Директор супермаркету викликав «на килим» зав. відділом кадрів.
— Ганно Миколаївно, це ваш витвір епістолярного жанру: “На посаду нічного сторожа потрібен чоловік від 60 років. При собі мати медичну довідку (бажаний діагноз: аденома простати і хвороба печінки)?”
— Так.
— І як це розуміти?
— Дуже просто. Аденома простати не дає ночами спати , а хвора печінка — не дозволяє вживати алкоголь.
— Ваша правда... А вік?
— Коли тобі сьомий десяток — вже не до крадіжок: про спасіння душі пора подумати.
— Дійсно, пора - тихо мовив директор і замислився.
5.11.13р.

Юля була з породи сучасних жінок, які не надто поспішають виконати своє головне земне призначення – народити дітей.
Вона мала чудово розвинене почуття власної гідності і не без підстав: чудовий клімат інтелігентної сім’ї, де вона була молодшою з двох дітей, успішне навчання в загальноосвітній і музичній школах, історичний факультет університету, престижна робота, безліч знайомств і вечірок впевнено несли її жвавим потоком життя. Жодна із пристаней, які їй зустрічались, не були настільки привабливими і особливими, аби надовго утримати. Окрім, хіба що, студентського кохання до молодого, але вже досить популярного поета нової хвилі, який викладав на їхньому курсі. Студентки частенько в нього закохувались. І вона не стала виключенням. Та хіба це дивно, коли ти кожного дня бачиш і навіть спілкуєшся з живим „Гуру” сучасної поезії, а він серед десятків захоплених поглядів обирає саме твій. Коли на практичних заняттях він підходить до твого столу, нахиляється, ледь торкаючись твого плеча і тихо говорить, з тобою насправді відбувається щось неймовірне: оксамитовий голос проникає у підсвідомість, оминаючи всілякі найсучасніші захисні редути інтелекту, немов літак-невидимка „Stelz” – систему ПВО, і викликає глибинні вібрації юного, чуйного дівочого тіла, готового підкоритися, наче гіпнотизеру, будь-якому його наказу: ставши гітарою, заспівати в умілих руках музиканта-віртуоза досі ніким не чуту сюїту кохання. Ти піднімаєш очі і, зустрівшись з проникливим поглядом, легесенько тремтиш. Серце, немов величезний барабан духового оркестру нещадно гупає у скронях, заглушаючи його слова. Тимчасово не здатна мислити, дивишся на нього, не кліпаючи очима, доки він не замовкає. Не впевнений у результатах своїх зусиль, він питає, чи тобі все зрозуміло, а ти, частково отямившись, інстинктивно обманюєш його, ствердно киваючи головою, аби не видатись повною дурепою. Трохи здивований твоєю реакцією він ще деякий час уважно дивиться в твої очі і врешті решт помічає там дещо більше за жадобу до знань, вихованість і повагу до викладача. Ніяковіючи від твоєї відвертості він соромиться і поспішно йде, аби зібратися з думками, осмислити те, що відбулось. Ти червонієш, а мозок, скориставшись моментом, знову бере керування на себе, впевнено відповідаючи на незручне запитання, ніби доповідач на прес-конференції, мовляв: „Нічого особливого не сталось. Зустрілись поглядами і все.”
Твій внутрішній голос розуміє, що все зовсім не так, однак мовчить, адже ви – одна команда.
Далі йдуть інші заняття, спілкування з подругами за кавою... Але ввечері, коли звільняєшся від різних побутових справ і залишаєшся наодинці, ти пригадуєш бентежний епізод і прокручуєш його у пам’яті, ніби фільм, знову переживаючи зворушливо-приємні почуття. Цей кіно-перегляд настільки захоплює, що ти, як професійний сценарист, починаєш розвивати події. Тобі вдається переглянути з десяток різних дублів, але жоден не задовольняє тебе повністю. Ти сумніваєшся в можливості побаченого і це не дає тобі спокою. Схвильована, ти ще довго витаєш у мріях, доки зморений організм, втративши терпець, „вимикається” і засинає.
Пізніше, за кілька місяців, коли знесилені пристрасті вляглися, наче могутній буревій, що пронісся південними штатами Америки, залишивши понівечені будівлі, зламані дерева, перекинуті авто і затоплені містечка: без доріг, електрики, їжі та транспорту, Юля зрозуміла одну просту істину: “Кохання – це не та, казково осяяна від щастя, оспівана безліччю поетів, прикрашена до невпізнанності макіяжем, вишуканою зачіскою, білосніжним шлюбним платтям, окроплена бризками шампанського і скріплена поцілунком на очах у найближчої рідні і кількох десятків близьких та рідних святкова мить, що буде тривати вічність, а небезпечна, сповнена несподіванок і всіляких перепон мандрівка океаном життя на крихітному човні”.
Кохання – це залежність. І чим більше ти залежиш – тим вразливішою стаєш, як хворий діабетом: кілька годин без інсуліну – і починаєш помирати.
Саме так: коли не отримуєш бажану дозу кохання – ти помираєш. Принаймні, якась частинка тебе перестає жити. І є тільки один вихід - взаємна залежність. Причому, ти інстинктивно намагаєшся залежати менше, хоч на крапельку менше, аніж він. Хто менше залежить, той і буде капітаном Вашого спільного човна.
Після невдалого роману з поетом нової хвилі Юля не стала ненавидіти чоловіків і не розчарувалась у коханні. Ні. Вона стала “стріляним горобчиком”. І це зробило її мудрішою, набагато мудрішою: Тепер вона сама буде „Гуру”. Тепер на неї будуть спрямовані десятки пар зацікавлених очей. Тепер інші, наче метелики, будуть летіти на світло її погляду, з надією, що Вона їх помітить.
Юля була доволі симпатичною, хоч і не бездоганно красивою. Недоліки своєї зовнішності вміло компенсувала чудовим почуттям гумору, а чуттєва сексуальність в поєднанні з природною скромністю, приправлені вишуканим смаком у одязі та макіяжі, надавали її особі такого магнетизму, що більшість чоловіків впивались спраглими очима і супроводжували, мов зачаровані, доки вона не зникала з поля зору. Якби їхні думки прозвучали вголос, то навколо неї можна було б почути схвильований гомін: “Овва!.. Яка киця!.. Ти глянь, які груди!.. А які сідниці! Богиня!..Ну, нічого собі! І я таку хочу...”
Звісно, це її тішило, надавало впевненості у сьогоднішньому і навіть, завтрашньому днях.
Перса мала і справді звабливі: невеличкі, але пружні і живі. До імплантантів ставилась зневажливо, як і до їх власниць. Юля взагалі критично ставилась до будь-яких протезів, окрім зубних. А силіконові груди — це навіть не протез, — це театральна бутафорія. Зубами-протезами можна жувати їжу, на ногах-протезах можна ходити, а ось грудьми-протезами дитину не нагодуєш.
Юля ніколи не плакала — принаймні, намагалась. Хотіла завжди бути привабливою. А кого привабиш слізьми чи невдоволеним виглядом? Будь хто скоріше розділить твою радість, ніж роздратування. Навіть у дзеркало не дивилась, коли була не в гуморі: не любила собі не подобатись. Хіба що у ванній кімнаті непомітно випускала кілька солоних сліз, які тут же губились серед тисяч звичайних крапель води.
Чоловіки полюбляють дивуватися і володіти. Вона це відчувала усім своїм жіночим єством, на рівні інстинкту, відпрацьованого у сотнях поколінь предків по жіночій лінії: “Кожного дня маєш бути інакша, не така, як вчора. Хай обранець щоразу відкриває книгу твоєї особистості на іншій сторінці — новій, незнаній, таємничій, з яскравими ілюстраціями. Помани, розпали в ньому бажання заволодіти тобою, змусь попотіти, перш, ніж підкоритись. Нагороди його зусилля: хай відчує себе твоїм володарем. Але завтра — ти знову нова, непрочитана і нескорена.”
У свої двадцять три Юля вже чудово знала основний закон реклами: “Гарну рекламу оплачують покупці, а невдалу — рекламодавці”.
Кожна жінка, приміряючи на себе одяг, взуття, макіяж, погляд чи посмішку, має пам’ятати це, як першу заповідь, від якої залежить її успіх.

