Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хвилини прикутим до книжок...
Було б це в 2014 -му,і ми б бачили його щодня на Площі Незалежності. Можливо, що й у сутичках з тими, хто стріляв по безоружних.
...Переді мною він постає на казахській землі, коли ми вдвох ( я – завгосп студентського загону, а він – водій) їздили за кількасот кілометрів в українське село, щоб добути для товариства якісь овочі. За безцінь земляки наші дали змогу набрати повний кузов картоплі, капусти, буряків, моркви, огірків, а найбільше – кавунів.
Щасливі, квапилися ми додому. Грейдерна дорога була, мов асфальт. Непокоїло, щоправда, де ж треба звертати з головної траси в наш благословенний Кізбель. Спинились. Голосуємо. Але жодна з машин навіть не загальмувала. Воно й не дивно: вечоріло і, мабуть, кожен квапився додому, а ще – побоювався стрічі з невідомими людьми. Може, й непевними.
Десятки стежин розбігалося перед нами. Якою їхати? Звернули врешті-решт на найближчу. Було вже темно. Місяць ще не зійшов. У світлі фар виринали зайці, дикі коти, косулі... Та ось попереду замаячіло безліч вогнів. Під’їхали. Бачимо овечу отару.Тільки-но вийшли з машини., як чуємо: «Єжай! Стріляй буду!» Ледь ускочили в кабіну, як почулась стрілянина. Був Толя вправним водієм:рвонув з місця і це врятувало нас од поранення чи й смерті.Тільки як від’їхали, перевели нарешті подих. Це ж повторилось, коли натрапили й на картопляне поле...
Їхали ми доти, доки стачило бензину. Спинились і заснули. Проснулися од голосів у кузові. Це дітвора аула, в який ми заїхали, поралася біля овочів. З півгодини довелося добалакуватися з дорослими, щоб дістати бензин на подальшу дорогу.
І ось нарешті переконуємось, що взято вірний напрям . Та що це? Попереду стоїть машина з причепом, а біля неї двоє чоловіків… б’ються.
«Мабуть, везуть спиртне,- здогадується Толя,- понапивались і посварились».
«Що робить?»-питаю.
«Знаєш що, я піду й скажу, що везу прокурора. Як подіє, посаджу диспетчера до себе, а ти сядеш до водія. Довеземо до табора, а там уже розберемось, в чім причина».
Так і зробили. Помирили нещодавніх суперників. З того, що призначалось « на биття», зробили в таборі сабантуй і з миром вирядили гостей в дальшу путь. А товариство після українського борщу взялося ласувати кавунами. І раптом підходить до мене Толя й каже: «Дивись: діти поїдають те, що ми кидаємо... Може, дамо щось у лавку?» Дали і поповнили бюджет загону.
Пригадую і як шукав з Толею озера, де начебто рибалки заготовляли рибу для свого заводу. Знайшли, блукаючи в 50-градусну спекоту. Просимо продати і чуємо: «Хлопці, даємо вам човен. Скільки качок витягнете з сітей, стільки й риби отримаєте. Пропадає вона там...»
Після кількох годин привезли ми в табір повнісінький кузов качок і риби, а на додаток - ще й тараньки. В Караганді, мабуть, забули про своїх заготівників, і ми ще кілька разів їздили на озера, урізноманітнюючи меню загону...
Пригадую ці й інші подорожі і що ризикованіша була кожна з них, тим сміливішим і винахідливішим був Толя. Пшеничний чуб його , примружений погляд, охочі до праці руки...Невибутнім романтиком був він і, може, тому так незатишно було йому без пригод і ризику. Що й казать, козацьких подвигів бракувало йому. Народився не в притаманну його характеру епоху. До бурхливих сьогоднішніх подій, коли вершиться доля Держави Української.

Він надійшов не з того Миколаєва, на який зазіхав кремлівський розбійник, а з невеличкого містечка на Львівщині. У відповідь на свої дві книжки («Запорожець за Йорданом» та «Заплутавшись у гомоні століть») я отримав три («Розчарована осінь», «Терен у полум”ї» та «Звіти пам’яті»). Автор один і той же – Роман Петрів.
«Славному зайорданському запорожцеві б’є чолом задністровський бандерівець»,- написано на одній з них. Відклавши попереднє читання на потім, на кілька тижнів я занурився в світ досі невідомого мені поета, прозаїка, перекладача. А ще як насьогодні – людини незвичної долі, про яку б деінде говорили як про героя. А на нашій славній Україні про нього мало хто знає, а творчість його ще менш відома.
В одній із сутичок з енкаведистами юного Романа було тяжко поранено і невдовзі на 16 років він був позбавлений волі, за яку боровся в лавах ОУН. В сталінських концтаборах, мабуть, почалася його творчість. Хтозна скільки й що було написано, бо від тої пори зберігся тільки один вірш.
Якщо оповідання відкрили мені неабиякого новеліста, то чи не вперше дізнався від очевидця про славні сторінки визвольної боротьби українських месників проти сталінської імперії, то переклади з російської, яку доти не знав гуцул, просто вразили.
Майстерне відтворення віршів рідною мовою – річ, здавалося б, зрозуміла, але поема «Мойсей» Івана Франка, подарована російськомовному читачеві, без перебільшення,- подвиг. Адже навіть самому Борису Пастернаку вдалося перекласти тільки пролог. «Іван Франко,- зізнається Роман Петрів,- писав свій шедевр півроку, мені ж для завершення перекладу потрібно було десять років. І мені не жаль буде праці й часу навіть тоді, коли хтось інший зробить це краще за мене».
На жаль, поки що ця подвижницька праця не стала предметом досліджень науковців, бо видана мізерним накладом. Зрештою, як і вся творчість самобутнього й талановитого майстра поезії, прози й перекладу.

Давно це сталось. Тоді, як в Ізраїлі мудреці правили народом. Зайшла мова про ефод. Це, власне, ритуальний одяг для первосвященика з вісона й дванадцяти дорогих каменів, що символізували племена ізраїлеві.
Довідались мудреці, що в Ашкелоні мешка чоловік, в якого є таке необхідне для ефода каміння. Неабияку суму пропонують. Ашкелонець начебто й не проти. Щоправда, тільки не сьогодні готовий їх віддати. Бачте, на превеликий жаль, ключ од скарбниці під подушкою батька. А він о цій порі ...спить.
"То піди розбуди!- радять мудреці- Не щодня ж такі гроші…"
"Що ви добродії?! Хіба ж можна тата непокоїть?"
Як не вмовляли, нізащо чоловік не погоджувався. Так і повернулися в Єрусалим упорожні.
Але наступного року мудреці знову змушені були йти до того ж ашкелонця. Адже, мабуть, за таку повагу до батька Всевишній, благословенне будь Його Ім'я, гідно винагородив того чоловіка: в його стаді народилась руда телиця. Воістину рідкісне явище. Річ у тім, що тільки вона годиться для певного обряду очищення юдеїв.
Цього разу жодних сперечок не було. Тільки й сказав чоловік мудрецям: "Якби я попросив у вас за послану мені Господом Богом незвичайну телицю всі багатства світу, то й тоді б ви погодились. Та я проситиму тільки ті гроші, які я втратив із-за синівської поваги до батька".

1
«Чому розладналися твої заручини з Томом?»
«Бачиш, він обдурив мене: казав, що є фахівцем з печінки й нирок,а насправді працює в м’ясній лавці».
2
«Чому ти не відповіла на мій лист?»
«Я не отримала його. З іншого боку, мені не подобається, що в ньому сказано».
3
«Вчора мені приснилось, що я освідчивсь тобі. Що б це означало?»
«Це ознака того, що уві сні, ти набагато розумніший».
3
Протягом кількох годин рибалка терпляче чекав улову.
«Що, не клює?- спитав хлопчисько.
«Щезни з моїх очей!- закричав несамовито рибалка.
«Не сердьтесь, дядьку. Я лише хотів сказати, що в лавці мого батька повнісінько свіжої риби».
4
Бездомний спав біля ямки для гольфу.
«Уставай, ледацюго!- закричав молодик, що обходив поле, і стусонув лежачого ногою.
«»Хто ви?- чемно спитав бездомний проснувшись.
«Я секретар гольфового клубу».
«Приємно чути. Але ж не таким чином прилучають до клубу».
5
«Яка різниця,- спитав професор студента,- поміж активним і пасивним способом дієслова?»
«Активний показує дію, а пасивний –пристрасть».
6
Дівчина сміло попрямувала до жінки, яку прийняла за головного лікаря, і спитала: «Чи можна бачити капітана Вільямса?»
«А ким ви доводитесь йому?»
«Я його сестра».
«Рада зустрічі з вами. А я – його мати».
7
«Джек, вибач, що протягом тижня сердилась на тебе й не розмовляла?»
«Звісно. Не розмовляючи з тобою, я заощадив чималеньку суму».
8
«Чому ти посварилася з Конрадом?»
«Він освідчився».
«І що ж тут такого?
«Але ж я погодилась напередодні».
9
«Цей захід сонця намалювала моя донька. Вона вчилась за кордоном».
«Цим можна пояснити, що я зроду не бачив такого заходу в нашім краї».
10
«Чому ти годуєш кожного зайду? Жоден з них нічого не робить для тебе».
«Я задоволена, спостерігаючи, як вони їдять, не прискіпуючись до їжі».

Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце недавно була в мене Ліна Костенко, почастував її яблуками з нашого саду. Шкода, що не застали її». І ось (тепер уже до пуття не пригадую) чи то з намови Євгена Олександровича, чи й просто самому попри думку відомих літературознавців про мої вірші закортіло дізнатися від Майстра номер один в Поезії про вартісність власних опусів.
Намірився і надіслав Ліні Василівні кілька віршів, а сам поїхав у відпустку в Крим. Яким же було моє здивування, коли дружина переслала в Планерське лист від поетеси зі схвальним відгуком та проханням продовжувати листування. Радості моєї не було меж. Я читав і перечитував надіслане.
А повернувшись до Києва, негайно ж надіслав новуву низку поезій. Кілька місяців тривало наше листування.На мій подив Ліна Василівна з Києва в Київ надсилала свої листівки…авіапоштою!? Крім листування час од часу я ще й телефонував своїй наставниці. Якогось разу в зі слухавки долинув не голос, а ридання. «Що з Вами?»- запитав я й почув: «Мені нізким говорити в Україні».
Коли в мене згромадилось чимало відгуків, я напросився в гості до Ліни Василівни. Відмови не було і ось я в скромному помешканні на Шулявці.
«Не тіштесь моїми відгуками,- почала поетеса. – Вони були необхідні, щоб спонукати Вас до писання. Але набагато більше в мене зауважень і побажань». І показала чималий стос папірців. Поговоривши про кожен вірш зокрема, попри їхні недоліки на мій подив співрозмовниця запропонувала видати твори окремою книгою.
«Я не думав про це»,- неохоче відповів я.
«Треба друкуватись, долаючи всі перепони, бо якщо не ми, то вони!» Ліна Василівна піднялася й показала на сусідній стіл: «Погляньте – скільки мною підготовлено до друку. Настане час і люди дізнаються, що й у мовчанці я не гайнувала час».
Я був неймовірно схвильований, що Поетеса, вища на голову від своїх орденоносних і лауреатських колег залучила мене, фактично початківця, в коло своїх однодумців. І вже насправді вразила її пропозиція: «Так що лишайте свою добірку. Попрацюємо над нею і видамо».
До такого розв’язку я справді не був готовий не тільки з огляду на те, що відволікатиму Поетесу на те, що маю зробити сам, а насамперед з дивовижної ситуації, коли позбавлена можливості друкуватися сама, вона клопотатиметься виданням моєї книги, не вартої жодного з її численних рукописів. Серед яких була й знаменита «Маруся Чурай».
Поглянувщи ще раз на столик з невиданими шедеврами, я подякував Ліні Василівні за таку щедру пропозицію і сказав: «Не можу залишити наразі добірку, бо їду в своє село на Канівщині, де маю намір виступити».
Ліна Василівна не заперечувала, щоправда, нагадавши про повернення рукопису. Я вже зібрався прощатись, як нагодився чоловік поетеси - Василь Цвіркунов, директор кіностудії імені Довженка. Випили по чарці на прощання, побажавши один одному здоров’я й наснаги.
Я таки справді побував у своїх рідних Грищенцях. Проте за численними застіллями ніколи та, зрештою, й негоже було читати вірші тим, з ким у далекому дитинстві пас кози, заробляючи на харч і сяку-таку одежину. Звелося все до спогадів про голодні повоєнні роки.
Повернувшись до Києва, я остаточно вирішив не турбувати Ліну Василівну.Впоравшись з її зауваженнями й побажаннями, з допомогою Павла Мовчана та Юрія Щербака почав потроху друкуватися. Настав нарешті час, коли здалося, що збірка готова. Почав шукати хто б з маститих поетів зголосився написати передмову до неї. Звернувся до Івана Драча. Попри схвальний відгук почув :»Хто ж таке надрукує?» Борис Олійник, не читаючи, заявив: «Мені як парторгові Спілки заборонено».
Не маючи іншого виходу, після тривалої перерви я зателефонував Ліні Василівні. «Ви зрадили мене»,- почув у відповідь. Не став виправдовуватись листовно, бо вважав, що більшим гріхом було б забирати в неї час на марні зусилля.
Тільки мізерна частка моєї збірки ввійшла в обойму з іншими такими ж, як і я сам, поетами-переростками «Ніжний кремінь». Збулася моя мрія вже в Ізраїлі, куди я переїхав на побажання дружини. Зібравши належну суму, я видав самостійну книгу «Заплутавшись у гомоні століть» з передмовою світлої памяті Євгена Олександровича Сверстюка.
Серед тих, кому хотілося подарувати видане, першою, звісно, була Ліна Костенко. Написав присвяту: «Любій Учительці від неслухняного учня».На щастя, трапилася й нагода передати книгу через Дмитра Дроздовського . Коли ж спитав , якою була реакція Ліни Василівни, почув невтішне для себе: «Це моя особиста трагедія». Трагедія й для мене, бо, маючи таку щасливу нагоду, не скористався вповні наговоритись з цією напрочуд дивовижною Жінкою.

Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тарас супутника,- бо так ми нізащо не доберемося в твій Ніжин».
Щоб скоротити час на дорогу, в Прилуках опівночі перепрягли коней.
Мали вже рушать, та нараз почулись крики й плач, а в ніздрі війнуло горілим.
«Мабуть, пожежа,- сказав Тарас.- Побіжимо на поміч».
Горіла вбога халупа. Десятки людей стояли довкола, але тільки з криком «ой вей» кілька чоловік бігали з відрами туди й сюди.
«Чом же стовбичете замість щось робити?-крикнув Тарас до гурту.
«Та бачите,- одгукнувсь хтось із роззяв,- це ж горить жидівське…»
Тарас тільки махнув рукою і кинувся прожогом в господу рятувать, що ще вціліло.
А як усе скінчилось, чорний од сажі, наче мурин, поет звернувся до тих, що так і не зрушили з місця: «Лихо не розрізня, хто християнин, а хто юдей. Усі ж ми діти Божі».

