозніше, найглибше!

7.7

Попереду – серйозніше, найглибше!
Це зовсім не порожній звук, повір!
Так важко, надзадачу всю змінивши,
Чинити спротив гостроті рапір!

Короткий день зарано посмуглішав,
А вечір – ой, сумнівний поводир!
Хіба за сльози є щось більш мокріше?
Я – сам собі і клятва, й монастир.

Затерлася вночі моя присяга!
Та залишилось: «Господи, прости!»
Іти вперед… Вже до фіналу саги.

У Всесвіті ми всі – лише гвинти.
Різниця – тільки в кількості відваги…
Упевнено крокуй! Біжи туди!

7.8

«Упевнено крокуй!», «Біжи туди!»
О, скільки слів таких я чув, панове!
І змушений був цей тягар нести,
Чекаючи на явище казкове.

Ішов. Та слідкували з висоти
Суворі хмари. Тільки загадково
Мовчали. Як хотілося втекти
Із зернами, позбавившись полови!

У світі самовпевнених облич
Нема Пегаса. Навіть Мельпомени.
Лише юрба безбарвна йде навстріч.

Мої думки – зневірені катрени.
Хоч краплю вдачі доброї позич,
Засяй яскраво, зіронько зелена!

7.9

Засяй яскраво, зіронько зелена!
Вже точно знаю, хто ти є така!
Бо бачиш все життя моє стражденне,
Твоя дорога вже тепер легка.

Молюсь за тебе щиро та щоденно,
Здолали сльози, і тремтить рука.
Зберіг мінорну ноту, мов блаженний
Останнього зимового дзвінка.

Спостерігає світ глухий, байдужий
Блукання по сезонах четверне.
Куди поділись непідкупні душі?

Все – непохитне, наче цегляне.
Надію, щоб скоріше я одужав,
Зший зі свого тонкого муліне!

7.10

Зший зі свого тонкого муліне
Мереживо ажурної любові!
Усе буденне, сіро-земляне
Втрачає владу якості основи.

Коли весна вже свіжістю дихне
І квіти подарує дивакові,
Єдине слово ночі смоляне
Не знищить сподівання волошкові.

Якщо завадить вітер – зачекай!
Бо він скінчиться. А тепло по венах
Розноситиме дивний вогнеграй.

Без радників, найрозумніших вчених
Сміливо конструюй та прикрашай
Гірлянду почуттів моїх шалених!

7.11

Гірлянду почуттів моїх шалених
Ти, доленько моя, не розірви!
Передбачаю, щось було у генах,
Як лейтмотив постійної канви.

Сюжети на строкатих гобеленах
Блакиттю неба, зеленню трави
Створили ідеальну кантилену,
Картину цю барвисту – сам назви!

Єдиний рух різкий усе закреслив,
Посипалося вічне, крем’яне,
Що довгий час в руках тримало жезли.

Життя примхливе колесо крутне –
Зостанеться врочисте і помпезне,
Нічне створіння – чорне та скляне.

7.12

Нічне створіння, чорне та скляне
Собі шукає гідного партнера
Або партнерку. Високо зметне
Відлуння недосяжної химери.

Внизу – щось ароматне, трав’яне
Доповнить ночі стримані шпалери.
Акація гіллям поворухне,
Запросять дам на танець кавалери.

Фінал – завжди невчасний. То якби ж
Співати вміли темні манекени,
Запитувати щиро: «Ти не спиш?»

Всі спогади – настирливі рефрени.
Пригадує омріяний Париж
Душа самотня, берегиня сцени.

7.13

Душа самотня, берегиня сцени
Не грає більше ролі. Навпаки,
Вона тепер, неначе під рентгеном,
Прозора, мов квітневі пелюстки.

Чекають глядачі, високі клени
Терплячому мовчанню завдяки.
Дерева ці, освічені шатени,
Продовжать дивну п’єсу залюбки!

Та головне приховують куліси.
Повітря там вже майже гартівне,
Воно висвітлює таємні риси.

Хіба хтось чисту щирість пом’яне?
Лише відлюдник поглядом Нарциса
Все дивиться на небо весняне.

7.14

Все дивиться на небо весняне
Земля під свіжим килимом конвалій.
Сором’язливий вітерець хитне
Цей чарівний пейзаж. Його не спалюй!

Пташок строкатих тьохкання смішне…
Неначе всі в легкому карнавалі!
Відлуння суму впевнено змахне
Святковий ліс у справжньому запалі.

Весна – коротка мить. Бо листопад
Розчарування барвами розпише
Листочок кожний. І заплаче сад.

Щось рідне, добре, ніби відпустивши,
Уперто озирається назад
Надія, непомітна сіра миша.

МАГІСТРАЛ 7

Надія, непомітна сіра миша,
Вбрання змінити хоче назавжди.
Хоч зараз невловимим бути ліпше, -
Таємний голос шепотів: «Зажди!

Не спалюй книги! Збережи всі вірші!
Залиш натхненні, райдужні сліди.
Попереду – серйозніше, найглибше!
Упевнено крокуй, біжи туди!»

Засяй яскраво, зіронько зелена!
Зший зі свого тонкого муліне
Гірлянду почуттів моїх шалених!

Нічне створіння, чорне та скляне,
Душа самотня, берегиня сцени,
Все дивиться на небо весняне.

6.1

Де серце із полегшенням зітхне,
Там більше вже не буду сумувати.
Покинувши приміщення чумне,
Я припинив шукати винуватих.

В обличчя вітер весняний дмухне,
Життя чуже так легко прикрашати!
Порожнє гасло, пафосно-гучне,
Відправлю, наче злодія, за ґрати.

Але кудись подівся оптимізм,
Згасає дуже швидко зірка рання,
Затьмарена промінням чорних призм.

Дописуючи речення останнє,
Закреслити минуле – героїзм?
Знов морок риторичного питання.

6.2

Знов морок риторичного питання
Вразливу душу на шматочки рве.
А кожна відповідь – розчарування,
Безсиле, беззмістовне, кругове.

Ніколи не розмінював бажання!
Усе швидке, безбарвне, бігове
Заміщував я пішим мандруванням
Та бачив посереднє, чергове.

Над вічним штилем раптом задощило,
Цей дощ скоріш відлюдника зімне,
Ніж подарує рятівне вітрило!

Як тільки мрійник спину розігне,
Крило відчувши за собою біле,
Когось, напевно, час наздожене.

6.3

Когось, напевно, час наздожене,
Здаватися він буде величезним!
Душа, як щось мале, переносне
Ще спробує знайти зелені весни.

А вільне місце в серці сум займе,
Стійкий, неначе велетень кремезний.
І дихання безжальне, льодяне
Брехливих знищить, щоб скоріше змерзли.

Я переріжу небезпечний дріт
Та припиню підступні намагання
Змінити остаточний заповіт.

Бо тільки так! Без тихого вагання
Зневіру треба гнати від воріт,
Закреслюючи сумнів, коливання!

6.4

Закреслюючи сумнів, коливання,
Перепишу життя у чистовик.
Забути намагаюся страждання,
Допоки у чернетці ще не зник.

«О, ноче! Ти наповни існування!» -
Щосили репетує молодик.
Він щиро просить ніжного кохання,
Для серенади вже зібрав музик.

А я дивлюсь: коли його наївність
Вже зникне? Цілий Всесвіт прокляне,
На тиху злобу зміниться нестримність.

Сьогодні в моді – тільки показне.
Навічно збережу мовчанню вірність,
Прослухавши «Елегію» Масне.

6.5

Прослухавши «Елегію» Масне,
Нічого світ глухий не зрозуміє.
Хтось приятеля змовницьки штурхне,
Як відповідь на слово «ностальгія».

Над головами небо грозяне
Лютує… А когось хіба зігріє?
У сірий сум пустельника вмокне,
Міцна мотузка щільно здавить шию.

Можливо, серед балу сивих скронь
Єдиний оклик перерве мовчання
Та скине з образів жорстоку бронь?

Аж ні! Повсюди – принцип невтручання.
Листи інтимні спалює вогонь,
Закцентувавши власні вподобання.

6.6

Закцентувавши власні вподобання,
Відкинувши давно суворий факт,
Прокинуся вже іншим на світанні…
Осіннє листя падає у такт

Жорстокому сумному розставанню.
Це був фінал, ніякий не антракт.
Перед собою – надскладне зізнання…
А далі – нецікавий, довгий тракт.

Але й за це комусь скажу «спасибі»,
Хай навіть хтось таємно прошмигне,
Грошей попросить, чи, можливо, хліба.

Та знаю точно: небо водяне
Дощем проллється. Згаснуть зорі, ніби
Самотнє слово в океан пірне.

6.7

Самотнє слово в океан пірне,
Не буде після нього навіть хвилі.
Щось мертве, непохитне, кістяне
Навряд чи оживе у вільнім стилі.

Знайти б отут яскраво-іскряне!
Ой, ні! Навколо – тільки зачерствіле.
Незграбно верхній ґудзик розстібне
Від спраги перехожий посивілий.

