П’ять поверхів голови заховались під
Дірявим кашкетом даху. На самоті
Завмерла на козиркові вусата тінь –
Це був не старий, у розквіті сили, кіт,
Який заглядав у вікна чужих життів.

Сльозилися очі – вітряно, листопад,
Оголені плечі вулиць закутав сніг,
Гойдались, немов на шибениці, вогні
В скляних обладунках першоміських лампад,
Що сонцями себе марили уві сні.

Він впав би донизу, в небо злетів, але...
Він жити хотів... Не так, як його брати,
Що, наче сновиди, йшли на тепло квартир,
Де з рота пательні тхнуло нутром котлет,
Ставали валеріановими коти...

П’ять поверхів голови заховались під
Дірявим кашкетом даху. На самоті
Завмерла на козиркові вусата тінь –
Це був не старий, у розквіті сили, кіт -
Він жити хотів... Він просто жити хотів...

Дерево роду – на ньому самі черепи,
Дихає вітер минулих життів перегаром,
Я не боюся торкнутися їх, але ти
Руку відводиш мою, як від смерті... Примари
Душами предків зовуть мене в різні світи,
Скільки розвелося в пеклі їх і у Едемі,
Поки святою землею водив мене ти,
Доки від сяйва його ув очах стало темно,
Трісло каміння від подиху сонця, а ми
Сховані під парасоледолонею йшли
Сходами неба, пліч-о-пліч, нагі і німі,
Просто вклонитись безмежній його душі...

Панельні будинки – це навіть звучить вульгарно,
Крізь сон відчуваєш, як дихають стіни млосно,
І крапля за краплею слина голодного крану
Тебе роз’їдає. Залежані стогнуть кості –

Це солі ламають на холод старі антресолі,
Що стелю тримають на плечах, немов атланти.
Зозуля здуріла, здеревеніла в неволі,
Майбутнього ноти пропитим кує контральто.

Як точать сусідське сумління натхненно шашлі,
І лається чийсь молоток на блатному морзе,
Як шаркають капці спросоння на день вчорашній,
І чайники з відчаю, чайки немов, голосять.

Як тишу змиває шалене цунамі звуків,
І як тарабанять думками слова по мізках,
Аж в’януть, неначе вазони на сонці, вуха...
Панельні будинки – оголені нерви міста.

Ти давно вже не можеш зайти до цієї кімнати,
Де у стелю вростають обдерті до сорому стіни,
Де відбитки самотності важко не розпізнати
По кутках, де завмерло життя в гамаку павучинім...

Ти не можеш прикласти до дзеркала часу долоню -
Переплелися лінії долі та зморшки душі,
Твоє тіло черствіє, цвітуть сивиною скроні,
Це початок того, що закінчується на межі,

Де тебе затискає майбутнє і перебуте
У лещата ілюзій, які собі створюєш ти,
Щоби знову згадати усе і назавтра забути...
Ти давно вже не можеш з цієї кімнати піти...

Брехневий джем на кусень ранку –
солодкий стан,
Вмочила б язика в солянку,
бо вже дістав,
Він не мовчить і мармеладу
слова, мов ґлей,
Зліпили правду і неправду
в одне, але

Я відчуваю, що до чого –
первинну суть,
Випльовую перестороги –
хай не гризуть,
Думок сум’яття, наче вати
липкі мохи,
Я вивергаю, щоб сказати...
а світ глухий...

Обдовбані підлітки ділять косяк на всіх,
Заходяться реготом – котиться горлом дим,
Волають веселі, здається їм так, пісні -
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

Байдуже, що в школі мама вже п’ятий раз
За місяць, і керівничка – скажений пес,
Кидається на людей без команди «фас»,
І дід-фронтовик побачив фашистський хрест

Під лівим плечем, ще свіжий, ще кров сочить,
Так ніби тікає з тіла... Бліді слова,
Неначе палатні стіни, і хтось кричить
На вухо, аж розривається голова...

І білі халати бідонами молока
Заповнюють простір, звідти і аж сюди,
На очі лягає холодна чужа рука –
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

І вечір ховає тіні у капюшон,
І кисне в калюжі сумка «Хеллоу Кітті»,
Здіймається в небо дим, як густий фантом,
І в землю вростають корінням штучні квіти...

Кривоногий стілець
На колінах в клітинку ковдра
Окуляри “плюс п’ять”
Мов коромисло через ніс
Насідають думки
Як монголо-татарські орди
Ятагани-слова
Прямо в серце до перших сліз
Не мовчи говори
Хай не слухає навіть кіт
І калачиком хай
Просто ляже на ніч туди
Де занадто болить
Пережитий тобою світ
Що його віддаєш
За останній ковток води

***
Хильнула осінь зайвого і тулиться
До стін, до неба, до старого бруку,
Гойдається перед очима вулиця
І падає на руки...

Відвереснісніло, віджовтніло, пада лист,
Танцює осінь у хмільному вирі
Контемпорарі під шалений свист
В моїй квартирі...

І вітер, що вже пахне сивим інеєм,
Стару гульвісу ляскає по пиці,
І осінь, що здавалась вчора сильною,
Лягає мовчки ниць...

У витверезнику ночує перший сніг,
В порозі осінь перевтомлена ще спить,
І їй не соромно – це міжсезонний збіг,
Лиш голова болить...

Втекти від реалій, від грипу, від гамору, від…
Налапати в сутінках мозку невидимі двері
І вдертись зненацька у свій паралельний світ
З ревізією діяльсті я-химерій.

Зібрати докупи себе, розібрати думки,
Відтерти уяву від накипу буднів до блиску,
Свідомість наповнити свіжим повітрям, таким,
Яке навіть хочеться, поки парує ще, з‘їсти.

Забути чуже, віднайти сокровенне своє,
Позбавитись мотлоху спогадів, правил і догм.
Прибрати, зібрати, забрати... Лишити як є?
І знов до реалій, до грипу, до гамору, до...

Пряний запах кави і кориці
Полонив кімнату і мене,
Щось у надвечір‘ї неземне
Через кілька подихів насниться.

Тягнуться слова, як свіжий мед,
Що його збирали ми до Спаса,
Місяць запишався, мов прикраса,
Варта тисяч золотих монет.

Випечене літо спить на деці,
Мабуть, йому сниться щось цікаве,
І чорніє вечір, наче кава
Зі смаком осінньо-літніх спецій.

Знову небо погладшало – довго не було дощу,
Стали чорними хмари, неначе від браку емалі,
І в повітрі так млосно, і кожен мій нерв відчув -
Я закручуюсь вгору витком грозової спіралі,

Я не чую ні рук, ані крил – завиваюся колом,
За межею твого розуміння й мого - на межі,
Та здіймаючись небом, я падаю й падаю знову
Блискавицею в горно земної твоєї душі...

Ти забула мене народити
я у лоні твоему тебе вже переросла
я заклякла у тобі
Так хочеться розпростатися
так хочеться побачити той новий всесвіт
про який ти мені наспівувала
поки не забула про мене
Я хочу закричати
але не можу
ніхто мене не почує
я штовхаю твої нирки
твою печінку
і тебе нудить
але ти не розумієш що від мене
Оооо
я вже засвоїла всі уроки цього тісного світу
я вивчила всі його куточки
усі його кубічні міліметри
Випусти мене
випусти
Я навчуся ходити і малювати
я мушу обійти той новий світ
і замалювати його
щоб ти не забула
я намалюю автопортрет
а ще тебе зсередини
бо ти не бачиш себе
і не бачиш нічого навколо
і не розповідаєш мені
я намалюю нове небо і зорі
багато маленьких
і одну жовтогарячу
(жовто-дуже-гарячу)
і ще щось на твій смак
Ти забула (?)
Ти злякалась
важких пологів
але ти не відчуєш болю
ти готова
я готова
я більша і краща за тебе
Я
нова галактика

В передмісті туман, а у центрі вільготно трохи,
І пірнають в болото, як шпиці, тонкі підбори,
І невчасна погода, як стрілка в нових панчохах,
Засоромила день. Набурмосило небо брови,

Я за вітром женусь – парасольки уже не видно,
Моросить і сніжить – я лишилась без макіяжу,
Я розпатлана і, напевне, подібна до відьми,
Що згубила мітлу, але й так пролетіла майже

Половину містечка – спізнившись на зустріч, і все ж(!)
У люстерку знаходжу себе – суміш блюзу і фольку,
Барбарису і м’яти - мене ти відразу знайдеш,
Щоб забрати моє життя.... в обмін на парасольку...

