Такий чарівний і повільний,
Хаотичний та нестримний
Той танок.

Коли ції трійко панн
Витанцьовують у небі
Серед хмаринок та розмов,
Їх боїться кожна варта.

Кожен люд сказав би:
«То є божевільно,
Неможливо і непросто,
Геть із наших неб!»

Але що вони зробили,
Тії трійко панн?
Чарівна Гармонія,
Солодкава Меланхолія
І наївна Дума.

Коли вони наодинці
Ведуть рухи,
Люди скажуть:
«То так треба».

А коли танок ведуть утроє —
Всі тікають і бояться,
Бо до танцю часто
Прилинає божевільная Ідея.

Чи бояться люди волі,
Чи бояться вони творчості,
А можливо, й просто танцю.

А хореограф ти.
Не віриш?
А хто ж тоді сидить з Гармонією вечорами?
Лежить вночі з Меланхолією в безсонні?
Хто видихає ранками
З Думою після сну?
І вдень, у сонячну пору,
Прогулюється поряд із Ідеєю?

Саме ти і твориш
Той танок
У себе в голові.

Може, думаєш:
«Дурня це все!»
Та коли оглянешся навколо,
Краєвидами своїх спогадів і мрій,
Подумай ще раз.

І рухаються панни далі,
У своєму
Чудернацькому танку.

Де ж той час?
Куди ж його янгол сховав
Та де чорт його шукає?

Куди наш час подівся?
Такий мрійливий і повільний,
Такий мудрий і спокійний,
Та швидкий до нудоти.

Живемо тепер усі
В одному тому
Однороці,
Одномісяці,
Однодні.

Ніби і нема різниці:
Вихідний чи будній.
Просто щось є,
То й що?

Коли всім байдуже,
Тому одному,
Як чорту,
Його треба,
Того часу.

Та ж нам чорти не треба?
Та й хто ті чорти та янголи?
То звірі чи люди?
То птахи чи комахи?

Можливо колись дізнаємося
Хто вони і ми.

Поки ми в одночасі,
Де немає
Ні секунд, ні хвилин,
Ні годин, ні днів,
Тільки марення про майбутнє.

Колись припливе до нас
Ближній друг простору
І колись він нас любитиме,
І не буде чортів чи янголів.

Але зараз час сміється
В янгола в очах.

Я літаю,
Коли вони ходять, біжать
Я пливу,
Коли вони сидять, лежать.

У чарівному просторі,
Моєму рідному світі,
Позолоченому дивними мріями

Я ширяю поміж див,
Буяю у живих
Частотах буття.

Сиджу у кутку
І закриваюся у своєму
Милому диві,
У своїх наївних мріях.

Не пам'ятаю:
Чи я ще людина?
То чому маю дві душі?
Одну смертну, реальну,
Іншу, ту, незвідану,
Абстрактну і вічно живу.

Той світ
Завжди житиме,
Навіть коли помру
Вона буде його
Далі творити.

А я ширятиму
Після смерті
Холодної, голодної,
Гарячої, вологої,
Старечої чи гострої.

Буду гуляти
У своєму світі,
Де немає
В'язниці реальності.

Люблю.
Люблю іншу частинку себе.

Хто вигадав кохання?
Хтось злий.

Ти стоїш ніби привид.
Мовчиш.
Не говориш.
І я ні.

Чи все таки я кричу?
Верещу так, що аж
Очі тріскаються
І течуть сльози.

Чи ти любиш?
Звідки я знаю.
Я ходжу по лезу
Тонкого почуття.

А ти стоїш, ніби привид.
Не рухаєшся.
Чи ти взагалі існуєш?
Може ти —
Моя фантазія.

А може це я.
Твоя вигадка.
Твій кошмар.
Може тільки я
Люблю.
А ти боїшся.

Мільярди людей,
Нескінченність світів,
Безмежжя реальностей.
А ти і я — одні.
Одні єдині.
Самі по собі.

Я кричу,
Але це ніхто не чує.
Абсолютно ніхто.
Бо усі мріють про людину,
Про прекрасне,
Захист, любов,
Підтримку і щастя.
А я —
Про привида,
Що мовчить,
Не говорить,
Стоїть,
Не рухається.