Усі ми гідні власних мізансцен!
Комусь – розрада, іншому – чекання…
Звучить ноктюрн… Зажурений Шопен…

Потрібна ліра. Шкодить зловживання!
Оглушить надто пафосний катрен
Та перерве беззахисне прохання.

6.8

Та перерве беззахисне прохання
Нещирий блазень, хитрий візаві.
Завжди він заважає будуванню,
Лише своє будує на крові.

Коли дивує ночі завмирання
І усвідомлення, що ми живі,
Одразу буде проти нас зібрання…
Образливі думки – вже не нові.

А хтось близький запитує: «Ну як ти?»
Вже неважливі інші голоси.
Засяють очі, ніби ті смарагди!

«Тепло позичу. Потім віддаси!»
Зіграли п’єсу. У фіналі акту
Беззвучність слів. Обурення грози.

6.9

Беззвучність слів, обурення грози…
То згубна суть безвихідного муру.
Зітхають листопадові ліси,
Створивши горду мовчазну фігуру.

Забувши легкість літньої краси,
Згубивши в липні чисту партитуру,
Вже крізь туман осінньої сльози
Читаємо лише макулатуру.

Та раптом лист покинув рідний клен.
Вони обидва стануть щасливіші.
Розлука листя й дерева – рефрен.

Щодня гірке повітря – все терпкіше,
Висловлюється жовтий сюзерен
У звуках метроному «краще-гірше».

6.10

У звуках метроному «краще-гірше»
Спливає все занедбане життя.
Знов гасло нав’язали: «Будь скромнішим!
Терпи. Мовчи. Бо слово – вже сміття!»

А як знайти єдине, найгідніше,
Оплакане сердечним каяттям?
Години бігли. Небосхил тьмянішав,
Я – вбитий ілюзорним вороттям.

Проте, для мене це – суцільна правда!
Їй вірю! Як почую ноту «сі» -
Щось напишу. Всі скажуть: «Дивний автор!»

Похмурий стрій згорьованих осик
Встромляє погляд спільний вглиб ландшафту
І оклик відчайдушний: «Запроси!»

6.11

І оклик відчайдушний: «Запроси!»
Посил в нікуди. Сповідь ні для кого.
Нове життя. Змінилися часи:
Колись красиве – нині стало вбогим.

Двома словами: «Господи, спаси!»
Зустріну образ вечора міського.
Політ останній літньої оси…
Тут мало бути щось… Дивлюсь – нічого.

Навіщо дивуватися? Давно
Цей світ занадто різко потемнішав,
Розгледіти себе – не всім дано…

Щодня кричу слова свої гучніше:
Скрізь – сурогат! Суспільству – все одно!
Навряд чи й досі я порозумнішав.

6.12

Навряд чи й досі я порозумнішав.
Ще не пізнав прихильності зірок.
О, Господи! Зроби мене мудрішим,
Щоб дописав важливий свій рядок!

У сірому знаходжу найсіріше,
Хоча би вже засвоїти урок!
Змінився. Тільки зовні постарішав,
Тепер дається важко кожний крок.

Кричу: «Живий! Запрошуйте на танці!
Конферансьє! Ти світло погаси!
Здивований примхливій забаганці?»

Безкрає небо. Колір бірюзи.
Єдина ніжна квіточка уранці
Сховалась серед крапельок роси.

6.13

Сховалась серед крапельок роси
Сльоза прозора, а на смак – солона.
Неначе сніг, сум душу притрусив,
Бо що не крок – постійна заборона.

Немов би люттю гострої коси
Понищені нитки високих дзвонів.
Лише відлуння Тихе: «Спокуси!»
Доноситься крізь вічні перепони.

В кущах рояль заграв. Хто піаніст?
З мелодією – трохи веселіше…
Та посміхнувся щирий альтруїст…

Я промовчу, тож буду так цілішим.
Ще пам’ятаю: втратила свій хист
Надія, непомітна сіра миша.

6.14

Надія, непомітна сіра миша,
Свій голос вже давно не подає.
У глибині душі все гарячіше
Від слова непідкупного круп’є.

Буденності обійми – найчіпкіші,
Щоденний біль рутиною стає.
Вода в колодязі стоїть, зацвівши.
Солома є. Знайти б ще канотьє!

Цілком можливо, вечір темний, пізній
Нарешті чорний фрак свій одягне,
Розвіє сум та виконає пісню.

Повітря – невагоме, пір’яне…
Навколо – спокій. А чому ж так тісно?
Де серце із полегшенням зітхне?

МАГІСТРАЛ 6

Де серце із полегшенням зітхне?
Знов морок риторичного питання.
Когось, напевно, час наздожене,
Закреслюючи сумнів, коливання.

Прослухавши «Елегію" Масне,
Закцентувавши власні вподобання,
Самотнє слово в океан пірне
Та перерве беззахисне прохання.

Беззвучність слів, обурення грози –
У звуках метроному «краще-гірше».
І оклик відчайдушний: «Запроси!»

Навряд чи й досі я порозумнішав…
Сховалась серед крапельок роси
Надія, непомітна сіра миша.

5.1

Кудись в минуле, а, можливо, й вище
Безпосередньо прагнув перейти.
Загублене кохання відродивши,
Зі щастям тихим був би знов на «ти».

Навколо подивитися пильніше,
Звільнившись від обіймів самоти!
Побачити, як білим снігом вкривши,
Моя зима відтворює мости.

Омана підкрадалася і знала:
Нехай міраж востаннє розквіта –
Фантазіям лишалось жити мало!

Людина кожна – грішна, не свята!
Відлунню літа, що тоді згасало,
Я напишу важливого листа.

5.2

Я напишу важливого листа
І опущу в ту скриню таємничу.
Конверт – лише обкладинка проста,
Ховає те, що сам собі позичу.

Зимовий вітер снігом заміта
Колишні всі пейзажі мальовничі,
Їм подруга – насиченість густа,
Яскраву радість за собою кличе.

Та попри білий колір, знову ніч.
Мов чорна книга, все мерщій запише,
Хіба ж пропустить найдрібнішу річ?

Жаданий ранок буде ще ситнішим,
А поки промовчав похмурий сич,
У ньому не претензії – щось інше.

5.3

У ньому не претензії – щось інше,
Глибокому відбитку від зорі.
За болісне мовчання заплативши,
Тепер я чую оклик: «Говори!»

І голос цей стає лише добрішим.
Птахи яскраві, вільні пісняри,
Красивий текст детально відтворивши,
Співають на підкореній горі.

А тут, внизу, занедбаний попуга,
Який давно вже близько десь літа,
Сказав, що пісня зверху – недолуга.

Послухаю, бо думка – саме та,
Сьогодні пташка в мене замість друга.
Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.

5.4

Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.
Її почують небеса високі.
Відлунню на заваді я не став,
Хоча й давно вже вивчені уроки.

Пошиє сукню осінь золота,
Та незнайома пані кароока
В альтанці книгу долі прочита,
Навряд чи розпізнає жовтня кроки.

Заплакав дощ. Похмуро навкруги.
Своїм безмежним сумом все заливши,
Нас проводжає у м’які сніги.

А хмарам безтурботним навіть смішно,
Що пам’ятаю миті дорогі –
Дбайливий квітень зелень всюди вішав.

5.5

Дбайливий квітень зелень всюди вішав.
А місто абрикосово цвіло.
М’який сонет здавався ще м’якішим…
Якби запам’ятати це число,

Останнє, там, де поки не сивішав
Герой ліричний. Зникло. Відбуло.
Він вимовляв слова – куди чесніше!
За спиною – стояло тільки зло.

Брехня розставила свої капкани,
Комета залишилась без хвоста,
Та рятівник навіки став незнаним.

І звідки дивна сила пророста?
День теплий витанцьовував кшесани* –
Його боялась навіть самота.
*Кшесани – танцювальні рухи у польському танці «Краков’як»

5.6

Його боялась навіть самота,
Осіннього проміння у поемах.
Здавалося, короткий зір крота –
І той побачить колір хризантеми.

Стріляла заздрість. Куля – холоста.
Знаходилися зовсім інші теми.
Там всі могли прожити хоч до ста,
А кожний рік – камінчик діадеми.

Не помічав: розверзлася земля,
Всі правила нахабно оновивши,
Заткнувши рота чистій ноті «ля».

Мені – немов підказка: «Сміливіше!»
Я вибрався з похмурого гілля,
Холодний погляд стане найтеплішим.

5.7

Холодний погляд стане найтеплішим,
Розтане у душі прозорий лід.
Забулося найтяжче, найпідліше,
Привітним видавався цілий світ!

Бажалося, принаймні, щось кисліше
До скупчення п’янких, солодких літ.
Я грав свою мелодію жвавіше,
Ніж темп, коли писав детальний звіт.

Куди ж поділось марення-розрада?
Бо замість нього – сива борода,
Повітря рве на частки канонада.

Минуле – недосяжна висота,
Де серце надихалось літнім садом,
І чистою здавалася руда.

5.8

І чистою здавалася руда,
Без домішок була природна яшма.
Ніхто любов за гроші не продав,
Тяглася кантилена неосяжна…

Її висока, дивна частота
Вела кудись. Хіба ж було так страшно?
Невиправданих речень прямота
На сон перетворилась легковажний.

