1.1

Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.

Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
А я над ним – зневірений боржник.

Здалося раптом: фініш! Помираю!
На виправдання вже немає слів.
Ніколи не було ключів від раю.

Червоним захід сонця заяснів.
Та поки хтось з ясного небокраю
Диктує щедро скупчення рядків.

1.2

Диктує щедро скупчення рядків
Якась велика, нездоланна сила.
Почувся раптом десь далекий спів,
Моєму серцю втомленому милий.

Глибоку таємницю хтось відкрив:
Вік тіла – молодий, душі – похилий.
Зелена тиша має дивний вплив –
Вже розправляю перебиті крила.

А, може, не туди так стрімко йду?
«Вертайся!» - чую. – «І давай скоріше!
Ти хочеш знов наблизити біду?»

Безсилий шепіт мій стає тихішим…
Навряд чи синій спокій тут знайду –
Без зайвих слів я щось важливе знищив.

1.3

Без зайвих слів я щось важливе знищив,
Потужна течія кудись несе.
Над сходинками – темрява. Горище.
А далі – порожнеча. Ось і все.

Є для тортур великі пасатижі.
У казку колісниця ще везе?
Коли зламався внутрішній той стрижень –
То буде недописаним есе.

Чого навчали антикварні книги?
Що там король казковий повелів?
В житті – інакше. Чвари та інтриги.

Гора висока. Безпорадний зрив.
Тут зустрічаю величезну кригу,
Хоча, принаймні, зовсім не хотів.

1.4

Хоча, принаймні, зовсім не хотів
Вдивлятись в очі долі вередливій,
Безмежність невзаємних почуттів
Мене штовхає під осінню зливу.

Я вже одужав. Може, захворів?
Такі думки мені давно властиві.
Безстрашний перед зграєю вовків,
Беззбройний у коханні. Просто диво.

І знов бракує часу для думок.
Над вухами холодний вітер свище.
Течуть секунди, як стрімкий пісок.

Їх поки що замало. Буде більше.
На бідну душу ще один оброк –
Нечутний подих, темне кладовище.

1.5

Нечутний подих – темне кладовище
Усіх моїх нездійснених ідей.
Я з кожним днем волію все сильніше,
Щоб погляд не ховався від людей.

Рахують гроші, все до цього звівши.
Моя ж душа – лише нудний музей.
Для чого будував тоді Всевишній
Красу зимових паркових алей?

Так відчайдушно стукаю у двері –
Застигле царство тих минулих днів,
Де є життя комедій та містерій.

Геть марно! Майже впав. Зніяковів.
Примарилось в загубленому сквері
Збіговисько закопаних струмків.

1.6

Збіговисько закопаних струмків –
Жаданий скарб, такий дорогоцінний.
Здавалось, птаху щастя я схопив,
Тепер все буде добре – неодмінно!

Боятися холодних сірих злив?
Не варто! Ці хвилини – швидкоплинні!
А кожний, хто негоду пережив –
Підкорює слова тверді, глибинні.

Над світом висить заздрості туман.
Немає відповіді – де тепліше?
Та безкінечний тягнеться паркан.

На ньому зараз бачу більш ясніше
Найбільшу серед райдужних оман –
Моє ім’я, прописане в афіші.

1.7

Моє ім’я прописане в афіші.
Але відмовлюсь. Пропущу момент.
Якщо у небі робиться світліше –
То головний для мене аргумент.

Багато зрад жорстоких переживши,
Почувши знов брехливий комплімент,
Дивлюсь туди, де темний погляд вбивчий
Сучасності – єдиний конкурент.

О, хто би знав! Як вже мені набридли
Поради відгодованих панів:
«Вичавлюй посмішку під штучне світло!»

Усупереч наказам королів
Палке натхнення досі ще не зникло!
Це щастя друзів, горе ворогів.

1.8

Це щастя друзів, горе ворогів –
Дізнатися, що все у мене добре.
Нема в запасі декількох життів,
Щоб забувати про людей хоробрих.

Несуть лише вульгарний примітив
З дрібними душами великі кобри.
І кожний щось важливе пропустив,
А я пишу. Не дивлячись та попри.

