ФІЛОСОФІЯ ЗНЕВІРИ З ПРОБЛИСКОМ НАДІЇ

Парадоксально, помітив у власних спостереженнях на прикладі історії української поезії, принаймні після усталення української літературної мови таке: якщо вести відлік від Тараса Шевченка, який не римував майже перший і третій рядки у своїх катренах, тільки другий і четвертий рядки і часто - з дієслівними римами. Але був у нього велетенський заряд духу, такий, рівного якому, можливо й не було, за винятком Василя Симоненка, убитого кадебістами руками міліції, щоб не Дай Боже не став другим Тарасом...
Далі ще поряд два велети все ж трохи вже менші - Франко і Леся Українка, а вже у ХХ-му столітті виробилася школа поезії, перший і третій рядки вже римуються в Олеся, Тичини, Рильського, Самійленка, Вороного, зникають майже дієслівні рими, але поезія поступово, розвиваючись у формі, дрібніє духом, постаті, які приходять, сильні, потужні, але все менші і менші. Нікого поряд з Тарасом не поставиш. Може, тому геніальний Павло Тичина написав збірку "Замість сонетів та октав", бо форма сковувала його письмо і письмо десятків, сотень поетів... Пішли псевдоновації, які ледь не зруйнували шляхетну цікаву, складну форму, створену Джакомо да Лантіно у ХІІІ столітті. Чим же це зумовлено? Чи не тотальним духовним зубожінням, яке принесла ленінська революція швондерів, буржуазії та оміщанення, урбанізація, знищення природи у велетенських масштабах, заробітчанство, культ золотого Тельця, гонитва за довгим карбованцем, відбулося розстріляне відродження, і позалишалися пристосуванці геніальні й не дуже, які співали в такт партійним ідеалам аби тільки вижити. Яка вже тут духовність?!
Може і напевне, селекція, проведена сталінськими нелюдами, за висловом історика Сергія Білоконя, євгеніка зі знаком мінус, коли винищили просто навіть красивих людей на 60 відсотків, кращий генофонд нації, лишили "поганих овець", яких схрестили з "матоязичним" населенням, яке завезли з московії, і призвела до того, що стала меншати людська особистість, думи про високе, значне і вічне, витіснила гонитва за довгим карбованцем, "великими" стали ті, хто заробив торгівлею чи аферизмом, одуренням собі подібних, мільярди доларів і ці людці стали велетнями сьогодення замість філософів, мислителів і поетів?!!!!
А форма, особливо в сонеті, пішла шляхом ускладнення з'явилися вінки сонетів, і нині вітчизняна поезія налічує не помилюсь, якщо скажу біля ста авторів, які мають вінки сонетів. Укласти б антології українського сонета ординарного, та потім антологію вінків сонетів! А в ХХІ-му столітті можна вже й видавати антологію корон сонетів. Бо вже є 6-й автор, який спромігся оволодіти цим архіскладним жанром, а самих корон уже 7. Маю на увазі Артура Курдіновського. Його корону сонетів "Смарагдова тиша". Цей відносно молодий поет пройшов школу одинарного сонета і вінків сонетів, має їх два. Спершу не збирався братися за корону, але під впливом спілкування з провідними сонетярами його думка змінилася, він повірив у власні сили, поставив собі за мету, і написав корону.
Наскільки складним твором є корона сонетів за формою!!! Це - 225 сонетів, укладені у 15 вінків сонетів! Справді так. Назву лише один нюанс - треба для корони підібрати два варіанти по 240 рим для катренів (4-рядкових віршів) і два варіанти по 160 рим для терцетів (3-рядкові вірші). А вся складність побудови вінка сонетів, коли з кожного рядка магістрального сонета починається простий сонет і закінчується наступним рядком цього ж магістрала?! А в короні сонетів 15 вінків сонетів, отже треба писати спершу Магістрал Магістралів, з нього сплести Магістральний вінок корони, а тоді з кожного сонета магістрального вінка сплести ще 14 вінків сонетів простих. Так, ніби, магістрал магістралів – це сонетний генерал, сонети, учасники магістрального вінка – це офіцери, йому підпорядковані, а їм у свою чергу – підпорядковані солдати-сонети у кожному простому, немагістральному вінку, яких 14. Кожен сонет має схему – теза (8 рядків) – антитеза (3 рядки) – синтез (3 рядки)! Цієї вимоги загалом дотримано у даній книзі.
Це - під силу лише зрілому майстрові.