Минуле світле! Що тобі віддам?
Чим давні рани ввечері загою?
Нічим! Бо маю надглибокий злам.

Існую від тривоги до відбою.
Складав колись натхненні оди – там,
Але ось тут – повінчаний з журбою.

5.9

Але ось тут, повінчаний з журбою,
Проґавив, вочевидь, останній шанс.
Мовчить глибоке небо наді мною,
А літо вже завершує романс.

Можливо, перед сильною грозою
Легенький промінь зробить реверанс.
Аж раптом в царстві темряви сліпої
Настане серця світлий ренесанс.

Гойдає заперечливо гілками
Тут дерево широколистяне.
Нема нічого більше за словами!

У вечора обличчя кам’яне…
Чекаю на розраду під дощами,
Вдихаючи повітря вогняне.

5.10

Вдихаючи повітря вогняне,
Я намагаюсь впевнено йти далі.
Той вечір верхній ґудзик розстібне
Сорочки гарної, де всі скрижалі

Складаються у слово потайне,
Що міццю непідкореної сталі
Нову свідомість, наче струм, вдихне
Під тихий акомпанемент роялю.

Втручається незграбний контрабас.
Він, серце розриваючи струною,
Руйнує сподівання повсякчас.

Нема ніде натхнення для гобою!
Навколо – тільки скупчення образ…
Безсилий, щоб захоплюватись грою!

5.11

Безсилий, щоб захоплюватись грою!
А голос мій зневірений помер.
Ховаюся мерщій за давниною,
Немов поранений болючий нерв.

Відгородився сірою стіною,
Рятую ніжність, потайки завмер.
Один ковток осіннього напою –
І парк міський врятує від химер.

Сонет свій прочитаю до світанку,
Прозорий ямб на вірність присягне,
Ця ніч відступить перед світлим ранком.

Повітря гіркувате та сінне…
Лишилася та сама забаганка –
Незвідане, таємне, осяйне.

5.12

Незвідане, таємне, осяйне
Сховалося під димом від цигарки.
А літо ледь повітрям ворухне,
Запрошуючи всіх у тихі парки.

Суцвіття мрій, далеке й дратівне,
Пливе все далі, та зникає барка.
Зненацька осінь зливою трусне –
Темнішає так швидко біла хмарка.

Художник, композитор і артист
Давно не йдуть дорогою легкою,
Де на пейзажі падав жовтий лист.

Я – поряд. Милувався бірюзою
Ясних небес. Швидкий вечірній твіст
Мене привітно кличе за собою.

5.13

Мене привітно кличе за собою
Моє минуле світле і святе.
Я проводжаю щирою сльозою
Усе, чого нема тепер ніде.

Змивається холодною водою
Надія на зерно, що проросте.
А щастя виявляється бідою,
Спокусою з вульгарним декольте.

Собі навіщо душу розривати?
Сучасний світ у голови запхне
Думки лише про гроші та карати!

Тут скрізь – скоромне, смажене, м’ясне.
Продовжую в оману прямувати,
Де серце із полегшенням зітхне.

5.14

Де серце із полегшенням зітхне?
У синьому зневіреному лісі
Густе повітря, майже вороне,
Над головою невблаганно висить.

Воно усі бажання схамене,
Так зачаклує зверху і донизу!
Чи, може, щось надумав Гіменей,
Піднявши оксамитову завісу?

Розріже тишу оклик: «Не люби!»
До ночі ближче – небо все тьмяніше,
Забули про любов старі дуби.

Та мудрістю мовчання охрестивши,
Я теж мовчу. Прямую від юрби
Кудись в минуле. А, можливо, й вище…

МАГІСТРАЛ 5

Кудись в минуле, а можливо й вище,
Я напишу важливого листа.
У ньому не претензії – щось інше…
Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.

Дбайливий квітень зелень всюди вішав,
Його боялась навіть самота.
Холодний погляд стане найтеплішим,
І виявиться чистою руда.

Але ось тут, повінчаний з журбою,
Вдихаючи повітря вогняне,
Безсилий, щоб захоплюватись грою!

Незвідане, таємне, осяйне
Мене привітно кличе за собою,
Де серце із полегшенням зітхне…

4.1

Душа моя зібралась у турне,
Вона давно на себе вже не схожа.
А біла хмара, молоко парне,
Забутися, принаймні, допоможе.

Немов дитинства гойдалку гойдне
Щось недосяжне, радісне, хороше.
Згадається солодке і смачне…
Будь ласка, хай це все триває довше!

Нехай сьогодні відчуваю ще
Буденність. В неї лють твердого лева –
Постійно ллється неосяжний щем.

Надію маю: теплим днем липневим
Побачу за здивованим дощем
Краї далекі, де старі дерева.

4.2

Краї далекі, де старі дерева,
Примусять назавжди забути роль,
Натомість – бути чистим, кришталевим,
Знецінити фальшивий карамболь.

Народженим в холодний день січневий
Дарують нерозгадану юдоль.
Яскравий промінь сонця полудневий
Знедоленому скаже: «Ти – король!»

Невже наснились цінні подарунки,
І все не золоте, а луб’яне?
Згубився слід новаторської думки?

Хай заздрісник лютує та кляне!
Троянди, що ростуть красиво й струнко,
Оголосили моду на кашне.

4.3

Оголосили моду на кашне
Тополі, що зустріли теплу осінь.
Красиві очі чорна ніч зімкне
Та й промовчить. Нічого не попросить.

Могутнє небо втомлене нічне
Вдихає запах жовтого волосся.
В усьому сумніватися почне,
Побачивши п’янкі ранкові роси.

Цнотливий дощ, небесна та вода
Відкине сумнів. Горда королева,
Але водночас, мила і проста,

Спитає у митців забутих: «Де ви?»
Зізнання вимовлять її вуста
З відтінком суму стримано-жовтневим.

4.4

З відтінком суму стримано-жовтневим
Мій зошит примирився. А вночі
Відкрию душу другу-скрипалеві,
Останні сили всі віддаючи.

Хотілося світанків вересневих!
На жаль, нема лелек. Лише сичі.
Мій любий друже! Вір сонетяреві!
Ти тільки слухай, дихай і мовчи.

Самотність давить рідкісним прокльоном.
Якої позначки той біль сягне?
Від гіркоти лікуюся лимоном.

Щось є – далеко. Тут – усе дрібне.
Дивлюсь туди та знаю: дивним дзвоном
Там календар свій відлік розпочне.

4.5

Там календар свій відлік розпочне
З чіткої, визначної одиниці.
Очікування місячне, річне
На підвіконні доброї світлиці

Наївним вільним птахом підстрибне
У пошуку холодної водиці.
І щось таке змістовне, корінне
Вже відповість, чому мені не спиться.

Але ж далеко до метаморфоз,
Як навкруги та скрізь – усе дешеве.
Продовжують хвилини довгий крос.

Розбещеного грому звук миттєвий
Є тільки серед світла літніх гроз,
Благих надій мереживо рожеве.

4.6

Благих надій мереживо рожеве!
Свій дивний візерунок не ховай!
Там може бути все украй суттєвим:
Натхненний парк або сльозливий гай.

Відвертий червень запахом вишневим
Нашіптує: «Живи та пам’ятай
Про сокровенну станцію кінцеву
І невідомий доленосний край!»

Втамовуючи остогидлу спрагу,
Знаходячи в отруті їстівне,
Навряд чи можна віднайти наснагу…

Глибока ніч рішуче відімкне
Минуле… А хіба мене звитяга
Покриє, наче сонечко ясне?

4.7

Покриє, наче сонечко ясне
Незнаний промінь, теплий та незвичний.
Спектри чуттів у райдугу зігне
Якась велика сила потойбічна.

Мені потисне руку щось міцне,
Невідворотнє, вірне і логічне.
Розхристана душа не прожене
Наївності той залишок комічний.

Це знов мара жахливої пітьми!
Уклін архівному календареві!
Відлуння безпорадної зими…

В душі – тягар, на серці – біль свинцевий.
Чи стануть завтра добрими людьми
Зневірені обличчя металеві?

4.8

Зневірені обличчя металеві
Створили безпросвітний темний стрій.
Позаду – радісні дива квітневі,
Попереду – портал у буревій.

Що можу показати глядачеві?
Я – залишок від болю мовчазний.
Дарую рими сірому дощеві, -
Розкриюся в мелодії сумній.

Навпроти слів пишу важливі числа,
Долаючи щодня новий кордон.
Про це не можна стримано чи стисло!

А відповіддю – ввічливе «пардон»
Між краплями нав’язливо зависло…
Насправді, то лише красивий сон.

4.9

Насправді, це лише красивий сон,
Кричущий блиск фальшивого сапфіру.
Та загубився справжній медальйон,
Не знаючи у відданості міри.

Заграв далеко десь металофон…
Мені – туди! Готуюсь! Три-чотири!
Все сокровенне посеред ікон
Хіба здолає той тягар зневіри?

Іти вперед завадить сивий дим –
В підступній невагомості колише,
Нав’язуючи тьмяний псевдонім.

Сувора доля дні майструє зліші.
Я озираюсь. Там, позаду – дім,
Що рано вранці назавжди полишу.

