Тут дивно, там звично,
Там минуле згадують,
А тут — передбачають.
Там майбутнє — загадка,
Тут — спогад.

Ходить по кімнатах,
У маленьких тінях, маленькому світлі,
Теперішнє.

Розповідали йому про Час,
Та воно не вірить.
В нього усе миті, все є
Й прямо зараз діє.

Має маленькі емоції, якщо порівнювати
З думками Майбутнього і мріями Минулого.
Теперішнє й віку не має, та й розум,
В нього просто є усе і водночас нічого.

Минуле корче із себе розумного, старшого,
Коли є малим пуцвірівньком.
Майбутнє хоче бути маленьким мрійником,
Коли просто змучений старець.

Теперішнє і тихе, й голосне
Спокійне і яскраве,
Коротке, секундне.
А його співмешканці такі прості.

Час не помічає свою секундну дитину.
Помічає вікових Минуле з Майбутнім,
Приділяє увагу, значення, глибину.

А Теперішнє, мов сиротя,
Блукає у маленьких тінях й маленькому світлі
Марить снами, де немає часу,
Є тільки воно,
Коротке, святеє та тихе
Теперішнє.

Обійми мене,
Легенько приобійми, ніби ми просто друзі,
Ніби ти не значиш для мене так багато.

Покажи рожеве небо, чудові квіти,
Неймовірних звірів.

Покажи той світ свій, де
Тварини по-людськи мовлять,
Мрії збуваються щойно,
А люди можуть літати.

Приголуб мене хоч так,
Нагадай про дивне примітивне щастя.

А потім різко відштовхни,
Лясни по щоці, дістань пістолет
І пристав до моєї скроні.

Тебе ж не існує, тому знаю:
Не вб'єш мене,
Пожалієш, який раз.

Відійдеш та ляжеш на чорну землю,
Глядітимеш в біле небо.

А я теж тебе жалію —
Хочеш існувати, а тебе нема.
Коли уб'єш мене,
Навіть вигадкою не будеш.

А потім прийде воно, чорнооке дитя
Й візьме того пістолета,
І тебе застрелить.

Я заплачу, закричу.
Неіснуюче убили!
Втрачу стійкість, до нього поповзу,
Попрошу спинитись,
А воно мені: «Забудь дурню».

Згадаю небувалі моменти з тобою,
Закрию очі і чекатиму долі.

А воно накаже устати,
Кинути це все і йти далі,
Там нібито краще.

А мені з тобою було добре.
Не хочу нічого, крім
Рожевого неба і дивовижної флори-фауни.

Я піду за ним неохоче,
Не дивитимусь на тіло твоє,
Буду марити, що ти ще живеш.

Та поки воно не прийшло,
Обійми мене знову,
Ніби ми друзі,
Легенько приобійми.

Сріблясте поле з блискучою травою.
Біле небо, блакитні хмари.

Біжить по полю маленька істота,
Чимось нагадує дитя,
Чимось янголя,
А чимось квіточку біленьку.

У неї маленькі білі ручки й ніжки,
На лисій голівці намальовані квіти,
Кольорові, яскраві квіти.

У сірих очах переливаються
Чудесні хмаринки.
На прозорій сорочці відбиваються
Промені сонця, якого не видно.

Істота сміється.
Радіє цьому білому світі,
Який вона обов'язково розмалює.
Дерева будуть помаранчево-рожеві,
Трава — коричнева, земля — зелена,
Вода — фіолетова, гори — жовті.

Вона і сонце відшукає,
Розмалює його світло в різні кольори.
Щоб осявало те, що
Вона ще не знайшла й не зафарбувала.

В полі пусто, тихо, —
Вона додасть і звуки,
Чарівні, спокійні, радісні.

Аж тут вона почула щось.
Уперше за своє життя вона чує звук.
Він голосний, страшний,
Хочеться сховатися.

Вона повертається до нього:
Враз хмари стали чорні,
Усе біле замінилось сірим.

Почали падати з неба чорні краплини,
Все дужче і дужче,
Все важче і важче.