За столом юрмилась весела компанія. Василь потайки милувався Юленькою, дивуючись тим, як решта спрямувала погляди на телевізор, в очікуванні, коли стрілки годинника сповістять про прихід Нового року. Одночасно з останнім ударом по традиції мали загадати бажання і випити за їх здійснення. У кришталевих келихах пінилось рожеве шампанське і сотні бульбашок, ніби новонароджені мрії, спливали на поверхню і лопались, наповнюючи п’янким ароматом легені і помисли учасників цього священнодійства, названого у народі коротким словом “свято”. Василь відчув, як в його серці посіялось зернятко мрії і залпом осушив свій келих, аби найменша бульбашка не була втрачена.
Новорічна ніч вступила у свої права. Всі веселились, жартували, їли, пили, проголошували тости. Яка ж це чудова і мудра знахідка предків: привселюдно говорити компліменти, висловлювати подяки і побажання, намічати плани, аби всі, хто проникся позитивними думками і почуттями, осушили свої келихи, наповнюючись відчуттям прекрасного і віри в себе.
Потім влаштували танці. Здавалось, один Василь був чимось стурбований. Він даремно намагався зустрітись поглядом з Юлею, але вона, ніби навмисно, уникала візуального контакту. В решті-решт, чоловік не витримав такого знущання і запросив її на танець. Танцював він приблизно так, як ведмідь у цирку, але вона ризикнула своїми стрункими ніжками і витонченими туфельками, за що отримала від нього бонусні бали у шкалі оцінки жіночої привабливості, хоч у цьому і не було потреби, бо Юля й без цього затьмарила всіх його попередніх симпатій. Жінка граціозно поклала свої гнучкі, як лоза, руки йому на плечі, а він обережно, наче боявся зламати, тримав її за тонку талію і вони неспішно пливли на хвилях мелодійних звуків. Дивлячись зверху, він, як водій-професіонал, підмічав її жіночі принади і подумки відпускав компліменти. На мові автолюбителя це звучало приблизно так:” Яка краса: „ходова” – м’яка, як у „мерседеса”, „бампери”(груди) і облицювання – як у „Феррарі”, салон (шкіра) – велюр, оптика (очі) – сині з сучасною підсвіткою...”
Та ніщо не триває вічно. І ця, найчарівніша у Василевому житті, Новорічна ніч поступово затихала. Втомлені гості почали розходитись по домівках. Юля залишалась ночувати у Люби, а Василь разом з дружиною мав повертатись до “сімейного вогнища”. Йому зовсім не хотілось розлучатися з жінкою, яка йому так припала до душі. Окрилене романтичними почуттями тіло рвалась до неї у обійми, але обов'язки чоловіка і батька, ніби кайдани, стримували від радикальних вчинків.
Вдома чоловік прийняв теплий душ, аби зняти нервове напруження. Але сьогодні цей випробуваний засіб не спрацював. Втомлений чоловік пірнув під ковдру, вмощуючись поряд зі сплячою дружиною. Але нереалізований чоловічий потенціал, наче той вулкан, клекотів усередині, не даючи заснути. Уява — талановита художниця, рівна по майстерності Мікеланджело і Леонардо, - малювала напівоголену Юлю: звабливу, ніжну, сексуальну. Не відкриваючи очей, аби не втратити своїх фантазій, чоловік почав ніжно обіймати, пестити і цілувати сонну Марусю, запрошуючи її до любощів. Вона, потроху звільняючись від пут сну, вступала у гру. Василь не міг більше стримуватись, і перейшов до активних дій дещо швидше, ніж того хотіла дружина, але його енергія і натиск дали їй таке глибоке задоволення, якого вона вже давно не отримувала. На чоловічий стогін жінка відгукувалась, ніби відлунням, зойками і криком, аж доки вони разом не затихли у обіймах. Приходячи до тями після такого буремного сексу, Маруся відчувала себе, як у раю. На щастя, вона не знала, що подумки її чоловік кохався не з нею, а з іншою жінкою.
Виснажений, мов іграшковий зайчик з рекламного ролика батарейок „Дюрасел”, Василь заснув, провалившись у темні глибини океану Морфея. Лише під ранок, дивний сон, чи то “вірус”, заполонив його операційну систему. Наснилось, що їде він на авто по знайомій трасі. Стрічка дороги неспішно біжить через ліс. Ще здалеку вгледів точену жіночу фігурку, що голосувала на узбіччі, аби хто підвіз. Зазвичай кожного дня чимало молодих, привабливих жінок водії бачать на зупинках і узбіччях доріг. Але ця була не така – зовсім не схожа на жриць найдревнішої професії: пристойно одягнена, без зайвого макіяжу та ще й з валізами. Василь зупинив авто і вийшов, аби допомогти покласти речі, але жінка, на диво, якось дивно йому посміхнулась і нічого не кажучи, занурилась у ліс і пішла по стежині. Він озвався, але вона не відповіла. Поклавши речі в авто, здивований чоловік пішов за жінкою. Вона йшла повільно і граціозно. Він прискорився, однак відстань між ними не скорочувалась. Навкруги співали пташки, сонце між листям мерехтіло зайчиками. Коли Василь вже хотів повернути назад, жінка знову посміхнулась йому, поманивши за собою. Йому навіть спало на думку, що це – Мавка, але якась незнана сила підштовхувала йти за нею.
Аж ось, дерева розступились і він побачив затишну галявину з гарнесеньким будиночком і садочком, оздобленим різнобарвними квітами. Жіночка зайшла всередину, запрошуючи чоловіка слідувати за нею. Він ступив у напівтемну кімнату і протягнув руку, наче хотів помацати простір. На диво, його рука торкнулась чогось теплого, м’якого і звабливого на дотик. Чиясь голова повільно повернулась до нього і з посмішкою промовила: ”Лю-у-у-у-у-бий!” Лише тоді він розгледів, що то була корова, яку він тримав рукою за вим’я. Василь відсахнувся, але чиїсь міцні обійми не відпускали його. Ватага холодних, як лід, мурах пробігла по його спині, ховаючись у заростях волосся, від чого волосинки настовбурчились, як наелектризовані, а голова стала нагадувати переляканого їжака. Серце закалатало, а свідомість, наче рятівний жилет, витягла його з глибин царства сну на поверхню. Василь лежав у ліжку в обіймах дружини, однією рукою тримаючи її за груди. Маруся притиснула до нього своє велике, прикрашене численними жировими складками тюленяче тіло. На її обличчі світилась грайлива посмішка з написом: „Усе це – твоє!”
Приємно втішена надзвичайною сексуальною активністю чоловіка, вона підбадьорила його компліментом: ”Що, Васильку, іще хочеш? Ну ти – гігант! Стаханов з його рекордами – відпочиває!”
Чоловік здивовано дивився сонними очима навколо, потроху звикаючи до повернення у звичне, рутинне, до оскоми набридле шлюбне життя. Уважно оцінивши поглядом свою дружину він раптом усвідомив: як вона змінилась за останні шість років. Вогники в очах майже зовсім згасли, гарнесеньку шию, яку він так полюбляв цілувати тепер приховувало подвійне підборіддя, пружні сексуальні груди перетворились на дві ліниво обвислі півкулі, розміром з середній кавун, а гнучка талія безслідно потонула в огрядному животі, вкритому товстим шаром жиру. Лише губи залишились майже неушкодженими. Йому пригадалось, як нещодавно, вона хвалилась подругам:” Я задоволена життям. В мене є син, чоловік, достаток. А що мені ще треба?”
Ось що буває з людиною, яка, досягнувши своєї мети, зупинилась.
Василь ще продовжував кохати її ту – з минулого, – струнку, веселу, енергійну. Але нині Маруся стала блідою подобою, чи то невдалою карикатурою, на саму себе – колишню. Його дратувало і навіть ображало те, як вона бездумно, разом з власною особистістю, знищує все те, що він у ній кохав. Хтось втокмачив в їй не надто розумну голову, начебто „дорога до серця чоловіка проходить через його шлунок!” Дружина смачно готувала і щоденно протоптувала цю стежину, залишивши решту можливих шляхів на поталу непролазним бур’янам. Навіть сексуально-привабливою вона востаннє намагалась бути за мить до обміну обручками. Василеві цього було замало. Хотілось руху вперед, розвитку, розширення горизонтів, якоїсь новизни, різноманітності, а вдома його чекало затхле, одноманітне болото. Спершу чоловік намагався ділитись з дружиною своїми думками, почуттями, відкриттями. Він розповідав їй про те, що якихось десять тисяч років тому більша частина Британських островів, північна частина сучасної Німеччини і Польщі були вкриті льодовиком, завтовшки 400м. В той же час територія сучасної пустелі Сахари була зеленим, родючим оазисом! А всі люди - брати і сестри, бо в них, як стверджують вчені, одна праматір!
Слухаючи все це, вона округлювала очі, дивуючись: ”Навіщо він мені розповідає ці байки? Як це стосується мене, його і нашого сина?” В решті, не витримуючи навали абсолютно безкорисної, як їй здавалось, інформації, жінка перебивала Василя і починала говорити сама, як то кажуть, по суті справи: наскільки піднялись ціни на продукти харчування, де сьогодні у їхнього сина вискочив прищик і скільки разів він пукнув, попоївши горохового супу.
У Василя з’явилось таке відчуття, що їхній подружній тандем вичерпав свій ресурс, а обмін інформацією втратив будь-який сенс.
По мірі того, як дружина набирала вагу, прикрашаючи своє, в недалекому минулому, пружне і звабливе тіло целюлітом, вони все рідше разом вибирались “ у люди”. Чоловік почав соромитись того, що його друга половинка така неприваблива нечупара, бо поряд з нею виглядав “лохом” і невдахою.

