Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Курдіновський (1989) /
Поеми
Смарагдова тиша (корона сонетів). Вінок дванадцятий. "Дорога від "Ніколи" до "Нікуди"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Смарагдова тиша (корона сонетів). Вінок дванадцятий. "Дорога від "Ніколи" до "Нікуди"
12.1
Замовкне без причини дивний сміх,
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,
Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних
Переглядав дитячу кіноплівку.
Переступив крізь осуд і ганьбу.
Навколо – тільки білосніжна вата,
Здається, досі в літі ще не був.
Продовжую лише себе картати.
Побачивши мою сльозу скупу,
Хтось приховає погляд винуватий…
12.2
Хтось приховає погляд винуватий.
Що толку? Вже поламане крило.
Звичайна справа – слабшого цькувати,
А потім – цілувати у чоло.
Злословити натхненно та завзято,
Як щось робити – то лише на зло.
Нещирі дифірамби заспівати,
Коли усе підступно відповзло.
По-справжньому любити – дивна рідкість,
Старому – визнавати молодих,
Добро нести в цей світ, тримати швидкість.
Спиняю я невігластва набіг.
І неважлива вільних літер кількість!
Пишу листи відверті не для всіх!
12.3
Пишу листи відверті не для всіх.
Ховаюся у звуках ораторій.
Шукаю ліки від хвороб важких.
Сучасний світ – суцільний лепрозорій!
Гублюся раптом серед форм твердих.
Можливо, я і сам давно вже хворий?
Багато має підлість похідних
Та робить можновладців з інфузорій.
Невже знайшов омріяний вагон,
Який готові люди проводжати?
Зажурено мовчить мій телефон.
Затопче істину юрба пихата.
Свій голос запишу на диктофон.
Навіщо їм мене так добре знати?
12.4
Навіщо їм мене так добре знати,
Відпущеного навіть без застав?
З банальностей складаються плакати,
Фальшиві гасла сповнюють міста.
Я досі здатний серцем відчувати,
Подібно до квітневого листа,
Фінальний звук застиглої кантати,
Незмінний крізь години та літа.
Завершується зошит у клітинку.
Незрозуміло, хто ж тут переміг…
Чудова мите! Зачекай хвилинку!
Ловлю тепло картинок весняних.
По підвіконню стукають краплинки.
Повсюди неосяжний морок ліг.
12.5
Повсюди неосяжний морок ліг –
Мовчання нерозгаданої ночі.
Так мало слів проникливих, прямих,
Що закарбуються у снах пророчих!
Лише засилля пафосних квадриг
Замилює мені похмурі очі.
Невже барвистий шлях кінця добіг?
Хто цей фінал небажаний наврочив?
Зненацька пригадаю: я – не раб!
Сьогодні буду сам себе звільняти
Від заздрості. Немислимий масштаб!
Все! Припиняю всі дурні дебати!
Іду туди, де посеред кульбаб
Самотні душі будуть спочивати.
12.6
Самотні душі будуть спочивати…
Позаду – згубних спогадів місток.
Минуле – це холодні каземати,
Вже не страшний іспанський чобіток.
Велике щастя – вміти цінувати
Від серця подарований квиток
У ті світи, де «Місячна соната»
Освітлює слова простих казок.
І як забути ті важкі тортури,
Катів обличчя впевнених та злих,
В яких нема ніякої культури?
Забуду! Вистачає сил моїх!
Знімілі маски з величчю скульптури
Зі співчуттям подивляться на них.
12.7
Зі співчуттям подивляться на них,
Ходитимуть тихесенько, навшпиньках.
У глибині зимових днів сумних
Шукатимуть якісь прадавні скриньки.
В історіях великих та малих
Вся істина проступить надто стрімко.
Під мерехтінням спогадів нічних
Моя душа – захована картинка.
Неначе оживає сам Деґа!
Цю ніч він теж не хоче відпускати.
Малює оклик: «Мила! Дорога!»
А краплі дощові – легке стакато…
Затьмарить знову втомлена нудьга
Будинки, наче велетні-агати.
12.8
Будинки, наче велетні-агати…
Та кожний з них – прославлений герой.
А ранок-принц, щоб довго не чекати,
Вже дістає блискучий свій гобой.
Він, безумовно, вправно вміє грати!