Трава, дерева, гори, озера —
Все темніє, похмуріє, чорніє
Здається, усе стає злим.

Істота боїться. Вона біжить.
Її біла шкіра теж чорніє.
Сорочка почала розчинятись.

Все важче бігти.
Все важче втекти від чорноти.
Істота падає в чорну траву.
Вона тепер плаче.
Не сміється.

Вона лежить.
Лежить, чорніє повністю.

Квіточки на її голові розтеклися,
Змішалися, теж стали темними.

І лежала так вона роки, століття.
Вже не плакала, просто вічно спала.

Але колись закінчиться чорний дощ.
З'явиться сонце, жовто-біле,
Заграє семиколірна веселка.
Хмари стануть білими, небо - блакитним.

Все стане кольорове, гарне.
З'являться і милі, чарівні звуки.

А маленьке тільце істоти
Стане частиною коричневої землі,
Родючого ґрунту.
І на цьому полі завжди тепер
Буде все найяскравіше.

Підлетить маленька кольорова пташка,
Сяде біля почорнілого зап'ястя
І заспіває дивовижну пісню,
Яку не почує ніхто,
Крім тієї, що лежала тут так довго
Під чорним дощем.

Постійний шум, постійна тиша.
Тихий крик, гучний шепіт.
Голова розпадається на
Мільярди частинок.

Хочеться турботи — йти лісом.
Полюбити себе — пожертвувати щирістю.
Мріяти — впасти в багно брехні.

Хтось милий, турботливий,
Хтось противний, злий,
Дехто загадковий, сумний,
Дехто безтурботний, простий
— всі заслуговують щось.

Крім однієї плями,
До біса яскравої, вирви очної,
Незрозумілої, не пасуюючої світу.

Хтось може полюбити ту пляму?
Хтось вельми дивний,
Певне, мазохіст.

Що станеться, коли її викинути?
Та нічого.
Стане легше дихати, а може
Навіть вітер не зміниться.

Децибели вигадок зашкалюють.
Органи чуття зникають.
Зникає і все тіло.

Попросить хтось, що приходиться
Комусь там кимось,
Жити у суспільстві.
А його, як бачите, панове,
І не приймуть.

Доводиться якомусь
Отому комусь жити
У своєму місті:
Синьому, не такому, як зелені річки,
Білому, зовсім не як сіра архітектура,
Щасливому, хоч і поряд ота пляма.

Проте живе тут не тільки той хтось і пляма,
Ще тут живе Минуле і тисячі його дітей,
Майбутнє із мільйонами двійників,
Ну й напевне, Тихе Теперішнє,
Яке вперто ігнорують усі.

Місто оте якесь неначе ніколи не бувало,
А наче невідь коли його не стане,
А може воно тільки колись з'явиться,
Може прямо зараз і з'являється,
А може рушиться.

Його ж ніхто й не бачить,
Бо його, по суті, і нема.
Немає і якогось когось,
І плями, і Минулого нема,
Й Майбутнього з Тихим Теперішнім.

Є, певно, тільки щось правильне,
Що піддатно логіці
Мільйонів людей.

Тихо-тихенько ідуть неіснуючі душі,
По неіснуючій вулиці неіснуючого міста,
Трошки плачуть, трошки сміються,
Хоч емоцій їх теж не існує.

Чого плачу?
Всім кажу: не знаю,
Та ж насправді є причина,
Така дурненька.

Якісь оті маленькії моменти,
Такі тихі та спокійні,
Мелодійні, добрі,
Зникли у житті,
А повторюються в голові.

Янгольська душа була так поряд,
Вічні бажання до долі
Справдились нарешті,
А потім розвалились знов.

Насправді я й не хочу
Повертати те усе, бо іншим
Себе не побажаю.

Можливо, найкраще:
Заснути назавжди,
Чи то згоріти у воді,
Чи втопитися в повітрі,
Задихнутись почуттями,
Подавитися думками.

Впасти.
Замовкнути.
Забути.
Лежати.
Вмерти.

Ніби стріляю в свої ж ноги,
Знищую дорогу вперед,
А доля тягне мене далі,
На прострелених ногах
Й по понищеному шляху
Уперед в життя.