Виходячи в люди ми ретельно, як до театральної вистави, готуємось, аби постати перед знайомими і , особливо незнайомими, в найвигіднішому ракурсі: підбираємо одяг, взуття, зачіску, грим згідно з тим образом і тією роллю, які вважаємо для себе найвигіднішими для майбутньої вистави. Ролі, які ми обираємо можуть змінюватись і трансформуватись, але одне правило є непорушним: враження, яке ми маємо справити, має бути найкращим.
Цього вечора в охайній двокімнатній квартирі спального району міста мільйонника святкували Новий Рік. Діючі особи були такі: Любов – двадцятивосьмирічна хлібосольна господиня, - розлучена, дітей не має; Таня – її молодша сестра, – студентка, вірна і віддана, потребує розуміння і надійного плеча (а хто ж його не потребує?); Василь і Маруся – сусіди поверхом нижче, – подружжя, п’ятий рік, як переїхали з села; Сергій – душевний, чуйний науковий співробітник, Юля – драматург, режисер-постановник, костюмер і талановита актриса власного театру – майстерно володіє різними ролями, залежно від обставин:
а) жінка-подарунок долі, несправедливо ображена і беззахисна,
б) зваблива кицька без зайвих комплексів,
в) жінка-вамп,
г) породиста норовиста кобилка, яка шукає багатого і щедрого володаря,
і т.д.
Кожен намагався викласти на поверхню свої найкращі якості – привабливу верхівку айсберга, а іншу, - підводну частину, - якнайглибше приховати.
Життя – вічний спектакль. Куди не поглянеш - всюди декорації, костюми, монологи, інтриги, сюжетні лінії. Кожен водночас і актор і глядач. Це грандіозне дійство захоплює, наче бурхливий потік і несе, як у пригодницькому трилері, розгортаючи ланцюжок непередбачених подій. Уявне перемішується з реальним, вигадане з дійсним, омріяне з досягнутим. Калейдоскоп театралізованих сцен перемішується в коктейль з інгредієнтів так, що навіть наймудріші не в змозі чітко відділити правду від вигадки.
Маруся – рожевощока, пишна, мов та паляниця, у свої 24 виглядала на всі 32. “Така вже доля у ранньої ягідки” - частенько співчувала власному зображенню у великому дзеркалі спальні, намагаючись зняти з себе будь-яку відповідальність. Ще не встиг стихнути гамір випускного вечора у сільській школі, як вона вже приміряла весільну сукню. А через півроку – народила. Дошлюбна поведінка — та, що вимагає від жінки регулярних зусиль, аби бути привабливою для чоловіків — просто не встигла стати для Марусі звичкою. Швидко виконавши програму-мінімум свого життя, вона дещо передчасно, як здавалось її чоловіку, перейшла відразу на фінішну стадію – вирощування дітей. Молода мама знехтувала золотим правилом жінки: “Бути привабливою скрізь і завжди, навіть на власних похоронах”. Це дало їй можливість не відмовляти собі у маленьких слабкостях: смачненько попоїсти, одягатись аби як, не дотримуватись режиму і спати досхочу. Напружуватись, аби зберегти фігуру і привабливу зовнішність, тим паче, збагачувати свій внутрішній світ вона вважала абсолютно зайвим. І справді: „Для чого?” Чоловік у неї вже є, а інші її особливо не хвилювали. „Чи приваблює вона свого чоловіка?” – така думка в її голові навіть не гостювала. Звісно, Маруся помічала зацікавлені погляди, якими Василь супроводжував привабливих жінок і дівчат. Інколи, їй навіть здавалось, що він соромиться її габаритів. Але власна лінь заспокійливо нашіптувала на вухо: „Що тут зробиш. Всі чоловіки – „кобелі”. Намагатись цьому протидіяти — марна справа”.
Дивлячись на своє гладеньке, без жодної зморшки, обличчя, вона собі подобалась. А те, що Василь акцентував свою увагу на інших — не таких привабливих частинах її тіла — самозакохано ігнорувала.
Новоспечена, ще не зцементована приятельськими стосунками різнобарвна компанія, розпалась на групки: Люба з Марусею вправлялись на кухні, Таня прикрашала ялинку, а Юля чаклувала над сервіровкою святкового столу. Чоловіки, не маючи спільних тем для розмови, розбрелись по квартирі: Василь — майстер на всі руки - впевнено орудував викруткою, ремонтуючи гірлянду, а Сергій занурився у Ольгину бібліотеку.
Порпаючись, у пошуках зниклого електричного контакту, Василь не переставав дивуватись китайському економічному диву: як може економіка зростати такими неймовірними темпами, виробляючи переважним чином неякісну, шкідливу для здоров'я і довкілля продукцію? Важко знайти людину, яка б не скуштувала “красивих неїстівних китайських цукерок”, але жага дешевої юшки продовжує підтримувати попит на товари з написом “made in China”. В решті-решт, здолавши традиційні недоробки китайських виробників, Василь вийшов покурити на сходовий майданчик. За хвилину, непомітно для інших, за ним мишкою шмигнула Юля. Вона рідко палила – лише у випадку крайньої потреби. Але сьогодні якраз і був той самий випадок. Беззвучно зачинивши за собою вхідні двері, молода жінка, грайлива і граціозна, як пантера, з хижо-звабливими вогниками у очах повільно, з напускною байдужістю, підійшла і оксамитовим голосом запитала, чи не знайдеться в нього, часом, сигарети. Кремезний чоловік від несподіванки на мить втратив дар мови і мислення, і завмер на затяжці. Його розширені груди неабияк пасували до атлетичної статури, нагадуючи Іллю Муромця, що збирається свиснути так, що сам Соловей-Розбійник міг би залишитись заїкою на все життя.. Пауза тривала кілька секунд, доки мозок, відчуваючи нестачу кисню, подав сигнал „SOS!”, звертаючись до легенів, аби ті не байдикували і забезпечили нормальний рух повітря у системі вентиляції. В перекладі на людську мову це звучало приблизно так: ”Альо, гараж”! Ви що там – обкурились, „бісові діти!” Забули де раки зимують? То я можу нагадати: підйом о шостій, зарядка, пробіжка 5км – все, як в армії! А ну, швидко працювати, трясця вашій матері!”
Вийшовши зі ступору, легені стиснулись, як пневматичний прес і потужний струмінь диму вирвався з його рота прямо Юлі в обличчя. Напівпрозорий потік повітря, змішаного з димом, легеньким вітерцем торкався жіночих губ і лагідно колихав кінчики розкішного волосся. Відчуття було не з приємних, але молодий чоловік в цю мить був так схожий на паротяг, часів громадянської війни, що вона не втрималась і пирснула від сміху. Приємно здивований, що все так добре для нього закінчилось, Василь і сам розреготався. Від його могутнього низького голосу щось затремтіло у неї в середині і тепла хвиля, наче цунамі, народжена внизу живота, покотила свої нестримні хвилі в усі боки, доводячи її тіло до тремтіння. Ніжно охоплюючи губами запропоновану сигарету, жінка трошки нахилилась, підносячи її до грайливого полум’я запальнички. Вправний язичок ніжно облизував білу, гладеньку поверхню з різних боків, то зближуючись, то відходячи вбік, лоскотав і грався, доки вона не розпалилась настільки, що впустила його в себе. Жар спопеляв її тіло і димок задоволення неспішно струмував догори, зайвий раз підтверджуючи, що саме там і є рай. Юля жадібно втягнула в себе цю швидкоплинну порцію задоволення з присмаком ментолу.
Її тіло, зголодніле і невдоволене так потребувало тепла і ласки!..
Ні, вона не була самотньою: минув лише тиждень, як пішла від свого колишнього, до речі – бізнесмена. Набридло жити в заміському домі, з кованими гратами на вікнах, який нагадував десятикамерну срібну клітку, де її одягали, годували, але – не любили. Заклопотаний „хазяїн” всі свої сили витрачав на бізнес, а до неї повертався знесилений, як вичавлений лимон. До інтиму частенько не доходило взагалі, а в ті рідкісні вечори, коли вона, не шкодуючи зусиль, використовувала весь свій арсенал звабливості, його „боєць” був

