8.1

Все дивиться на небо весняне
Моя душа, рятуючись від згуби.
Провадження до мене позовне
Навколишні світи складають грубо.

І тільки щось далеке, рятівне
Перемагає звук сумної туби.
Боїться сьогодення нищівне
Минулого, яке ще й досі любо.

Хто буде переможцем: дзвін чи скрип?
Коли вже вдасться зруйнувати блоки?
Це невідомо. Голос мій охрип.

Безмежний буревій та вічний спокій…
Я обійду красу чужих садиб
З байдужістю заплющеного ока.

8.2

З байдужістю заплющеного ока
Простіше жити. Можна й без порад.
Від пристрасті не червоніють щоки,
Замінює все справжнє сурогат.

В складнім підборі вигідного боку
Забувся заповітний променад,
Де слухали Allegro con Fuokko?
А співрозмовник був, неначе брат.

За променями сонця золотого
Воскресне особисте, бунтівне
Під сильним впливом імпульсу старого.

Повітря стане, ніби вугляне.
Початок радощів. Кінець сумного.
Щось невловиме, болісне мине.

8.3

Щось невловиме, болісне мине,
І стане затишно у цьому світі.
Та перше почуття сором’язне
Засиллям нерозгаданих флюїдів

Десь поряд непомітно прослизне
По мокрих пелюстках осінніх квітів.
Пощезне все вульгарне й заказне.
Дозволене – ще досі не помітив.

Думки без форми, схожі на желе,
Складуть якесь незрозуміле хоку
Розчарування. Неспокійно. Зле.

Міркуючи занадто однобоко,
Зриваю я з шампанського мюзле,
Вчинивши опір півночі глибокій.

8.4

Вчинивши опір півночі глибокій,
Ретельно написав велику «А».
Такий категоричний та жорстокий
Я тільки зовні, бо давно сповна

Наслухався, що на хвості сороки
Приносили. Раділа вся юрба.
Проникливо журилися осоки,
З небес холодна сипалась крупа.

Проходив далі. Забагато честі
Сприймати близько слово жартівне
Безликих дурнів, недалеких бестій.

Пальто не гріє чорне шкіряне.
Мене чекає тихе перехрестя.
У вікна повний місяць зазирне.

8.5

У вікна повний місяць зазирне,
А я, тим часом, знову пригадаю
Своє дитинство тепле, хутряне,
Сувору зиму з ароматом чаю.

Усе швидке навколо й розбитне!
Та впевненість: «Дорогу подолаю!»
На лижах мій ровесник тут ковзне,
Далеко до серпневого врожаю.

Хто ж знав тоді, що грудень – то бурштин,
Ми там – комахи всі поодинокі,
Під марним гаслом «Вір! Ти – не один!»

Шкідливе зосередження пороків…
Запалить обнадійливий камін
Ніч пристрасна, вродлива, чорноока.

8.6

Ніч пристрасна, вродлива, чорноока
Мовчить. Лише закоханий цвіркун
Співає щось із мудрістю пророка,
Обходячись без металевих струн.

Північна тиша може теж наскоком
З-під одягу дістати свій гарпун.
Поради перетворяться на склоки,
Найближчий друг – підкуплений брехун.

Хапаюся за ту єдину гілку,
Що знайде вірне слово вказівне
І щастя покладе мені в копилку.

Дізнатися б, чим ще життя стрільне!
Безхмарний ранок вже узяв сопілку –
Не розповість про згубне та страшне.

8.7

Не розповість про згубне та страшне
Усміхнена й легка червона дама.
Заглушить тихі сумніви спиртне,
Бо всі мандрують різними шляхами.

Попереду – майбутнє виправне…
Принаймні, ліки від сумної драми.
А істина так боляче гризне –
Принизливо скерує головами.

Вже скоро в чистоті окремих правд
Піднімуться наверх живильні соки,
Воскресне знову листя і ландшафт.

Приходить квітень у життя щороку,
Навряд чи питиме на брудершафт –
Лише покаже світлу путь широку.

8.8

Лише покаже світлу путь широку
Таємний радник. А його камзол
Не втратить урочистості, допоки
Живе ланцюг красивих фарандол.

