1

Сумний полон смарагдової тиші
Диктує щедро скупчення рядків.
Без зайвих слів я щось важливе знищив,
Хоча, принаймні, зовсім не хотів.

Нечутний подих – темне кладовище,
Збіговисько закопаних струмків.
Моє ім’я прописане в афіші,
Це щастя друзів, горе ворогів.

Єдина передбачувана рима
Врятує душу, потім розіпне,
Октава тихо зміниться на приму.

Солодкий смак сухого «Шардоне»,
Виводячи з клубів рясного диму,
Назустріч снам запрошує мене.

2

Назустріч снам запрошує мене
Ненависть до реальності і втома.
Вогонь бажання раптом спалахне
Та згасне врівноважено й свідомо.

Далеко квітне літо запашне,
Беззвучно усміхнулись еустоми.
Ця усмішка барвиста омине
Усіх, хто вивчив справжні аксіоми.

Довгоочікуване слово «так»
Уяву хворобливу підло тішить,
Заплющив очі радісний дивак.

Ніхто не запитає: «А навіщо?»
Згубивши, пропустивши вірний знак,
Примхлива доля мемуари пише.

3

Примхлива доля мемуари пише,
Завершуючи черговий блокнот,
Пройшовши крізь омріяную нішу,
Іде шляхом без стилю та пригод.

Велике небо на уламки кришить
Невпевнений, розгублений фагот.
Різке звучання серед літніх вишень –
Небажаний, невірний поворот.

Але я тут. Кудись веде стежина…
Лишаюсь там, де літо чарівне
Так ніжно поцілує й не покине!

Почувши щось нещиро-голосне,
Відчувши в тім вбиваючу провину,
Душа моя зібралась у турне.

4

Душа моя зібралась у турне.
Краї далекі, де старі дерева
Оголосили моду на кашне
З відтінком суму стримано-жовтневим.

Там календар свій відлік розпочне,
Благих надій мереживо рожеве
Покриє, наче сонечко ясне
Зневірені обличчя металеві.

Насправді, то лише красивий сон,
Що рано вранці назавжди полишу,
Забувши про реальності закон.

Вловивши думку, набагато швидшу.
Таємний поведе мене канон
Кудись в минуле. А, можливо, й вище.

5

Кудись в минуле, а можливо й вище,
Я напишу важливого листа.
У ньому не претензії – щось інше…
Це буде сповідь. Тиха. Неспроста.

Дбайливий квітень зелень всюди вішав,
Його боялась навіть самота.
Холодний погляд стане найтеплішим,
І виявиться чистою руда.

Але ось тут, повінчаний з журбою,
Вдихаючи повітря вогняне,
Безсилий, щоб захоплюватись грою!

Незвідане, таємне, осяйне
Мене привітно кличе за собою,
Де серце із полегшенням зітхне…

6

Де серце із полегшенням зітхне?
Знов морок риторичного питання.
Когось, напевно, час наздожене,
Закреслюючи сумнів, коливання.

Прослухавши «Елегію» Масне,
Закцентувавши власні вподобання,
Самотнє слово в океан пірне
Та перерве беззахисне прохання.

Беззвучність слів, обурення грози –
У звуках метроному «краще-гірше».
І оклик відчайдушний: «Запроси!»

Навряд чи й досі я порозумнішав…
Сховалась серед крапельок роси
Надія, непомітна сіра миша.

7

Надія, непомітна сіра миша,
Вбрання змінити хоче назавжди.
Хоч зараз невловимим бути ліпше, -
Таємний голос шепотів: «Зажди!

Не спалюй книги! Збережи всі вірші!
Залиш натхненні, райдужні сліди.
Попереду – серйозніше, найглибше!
Упевнено крокуй, біжи туди!»

Засяй яскраво, зіронько зелена!
Зший зі свого тонкого муліне
Гірлянду почуттів моїх шалених!

Нічне створіння, чорне та скляне,
Душа самотня, берегиня сцени,
Все дивиться на небо весняне.


8

Все дивиться на небо весняне
З байдужістю заплющеного ока
Щось невловиме, болісне мине,
Вчинивши опір півночі глибокій.

