Дошкульний вітер, схожий на чванливого охоронця у фільмах про мафію, безсоромно обмацував моє тіло, намагаючись залізти в кишені, за пазуху та інші потаємні місця. Сьогодні він був не один – з напарником: стовпчик термометра, зіщулившись від холоду, показував мінус вісім. Прискорюючи крок я дістався до скляних дверей і з полегшенням пірнув у приємну прохолоду підземки, де мене з насолодою проковтнув блакитний вагон.
Людей було не багато, але мене раз по раз хтось штовхав у спину. Не бажаючи конфліктувати, я відступив на півкроку вперед. Але за хвилину, відчувши нові поштовхи, рвучко розвернувся, аби розібратись з нахабою.
Їх було двоє: коротко-стрижений юнак і молодесенька фарбована білявка – цілувалися, не помічаючи нікого навкруги. Я посміхнувся, впізнавши закоханих – передвісників весни, яка, немов цунамі, вже народилась десь там – далеко на півдні, – і швидко наближається. Її величезна, потужна хвиля невдовзі захлисне усе навколо, пробуджуючи від зимовою сплячки і затягуючи у вир кохання все живе. І хоч сьогодні, другого березня, природа не давала навіть натяків, ці двоє переконливо свідчили, що весна вже на порозі.

2.03.11р.