в’ялий і нікчемний, наче зірваний зморщений огірочок, що пролежав під палючим сонцем не один день. Та це лише півбіди. Головне, що вона цікавила його, не як особистість, а як “породиста кобилка”, якою він міг би похизуватись на всіляких тусовках, світських раутах і званих вечірках. А яка особистість стане з цим миритись?
Але сьогодні – все виглядало зовсім інакше. Її кмітливе око помітило, як сексуальне бажання, ігноруючи межі пристойності бугром випирало на Василевих штанях. До того ж запах... Запах домінантного самця пронизував її свідомість, паралізуючи мораль, етику та інші досягнення цивілізації. Серцебиття прискорилось і схвильовані груди ритмічно підіймались і опускались, ніби запрошуючи на „дикі танці”.
Чоловік невідривно дивися на її грайливі, сексуальні груди. Його очі навіть боялись кліпнути, аби не втратити ні миті цього дива. Руки аж тремтіли від бажання вхопити не досить глибоке декольте і розірвати плаття навпіл, аби визволити ці два милих колобочки з вишеньками на маківках з полону дорогої тканини і випустити їх на волю. В ту мить він навіть не здогадувався про те, скількох бідолах ті хитрющі колобки звели з розуму, роздягли до нитки, використали, „висмоктали”, „з’їли” і покинули. Від ненаситного бажання його очі налились кров’ю, наче у бика, якого дражнить тореадор. Серце гупало ковальським молотом, розпющуючи, ніби пластилінові фігурки, будь-які думки, окрім однієї: „Хочу її! Тут і зараз!” На підтвердження його слів, гудзик натужно заскрипів, з останніх сил намагаючись втримати ширінку від навали дикого звіра.
Втративши відчуття простору, часу і ситуації ці двоє, вже ладні були вибігти на вулицю, піймати машину і мчати у її затишне однокімнатне гніздечко, аби віддатися своїм бажанням. Дарма, що на вулиці мінус десять, а на ній тільки легке плаття; що він залишив гаманець в кишені піджака, а вона не взяла сумочку – їхні очі зустрілись і не хотіли розлучатись. Вони взялись за руки з наміром побігти сходами назустріч щастю.
В цю мить двері відчинились: з них визирнула зацікавлена Любов і запитала: ”Овва! То ось ви де! Ходімо швидше! Час сідати до столу!”.
Ця невчасна поява господині подіяла на них, як відро крижаної води, несподівано вилите на голову, що перебувала у стані алкогольного сп’яніння. Після кількох секунд нерішучості Юлія визволила свою руку з міцної чоловічої п’ятірні і пташкою пурхнула у відчинені двері. Чоловік неохоче посунув слідом.
7.03.2013р.

Вечоріло. До Нового року лишалось кілька годин. Місто, охоплене передсвятковою лихоманкою, гуло, мов стривожений вулик. Так було і здається, що так буде завжди.
Таня, студентка другого курсу Харківського Університету, також поспішала. Вже п'ята вечора, а вона ще без зачіски.
З неба, ніби з величезного пульверизатора, моросив дрібнесенький дощик. Було напрочуд тепло, але морозець — льодових справ майстер — робив свою справу, перетворюючи дороги і тротуари на блискучу ковзанку. Перехожі скорочували крок, йшли обережно і невпевнено, наче пінгвіни, кумедно вихиляючись у різні боки, аби втримати рівновагу. Невдахи, яким не вдалось уникнути падіння, емоційно, не добираючи слів, висловлювали все, що вони думають про таку погоду.
На пішохідному переході стояла бабуся. Її некрасиве обличчя було пошматоване глибокими зморшками, а великий крючкуватий ніс нависав над верхньою губою, вкритою коротесенькими чорними вусиками. Згорблене роками і незгодами тіло правицею спиралось на дерев'яну сучкувату палицю. Ліва рука цупко тримала затерту сумку, схожу на клунок — певно, з новорічними подарунками для самої себе. Світлофор привітно сигналізував: «Шлях вільний», - але старенька розгублено стояла, не довіряючи своїм тремтячим ногам перенести крихке, мов кришталь, тіло через проїзжу частину, схожу на дзеркало, в якому мерехтіли різноколірні вогники вечірнього міста. Дівчина кинула на бабцю здивований погляд і рушила назустріч зеленому світлу. В голові її закрутилась думка: « Десь я її вже бачила.» Мозок натужно рився у шухлядках пам'яті, шукаючи збіг образів. Згадала! Давно, ще в дитинстві, татко читав маленькій Тані казку про Бабу Ягу. Саме на її зображення з книги і була схожа старенька.
« А чому Баба Яга така зла?» - питала у тата. А він, поміркувавши, відповідав: «Давним давно, коли вона була ще маленькою дівчинкою, як ти, в неї не було ні мами, ні татка, ні старшої сестри і ніхто її не любив. Однолітки глузували з того, яка вона бідна і некрасива. Бідолашна плакала, ображалась — та все дарма. Коли трохи підросла - оселилась у дрімучому лісі, бо серед диких звірів їй було затишніше жити, ніж серед людей...»
«А мені її жаль... Справді.» - подумала Таня, зупиняючись.
За мить дівчина перетнула вулицю у зворотньому напрямку і наблизилась до незнайомки. Та, зацементована безвихіддю власного становища, продовжувала стояти, мов скіфська кам'яна баба.
- Дозвольте, я Вам допоможу, — ввічливо мовила дівчина, протягуючи руку до бабусиної сумки. Та, здригнувшись від несподіванки, ніби хтось розбудив її посеред ночі, насторожено зиркнула на Таню, водночас притискаючи обшарпаний клунок до себе, наче то був її найдорожчий скарб. З під довжелезних густих брів блиснули глибокі, як два дула двостволки, пронизливі очі . Холодний погляд припнув Таню до бруківки, ніби шпилька метелика. Налякані до нестями «мурахи» табуном пробігли по дівочій спині, шукаючи порятунку. Їй стало так моторошно, що захотілось крикнути: «Мамо!» - і побігти неозираючись якнайдалі. Кілька секунд, під скануючим поглядом-рентгеном бабці, вона боролась з власними страхами і врешті, опанувавши себе мовила: « Не бійтеся, я хочу допомогти». Здивована власною хоробрістю, дівчина запокоїлась і навіть легенько усміхнулась. Подумалось: « Дарма я злякалась. Бабуся ж сама боїться, аби її не ошукали.»
На обличчі старої з'явився непідробний подив: « Та невже? За скільки років у півторамільйонному місті нарешті знайшлася добра душа, яка хоче мені допомогти?! Отакої! А я вже й не сподівалась...»
З певною недовірою вона протягнула дівчині свій клунок і взяла її під руку, продовжуючи пильно вивчати чепурне молоде обличчя. Світлофор знову доброзичливо засвітився зеленим і вони неспішно рушили.
На тому боці вулиці старенька обплела лагідну дівочу руку своїми вузлуватими, схожими на коріння, пальцями і заплющила очі. Таня відчула, як дивне тепло з легким поколюванням потекло через її долоню, наповнюючи все тіло відчутяям легкості і ейфорії.
За хвильку, ніби опритомнівши, бабуся подивилась зволоженими від сліз очима на дівчину і мовила: « У тебе буде цікаве життя. Матимеш люблячого чоловіка і двох діток, а пізніше — ще трьох: онуків.»
- Дякую, - відповіла дівчина і чарівно посміхнулась. - А давайте, я Вас додому доведу.
- Та ні, не треба. Тут я вже сама.
- До побачення. З Новим Роком!
- Біжи, дитинко, біжи. На тебе чекають.
Бабця ще довго стояла, проводжаючи поглядом Таню, яка їй нагадала давню заповітну мрію - мати доньку.
Озирнувшись навкруги, старенька нарешті помітила, яким чудовим буває цей світ. Вперше за довгі роки він посміхнувся їй і вона, зрадівши, як мале дівча, що отримало довгоочікуваного подарунка від Діда Мороза, зробила крок у нове життя.
13.02 2013р.

