2.1

Назустріч снам запрошує мене
Не виправдана дійсністю надія.
Я знов будую речення складне,
Здогадуючись: кожний гість – месія.

Побачу сяйво – синє, крижане,
Йому червоне – явна протидія.
Гарячий колір високо стрибне…
Питання: чи когось він пожаліє?

Відтінки крові мають довгий вік.
Але холодні зорі – більш вагомі!
Та все одно: ти жінка? Чоловік?

Для чого серцю ці складні біноми?
Від мене світу – тільки сильний крик,
Ненависть до реальності і втома.

2.2

Ненависть до реальності і втома -
Це все, що відчуваю я тепер.
Хоча й чекають неблизькі знайомі
Блювотну штучність ввічливих манер.

Порушить спокій мій відлуння грому,
Нагадуючи про братів-сестер,
Яких нема. Та не скажу нікому,
Бо хто почує в темряві печер?

Зненацька бачу вогник темно-синій…
Він з’явиться – одразу промайне,
Прикрившись чарівним кущем лохини.

Відшукуючи сяйво мовчазне,
Довірю душу випадковій сині.
Вогонь бажання раптом спалахне!

2.3

Вогонь бажання раптом спалахне,
Нав’язуючи пристрасть, беззаконня,
Встромляючи у спину частку «не»
І стоячи на хибнім підвіконні.

Моє життя – закрите портмоне,
Навколо – тільки погляди бездонні.
Можливо, хтось кмітливий зазіхне,
Але це точно буде вже сторонній.

Дорогою крокую навмання…
Я вирішив: тверду поставлю кому.
А що, як буде пройдена стерня?

Тоді мені, байдужому, чужому
Освітить промінь лісове вбрання
Та згасне, врівноважено й свідомо.

2.4

Та згасне врівноважено й свідомо
Палке кохання. Чи було воно?
А я зрадіти встиг дощу рясному,
Побачивши свій квітень крізь вікно.

Зелена весно! Ти, нарешті, вдома!
Твої бруньки – смарагдове вино!
Собі присвоїв вітер колір хрому,
Немов у фантастичному кіно.

Вертаючись туди, де пахнуть трави,
На рими зі шкільного буриме
Дивитися віднині нецікаво.

Сьогодні вже ніхто не ризикне
Дізнатися, що всім готує травень.
Далеко квітне літо запашне.

2.5

Далеко літо квітне запашне…
Його тепло до серця не доходить.
Глибока осінь знову проковтне
Останній промінь гарної погоди.

Картина на стіні. Хтось жито жне,
А за дверима – дощова негода.
Хоч якось заощаджую пальне,
Підтримуючи затишок, свободу.

Але тримається ще корабель!..
Яку добу? Четверту? Може, сьому?
Та пишеться і дихає рондель.

Я роздивлявся всі свої альбоми.
Там награє стара віолончель.
Беззвучно усміхнулись еустоми.

2.6

Беззвучно усміхнулись еустоми
Та вивчили увесь життєвий зміст.
Лише мене гіркий вбиває спомин,
Вже не чекає наш старий під’їзд.

Ось вирушив літак до Оклахоми,
Дивлюся я на світ, немов турист.
Зустріну вкотре зиму нерухому,
Спаливши хибний, ненадійний міст.

Слова відверті, втомлені від спеки,
Ланцюг створили. Хтось його замкне,
Але зненацька з’явиться лелека!

Для когось він зруйнує все сумне,
Всміхнеться. Знову полетить далеко.
Ця усмішка барвиста омине.

2.7

Ця усмішка барвиста омине
Мій погляд і колишній стіл святковий.
Лишилось несолоне та пісне
В останньому несказаному слові.

Спостерігає крізь старе пенсне
За мною доля темно-бурштинова.
Суворо, дуже твердо дорікне:
«Який же ти пихатий! Гоноровий!»

Пробачте, вже не стану іншим я!
Розмови – зайві! Тихо йду додому,
А до плащу чіпляється гілля.

Безперешкодна путь – лише дурному!
Бо вб’є отруйна заздрісна змія
Усіх, хто вивчив справжні аксіоми.

2.8

Усіх, хто вивчив справжні аксіоми,
Чекає нелегкий зловісний шлях.
Наївному, старому, молодому –
Страждання серця, прагнення в очах.

У потойбіччі хибному, крихкому
Покотяться по стомлених роках
Побачення далекі, підсвідомі,
Троянда перша і останній цвях.