4.10

Що рано вранці назавжди полишу?
Набридливе збіговисько обуз!
Глухий навряд чи стане ще глухішим
Та не відчує навіть землетрус.

Легку дорогу завтра я пришвидшу,
Нехай зустрінуться ганьба й конфуз.
Але чому сьогодні яскравіше
Заграє невідомий тихий блюз?

Аж раптом – неочікувана злива!
Перетворився світ на полігон.
І де ж оте омріяне, красиве?

Як важко танцювати котильйон,
Коли нема партнерів незрадливих,
Забувши про реальності закон!

4.11

Забувши про реальності закон,
У книзі оживають всі герої.
І, вирвавшись з умовних заборон,
Заручники фантазії простої

Приміряли вже тисячі корон,
Прикрашених шпінеллю чарівною.
Та тільки їхній цей казковий фон
Оманою лише біди накоїв.

Хіба не казка – черговий наш план?
Немає часу. Хвилі все стрімкіші.
Порожній Всесвіт, наче барабан.

Байдужий перехожий став бліднішим.
Ходу повільну перервав буран,
Вловивши думку набагато швидшу.

4.12

Вловивши думку, набагато швидшу,
Потужний вітер маски позривав.
Бо він себе самого перевищив.
Хоч в нього й так було багато прав.

-Що, - каже, - страшно? Буде ще страшніше!
У сполоху розгаданих октав
Гіллям осіннім тільки душу ріже,
А потім всі надії скасував.

Та вірити продовжувало серце,
Не знаючи одвічних перепон:
Можливо, поблизу хтось відгукнеться?

Кудись далеко вирушить фантом.
Кохання розбиваючи на скельця,
Таємний поведе мене канон.

4.13

Таємний поведе мене канон
Дорогою зажурених гортензій.
Я пригадаю темно-синій фон,
Що струмом пронизав нових поезій.

Приправа до повітря, кардамон,
Заб’є колишню гіркоту претензій.
Співає пісню тихий баритон,
Усі слова – це вигадані сенси.

Ідилію зненацька дивний звук,
Немов ножем розрізав ще гострішим,
Ніж дотик болісний холодних рук.

Розчавлений сумним дощем торішнім,
Знесилено прямує чорний крук
Кудись в минуле. А, можливо, й вище…

4.14

Кудись в минуле. А, можливо, й вище
Рукописи з собою заберу.
І буде спомин людям найріднішим,
Що бачили тонку акторську гру.

Беззвучна ніч глуха – усе чорніше,
Зустрів її. Але яку? Котру?
На ранок сподіватися – простіше,
Ніж сумніватись: виживу? Помру?

Та відповідь надав старенький зошит:
Завжди десь є натхнення запасне!
Воно забуло про залізні гроші.

Потужне слово хибний світ струсне.
Подалі від тупих порад ворожих,
Душа моя зібралась у турне.

МАГІСТРАЛ 4

Душа моя зібралась у турне.
Краї далекі, де старі дерева
Оголосили моду на кашне
З відтінком суму стримано-жовтневим.

Там календар свій відлік розпочне,
Благих надій мереживо рожеве
Покриє, наче сонечко ясне
Зневірені обличчя металеві.

Насправді, то лише красивий сон,
Що рано вранці назавжди полишу,
Забувши про реальності закон.

Вловивши думку, набагато швидшу.
Таємний поведе мене канон
Кудись в минуле. А, можливо, й вище.

3.1

Примхлива доля мемуари пише…
О, скільки назбиралося книжок!
Ну що ті літери істотам хижим?
Пронизує вже холод до кісток.

Сьогодні я – лише пустельник піший.
А прохолодної води ковток
Для мене набагато був милішим,
Ніж звуки пустотливих балачок.

Немає навіть тіні діалогу, -
Незграбна черга безпорадних нот!
Але, можливо, знайдеться пирога

Та омине брудний коловорот,
Із неї крикну: «Досить допомоги!»,
Завершуючи черговий блокнот.

3.2

Завершуючи черговий блокнот,
Новий почну без пам’яті про вчора
Та відчуттям, що не було турбот,
А звуки чув я тільки у мажорі.

Зібравши якнайбільше нагород,
Упевнено сховаю все в коморі.
Минуле витанцьовує фокстрот,
Сумний канон завершених історій.

Ні! Спомин мій, на превеликий жаль,
Співає пісню втрати голосніше,
Сльозинка на щоці – немов кришталь.

Юрбі стає від них лише смішніше.
Несу роман із надписом «Стендаль»,
Пройшовши крізь омріяную нішу.

3.3

Пройшовши крізь омріяную нішу,
Помітив, що крокую навмання.
Розмита путь переді мною – ширша,
Це – не дорога. Болісна стерня.

Невидимим і гострим топорищем
Розкрає правду заздрісна брехня.
Розбилися всі почуття об днище,
Незграбний вершник упаде з коня.

Але є в мене незрадливий зошит…
То буде п’єдестал чи ешафот?
А доля каже: «Обирайте, прошу!»

Забувши про палкий переворот,
Наївний мрійник, на примару схожий,
Іде шляхом без стилю та пригод.

3.4

Іде шляхом без стилю та пригод
Похмурий образ. Залишок від болю.
Позаду – неподоланий бойкот
Усім, хто прагне обирати волю.

О, де ж мій незрадливий Ланселот,
Що мчить наперекір жорстокій долі?
Танцюють старовинний свій гавот
Крізь тишу літню верби і тополі.

Та в сьогодення лицарів нема.
Щодня стає навколо холодніше,
А календар завершує зима.

Години пробігають все хутчіше.
Володарка жалю, нічна пітьма
Велике небо на уламки кришить.

3.5

Велике небо на уламки кришить
Занадто сильна блискавка жалю.
Всі залишки брехливого престижу
Сьогодні я охоче загублю.

А спогади лишились у Парижі –
Ще пам’ятаю подорож свою!
Холодне літо, мов намисто ниже
Святі слова «чекаю» і «люблю».

Так порожньо! Дзвінків давно немає.
Зачинене кафе підвальне «Грот».
Красивим сріблом плачуть водограї.

Мине, можливо, років кількасот;
Тоді веселу арію заграє
Невпевнений, розгублений фагот.

3.6

Невпевнений, розгублений фагот
Займає перше місце ув оркестрі.
А кожний звук – каміння в мій город,
Звертається до мене хтось: «Маестро!

Зробіть вже радикальний розворот!
Живіть мажором і грайливим «presto»!
Чекайте біля моря всіх погод –
Яскравих, світлих!» Я питаю: «Чесних?»

Та відповіді досі не було.
Зі сліз солоних приготую їжу.
Дощ монотонний ломиться у скло.

Розчарування ще недавні, свіжі
Виписують загостреним стилом
Різке звучання серед літніх вишень.

3.7

Різке звучання серед літніх вишень
Псує цнотливу та вразливу синь.
Вона стає від того ще святіше,
Я навздогін кричу їй: «Не покинь!»

А вітер зупинився, загустішав
І здивував людей – слабких тварин.
Мене за горло сум схопив чіпкіше,
Позаду промайнула чорна тінь.

Удару запобігти є причина!
Надійно захистити свій оплот –
Зимовий день, червону горобину.

Лихий крадій, безсовісний сексот
Готують безпорадну порожнину –
Небажаний, невірний поворот.

3.8

Небажаний, невірний поворот –
І все. Минуле саваном покрите.
Вмикається в душі автопілот,
Життя здається зовсім не прожитим.

На фоні розбазарених щедрот
Чужі слова – немов бейсбольна бита.
Як розгадати невідомий код
Залізо відділити від магніту?

Такий вже безнадійний цілий світ?
Навряд чи. Ця диявольська машина
Себе поводить, наче моноліт.

Колючий кущ суворої шипшини
Сказав: мене чекає переліт.
Але я тут. Кудись веде стежина…

3.9

Але я тут. Кудись веде стежина,
По берегах – смарагдова трава.
Збирається весела конюшина
Тихенько шелестіти про дива.

Яскравістю здобутої перлини
Виблискуватимуть усі слова!
І серце приголублять світлі днини,
Джміль-оксамит красиво заспівав.

Так мріючи, забув ганебну клітку,
Як заздрість в душу каменем жбурне,
Свій вирок прочитавши дуже чітко.

Скрізь – поле. Волошкове чи лляне.
Закоханий у синій колір влітку,
Лишаюсь там, де літо чарівне.

3.10

Лишаюсь там, де літо чарівне.
Це рішення важливе, остаточне.
Духмяна липа м’яко натякне,
Що дочекаюся розради точно.

Відверті рими літо чепурне
Дбайливо ллє у дні мої поточні.
І сонечко яскраве підморгне,
А потім зайде за хмарки молочні.

Та під ногами вогняний асфальт
Одразу зупиняє плутанину
Легеньких мрій, перекричавши альт.

Але вдалася все ж таки світлина!
Натхнення літнє, марення на кшталт,
Так ніжно поцілує й не покине!

3.11

Так ніжно поцілує й не покине
Лірична героїня тих новел,
Де незрівнянно, наче на картині,
Пливуть далеко сотні каравел.