Я вже не ліплю глиняних горшків,
Хоча не назовеш мене святою,
І повні вовни сім по сім мішків -
Шукаю правди... З торбою пустою
Іду по світу, наче перебендя,
Який не може мовити і слова,
І жестами змальовую легенду,
Як сім’я обернулось на полову,
Як вимерла весна і осінь гине,
Говерлі серед горла стала крига...
Коловорот води... Священні книги
Повимокали... Час місити глину...

Пожовкли і розсипалися мрії,
Їх навіть спопелити не вдалося -
Дощить... До біса всі прогнози – осінь...
Перевели годинник... Сутеніє -
Ліхтар у профіль, наче місяць ранній,
Прикутий до залізної ноги,
Освітлює осінню ніч останню
На відстань двометрової дуги,
За межами якої гасне світ,
І у душі моїй вогнем пече...
Самотньо... А ліхтар моржує під
Груднево-листопадовим дощем...

Вже присмерки спустилися з небес
І день сховали під своє крило,
Мороз скрегоче, снігу намело,
Христос родився – значить, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:
«Кому співати? Двері відчиніте,
Ковбаси в торбу і до гурту діти!
Агов!..», - і все у шибки загляда...

Мовчить село і чути тільки, як
Собака стогне тихо біля тину...
І безпритульна порвана хустина
Вчепилася за рукави гілляк

Калини, наче вкутати хотіла,
Та вже нема кого...Мовчить село...
Мороз скрегоче, снігу намело,
Різдвяна звістка землю облетіла,

І сяє в небі зірка, наче хрест,
В забутій церкві моляться ікони,
Мовчить село, і тільки чути дзвони,
Христос родився – значить, світ воскрес?

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

Він сумно дивився
своїми сірими очима
у те сіре
колись благословенне небо
яке не так давно
вмивало Його
цілющим
прозрінним дощем
Увесь цей "жовтий"
меланхолічний маразм
розчавлював Його повільно
але безупинно
все життя майнуло перед Ним
Він згадав
що у веселки
не вистачає кольору його очей
може Там
веселки восьмикольорові
Він дивився
у це далеке
перепоясане дротами небо
неначе навмисне
по дорозі в Рай
поставили сигналізацію
а раптом якась "чортяча душа"
захоче майнути до ангелів
І звідки такі думки
у божевільних
Хоча
світ побудований на парадоксах
тому у "найдурніших" людей
думки найрозумніші
Як Йому не хотілося врятувати це місто
Він розумів
що це неможливо
За спиною
стояла Одноманітність
і чекала
чого
Його
Небо сердилося
і супилося
чого Він думає
от Божевільний
Він стискав у долонях краплини
бо до наступного дощу
часу майже нічого
Йому набридло
все це "жовте животіння"
На забери їх назад
Він крикнув
в обличчя буйнохмарого
сіроокого неба
але люди
почули лише грім
Він щосили кинув краплини
у це колись благословенне небо
але люди
побачили лише блискавку
Одноманітність
вже тягнула Його за руку
але Йому
раптом здалося
що в Нього
виросли крила
щось гаряче
війнуло у лице здавалося
температура сягала
тисячі градусів
знову цей сон
якісь голоси
Мана
у людей крил
не буває
І від болю
небо впало на коліна
схилилося аж до самої землі
І плакало слізьми
кольору його очей
А сльози
розбивались об асфальт глухо
і розливались в калюжах
восьмикольоровою веселкою
Боже(!)вільний
А тим часом
одноманітність
ковтала не прожовуючи
у своє ненаситне черево
випадкових свідків
сірих змерзлих ластівок
що вже ніколи
не полетять у вирій
Ранок звичайної людини
починався як завжди
ОДНОМАНІТНО

Серце билося так
наче їх було двоє
і сонне одноманітне місто
здригалося від Його кроків
Він йшов додому
Він хотів спати
Він хотів заснути так
щоб не прокинутись
Він проходив
повз зачинені вітрини
і на диво не згадував
що в них знаходилось
Він дійшов до свого дому
де на нього чекала
Одноманітність
вона зустріла Його сухою посмішкою
і не отримала взаємності
Він пройшов повз неї
підійшов до шухляди
і висипав у неї краплини
це до наступного дощу
Він ігнорував її
наче непотрібну зайву річ
яка в принципі не заважає
Він ігнорував безлад
накоєний Одноманітністю
Він просто знайшов веселку
вона залишилася в нього ще з позаминулого дощу
і пішов геть
Він відчував біль цього міста
хворого на меланхолійний ідіотизм
і ніхто не лікував будинки
від укусів буденності
і сиві дахи
місцями лисіли
через надмірну знервованість
Одноманітність
може й була одноманітною
але ніяк не дурною
і вона знала
що знищить Його сьогодні
Вона знала
що люди не пробачать Йому
неординарності
аж занадто зручне існування
вона їм влаштувала
аж занадто звикли люди
до своєї хворої "нормальності"
що будь-які ухили від звички
потягнуть за собою те
на що розраховувала Одноманітність
Жорстокість
Жорстокість нізвідки не береться
і нікуди не дівається
вона існує постійно
і здатна переходити
від тіла до тіла
Жорстокість
підступно залазила в людське єство
дико дивилася чорними очима на світ
і дерла у горлі
пазурами заздрості
і люди заздрили цьому Божевільному
боялись що Він зруйнує
їхню гармонію одноманітності
сиділи у своїх норах
і кусали собі сині губи
і хотіли прокусити їх до крові
тільки вона запеклася в венах
від жорстокості
Ранком
це психічно хворе місто
пахло фарбами
одночасно дзвонили будильники
і люди прокидалися
Вони відкривали очі
в яких загорялась жорстокість
Одноманітність добре попрацювала
усе місто вже знало
що Він -
Божевільний
Він порушив
гармонію одноманітності
Він запаскудив це місто
красою
а отже
Він небезпечний для суспільства
Сьогодні
був перший день осені
З тих пір як Він у "жовтому будинку"
не було ще жодного дощу
холодне сухе повітря
шмагало сиві дерева
що засинали від спраги
"Старий сноб"
потягався і скреготав зубами
від очікування чогось цікавенького
Він дивився у вікно
тихо і безнадійно
Хтось
зайшов до палати
Він навіть не оглянувся
Він звик до того
що кожного дня
приходить медсестра
і дає Йому ліки від фантазії
На подвір’ї
розгрібали гниле листя
чиясь біла рука
схопила за плече
і Йому чомусь здалося
що вона тягне Його
кудись вниз
Він пригадав
свій давній сон
оглянувся
і побачив
хто Його сьогоднішня медсестра
Одноманітність
як завжди сухо посміхнулась
Пішли
Його душа
слабко пручалася
а тіло
слухалось як дресироване
Пішли
Я тебе вилікую
Мана
Ах як важко було
усвідомлювати свою безпорадність
двоє завжди сильніші одного
тому Він
залишав це пацюче місто тим
на кого воно заслуговувало
Він знав
що Одноманітність
все одно програє
але не Йому
колись
її союзниця Жорстокість
ще всадить їй у спину ножа
хоча мітити можна було будь-куди
все ж
все одно
Однаково