-Доктор, у моей любимой по вечерам болит голова. Я могу ей помочь?
-Ей нужно изменить...
-?!
-Во- первых, режим дня и рацион питания...
-Ху-у-у-х!..
-А во-вторых, сексуального партнёра.
24.10.12г.

Молодая, сочная женщина безмятежно спала, раскинувшись на широкой кровати. Её длинные волосы струились по телу, плавно стекая на постель. Одна прядь ниспадала с округлой груди прямо подмышку. Лёгкий пушок, переполненный коктейлем чувств из восторга, удивления и зависти, прошептал: «Какая ты красивая, ухоженная, шелковистая!.. Как тебе это удалось?»
— Бедняга, — ответила прядь, осматривая подмышечную впадину, покрытую жиденькими, тщедушными волосиками, чудом уцелевшими после недавней эпиляции, — твоя беда в том, что ты вырос не в том месте.
— В смысле: не в той стране?!
— Да... И в этом смысле — тоже.
29.08.12г.

Звісно, і кришталевою статуеткою можна горіхи колоти. Та чи варто?
Коли я бачу молоду сучасну, на височенних підборах (на яких не те що бігати по базару в пошуках чогось смачного і корисного для коханого — пересуватись по найрівнішій килимовій доріжці ледь можливо), — відразу виникає бажання підхопити її на руки і понести, або хоч посадити в авто, аби врятувати бідолашну від таких “знущань” над собою.
Дивлюсь в її чисті, не затьмарені думками очі, і розумію, що вгадав перше бажання.
Довгі, доглянуті, барвисто розмальовані нігті — справжній витвір мистецтва — красномовно натякають на друге бажання: її - як елітну кицьку - доглядати, ніжити і берегти. Вона б і рада тісто замісити, пиріжків напекти, прибратися у затишному гніздечку, але ж з таким манікюром — самі розумієте...
Її коротка спідниця і ледь прикриті тканиною звабливі груди викликають у мене відповідне бажання. Ось і маємо — сучасний варіант “Золотої рибки”: якщо Ви задовольните її два бажання — вона задовольнить Ваше (третє).
Бізнес — основа сучасного життя.
Отож, обирайте на свій смак і використовуйте за призначенням.
Інструкція — на упаковці.
24.07.12р.

Воздушный гимнаст держит в зубах трапецию, на которой вращается его партнёрша. Вдруг: «Клац!» - вставная челюсть вырывается у него изо рта и партнёрша падает.
Он возмущённо сплёвывает и говорит: « Ну и фигня — эта «Корега»! Клей "Момент" — лучше!»

Сидять кури на сідалі.
Молоденька апетитна хохлушка жаліється: «Старий пердун Петро Петрович мене вже дістав: з нього труха сипеться, а він все туди ж — проходу не дає!»
Вже не молода, потріпана образами і багата втратами зозуляста курка, злегка почервонівши і відчувши, як млосне відчуття охопило низ її живота, кліпнула очима, ховаючи несподівану сльозу і зітхнула: «Петро Петрович свого часу був ще той жеребець — справжній «мачо»! Та що там казати — найкрутіший у світі!..
Невблаганний час забрав усе: красу, силу, потенцію, лишивши на згадку профхворобу - «манію переслідування».

Пришла Красная Шапочка в гости к бабушке, а та ей и говорит:
«Внученька, у тебя такая короткая юбка, что даже трусы выглядывают?!"
- Ой, бабуля!.. Отстала ты от жизни. Скромность уже не в моде. Сейчас, чтобы завлечь хоть какого-нибудь захудалого Волка — нужно вообще без трусов ходить.

Синок депутата питає у старця:
„ Що мені ліпше купити: банк, чи ресторан?”
- А що тобі більше подобається: коли болить голова, чи живіт?
17.11.11р.

Дзвінок у квартиру.
- Хто там?
- Відчиняйте, Міліція.
- А в чому справа?
- Сусіди скаржаться, що у Вас бійка.
- Та ні, у нас цілковита тиша. Заходьте – переконаєтесь.
Хазяїн у капцях, шортах і порваній майці, зі слідами подряпин і укусів на тілі, супроводжує дільничного до кімнати.
На столі напівпорожня пляшка горілки, вся підлога усіяна дрібними уламками екрана телевізора, а на дивані рядочком лежать: теща, дружина і німецька вівчарка – кожна зв’язана, з кляпом у роті.
- Що це у вас за льодове побоїще?
- А Ви, начебто не знаєте?! Наша збірна знову „продула”, а ці – німецькі прихвосні – ще й підгавкують.
11.11.2011р.

Он страстно любит Себя.
Его кредо – Свобода!
Его манят запретные плоды и влекут недоступные женщины.
Он обожает процесс производства детей, но совершенно равнодушен к его результатам.
Хотя, в тайне, гордится и даже хвастается иногда, стараясь держаться от них подальше.
Кормить, воспитывать, менять подгузники, не досыпать ночами – всё это не для него.
У него – высшая миссия.
Он – СЕЯТЕЛЬ.
Вы с ним ещё не встречались?
Вам повезло.
22.08.11г.