Где-то за неделю до Шавуот появляется одна из наших сотрудниц с подносом ватрушек и предлагает всем нам, ее сослуживцам, отведать:
– Это от Жанны.
Жанну мы знаем как одного из ведущих специалистов процветающей фирмы .
– А что, у нее день рожденья или другое какое-нибудь торжество? – спрашивает кто-то.
– Да нет, просто Жанна любит заниматься выпечкой и угощать. Вот и весь секрет.
Мне претит принцип “Ни себе, ни другим”, но я не приемлю также и “Отдай последнюю рубаху”, за которым так и слышится “Отдай жену дяде, а сам иди к... тете”, а в мировом масштабе – “Пролетарии все стран, соединяйтесь!” Почему, спрашивается, не иметь в запасе то, что всегда можно отдать нуждающемуся?..
...Я давно уже хотел рассказать о людях, подобных Жанне, так как всякий раз, когда встречался с ними, был настолько поражен их бескорыстным участием в моей не то что беде, но, скажем, тяжелой ситуации, что, кажется, и отблагодарить по-настоящему не сумел. Вот хотя бы в этом случае.
В студенческую пору мне несколько раз приходилось участвовать в традиционных Лермонтовских конференциях. Познакомился там с интереснейшими людьми, а с Ираклием Луарсабовичем Андрониковым, как мне тогда казалось, даже подружился. Впрочем, сейчас я думаю об этом несколько по-другому, так как вряд ли можно гово¬рить о дружбе личности, известной на весь тогдашний Советский Союз, и студента-второкурсника. Просто когда под занавес конференции всех нас, ее участников, повезли на родину великого осетинского поэта Коста Хетагурова и молодежь, учуяв запах шашлыков, ринулась штурмовать довольно крутой подъем, у его подножья остались мой преподаватель и Ираклий Андроников. Оба сердечники. И хоть помогал я тогда взбираться на гору моему кумиру не корысти ради, все же попросил его, чтобы во время гастролей в Киеве он бесплатно выступил в нашей университетской библиотеке, так как попасть на его концерты в филармонию было для нас, студентов, и трудно, и дороговато. Многие удивлялись потом, как это такая знаменитость, человек во всех отношениях занятой, нашел время не просто посетить нашу, а не академическую библиотеку, что находилась по соседству, но еще и два с лишним часа читать свои преинтереснейшие рассказы, отвечать на бесконечные вопросы дотошных филологов.
И все же не Андроников, вечная ему память, вяжется у меня с Жанной и ей подобными. Ираклий Луарсабович при всем благородстве своего поступка был просто порядочным человеком и выполнил данное когда-то студенту слово. Кстати, об этом на следующий же день раструбили газеты. А вот о том, о чем знал и навсегда запомнил только я, мне бы хотелось рассказать. К тому же это произошло вскорости после окончания Лермонтовской конференции.
Наша киевская группа прибыла из Орджоникидзе в Тбилиси и в тот же день улетела в Киев. А я по просьбе своего руководителя (и к своей радости) должен был отправиться на следующий день в Пятигорск и поработать над книгой записей в тамошнем музее Лермонтова. Не стану распространяться о красотах и достопримечательностях столицы Грузии. Экскурсоводы, без коих я, к сожалению, за неимением ни времени, ни средств обошелся тогда, расскажут об этом и лучше, и правдивей. Да и просто не хочу затмить большим городом величие души человека, который мне встретился совершенно случайно, когда я уже почти отчаялся найти общежитие университета, чтобы не ночевать на улице.
Безумно радуясь, что наконец-то попал в город, о котором столько читал и слышал, я часами бродил и бродил по его улицам и переулкам, пока не почувствовал приближение вечера и не спохватился: постой, а где же я буду спать? Перефразированное на русский “Как-нибудь да будет, потому что не бывает так, чтобы как-нибудь да не было”, усвоенное с детства, никак не вдохновляло меня. Каждый из прохожих, у кого я пытался выяснить, как попасть в общежитие университета, где мне был обещан ночлег, давал разную информацию. Мои командировочные таяли на автобусы и трамваи, а вместе с ними и восхищение ни в чем не повинным городом. Что же делать, спрашивал я себя, когда, оставив на какое-то время надежду отыскать общежитие, кинулся к многочисленным сапожникам с просьбой о ночлеге и понял, что и здесь ничего не получится. Зажглись огни Тбилисо, я сел в трамвай и снова начал спрашивать пассажиров о полумифическом общежитии. Глухо. Уже решил сойти возле станции и как-то перекантоваться до отхода автобуса, как вдруг ко мне подходит юноша, к которому я также обращался, и спрашивает:
– О каком общежитии ты спрашивал, кацо?
– Университетском.
– У нас университетов много. Но что тебе там надо?
– Переночевать.
– Так при чем тут университет? Так бы и сказал. А то университет да университет. Пойдем со мной.
И мы вышли вместе где-то на окраине города. Перешли, помню, железнодорожный переезд и подошли к какому-то строению барачного вида.
– Вот и наше общежитие. Устал, небось, так что отдохни немножко и я покажу тебе наш город.
Не спросив ни кто он, ни где мы находимся, я тут же упал на предложенную мне кровать и моментально уснул. Кто знает, как долго бы продолжался сон, но мой знакомый разбудил, и мы пошли в город. Первым делом зашли подкрепиться в чебуречную. Замечу, что по пути к намеченной цели, а это был, кажется, греческий фильм “Мать”, который мой провожатый смотрел уже шесть раз и которым хотел угостить также и меня, мы еще несколько раз останавливались, чтобы выпить кружку пива и съесть что-то такое, что есть только в Тбилиси. Узнав, что я из Киева, мой знакомый все расспрашивал и расспрашивал о знаменитом нашем “Динамо”, но больше всего его интересовал вратарь Банников. Я, признаюсь, был в те годы болельщиком никудышним, о чем и сообщил своему собеседнику. Но даже этим не разочаровал его. Видимо, сам факт моей географической близости к команде, которая помогла его “Динамо” стать чемпионом страны, делал и меня достойным всяческого восхищения.
Но вот уже и фильм просмотрен, и некуда уже принимать ни пиво, ни чебуреки. Пора и спать.
– Послушай, – спрашиваю я перед тем, как лечь в постель, – а как далеко отсюда до автостанции?
– А ты что – уезжаешь завтра?
– Да. И очень рано – в пять часов утра.
– Что же ты не сказал об этом раньше?
– А в чем дело?
– Дело в том, что у меня нет будильника... Ну да ладно. Что-нибудь придумаем.
И я уснул, совершенно выкинув из головы мысли об отъезде. И вот то ли во сне, то ли наяву, но мало что соображая, слышу такое тихое и ласковое:
– Вставай, кацо. Уже четыре.
Вижу – горит лампочка без абажура. На столе развернутая книга. А рядом тарелка с пищей. Дымится стакан с чаем.
– Так ты, получается, не спал?
– Ты лучше побыстрее умывайся да кушай, а то опоздаем.
Он провел меня до самой станции. Ждал, пока не отошел автобус, и помахал рукой на прощанье. И вот, когда мы уже выехали на Военно-Грузинскую дорогу, я вдруг вспомнил, что забыл записать адрес моего благодетеля. Так и не смог отблагодарить за гостеприимство в городе, где у меня не было ни одного знакомого. Только и помню, что звали его Резо.
Вот почему всякий раз, когда принимаю гостей, мне хочется поставить еще один прибор, как делают это евреи на Песах, ожидая прихода Элиягу-Анави (Ильи-пророка). Сделать то же для тех, кто так похож на него. Кто вселяет уверенность, что нет безнадежных ситуаций. Что в последний миг вдруг появится тот, кто, не претендуя ни на что, возьмет да и поможет. Чаще всего даже имени своего не назовет.

 

– Ну, что? – спросил я своего сослуживца, почти предвидя ответ.
– Ужас, – как-то неохотно выдавил он из себя, и при этом, как мне показалось, его даже передернуло.
Не понаслышке знал я,что Михаил всегда как-то болезненно неохотно расставался с деньгами, и этим объяснил для себя такую реакцию.
– Ошибаешься, – будто угадав ход моих мыслей, не столько произнес, сколько будто выдавил он из себя. – Не в деньгах дело.
Я понял, что в такой ситуации лучше всего набраться терпения и подождать, пока собеседник сам поведает, что же все-таки приключилось в Тель-Авиве, куда он вместе с супругой отправился на семинар по гербалайфу. Михаил пытался уговорить и меня. Я, правда, наотрез отказался, так как вспомнил события десятилетней давности, когда эпидемия с распространением гербалайфа только вторглась в пределы Израиля и многие репатрианты были поражены ею. Может быть, и я бы не избежал их участи, но 12 тысяч шекелей, затребованных дистрибьютором, наша семья просто-напросто не имела. Так нужда спасла нас тогда от полного разорения, в котором, к несчастью, оказались многие из желающих быстро разбогатеть. Именно тогда уж не помню кто из знакомых преподал мне житейскую теорию малых чисел. Суть ее заключалась в том, что лучше меньше, но постоянно и, главное, безопасно, чем много, но с большим риском.
– Не в деньгах дело, – повторил Михаил. – Не с ихним умом добраться до моего кошелька.
Последние слова он произнес с какой-то одному ему известной гордостью, и это несколько даже сняло налет то ли ужаса, то ли печали. За этим, как и ожидалось, последовала исповедь.
– О том, что ты был прав, я догадался в первый же день семинара. Эти истошные возгласы после каждого выступления преуспевшего на ниве распространения гербалайфа, эти постоянные вставания с аплодисментами над головой под аккомпанемент оглушительного тяжелого рока вызвали у меня не только отвращение ко всему происходящему в зале, но и жуткую головную боль. Когда я спросил соседа, что здесь происходит, тот посмотрел на меня как на сумасшедшего, но все же удостоил ответом:
– Чудак! Это же американская система!..
Эту муторную атмосферу несколько разрядил прекрасный ужин в ресторане, а затем и танцы, куда устремились и мы с супругой. Сначала танцевали друг с другом, а потом ее пригласил один из преуспевших в бизнесе, а я двинулся к специалисту по косметике – красивой бабенке в самом соку и с удивительной грудью, которую она к тому же и не прятала. Во время танца, позабыв о Клавке и сделав вид, будто оступился, я прижался к этому ее богатству. На какое-то мгновенье, как ты понимаешь. А она посмотрела снизу вверх и как ни в чем не бывало заметила:
– А ты почему же не выступал? Не хочешь раскрывать производственные секреты?
Тут меня будто ледяной водой окатили. Все, что поднялось, мгновенно и опустилось. И еще до окончания танца начал искать свою Клавуню.
– Поехали домой! – решительно заявил я супруге.
– Так вот на ночь глядя? – удивилась она. – Пропадает же гостиница...
– Понимаешь, не могу я больше находиться в этом кошмаре.
Через час были мы уже у себя дома. Остограммились, закусив приобретенным накануне у ”русских”.
В отличие от тех, кто в книжках и у астрологов ищет разгадку своих сновидений, я не придавал им никакого значения и попросту забывал. Так было до этого сумасшедшего семинара.
Михаил сделал мучительную для себя паузу и будто бы даже побледнел.
– Но что могло такое присниться, раз ты уже спал дома, вдали от того гербалайфного безумия?
– Представь себе – оно не оставило меня и дома...
...Снится мне, будто, поддавшись уговорам, выложил я свои кровные 16 тысяч шекелей и запасся на полгода всякими там клетчатками и супами. Для себя и будущих клиентов. Но где их искать? И тут вспомнил я спортивную передачу, где показывали борьбу сумо. Среди японцев оказался и мой бывший соперник по вольной борьбе из Грузии.
– Постой, – подумал я. – Да это же просто находка.
И вот прилетаю в Японию, встречаюсь со своим знакомым и выкладываю ему начистоту все, что задумал. Мол, если хочешь вскорости стать абсолютным чемпионом, то расскажи своим соперникам, что ты достиг таких невиданных результатов благодаря тому, что питаешься исключительно продуктами гербалайфа. Через месяц-другой сегодняшние толстяки похудеют настолько, что ты их одной левой уложишь.
Ты не представляешь, что было дальше. Как начал метелить меня грузин, приговаривая за каждым броском, что это награда за совет, как обманом добиться почетнейшего в Японии титула. Он пошел в зал пригласить своих соперников по сумо, чтобы и они приложили свои ручища к моему бренному телу. Я воспользовался этой паузой и, еле-еле волоча ноги, убрался восвояси.
Проснулся в холодном поту и кинулся на кухню, чтобы охладить себя сочком. Вхожу, а там сидит Клава. Дрожащими руками держит стакан и плачет.
– Что случилось? – спрашиваю.
– Еле проснулась, чтобы избавиться от кошмара... Помнишь – кто-то на семинаре говорил о червях. Будто их потому, дескать, нет во фруктах, что все выращивается с помощью химии.
– А ты тут при чем?
– А при том, что прихожу я, во сне, конечно, на Махане Егуда, а там у самого входа, справа, торгуют фруктами. И вот представь себе, что из всего, чтобы я ни брала, выползают, извиваясь и хохоча, здоровенные черви. Да какие-то доселе невиданные. У каждого нимб в виде тех, кто выступал на вчерашнем семинаре. И все тянутся ко мне...
Не стал я рассказывать Клаве о своем сне. Ни слова не говоря, достал из холодильника “Мартини”, налил в стаканы, опустил в каждый по кусочку льда и лимона. Молча выпили. Наверное за одно и то же. Что не стали дистрибьюторами.

Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претенденти на корону, та зненависті дух до світу всього – той же. Насамперед до того, хто найближче, Хто в словоблудді «братом» зветься. В кого тихою сапою можна щось відчикрижить.
Як дошкульніш і безпомильно досадити «брату», сьогодні Амалеку нашіптує колишнє дівчисько з Шепетівки – Тютіна. Як тореадор, що зодяга червоне, так вона прибрала прізвище Матвієнко, аби москалі знали, що не всі українці готові стать горою за Соборну Україну. Змішавши фармацевтику із ВПШ, погарцювавши на кістках козацьких у місті Петра-українофоба, колишня українка перевагу віддала не Гіппократу, а Макіавеллі. Тож на догоду Амалеку переписує Книгу юдейської Естер.
Чого там тільки нема! Та горує «Поділяй і владарюй!» Не тільки Західну й Східну Україну, а місто навіть, село кожне ладна Естер із Шепетівки порізнить на два непримиренні табори. Із Кримом під дулами й нагайками це вдалось. Хто віда, може горезвісного Гамана на трон там возведуть, аби втілити задум Амалека: перевішать тих, хто мав би повісити його.
Київ – не Сузи. А що як Історія повториться?! І загнані на слизьке, ще плазуватимуть гамани з амалеками перед праведним світом.
Тільки б не сидіти, склавши в безнадії руки. Господь Бог карає також і безнадійних.

Коли сина з першого класу перевели в третій, батько вирішив поїхати з ним до Києва, показати дім, де прожив тридцять років поспіль, а головне – школу, де сам вчився.
І ось вони в Києві. Не без хвилювання заходить батько в школу і першим стрічає завгоспа. Обмінялись привітаннями, поговорили про життя-буття, а потім співрозмовник, усміхнувшись, питає: «Вікторе, а ти ще не забув, як гасав на перервах по школі і навіть розбив шибку на дверях… А як ви спалили класний журнал і не зізнались, хто ж почав…»
І ще чимало чого неприємного і несподіваного для себе почув батько, відмінник і активіст, не в змозі зупинить завгоспа, котрий при кожній згадці про минуле, заходився сміхом. Коли ж той врешті-решт замовк, Віктор, поглядаючи на сина, зачарованого оповіддю, вирішив спростувати почуте і таким чином зменшити вплив.
«Вибачте, добродію, усе, що ви розказали,- правда, але вона стосується мого молодшого брата».
«Що ти мені розказуєш, друже! Та я ж усіх вас знав, як облуплених… Не сердься. Як-то кажуть, що було , те загуло». І, звертаючись до сина: «Тато в тебе герой, іншим разом оповім дещо». Сказав і, попрощавшись, рушив у своїх справах.

Я тиловик.
Ще з часу цілини, коли доводилось воювать за пристойний харч для студентів.
Тиловик і сьогодні під час війни з хамасом і хізбалою – цими близнюками ігілу й алькайди,годованці Ірану, що за сфальшований іслам готові нищить усе, що рухається і зветься ні в чім неповинною Людиною. І навіть те, що не навчилося ходить.
Я тиловик, бо скромним пайком держави для тих, хто врятувався од фашистів, ділюся з сусідами із Бахмута. І червонію, що замало віддаю.
Та що це я тільки про себе. Адже тиловиками в Ізраїлі стали всі, хто не покликаний до війська. Усе, що наближає перемогу, воїнам несуть.

Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття».
Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на батьківщину, в Іллірію, де рабoм колись трудився його батько.
В Салоні, в розкішному маєтку, в спокої, без почестей і плазування лизоблюдів минали роки.
Чи шкодував імператор, що добровільно позбувся сану, за який попередники не цурались труїти один одного чи звинувачувать у нескоєних гріхах?
Його сподвижники Максиміан і Галерій кликали вернутися до влади, бо був іще ж при силі й розуму стачало. Не захотів.
А як набридли їхні умовляння, відповів, оглядаючи свій город: «Якби ви бачили, яку капусту я виростив! Білосніжна, качаниста! милуюсь нею, покритою росою... А огірки!.. А помідори!.. Бачили б ви це диво природи, то не надокучали б мені якоюсь там владою. Так що працюйте в супрязі на благо краю, а я піду полоть грядки».
Так-от і проминули вісім літ добровільного зречення.

1
Естетом був імператор Адріан.
Не міг намилуватись красою Антіноя. Шість років поспіль мав його при собі. Куди б не їхав, Антіной був поруч. І треба ж так: невідь з якої причини юнак не вирнув з Нілу.
Сумував імператор і наказав обожнити коханця. Влаштовано було ігри на честь останнього бога античності. На місці загину збудували місто Антинуополь.Бозна скільки статуй Антіноя було, бо ще й сьогодні збереглося щось із п’ять тисяч. Придворні астрономи віднайшли на небі сузір’я молодика.
Жодний римлянин ні до, ні після не удостоювався такої честі, як Антіной.
2
Дійшла до Адріана чутка, що в столиці мешкає вдова з трьома неймовірної краси доньками. Та от біда - християнки. А з християнами імператор, як і його попередник, не панькався. Щоправда, на відміну од нього не дозволяв фанатичній черні розправлятися з невгодними Олімпу. А за наклеп, який процвітав доти, винуватців карали, як і християн.
«Приведіть отих красунь до мене,- звелів Адріан.- Всі вони негайно відмовляться од своєї віри».
І ось перед імператором стоять Віра, Надія, Любов із матір’ю Софією.
Вражений красою дівчаток, Адріан зажадав од матері розповісти про її рід та що мають доньки робить, як вийдуть з отроцтва.
«Христові я заручила їх,- одповіла Софія.- Нетлінну чистоту й красу свою віддадуть Сину Божому!»
Не мав наміру імператор негайно напоумлять красунь і відправив їх разом з матір’ю на три дні до родовитої й мудрої Паллади.
3
«Доньки улюблені мої,- напучувала мати, як після теревень Паллади лишалися вони на самоті,- настає година заручин ваших із безсмертним Нареченим. Не піддайтеся спокусам імператора. Зі словом радості ввійдіть у Його світлицю».
4
В розмовах з мудрою матір’ю швидко збігли три дні, і ось сім’я знову стоїть перед Адріаном.
«По-батьківському говоритиму з вами, мої любі,- почав імператор.- Увіруйте в моїх богів, поклоніться їм і я вас доньками назову привселюдно.- Повсюди знайдете шану в імперії моїй неосяжній!»
Відповіла Адріанові Віра: «Батько небесний є в нас. Тільки Його доньками хочемо бути!»
«Як звати твоїх доньок та скільки кожній літ,- звернувся імператор до Софії, начебто й не чув слів Віри.
«Вірі, дванадцять. Надії –десять. А Любові щойно сповнилося дев’ять».
Ще певний, що вдасться зробити те, що задумав, Адріан звелів Вірі вклонитись Артеміді. Але не зрушила з місця отроковиця.
«Оголіть її і бийте доти, доки не вклониться богині!»- скипів од злості імператор.
Дівчина мовчала під час катувань і навіть тоді, як відрізали їй соски. А як поклали на розжеврілі ґрати, до Господа звернулась , і тіло не осмалилось навіть. Чисте було воно й після того, як кинули в конов зі смолою. «Пам’ятайте,- крикнула Віра з останніх сил,- кому ми заприсяглися і не скоріться варварам поганим! Мову урвав меч ката, що впав на білосніжну шию.
«Дитино мила,- звернувсь Адріан до Надії,- не будь такою ж неслухняною, яе сестра твоя покійна. Вклонися Артеміді. Насправді хочу за доньку свою любу тебе взяти!»
«Одною матір’ю народжені ми, одне й те ж хрещення мали, на одних і тих же книгах в мудрості зростали... Тож не трудись намарне зробити те, що наміривсь учинити за непослух. Вочевидь переконаєшся, що зі сестрою я одної віри».
Після побоїв гострими канчуками кинули у вогонь Надію. А як вона , мов три юнаки юдейські, неопалимою вийшла з печі, на гак підвісили красуню й шарпали тіло кігтями залізними. Надія з високості усміхалась і шепотіла : «Солодка мені смерть за Господа Бога...А вас, мучителі, чекає геєна вогняна...»
Не стала вклонятись Артеміді й Любов.
«Скажи лише,- наполягав у безсиллі Адріан,- велика ти, богине Артемідо, і тої ж миті сядеш поруч мене!»
Дівчинка на те: «Великий Ісус Христос, а твоя Артеміда приречена на смерть!»
Без помочі катів ввійшла в піч вогняну Любов. Неушкоджену нітрохи, тіло дівчатка свердлували. Нічого не добившись, мечем скінчили її життя.
Замучених любочок своїх Софія у ковчег поклала й на пагорбку поховала зі слізьми. Три дні сиділа біля могили. Не їла, не пила.Тільки молилась ревно. І вічним сном заснула.