І все починалося ніби з нічого
Просто він
(тоді ще не заслуговував щоб його писати з великої літери)
за звичкою прогулювався центральною вулицею міста
що виблискувала
безглуздою яскравою рекламою
на фоні старих порепаних будинків
які знудившись від щоденної рутини
тихо виношували плани втечі у провінцію
Вони на жаль не знали
що все марно
адже колись давно
коли вони були ще фундаментами
на міських кордонах
поставили сигналізацію
купу невидимих пасток
що ведуть в каналізацію
він мовчки ішов
за модним і дорогим одягом
безтолково нацупленим на городян
і заглядав у кожну вітрину
хоч вже напам’ять знав
що і де
Завтра мала наступити осінь
але ще позаминулої ночі
йому приснилася
купа гнилого листя
яку він розгрібав
і шукав щось
але раптом
якась біла рука
потягнула його всередину
і він
задихаючись і плюючись землею
опускався шар за шаром земної кулі
і врешті решт
він відчув неподалік
щось таке гаряче
що боявся відкрити очі
щоб не осліпнути
Здавалося
що температура сягала тисячі градусів
він стояв мовчки
і лише десь
ніби здалеку
з того вогню
він чув голоси
Потім хтось
як йому здалося
постукав у вікно
і він прокинувся
встав
підійшов до вікна
але нікого не побачив
зате сон
ввів його у деякий транс
і лише потім
він зрозумів значення
цього сну

Так з настанням осені
з ним траплялися
досить дивні речі
але він ходив туди-сюди
центральною вулицею міста
запоєм вдихаючи
залишки хмільного літа
Тим часом
з природою діялось
щось справді дивне
і якби натовп безглуздих людей
навіть усвідомив
що коїться
все одно плюнувши на незвичайність
пішов геть у справах
Ніхто внизу й не підозрював
що відбувалося на небі
Сьогодні Бог довго не спав
Останнім часом
Він взагалі страждав безсонням
і не від того
що до Нього часто зверталися
а просто через те
що майже ніхто не молився
і нікому
як не дивно
не потрібна була допомога
і ніхто не спокутував гріхи
Господь
сумно дивився туди
де хаотично рухались
чиїсь душі
наштовхувались одна на одну
і прямували в іншому напрямку
в результаті повертаючись
на місце старту
Бог
уже не витримував
цієї щоденної одноманітності
І перетворився звичайний сонячний день
у сірий похмурий вечір
і пронизливий вітер
шмагав очманілий натовп
і не зрозуміти було
хто з недостойних
найдостойніший
І зморщилося небо
як приморозяне яблуко
і розплакалось
і в істеричних схлипуваннях
ніхто не чув болю
і краплі як скло
розбивались об землю
а натовп у паніці
як пацюки
розбігався по своїх двокімнатних норах
лаючи цей проклятий
невчасний дощ
А Він
хапав повітря гарячими руками
цього холодного вечора
Йому було надзвичайно спекотно
Він не тямив себе
і не розумів
чому так боліло у грудях
і пекло в очах
і сльози
наче палаючі страпаті зірки
дерли Йому вогнем по щоках
Він сидів посеред вулиці
і збирав у долоні крапелі
і бачив як з Його долонь
виросла в небо веселка
А люди сиділи в норах
і дивились крізь вікна на Нього
аж нарешті
вони щось помітили
тільки веселки вони не бачили
Божевільний (?)
Стало темно
усе стихло
людям набридло дивитися у вікно
вони пішли спати
Він отямився
встав
і поніс додому
жменю краплин
сховати у шухляду
до наступного дощу
Вдома
на Нього вже чекала Одноманітність
Цікаво
коли вона встигла сюди вскочити
невже коли Він врано
відчиняв двері
Вона просковзнула всередину
з протягом
Одноманітність
почувала себе тут господинею
вона нахабно нишпорила
в Його шухлядах
виправляла щасливі посмішки
на фотографіях
виривала в книжках листки
(вона не любила читати
аж занадто часто її там критикували)
розсипала в кухні какао
повідкривала всі крани
(а тут вона прогадала
бо води як завжди не було)
і нарешті всілась презручно у кріслі
та чекала на Нього
Сьогодні
вона планувала Його підкорити
Він зажди муляв їй очі
турбував її заодноманітнену свідомість
а за вікном
сірі важкі хмари
наче ротате гайвороння
нахабно
пожирали небо
а над ними
засихала земля обетованна
Він
йшов додому
не тямлячи себе
краплі у долонях
кололи до крові
а Він стискав їх усе сильніше і сильніше
Він плакав гарячими слізьми
що падали на землю
і розсікали асфальт

На електричних дротах
напроти його малесенького віконечка
сиділи сумні
сірі ластівки
Він не чув про що вони цвірінчали
але знав напевне
що вони сперечалися
і ніяк не доходили згоди
вони то сиділи тихо
думали
мовчки проклинали
цю сіру холодну осінь
то здіймалися нервово
над засинаючим містом
кружляли
сварилися
мирилися
і знову всідалися на дроти
час від часу
хукаючи на змерзлі лапки
Він не любив осінь
вона приносила щодня
в’язанки маразму
і кошики нервозу
у життя “жовтого” будинку
але найстрашніше
осінь була жорстокою
Звичайні люди
навіть не розуміли усієї трагічності
настання осені
Так
вони захоплювалися пейзажами
що вміщували в собі
усі кольори та їх відтінки
писали від радості вірші
закохувалися
дуріли
оберемками зрізали хризантеми
і не бачили
нічого
а Він бачив
Він бачив крізь красу
жорстокість
Як Він співчував
цій осінній красі
Він бачив
як листя жовтіло
червоніло
а потім падало
чорніло
перегнивало
і зникало безслідно
як люди
Так
люди нічим не відрізнялися від звичайного листя
хіба лише
своєю наївністю
Знаєте
адже кольори осені
це кольори наших душ
Це все осінь
Вона така безпосередня
підступна
хитра
улеслива
різка
Це все вона
Щороку з’являлася по-іншому
вона не любила монотонності
але саме монотонність
була її головною зброєю
Осінь застосовувала її
десь в кінці жовтня
і люди захлиналися одноманітністю
нереалізованих планів
що зовсім не бачили
А Він бачив
як кольорові людські душі
швидко вицвітали
старіли
жмакалися
зсихалися
і шелестіли у грудях
як купа непотрібних старих газет
А за вікном
усе мовчали сині ластівки
Чомусь
вони нагадали йому
новорічну герлянду
от дурні думки
інколи лізуть у голову
але це в принципі
нормально тут
навіть швидше за все
вони повинні бути такими
інакше "жовтий будинок"
втратить свій надуманий імідж
А знаєте
цей будинок
нагадує обличчя старого сноба
у лікарському чепчику
Вікна
нахмурено з осудом
дивляться на місто
а вхідні двері
відкриваються ліниво
з огидою
але без вагань
ковтають "новобранців"
"Старий сноб"
напевне не знає правил гігієни
і в коридорах
завжди якийсь неприємний запах
не дивлячись на те
що прибиральниці
з ранку до вечора
миють
чистять
полощать
йому щелепу
Він не вважав себе не таким
просто бачив усе
Знаєте
дуже важко бути незрячим
але ще важче
бачити у світі сліпих
Ну хто йому винен
що люди звелися
вони не просто не намагалися повернути зір
а пристосувалися до світу звуків
Ранок звичайної людини
починався з будильника
пора вставати
Людина ліниво потягувалася
після мертвого сну
вірніше не сну
останнім часом чомусь
вві сні людина нічого не бачила
вставала
і йшла туди де капала вода
з невідремонтованого крана
вмивалася
і за звичкою чапала в кухню
де було чути бурчання
завжди голодного холодильника
клацання тостера і свист чайника
нагадувало про те
що сніданок готовий
Людина йшла на роботу
вслід за лайками наповпу
і нічого там не робила
а вдома на вечерю
чекали напівфабрикати
перед сном людина слухала телевізор
і так щодня
без жодних змін
усе Однаково
люди задихалися
від нестачі різноманітності
але їм навіть подобалося їхнє животіння
і в перспективі
вони нічого іншого не бачили
просто люди боялися змін
було дуже зручно
не хвилюватися за день грядущий
заздалегіть було відомо
що він нічим не відрізнятиметься
від попереднього
Одноманітність
чіплялась до Нього щодня
липла до Його одежі
рвала волосcя на Його голові
малювала чорнилом на Його обличчі
вдоволену посмішку
яка ніяк не ліпилася
до Його сумних сірих очей
набридала телефонними дзвінками
важко дихала
десь на тому кінці дроту
і раптово кидала слухавку
Вона не давала про себе забути
наче зваблива хитра сусідка
що завжди приходила
позичити склянку цукру
з притерно солодкою посмішкою
і дикими очима хижачки
Монотонність
хотіла зламати Його
але лише оті сірі очі
які бачили все
псували підступні плани
І все починалося ніби з нічого