Світанку милий! Душу заспокой!
Ми дивимось на модні циферблати,
Хоча у мозку ще палеозой.
Навколо – свято, музика і танці.
Із ресторанів – запах гострих страв,
Розрада вишуканій забаганці.
За рогом темний вечір підступав.
Хіба тут хтось передбачав уранці
Тривожність помаранчевих заграв?
12.9
Тривожність помаранчевих заграв
Народжує в душі жахливу пісню.
Бо кожний щось важливе пропускав,
Впускаючи до себе мотлох різний.
Єдиний текст для масових вистав.
Здавалось, водевіль. Насправді – тризна.
Хто добротою інших зловживав –
Вже їхня індульгенція не дійсна.
Росте самотня квітка гіацинт.
Давно за копійки святе все збуто.
Цей світ закручує іржавий гвинт.
Чи є можливість якось обігнути?
Суспільства посмішка – кривавий бинт,
Оманлива, мов розповідь Іуди.
12.10
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пливла кудись історія зі сну.
Моя зневіра знову не почута,
Невизнаний, пірнаю у весну.
Солодкий запах, гіркота грейпфруту
Смак додали шляхетному вину.
Задуха персональної каюти…
Я монолог в нікуди розпочну.
Запропонують ром? Ну що ж! Давайте!
Коли ж таємним друзям відмовляв?
Бо чутно вже самотні співи альту.
Завершується цикл буденних справ.
Далеке срібне чарівне контральто
Пригадує, як відчай відступав.
12.11
Пригадує, як відчай відступав
Маленький та знесилений нотатник.
А образ мій – занедбаний анклав
На фоні людства. Хитрий плагіатник
Мою планиду теж зухвало вкрав,
Бо не вчитався він в тонкий цитатник.
Безхатько раптом уявив, що граф!
І сам король для нього – платний радник.
Час припинити світовий абсурд!
Межу останню різко перетнути,
Послухати старий музичний гурт.
Крокую крізь беззвучну зиму люту.
Боюся під вагою темних скрут
У морі безнадії потонути.
12.12
У морі безнадії потонути –
Простіше, ніж знайти ті промінці
Добра. Не відчувати магнітуду,
Яка трясе планети камінці.
Земля, від ран важких червоногруда,
Великі та маленькі корінці
Так хоче з себе в прірву зіштовхнути,
Запам’ятавши шрами на руці.
Навіщо філософія Сенеки,
Коли цей світ все краще розтоптав?
Кому потрібна давня мудрість греків?
Всі брешуть. Вже зламався поліграф.
А справжніх цінностей бібліотеку,
Єдину путь невчасно я пізнав.
12.13
Єдину путь невчасно я пізнав,
Не вчитувався в нариси дотепні.
Багато попереджень і підстав –
Неактуальні. Поки щось як гепне
По голові, ясним щоб розум став!
Запалюється пам’ять – біль нестерпний!
Зійшли відбитки скіпетрів, булав,
Є тільки вчинки чорні та ганебні.
У простирадла ватяних потреб
Себе хтось хоче сліпо огорнути –
Немає, де сховатись. Голий степ.
Скінчилися розбещені салюти.
Засвоюю з важким мішком халеп
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».
12.14
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Опанував у цьому я житті.
А що, як глибше взяти і копнути?
Знов сплачую відсоток самоті.
Словами беззмістовними окутий,
Крокую там, де квіти саме ті
Ще здатні підбадьорити, гукнути.
Розсипати під ноги конфетті.
Зустрівши дощ, забувши парасолю,
Парад облич побачив кам’яних.
Наблизитись нікому не дозволю!
Мене хтось зверху вчасно застеріг:
«Їм ніколи любити. Грають ролі.»
Замовкне без причини дивний сміх.
МАГІСТРАЛ 12
Замовкне без причини дивний сміх,
Хтось приховає погляд винуватий.
Пишу листи відверті не для всіх,
Навіщо їм мене так добре знати?
Повсюди неосяжний морок ліг,
Самотні душі будуть спочивати.
Зі співчуттям подивляться на них
Будинки, наче велетні-агати.
Тривожність помаранчевих заграв,
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пригадує, як відчай відступав.
У морі безнадії потонути?
Єдину путь невчасно я пізнав –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».
Замовкне без причини дивний сміх,
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,
Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних
Переглядав дитячу кіноплівку.