P.S.
Варвари християн, християни юдеїв, мусульмани християн і юдеїв схиляють у свою віру . А ходять усі під одним і тим же Богом...

Усе було готове до весілля: біла сукня зі шлейфом, який нестимуть діти; законвертовано запрошення гостям, ресторан замовлено...
Затримка була за молодим. Воює в Газі – в цьому гніздовиську терористів, за будь-яку ціну готових нищить юдеїв не тільки в Ізраїлі, а й по всьому світу. Так начебто велів Аллах.
Отож, напередодні весілля юний офіцер воював там за дане Всевишнім право жить на своїй Святій Землі. Аби на мирні ізраїльські оселі не падали ракети й скади з метою однаковою – убить. Байдуже кого. Лиш якомога більше.
Молодий вів бійців своїх, щоб руйнувать тунелі – своєрідну підземну Газу, що мали вихід в юдейські житла, куди посеред ночі виповзали озброєні по саму зав’язку новітні людолови.
В одному із таких тунелів молодика настигла смерть...
...Не на запрошення буть на весіллі зійшлися гості. Не у вінчальнйі сукні білій, а в траурнім чорнім убранні припадала до труни молода – невінчана вдова.

Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хвилини прикутим до книжок...
Було б це в 2014 -му,і ми б бачили його щодня на Площі Незалежності. Можливо, що й у сутичках з тими, хто стріляв по безоружних.
...Переді мною він постає на казахській землі, коли ми вдвох ( я – завгосп студентського загону, а він – водій) їздили за кількасот кілометрів в українське село, щоб добути для товариства якісь овочі. За безцінь земляки наші дали змогу набрати повний кузов картоплі, капусти, буряків, моркви, огірків, а найбільше – кавунів.
Щасливі, квапилися ми додому. Грейдерна дорога була, мов асфальт. Непокоїло, щоправда, де ж треба звертати з головної траси в наш благословенний Кізбель. Спинились. Голосуємо. Але жодна з машин навіть не загальмувала. Воно й не дивно: вечоріло і, мабуть, кожен квапився додому, а ще – побоювався стрічі з невідомими людьми. Може, й непевними.
Десятки стежин розбігалося перед нами. Якою їхати? Звернули врешті-решт на найближчу. Було вже темно. Місяць ще не зійшов. У світлі фар виринали зайці, дикі коти, косулі... Та ось попереду замаячіло безліч вогнів. Під’їхали. Бачимо овечу отару.Тільки-но вийшли з машини., як чуємо: «Єжай! Стріляй буду!» Ледь ускочили в кабіну, як почулась стрілянина. Був Толя вправним водієм:рвонув з місця і це врятувало нас од поранення чи й смерті.Тільки як від’їхали, перевели нарешті подих. Це ж повторилось, коли натрапили й на картопляне поле...
Їхали ми доти, доки стачило бензину. Спинились і заснули. Проснулися од голосів у кузові. Це дітвора аула, в який ми заїхали, поралася біля овочів. З півгодини довелося добалакуватися з дорослими, щоб дістати бензин на подальшу дорогу.
І ось нарешті переконуємось, що взято вірний напрям . Та що це? Попереду стоїть машина з причепом, а біля неї двоє чоловіків… б’ються.
«Мабуть, везуть спиртне,- здогадується Толя,- понапивались і посварились».
«Що робить?»-питаю.
«Знаєш що, я піду й скажу, що везу прокурора. Як подіє, посаджу диспетчера до себе, а ти сядеш до водія. Довеземо до табора, а там уже розберемось, в чім причина».
Так і зробили. Помирили нещодавніх суперників. З того, що призначалось « на биття», зробили в таборі сабантуй і з миром вирядили гостей в дальшу путь. А товариство після українського борщу взялося ласувати кавунами. І раптом підходить до мене Толя й каже: «Дивись: діти поїдають те, що ми кидаємо... Може, дамо щось у лавку?» Дали і поповнили бюджет загону.
Пригадую і як шукав з Толею озера, де начебто рибалки заготовляли рибу для свого заводу. Знайшли, блукаючи в 50-градусну спекоту. Просимо продати і чуємо: «Хлопці, даємо вам човен. Скільки качок витягнете з сітей, стільки й риби отримаєте. Пропадає вона там...»
Після кількох годин привезли ми в табір повнісінький кузов качок і риби, а на додаток - ще й тараньки. В Караганді, мабуть, забули про своїх заготівників, і ми ще кілька разів їздили на озера, урізноманітнюючи меню загону...
Пригадую ці й інші подорожі і що ризикованіша була кожна з них, тим сміливішим і винахідливішим був Толя. Пшеничний чуб його , примружений погляд, охочі до праці руки...Невибутнім романтиком був він і, може, тому так незатишно було йому без пригод і ризику. Що й казать, козацьких подвигів бракувало йому. Народився не в притаманну його характеру епоху. До бурхливих сьогоднішніх подій, коли вершиться доля Держави Української.

Обабіч річки стояли Ведмідь і Заєць.
"Ведмеде!"- кричить Вухань.
"Що сталось?"- відлунює з того берега.
"Пливи до мене, замість питать".
"Навіщо? Мені й тут не зле!"
"Пливи хутчіш! Важливе щось повідаю!"
"Якщо так - рушаю!"
Кинувся Ведмідь у річку і поплив проти течії. Втомивсь і захеканий упав на траву. По хвилі оговтавсь і питає:
"Ну, чим ти хочеш мене здивувати?"
"Дивись, друже, який чудовий кущ малини червоніє там, де донедавна ти стояв.

Сталося це в Аскалоні.
За звичаєм, пішли в Єрусалим брати-юдеї.
«От і добре,- зрадів сусід-язичник.-
Поки молитимуться, дечим розживуся».
Глянув на подвір’я через тин:
Брати чомусь не квапляться на прощу..
Відки йому було знати,
Що це Господь послав двох янголів.
Певне ж на те, аби навчити невігласа,
Чого триматись має кожен:
«Не кради! Не жадай дому ближнього!»
Вважав той за небилиці , що доти чув:
Буцімто гадюка обвила замок прочанина якогось...
А то в курятнику знайшли розтерзаних тхорів...
Надвечір несуть брати сусідові дарунки.
«Звідки такі щедроти?
«З Єрусалима».
«А ви ж хіба були там?»
«Щойно вернулись».
Не став переповідать, що бачить довелося.
Подумки сказав: «Благословен Господь юдеїв!
Не полиша їх ані на хвилину...»

