– Ну ось, і ці двоє розлучаються – подумав сивий суддя, гортаючи чергову справу. Не пройшло і двох років, як чоловік у стрункій довгоногій білявці розгледів тупу, обмежену егоїстку, яка тільки і знає, що милується відображенням у дзеркалі, ніби бачить себе вперше, годинами теревенить по телефону, наче провела місяць в одиночній камері, щоденно ходить по крамницях і витрачає його гроші на всілякі дрібниці, наче б то вона жінка мільйонера.
Їй так само вистачило часу, аби зрозуміти, що її чоловік – власник невеличкого магазина одягу, де вони і познайомились – цілковитий егоїст, примітивний самець без крихти фантазії і безкультурна свиня: хаотично розкидає речі, неприємно пахне, вночі хропе, чавкає за столом і постійно хоче їсти.
Обоє були щиро здивовані: як їхня „друга половинка” змогла так замаскувати своє примітивне єство, обвівши навкруг пальця його (її) – розумну і мислячу особу? Він ладен був обійтись без такої крайності, як розлучення, скориставшись послугами коханки і дівчат-одноденок, але дружина була категорична. Вона вважала, що за рік подружнього життя має повне право отримати матеріальну компенсацію за нанесені їй моральні збитки в розмірі половини його майна і заощаджень. І закон був на її боці. Його це бісило: мало того, що він так само постраждав, так ще має за це втратити половину статку! І це називається правосуддям?! Ну як після такого довіряти жінкам, чи хоча б поважати їх?! Про „кохати” – і мови немає. А хтось ще розповідає про статеву нерівність, незахищеність жінки. Це ще питання: кого треба захищати?!
Одне втішало: вона не встигла в цьому шлюбі завагітніти. А це означає, що після розлучення ніщо їх більше не буде пов’язувати. Він буде знову вільний, мов жеребець, що позбавився хомута.
Професіонал з тридцятирічним досвідом судових розглядів уважно дивився на сімейну пару, яка за мить розділиться на дві самостійні частини. Місце розриву ще довго нитиме, залишивши шрами і неприємні спогади на все життя. Як же так сталось, що за неповний рік щасливі, закохані молодята стали чужими, непримиренними ворогами? Адже було між ними щось спільне, щось вабило їх, взаємно притягувало.
Суддя закрив очі і в уяві перенісся кудись далеко. Невелика охайна дерев’яна хатина стояла на пагорбі. На подвір’ї стояла літня піч, а трохи далі – колодязь. На вигоні паслась корова, а біля річки про щось своє сперечались гуси. Ще далі жовтіло пшеничне поле. Чоловік, саме той, що в іншому житті був власником магазина, неспішно косив траву, а жінка, саме ця роздратована білявка, готувала обід. Кожен займався своєю справою, як і має бути у сім’ї. Ніяких спокус, які б заважали їм жити разом у мирі і злагоді: телефонів, магазинів, інших жінок і чоловіків на сотні кілометрів навкруги –тільки ці двоє. І їм не хочеться розлучатись, бо разом – краще.
Хтось скаже: „Звісно, у них же немає вибору!”
То виходить, що наявність вибору завадила побудувати міцну сім’ю, налагодити добрі стосунки?! А всі ці розмови, про несумісність характерів лиш виправдання власного егоїзму, якому не сила сказати: „На”, замість звичного „Дай”?
Цивілізація... Вона дала нам знання, можливості, вибір, та не всі вміють цим скористатися. „Все відносно”, як казав Енштейн: для одних цивілізація – благо, а для інших, як ці двоє – навпаки.
18.03.11р.