Хочу побажати янголу щастя,
Усі зорі в мультивсесвіті,
Усі світи, усю любов,
Всі найкращі слова
І ніколи не згадувати мене.

Мені боляче, сумно,
Коли погано тобі.
Коли весело тобі і я всміхаюсь.

Нічого про тебе не знаючи,
Вигадую твої слова, дії,
Малюю в голові ідеал,
Поки ти шукаєш тільки
Як мене уникнути.

Чи може людина терпіти
Увесь цей бруд перших почуттів,
Ніби, довго так?

Колись здавалося:
Не відчую, не захочу, не зможу,
Сплітаючи вічний сумнів
На все життя,
А зараз думаю про тебе,
Хоч і змушую забути.

Чому, коли іншим
жодного слова не пробачаю,
То тобі даю мільйон шансів
У своїй голові.

Дивні дні, раніше радісні,
Коли ти просто поряд,
Зараз - дурні, гіркі.

Згубна річ: фантазувати,
Як той наркотик,
Зловживаю цим кожну мить,
Щоб заповнити пустоту
Перед очима.

Навіть плакати не хочеться.
Хочу просто подрімати
І забути вигадані версії тебе
В мене в голові.

Хочу впасти в прірву,
Де немає ніц, крім темноти,
Забути всесвіт,
Стати примітивною істотою
Нульового виміру.

А насправді, я хочу, щоб мене
Хтось любив, та якщо
Хтось і любить, то я бачити не хочу
Бо себе, у подобі реальності,
Не люблю.

Хтось сховав моє світло.
Темрява ширяє в мені,
А сірість плаває в очах.

Колишні барви, сконавши,
Змінилися світлом,
Яке тепер у мене вкрали.

Усе не так само,
Аж ніяк.

Світ виблював мене до
Інших решток всього живого,
Ніби натякаючи:
Той хто сититься чужим світлом
— отримує місце
Десь посеред почесних,
А жалюгідним чесним —
Найкраще, що дістанеться:
Повзти по багнюці з блювотою.

Рве з середини темрява,
Щось те, що ніби
Вічність сидить у мені.
Я вже починаю звикати.

Починаю звикати до
Постійного бажання
Зникнути з цього світу.

Звикаю і до сіроти,
Що ріже око, але тільки одне.
Інше вже мертве,
Воно не звикнуло
Не бачити барв
Чи хоча б світла.
Воно вбилося від першого ж
Пориву темряви.

Всі леза починають
Вабити мою порожнечу,
Руки тягнуться зробити
Кілька рухів і — нема нічого.

Все замовкло в мені,
Крім мене,
Бо я знову плачу в тиші.

Нібито, щастя?
Коли щось змушує тебе посміхатися,
Щось просте і непримітне,
Майже жалюгідне,
Але змушує любити
Кожну частинку
Несвятого буття.

Навіть не пам'ятаєш:
Чому ті, не вивчені
Твоєму тріснутому серці,
Емоції взагалі з'явились.

Наче стаєш маленьким,
Чи то пак, величезним
Магом для себе.

Наче твій світ
перетинається
Раніше з чужим,
Глухим і нещадним
Реальним світом.

Ти літаєш, біжиш,
Стрибаєш, танцюєш, кричиш,
Та будь-що!
Просто радієш своєму існуванню
Та беззаперечному буттю
Мільярди мільярдів
Живих і напів живих істот,
Що створила їх природа,
Або ж просто
Твоя підсвідомість.

Ніби таке собі
Миле щастя.
Щось, що перетинає
Усі бар'єри
Твого болю чи смутку
І нападає дивними
Відчуттями та почуттями.

Серце ніби зцілюють бинти,
Легені вдихають
кожен атом цього добра,
Мозок стає довіряти
Самому собі,
А ти сам лежиш
У травичці і слухаєш
Диво-чудний голос
Твоєї, раніше розірваної
І безсенсової,
Душі.

Такий чарівний і повільний,
Хаотичний та нестримний
Той танок.

Коли ції трійко панн
Витанцьовують у небі
Серед хмаринок та розмов,
Їх боїться кожна варта.