Лащиться туман, немов собака,
Мокрим язиком до рук, до щік,
Так чогось паскудно на душі,
Стриматися? Або ні – заплакать?

Сльози – то вода, лише з лиману,
Не шкідлива для сухої шкіри.
Виплакатись і не мати віри
Осені, яка тобою стане.

Падаю в туман - несправні крила,
Хоч і на гарантії ще досі…
Лащиться до мене суча осінь,
Я ж бо вже її давно простила…

Одкровення небес – і грозою на землю слова,
Блисне гріх каяттям,
Впаде грім покаранням.
Ти іще не воскрес, ти іще у собі не зламав
Свій протест до життя.
Споконвічне змагання
За шматочок душі – віддаси її Богу чи бісу?
Паралельні світи -
Підземелля і небеса.
Ти іще не змужнів, але вчасно мені зустрівся -
Не спокусишся ти,
Бо у мене грушевий сад!

Палітра передзимового міста
визнає лише
мокрий колір асфальту,
що розпластався під вагою неба,
яке тисне і тисне
міліметрами ртутного стовпчика
на просмолені мізки.
Про що може думати
цей псевдо урбаністичний тротуар,
досмоктуючи живильну силу дерев?
Точно не про мене,
не про мій невдалий понеділок,
не про виверження молока
з кастрюлевого кратера,
не про розбиту пудреницю,
що вміє приховувати недоспані ночі,
і навіть не про мої підбори,
що намагаються втоптати
останню гідність у цей асфальт…
Точно
не
про
мене.
Звідси висновок:
з якого дива
про нього думаю я?

Парує день, як з чайника окріп,
Це так земля зітхає в післягроззі,
І розлилися краплі по дорозі
Калюжами мутними. До воріт

Небесних я постукала, мов грім,
Не відчинили, прилетіла марно,
Чи я іще жива, чи просто хмарно,
Й святі мене не бачили? А втім,

Жива, то добре, а як ні, то ні,
Бо й так все полетіло шкереберть,
А смертні не вирішують за смерть,
Мій Отче, ти за все пробач мені..

Аж раптом повертаюся до тями,
Немає крил, немає як літати...
І все, що бачу в сутінках палати-
Заплакані і добрі очі мами...

Згасає мить, неначе блискавиця,
Що вже перегоріла у грозі...
Стоїть веселка на одній нозі,
І я жива! Це просто мені сниться...

Такий туман буває тільки вранці,
Коли іще дрімає Чорний ліс,
І сни, неначе хижі сіроманці,
Яким мене у жертву ти приніс,

Вже майже розчинилися у мряці,
Ховаючи носи холодні в мох,
Мене не відпускають… Знаєш як це,
Коли ти просинаєшся удвох?

Вкотилось сонце у густий туман,
Промінням вже лоскоче босі п’яти,
Сміється ранок… А тебе нема…
Аби мене ще раз отак приспати…

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Та що ж Ви, мамо, десь пішли самі,
Чи, може, ми Вам чимось не вгодили..?
І пахне в хаті воском і кадилом,
І тато з братом сиві і сумні...

Нема! Нема... Пішли і не вернути...
Чи, може, там хліби є і молока
За пазухою в Бозі? Там, високо,
Вам добре... Я так хочу теж заснути...

А в нас зима... А тата їсть гангрена,
Ще кілька днів - і тато без ноги,
Горять замість вогню в печі борги,
І плаче на руках сестра у мене...

Немає мами... і немає болю!
Немає сили навіть закричати...
Стоїть голодомор посеред хати
Із присмаком гнилої бараболі...

У тебе були блудні очі
у тебе були хмільні вуста
ти одягався дорого і вишукано
і ніколи не бідував
ти був майже хребетним
і зневажав плазунів
У тебе було безліч жінок
вони тебе безтямно кохали
як буцімто вони знали
що ти передчасно помреш
а може й вчасно
а може завтра
тебе б убила
колишня коханка
яку такий безсоромник як ти
уже напевне забув
Ти занадто багато
зазнав за життя
що тобі просто нічого
робити після смерті
Ти розгублено стоїш
на березі Стіксу
куди поділося
усе твоє золото
тобі навіть немає чим
розплатитися з Хароном
Цікава річ
на той світ
нічого не забереш

Художник малював дощ
краплини застигали у повітрі
сором’язливо позували
переливаючись всіма кольорами
Художник малював дощ
і навіть не помітив
що намалював
веселку

життя
дивний манускрипт
я хотіла його розшифрувати
пильно вглядалася
у незнайомі закарлючки
щосили намагалася
хоч щось зрозуміти
і навіть не знала
що тримала його
догори ногами

Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю думки із запатланої голови,
та вони повертаються,
наче твій пес
до порогу твоєї оселі,
і вже навіть готові принести тобі
капці нашого минулого,
та вони вже чомусь не пасують
до твого нового життя
без мене...
Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю спогади,
та вони, наче тісто до рук,
прилипають до мого серця,
нема як віддерти..
Що ж, залишається випікати
гливкі паляниці почуттів
у гарячій душевній печі,
щоб якось втамувати цей голод
за тобою...
Та не хлібом єдиним...

І вітри, що не скажуть тобі своїх справжніх імен,
Пролетять і залишать в серці лише порожнечу,
І спиняючи кроки останніх провісних знамен,
Розіб‘ються об небо, народжуючи предтечу…

І розхристаний світ на коліна впаде і прозріє,

І гаряча сльоза обпече майже зношені крила

На ангельських плечах…Тільки погляд святої Марії

Білим світлом проб‘ється крізь стіни космічного пилу…

І зомліє земля і побачить царів небесних,

І постане цей світ перед очі страшного суду…

- Ти не бійся Його, як помреш, то, мабуть,воскреснеш.

Помолюся за тебе… Ім‘я твоє як?