«Глибоку таємницю хтось відкрив:
Вік тіла – молодий, душі – похилий.
Зелена тиша має дивний вплив.»
1.2

Ось із таким поетом маємо справу, в якого вік тіла молодий, душі похилий, але мудрість, властива старості, ще не набута ніби...
Цікава особливість характеру поета чи ліричного героя.

«Безстрашний перед зграєю вовків,
Беззбройний у коханні. Просто диво.»
1.4

І все ж поет реалії чудово бачить і здатен осягнути:

«Рахують гроші, все до цього звівши.
Моя ж душа – лише нудний музей.
Для чого будував тоді Всевишній
Красу зимових паркових алей?»
1.5

А й справді, для чого?

«Відлуння життєствердного натхнення
Для втомленого серця – головне
Та надважливе радості знамення.»
1.11

Все ж таки поета живить світло життя...

«Бо тільки так! Без тихого вагання
Зневіру треба гнати від воріт,
Закреслюючи сумнів, коливання!»
6.3

«Мої сонети – дивний капітал,
Чужий для середовищ злих і склочних.»
11.8

«Добро всесильне! Виграй цю війну ти!
Ранковий після сну холодний піт –
Забуті чи порушені статути.»
9.14.

Ось той проблиск надії, який лише на мить спалахує в свідомості ліричного героя і одразу гасне, але все ж кидає надію, наче рятівний круг потопаючому у бездуховності, світові. І якась тиха радість пробуджується у душі читача. Адже пам'ятаємо у Ліни Костенко, що: "І тільки злість буває геніальна. Господь, спаси мене від доброти!" Для великої поетеси обов'язкова геніальність, щоб бути в усьому на рівні, але чомусь віриться, що і доброта буває геніальна, бодай на мить, бодай на сплеск свідомості у океані зла.

«Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Опанував у цьому я житті.
А що, як глибше взяти і копнути?»
12.14

«Летить у прірву нині вся планета!
На справедливий світлий батальйон
Чекаючи, мовчать усі кларнети.»
10.7

Відчуття апокаліптичності з'являється дедалі більше, коли стежиш, як і Артур Курдіновський, за світовими новинами і бачиш, як спалахують у світі конфлікти окрім України, то в Ізраїлі, то В Сирії, то бої йдуть за Тайвань між Китаєм і США, і ось уже зчепилися Індія і Пакистан... Справді летить у прірву планета, і як зупинити це божевілля? Циніки кажуть: необхідно зцідити погану кров, бо вже 8 мільярдів - це перенаселення на планеті, хай війни тривають
- закономірне явище. Та чи це завдання поета - радіти війні? Навпаки - тільки запобігати.

«Чекає страта щирих та слабких.»
10.14

Констатація сумної реальності, яка веде ледь не до суїциду. Та це -- доля слабаків, сильні повинні, як писав Тичина, «щоб жить - я всі кайдани розірву, я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я - живу.»
Бо це артурове блукання і постійне заглядання у прірву, може таки призвести до сумного фіналу. Не Дай Боже - нікому.
Автор цих рядків у молоді роки переживав щось подібне, особливо після нерозділеного кохання. Кохання, і взагалі життя -- не склалося, попереду розпач, сльози і вічна розпука, яка веде в нікуди, ледь не до самогубства. Але у мого ліричного Героя все йшло через любов, нездійснену мрію, а тут автор корони сонетів, Артур Курдіновський допитливо, із чималою дозою іронії вдивляється в цей світ, і ніби не знаходить в ньому надії, позитиву.
«Пишу листи відверті не для всіх.
Ховаюся у звуках ораторій.
Шукаю ліки від хвороб важких.
Сучасний світ – суцільний лепрозорій!»
І ще:
«Байдужі глядачі стоять повсюди.
Однакові обличчя, вік та зріст.
Складають цілі книги і талмуди,
Що я – незрозумілий песиміст.»

Одвічна загадка: чому у цьому суспільстві, житті, людина, яка несе світло душі, красу, майже завжди пригноблена злом, огидою повсякдення?

«Мої сонети – дивний капітал,
Чужий для середовищ злих і склочних...»

