Вечоріло. До Нового року лишалось кілька годин. Місто, охоплене передсвятковою лихоманкою, гуло, мов стривожений вулик. Так було і здається, що так буде завжди.
Таня, студентка другого курсу Харківського Університету, також поспішала. Вже п'ята вечора, а вона ще без зачіски.
З неба, ніби з величезного пульверизатора, моросив дрібнесенький дощик. Було напрочуд тепло, але морозець — льодових справ майстер — робив свою справу, перетворюючи дороги і тротуари на блискучу ковзанку. Перехожі скорочували крок, йшли обережно і невпевнено, наче пінгвіни, кумедно вихиляючись у різні боки, аби втримати рівновагу. Невдахи, яким не вдалось уникнути падіння, емоційно, не добираючи слів, висловлювали все, що вони думають про таку погоду.
На пішохідному переході стояла бабуся. Її некрасиве обличчя було пошматоване глибокими зморшками, а великий крючкуватий ніс нависав над верхньою губою, вкритою коротесенькими чорними вусиками. Згорблене роками і незгодами тіло правицею спиралось на дерев'яну сучкувату палицю. Ліва рука цупко тримала затерту сумку, схожу на клунок — певно, з новорічними подарунками для самої себе. Світлофор привітно сигналізував: «Шлях вільний», - але старенька розгублено стояла, не довіряючи своїм тремтячим ногам перенести крихке, мов кришталь, тіло через проїзжу частину, схожу на дзеркало, в якому мерехтіли різноколірні вогники вечірнього міста. Дівчина кинула на бабцю здивований погляд і рушила назустріч зеленому світлу. В голові її закрутилась думка: « Десь я її вже бачила.» Мозок натужно рився у шухлядках пам'яті, шукаючи збіг образів. Згадала! Давно, ще в дитинстві, татко читав маленькій Тані казку про Бабу Ягу. Саме на її зображення з книги і була схожа старенька.
« А чому Баба Яга така зла?» - питала у тата. А він, поміркувавши, відповідав: «Давним давно, коли вона була ще маленькою дівчинкою, як ти, в неї не було ні мами, ні татка, ні старшої сестри і ніхто її не любив. Однолітки глузували з того, яка вона бідна і некрасива. Бідолашна плакала, ображалась — та все дарма. Коли трохи підросла - оселилась у дрімучому лісі, бо серед диких звірів їй було затишніше жити, ніж серед людей...»
«А мені її жаль... Справді.» - подумала Таня, зупиняючись.
За мить дівчина перетнула вулицю у зворотньому напрямку і наблизилась до незнайомки. Та, зацементована безвихіддю власного становища, продовжувала стояти, мов скіфська кам'яна баба.
- Дозвольте, я Вам допоможу, — ввічливо мовила дівчина, протягуючи руку до бабусиної сумки. Та, здригнувшись від несподіванки, ніби хтось розбудив її посеред ночі, насторожено зиркнула на Таню, водночас притискаючи обшарпаний клунок до себе, наче то був її найдорожчий скарб. З під довжелезних густих брів блиснули глибокі, як два дула двостволки, пронизливі очі . Холодний погляд припнув Таню до бруківки, ніби шпилька метелика. Налякані до нестями «мурахи» табуном пробігли по дівочій спині, шукаючи порятунку. Їй стало так моторошно, що захотілось крикнути: «Мамо!» - і побігти неозираючись якнайдалі. Кілька секунд, під скануючим поглядом-рентгеном бабці, вона боролась з власними страхами і врешті, опанувавши себе мовила: « Не бійтеся, я хочу допомогти». Здивована власною хоробрістю, дівчина запокоїлась і навіть легенько усміхнулась. Подумалось: « Дарма я злякалась. Бабуся ж сама боїться, аби її не ошукали.»
На обличчі старої з'явився непідробний подив: « Та невже? За скільки років у півторамільйонному місті нарешті знайшлася добра душа, яка хоче мені допомогти?! Отакої! А я вже й не сподівалась...»
З певною недовірою вона протягнула дівчині свій клунок і взяла її під руку, продовжуючи пильно вивчати чепурне молоде обличчя. Світлофор знову доброзичливо засвітився зеленим і вони неспішно рушили.
На тому боці вулиці старенька обплела лагідну дівочу руку своїми вузлуватими, схожими на коріння, пальцями і заплющила очі. Таня відчула, як дивне тепло з легким поколюванням потекло через її долоню, наповнюючи все тіло відчутяям легкості і ейфорії.
За хвильку, ніби опритомнівши, бабуся подивилась зволоженими від сліз очима на дівчину і мовила: « У тебе буде цікаве життя. Матимеш люблячого чоловіка і двох діток, а пізніше — ще трьох: онуків.»
- Дякую, - відповіла дівчина і чарівно посміхнулась. - А давайте, я Вас додому доведу.
- Та ні, не треба. Тут я вже сама.
- До побачення. З Новим Роком!
- Біжи, дитинко, біжи. На тебе чекають.
Бабця ще довго стояла, проводжаючи поглядом Таню, яка їй нагадала давню заповітну мрію - мати доньку.
Озирнувшись навкруги, старенька нарешті помітила, яким чудовим буває цей світ. Вперше за довгі роки він посміхнувся їй і вона, зрадівши, як мале дівча, що отримало довгоочікуваного подарунка від Діда Мороза, зробила крок у нове життя.
13.02 2013р.