Переступив крізь осуд і ганьбу.
Навколо – тільки білосніжна вата,
Здається, досі в літі ще не був.
Продовжую лише себе картати.
Побачивши мою сльозу скупу,
Хтось приховає погляд винуватий…
12.2
Хтось приховає погляд винуватий.
Що толку? Вже поламане крило.
Звичайна справа – слабшого цькувати,
А потім – цілувати у чоло.
Злословити натхненно та завзято,
Як щось робити – то лише на зло.
Нещирі дифірамби заспівати,
Коли усе підступно відповзло.
По-справжньому любити – дивна рідкість,
Старому – визнавати молодих,
Добро нести в цей світ, тримати швидкість.
Спиняю я невігластва набіг.
І неважлива вільних літер кількість!
Пишу листи відверті не для всіх!
12.3
Пишу листи відверті не для всіх.
Ховаюся у звуках ораторій.
Шукаю ліки від хвороб важких.
Сучасний світ – суцільний лепрозорій!
Гублюся раптом серед форм твердих.
Можливо, я і сам давно вже хворий?
Багато має підлість похідних
Та робить можновладців з інфузорій.
Невже знайшов омріяний вагон,
Який готові люди проводжати?
Зажурено мовчить мій телефон.
Затопче істину юрба пихата.
Свій голос запишу на диктофон.
Навіщо їм мене так добре знати?
12.4
Навіщо їм мене так добре знати,
Відпущеного навіть без застав?
З банальностей складаються плакати,
Фальшиві гасла сповнюють міста.
Я досі здатний серцем відчувати,
Подібно до квітневого листа,
Фінальний звук застиглої кантати,
Незмінний крізь години та літа.
Завершується зошит у клітинку.
Незрозуміло, хто ж тут переміг…
Чудова мите! Зачекай хвилинку!
Ловлю тепло картинок весняних.
По підвіконню стукають краплинки.
Повсюди неосяжний морок ліг.
12.5
Повсюди неосяжний морок ліг –
Мовчання нерозгаданої ночі.
Так мало слів проникливих, прямих,
Що закарбуються у снах пророчих!
Лише засилля пафосних квадриг
Замилює мені похмурі очі.
Невже барвистий шлях кінця добіг?
Хто цей фінал небажаний наврочив?
Зненацька пригадаю: я – не раб!
Сьогодні буду сам себе звільняти
Від заздрості. Немислимий масштаб!
Все! Припиняю всі дурні дебати!
Іду туди, де посеред кульбаб
Самотні душі будуть спочивати.
12.6
Самотні душі будуть спочивати…
Позаду – згубних спогадів місток.
Минуле – це холодні каземати,
Вже не страшний іспанський чобіток.
Велике щастя – вміти цінувати
Від серця подарований квиток
У ті світи, де «Місячна соната»
Освітлює слова простих казок.
І як забути ті важкі тортури,
Катів обличчя впевнених та злих,
В яких нема ніякої культури?
Забуду! Вистачає сил моїх!
Знімілі маски з величчю скульптури
Зі співчуттям подивляться на них.
12.7
Зі співчуттям подивляться на них,
Ходитимуть тихесенько, навшпиньках.
У глибині зимових днів сумних
Шукатимуть якісь прадавні скриньки.
В історіях великих та малих
Вся істина проступить надто стрімко.
Під мерехтінням спогадів нічних
Моя душа – захована картинка.
Неначе оживає сам Деґа!
Цю ніч він теж не хоче відпускати.
Малює оклик: «Мила! Дорога!»
А краплі дощові – легке стакато…
Затьмарить знову втомлена нудьга
Будинки, наче велетні-агати.
12.8
Будинки, наче велетні-агати…
Та кожний з них – прославлений герой.
А ранок-принц, щоб довго не чекати,
Вже дістає блискучий свій гобой.
Він, безумовно, вправно вміє грати!
Світанку милий! Душу заспокой!
Ми дивимось на модні циферблати,
Хоча у мозку ще палеозой.
Навколо – свято, музика і танці.
Із ресторанів – запах гострих страв,
Розрада вишуканій забаганці.
За рогом темний вечір підступав.
Хіба тут хтось передбачав уранці
Тривожність помаранчевих заграв?