Чому, питаю сам себе і ледь не кричу... Чому така зневіра у ще не старої людини, якій ледь три з половиною десятки років?!
В кожного свої обставини життя, середовище, яке формує... Але загальна тенденція є та, що суспільство посттоталітарне, з елементами розкладу, дедалі більшої сексуальної розкріпаченості, розгулу різних збочень, засилля наркоманії, та й давній алкоголізм дає себе знати, урбанізація, а отже очерствіння душ людських, які тепер у більшості живуть у містах, жахлива екологія, розвиток науково-технічного прогресу, комп'ютерних технологій, все це веде до нівелювання традицій, традиційних Божих цінностей, і накладає свій відбиток, печаль сатанинську на людей, усіх живих істот, будівлі, навколишнє середовище.
Артур Курдіновський - повною мірою дитя свого часу. Він закінчив театральний інститут, патріот рідного Харкова і Слобожанщини, і це також наклало свій відбиток на його творчість, збагатило його творчу палітру, а в чомусь допомогло здолати оту неприродність, яку накладає корона сонетів на творця. Штучний підбір рим, підганяння думки під риму, воно, буває, і в простому вірші заважає, а в такій архіскладній конструкції просто випирає іноді місцями.
Розчарування в людях:

«У пошуках людини душу страчу.
Нема довершеності. Все напів.»

І тому життєве кредо свого роду:

«Я залишуся вільним арлекіном!»
14.6

«Життєва проза втопить у тумані,»
14.12

«До в’язнів-смертників мене запише,
Поставивши печатку давнини,
Сумний полон смарагдової тиші.»
14 магістрал

МАГІСТРАЛ МАГІСТРАЛІВ

Сумний полон смарагдової тиші
Назустріч снам запрошує мене.
Примхлива доля мемуари пише,
Душа моя зібралась у турне

Кудись в минуле. А, можливо, й вище,
Де серце із полегшенням зітхне.
Надія, непомітна сіра миша,
Все дивиться на небо весняне.

Забуті чи порушені статути
Покриє, наче саван, білий сніг.
Веселонько! Тебе не повернути!

Замовкне без причини дивний сміх.
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Висвітлює зелений оберіг.

Такий, ніби печальний шлях ліричного героя, шлях в нікуди, зеленим коридором смерті, філософія зневіри. Світу швондерів скоро стане і сама поезія непотрібною, особливо римована, сонетна. Та невже буде так?

«Я зневажаю штучний футуризм!
У серці бережу осіннє листя.»
13.8

Думаю, що ще однією цікавою рисою стилю Артура Курдіновського є його схильність до урбаністичного мислення, він нібито не дуже захоплюється природою, і пропагує міські цінності. Але цікаве протиріччя - в його сонетах мимоволі бачимо симпатію то до романтичної лавки в парку, то до осіннього листя, яке його ліричний герой в серці береже навіть у цій цитаті. Нелегко Артура уявити поряд із кверо-футуристом із розстріляного відродження Михайлем Семенком, для якого скрізь розквітають бодлерівські квіти зла, і хочеться, щоб з рельсів зійшов трамвай. Але все ж, хоч Артур Курдіновський і не говорить про квіти зла, вони скрізь незримо присутні у його сонетах, відчувається тиск цього зла на навколишнє життя, зло домінує і гнобить красу життя, і в цьому певно, правдивий, не штучний футуризм Артура Курдіновського.
І далі в наступному сонеті автор немов підтверджує мої думки, наведу його повністю:

«У серці бережу осіннє листя
І лавку дерев’яну впізнаю.
На ній – дитинство світле, променисте,
Душа співала майже, як в раю.

Чекає вже весну похмуре місто,
Я теж такий зажурений стою.
Велика чаша спогадів барвиста
Поглине ще одну мою сльозу.

Ось бачу поблизу трамвайне коло
Та цілий ряд трамваїв рятівних,
Вони, немов танцюють фарандолу!

Минуле – сховище думок благих.
Вперед крокую без натхнення, кволо.
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх!»
13.9

І романтична лавка дерев'яна, і головна деталь - трамваї, які танцюють фарандолу, але ж не сходять з рельсів, як у Семенка, мимоволі усміхаєшся, наскільки близько мислять здавалося б зовсім протилежні поети. А Семенко жив у Харкові, який у його часи 20-30-ті роки минулого століття, був столицею, і інтелектуальний бомонд майже весь був там!
Але фарандола дає нам усе ж хід у бік романтизму, як і осіннє листя з романтичною лавочкою в парку...
Виникає ніби суміш футуризму і романтизму, в якій останній перемагає:

«Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Палке цвітіння, клени та берези.
Колони днів у сорочках нових
Проходили шляхетним полонезом.

