12.1

Замовкне без причини дивний сміх,
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,

Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних
Переглядав дитячу кіноплівку.

Переступив крізь осуд і ганьбу.
Навколо – тільки білосніжна вата,
Здається, досі в літі ще не був.

Продовжую лише себе картати.
Побачивши мою сльозу скупу,
Хтось приховає погляд винуватий…

12.2

Хтось приховає погляд винуватий.
Що толку? Вже поламане крило.
Звичайна справа – слабшого цькувати,
А потім – цілувати у чоло.

Злословити натхненно та завзято,
Як щось робити – то лише на зло.
Нещирі дифірамби заспівати,
Коли усе підступно відповзло.

По-справжньому любити – дивна рідкість,
Старому – визнавати молодих,
Добро нести в цей світ, тримати швидкість.

Спиняю я невігластва набіг.
І неважлива вільних літер кількість!
Пишу листи відверті не для всіх!

12.3

Пишу листи відверті не для всіх.
Ховаюся у звуках ораторій.
Шукаю ліки від хвороб важких.
Сучасний світ – суцільний лепрозорій!

Гублюся раптом серед форм твердих.
Можливо, я і сам давно вже хворий?
Багато має підлість похідних
Та робить можновладців з інфузорій.

Невже знайшов омріяний вагон,
Який готові люди проводжати?
Зажурено мовчить мій телефон.

Затопче істину юрба пихата.
Свій голос запишу на диктофон.
Навіщо їм мене так добре знати?

12.4

Навіщо їм мене так добре знати,
Відпущеного навіть без застав?
З банальностей складаються плакати,
Фальшиві гасла сповнюють міста.

Я досі здатний серцем відчувати,
Подібно до квітневого листа,
Фінальний звук застиглої кантати,
Незмінний крізь години та літа.

Завершується зошит у клітинку.
Незрозуміло, хто ж тут переміг…
Чудова мите! Зачекай хвилинку!

Ловлю тепло картинок весняних.
По підвіконню стукають краплинки.
Повсюди неосяжний морок ліг.

12.5

Повсюди неосяжний морок ліг –
Мовчання нерозгаданої ночі.
Так мало слів проникливих, прямих,
Що закарбуються у снах пророчих!

Лише засилля пафосних квадриг
Замилює мені похмурі очі.
Невже барвистий шлях кінця добіг?
Хто цей фінал небажаний наврочив?

Зненацька пригадаю: я – не раб!
Сьогодні буду сам себе звільняти
Від заздрості. Немислимий масштаб!

Все! Припиняю всі дурні дебати!
Іду туди, де посеред кульбаб
Самотні душі будуть спочивати.

12.6

Самотні душі будуть спочивати…
Позаду – згубних спогадів місток.
Минуле – це холодні каземати,
Вже не страшний іспанський чобіток.

Велике щастя – вміти цінувати
Від серця подарований квиток
У ті світи, де «Місячна соната»
Освітлює слова простих казок.

І як забути ті важкі тортури,
Катів обличчя впевнених та злих,
В яких нема ніякої культури?

Забуду! Вистачає сил моїх!
Знімілі маски з величчю скульптури
Зі співчуттям подивляться на них.

12.7

Зі співчуттям подивляться на них,
Ходитимуть тихесенько, навшпиньках.
У глибині зимових днів сумних
Шукатимуть якісь прадавні скриньки.

В історіях великих та малих
Вся істина проступить надто стрімко.
Під мерехтінням спогадів нічних
Моя душа – захована картинка.

Неначе оживає сам Деґа!
Цю ніч він теж не хоче відпускати.
Малює оклик: «Мила! Дорога!»

А краплі дощові – легке стакато…
Затьмарить знову втомлена нудьга
Будинки, наче велетні-агати.

12.8

Будинки, наче велетні-агати…
Та кожний з них – прославлений герой.
А ранок-принц, щоб довго не чекати,
Вже дістає блискучий свій гобой.

Він, безумовно, вправно вміє грати!
Світанку милий! Душу заспокой!
Ми дивимось на модні циферблати,
Хоча у мозку ще палеозой.