12.9
Тривожність помаранчевих заграв
Народжує в душі жахливу пісню.
Бо кожний щось важливе пропускав,
Впускаючи до себе мотлох різний.
Єдиний текст для масових вистав.
Здавалось, водевіль. Насправді – тризна.
Хто добротою інших зловживав –
Вже їхня індульгенція не дійсна.
Росте самотня квітка гіацинт.
Давно за копійки святе все збуто.
Цей світ закручує іржавий гвинт.
Чи є можливість якось обігнути?
Суспільства посмішка – кривавий бинт,
Оманлива, мов розповідь Іуди.
12.10
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пливла кудись історія зі сну.
Моя зневіра знову не почута,
Невизнаний, пірнаю у весну.
Солодкий запах, гіркота грейпфруту
Смак додали шляхетному вину.
Задуха персональної каюти…
Я монолог в нікуди розпочну.
Запропонують ром? Ну що ж! Давайте!
Коли ж таємним друзям відмовляв?
Бо чутно вже самотні співи альту.
Завершується цикл буденних справ.
Далеке срібне чарівне контральто
Пригадує, як відчай відступав.
12.11
Пригадує, як відчай відступав
Маленький та знесилений нотатник.
А образ мій – занедбаний анклав
На фоні людства. Хитрий плагіатник
Мою планиду теж зухвало вкрав,
Бо не вчитався він в тонкий цитатник.
Безхатько раптом уявив, що граф!
І сам король для нього – платний радник.
Час припинити світовий абсурд!
Межу останню різко перетнути,
Послухати старий музичний гурт.
Крокую крізь беззвучну зиму люту.
Боюся під вагою темних скрут
У морі безнадії потонути.
12.12
У морі безнадії потонути –
Простіше, ніж знайти ті промінці
Добра. Не відчувати магнітуду,
Яка трясе планети камінці.
Земля, від ран важких червоногруда,
Великі та маленькі корінці
Так хоче з себе в прірву зіштовхнути,
Запам’ятавши шрами на руці.
Навіщо філософія Сенеки,
Коли цей світ все краще розтоптав?
Кому потрібна давня мудрість греків?
Всі брешуть. Вже зламався поліграф.
А справжніх цінностей бібліотеку,
Єдину путь невчасно я пізнав.
12.13
Єдину путь невчасно я пізнав,
Не вчитувався в нариси дотепні.
Багато попереджень і підстав –
Неактуальні. Поки щось як гепне
По голові, ясним щоб розум став!
Запалюється пам’ять – біль нестерпний!
Зійшли відбитки скіпетрів, булав,
Є тільки вчинки чорні та ганебні.
У простирадла ватяних потреб
Себе хтось хоче сліпо огорнути –
Немає, де сховатись. Голий степ.
Скінчилися розбещені салюти.
Засвоюю з важким мішком халеп
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».
12.14
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Опанував у цьому я житті.
А що, як глибше взяти і копнути?
Знов сплачую відсоток самоті.
Словами беззмістовними окутий,
Крокую там, де квіти саме ті
Ще здатні підбадьорити, гукнути.
Розсипати під ноги конфетті.
Зустрівши дощ, забувши парасолю,
Парад облич побачив кам’яних.
Наблизитись нікому не дозволю!
Мене хтось зверху вчасно застеріг:
«Їм ніколи любити. Грають ролі.»
Замовкне без причини дивний сміх.
МАГІСТРАЛ 12
Замовкне без причини дивний сміх,
Хтось приховає погляд винуватий.
Пишу листи відверті не для всіх,
Навіщо їм мене так добре знати?
Повсюди неосяжний морок ліг,
Самотні душі будуть спочивати.
Зі співчуттям подивляться на них
Будинки, наче велетні-агати.
Тривожність помаранчевих заграв,
Оманлива, мов розповідь Іуди,
Пригадує, як відчай відступав.
У морі безнадії потонути?
Єдину путь невчасно я пізнав –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Смарагдова тиша (корона сонетів). Вінок тринадцятий. "Намолені обійстя""
• Перейти на сторінку •
"Смарагдова тиша (корона сонетів). Вінок одинадцятий. "Солодка мрія""
• Перейти на сторінку •
"Смарагдова тиша (корона сонетів). Вінок одинадцятий. "Солодка мрія""
Про публікацію