Відтінками світанків неземних
Ця благодать була, мов антитеза
До всіх нахабних, шкірою товстих,
Безсовісних, невдячних, нетверезих.

Двобій одвічний правди і брехні.
Хто розбере – то ролі чи артисти?
Змішалися з веселими сумні.»
13.10

І раптом у міського аристократа з'являються ностальгійні нотки по селу:

«Намолені мої сільські обійстя
Заполонив тепер чортополох.
Я пам’ятаю вишню темнолисту,
Поля, де кукурудза та горох.

Вузенькі вулички, ліси тернисті
І гойдалку, цю забавку для двох.
Садочок тихий в яблучнім намисті,
Комах дзижчання, солов’їне «тьох».

Пейзажі залишилися позаду,
Безмежне літо квітів осяйних,
Прихована юнацька серенада.»

І саме там виникають світлі думки, оптимістичні нотки звучать усе виразніше:

«Свята любове! Ні! Ти не помреш!
Бог в поміч! Сонцем, вітром, падолистом,
Бо доброті твоїй немає меж!

Вже березень! Готуй своє намисто!
Я вірю: задля мене збережеш
Часи, де існували мрії чисті!»
13.12

І повернення до міста, і в яких барвах воно постає?

«Озброївся останніми думками,
Зненацька – перемога! Я відбіг.
Ось раптом зупинився біля брами.

За нею – місто злодіїв, сквалиг.
Але побачив: синю панораму
Висвітлює зелений оберіг.»

Місто злодіїв, сквалиг, а село - навпаки, ніби місто світ - зла, а село - світ добра, Бога, який поволі зникає, розчиняється у сталевих бездушних обіймах урбанізації.
Тут же виникає образ зеленого коридору, котрим душі померлих мандрують на небеса.
Цей прозаїчний загниваючий світ чужий прекрасній, чутливій і вразливій, тонкій душі поета. І вона рветься туди, в небеса, де ще ледь помітною веселкою живе надія на прекрасне, світле, Боже, осяйне, райське життя, несумісне з дикими кривавими видіннями сьогодення.


«Знайти поміж стежинок лісових
Одну-єдину! Вірну, благодатну!»
14.3


А може це - шлях отой єдиноправильний і праведний і духовний?! Серед лісових стежин, на лоні природи, де і автору цих рядків приходили прекрасні думки про життя і з'являлася енергія і наснага? Згадалися Ліни Костенко слова:
«Поїхали поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми.»
Здається, до цього висновку приходить і ліричний наш герой:

«Сумний полон смарагдової тиші».
Так зветься мій скасований трамвай,
Який мене у молодість провівши,
Сказав: «Живи, а парк не забувай!»

Я ледь почув. Та згодом, вже пізніше,
Коли життя, немов би злий шахрай,
Обманювало, – розум посвітлішав:
Якщо береш – одразу віддавай.»

Прекрасний світ смарагдової тиші - немов би та бетховенівська безмовність, яку митець повинен у собі відчути, щоб творити вільно, по велінню серця, і вірити в краще, в прекрасне майбуття.
Може цілий світ новий і не збудуєш, але прагнути треба. Він, цей новітній світ, постає у творчості митця, в його творах
Треба будувати його, бодай у своїй душі. І може якась світла, незіпсована, морально не розкладена душа потягнеться за душею творця, і для неї відкриється щось нове, незнане прекрасне, постане Мрія Поета про краще життя, і засяють нові вершини життєві і творчі, сягнути яких від усього серця бажаю нашому напрочуд талановитому, чутливо-вразливому, витончено-інтелігентно-аристократичному Артуру Курдіновському. Може, його думи про вічність, про прекрасне майбутнє, припинять людське здрібніння, і почнеться епоха нового відродження, де пануватимуть і вершитимуть долю планети Земля аристократи духу, а не грошові мішки та іже з ними.

Ярослав Чорногуз



19 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)
Київ квартира. 20 г. 20 хв.

P.S.: Чекаю чергову порцію бруду від нашого юродивого.