– Ну ось, і ці двоє розлучаються – подумав сивий суддя, гортаючи чергову справу. Не пройшло і двох років, як чоловік у стрункій довгоногій білявці розгледів тупу, обмежену егоїстку, яка тільки і знає, що милується відображенням у дзеркалі, ніби бачить себе вперше, годинами теревенить по телефону, наче провела місяць в одиночній камері, щоденно ходить по крамницях і витрачає його гроші на всілякі дрібниці, наче б то вона жінка мільйонера.
Їй так само вистачило часу, аби зрозуміти, що її чоловік – власник невеличкого магазина одягу, де вони і познайомились – цілковитий егоїст, примітивний самець без крихти фантазії і безкультурна свиня: хаотично розкидає речі, неприємно пахне, вночі хропе, чавкає за столом і постійно хоче їсти.
Обоє були щиро здивовані: як їхня „друга половинка” змогла так замаскувати своє примітивне єство, обвівши навкруг пальця його (її) – розумну і мислячу особу? Він ладен був обійтись без такої крайності, як розлучення, скориставшись послугами коханки і дівчат-одноденок, але дружина була категорична. Вона вважала, що за рік подружнього життя має повне право отримати матеріальну компенсацію за нанесені їй моральні збитки в розмірі половини його майна і заощаджень. І закон був на її боці. Його це бісило: мало того, що він так само постраждав, так ще має за це втратити половину статку! І це називається правосуддям?! Ну як після такого довіряти жінкам, чи хоча б поважати їх?! Про „кохати” – і мови немає. А хтось ще розповідає про статеву нерівність, незахищеність жінки. Це ще питання: кого треба захищати?!
Одне втішало: вона не встигла в цьому шлюбі завагітніти. А це означає, що після розлучення ніщо їх більше не буде пов’язувати. Він буде знову вільний, мов жеребець, що позбавився хомута.
Професіонал з тридцятирічним досвідом судових розглядів уважно дивився на сімейну пару, яка за мить розділиться на дві самостійні частини. Місце розриву ще довго нитиме, залишивши шрами і неприємні спогади на все життя. Як же так сталось, що за неповний рік щасливі, закохані молодята стали чужими, непримиренними ворогами? Адже було між ними щось спільне, щось вабило їх, взаємно притягувало.
Суддя закрив очі і в уяві перенісся кудись далеко. Невелика охайна дерев’яна хатина стояла на пагорбі. На подвір’ї стояла літня піч, а трохи далі – колодязь. На вигоні паслась корова, а біля річки про щось своє сперечались гуси. Ще далі жовтіло пшеничне поле. Чоловік, саме той, що в іншому житті був власником магазина, неспішно косив траву, а жінка, саме ця роздратована білявка, готувала обід. Кожен займався своєю справою, як і має бути у сім’ї. Ніяких спокус, які б заважали їм жити разом у мирі і злагоді: телефонів, магазинів, інших жінок і чоловіків на сотні кілометрів навкруги –тільки ці двоє. І їм не хочеться розлучатись, бо разом – краще.
Хтось скаже: „Звісно, у них же немає вибору!”
То виходить, що наявність вибору завадила побудувати міцну сім’ю, налагодити добрі стосунки?! А всі ці розмови, про несумісність характерів лиш виправдання власного егоїзму, якому не сила сказати: „На”, замість звичного „Дай”?
Цивілізація... Вона дала нам знання, можливості, вибір, та не всі вміють цим скористатися. „Все відносно”, як казав Енштейн: для одних цивілізація – благо, а для інших, як ці двоє – навпаки.
18.03.11р.

Красивая семейная пара неторопливо прогуливалась по аллее городского парка, излучая невидимый свет гармонии. Высокий, спортивного вида, мужчина и обаятельная женщина с изящной фигурой шли под руку и с наслаждением пили весенний воздух. Воодушевлённый ароматом распускающихся почек он читал ей стихи:
«Весна, как юная девица:
От зимнего проснувшись сна,
Она лениво шевелится;
Ручьями талый снег струится
И чудный, дивный аромат,
От мягких кос до нежных пят,
Всё тело томно излучает,
Трепещет и
любви
желает»
Женщина нежно прижалась щекой к его плечу и тихо сказала: «Классика!»
Он улыбнулся. Безумно приятно, когда любимая женщина одаривает такими эпитетами твои творения. Это стихотворение, написанное двенадцать лет назад, когда они только начали встречаться, теперь ему уже не казалось технически совершенным, но переделывать его он не решался, боясь утратить что-то более важное и неповторимое.
Навстречу им шла парочка влюблённых – современная молодёжь, свободная от «предрассудков совдеповской этики и морали». Поэт почти явственно увидел прелестную малышку рядом с ними и сразу узнал: это была Любовь.
Ему, перешедшему пятидесятилетний рубеж, видавшему всякое в этой жизни, захотелось подойти к молодым людям, поделиться с «коллегами» своим нелёгким, но успешным опытом, сказав примерно так: «Вы читали романы о любви?
А стихи?
Вам не показалось странным, что большинство из написанного касается внебрачных отношений? Это, как сказка, у которой нет конца: «Люди встречаются, люди влюбляются, женятся...», а дальше – «Terra Incognita», обозначенная тремя точками! В лучшем случае: «Они жили долго и счастливо и умерли в один день». Такое ощущение, что от нас что-то скрывают! Возможно, это страшная тайна: «Всякая любовь стремится к браку, который её убивает», как Отелло Дездемону?!
– Но Любовь может умереть и без появления штампа в паспорте! – могли бы возразить они.
– Тем более, странно: живёт не долго и детская смертность высокая. Может, какой то вирус её «косит»?»
Но вслух поэт ничего не сказал, интуитивно почувствовав, что слушать его не станут. Молодые не любит учиться на чужом опыте. Предпочитает совершать собственные ошибки. Они такие умные. У них на всё есть свои ответы. А вопросы... Если и возникают, то уже у постели тяжело больной Любви, а то и вовсе на её похоронах...
А ведь она – подарок судьбы, как новорождённый ребёнок: столь же драгоценна, так же беззащитна, ранима и несмышлёна, так же требует тепла и заботы. По воспитанию и уходу за детьми написаны тысячи книг. А как же быть с Любовью?! Она брошена на произвол влюблённых, которые, может, и хотели бы её сохранить, но никто их этому не учил. А потом мы удивляемся, что среди Любовей такая высокая смертность. Большинство этих крепких, здоровых весенних «малышей» уже к началу осени превращаются в дряхлых, немощных, доживающих последние дни «старушек». Великолепие воздушных замков, построенных фантазией влюблённых, превращается в развалины храмов, не выдержавших натиска суровой действительности. Чувствительные сердца и израненные души ещё долго будут оплакивать свои несбывшиеся надежды, храня их уцелевшие осколки, как талисманы, и тщетно просить Судьбу повернуть колесо времени вспять, так и не осознав своей вины или беды, в случившемся. Но даже, если случится чудо и Любовь воскреснет, они снова примутся травить её взаимными упрёками и подозрениями, убивать изменами, пытаться использовать, тянуть одеяло на себя в угоду Эгоизму. Это он, словно раковая опухоль, затаившаяся в каждом из нас, – является циничным серийным убийцей Любви. И если вы не станете на её защиту, не превратите часть самолюбия в Любовь – она обречена».
Женщина, будто прочитав его мысли, повернулась, провожая взглядом уходящую пару, и сказала: « Может им повезёт, так же, как и нам?»
Поэт повернулся к ней, внимательно посмотрел и прочитал:
«Эти женские глаза –
В них то радость, то слеза,
То грустинка и тоска,
То желания река:
Лёгкий флирт, кокетство, нега –
То они прохладней снега,
В них и слабость,
в них и сила –
В них всё то,
что ты любила…

В этих маленьких кружочках,
Что блестят в покрове ночи,
Скрыта тайна, как в тумане,
Что влечёт меня и манит!
От неё я, как в дурмане,
Как кораблик в океане,
Где от края и до края
Глубина и синь морская.

В них, как в “Книге бытия”,
И судьба и жизнь моя.
В них душа глядит беспечно,
В них любовь,
мечта и
вечность».
Она привстала на цыпочки, прильнув своими чувственными губами к его губам, и блаженно закрыла глаза. Через минуту сияющая счастьем женщина, сбросив пару десятков лет, легко и изящно продолжала свой жизненный путь под руку с любимым поэтом.


*Terra Incognita – земля неизведанная
18.04.11г.