Сміються баронеси, герцогині,
Лунає спів чудових віланел.
Забули осінь айстри та жоржини,
Приносить радість кожний децибел.

Як можна оминути дійсність хитру?
Чекання сонця – скривджене, дурне.
В органних трубах – завивання вітру.

Душа ось тут, принаймні, і засне.
Чутлива збірка нот впаде з пюпітру,
Почувши щось нещиро-голосне.

3.12

Почувши щось нещиро-голосне,
Порожню та нестриману команду,
Моя душа цей галас відштовхне –
Слід будь-який набридливої мантри.

Навколишнє становище – скрутне,
Зів’яли недоторкані троянди.
Зухвале середовище брудне
Збирає всі свої нечесні гранти.

Сьогодні оголошую двобій.
Тож начувайся, груба писанино!
Тебе створив думок моїх крадій!

У лісі тихо грає піаніно…
А я передбачаю суховій,
Відчувши в тім вбиваючу провину.

3.13

Відчувши в тім вбиваючу провину,
Забувши про межу добра та зла,
Я бачу правду, наче серцевину
Свого життя, що доля принесла.

Існує десь глибока свердловина
З водою нерухомою зі скла.
Мінлива обіцянка швидкоплинна
Зігріти серце так і не змогла.

Послухаю. Змовчу. Повірю знову!
Хіба розраду від брехні пожне
Герой ліричний щирий, загадковий?

Холодний вітер все кудись жене
До хвиль нових. Навколо – ані слова.
Душа моя зібралась у турне.

3.14

Душа моя зібралась у турне,
Проте забула про квиток зворотній.
Нічого їй не страшно під вогнем
Та навіть в тихій заздрості болотній.

Образу вкотре мрійник проковтне!
Було так вчора, буде і сьогодні.
Йому б давно зробити хід конем,
Змінити образ на межі безодні.

Але героєм стане саме він!
Даремно світ здавався червонішим,
Накинувши безбарвний балдахін.

Від цього наче й погляд посвітлішав!
Та, розірвавши коло чорних стін,
Примхлива доля мемуари пише.

МАГІСТРАЛ 3

Примхлива доля мемуари пише,
Завершуючи черговий блокнот,
Пройшовши крізь омріяную нішу,
Іде шляхом без стилю та пригод.

Велике небо на уламки кришить
Невпевнений, розгублений фагот.
Різке звучання серед літніх вишень –
Небажаний, невірний поворот.

Але я тут. Кудись веде стежина…
Лишаюсь там, де літо чарівне
Так ніжно поцілує й не покине!

Почувши щось нещиро-голосне,
Відчувши в тім вбиваючу провину,
Душа моя зібралась у турне.

2.1

Назустріч снам запрошує мене
Не виправдана дійсністю надія.
Я знов будую речення складне,
Здогадуючись: кожний гість – месія.

Побачу сяйво – синє, крижане,
Йому червоне – явна протидія.
Гарячий колір високо стрибне…
Питання: чи когось він пожаліє?

Відтінки крові мають довгий вік.
Але холодні зорі – більш вагомі!
Та все одно: ти жінка? Чоловік?

Для чого серцю ці складні біноми?
Від мене світу – тільки сильний крик,
Ненависть до реальності і втома.

2.2

Ненависть до реальності і втома -
Це все, що відчуваю я тепер.
Хоча й чекають неблизькі знайомі
Блювотну штучність ввічливих манер.

Порушить спокій мій відлуння грому,
Нагадуючи про братів-сестер,
Яких нема. Та не скажу нікому,
Бо хто почує в темряві печер?

Зненацька бачу вогник темно-синій…
Він з’явиться – одразу промайне,
Прикрившись чарівним кущем лохини.

Відшукуючи сяйво мовчазне,
Довірю душу випадковій сині.
Вогонь бажання раптом спалахне!

2.3

Вогонь бажання раптом спалахне,
Нав’язуючи пристрасть, беззаконня,
Встромляючи у спину частку «не»
І стоячи на хибнім підвіконні.

Моє життя – закрите портмоне,
Навколо – тільки погляди бездонні.
Можливо, хтось кмітливий зазіхне,
Але це точно буде вже сторонній.

Дорогою крокую навмання…
Я вирішив: тверду поставлю кому.
А що, як буде пройдена стерня?

Тоді мені, байдужому, чужому
Освітить промінь лісове вбрання
Та згасне, врівноважено й свідомо.

2.4

Та згасне врівноважено й свідомо
Палке кохання. Чи було воно?
А я зрадіти встиг дощу рясному,
Побачивши свій квітень крізь вікно.

Зелена весно! Ти, нарешті, вдома!
Твої бруньки – смарагдове вино!
Собі присвоїв вітер колір хрому,
Немов у фантастичному кіно.

Вертаючись туди, де пахнуть трави,
На рими зі шкільного буриме
Дивитися віднині нецікаво.

Сьогодні вже ніхто не ризикне
Дізнатися, що всім готує травень.
Далеко квітне літо запашне.

2.5

Далеко літо квітне запашне…
Його тепло до серця не доходить.
Глибока осінь знову проковтне
Останній промінь гарної погоди.

Картина на стіні. Хтось жито жне,
А за дверима – дощова негода.
Хоч якось заощаджую пальне,
Підтримуючи затишок, свободу.

Але тримається ще корабель!..
Яку добу? Четверту? Може, сьому?
Та пишеться і дихає рондель.

Я роздивлявся всі свої альбоми.
Там награє стара віолончель.
Беззвучно усміхнулись еустоми.

2.6

Беззвучно усміхнулись еустоми
Та вивчили увесь життєвий зміст.
Лише мене гіркий вбиває спомин,
Вже не чекає наш старий під’їзд.

Ось вирушив літак до Оклахоми,
Дивлюся я на світ, немов турист.
Зустріну вкотре зиму нерухому,
Спаливши хибний, ненадійний міст.

Слова відверті, втомлені від спеки,
Ланцюг створили. Хтось його замкне,
Але зненацька з’явиться лелека!

Для когось він зруйнує все сумне,
Всміхнеться. Знову полетить далеко.
Ця усмішка барвиста омине.

2.7

Ця усмішка барвиста омине
Мій погляд і колишній стіл святковий.
Лишилось несолоне та пісне
В останньому несказаному слові.

Спостерігає крізь старе пенсне
За мною доля темно-бурштинова.
Суворо, дуже твердо дорікне:
«Який же ти пихатий! Гоноровий!»

Пробачте, вже не стану іншим я!
Розмови – зайві! Тихо йду додому,
А до плащу чіпляється гілля.

Безперешкодна путь – лише дурному!
Бо вб’є отруйна заздрісна змія
Усіх, хто вивчив справжні аксіоми.

2.8

Усіх, хто вивчив справжні аксіоми,
Чекає нелегкий зловісний шлях.
Наївному, старому, молодому –
Страждання серця, прагнення в очах.

У потойбіччі хибному, крихкому
Покотяться по стомлених роках
Побачення далекі, підсвідомі,
Троянда перша і останній цвях.

Порадники поважні, знамениті
Щось вигукнуть: «Я добре знаю, як!»
Одразу – оплески, букети квітів.

Спізнився з порятунками маяк.
Карбується на чорному граніті
Довгоочікуване слово «так».

2.9

Довгоочікуване слово «так»
Могло б світити, наче сонце, ясно.
Можливо, я чекав, мов маніяк,
Взаємності – безглуздо, передчасно.

Перевіряв майбутнє, Зодіак,
Рядочок кожний пам’ятав, як гасло.
Незрозумілий, скривджений співак
Забрав погане, повернув прекрасне.

Зник вже давно стрункий зухвалий франт –
Суспільству буде краще та зручніше.
Змішалися бездарність і талант.

Доводить біле, що воно біліше.
У гної непотрібний аксельбант
Уяву хворобливу підло тішить.

2.10

Уяву хворобливу підло тішить
Надій порожніх дивний океан.
Я думаю про сповідь найчастіше!
Росте цілеспрямовано бур’ян.

Його все більше, а він сам – міцніше,
Вже переріс глибокий котлован.
Несправедливість всі події злиже –
Та буде суміш свисту і пошан.

А може, ще не знаю достеменно,
Хто в світі вільнім – до сих пір кріпак,
Тому й рядки такі непримиренні?

Розбещує колекція подяк!
Приховуючи знов таємне ймення,
Заплющив очі радісний дивак.

2.11

Заплющив очі радісний дивак
І подумки кохану взяв за руку.
Нехай життя спливає абияк,
Та все ж таки було щось до розлуки.

Осіннє листя. Дорогий коньяк.
Старий блокнот, на ньому – літні луки.
Ось прилетів маленький спритний шпак,
У двері серпень райдужний постукав.

Це марення малює хибну путь.
Я тільки тут сьогодні став вільнішим.
Що сиві дні зненацька принесуть?

З роками роздивлюся вже пильніше
Глухої темряви правдиву суть.
Ніхто не запитає: «А навіщо?»

2.12

Ніхто не запитає: «А навіщо?»
Нема питання. Відповіді теж.
Коли б міг здогадатися раніше
Порушити основу темних веж.