- Іуда…

На звалищі старих пателень
намагаєшся скласти докупи
порцелянові уламки спогадів
розбитих на твій н-ний день народження
Гостробокі сюжети минулого
врізаються смутком у серце
і болять у ньому воскреслими образами
Шукаєш найприємніші згадки
та вони чомусь найдрібніші
хоча може у них полягає спасіння
може
та тільки до чого їх притулити
коли у сервізі твого життя
залишилася одна супниця
та й у ній самі лиш помиї

Я сьогодні ходила до церкви
і там не молилась,
я просто стояла, дивилася, слухала…
Душевне сум‘яття гріховних думок
у горлі застрягло,
неначе смог міських коридорів,
вам відомих як вулиці,
криві і недороблені,
однією з яких я прийшла
до церкви.
Вона мовчала,
сумна, як свята Богородиця,
цій церкві доводиться просто мовчати,
ще просто нікому не спало на думку
з нею порозмовляти.
Вона змогла б тоді розказати,
скільки слів не долетіли до Бога,
а залишилися в стінах
і муляють спину,
і судомлять в руках…
Йде обертом голова…
Молитви?
Слова… слова…
Якби ж вони були щирими,
якби ж люди вірили…
Вірите?
Вслухайтесь в мовчання церкви,
прислухайтеся до голосу серця,
там принишкли справжні молитви…

Вечір
Печаль у чорному плащі
пошитому з вчорашньої ночі
підкрадалась до мого будинку
Вікно відкритою кватиркою
сердито кліпало на незнайомку
наче хотіло гавкнути
Печаль
намагалась залишатись непомітною
але раптово
наступила на хвоста
старій облізлій заздрості
яку я вигнала
ще минулого затемнення сонця
але яка час від часу
приходила вночі
і своїм нявчанням
не давала спати
Я виглянула надвір
і може б навіть
не помітила гості
якби гудзики блискучими зірками
не підморгнули з рукава плаща

Бути тендітною вазою
і мати тендітну душу
так не просто,
і кохати свого володаря,
і усміхатися йому щоранку
вирізьбленою усмішкою,
і дзвеніти йому на сон
кришталеві колискові,
і якось одного дня
розбитися...
Йому на щастя...

світанок перетворюється
у метушливий ранок
гавкають собаки
заряджаються рушниці
сідлаються коні
сурмлять сурми
ці кляті лисиці
нічого нам не зробили
але ці руді хвости
дражнять нам уяву
і будять у душі
справжнього мисливця
і очі
наливаються жорстокістю
яка прибуває
і прибуває
як вода у зливу
що переростає у потоп
і ми
захлинаємося
власною жорстокістю
і конаючи
проклинаємо лисиць

Ця темінь гірка, мов немелена кава,
Кусюча, як сіль на кінці язика,
Я тіні самотні закутала в саван,
Коли ти із заходом сонця зникав.

Галантно вклонялись мені перехожі,
Вони вже давно королев не стрічали,
Як добре, що ми із тобою не схожі
На цих одноликих. І душі печальні

Сиділи пліч-о-пліч посеред дороги,
Життя по житті вони страйкували,
Сідлай-но скоріше єдинорога
І в небо злітай. А захід кривавий

Стікає неспішно аж за горизонт,
А серце моє байдужість зламала,
Я зранку його понесу у ремонт,
Позич мені грошей, бо в мене замало.

Йду порожнім осіннім містом
під руку із сірим ранком
назустріч новому дню
Накину туман на плечі
хто сказав
що туман холодний
він сьогодні напрочуд теплий
Я минаю одноманітні будинки
крок за кроком
хвилина за хвилиною
втрачаю шматочок майбутнього
отримую шматочок минулого
Я вдома забула черевички
і бруківка
цілує мені ноги
крижаними своїми губами
Стаю навшпиньки
але це осіннє небо
занадто важке
для моїх тендітних плечей
Який довгий сьогодні ранок
сонце мабуть зачепилося
за горизонт
і ніяк не може звільнитися
і тільки я ступлю
крок йому назустріч
воно на крок
віддаляється від мене
І здається пройшло сто років
може й двісті
а може й триста
і це небо над порожнім містом
розродилось холодним дощем
час додому
піду додому
пити гарячий чай
із смородиновим варенням
щоб бодай не застудитись
і засну
і ти мені будеш снитись
босоногий
простоволосий
у передранковій імлі

Який хмільний невиброжений вечір
І сонний погляд диких кажанів,
Яких ти приручити не хотів,
Таких удень беззахисних, до речі.

У пісні десь на рівні ультразвуку
В аматорському співі кажанів
Захований секрет вчорашніх снів.
В порепані всоталось небо руки

І розтеклося венами. Еге ж?
Розгойдується вечір захмелілий,
Та як же ви подумати посміли,
Що всі жахливі сни не мають меж?

І знов відро бажань порожнє. І в
Криниці сновидінь нема води,
Давай ми разом підемо туди,
Де зграї диких сонних кажанів.

Гроза

агонія дощу
шалені блискавки
у передсмертних спазмах
вмирають краплі
розбиваючись об землю
стікають у підземне царство
під духове звучання грому
виходжу надвір
підставляю долоні під ринву
ну от
я порушила кругообіг
але зате
я відчула могутню душу
весняного дощу


Після грози

земля
парує теплом
це душі мертвих крапель
повертаються на небо
гуртуються у хмари
грішні – у чорні
праведні – у біло-пухнаті
(такі зазвичай малюють)
не смійте після грози
виходити надвір
ви можете роздушити
чиюсь душу
і втрапити у немилість
до всесильних небес

Розрослося нервами коріння
І бринить у гіллі темнота.
Над землею споночілі тіні
Вигнулись у танці живота.

Під плащем шматочок таємниці,
Пригоршня секретів в капелюсі.
Тіні танцюристи блідолиці -
Попід небом з місяцем у вусі.

Ці зірки вже знахабніли зовсім:
Морщать носа – падати не хочуть.
Над землею тіні голі й босі
Танцювали у обіймах ночі.

Люблю класику зашторених вікон
крізь яку не видно
як за вікнами
бігають туди-сюди
моральні болячки
кожна кудись поспішає
і не дає шансів
зафіксувати себе в пам’яті
ці маленькі лейкоцити
в крові країни
заповнюють міста у пошуках жертв
заглядають у вікна сердець
виглядають мене
А зі мною все
гаразд
вимикаю світло
і не торкаючись темряви
ховаюся від цього світу
за класикою зашторених вікон
скляної душі

Люблю пухнатий спокій
З довгою бородою,
Люблю екстаз двобою,
Що роздирає, поки

Скаче по нервах галас
Масового психозу,
Гнів - у руках загроза
Рветься назовні зараз.

Позачиняйте вікна,
Поки приймаю тишу,
Поки всі білі миші
В чорній крові не зникли.

Не заважайте спати,
Не вимикайте світло,
Хай всі побачать мітли,
Навчені не літати.

Дайте мені снодійне
Або легкий наркотик,
Те, що я буду проти
Не зупинить - постій-но.

Та геть розмови про це!
Я розмалюю стелю
Кольорами пастелі
Чи простим олівцем.

