Постійний шум, постійна тиша.
Тихий крик, гучний шепіт.
Голова розпадається на
Мільярди частинок.

Хочеться турботи — йти лісом.
Полюбити себе — пожертвувати щирістю.
Мріяти — впасти в багно брехні.

Хтось милий, турботливий,
Хтось противний, злий,
Дехто загадковий, сумний,
Дехто безтурботний, простий
— всі заслуговують щось.

Крім однієї плями,
До біса яскравої, вирви очної,
Незрозумілої, не пасуюючої світу.

Хтось може полюбити ту пляму?
Хтось вельми дивний,
Певне, мазохіст.

Що станеться, коли її викинути?
Та нічого.
Стане легше дихати, а може
Навіть вітер не зміниться.

Децибели вигадок зашкалюють.
Органи чуття зникають.
Зникає і все тіло.

Попросить хтось, що приходиться
Комусь там кимось,
Жити у суспільстві.
А його, як бачите, панове,
І не приймуть.

Доводиться якомусь
Отому комусь жити
У своєму місті:
Синьому, не такому, як зелені річки,
Білому, зовсім не як сіра архітектура,
Щасливому, хоч і поряд ота пляма.

Проте живе тут не тільки той хтось і пляма,
Ще тут живе Минуле і тисячі його дітей,
Майбутнє із мільйонами двійників,
Ну й напевне, Тихе Теперішнє,
Яке вперто ігнорують усі.

Місто оте якесь неначе ніколи не бувало,
А наче невідь коли його не стане,
А може воно тільки колись з'явиться,
Може прямо зараз і з'являється,
А може рушиться.

Його ж ніхто й не бачить,
Бо його, по суті, і нема.
Немає і якогось когось,
І плями, і Минулого нема,
Й Майбутнього з Тихим Теперішнім.

Є, певно, тільки щось правильне,
Що піддатно логіці
Мільйонів людей.

Тихо-тихенько ідуть неіснуючі душі,
По неіснуючій вулиці неіснуючого міста,
Трошки плачуть, трошки сміються,
Хоч емоцій їх теж не існує.