14.1

Висвітлює зелений оберіг
Кохане серце серед безсердечних.
Бездушне царство тіней крижаних,
Цей світ здається надто небезпечним.

О, скільки тут поетів видатних
Не виглядали сильно та статечно!
Під час концерту для глухонімих
Поява їхня дуже недоречна.

Яскрава квіточка у бур’яні,
Що мимоволі небеса побачить,
Ковтне розчарування навесні.

Як вижити? Питання чи задача?
Побачити на власній сивині
Стежину лісову бажань дитячих.

14.2

Стежину лісову бажань дитячих
Не зраджу, збережу, та пронесу
Дорогою життя. Сміюся, плачу,
Ховаю сміх, непрохану сльозу.

Викреслюю слова подвійних значень,
Плету метафор ніжну органзу.
Квітковий шлях примарився, неначе
Сама весна готує цю стезю.

Але рядків трояндове горіння
Недовговічне серед злив рясних.
Поетова душа – крихке створіння!

Шалений марафон годин прудких.
Де загубилась молодість безцінна?
В повітрі оклик гіркоти застиг.

14.3

В повітрі оклик гіркоти застиг.
Чи був цей світ хоча б колись порядним?
Життя людей дарує головних,
А ми чіпляємось за другорядних.

Знайти поміж стежинок лісових
Одну-єдину! Вірну, благодатну!
Навчитися прийомів основних,
І бути мудрим та далекоглядним.

Вже й голову покрив пісок. Сліпі.
Гадаємо, що божевільні – зрячі.
На місці пісні – тільки переспів.

У пошуках людини душу страчу.
Нема довершеності. Все напів.
Де човник мій? Чому його не бачу?

14.4

Де човник мій? Чому його не бачу?
Напевно, загубився у ставку.
Мені казали: «Схаменись, юначе!
Послухай краще музику легку!»

Бракує слів. Відвертості нестача.
Засилля кобр, гадюк та злих акул.
Добро стає пасивним і ледачим –
Епоха зради в кожнім закутку.

Надія вся на бірюзову хвилю,
Що рятувала від гріхів земних,
Лишалась вірною своєму стилю.

Я посеред світанків степових
З записником нові долаю милі.
Колись мені він дуже допоміг.

14.5

Колись мені він дуже допоміг.
Натхненний та зажурений пів місяць.
Розплакавшись від спогадів міських,
Напише вірш таємний літописець.

Наліт жури на ягодах терпких,
А сутінки ще нижче опустились.
Наприкінці серпневих днів м’яких
Похилить голову мій чорнобривець.

Про що поему довгу я писав?
Чому згадав «Декамерон» Бокаччо?
Невже займався рахуванням ґав?

Важливе щось в душі своїй відзначив.
Щоденно, попри все, не забував
Привласнити легку, прихильну вдачу.

14.6

Привласнити легку, прихильну вдачу –
Це розкіш, запевняю! Ще й яка!
І носа не встромив лише ледачий
У рану вогняну мого рядка.

За вільну думку хтось мені віддячив,
Готуючи сполуки миш’яка.
Незмінним залишив перелік бачень…
Ну що ж! Типовий почерк дивака!

Хтось хоче милуватись пластиліном,
Фігури виробляти з душ гнучких…
Я залишуся вільним арлекіном!

Без зайвих слів, теорій напускних,
Крокуючи життєвим серпантином,
Зі мною йшли Стрілець та Козеріг.

14.7

Зі мною йшли Стрілець та Козеріг.
Долаючи несправедливу бідність.
Грів душу світ малих залізних дзиґ,
Бо бачив у старих речах новітність.

Акваріум… А в ньому – восьминіг…
Така дивакувата своєрідність!
Приз головний почесних суперліг –
Це зберегти чутливість, честь та гідність!

Хтось обере розкручене меню:
Коньяк, вино, горілка, вермут, чача…
Я чай свого дитинства бороню.

Якби ж то знати суть своїх призначень!
Свою зухвалість, відданість вогню –
Навряд чи помилки собі пробачу!


14.8

Навряд чи помилки собі пробачу,
Завчасно неоцінені сніги.
Давно вже не ношу костюми фрачні,
Бо замість лоску є лише гріхи.

Людина, ніби, а життя – собаче,
До мене тягнуть щупальця страхи.
Хіба когось тепер я звинувачу,
Що все найкраще склалось у стоги?