*Щоб ускочить у прірву, не потрібен трамплін.
*Як королі голі, то й лакеї здіймають лівреї.
*Людина, як слимак, йде до себе кружним шляхом.
*Великі лунатики не потребують Місяця.
*Чимало хто жив не власним життям, прагнучи уникнути чужої смерті.
*Не дивіться очима душі через шпарку од ключа.
*Право кулака - це також показ дулі.
*Згорів дотла, що й іскри вже в собі немає.
*Найстрашніші рівняння з відомим, котре не хочемо брать до уваги.
*Людина вже має крила,та ще не ангел.
*Ті, хто палав надаремне,посипають собі чоло попелом.
*Не один викопав собі могилу,шукаючи джерела.
*Коли хамелеон при владі,змінюються барви оточення.
*З чого ти повстав, залежить од генетики,в що обернешся,- од політики.

Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тарас супутника,- бо так ми нізащо не доберемося в твій Ніжин».
Щоб скоротити час на дорогу, в Прилуках опівночі перепрягли коней.
Мали вже рушать, та нараз почулись крики й плач, а в ніздрі війнуло горілим.
«Мабуть, пожежа,- сказав Тарас.- Побіжимо на поміч».
Горіла вбога халупа. Десятки людей стояли довкола, але тільки з криком «ой вей» кілька чоловік бігали з відрами туди й сюди.
«Чом же стовбичете замість щось робити?-крикнув Тарас до гурту.
«Та бачите,- одгукнувсь хтось із роззяв,- це ж горить жидівське…»
Тарас тільки махнув рукою і кинувся прожогом в господу рятувать, що ще вціліло.
А як усе скінчилось, чорний од сажі, наче мурин, поет звернувся до тих, що так і не зрушили з місця: «Лихо не розрізня, хто християнин, а хто юдей. Усі ж ми діти Божі».

P.S.
Тим, хто попри факти ладен називати Тараса Шевченка юдофобом, варто б нагадати, як разом з Марко Вовчок, М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Номисом він підписав лист редактору «Русского вестника» (1858 р.), в якому, зокрема, сказано: «Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях».

По закінченні філфаку Київського університету мою дипломну працю за рекомендацією Лідії Булаховської, доньки славнозвісного мовознавця, взяли в збірник наукових статей і запропонували стати аспірантом Інституту літератури.
Через деякий час завідуючий відділом покликав мене на розмову і замість, як гадалось, представити іншим співробітникам, відвівши погляд убік, сказав: «Вибачте, але Ви не підходите нам». І, певно ж, здогадуючись яким буде моє запитання, прорік: «Ви старі для молодого науковця».
Що я міг протиставити цьому аргументові? Справді, мені щойно сповнилось двадцять дев’ять. Можна було б розповісти, чому так пізно я закінчив університет: війна, голодне повоєнне сирітство, що мало не закінчилось тим світом, дитячий будинок, де тільки в десять років навчився читати й писати, трирічна служба в армії, рік після неї, щоб зібрати якусь копійчину на майбутнє навчання у вузі...
Не певен був, що все це справить якесь враження, бо ж, мабуть, усе вже було вирішено. Зрештою, в науковці просився не я, а мої знахідки в теорії перекладу, яких тоді, мабуть, бракувало відділові, стали причиною згаданої рекомендації. Знаючи, в якому віці мій судія сам став науковцем і що встиг зробити, переживши душевний струс, я тільки й наважився спитати: «А звідки Ви знаєте, що молодший од мене аспірант досягне чогось більшого?»
Запитання, звісно, було риторичним, тож, не чекаючи відповіді, я попросив вилучити мою працю із збірника і, не попрощавшись, вийшов.
Тільки через деякий час, віддавши чимало сил і здоров’я на пошук роботи в редакціях газет і часописів з проханням дати місце бодай коректором, я дізнався, чому згаданий учений так і не заглянув мені у вічі, що стало причиною подальших численних відмов: недремне око агентів держбезпеки через мою нехіть співпрацювати з ними повсюди обганяло мене.
У цю скрутну пору допомога надійшла звідти, звідки я її ніяк не очікував - з «великої хати», як називали тоді ЦК компартії України. Там працював приятель моєї однокурсниці. Він домовився з кіностудією імені Довженка , щоб мені дали підробіток у дубляжному відділі.
Не знаю, як тепер, а тоді російські стрічки не перекладали, як часто-густо подибуємо тепер, одноманітними голосами чоловіка й жінки, а дублювали. Для цього запрошували акторів театру, радіо й телебачення. Мені належало перекласти текст з російської на українську мову і стежити за правильною вимовою навіть російськомовних корифеїв сцени з Театру імені Лесі Українки.
Пригадую роботу над фільмом «Зося», коли довелося з екрана списувати молитву, а потім ще й учити актрису відтворити її польською мовою, яка була другою в моєму дипломі.
Ще й досі, як згадаю ті хай і далекі вже дні, виникає щось схоже на оскому. А тоді протягом кількох днів я не міг без болю їсти.
Річ у тім, що за кадром мало бути хрумкання . Щоб не відволікати акторів, режисер попросила мене сходити в Довженківський сад кіностудії, нарвати яблук (а це були на той час тільки кислиці) і передати на стрічку справжнє поїдання. З різних причин не вдалося одразу записати належним чином цей процес.
Ще раз мені довелося бігти в сад і рвати кислиці. І тут начебто у винагороду за кумедно безвихідну ситуацію, в яку завела моя згода стати позаштатним актором, я зустрів двох своїх улюбленців.
Це були Іван Миколайчук і Леонід Биков, які щось жваво обговорювали гарною українською мовою. Порівнявшись з ними, начебто з давніми знайомими я привітався, і у відповідь почув теж. А вони й справді були не тільки для мене, а й для мільйонів глядачів улюбленими акторами. Леонід Биков був старший од мене на дев’ять, а Іван Миколайчук, навпаки, -молодший на чотири роки.
Хто тоді не захоплювався Максимом Перепелицею, де Леонід начебто не стільки грав, скільки сам постав в образі героя, чиї пісні й жарти повторювала тодішня молодь. А потім , бодай сценічно втілюючи дитячу мрію стати льотчиком, створив стрічку «В бій ідуть лише «старі».
Іван Миколайчук і зовні був втіленням гуцула. Ще студентом Київського театрального інституту він відтворив на екрані постать молодого Тараса Шевченка та Івана Палійчука в «Тінях забутих предків».
« «Я не чекав чогось особливого,-згадує режисер фільму Сергій Параджанов,- тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.
Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко».
«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів, з яких 24 – Гран-прі. Стрічка повноправно ввійшла в книгу рекордів Гіннеса.
А попереду були ще й «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ», власні сценарії й режисерські знахідки. »
...Згадую ті давноминулі шістдесяті і над оскомою все ж горує незапланована сценарієм фільму»Зося» зустріч з великими акторами, які, на превеликий жаль, так рано покинули цей світ.

«Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
«Ані разу не спадало на думку».
«А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напівзамерзлу змію. І що б ти думала? Родичка твоя зігрілась і.. вкусила свого рятівника».
«Гідна подиву ваша схильність на всілякі вигадки. Цю історію у нас розказують інакше».
«І якже?»
«Той чоловік підібрав, як ти кажеш, родичку мою не з милосердя, а сказав, гадаючи, що вона мертва: «Гарненький гаманець вийде з її шкіри!»
«Майстри ви на виправдання, як і всі, хто робить злочин».
«Ти, синку, ще малий, щоб звинувачути когось у злочині,- втрутився в розмову батько.- Той чоловік справді не з милосердя діяв, а з користі. Тому й загинув. А тобі варто запам’ятати: добро роблять не для користі, не на те, щоб тебе похвалили чи й нагородили за те, чого в тобі нема. Найчастіше - не привселюдно, а непомітно, без зайвого галасу».

"Велике пошанування до батька й матері,
бо Господь Пресвятий ставить його вище пошанування до Себе Самого…
Є в тебе майно чи нема - шануй батька твого і матір твою,
навіть якщо живеш милостинею"
Раббі Шимон бар Йохай
Давно це сталось. Тоді, як в Ізраїлі мудреці правили народом. Зайшла мова про ефод. Це, власне, ритуальний одяг для первосвященика з вісона й дванадцяти дорогих каменів, що символізували племена ізраїлеві.
Довідались мудреці, що в Ашкелоні мешка чоловік, в якого є таке необхідне для ефода каміння. Неабияку суму пропонують. Ашкелонець начебто й не проти. Щоправда, тільки не сьогодні готовий їх віддати. Бачте, на превеликий жаль, ключ од скарбниці під подушкою батька. А він о цій порі ...спить.
"То піди розбуди!- радять мудреці- Не щодня ж такі гроші…"
"Що ви добродії?! Хіба ж можна тата непокоїть?"
Як не вмовляли, нізащо чоловік не погоджувався. Так і повернулися в Єрусалим упорожні.
Але наступного року мудреці знову змушені були йти до того ж ашкелонця. Адже, мабуть, за таку повагу до батька Всевишній, благословенне будь Його Ім'я, гідно винагородив того чоловіка: в його стаді народилась руда телиця. Воістину рідкісне явище. Річ у тім, що тільки вона годиться для певного обряду очищення юдеїв.
Цього разу жодних сперечок не було. Тільки й сказав чоловік мудрецям: "Якби я попросив у вас за послану мені Господом Богом незвичайну телицю всі багатства світу, то й тоді б ви погодились. Та я проситиму тільки ті гроші, які я втратив із-за синівської поваги до батька".