Порадники поважні, знамениті
Щось вигукнуть: «Я добре знаю, як!»
Одразу – оплески, букети квітів.

Спізнився з порятунками маяк.
Карбується на чорному граніті
Довгоочікуване слово «так».

2.9

Довгоочікуване слово «так»
Могло б світити, наче сонце, ясно.
Можливо, я чекав, мов маніяк,
Взаємності – безглуздо, передчасно.

Перевіряв майбутнє, Зодіак,
Рядочок кожний пам’ятав, як гасло.
Незрозумілий, скривджений співак
Забрав погане, повернув прекрасне.

Зник вже давно стрункий зухвалий франт –
Суспільству буде краще та зручніше.
Змішалися бездарність і талант.

Доводить біле, що воно біліше.
У гної непотрібний аксельбант
Уяву хворобливу підло тішить.

2.10

Уяву хворобливу підло тішить
Надій порожніх дивний океан.
Я думаю про сповідь найчастіше!
Росте цілеспрямовано бур’ян.

Його все більше, а він сам – міцніше,
Вже переріс глибокий котлован.
Несправедливість всі події злиже –
Та буде суміш свисту і пошан.

А може, ще не знаю достеменно,
Хто в світі вільнім – до сих пір кріпак,
Тому й рядки такі непримиренні?

Розбещує колекція подяк!
Приховуючи знов таємне ймення,
Заплющив очі радісний дивак.

2.11

Заплющив очі радісний дивак
І подумки кохану взяв за руку.
Нехай життя спливає абияк,
Та все ж таки було щось до розлуки.

Осіннє листя. Дорогий коньяк.
Старий блокнот, на ньому – літні луки.
Ось прилетів маленький спритний шпак,
У двері серпень райдужний постукав.

Це марення малює хибну путь.
Я тільки тут сьогодні став вільнішим.
Що сиві дні зненацька принесуть?

З роками роздивлюся вже пильніше
Глухої темряви правдиву суть.
Ніхто не запитає: «А навіщо?»

2.12

Ніхто не запитає: «А навіщо?»
Нема питання. Відповіді теж.
Коли б міг здогадатися раніше
Порушити основу темних веж.

Чогось навчили Фрейд, Руссо і Ніцше –
Погоджувався. Все кивав: «Авжеж!»
Але що з того є найважливішим,
Цікавило мене тоді найменш.

Проґавив я єдине дієслово!
Мовчить товариш, приятель, земляк.
Лиш тінь предмету довгої розмови.

На паперті стоїть сумний жебрак
Та дивиться у небо кольорове,
Згубивши, пропустивши вірний знак.

2.13

Згубивши, пропустивши вірний знак,
Танцюю вальс у синій залі з тінню.
Душа, неначе скривджений їжак,
Забула про абстрактне воскресіння.

Як Стус писав колись: «Уздрів і скляк!»
Зірок не бачу світле мерехтіння.
Кремезний, нездоланний вурдалак
Вже оглядає власні володіння.

Накрила тиша заспані гаї.
Але промінчик світла найцінніший
Врятує раптом всі слова мої.

Щоранку в цьому Всесвіті – тісніше…
Давно співали пісню солов’ї.
Примхлива доля мемуари пише.

2.14

Примхлива доля мемуари пише
Про згаслу і приречену гармонь.
Я чую голос розуму чіткіше,
Гучний наказ жорстокий: «Охолонь!»

Минулі зими… Снігопади, лижі…
Сніжинка чиста, теплота долонь.
Забути все? Неначе, так вірніше?
Це відкуп від задушливих безсонь?

Та пам’ять закарбує на папері
Солодке – там, теперішнє – квасне,
Потоплене в болоті фанаберій.

Воно скалічить! Згубить! Надихне!
Компанія зажурених Офелій
Назустріч снам запрошує мене.

МАГІСТРАЛ 2

Назустріч снам запрошує мене
Ненависть до реальності і втома.
Вогонь бажання раптом спалахне
Та згасне врівноважено й свідомо.

Далеко квітне літо запашне,
Беззвучно посміхнулись еустоми.
Ця усмішка барвиста омине
Усіх, хто вивчив справжні аксіоми.

Довгоочікуване слово «так»
Уяву хворобливу підло тішить,
Заплющив очі радісний дивак.

Ніхто не запитає: «А навіщо?»
Згубивши, пропустивши вірний знак,
Примхлива доля мемуари пише.