Чогось навчили Фрейд, Руссо і Ніцше –
Погоджувався. Все кивав: «Авжеж!»
Але що з того є найважливішим,
Цікавило мене тоді найменш.

Проґавив я єдине дієслово!
Мовчить товариш, приятель, земляк.
Лиш тінь предмету довгої розмови.

На паперті стоїть сумний жебрак
Та дивиться у небо кольорове,
Згубивши, пропустивши вірний знак.

2.13

Згубивши, пропустивши вірний знак,
Танцюю вальс у синій залі з тінню.
Душа, неначе скривджений їжак,
Забула про абстрактне воскресіння.

Як Стус писав колись: «Уздрів і скляк!»
Зірок не бачу світле мерехтіння.
Кремезний, нездоланний вурдалак
Вже оглядає власні володіння.

Накрила тиша заспані гаї.
Але промінчик світла найцінніший
Врятує раптом всі слова мої.

Щоранку в цьому Всесвіті – тісніше…
Давно співали пісню солов’ї.
Примхлива доля мемуари пише.

2.14

Примхлива доля мемуари пише
Про згаслу і приречену гармонь.
Я чую голос розуму чіткіше,
Гучний наказ жорстокий: «Охолонь!»

Минулі зими… Снігопади, лижі…
Сніжинка чиста, теплота долонь.
Забути все? Неначе, так вірніше?
Це відкуп від задушливих безсонь?

Та пам’ять закарбує на папері
Солодке – там, теперішнє – квасне,
Потоплене в болоті фанаберій.

Воно скалічить! Згубить! Надихне!
Компанія зажурених Офелій
Назустріч снам запрошує мене.

МАГІСТРАЛ 2

Назустріч снам запрошує мене
Ненависть до реальності і втома.
Вогонь бажання раптом спалахне
Та згасне врівноважено й свідомо.

Далеко квітне літо запашне,
Беззвучно посміхнулись еустоми.
Ця усмішка барвиста омине
Усіх, хто вивчив справжні аксіоми.

Довгоочікуване слово «так»
Уяву хворобливу підло тішить,
Заплющив очі радісний дивак.

Ніхто не запитає: «А навіщо?»
Згубивши, пропустивши вірний знак,
Примхлива доля мемуари пише.

1.1

Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.

Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
А я над ним – зневірений боржник.

Здалося раптом: фініш! Помираю!
На виправдання вже немає слів.
Ніколи не було ключів від раю.

Червоним захід сонця заяснів.
Та поки хтось з ясного небокраю
Диктує щедро скупчення рядків.

1.2

Диктує щедро скупчення рядків
Якась велика, нездоланна сила.
Почувся раптом десь далекий спів,
Моєму серцю втомленому милий.

Глибоку таємницю хтось відкрив:
Вік тіла – молодий, душі – похилий.
Зелена тиша має дивний вплив –
Вже розправляю перебиті крила.

А, може, не туди так стрімко йду?
«Вертайся!» - чую. – «І давай скоріше!
Ти хочеш знов наблизити біду?»

Безсилий шепіт мій стає тихішим…
Навряд чи синій спокій тут знайду –
Без зайвих слів я щось важливе знищив.

1.3

Без зайвих слів я щось важливе знищив,
Потужна течія кудись несе.
Над сходинками – темрява. Горище.
А далі – порожнеча. Ось і все.

Є для тортур великі пасатижі.
У казку колісниця ще везе?
Коли зламався внутрішній той стрижень –
То буде недописаним есе.

Чого навчали антикварні книги?
Що там король казковий повелів?
В житті – інакше. Чвари та інтриги.

Гора висока. Безпорадний зрив.
Тут зустрічаю величезну кригу,
Хоча, принаймні, зовсім не хотів.

1.4

Хоча, принаймні, зовсім не хотів
Вдивлятись в очі долі вередливій,
Безмежність невзаємних почуттів
Мене штовхає під осінню зливу.

Я вже одужав. Може, захворів?
Такі думки мені давно властиві.
Безстрашний перед зграєю вовків,
Беззбройний у коханні. Просто диво.

І знов бракує часу для думок.
Над вухами холодний вітер свище.
Течуть секунди, як стрімкий пісок.

Їх поки що замало. Буде більше.
На бідну душу ще один оброк –
Нечутний подих, темне кладовище.

1.5

Нечутний подих – темне кладовище
Усіх моїх нездійснених ідей.
Я з кожним днем волію все сильніше,
Щоб погляд не ховався від людей.

Рахують гроші, все до цього звівши.
Моя ж душа – лише нудний музей.
Для чого будував тоді Всевишній
Красу зимових паркових алей?

Так відчайдушно стукаю у двері –
Застигле царство тих минулих днів,
Де є життя комедій та містерій.

Геть марно! Майже впав. Зніяковів.
Примарилось в загубленому сквері
Збіговисько закопаних струмків.

1.6

Збіговисько закопаних струмків –
Жаданий скарб, такий дорогоцінний.
Здавалось, птаху щастя я схопив,
Тепер все буде добре – неодмінно!

Боятися холодних сірих злив?
Не варто! Ці хвилини – швидкоплинні!
А кожний, хто негоду пережив –
Підкорює слова тверді, глибинні.

Над світом висить заздрості туман.
Немає відповіді – де тепліше?
Та безкінечний тягнеться паркан.

На ньому зараз бачу більш ясніше
Найбільшу серед райдужних оман –
Моє ім’я, прописане в афіші.

1.7

Моє ім’я прописане в афіші.
Але відмовлюсь. Пропущу момент.
Якщо у небі робиться світліше –
То головний для мене аргумент.

Багато зрад жорстоких переживши,
Почувши знов брехливий комплімент,
Дивлюсь туди, де темний погляд вбивчий
Сучасності – єдиний конкурент.

О, хто би знав! Як вже мені набридли
Поради відгодованих панів:
«Вичавлюй посмішку під штучне світло!»

Усупереч наказам королів
Палке натхнення досі ще не зникло!
Це щастя друзів, горе ворогів.

1.8

Це щастя друзів, горе ворогів –
Дізнатися, що все у мене добре.
Нема в запасі декількох життів,
Щоб забувати про людей хоробрих.

Несуть лише вульгарний примітив
З дрібними душами великі кобри.
І кожний щось важливе пропустив,
А я пишу. Не дивлячись та попри.

Навіщо зайві вигуки «ура»?
По-людськи краще вже поговорімо!
Відступить непомічена жура.

Але ж мій сум… Він дуже справжній, зримий!
Увечері тихенько помира
Єдина передбачувана рима.

1.9

Єдина передбачувана рима…
Ну вибачте! Вона така, як є.
Напевно, хтось її інакше сприйме,
Але все інше – точно не моє!

Я відчуваю неживі обійми,
Ледь чутно ламане «Pardon, monsieur!»
Крокую між істотами глухими,
Збіговисько чужинця впізнає.

В минулому – мій вірний порятунок:
Зелені трави, літечко хмільне.
Немов калейдоскопу візерунок.

А сьогодення – явище сумне.
Отриманий сумнівний подарунок –
Врятує душу, потім – розіпне.

1.10

Врятує душу, потім розіпне
Уперта, незговірлива примара.
Зустрінуться небесне і земне,
Глибоке море, легковажна хмара.

Життя – це протиріччя основне,
Бо біле й чорне – ідеальна пара.
Межу зухвалим кроком перетне
Надія… А насправді – Божа кара.

Пускає промінь вуличний ліхтар.
Показує, яким шляхом я йтиму…
Та хилить до землі важкий тягар.

Пригадуючи урочисту схиму,
Прозаїком не стане сонетяр,
Октава тихо зміниться на приму.

1.11

Октава тихо зміниться на приму,
Чарівність втратить відзвук серенад.
Покликавши кохання невгасиме,
Світив у персні золотім гранат.

Постійність мовчазного монориму –
Одвічний ворог крику невпопад.
Він береже печалі за дверима,
Побудувавши свій мінорний лад.

Відлуння життєствердного натхнення
Для втомленого серця – головне
Та надважливе радості знамення.

Коли життя всі згадки сколихне,
То стане рятівним благословенням
Солодкий смак сухого «Шардоне».

1.12

Солодкий смак сухого «Шардоне»
Навряд чи переб’є гіркі тривоги,
Бо стоголосся їхнє руйнівне
Затьмарило усі мої дороги.

Рукою хтось нестримано махне,
Відвернеться. Не буде вже підмоги.
І залишиться почуття одне:
Немов стискають стеля та підлога.

В душі живе минулий світлий час:
Мені аплодували білі зими,
Я діставав дитячий маракас.

Піснями дуже щирими, простими
Так витончено чаклував Пегас,
Виводячи з клубів рясного диму.

1.13

Виводячи з клубів рясного диму,
Натхнення ніби кличе до небес.
Своїми надто добрими очима
У душу не пускає злий регрес.

Я втомленими рухами слабкими
Так хочу зупинити той процес,
Коли весь натовп поглядами злими
Воліє перервати полонез.

Безсилі намагання – справді марні!
Вже згасло сподівання запальне…
Всі злочини – зухвалі та безкарні!