Всі хочуть бути привабливими і розумними.
Але бути і здаватись – то різні речі. Щоб стати кимсь – треба вчитись і працювати. А це так довго і важко! А хочеться – прямо зараз!
От і маємо безліч імітаторів, які когось із себе вдають, не помічаючи, як безглуздо це виглядає.
Сучасна мода схожа на масову епідемію, що призвела до появи цілої армії підстрижених „під нуль” чоловіків. Напевно, підсвідомо всі вони хочуть бути схожими на „крутих” хлопців, типу Брюса Уіліса, а нагадують чи то новобранців, чи людей, які конфліктують з законом. Природні залисини нерідко свідчить про активну розумову діяльність „яйцеголових”. Але бритоголовим невтямки, що вони „власноруч” послаблюють кровообіг мозку, змушуючи організм додатково обігрівати оголену шкіру.
А погляньте на малюків, які вперто сунуть руки в киплячу воду, досліджують дію сірників та електричного струму, відстоюючи своє право на свободу особистості. А підлітки – борці з батьківською „тиранією”, – намагаються підтвердити власну дорослість курінням, вживанням алкоголю та наркотиків. Так само вперто, і не без успіху, йде боротьба з цензурою. Шедеври абсолютно вільної народної літератури власноруч „публікуються” авторами на парканах і стінах будинків.
Не менш запекло, не рахуючи жертв, йде культурна революція. Вперто панує думка, що бути модною – означає: бути красивою і сучасною. Самотні жінки, намагаючись привабити сильну стать, одягають короткі спідниці і блузки, оголюючи свої целюлітні ноги і жирові складки на животах, вкривають обличчя шарами штукатурки і розфарбовують себе, наче повії, від чого стають смішними і жалюгідними. Юні дівчата прикрашають пупки, носики, щічки і язики пірсингом, гадаючи, що йдуть в ногу з часом, а насправді лише підтверджують готовність декорувати власне тіло, наче новорічну ялинку, нічим не поступаючись в сучасності жінкам з диких племен долини Амазонки.
Всі хочуть бути дорослими, розумними і привабливими.
Але бути і здаватись – то різні речі.
30.03.11р.

- Привіт, Василю!
- Привіт, Миколо! Як життя?
- Ой, не питай.
- Невже так безнадійно?
- Та ні, є один засіб, але грошей бракує. Складеш компанію?
- А що, є привід?
- Так... І вельми поважний.
- ?..
- Сьогодні поховав... останню надію на краще життя: спочатку – комунізм, а тепер – „ покращення життя вже сьогодні”.
Я втратив віру!
- Може податись до мусульман?
- Ти що?! Там же ні випити, ні салом закусити!
- То, може, Православна Церква?
- Так зараз же піст!
- Тоді – до Свідків Ієгови!
- Нема дурних: свідки довго не живуть!
- Ну, на тебе не вгодиш!
- Добре, давай червінець: дружба – єдине, у що я ще вірю!
29.03.11р.

Она шла уверенной походкой, плавно покачивая округлыми бёдрами, обтянутыми лёгким облегающим платьем. Её грудь ритмично вздрагивала на каждом шагу, соблазнительно волнуясь в объятиях лифчика четвёртого размера, накрывая волнами флюидов окружающих мужчин, которые неотрывно, с надеждой, тающей как мороженое, сопровождали её кортежем заинтересованных взглядов. Длинные свежевыкрашенные волосы однозначно определяли её, как роскошную блондинку. Блестящий чёрный лимузин покорно ждал с радушно открытой дверью, готовый в любой момент, словно сказочный джинн, подчиниться её желанию и перенести в любую точку суши.
Сегодня она – жена крупного бизнесмена и, по совместительству, певица Камея, – ехала на студию звукозаписи производить на свет очередной шлягер. Даже ей, почти ухватившей «Бога за бороду», приходилось постоянно «работать», чтобы соответствовать званию «жены миллионера» и «популярной певицы». Всякая «звезда» не хуже альпиниста знает, что удержаться на вершине ничуть не проще, чем на неё взойти. А её восхождение было совсем не лёгким: пришлось сломать обе ноги и полгода не выходить из дома, удлиняя их с помощью аппарата Елизарова, зубы, грудь и ягодицы украсить протезами; жиденькие волосы на голове нарастить, косоглазие и излишне длинный нос оперировать, а разноцветные глаза прикрыть линзами. На это ушла целая уйма времени и папиных денег. Из отцовских рук эстафету принял муж. Это он малоподвижную, не отличающуюся ни умом, ни сообразительностью и почти лишённую женского обаяния и музыкального слуха жену «раскрутил» до заоблачных высот. У нас пока ещё деньги, а не талант решают: кто будет «звездой». Да и публика преимущественно страдает слаборазвитым вкусом и легко ведётся: покажешь ей конфету в яркой обёртке, промоешь мозги рекламой и она – твоя. А дальше – стриги купоны и купайся в лучах славы и всенародной любви. Но и расслабляться сильно нельзя. Приходится ежедневно «развешивать лапшу на уши», отвлекать внимание брызгами видеоэффектов, менять имидж, подогревать интерес скандалами и сплетнями. Главное – не дать разглядеть в тебе пустышку!
К счастью, для большинства важно: «не кто ты есть, а как выглядишь».
И это – правда.
5.03.11г.

– Вот и кончилась жизнь – подумала тётя Фрося, с трудом доковыляв до отрывного календаря, чтобы сорвать листок с надписью «8 Марта». Она испытывала облегчение оттого, что праздник уже позади. В такие дни одиночество особо остро напоминало, что она теперь никому не нужна. Осталось ещё несколько месяцев, а может дней, когда её восьмидесятидвухлетний фильм закончится. Перед глазами проплывут титры с действующими лицами: близкими и не очень, сыгравшими какую-то роль в её жизни. Потом появится короткая надпись: «Конец» и экран погаснет. Огромная, как Волга, река Жизни потечёт, но уже без неё, медленно стирая память о том, что она жила.
А что, собственно, останется после неё, Тёти Фроси, которая сорок пять лет работала медсестрой, была замужем, но не испытала радости материнства, тихо жила в однокомнатной квартире, выращивала цветы на клумбе во дворе и кормила голубей? Что она оставила после себя: тысячи уколов, улыбок, ласковых слов, процедур, перевязок, несколько спасённых и множество продлённых жизней и неизмеримое количество душевного тепла, подаренного людям? Это всё... Всё, что она успела за свои 82, укладывается в простую короткую фразу: «Возлюби ближнего своего».
4.03.11г.

Дошкульний вітер, схожий на чванливого охоронця у фільмах про мафію, безсоромно обмацував моє тіло, намагаючись залізти в кишені, за пазуху та інші потаємні місця. Сьогодні він був не один – з напарником: стовпчик термометра, зіщулившись від холоду, показував мінус вісім. Прискорюючи крок я дістався до скляних дверей і з полегшенням пірнув у приємну прохолоду підземки, де мене з насолодою проковтнув блакитний вагон.
Людей було не багато, але мене раз по раз хтось штовхав у спину. Не бажаючи конфліктувати, я відступив на півкроку вперед. Але за хвилину, відчувши нові поштовхи, рвучко розвернувся, аби розібратись з нахабою.
Їх було двоє: коротко-стрижений юнак і молодесенька фарбована білявка – цілувалися, не помічаючи нікого навкруги. Я посміхнувся, впізнавши закоханих – передвісників весни, яка, немов цунамі, вже народилась десь там – далеко на півдні, – і швидко наближається. Її величезна, потужна хвиля невдовзі захлисне усе навколо, пробуджуючи від зимовою сплячки і затягуючи у вир кохання все живе. І хоч сьогодні, другого березня, природа не давала навіть натяків, ці двоє переконливо свідчили, що весна вже на порозі.

2.03.11р.