Навіщо зайві вигуки «ура»?
По-людськи краще вже поговорімо!
Відступить непомічена жура.

Але ж мій сум… Він дуже справжній, зримий!
Увечері тихенько помира
Єдина передбачувана рима.

1.9

Єдина передбачувана рима…
Ну вибачте! Вона така, як є.
Напевно, хтось її інакше сприйме,
Але все інше – точно не моє!

Я відчуваю неживі обійми,
Ледь чутно ламане «Pardon, monsieur!»
Крокую між істотами глухими,
Збіговисько чужинця впізнає.

В минулому – мій вірний порятунок:
Зелені трави, літечко хмільне.
Немов калейдоскопу візерунок.

А сьогодення – явище сумне.
Отриманий сумнівний подарунок –
Врятує душу, потім – розіпне.

1.10

Врятує душу, потім розіпне
Уперта, незговірлива примара.
Зустрінуться небесне і земне,
Глибоке море, легковажна хмара.

Життя – це протиріччя основне,
Бо біле й чорне – ідеальна пара.
Межу зухвалим кроком перетне
Надія… А насправді – Божа кара.

Пускає промінь вуличний ліхтар.
Показує, яким шляхом я йтиму…
Та хилить до землі важкий тягар.

Пригадуючи урочисту схиму,
Прозаїком не стане сонетяр,
Октава тихо зміниться на приму.

1.11

Октава тихо зміниться на приму,
Чарівність втратить відзвук серенад.
Покликавши кохання невгасиме,
Світив у персні золотім гранат.

Постійність мовчазного монориму –
Одвічний ворог крику невпопад.
Він береже печалі за дверима,
Побудувавши свій мінорний лад.

Відлуння життєствердного натхнення
Для втомленого серця – головне
Та надважливе радості знамення.

Коли життя всі згадки сколихне,
То стане рятівним благословенням
Солодкий смак сухого «Шардоне».

1.12

Солодкий смак сухого «Шардоне»
Навряд чи переб’є гіркі тривоги,
Бо стоголосся їхнє руйнівне
Затьмарило усі мої дороги.

Рукою хтось нестримано махне,
Відвернеться. Не буде вже підмоги.
І залишиться почуття одне:
Немов стискають стеля та підлога.

В душі живе минулий світлий час:
Мені аплодували білі зими,
Я діставав дитячий маракас.

Піснями дуже щирими, простими
Так витончено чаклував Пегас,
Виводячи з клубів рясного диму.

1.13

Виводячи з клубів рясного диму,
Натхнення ніби кличе до небес.
Своїми надто добрими очима
У душу не пускає злий регрес.

Я втомленими рухами слабкими
Так хочу зупинити той процес,
Коли весь натовп поглядами злими
Воліє перервати полонез.

Безсилі намагання – справді марні!
Вже згасло сподівання запальне…
Всі злочини – зухвалі та безкарні!

Турботливо рукою підштовхне
Красива муза, витончена, гарна,
Назустріч снам запрошує мене.

1.14

Назустріч снам запрошує мене
Таємна сеньйорита чи сеньйора.
Вона з повітря робить «Каберне»,
Яке завжди затьмарить чорне горе.

Повз вуха пропускає щось значне,
Навіщо їй ці келихи мінору?
Так в чому справа? А коли збагне, -
Скоріш за все, сховається у морі.

Від неї я вино те не беру,
Мелодію співаю голосніше,
Бо переборе музика журу.

Чудовим Морем Спокою попливши,
Повірив, що замінить мішуру
Сумний полон смарагдової тиші.

МАГІСТРАЛ 1

Сумний полон смарагдової тиші
Диктує щедро скупчення рядків.
Без зайвих слів я щось важливе знищив,
Хоча, принаймні, зовсім не хотів.

Нечутний подих – темне кладовище,
Збіговисько закопаних струмків.
Моє ім’я прописане в афіші,
Це щастя друзів, горе ворогів.

Єдина передбачувана рима
Врятує душу, потім розіпне,
Октава тихо зміниться на приму.

Солодкий смак сухого «Шардоне»,
Виводячи з клубів рясного диму,
Назустріч снам запрошує мене.