Турботливо рукою підштовхне
Красива муза, витончена, гарна,
Назустріч снам запрошує мене.

1.14

Назустріч снам запрошує мене
Таємна сеньйорита чи сеньйора.
Вона з повітря робить «Каберне»,
Яке завжди затьмарить чорне горе.

Повз вуха пропускає щось значне,
Навіщо їй ці келихи мінору?
Так в чому справа? А коли збагне, -
Скоріш за все, сховається у морі.

Від неї я вино те не беру,
Мелодію співаю голосніше,
Бо переборе музика журу.

Чудовим Морем Спокою попливши,
Повірив, що замінить мішуру
Сумний полон смарагдової тиші.

МАГІСТРАЛ 1

Сумний полон смарагдової тиші
Диктує щедро скупчення рядків.
Без зайвих слів я щось важливе знищив,
Хоча, принаймні, зовсім не хотів.

Нечутний подих – темне кладовище,
Збіговисько закопаних струмків.
Моє ім’я прописане в афіші,
Це щастя друзів, горе ворогів.

Єдина передбачувана рима
Врятує душу, потім розіпне,
Октава тихо зміниться на приму.

Солодкий смак сухого «Шардоне»,
Виводячи з клубів рясного диму,
Назустріч снам запрошує мене.

ФІЛОСОФІЯ ЗНЕВІРИ З ПРОБЛИСКОМ НАДІЇ

Парадоксально, помітив у власних спостереженнях на прикладі історії української поезії, принаймні після усталення української літературної мови таке: якщо вести відлік від Тараса Шевченка, який не римував майже перший і третій рядки у своїх катренах, тільки другий і четвертий рядки і часто - з дієслівними римами. Але був у нього велетенський заряд духу, такий, рівного якому, можливо й не було, за винятком Василя Симоненка, убитого кадебістами руками міліції, щоб не Дай Боже не став другим Тарасом...
Далі ще поряд два велети все ж трохи вже менші - Франко і Леся Українка, а вже у ХХ-му столітті виробилася школа поезії, перший і третій рядки вже римуються в Олеся, Тичини, Рильського, Самійленка, Вороного, зникають майже дієслівні рими, але поезія поступово, розвиваючись у формі, дрібніє духом, постаті, які приходять, сильні, потужні, але все менші і менші. Нікого поряд з Тарасом не поставиш. Може, тому геніальний Павло Тичина написав збірку "Замість сонетів та октав", бо форма сковувала його письмо і письмо десятків, сотень поетів... Пішли псевдоновації, які ледь не зруйнували шляхетну цікаву, складну форму, створену Джакомо да Лантіно у ХІІІ столітті. Чим же це зумовлено? Чи не тотальним духовним зубожінням, яке принесла ленінська революція швондерів, буржуазії та оміщанення, урбанізація, знищення природи у велетенських масштабах, заробітчанство, культ золотого Тельця, гонитва за довгим карбованцем, відбулося розстріляне відродження, і позалишалися пристосуванці геніальні й не дуже, які співали в такт партійним ідеалам аби тільки вижити. Яка вже тут духовність?!
Може і напевне, селекція, проведена сталінськими нелюдами, за висловом історика Сергія Білоконя, євгеніка зі знаком мінус, коли винищили просто навіть красивих людей на 60 відсотків, кращий генофонд нації, лишили "поганих овець", яких схрестили з "матоязичним" населенням, яке завезли з московії, і призвела до того, що стала меншати людська особистість, думи про високе, значне і вічне, витіснила гонитва за довгим карбованцем, "великими" стали ті, хто заробив торгівлею чи аферизмом, одуренням собі подібних, мільярди доларів і ці людці стали велетнями сьогодення замість філософів, мислителів і поетів?!!!!
А форма, особливо в сонеті, пішла шляхом ускладнення з'явилися вінки сонетів, і нині вітчизняна поезія налічує не помилюсь, якщо скажу біля ста авторів, які мають вінки сонетів. Укласти б антології українського сонета ординарного, та потім антологію вінків сонетів! А в ХХІ-му столітті можна вже й видавати антологію корон сонетів. Бо вже є 6-й автор, який спромігся оволодіти цим архіскладним жанром, а самих корон уже 7. Маю на увазі Артура Курдіновського. Його корону сонетів "Смарагдова тиша". Цей відносно молодий поет пройшов школу одинарного сонета і вінків сонетів, має їх два. Спершу не збирався братися за корону, але під впливом спілкування з провідними сонетярами його думка змінилася, він повірив у власні сили, поставив собі за мету, і написав корону.
Наскільки складним твором є корона сонетів за формою!!! Це - 225 сонетів, укладені у 15 вінків сонетів! Справді так. Назву лише один нюанс - треба для корони підібрати два варіанти по 240 рим для катренів (4-рядкових віршів) і два варіанти по 160 рим для терцетів (3-рядкові вірші). А вся складність побудови вінка сонетів, коли з кожного рядка магістрального сонета починається простий сонет і закінчується наступним рядком цього ж магістрала?! А в короні сонетів 15 вінків сонетів, отже треба писати спершу Магістрал Магістралів, з нього сплести Магістральний вінок корони, а тоді з кожного сонета магістрального вінка сплести ще 14 вінків сонетів простих. Так, ніби, магістрал магістралів – це сонетний генерал, сонети, учасники магістрального вінка – це офіцери, йому підпорядковані, а їм у свою чергу – підпорядковані солдати-сонети у кожному простому, немагістральному вінку, яких 14. Кожен сонет має схему – теза (8 рядків) – антитеза (3 рядки) – синтез (3 рядки)! Цієї вимоги загалом дотримано у даній книзі.
Це - під силу лише зрілому майстрові.

«Глибоку таємницю хтось відкрив:
Вік тіла – молодий, душі – похилий.
Зелена тиша має дивний вплив.»
1.2

Ось із таким поетом маємо справу, в якого вік тіла молодий, душі похилий, але мудрість, властива старості, ще не набута ніби...
Цікава особливість характеру поета чи ліричного героя.

«Безстрашний перед зграєю вовків,
Беззбройний у коханні. Просто диво.»
1.4

І все ж поет реалії чудово бачить і здатен осягнути:

«Рахують гроші, все до цього звівши.
Моя ж душа – лише нудний музей.
Для чого будував тоді Всевишній
Красу зимових паркових алей?»
1.5

А й справді, для чого?

«Відлуння життєствердного натхнення
Для втомленого серця – головне
Та надважливе радості знамення.»
1.11

Все ж таки поета живить світло життя...

«Бо тільки так! Без тихого вагання
Зневіру треба гнати від воріт,
Закреслюючи сумнів, коливання!»
6.3

«Мої сонети – дивний капітал,
Чужий для середовищ злих і склочних.»
11.8

«Добро всесильне! Виграй цю війну ти!
Ранковий після сну холодний піт –
Забуті чи порушені статути.»
9.14.

Ось той проблиск надії, який лише на мить спалахує в свідомості ліричного героя і одразу гасне, але все ж кидає надію, наче рятівний круг потопаючому у бездуховності, світові. І якась тиха радість пробуджується у душі читача. Адже пам'ятаємо у Ліни Костенко, що: "І тільки злість буває геніальна. Господь, спаси мене від доброти!" Для великої поетеси обов'язкова геніальність, щоб бути в усьому на рівні, але чомусь віриться, що і доброта буває геніальна, бодай на мить, бодай на сплеск свідомості у океані зла.

«Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Опанував у цьому я житті.
А що, як глибше взяти і копнути?»
12.14

«Летить у прірву нині вся планета!
На справедливий світлий батальйон
Чекаючи, мовчать усі кларнети.»
10.7

Відчуття апокаліптичності з'являється дедалі більше, коли стежиш, як і Артур Курдіновський, за світовими новинами і бачиш, як спалахують у світі конфлікти окрім України, то в Ізраїлі, то В Сирії, то бої йдуть за Тайвань між Китаєм і США, і ось уже зчепилися Індія і Пакистан... Справді летить у прірву планета, і як зупинити це божевілля? Циніки кажуть: необхідно зцідити погану кров, бо вже 8 мільярдів - це перенаселення на планеті, хай війни тривають
- закономірне явище. Та чи це завдання поета - радіти війні? Навпаки - тільки запобігати.

«Чекає страта щирих та слабких.»
10.14

Констатація сумної реальності, яка веде ледь не до суїциду. Та це -- доля слабаків, сильні повинні, як писав Тичина, «щоб жить - я всі кайдани розірву, я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я - живу.»
Бо це артурове блукання і постійне заглядання у прірву, може таки призвести до сумного фіналу. Не Дай Боже - нікому.
Автор цих рядків у молоді роки переживав щось подібне, особливо після нерозділеного кохання. Кохання, і взагалі життя -- не склалося, попереду розпач, сльози і вічна розпука, яка веде в нікуди, ледь не до самогубства. Але у мого ліричного Героя все йшло через любов, нездійснену мрію, а тут автор корони сонетів, Артур Курдіновський допитливо, із чималою дозою іронії вдивляється в цей світ, і ніби не знаходить в ньому надії, позитиву.
«Пишу листи відверті не для всіх.
Ховаюся у звуках ораторій.
Шукаю ліки від хвороб важких.
Сучасний світ – суцільний лепрозорій!»
І ще:
«Байдужі глядачі стоять повсюди.
Однакові обличчя, вік та зріст.
Складають цілі книги і талмуди,
Що я – незрозумілий песиміст.»