1
«Чому розладналися твої заручини з Томом?»
«Бачиш, він обдурив мене: казав, що є фахівцем з печінки й нирок,а насправді працює в м’ясній лавці».
2
«Чому ти не відповіла на мій лист?»
«Я не отримала його. З іншого боку, мені не подобається, що в ньому сказано».
3
«Вчора мені приснилось, що я освідчивсь тобі. Що б це означало?»
«Це ознака того, що уві сні, ти набагато розумніший».
3
Протягом кількох годин рибалка терпляче чекав улову.
«Що, не клює?- спитав хлопчисько.
«Щезни з моїх очей!- закричав несамовито рибалка.
«Не сердьтесь, дядьку. Я лише хотів сказати, що в лавці мого батька повнісінько свіжої риби».
4
Бездомний спав біля ямки для гольфу.
«Уставай, ледацюго!- закричав молодик, що обходив поле, і стусонув лежачого ногою.
«»Хто ви?- чемно спитав бездомний проснувшись.
«Я секретар гольфового клубу».
«Приємно чути. Але ж не таким чином прилучають до клубу».
5
«Яка різниця,- спитав професор студента,- поміж активним і пасивним способом дієслова?»
«Активний показує дію, а пасивний –пристрасть».
6
Дівчина сміло попрямувала до жінки, яку прийняла за головного лікаря, і спитала: «Чи можна бачити капітана Вільямса?»
«А ким ви доводитесь йому?»
«Я його сестра».
«Рада зустрічі з вами. А я – його мати».
7
«Джек, вибач, що протягом тижня сердилась на тебе й не розмовляла?»
«Звісно. Не розмовляючи з тобою, я заощадив чималеньку суму».
8
«Чому ти посварилася з Конрадом?»
«Він освідчився».
«І що ж тут такого?
«Але ж я погодилась напередодні».
9
«Цей захід сонця намалювала моя донька. Вона вчилась за кордоном».
«Цим можна пояснити, що я зроду не бачив такого заходу в нашім краї».
10
«Чому ти годуєш кожного зайду? Жоден з них нічого не робить для тебе».
«Я задоволена, спостерігаючи, як вони їдять, не прискіпуючись до їжі».

Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
А що як постать Мойсея на домовині папи Юлія другого зробив Мікельанджело на себе схожу? Щоб укотре потвердить: «Ars longa, vita brevis” («Мистецтво довговічне, а життя коротке»).
Рветься найчастіш до влади, хто собі не в змозі дати ради.
Літа його схилити не змогли, бо він подовгу задивлявсь на небо.

Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.

Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце недавно була в мене Ліна Костенко, почастував її яблуками з нашого саду. Шкода, що не застали її». І ось (тепер уже до пуття не пригадую) чи то з намови Євгена Олександровича, чи й просто самому попри думку відомих літературознавців про мої вірші закортіло дізнатися від Майстра номер один в Поезії про вартісність власних опусів.

Намірився і надіслав Ліні Василівні кілька віршів, а сам поїхав у відпустку в Крим. Яким же було моє здивування, коли дружина переслала в Планерське лист від поетеси зі схвальним відгуком та проханням продовжувати листування. Радості моєї не було меж. Я читав і перечитував надіслане.

А повернувшись до Києва, негайно ж надіслав новуву низку поезій. Кілька місяців тривало наше листування.На мій подив Ліна Василівна з Києва в Київ надсилала свої листівки…авіапоштою!? Крім листування час од часу я ще й телефонував своїй наставниці. Якогось разу в зі слухавки долинув не голос, а ридання. «Що з Вами?»- запитав я й почув: «Мені нізким говорити в Україні».

Коли в мене згромадилось чимало відгуків, я напросився в гості до Ліни Василівни. Відмови не було і ось я в скромному помешканні на Шулявці.

«Не тіштесь моїми відгуками,- почала поетеса. – Вони були необхідні, щоб спонукати Вас до писання. Але набагато більше в мене зауважень і побажань». І показала чималий стос папірців. Поговоривши про кожен вірш зокрема, попри їхні недоліки на мій подив співрозмовниця запропонувала видати твори окремою книгою.

«Я не думав про це»,- неохоче відповів я.

«Треба друкуватись, долаючи всі перепони, бо якщо не ми, то вони!» Ліна Василівна піднялася й показала на сусідній стіл: «Погляньте – скільки мною підготовлено до друку. Настане час і люди дізнаються, що й у мовчанці я не гайнувала час».

Я був неймовірно схвильований, що Поетеса, вища на голову від своїх орденоносних і лауреатських колег залучила мене, фактично початківця, в коло своїх однодумців. І вже насправді вразила її пропозиція: «Так що лишайте свою добірку. Попрацюємо над нею і видамо».

До такого розв’язку я справді не був готовий не тільки з огляду на те, що відволікатиму Поетесу на те, що маю зробити сам, а насамперед з дивовижної ситуації, коли позбавлена можливості друкуватися сама, вона клопотатиметься виданням моєї книги, не вартої жодного з її численних рукописів. Серед яких була й знаменита «Маруся Чурай».

Поглянувщи ще раз на столик з невиданими шедеврами, я подякував Ліні Василівні за таку щедру пропозицію і сказав: «Не можу залишити наразі добірку, бо їду в своє село на Канівщині, де маю намір виступити».

Ліна Василівна не заперечувала, щоправда, нагадавши про повернення рукопису. Я вже зібрався прощатись, як нагодився чоловік поетеси - Василь Цвіркунов, директор кіностудії імені Довженка. Випили по чарці на прощання, побажавши один одному здоров’я й наснаги.

Я таки справді побував у своїх рідних Грищенцях. Проте за численними застіллями ніколи та, зрештою, й негоже було читати вірші тим, з ким у далекому дитинстві пас кози, заробляючи на харч і сяку-таку одежину. Звелося все до спогадів про голодні повоєнні роки.

Повернувшись до Києва, я остаточно вирішив не турбувати Ліну Василівну.Впоравшись з її зауваженнями й побажаннями, з допомогою Павла Мовчана та Юрія Щербака почав потроху друкуватися. Настав нарешті час, коли здалося, що збірка готова. Почав шукати хто б з маститих поетів зголосився написати передмову до неї. Звернувся до Івана Драча. Попри схвальний відгук почув :»Хто ж таке надрукує?» Борис Олійник, не читаючи, заявив: «Мені як парторгові Спілки заборонено».

Не маючи іншого виходу, після тривалої перерви я зателефонував Ліні Василівні. «Ви зрадили мене»,- почув у відповідь. Не став виправдовуватись листовно, бо вважав, що більшим гріхом було б забирати в неї час на марні зусилля.

Тільки мізерна частка моєї збірки ввійшла в обойму з іншими такими ж, як і я сам, поетами-переростками «Ніжний кремінь». Збулася моя мрія вже в Ізраїлі, куди я переїхав на побажання дружини. Зібравши належну суму, я видав самостійну книгу «Заплутавшись у гомоні століть» з передмовою світлої памяті Євгена Олександровича Сверстюка.

Серед тих, кому хотілося подарувати видане, першою, звісно, була Ліна Костенко. Написав присвяту: «Любій Учительці від неслухняного учня».На щастя, трапилася й нагода передати книгу через Дмитра Дроздовського . Коли ж спитав , якою була реакція Ліни Василівни, почув невтішне для себе: «Це моя особиста трагедія». Трагедія й для мене, бо, маючи таку щасливу нагоду, не скористався вповні наговоритись з цією напрочуд дивовижною Жінкою.

Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
«Відбийся якось,- попросив Тарас супутника,- бо так ми нізащо не доберемося в твій Ніжин».
Щоб скоротити час на дорогу, в Прилуках опівночі перепрягли коней.
Мали вже рушать, та нараз почулись крики й плач, а в ніздрі війнуло горілим.
«Мабуть, пожежа,- сказав Тарас.- Побіжимо на поміч».
Горіла вбога халупа. Десятки людей стояли довкола, але тільки з криком «ой вей» кілька чоловік бігали з відрами туди й сюди.
«Чом же стовбичете замість щось робити?-крикнув Тарас до гурту.
«Та бачите,- одгукнувсь хтось із роззяв,- це ж горить жидівське…»
Тарас тільки махнув рукою і кинувся прожогом в господу рятувать, що ще вціліло.
А як усе скінчилось, чорний од сажі, наче мурин, поет звернувся до тих, що так і не зрушили з місця: «Лихо не розрізня, хто християнин, а хто юдей. Усі ж ми діти Божі».

