Івасик зайшов по пояс у траву і з висоти свого п’ятирічного досвіду захоплено дивився на чудернацький трав’яний ліс. Він з головою поринув у живе зелене море : по траві неспішно хлюпали грайливі хвилі, квіти витанцьовували в обіймах вітру, хоробрі мурахи пробирались густими джунглями, а коник-стрибунець, ніби сам Барон Мюнхгаузен під час польоту на гарматному ядрі, злітав по високій дузі, ледь затримуючись на самій її вершині, наче хотів озирнутись навколо: на світ подивитись і себе показати. Різнотрав’я буяло незбагненними запахами і кольорами. Навкруги щось нишпорило, стрекотало, гуділо, цвірінькало. Життя: цікаве, загадкове і дивовижне – манило.
Трохи далі сімнадцятирічний брат Івасика, Микола разом з батьком перепочивав під копицею свіжого сіна. Він жадібно пив молоко з глечика і їв теплий, запашний мамин хліб, дивився на луки і думав про те, як увечері піде на вулицю, де юні дівчата, ніби ті яскраві, свіжі, ароматні квіточки намагаються привабити до себе увагу, а хлопці, як невтомні бджоли літають від однієї до іншої, намагаючись жодної не залишити без уваги і звісно, отримати свій нектар задоволення. Посмішка підсковзнулась на його губах, ще не обсохлих від молока.
Батько дивився трохи далі. Там, у гущавині кущів, соловейко дбайливо годував своїх пташенят. Тепер він не мав ні часу, ні сил на пісні та розваги. Сім’я і діти – понад усе.
На ослінчику біля старої хати сидів худий і зморщений, як суха килиця дід. Колись і він був дитям, потім юнаком, батьком, а тепер відчував себе, як стара згорблена хата, що тримається з останніх сил, аби не впасти. Скільки років вона турбувалась про свою сім’ю, захищала від спеки і негоди, зігрівала своїм теплом, раділа і горювала разом з ними, робила все, що могла...І тепер, гріючись на сонечку, раділа, як мале дитя, тому дивовижному, яскравому і незабутньому життю, яке у неї було!
11.01.11р.