Зимове сонечко по-материнськи намагалось зігріти перехожих своєю ласкою. Його тепло було особливо бажаним сьогодні: 15 лютого – наступного, після Дня Закоханих. Але зима – сувора і незворушна вчителька, яку не проймеш ні умовляннями, ні скигленням – впевнено тримала позначку термометра на мінус 15 градусів за Цельсієм, не зважаючи на свята і вихідні.
З вітрини магазину подарунків наївні „валентинки” продовжували намагатись впасти в око необережному перехожому. Але мода на них вже минула.
– Хіба це можливо – думали вони, – ще вчора виявляти кохання було своєчасно, а сьогодні – запізно? Хіба так буває?
– Наївні. Вам невтямки, що мода така примхлива і вітряна особа.
– А як же почуття – не здавались романтики – Хіба вони підкоряються календарю?
– Бідолахи. Розкрийте очі: це ж свято. У нього є свої традиції. На день святого Валентина всі чоловіки мають дарувати жінкам „валентинки”, квіти і свою увагу, як прояв кохання. Кохають, чи ні – байдуже: мусять! А хто не буде – на тих образяться дружини чи подруги і позбавлять своєї прихильності, а то і любові.
– Але ж це насилля над проявом почуттів! Кохання не терпить примусу!
– Саме тому сильні і впевнені не люблять ні 14 лютого, ні 8 березня. Але слабким і чарівним так хочеться відчути себе ще й коханими...Хоча б два дні на рік.
Новенькі, яскраві „валентинки” розгублено зажурились. Це так сумно: бути нікому не потрібним.
Їм не пощастило вдихати жіночий аромат, відчути насолоду дотиків лагідних теплих рук, чи навіть грудей. Найбільших щасливчиків навіть пристрасно цілували гарячими чуттєвими губами і кропили солодкими слізьми.
Безнадійно дивлячись через скло на вулицю, червоне сердечко раптом помітило у глибині двору сміттєвий бак, поряд з яким у снігу валялась недавно придбана „валентинка”. Невдаха...Символ і посланець так шанованого людством почуття – була цинічно викинута, як непотріб. Чи то послали її без поважних на те причин, чи не повірили...
– Краще залишитись непоміченим, ніж закінчити ось так – подумало сердечко, за яким ніхто так і не прийшов, і сумно защеміло.
– Ну, досить – озвалась старенька мудра минулорічна листівка, що стояла на поличці, вкрита шаром пилу. – Не варто так перейматись. Кому потрібні сумні і печальні сердечка? Поглянь на себе: ти таке чарівне, гарненьке і миле. Скоро цей льодовиковий період закінчиться і настане епоха кохання – Весна. Посміхайся, даруй свою любов і щастя обов’язково тебе знайде.
18.02.2011р.

Івасик зайшов по пояс у траву і з висоти свого п’ятирічного досвіду захоплено дивився на чудернацький трав’яний ліс. Він з головою поринув у живе зелене море : по траві неспішно хлюпали грайливі хвилі, квіти витанцьовували в обіймах вітру, хоробрі мурахи пробирались густими джунглями, а коник-стрибунець, ніби сам Барон Мюнхгаузен під час польоту на гарматному ядрі, злітав по високій дузі, ледь затримуючись на самій її вершині, наче хотів озирнутись навколо: на світ подивитись і себе показати. Різнотрав’я буяло незбагненними запахами і кольорами. Навкруги щось нишпорило, стрекотало, гуділо, цвірінькало. Життя: цікаве, загадкове і дивовижне – манило.
Трохи далі сімнадцятирічний брат Івасика, Микола разом з батьком перепочивав під копицею свіжого сіна. Він жадібно пив молоко з глечика і їв теплий, запашний мамин хліб, дивився на луки і думав про те, як увечері піде на вулицю, де юні дівчата, ніби ті яскраві, свіжі, ароматні квіточки намагаються привабити до себе увагу, а хлопці, як невтомні бджоли літають від однієї до іншої, намагаючись жодної не залишити без уваги і звісно, отримати свій нектар задоволення. Посмішка підсковзнулась на його губах, ще не обсохлих від молока.
Батько дивився трохи далі. Там, у гущавині кущів, соловейко дбайливо годував своїх пташенят. Тепер він не мав ні часу, ні сил на пісні та розваги. Сім’я і діти – понад усе.
На ослінчику біля старої хати сидів худий і зморщений, як суха килиця дід. Колись і він був дитям, потім юнаком, батьком, а тепер відчував себе, як стара згорблена хата, що тримається з останніх сил, аби не впасти. Скільки років вона турбувалась про свою сім’ю, захищала від спеки і негоди, зігрівала своїм теплом, раділа і горювала разом з ними, робила все, що могла...І тепер, гріючись на сонечку, раділа, як мале дитя, тому дивовижному, яскравому і незабутньому життю, яке у неї було!
11.01.11р.

- Пап, а, пап...
- Что, сына?
- А что ты мне на день рождения подаришь?
- Ну, ..., не знаю. А что ты хочешь?
- Хочу братика.
- Ну, это не ко мне, это - к маме.
- Мама – не против, но предлагает тебе поучаствовать.
- Не видишь – я занят. Мама, что, без меня справиться не может?
- Может. Только ты потом не обижайся.
18.07.10г.

Идёт по улице молодая женщина, а ей навстречу – негритянка, улыбается на все 32.
Подойдя ближе, с трудом узнаёт свою лучшую подругу.
- Юлька?!. Ты, что – в Нигерии отдыхала?!
- Нет, в солярии.
- Это, что – новая мода: загар под цвет сапог?
- Да нет: заболталась по телефону – забыла перевернуться.
- Ой, не говори: этот телефон – такая зараза! И кто его только придумал?!
- То ли Герц, то ли Белл – не помню.
- Да – не важно: все мужики – СВОЛОЧИ!
16.07.10г.

Купянский рыбхоз организовал совместное предприятие с Изюмским оптико-механическим заводом.
Теперь, покупая баночку икры, Вы получаете в качестве бонуса – очки.
Причём, кратность увеличения и цвет стёкол Вы можете выбрать по вкусу.
В наличии – все цвета радуги: от чёрного и красного, до кабачкового.
8.06.10г.

- Дорогоцінна моя, що тобі подарувати до дня нарождення твоєї мами?
- М-м-м... Подаруй мені червону машину (в тон до нової сукні) з маленьким дзеркальцем і відкритим верхом.
- А чому з маленьким дзеркальцем?
- Щоб на людей подивитись.
- А з відкритим верхом?
- Щоб СЕБЕ показати.
1.07.10г.

- Пап, а, пап...
- Что, сына?
- А что ты мне подаришь на день рождения?
- Ну, ..., не знаю: «велик» у тебя есть, компьютер есть, телефон есть... А что ты хочешь?
- Хочу братика.
- Ну, это не ко мне, это - к маме.
- Мама мне сестричку подарит, а за братиком послала к тебе.
- Извини, брат, не могу.
- Эх... Жаль... Всё-таки права была мама, когда говорила: «Эти мужики только изображают из себя беременных: вначале им солёненькой рыбки хочется, потом пивком заполировать, а там, глядишь – и животик растёт. А когда приходит время «за базар отвечать» – «пшик» получается.
14.07.10г.

(Сценка 1)

Двое из Дворца – Путин и Медведев, - сидят за столиком и трапезничают.
Пышная девушка в украинской национальной одежде обслуживает их.
Медведев:
Хорошо, что Украина повернулась к нам лицом. А то...(с нотками угрозы в голосе)
Путин (С лёгкой укоризной, глядя на аппетитные формы девушки):
А то... её зад мне уже надоел.
(Девушка уходит и зрители неожиданно видят её сексуальную попку, поскольку ниже пояса на ней только фартук)
Медведев (сластолюбиво):
А мне... ещё нет.(Встаёт из-за стола и сначала потихоньку, а затем, ускоряясь идёт вслед за девушкой.
Путин (растеряно):
Ну вот!.. Друг, называется.
Дима!(идёт ускоряясь за Медведевым)
Ты куда, поперёд Батька!..
10.06.10г.

ОБЬЯВЛЕНИЕ

Болезненно прокалываем уши, носы, пупки, соски и прочее.
Вырываем зубы, ногти, глаза и другие, ненужные части тела.
Тем, кому не хватает – делаем дополнительные дырки в голове различных диаметров: от 5.45мм до 12 калибра.
Постоянным клиентам, в качестве бонуса, контрольный выстрел в голову – бесплатно!
13.07.10.