Люблю загадки на які знаю відповіді…
Смуток навшпиньки підійшов ззаду
і затулив долонями очі:
- Вгадай хто?
- Це знову Ти…
- А звідки ти дізналась?
- Знайомі парфуми…
- ?!
- Як завжди… Мої…

Люблю
вінницькі старенькі будинки
самотні у великому місті
короткозорі
без окулярів
не помічають мене
поки я до них не підійду
Люблю розповідати їм
про всеохоплюючу урбанізацію
про купу незрозумілих їм речей
і слухати як вони підтакують
ці колишні цегляні інтелігенти
з освітою в два поверхи
що гріють горобців
під полисілими дахами

Люблю чорноземи
після квітневого дощу
обліплені білими пелюстками
та безперспективними пуп’янками
їх так хочеться зібрати в долоні
і зігріти своїм теплом
Маленькі пелюстки-сирітки
дивляться своїми святими очима
придушені колесами
притоптані ногами
дивляться
заглядаються нам в душі
шукають місце для себе
але душі
вже давно переповнені амбіціями
наче автобус пенсіонерами
Люблю повітря
що розстелилось над землею
після квітневого дощу
воно пахне пелюстками
що відлітають в Рай

Люблю осінніх псів бездомних
Відвагу вовчу і снагу,
Люблю по-вінницьки невтомних,
Брудних на першому снігу;
Люблю сумний холодний вечір,
Що зупинився десь поблизу,
І кострубаті руки хмизу,
Що загубили свої плечі.
Люблю слизькі і мокрі вікна.
Які так хочеться помити,
Люблю на повний місяць вити,
Не констатуючи свій вік. На
Всіх перехожих наплювати,
Бездомним псом втекти із міста,
Туди, де Буг ще зовсім чистий,
Туди, де я чогось ще варта.

Люблю вдосвітню тишу
цієї кімнати
де легко і врівноважено
дихає повітря моїми легенями
і думки
сковзаються по білій стелі
на ковзанах гострих почуттів
замріяно
під акомпонемент мовчання
Капризно потягається на підвіконні
сонна троянда
і кліпає на мене
напіврозплющеним пуп’янком
бачиш
її розбудило
тремтіння мого серця
Ось і перші промені сонця
теплими носиками
торкаються щік
В тишу моєї кімнати
дзвінко і різноголосо
вривається
р а н о к

Галерея душ
хроніка минулого
піди пошукай свою
он бачиш
чиясь душа світла і гарна
наче у немовляти
а он
беззуба і зморщена
з рубцями від ударів долі
а ось подивися
біле полотно
з маленькою чорною цяткою
а поряд ще одне
і ще одне
і ще
ці душі
нічого не варті
це просто
банальна фіксація
людського тіла
яке народилось і вмерло
і навіть
не відчуло різниці
Тобі не здалося
що їх стало забагато

Не боїшся позувати ?

З якого поля йдуть єдинороги
У сни мої уже четверту ніч,
В оголені пейзажі протиріч,
Що плутають уяву... чи дорогу

У кращий світ, захований в мені,
Де тіні мрій пророчі... чи пропащі?
І білогриві сни у темні хащі
Везуть мене на вигнутій спині...

Стискаю у долоні сонце зрання,
Ним спалюю я тисячі страхів.
Світає... І шпилі міських дахів,
Немов єдинороги, сплять в тумані...

І

Світло у кошику
Сніг помаранчевий
Білим був начебто

ІІ

Серце із блискавок
Грім у душі
Як ти змужнів

ІІІ

Небо в метеликах
Спека невдовзі
Ти у дорозі

IV

Туман у волоссі
Перший гербарій
Листок до листка – пара

Я віддамся дощу, він мене огорне своїм тілом,
Цілуватиме довго, повільно і трохи невміло,
Кожна крапля відчує мене, і без жодних табу
Дощ зі мною сьогодні такий, яким ти не був,
І ніколи не станеш...Веселкою над небосхилом
Вигну спину, відпущу на волю усі кольори,
Проковтнувши небесну жагу, я народжую силу
І, як блискавка, гасну і падаю догори...

Поезія
це наче магія
буває добра
світла
біла
а буває чорна
Поет нагадує мені дивака
у конусоподібній шапчині
кольору його поезії
який повсякчас нацуплює
завеликі окуляри на носа
а вони
неслухняно з’їжджають
і не дають змоги
нормально вчитатися
у стару
запорошену пилом
книгу з рецептами приготування
тих чи інших віршів
У кожному рецепті
перший рядок однаковий
Спочатку було Слово
а от яке
це вже на смак поета
далі додати
оберемок емоцій
пригоршню ерудиції
образності рівно стільки
щоб вірш
не був перенасиченим
і на кінчику ножа
сарказму
Усе це поставити
на вогонь власної критики
але до кипіння
не доводити
усе зайве випарується
згодом
І якщо ваша поезія
перемагає буденну реальність
вітаю вас
ви справжній Чарівник
і я знімаю перед вами
свою конусоподібну шапчину
кольору
моєї поезії

Калюжі по асфальту розповзлися
Своїм жовтневим темно-сизим оком,
Вбирають хмари сльозогінний спокій,
Гойдається в екстазі мокре листя,

Туман розлігся в екзотичній позі,
Здається, з того краю цього літа,
І осінь сива дивиться невмито
Мені у вічі, наче світла просить,

Велике місто спить, і тільки ранок
Блукає у вологому тумані.
Холодні поцілунки на прощання,
Осінній подих ночі наостанок.

Ти ночами
викрадаєш мої сни
і на ранок
мені їх розповідаєш
я дивуюсь -
які вони веселкові
хоч і знаю що це мої
та й навіщо мені сни
якщо у мене є
ти

Банькате небо нахилилось
І задивилось в саму душу,
А можна я хоч трошки вкушу
Від райських яблук? Находилась

Земля круг сонця. Сил немає.
І тисячі холодних днів
Ти стати ангелом хотів,
А крила мохом обростають.

Йду мокрим лісом, наче небом,
І пріє зморщена душа,
А ти коли-небудь лежав
На хмарі? Що тобі ще треба?

Всі зайві кроки утекли.
Торкаюся спокуси ніжно,
А яблука лишились грішні,
Якщо їх перед цим спекли?

На кожне плече по крилу
у кожну долоню по серцю,
відчуй, що це таке,
коли розриваєшся навпіл.
Язичницький регіт за спиною,
нагострені ікла і кігті,
відчуй себе краще мавпою,
тоді ніхто тебе не помітить.
Ти сам...
Небеса в перламутрі,
загорнута думка в папір
(це щоб її не забути)
і кілька віршів у пакеті,
і мрії закладки до снів,
і більше нічого...
Лиш німб лежить біля ніг...
Відчув себе майжеангелом?

Не встиг...

А ця зима, як губи смерті - синя,
І вії злиплись під вагою снів.
Як холодно! - то вкрийся павутинням.
Як сумно! - пошукай під снігом слів.

Шматочок криги у руках - люстерко,
Розбий його об тишу на прощання,
І відлік часу з пам’яті вже стерто,
І від нудьги замерз мій вірш останній.

Купляйте сонце - грійте собі руки,
І хукайте на змерзлі сновидіння.
О, що за щастя ця зимова мука…-
Агонія душевного проміння.

Нещасні голодні неприбрані будинки...
для них завжди ношу торбу пліток,
щоб не гавкали.
Здалеку мене помічають
і так відверто лащаться,
аж навіть не віриться,
що вони мене полюбили.
Такі старі та беззахисні
цеглина за цеглиною
відходять у кращий світ...
Якщо вам не байдуже,
наступного разу,
проходячи повз будинок,
не поцурайтесь погладити
його мокру морду,
він не вкусить,
якщо відчує
тепло хронічного співчуття...

Божевільня -
притулок для Наполеонів, Людовиків і Генріхів,
Маргарит, Альфонсин і Касандр,
притулок для стомлених душ,
яким набридло
розумно відповідати
на дурні запитання
і думати так,
як думають інші,
і навіть у дзеркалі
бачити риси того я,
яким бачать їх інші.
Божевільні
рідко бувають у відчаї,
вони не жалкують
за розбитою пляшкою вина,
їх не цікавлять економічні кризи,
не зачіпають чужі проблеми.
Божевільним
все одно навіть як їх звати,
головне, щоб у місячні ночі
медсестра дозволяла літати.
Божевільні,
усі люди, мабуть, божевільні,
просто вони не знають
усіх симптомів
втрачання здорового глузду.