Прозорий струм мав бути кровотоком,
Завдячуючи скупченню крамол,
Так різко підвелися лежебоки,
Забувши про величний свій престол.

Чому ж тоді на пагорбі, під льодом
Луна якась мелодія сумна,
Зима іде назустріч повним ходом?

Навпроти почорнілого вікна
Згадається, та тільки трохи згодом,
Єдиний подих – біла сивина.

8.9

Єдиний подих – біла сивина.
Це розуміння – з першої сніжинки.
Я келихом червоного вина
Підкреслю всі свої події взимку.

Повсюди сніг, немов тверда стіна.
Не видно вже трамвайної зупинки.
А час іде, і він перетина
Первинну цноту білої хустинки.

Коли впаде той безнадійний мур,
Можливість буде тихо пом’янути
Паради білосніжних кучугур.

Змінили тоніку мої етюди.
Небес нічних замріяний велюр
Нагадує: одвічній правді – бути!

8.10

Нагадує: одвічній правді – бути
Старенький зошит – збірочка надій.
Там від руки накреслені маршрути,
Запущений в повітря добрий змій.

Ті спогади, що можуть надихнути,
Водночас кажуть: «Серце пожалій!»
Колись давно здавався баламутом
Невизнаний відлюдник Водолій.

А зараз недолугу емоційність
Ховає неосяжна глибина
І невтручання – новомодна цінність.

Вже скільки років щастя омина,
Немає сміху, сліз. Лише доцільність,
Бо істина непрохана – одна.

8.11

…Бо істина непрохана – одна,
А пошуки її – доволі різні.
Стебло росте від вірного зерна,
Відлуння ночі – загадкова пісня.

Попереду – гостинна далина,
Гаї зелені з надлишками кисню.
Писати книгу вітер почина,
Сюжет він підібрав давно й навмисно.

Ідилія казкова – не для нас,
Невдячних, склеротичних, перевзутих!
В кутку мовчить ясний іконостас.

Напившися солодкої отрути
Чекань даремних, чую грубий бас.
Сиджу я, до самотності прикутий.

8.12

Сиджу я до самотності прикутий,
Альбом покрився пилом на столі.
Коли все встигло швидко промайнути?
Як позбавлялись влади королі?

Соната ллється. Підпис – «sostenuto»
З гірким осіннім сумом у чолі.
Даремно намагається забути
Всі літери – великі та малі.

Колись було інакше. Днини тижня,
Немов жеребкування «він-вона».
Фінал – жаданий поцілунок ніжний.

Душа в розчарування порина.
Руйнує скам’янілий спокій сніжний
І знищує розпалена весна.

8.13

І знищує розпалена весна
Довершеність зимового багаття.
На срібнім персні надпис: «Все мина…»
Це проти суму – основне знаряддя.

Розріже спокій заспаний струна,
Зненацька стане скрипкою Аматі.
Така вже своєрідна данина
Нав’язаній чужій помпезній даті.

Є Вихід! Між дрібних свинцевих куль
Зі злитком золота піти від скрути!
Людина без кохання – повний нуль.

Життя завершить фраза: «Ти теж, Бруте?»
Згадаються під звук лісних зозуль
Забуті чи порушені статути.

8.14

Забуті чи порушені статути –
Це козир недолюблених сердець.
На жаль, безсилі школи, інститути,
Всі навички звелися нанівець.

Усякий хоче каменем жбурнути
У сонячний натхненний промінець.
А про рядки, беззахисні споруди,
Зневажливо сказати: «Молодець!»

Іду до щирих та взаємно вдячних.
Відвідуючи місто розсувне,
Спочатку припускаю: буде лячно!

Вже слово пролунало позивне…
Чому ж душа й понині необачно
Все дивиться на небо весняне?

МАГІСТРАЛ 8

Все дивиться на небо весняне
З байдужістю заплющеного ока
Щось невловиме, болісне мине,
Вчинивши опір півночі глибокій.

У вікна повний місяць зазирне,
Ніч пристрасна, вродлива, чорноока
Не розповість про згубне та страшне,
Лише покаже світлу путь широку.

Єдиний подих – біла сивина
Нагадує: одвічній правді – бути!
Бо істина непрохана – одна.

Сиджу я, до самотності прикутий.
І знищує розпалена весна
Забуті чи порушені статути.