У вікна повний місяць зазирне,
Ніч пристрасна, вродлива, чорноока
Не розповість про згубне та страшне,
Лише покаже світлу путь широку.

Єдиний подих – біла сивина
Нагадує: одвічній правді – бути!
Бо істина непрохана – одна.

Сиджу я, до самотності прикутий.
І знищує розпалена весна
Забуті чи порушені статути.

9

Забуті чи порушені статути –
Щоденники неактуальних свят.
Наївний мрійник, совістю здобутий,
Обрав найважчу серед інших страт.

Впиваються у тіло гострі пута,
Та заважає камінь власних вад.
Якби було можливо розвернути
Слова недооцінені назад!

Обличчя незрадливості постане…
Не відчувати радість – справжній гріх!
Лунає щирий оклик: «Мій коханий!»

Я відповів: «Ну слава Богу! Встиг!»
Прийшов до тями. Свіжі рвані рани
Покриє, наче саван, білий сніг.

10

Покриє, наче саван, білий сніг
Думки та недописані сонети.
А зайчик сонячний кудись побіг,
Сьогодні розминувся він з поетом.

Ось перехрестя споминів, доріг.
Єдина куля. Постріл пістолету.
Останній рух. Наважитися зміг.
Чекаючи, мовчать усі кларнети.

Прийшов рятунок у простих словах.
Мені вдалося вчасно їх почути,
Затрималися на сухих вустах.

Байдужі глядачі стоять повсюди.
Відбиток незворотності в очах:
Веселонько! Тебе не повернути!

11

Веселонько! Тебе не повернути!
Приречений був тихий ідеал.
Оточення – лише звичайні люди,
Сприймають, наче довгий серіал

Солодку мрію – вирватися з бруду,
Переступити через той портал,
Де інші вже книжки читати буду,
Складаючи таємний магістрал.

Всесильний Боже! Що тепер насниться?
Пробудження моє – міцний горіх.
Є добрий спогад – ягоди суниці.

Хоча й рукописи свої зберіг,
Але боюся: висохне криниця,
Замовкне без причини дивний сміх.

12

Замовкне без причини дивний сміх,
Хтось приховає погляд винуватий.
Пишу листи відверті не для всіх,
Навіщо їм мене так добре знати?

Повсюди неосяжний морок ліг,
Самотні душі будуть спочивати.
Зі співчуттям подивляться на них
Будинки, наче велетні-агати.

Тривожність помаранчевих заграв,
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пригадує, як відчай відступав.

У морі безнадії потонути?
Єдину путь невчасно я пізнав –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».

13

Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Розгледів і крокую зверху вниз.
Беззвучність боляче скувала груди,
Не чую скрипки ніжної каприс.

Понівечені рими, вірш забутий
Колись давно прочитані на «біс»,
Сьогодні неможливо вже відчути
Рядки колишні – найдорожчий приз.

У серці бережу осіннє листя…
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Намолені мої сільські обійстя.

Те саме бачу й зараз. Дивний збіг!
Часи, де існували мрії чисті,
Висвітлює зелений оберіг.

14

Висвітлює зелений оберіг
Стежину лісову бажань дитячих.
В повітрі оклик гіркоти застиг.
Де човник мій? Чому його не бачу?

Колись мені він дуже допоміг
Привласнити легку, прихильну вдачу.
Зі мною йшли Стрілець та Козеріг…
Навряд чи помилки собі пробачу.

І знову дежавю. Палають сни:
Брехливий вчора, а сьогодні – віщий,
Всі прагнення відспівують вони.

До в’язнів-смертників мене запише,
Поставивши печатку давнини,
Сумний полон смарагдової тиші.

МАГІСТРАЛ МАГІСТРАЛІВ

Сумний полон смарагдової тиші
Назустріч снам запрошує мене.
Примхлива доля мемуари пише,
Душа моя зібралась у турне

Кудись в минуле. А, можливо, й вище,
Де серце із полегшенням зітхне.
Надія, непомітна сіра миша,
Все дивиться на небо весняне.

Забуті чи порушені статути
Покриє, наче саван, білий сніг.
Веселонько! Тебе не повернути!

Замовкне без причини дивний сміх.
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Висвітлює зелений оберіг.