Я плачу тихо.
У своєму світі,
Потемнілому від почуттів,
Тих дурних почуттів,
Які всі вважають дивом.

Ти стоїш ніби привид.
А я стою, ніби
Тонка порцелянова статуетка.

Я більше не вмію плакати,
Вмію бити, вмію розбивати,
Ламати, знищувати, убивати.

Аби привида не було,
Не було б мене.
Ніхто б мене не рятував,
А потім не прокляв би.

Я і ти — самотні плями,
Які ніколи не перетнуться.
Чи брешу я, чи просто ридаю.
Не знаю.

Я йду по лезу,
Ріжу ноги, та йду.
Йду до привида,
Що віддаляється все більше і більше.
З яким не дано мені більше,
Ніж просто погляд
На безтілесне тіло,
На тебе.

Я не вмію відпускати.
Я буду нести це
Все життя.
Чом би тобі
Не зникнути
І не рятувати мене.

Я стою, ніби лезо,
Що протикає серце,
Як тільки воно щось відчує.
А ти не знаєш,
Чому я мовчки кричу,
Чому безслізно плачу
І чому дивлюся
У твої очі,
Примарні, мов мертві.

Любити — неправильно,
Не любити — теж.
Усе у цьому світі неправильне.
А правильне те,
Чого не існує.

Його катують власні думки,
Ув'язнили його ж страхи.

Він заплакав.
Чи то може тільки чується?
Але чим то поможе?
Нічим.

«Ти помреш» — шепочуть думки.
Та він не чує нічого,
Крім того як страхи
Кричать, вищать, верещать.

А я стою поряд.
В темноті, під чорною стелею.
Сміюся чи плачу,
Яка різниця.

Тихо усміхаюся.
Навіщо?
Я найтихіше, найнепомітніше,
Але найжорстокіше.

Я кошмар.
Думки мене слухаються,
Страхи бояться,
А він страждає.

А я стою поряд.
В темноті, під чорною стелею.

Убиває, катує, мордує,
Мучить, ріже, душить,
Давить, труїть, топить
Воно
Мене.

Безжальне.
У мені,
У кістках, у серці,
В ногах, у руках
Снує воно.

Воно є.
Лізе до мене,
По мої вразливі,
Мов діти,
Думки.

Воно є.
Напевно.
А може я
Божеволію.
Може немає його.
Тільки я.

Повільно убиваю себе.

Поза часом немає тебе,
Немає мене.

Десь там ходить істота,
Що бачить усі століття:
Всі війни,
Всі держави,
Покоління,
Закони,
Повстання.
Усе, що було бачить вона.

Та не бачить нас.
Ні тебе,
Ні мене
Не існує,
Наче ми дві пустки,
Без думок, без сенсу.

Ти не бачиш світу,
Я його не чую.
Але хто ми?
Ми інші.
Оті непомітні ніхто,
Що творять долі
Отих помітних когось.

А вона спостерігає
І не знає: хто,
Хто робить долю такою?
Хто творить біди і щастя?

Та мені все одно.
Я бачу картини,
Та не бачу душі,
Тому – убиваю.

Тобі ні, певне,
Та я не знаю.
Ти чуєш людей,
Чуєш голоси,
Розмови,
Думки.
Але не бачиш,
Тому – даруєш,
Бо не знаєш кому,
А знаєш за що.

А вона міркує
І аналізує.
Вона шукає нас,
Та не знайде.
Бо нас немає.

Поза часом немає тебе,
Немає мене.

Вічна аудіокнига,
Вічне німе кіно.
Між часом.

Підтримка і жорстокість:
Дві сторони монети
Справедливості.

Читати та слухати
Її обличчя,
Але не розуміти.
Бо вона істота
Поза часом.
Вона дехто, а ми ніхто.

А тебе не існує,
Не існує мене.

Дарувати казку.
Творити чари.
Знайти любов.
Прийняти щастя,
Зрозуміти горе.
Знати мрії.
Шукати віру.
Писати життя,
Радіти простому.
Поміж мільярдів унікальних
Плям-свідомостей,
Різної форми та візерунку.
Жити.
Бути.
Любити себе.