Завзято будував міцний фундамент,
Хотів зустріти промені весни,
Пишатися душевними святами.

Пекучий болю! Досить! Припини!
Себе вбиваю власними руками!
І знову дежавю. Палають сни.

14.9

І знову дежавю. Палають сни –
Середньовічна пафосна куранта.
Немає там жахливої війни,
Дволиких лідерів, тупих гарантів.

Собі кажу: «Спочатку розпочни!
Не накопичуй непотрібні гранти!
Оспівуй необхідність множини,
Смішний, незграбний, постарілий франте!»

Міцний на серце накладаю джгут,
Мотузка поряд. Всесвіт потіснішав.
Один великий немічний манкурт.

Та світ новин жадає найсвіжіших!
Сон пропонує найтемніший кут,
Брехливий вчора, а сьогодні – віщий.

14.10

Брехливий вчора, а сьогодні віщий –
Однаково народжується ямб.
За все життя нічого не зробивши,
У серці каяття ношу свій штамп.

Тепер везу життя, неначе рикша,
А доля, безсердечна жінка-вамп,
Прикрикує: «Давай! Ану ж бо! Швидше!»
Тут замість сонця – світло штучних ламп.

Колись катався сам, дурна дитина,
Ненавидів негоду восени,
Проходив повз відкритої людини.

О, доленько! Минуле поверни!
Створили довгу чергу темні днини.
Всі прагнення відспівують вони.

14.11

Всі прагнення відспівують вони,
Обставини, мов звірі ненаситні.
А люди бігають, як дикуни –
Проте – приткі, корисливі і спритні.

Хтось загубився в пострілах війни.
Комусь – багатство, іншим – чорні злидні.
Заповнили пусті балакуни
Мої місця – святі та заповітні.

Мені, неначе рибі у воді,
Нитками суму все життя прошивши,
Не існувати. Це – протест орді.

На душу, що з роками ще ніжніша,
Вечірній смуток ліг. Він вже тоді
До в’язнів-смертників мене запише.

14.12

До в’язнів-смертників мене запише
Чудова пам’ять – чорний діамант.
Завжди дорога з нею – найгіркіша,
Не заміню вже душу на імплант.

Життя пихате, мрії розтрощивши,
Запропонує хибний варіант.
Підкаже: « Будь ще вищим та гіднішим!»
Такий собі брехливий консультант.

Я пам’ятаю зиму, білу пані,
Віконце, крижані напів тони
І запахи кімнатної герані.

Це все – святе! Надіє! Пригорни!
Життєва проза втопить у тумані,
Поставивши печатку давнини.

14.13

Поставивши печатку давнини,
Зимова гірка дивиться на південь.
Стоять в коморі лижі, ковзани,
Бо непомітно оселився квітень

У двір дитинства. Все озеленив!
Та й каже по-дитячому: «Добридень!»
Хронічнім зими? Боже борони!
Духмяний день, немов солодкий збитень.

Хоча і засміявся стадіон,
Мене, вже постарілого зустрівши, -
Зеленим смутком пахне моціон.

Сьогодні прокидаюсь. Вкотре вижив!
Навічно мій суддя та камертон –
Сумний полон смарагдової тиші.

14.14

«Сумний полон смарагдової тиші».
Так зветься мій скасований трамвай,
Який мене у молодість провівши,
Сказав: «Живи, а парк не забувай!»

Я ледь почув. Та згодом, вже пізніше,
Коли життя, немов би злий шахрай,
Обманювало, – розум посвітлішав:
Якщо береш – одразу віддавай.

Пробач мої гріхи, земна Мадонно,
Нерозуміння на шляхах слизьких!
Помру в простій сорочці, без корони!

Переконав. Умовив. Наполіг.
Дорогу іграшковим ксилофоном
Висвітлює зелений оберіг.

МАГІСТРАЛ 14

Висвітлює зелений оберіг
Стежину лісову бажань дитячих.
В повітрі оклик гіркоти застиг.
Де човник мій? Чому його не бачу?

Колись мені він дуже допоміг
Привласнити легку, прихильну вдачу.
Зі мною йшли Стрілець та Козеріг…
Навряд чи помилки собі пробачу.

І знову дежавю. Палають сни:
Брехливий вчора, а сьогодні – віщий,
Всі прагнення відспівують вони.

До в’язнів-смертників мене запише,
Поставивши печатку давнини,
Сумний полон смарагдової тиші.