P.S.
Тим, хто попри факти ладен називати Тараса Шевченка юдофобом, варто б нагадати, як разом з Марко Вовчок, М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Номисом він підписав лист редактору «Русского вестника» (1858 р.), в якому, зокрема, сказано: «Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях».

«Кожному народові Всевишній дав мудрість»(«Єрусалимський Талмуд»).
«Якщо стрінеш мудреця з іншого народу, скажи таке благословення: «Благословен Той, Хто вділив од мудрості Своєї – плоті й крові» («Брахот»).
«Милість зробив Всевишній Ізраїлю, що розсіяв його поміж народами» («Псахім»).
«Бідняка неюдея треба нагодувати разом із бідняками-юдеями» («Гітін»).
«Узяв Всевишній клятву із синів Ізраїлю, що не піднімуться вони проти інших народів» («Ктубот»).
«Чому людину було створено на шостий день? Якщо запишається , то їй можна сказати: «І комар був створений раніш од тебе» («Сангедрін»).
«Правда важка, тому небагато хто її витримує» («Мідраш Меїрі на Мішлей («Книга приказок Соломонових»).
«Не докоряй блюзніра, щоб він не зненавидів тебе, докоряй мудрого, і він полюбить тебе» («Книга приказок Соломонових»).

Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претенденти на корону, та зненависті дух до світу всього – той же. Насамперед до того, хто найближче, Хто в словоблудді «братом» зветься. В кого тихою сапою можна щось відчикрижить.
Як дошкульніш і безпомильно досадити «брату», сьогодні Амалеку нашіптує колишнє дівчисько з Шепетівки – Тютіна. Як тореадор, що зодяга червоне, так вона прибрала прізвище Матвієнко, аби москалі знали, що не всі українці готові стать горою за Соборну Україну. Змішавши фармацевтику із ВПШ, погарцювавши на кістках козацьких у місті Петра-українофоба, колишня українка перевагу віддала не Гіппократу, а Макіавеллі. Тож на догоду Амалеку переписує Книгу юдейської Естер.
Чого там тільки нема! Та горує «Поділяй і владарюй!» Не тільки Західну й Східну Україну, а місто навіть, село кожне ладна Естер із Шепетівки порізнить на два непримиренні табори. Із Кримом під дулами й нагайками це вдалось. Хто віда, може горезвісного Гамана на трон там возведуть, аби втілити задум Амалека: перевішать тих, хто мав би повісити його.
Київ – не Сузи. А що як Історія повториться?! І загнані на слизьке, ще плазуватимуть гамани з амалеками перед праведним світом.
Тільки б не сидіти, склавши в безнадії руки. Господь Бог карає також і безнадійних.

* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки...
* Той не один, у кого співрозмовник думка.
* Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.

Кажется, в начале весны 2002 года по израильскому радио “РЭКА” передавали интервью с известным польским режиссером Ежы Хофманом. Речь зашла и о его новом фильме “Огнем и мечом”. Мастер заговорил не сразу, будто что-то мешало ему.
– Я посвятил его моей дорогой жене Вале, не дожившей несколько недель до выхода ленты на экран...
Дальше я уже не мог слушать. Память с какой-то бешеной скоростью начала воспроизводить события 30-летней давности...
...Тогда я работал в Политиздате Украины, в международной редакции. Поскольку второй моей специальностью по диплому был польский язык и литература, мне поручили редактировать рукопись книги Генерального консула Польши в Киеве Януша Грохульского. Консульство находилось в нескольких минутах ходьбы от издательства и поэтому чаще всего встречи редактора с автором происходили там. Януш Казимирович звонил директору, и Золотоворотским садиком я направлялся на Большую Подвальную.
– Что будем пить? – спрашивал хозяин, когда мы усаживались на большущем кожаном диване.
– Кофе, – отвечал я, раскрывая рукопись.
Каково же было мое удивление, когда через несколько минут в кабинете появлялась тележка с разными напитками и закусками.
– Будет и кофе, – успокаивал меня пан Януш. – Думаю, что не только я, но и вы проголодались. Так что давайте отложим рукопись и поговорим о более важных вещах.
И Генконсул расспрашивал о самочувствии моей жены, о тогда еще маленьком Боре и совсем крохотном Саше.
– За здоровье и благополучие вашей семьи! – первым поднимал тост Януш Казимирович.
– И вашей тоже, – дополнял я.
Мы пили, ели и к концу трапезы как-то незаметно решались все вопросы и неясности, заготовленные мной в редакции. Автор просил что-то добавить, что-то удалить, но никогда не вмешивался в стилистические правки, отделываясь одним и тем же: “ Вы редактор – вам виднее”.
А когда подавали кофе, пан Януш с какой-то детской непосредственностью восклицал:
– А вот и ваш кофе!
Из-за стола мы пересаживались на диван и продолжали разговор о будущей книге. И если бы кто-то в этот момент посмотрел на нас со стороны, никогда бы не поверил, что беседуют между собой иностранный дипломат и рядовой редактор, а не отец с сыном.
Ни один польский праздник не проходил без того, чтобы меня не пригласили в консульство. Так было и в тот раз, когда отмечали День Возрождения Польши. После официальной части все вышли в огромный сад. Не успел я рассмотреть всех известных по портретам и телевидению соотечественников, как увидел приближающегося ко мне сотрудника консульства. Оказалось, что генеральный ищет меня.
– Куда же вы пропали? Гости спрашивают, когда же появится моя книга, а я без вас не знаю, что и ответить...
И, взяв под руку, Генеральный консул начал представлять меня министрам, военачальникам, артистам, писателям... Признаюсь, моя правая рука онемела от рукопожатий, а левая – от поднятия бокала с шампанским. Когда же гости мало-помалу начали расходиться, пан Януш попросил меня остаться и посидеть в “гроне родзинным”, то есть в “семейном кругу”. Не только из привязанности к хозяину дома, но также из редкой возможности поговорить по-польски, я согласился, хоть дома предстояло ночное бдение у кроватки Саши, а с утра – работа в издательстве.
Моими соседями за столиком на веранде оказались не намного старше меня невысокого роста блондин и бородач. Когда познакомились, оказалось, что я сидел в компании исполнителя главной роли в фильме “Пепел” по одноименному роману Генрика Сенкевича (каюсь, запамятовал его имя) и режиссера картины Ежы Хофмана. После того, как приняли за знакомство несколько рюмок коньяка, артист начал рассказывать такие забавные истории во время съемок, что даже, видимо, не особо склонный к веселью, задумчивый Хофман не мог удержаться от смеха. Сидящие за другими столиками, зная о таланте актера как великолепного рассказчика, попросили его говорить громче, и вскоре уже вся веранда сострясалась от смеха.
Было поздно. Поблагодарив Януша Казимировича за прием и сказав всем на прощанье то, что так щедро выработала польская традиция расставания, а напоследок еще и выпив “стшемяннего”, то есть ”на посошок”, я направился к выходу. И тут у самой двери передо мной вдруг появилась молодая и довольно привлекательная жена Ежы Хофмана.
– Нех пан уцалуе мне, – сказала она так, чтобы все присутствующие слышали, и закрыла собой выход.
Неужели я столько выпил, что начинает уже мерещиться, подумал я и оглянулся. Нет. Все, как и было еще несколько мгновений тому. Те же знакомые лица. Только, будто по команде, прекратились разговоры и смех. Ошарашенные происшедшим, все ожидали, чем же закончится эта сцена. Актер молча подавал какие-то знаки. Режиссер удивленно смотрел на свою жену.
– Нех пан уцалуе мне, – повторила пани Валя и стала на колени.
Целоваться при всех даже с такой красивой, пышущей здоровьем женщиной да еще при живом муже, не давшим мне на то разрешенья, – это было уж слишком для моего застенчивого характера. Я и со своей Ариной Лазаревной целовался на людях, кажется, только в загсе. “Нет! – категорично произнес мой внутренний голос. – Ни за что не поддамся капризам взбалмошной бабенки”.
Видя весь комизм этой сцены, Януш Казимирович направил кого-то из своих сотрудников урезонить наверняка подвыпившую гостью, сказав ей, что, дескать, Генеральный консул просит ее позволить мне уйти домой.
– А что, у нас и консулы есть свои? – только и нашлась что ответить на это пани Валя и продолжала стоять на коленях.
Кажется, улучив момент, когда моя соблазнительница, обратившись в сторону Януша Казимировича, на мгновенье потеряла бдительность, я молча оставил веранду и вышел в тишину ночного города.
Больше ни с Ежы Хофманом, ни с его очаровательной супругой мне встретиться не привелось. Думаю, что в той сцене у выхода с веранды в поведении пани Вали было больше от актерства, чем от алкоголя. А что именно я, далекий от всякой театральщины и тем более от красоты, стал неожиданно ее партнером, то это чистая случайность. Данная разве что для воспоминаний о канувшей в вечность молодости. Не больше. А теперь уже и как повод сказать безвременно ушедшей в мир иной пане Вале: “Да будет земля пухом!”