Тікай кудись у світ астральних тіл
де крила зіткані з густого кисню
бо під хрестом два яруси могил
наставили на тебе гострі списи

Тікай в тумани зоряного пилу
і там шукай фантазію свою
он бачиш то літають мої крила
а я прикута до землі стою

Тікай
хай вивернеться світ утробою
святкує цвинтар ще одні хрестини
найперший страх землі - це ксенофобія
лякаєшся нових облич - дивися в спини

Бувають
такі моменти в житті
коли все здається таким
незрозумілим
і нікому не потрібним
що хочеться просто втекти кудись
від цього брудного
аж жовтого світу
розкресленого на дві паралелі
в одній з яких
живу я
а іншої зовсім не знаю
В такі моменти
мені являється мій ангел
він сідає на підвіконня
охайно
по-небесному
складає свої
біліші за сніг крила
за спиною
як метелик
і розповідає мені
про ту іншу паралель
про той прихований тут-таки
у цьому величезному світі
той
іншій світ
де небесних ангелів немає
є тільки ті
чорні ангели
з білими
лукавими посмішками
зміїними язиками
і червоними очима
Але мій ангел
не такий
він чистий
праведний
він охороняє мене
від цієї іншої паралелі
і зараз
я думаю разом з ним
і пишу його рукою
золотим пером
яке бачу
чомусь тільки я
і мій ангел
Мій ангел
одягнений у білу одіж
і в нього біле волосся
але над його головою
сяє золотий німб
який на диво
не осліплює мене
а ще у нього
блакитні очі
і в мене блакитні очі
але всі чомусь кажуть
що карі
І ніхто не вірить мені
що у мене є
ангел
І він тими вечорами
коли моє життя
здається порожнім
і безкорисним
показує мені
ту паралель
Я бачу
низку брудних забігайлівок
у приміській зоні
біля яких
стоять дівчата
які занадто рано
стали жінками
з білими очима
і порожніми душами
В них немає такого ангела
як мій
в них є один на всіх
який не дає їм права
на душу
чи то пак не продає її
назад
Виявляється
душа -
це така суміш
поганої і хорошої енергії
і в залежності від того
чого більше
ціна душі
то падає
то піднімається
Душі цих маленьких жінок
уже нікому не потрібні
навіть чорному ангелу
адже
його основна пожива -
спокуса душ невинних
чистих
світлих
білих-білих
як крила мого ангела
Напевне
не всім щастить так
як мені
Інколи
хочеться закричати -
дивіться
ось він
мій ангел з блакитними очима
ось вона
Божа рука
у мене на плечі
але ангел мене зупиняє -
мовчи
мовчи
навіщо комусь знати
вони все одно не повірять
Ніхто не повірить
що всі негаразди
можна розповісти
білому ангелу
Більшість
намагається втопити їх
у вогненній воді
або забутись
у наркотиках
Я бачу
як перед очима
тих нещасних
нерозуміючих
осліплених людей
скачуть бісики
веселять їм душу
знецінюють їм душу
а з деякими
навіть торгуються
ось тобі ще грам кайфу
а ти свою душу продай
Один
два
три
продано
Вам сьогодні пощастило
ви дістали
непогані гроші
за вашу нікчемну душу
вам їх вистачить
до ранку
А що буде ранком
Ранку не буде
Я дивлюсь у ту паралель
слухаю мого білого ангела
і навіщо
він показує мені
ті порожні душі
Невже щоб я боялася
Ні
мій ангел
мене ніколи не лякає
він сидить на підвіконні
хоч би ніхто
не зайшов у кімнату
бо йому доведеться зникнути
а я зостанусь на самоті
у товаристві людей

Танцюй танцюй
під цю шалену музику
під регіт хмільних чоловіків
із жадібними очима
вони ще ніколи не бачили
такої яскравої жінки
у цьому безбарвному місті
Танцюй танцюй
поки стане сили
аби вони в тобі не побачили
зляканого дівчиська
Танцюй
босими ногами
топчи цю жорстоку землю
що тебе породила
вуличною танцівницею
Танцюй
незважаючи на плин Часу
він тобі підкоряється
він зупиняється на міській площі
стає на одне коліно
і сповільна тобі аплодує
отримуючи у відповідь
повітряні поцілунки
Танцюй
о спокуслива жрице
поповнюючи скарбницю
храму бажання
безжально розбитими серцями
Танцюй
не залишаючи шансів
жодній гідній суперниці
доки твій бог
дозволяє тобі танцювати
танцюй

Мордаті хмари посміхалися невміло,
Щомиті змінюючи кольори зубів,
Але шкода, що їх ніхто не зрозумів,
Адже вони сьогодні з нами говорили.

Мовчання втомлює – це кілька тонн води,
Які у відчаї розплакалися тихо,
Затарабанили слова по сірих стріхах
І від ударів розбивались на склади...

Позіхає вечір хворобливо
і лягає втомлено на місто
совість не буває зовсім чиста
у таких як в тебе особливо

Впала зірка у холодні роси
наче зуб молочний з рота неба
ти такий закоханий у себе
або дуже одинокий просто

Дихає земля на повні груди
кисню залишилось небагато
і до ранку ти не будеш спати
повний місяць
_______________виють вовколюди

По обіді залиши це місто
лиш не зачиняй по собі двері
раптом неприкаяній химері
буде важко у вікно пролізти

Думки на теми світостворення
за собою несуть спотворення
дійсності
і ніхто не скаже
як мене звати
доки не навчиться
розмовляти
Як банально
і хочеться спати
Ні
спочатку світ врятувати
а потім трошки поспати
Ми пацифісти
ми за мир
на все інше нам наплювати
Чи варто бути собою
якщо тебе
не хочуть сприймати
Варто
Варто вірити і помирати
Я вірю в себе
тому напевне
житиму вічно
Егоїстично
але логічно

Місто хворіло грипом,
Кашляло цигарками,
Лисий шматочок карми
На перехожих гиркав.

Морок чужих підвалів
Твого плеча торкнувся,
Хтось тобі посміхнувся
В тому куточку зали.

Сиві пейзажі диму,
Пензель засох на дріт,
Ти, мов наземний кріт,
Що переріс в людину.

Зморений кисень в носі
Чимось гидким лоскоче,
День - це лиш тінь від ночі,
Рік - це постійна осінь.

Дощові хмари
кров’яні згустки
у венах неба
витягають з людей
енергію світла
і з кожним дощем
душа темніє
гіркне
і пахне осіннім лісом
і десь в глибині
ще теплиться літо
маленьким сонячним зайчиком
мружить свої оченята
важко дивитись в небо
що набрякає дощами
Ці захмарені вени
в ногах неба
ними так важко ходити
і так легко впасти
на наші душі
гнилим дощем
Може хоч хтось
спробує вилікувати
маленький шматочок неба
у себе над головою
життєдайною терапією
свого єства

Як жаль: цей світ - не для пророків.
Тут у пробірках рік за роком
Вирощують псевдолюдей.

Твій храм помер. На тому світі
Йому судилося ще жити,
А ти небажаний ніде.

Ти знаєш сам, чого ти вартий,
Тебе давно програли в карти,
А в тебе, як завжди, "хрести".

Ти мусиш в чомусь теж зізнатись,
Землі набридло обертатись,
Візьми хоч глобус покрути.