Навколо – свято, музика і танці.
Із ресторанів – запах гострих страв,
Розрада вишуканій забаганці.

За рогом темний вечір підступав.
Хіба тут хтось передбачав уранці
Тривожність помаранчевих заграв?

12.9

Тривожність помаранчевих заграв
Народжує в душі жахливу пісню.
Бо кожний щось важливе пропускав,
Впускаючи до себе мотлох різний.

Єдиний текст для масових вистав.
Здавалось, водевіль. Насправді – тризна.
Хто добротою інших зловживав –
Вже їхня індульгенція не дійсна.

Росте самотня квітка гіацинт.
Давно за копійки святе все збуто.
Цей світ закручує іржавий гвинт.

Чи є можливість якось обігнути?
Суспільства посмішка – кривавий бинт,
Оманлива, мов розповідь Іуди.

12.10

Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пливла кудись історія зі сну.
Моя зневіра знову не почута,
Невизнаний, пірнаю у весну.

Солодкий запах, гіркота грейпфруту
Смак додали шляхетному вину.
Задуха персональної каюти…
Я монолог в нікуди розпочну.

Запропонують ром? Ну що ж! Давайте!
Коли ж таємним друзям відмовляв?
Бо чутно вже самотні співи альту.

Завершується цикл буденних справ.
Далеке срібне чарівне контральто
Пригадує, як відчай відступав.

12.11

Пригадує, як відчай відступав
Маленький та знесилений нотатник.
А образ мій – занедбаний анклав
На фоні людства. Хитрий плагіатник

Мою планиду теж зухвало вкрав,
Бо не вчитався він в тонкий цитатник.
Безхатько раптом уявив, що граф!
І сам король для нього – платний радник.

Час припинити світовий абсурд!
Межу останню різко перетнути,
Послухати старий музичний гурт.

Крокую крізь беззвучну зиму люту.
Боюся під вагою темних скрут
У морі безнадії потонути.

12.12

У морі безнадії потонути –
Простіше, ніж знайти ті промінці
Добра. Не відчувати магнітуду,
Яка трясе планети камінці.

Земля, від ран важких червоногруда,
Великі та маленькі корінці
Так хоче з себе в прірву зіштовхнути,
Запам’ятавши шрами на руці.

Навіщо філософія Сенеки,
Коли цей світ все краще розтоптав?
Кому потрібна давня мудрість греків?

Всі брешуть. Вже зламався поліграф.
А справжніх цінностей бібліотеку,
Єдину путь невчасно я пізнав.

12.13

Єдину путь невчасно я пізнав,
Не вчитувався в нариси дотепні.
Багато попереджень і підстав –
Неактуальні. Поки щось як гепне

По голові, ясним щоб розум став!
Запалюється пам’ять – біль нестерпний!
Зійшли відбитки скіпетрів, булав,
Є тільки вчинки чорні та ганебні.

У простирадла ватяних потреб
Себе хтось хоче сліпо огорнути –
Немає, де сховатись. Голий степ.

Скінчилися розбещені салюти.
Засвоюю з важким мішком халеп
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».

12.14

Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Опанував у цьому я житті.
А що, як глибше взяти і копнути?
Знов сплачую відсоток самоті.

Словами беззмістовними окутий,
Крокую там, де квіти саме ті
Ще здатні підбадьорити, гукнути.
Розсипати під ноги конфетті.

Зустрівши дощ, забувши парасолю,
Парад облич побачив кам’яних.
Наблизитись нікому не дозволю!

Мене хтось зверху вчасно застеріг:
«Їм ніколи любити. Грають ролі.»
Замовкне без причини дивний сміх.

МАГІСТРАЛ 12

Замовкне без причини дивний сміх,
Хтось приховає погляд винуватий.
Пишу листи відверті не для всіх,
Навіщо їм мене так добре знати?

Повсюди неосяжний морок ліг,
Самотні душі будуть спочивати.
Зі співчуттям подивляться на них
Будинки, наче велетні-агати.

Тривожність помаранчевих заграв,
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пригадує, як відчай відступав.

У морі безнадії потонути?
Єдину путь невчасно я пізнав –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».