Кожен люд сказав би:
«То є божевільно,
Неможливо і непросто,
Геть із наших неб!»

Але що вони зробили,
Тії трійко панн?
Чарівна Гармонія,
Солодкава Меланхолія
І наївна Дума.

Коли вони наодинці
Ведуть рухи,
Люди скажуть:
«То так треба».

А коли танок ведуть утроє —
Всі тікають і бояться,
Бо до танцю часто
Прилинає божевільная Ідея.

Чи бояться люди волі,
Чи бояться вони творчості,
А можливо, й просто танцю.

А хореограф ти.
Не віриш?
А хто ж тоді сидить з Гармонією вечорами?
Лежить вночі з Меланхолією в безсонні?
Хто видихає ранками
З Думою після сну?
І вдень, у сонячну пору,
Прогулюється поряд із Ідеєю?

Саме ти і твориш
Той танок
У себе в голові.

Може, думаєш:
«Дурня це все!»
Та коли оглянешся навколо,
Краєвидами своїх спогадів і мрій,
Подумай ще раз.

І рухаються панни далі,
У своєму
Чудернацькому танку.

Де ж той час?
Куди ж його янгол сховав
Та де чорт його шукає?

Куди наш час подівся?
Такий мрійливий і повільний,
Такий мудрий і спокійний,
Та швидкий до нудоти.

Живемо тепер усі
В одному тому
Однороці,
Одномісяці,
Однодні.

Ніби і нема різниці:
Вихідний чи будній.
Просто щось є,
То й що?

Коли всім байдуже,
Тому одному,
Як чорту,
Його треба,
Того часу.

Та ж нам чорти не треба?
Та й хто ті чорти та янголи?
То звірі чи люди?
То птахи чи комахи?

Можливо колись дізнаємося
Хто вони і ми.

Поки ми в одночасі,
Де немає
Ні секунд, ні хвилин,
Ні годин, ні днів,
Тільки марення про майбутнє.

Колись припливе до нас
Ближній друг простору
І колись він нас любитиме,
І не буде чортів чи янголів.

Але зараз час сміється
В янгола в очах.

Я літаю,
Коли вони ходять, біжать
Я пливу,
Коли вони сидять, лежать.

У чарівному просторі,
Моєму рідному світі,
Позолоченому дивними мріями

Я ширяю поміж див,
Буяю у живих
Частотах буття.

Сиджу у кутку
І закриваюся у своєму
Милому диві,
У своїх наївних мріях.

Не пам'ятаю:
Чи я ще людина?
То чому маю дві душі?
Одну смертну, реальну,
Іншу, ту, незвідану,
Абстрактну і вічно живу.

Той світ
Завжди житиме,
Навіть коли помру
Вона буде його
Далі творити.

А я ширятиму
Після смерті
Холодної, голодної,
Гарячої, вологої,
Старечої чи гострої.

Буду гуляти
У своєму світі,
Де немає
В'язниці реальності.

Люблю.
Люблю іншу частинку себе.

Хто вигадав кохання?
Хтось злий.

Ти стоїш ніби привид.
Мовчиш.
Не говориш.
І я ні.

Чи все таки я кричу?
Верещу так, що аж
Очі тріскаються
І течуть сльози.

Чи ти любиш?
Звідки я знаю.
Я ходжу по лезу
Тонкого почуття.

А ти стоїш, ніби привид.
Не рухаєшся.
Чи ти взагалі існуєш?
Може ти —
Моя фантазія.

А може це я.
Твоя вигадка.
Твій кошмар.
Може тільки я
Люблю.
А ти боїшся.

Мільярди людей,
Нескінченність світів,
Безмежжя реальностей.
А ти і я — одні.
Одні єдині.
Самі по собі.

Я кричу,
Але це ніхто не чує.
Абсолютно ніхто.
Бо усі мріють про людину,
Про прекрасне,
Захист, любов,
Підтримку і щастя.
А я —
Про привида,
Що мовчить,
Не говорить,
Стоїть,
Не рухається.