І
Аккум

Вже вкотре
над цією пустелею
сонце хворіє на лихоманку
і температура
що зашкалює за 40
збивається лише нічними антибіотиками
всього на декілька годин
Сонце
втомлене і змучене
все блідшає і блідшає
од чого і піски страждають на білокрів’я
Їм важко
Піщана країна не вдоволена
і кожна порядна піщинка
живе лише патріотизмом
Отак без крові загинуть усі

Безвітряно


ІІ
Каракум

Це знущання просто чорна несправедливість
Піщана країна
готується до бунту
білі бліді піщинки
бігають одна за одною по колу
все швидше і швидше
у вухах вже свистить вітер
і темніє в очах
Смерч
карасмерч
радісно наївним повстанцям
вони дикі
і не бачать за чужими спинами
хворого сонця
хоча й воно вже давно
знаходиться у стані ремісії
Раби
чорні-чорні раби
знову стають на коліна

Не розлютіть акімператора


ІІІ
Кизилкум

Сьогодні в піщаній державі
червоний день календаря
Кожна мільйонна піщинка
вже розтерта у порох
і тільки
краплі кривавого пилу
сіються через сито долонь
Сонце заходить червоно

Завтра чекайте вітру

Схилили голови хрести,
Обтяжені вагою неба,
І що тобі від мене треба,
Жорстокий світе? Відпусти
Мені гріхи, свята Маріє,
Я в снах не бачу кольорів,
І на руках моїх зомлів
Останній промінь. Я не смію
Тобі у чомусь відмовляти,
Я свій протест тримаю в собі,
Життя перетворилось в хобі -
Збираю світло душ строкатих.

Заглядає місяць
в щілини покинутого храму
там
чиїсь тіні
правлять месу
Стиглі яблука
лунко падають
репаються від болю
прикладають боки
до холодної роси
пахнуть солодко-солодко
навіть місяцеві заздрісно
Тіні виходять з храму
і збирають яблука
у сріблясті кошики
і знову повертаються в храм
жадібно задивляючись
на повний місяць
на те найбільше яблуко
яке ніяк
не зірвати

Біля річки
стоїть фортеця
стара наче втома
і ліниво позіхає
у сухе надвечір’я
і останній серпневий день
знесилено падає
в обійми осені
і тягне туди спогади
забутої фортеці
що обросла мохом давнини
наче бородавками
Ніхто сюди не приходить
окрім хіба місяця
повним
він нагадує молодість
а щербатим
зруйноване Зараз
але сьогодні
якась нахабна хмара
сховала місяць за пазуху
і у суцільній темряві
зітхає фортеця минулим
глухо і протяжно
їй болить її кам’яна голова
напевне на зміну майбутнього

Безумство, але не самотність,
І дихання нерівномірне,
Остання надія і віра...
В майбутнє!..

Стілець і дві зламані ніжки –
Виправне каліцтво доволі,
Якщо нам дерева дозволять...
Мабуть, ні!..

Читаєш молитву востаннє,
Але сподіваюсь не вперше,
За тих, хто живий, і за мерших...
Так треба!..

І ти навернешся у віру,
А я обернусь на надію,
Але на любов не посмію...
До тебе!..

у цьому місті
як завжди
людно
накурено
аж туманно
кричать ворони
за твоєю спиною
ти їх не бачиш
твої очі
дивляться лише вперед
це така гра
назад не можна
це гра у війну
з цим містом
що сліпить очі
яскравими спалахами
ілюмінації
грай далі
у цю війну
але не забувай
що саме тут
у цьому місті
ти
простий
дерев'яний
солдатик

Поранена істина мого я
навколішки
п’є з джерела воду
наче косуля
і боязко оглядається
на смугастих тигрів реальності
що прикидаються мрійливими зебрами
а потім раптово
впиваються в горлянку
Чому вони мене переслідують
я знаю
вони мене ненавидять за те
що я здалеку відчуваю
їх хижий буденний подих

Коли наступає вечір
чудернацька жінка
сідає у ступу
бере мітлу
і злітає у небо
Там вона
старанно витирає зорі від пилюки
обережно вимітає павутиння
з небесних закутків
Буває
вона задумується про щось
особисте
і зіштовхує ненароком зірку
тоді щоб виправитись
вона виконує комусь бажання
Інколи її помічають люди
і думають
що це відьма викрадає зорі
і складають про неї
моторошні історії
А коли чудернацька жінка хворіє
ночі стають
темними-темними
а ранки
сірими-сірими
Тому побажайте цій жінці
доброго здоров’я
бо хто ж тоді
прибиратиме вам небо

Знов ночами тиняються наші приховані риси -
Невимовний розхристаний біль із безсоння німого,
Он на розі стара продає очманілі нарциси,
Що зів’яли від того, що дихали старістю довго.

На порозі заснула весна, березнева приблуда,
Третій тиждень підряд їй одне і те ж саме все сниться,
А повз неї проходять надмірно напудрені люди,
Наче зморщені яблука в дуже похилому віці.

А у крані немає живої води... Я не в змозі
Залатати це місто сумне листопадово-лисе,
За якісь копійки он на тому (не бачите?) розі
Відкуповую старість у сивих зів’ялих нарцисах.

Несамовита жага
і обурення світу
і все це в одному погляді
де гусне уява
і стає гіркою на смак
напевне щось не так
Сухий листок
розсипався у руках
розвію по вітру
його прах
тепер він буде повсюди
А на тому березі шосе
живуть люди
ховають в конверти
свої роки
відправляють в минуле
У голові міста
розриваються кулі
уповільненої дії
І чотири світових повії
Південь Північ Захід і Схід
не зваблять тебе
і загинуть від
усіх болячок планети
Ну де ти
де ти
ти
відпускаю тебе
іди
геть від потвор і примар
у тебе особливий дар
не бачити всього цього
так довго
А в небі
висить оранжева таця
об’єкт галюцинацій
і я захлинаюсь
повітрям гарячим
іди
поки не бачу
погляд на здачу
лиш
залиш

Ніч розтинає свідомість
І зачинено двері
Це не я а натомість
Мій портрет на папері

Зайва обручка на пальці
Ніхто мене не тримає
Голодна осінь на кальцій
Кістляві дерева ламає

У забороненій зоні
Залишаюсь сама
Доволі спокійна ззовні
Зима

Скоро північ. Існую своїм ще недоспаним сном,
І купається місяць в бокалі з холодним вином,
Гороскоп за півроку назад не збувається досі,
Мені маришся ти, прокидаюся - поруч спить осінь.

Недописаний вірш позіхає у стелю трикрапкою,
Він знущання мої ще потерпить до ранку чи довше...
А надворі туман в окулярах смішних і з краваткою
Залицяється знову до тих, що кохають за гроші.

Засинає гербарій в долонях зеленого кошика,
Відчуваючи запах осінніх парфумів у тиші,
Я вже майже прокинулась, тільки полежу ще трошечки
І у місячнім сяєві свого вірша все ж допишу.

Я забираю свій останній дощ,
Який Ви навіть не допили,
В цій жмені – оберемок сили
Вам непідвладний. (Ну то й що ж?)

Останній подих. Скло... Міраж?
Ваш образ в одязі примари
Такий прозорий, але марно
Мене лякати. (Надто аж.)

У мені страху на півкварти,
Непередбачений підхід?
І я залежна лише від
Себе самої. Може й варто

Про Вас забути. Та не хочу,
Нехай хоч всі дощі на спину,
І Ви – ковток адреналіну,
Який ковтне мене. (Це точно.)

Цей понеділок починається з вечері,
Коли я живлюся фантазією снів,
І хтось невидимий назавжди полетів,
Лише автограф залишивши на папері.

Мене дратують кроки перехожих,
Сміття на вулицях і сторінках газет,
Я зависаю в медитації тривожно
І поринаю у парад планет.

Мені набридло світло ліхтаря,
Що підробляє сонячним дублером...
Застиг автограф тінню на папері,
Як доказ існування твого я...