Одвічна загадка: чому у цьому суспільстві, житті, людина, яка несе світло душі, красу, майже завжди пригноблена злом, огидою повсякдення?

«Мої сонети – дивний капітал,
Чужий для середовищ злих і склочних...»

Чому, питаю сам себе і ледь не кричу... Чому така зневіра у ще не старої людини, якій ледь три з половиною десятки років?!
В кожного свої обставини життя, середовище, яке формує... Але загальна тенденція є та, що суспільство посттоталітарне, з елементами розкладу, дедалі більшої сексуальної розкріпаченості, розгулу різних збочень, засилля наркоманії, та й давній алкоголізм дає себе знати, урбанізація, а отже очерствіння душ людських, які тепер у більшості живуть у містах, жахлива екологія, розвиток науково-технічного прогресу, комп'ютерних технологій, все це веде до нівелювання традицій, традиційних Божих цінностей, і накладає свій відбиток, печаль сатанинську на людей, усіх живих істот, будівлі, навколишнє середовище.
Артур Курдіновський - повною мірою дитя свого часу. Він закінчив театральний інститут, патріот рідного Харкова і Слобожанщини, і це також наклало свій відбиток на його творчість, збагатило його творчу палітру, а в чомусь допомогло здолати оту неприродність, яку накладає корона сонетів на творця. Штучний підбір рим, підганяння думки під риму, воно, буває, і в простому вірші заважає, а в такій архіскладній конструкції просто випирає іноді місцями.
Розчарування в людях:

«У пошуках людини душу страчу.
Нема довершеності. Все напів.»

І тому життєве кредо свого роду:

«Я залишуся вільним арлекіном!»
14.6

«Життєва проза втопить у тумані,»
14.12

«До в’язнів-смертників мене запише,
Поставивши печатку давнини,
Сумний полон смарагдової тиші.»
14 магістрал

МАГІСТРАЛ МАГІСТРАЛІВ

Сумний полон смарагдової тиші
Назустріч снам запрошує мене.
Примхлива доля мемуари пише,
Душа моя зібралась у турне

Кудись в минуле. А, можливо, й вище,
Де серце із полегшенням зітхне.
Надія, непомітна сіра миша,
Все дивиться на небо весняне.

Забуті чи порушені статути
Покриє, наче саван, білий сніг.
Веселонько! Тебе не повернути!

Замовкне без причини дивний сміх.
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Висвітлює зелений оберіг.

Такий, ніби печальний шлях ліричного героя, шлях в нікуди, зеленим коридором смерті, філософія зневіри. Світу швондерів скоро стане і сама поезія непотрібною, особливо римована, сонетна. Та невже буде так?

«Я зневажаю штучний футуризм!
У серці бережу осіннє листя.»
13.8

Думаю, що ще однією цікавою рисою стилю Артура Курдіновського є його схильність до урбаністичного мислення, він нібито не дуже захоплюється природою, і пропагує міські цінності. Але цікаве протиріччя - в його сонетах мимоволі бачимо симпатію то до романтичної лавки в парку, то до осіннього листя, яке його ліричний герой в серці береже навіть у цій цитаті. Нелегко Артура уявити поряд із кверо-футуристом із розстріляного відродження Михайлем Семенком, для якого скрізь розквітають бодлерівські квіти зла, і хочеться, щоб з рельсів зійшов трамвай. Але все ж, хоч Артур Курдіновський і не говорить про квіти зла, вони скрізь незримо присутні у його сонетах, відчувається тиск цього зла на навколишнє життя, зло домінує і гнобить красу життя, і в цьому певно, правдивий, не штучний футуризм Артура Курдіновського.
І далі в наступному сонеті автор немов підтверджує мої думки, наведу його повністю:

«У серці бережу осіннє листя
І лавку дерев’яну впізнаю.
На ній – дитинство світле, променисте,
Душа співала майже, як в раю.

Чекає вже весну похмуре місто,
Я теж такий зажурений стою.
Велика чаша спогадів барвиста
Поглине ще одну мою сльозу.

Ось бачу поблизу трамвайне коло
Та цілий ряд трамваїв рятівних,
Вони, немов танцюють фарандолу!

Минуле – сховище думок благих.
Вперед крокую без натхнення, кволо.
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх!»
13.9

І романтична лавка дерев'яна, і головна деталь - трамваї, які танцюють фарандолу, але ж не сходять з рельсів, як у Семенка, мимоволі усміхаєшся, наскільки близько мислять здавалося б зовсім протилежні поети. А Семенко жив у Харкові, який у його часи 20-30-ті роки минулого століття, був столицею, і інтелектуальний бомонд майже весь був там!
Але фарандола дає нам усе ж хід у бік романтизму, як і осіннє листя з романтичною лавочкою в парку...
Виникає ніби суміш футуризму і романтизму, в якій останній перемагає:

«Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Палке цвітіння, клени та берези.
Колони днів у сорочках нових
Проходили шляхетним полонезом.

Відтінками світанків неземних
Ця благодать була, мов антитеза
До всіх нахабних, шкірою товстих,
Безсовісних, невдячних, нетверезих.

Двобій одвічний правди і брехні.
Хто розбере – то ролі чи артисти?
Змішалися з веселими сумні.»
13.10

І раптом у міського аристократа з'являються ностальгійні нотки по селу:

«Намолені мої сільські обійстя
Заполонив тепер чортополох.
Я пам’ятаю вишню темнолисту,
Поля, де кукурудза та горох.

Вузенькі вулички, ліси тернисті
І гойдалку, цю забавку для двох.
Садочок тихий в яблучнім намисті,
Комах дзижчання, солов’їне «тьох».

Пейзажі залишилися позаду,
Безмежне літо квітів осяйних,
Прихована юнацька серенада.»

І саме там виникають світлі думки, оптимістичні нотки звучать усе виразніше:

«Свята любове! Ні! Ти не помреш!
Бог в поміч! Сонцем, вітром, падолистом,
Бо доброті твоїй немає меж!

Вже березень! Готуй своє намисто!
Я вірю: задля мене збережеш
Часи, де існували мрії чисті!»
13.12

І повернення до міста, і в яких барвах воно постає?

«Озброївся останніми думками,
Зненацька – перемога! Я відбіг.
Ось раптом зупинився біля брами.

За нею – місто злодіїв, сквалиг.
Але побачив: синю панораму
Висвітлює зелений оберіг.»

Місто злодіїв, сквалиг, а село - навпаки, ніби місто світ - зла, а село - світ добра, Бога, який поволі зникає, розчиняється у сталевих бездушних обіймах урбанізації.
Тут же виникає образ зеленого коридору, котрим душі померлих мандрують на небеса.
Цей прозаїчний загниваючий світ чужий прекрасній, чутливій і вразливій, тонкій душі поета. І вона рветься туди, в небеса, де ще ледь помітною веселкою живе надія на прекрасне, світле, Боже, осяйне, райське життя, несумісне з дикими кривавими видіннями сьогодення.


«Знайти поміж стежинок лісових
Одну-єдину! Вірну, благодатну!»
14.3


А може це - шлях отой єдиноправильний і праведний і духовний?! Серед лісових стежин, на лоні природи, де і автору цих рядків приходили прекрасні думки про життя і з'являлася енергія і наснага? Згадалися Ліни Костенко слова:
«Поїхали поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми.»
Здається, до цього висновку приходить і ліричний наш герой:

«Сумний полон смарагдової тиші».
Так зветься мій скасований трамвай,
Який мене у молодість провівши,
Сказав: «Живи, а парк не забувай!»

Я ледь почув. Та згодом, вже пізніше,
Коли життя, немов би злий шахрай,
Обманювало, – розум посвітлішав:
Якщо береш – одразу віддавай.»

Прекрасний світ смарагдової тиші - немов би та бетховенівська безмовність, яку митець повинен у собі відчути, щоб творити вільно, по велінню серця, і вірити в краще, в прекрасне майбуття.
Може цілий світ новий і не збудуєш, але прагнути треба. Він, цей новітній світ, постає у творчості митця, в його творах
Треба будувати його, бодай у своїй душі. І може якась світла, незіпсована, морально не розкладена душа потягнеться за душею творця, і для неї відкриється щось нове, незнане прекрасне, постане Мрія Поета про краще життя, і засяють нові вершини життєві і творчі, сягнути яких від усього серця бажаю нашому напрочуд талановитому, чутливо-вразливому, витончено-інтелігентно-аристократичному Артуру Курдіновському. Може, його думи про вічність, про прекрасне майбутнє, припинять людське здрібніння, і почнеться епоха нового відродження, де пануватимуть і вершитимуть долю планети Земля аристократи духу, а не грошові мішки та іже з ними.

Ярослав Чорногуз



19 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)
Київ квартира. 20 г. 20 хв.

P.S.: Чекаю чергову порцію бруду від нашого юродивого.