Я плачу тихо.
У своєму світі,
Потемнілому від почуттів,
Тих дурних почуттів,
Які всі вважають дивом.

Ти стоїш ніби привид.
А я стою, ніби
Тонка порцелянова статуетка.

Я більше не вмію плакати,
Вмію бити, вмію розбивати,
Ламати, знищувати, убивати.

Аби привида не було,
Не було б мене.
Ніхто б мене не рятував,
А потім не прокляв би.

Я і ти — самотні плями,
Які ніколи не перетнуться.
Чи брешу я, чи просто ридаю.
Не знаю.

Я йду по лезу,
Ріжу ноги, та йду.
Йду до привида,
Що віддаляється все більше і більше.
З яким не дано мені більше,
Ніж просто погляд
На безтілесне тіло,
На тебе.

Я не вмію відпускати.
Я буду нести це
Все життя.
Чом би тобі
Не зникнути
І не рятувати мене.

Я стою, ніби лезо,
Що протикає серце,
Як тільки воно щось відчує.
А ти не знаєш,
Чому я мовчки кричу,
Чому безслізно плачу
І чому дивлюся
У твої очі,
Примарні, мов мертві.

Любити — неправильно,
Не любити — теж.
Усе у цьому світі неправильне.
А правильне те,
Чого не існує.

Його катують власні думки,
Ув'язнили його ж страхи.

Він заплакав.
Чи то може тільки чується?
Але чим то поможе?
Нічим.

«Ти помреш» — шепочуть думки.
Та він не чує нічого,
Крім того як страхи
Кричать, вищать, верещать.

А я стою поряд.
В темноті, під чорною стелею.
Сміюся чи плачу,
Яка різниця.

Тихо усміхаюся.
Навіщо?
Я найтихіше, найнепомітніше,
Але найжорстокіше.

Я кошмар.
Думки мене слухаються,
Страхи бояться,
А він страждає.

А я стою поряд.
В темноті, під чорною стелею.

Убиває, катує, мордує,
Мучить, ріже, душить,
Давить, труїть, топить
Воно
Мене.

Безжальне.
У мені,
У кістках, у серці,
В ногах, у руках
Снує воно.

Воно є.
Лізе до мене,
По мої вразливі,
Мов діти,
Думки.

Воно є.
Напевно.
А може я
Божеволію.
Може немає його.
Тільки я.

Повільно убиваю себе.

Поза часом немає тебе,
Немає мене.

Десь там ходить істота,
Що бачить усі століття:
Всі війни,
Всі держави,
Покоління,
Закони,
Повстання.
Усе, що було бачить вона.

Та не бачить нас.
Ні тебе,
Ні мене
Не існує,
Наче ми дві пустки,
Без думок, без сенсу.

Ти не бачиш світу,
Я його не чую.
Але хто ми?
Ми інші.
Оті непомітні ніхто,
Що творять долі
Отих помітних когось.

А вона спостерігає
І не знає: хто,
Хто робить долю такою?
Хто творить біди і щастя?

Та мені все одно.
Я бачу картини,
Та не бачу душі,
Тому – убиваю.

Тобі ні, певне,
Та я не знаю.
Ти чуєш людей,
Чуєш голоси,
Розмови,
Думки.
Але не бачиш,
Тому – даруєш,
Бо не знаєш кому,
А знаєш за що.

А вона міркує
І аналізує.
Вона шукає нас,
Та не знайде.
Бо нас немає.

Поза часом немає тебе,
Немає мене.

Вічна аудіокнига,
Вічне німе кіно.
Між часом.

Підтримка і жорстокість:
Дві сторони монети
Справедливості.

Читати та слухати
Її обличчя,
Але не розуміти.
Бо вона істота
Поза часом.
Вона дехто, а ми ніхто.

А тебе не існує,
Не існує мене.

Дарувати казку.
Творити чари.
Знайти любов.
Прийняти щастя,
Зрозуміти горе.
Знати мрії.
Шукати віру.
Писати життя,
Радіти простому.
Поміж мільярдів унікальних
Плям-свідомостей,
Різної форми та візерунку.
Жити.
Бути.
Любити себе.