Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Потьомкін (1937)




Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   11   

Художня проза
  1. Тиловик
    Я тиловик.
    Ще з часу цілини, коли доводилось воювать за пристойний харч для студентів.
    Тиловик і сьогодні під час війни з хамасом і хізбалою – цими близнюками ігілу й алькайди,годованці Ірану, що за сфальшований іслам готові нищить усе, що рухається і зветься ні в чім неповинною Людиною. І навіть те, що не навчилося ходить.
    Я тиловик, бо скромним пайком держави для тих, хто врятувався од фашистів, ділюся з сусідами із Бахмута. І червонію, що замало віддаю.
    Та що це я тільки про себе. Адже тиловиками в Ізраїлі стали всі, хто не покликаний до війська. Усе, що наближає перемогу, воїнам несуть.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Діоклетіан (245-313)



    Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття».
    Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на батьківщину, в Іллірію, де рабoм колись трудився його батько.
    В Салоні, в розкішному маєтку, в спокої, без почестей і плазування лизоблюдів минали роки.
    Чи шкодував імператор, що добровільно позбувся сану, за який попередники не цурались труїти один одного чи звинувачувать у нескоєних гріхах?
    Його сподвижники Максиміан і Галерій кликали вернутися до влади, бо був іще ж при силі й розуму стачало. Не захотів.
    А як набридли їхні умовляння, відповів, оглядаючи свій город: «Якби ви бачили, яку капусту я виростив! Білосніжна, качаниста! милуюсь нею, покритою росою... А огірки!.. А помідори!.. Бачили б ви це диво природи, то не надокучали б мені якоюсь там владою. Так що працюйте в супрязі на благо краю, а я піду полоть грядки».
    Так-от і проминули вісім літ добровільного зречення.







    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ ТА ЇХ МАТИ СОФІЯ

    1
    Естетом був імператор Адріан.
    Не міг намилуватись красою Антіноя. Шість років поспіль мав його при собі. Куди б не їхав, Антіной був поруч. І треба ж так: невідь з якої причини юнак не вирнув з Нілу.
    Сумував імператор і наказав обожнити коханця. Влаштовано було ігри на честь останнього бога античності. На місці загину збудували місто Антинуополь.Бозна скільки статуй Антіноя було, бо ще й сьогодні збереглося щось із п’ять тисяч. Придворні астрономи віднайшли на небі сузір’я молодика.
    Жодний римлянин ні до, ні після не удостоювався такої честі, як Антіной.
    2
    Дійшла до Адріана чутка, що в столиці мешкає вдова з трьома неймовірної краси доньками. Та от біда - християнки. А з християнами імператор, як і його попередник, не панькався. Щоправда, на відміну од нього не дозволяв фанатичній черні розправлятися з невгодними Олімпу. А за наклеп, який процвітав доти, винуватців карали, як і християн.
    «Приведіть отих красунь до мене,- звелів Адріан.- Всі вони негайно відмовляться од своєї віри».
    І ось перед імператором стоять Віра, Надія, Любов із матір’ю Софією.
    Вражений красою дівчаток, Адріан зажадав од матері розповісти про її рід та що мають доньки робить, як вийдуть з отроцтва.
    «Христові я заручила їх,- одповіла Софія.- Нетлінну чистоту й красу свою віддадуть Сину Божому!»
    Не мав наміру імператор негайно напоумлять красунь і відправив їх разом з матір’ю на три дні до родовитої й мудрої Паллади.
    3
    «Доньки улюблені мої,- напучувала мати, як після теревень Паллади лишалися вони на самоті,- настає година заручин ваших із безсмертним Нареченим. Не піддайтеся спокусам імператора. Зі словом радості ввійдіть у Його світлицю».
    4
    В розмовах з мудрою матір’ю швидко збігли три дні, і ось сім’я знову стоїть перед Адріаном.
    «По-батьківському говоритиму з вами, мої любі,- почав імператор.- Увіруйте в моїх богів, поклоніться їм і я вас доньками назову привселюдно.- Повсюди знайдете шану в імперії моїй неосяжній!»
    Відповіла Адріанові Віра: «Батько небесний є в нас. Тільки Його доньками хочемо бути!»
    «Як звати твоїх доньок та скільки кожній літ,- звернувся імператор до Софії, начебто й не чув слів Віри.
    «Вірі, дванадцять. Надії –десять. А Любові щойно сповнилося дев’ять».
    Ще певний, що вдасться зробити те, що задумав, Адріан звелів Вірі вклонитись Артеміді. Але не зрушила з місця отроковиця.
    «Оголіть її і бийте доти, доки не вклониться богині!»- скипів од злості імператор.
    Дівчина мовчала під час катувань і навіть тоді, як відрізали їй соски. А як поклали на розжеврілі ґрати, до Господа звернулась , і тіло не осмалилось навіть. Чисте було воно й після того, як кинули в конов зі смолою. «Пам’ятайте,- крикнула Віра з останніх сил,- кому ми заприсяглися і не скоріться варварам поганим! Мову урвав меч ката, що впав на білосніжну шию.
    «Дитино мила,- звернувсь Адріан до Надії,- не будь такою ж неслухняною, яе сестра твоя покійна. Вклонися Артеміді. Насправді хочу за доньку свою любу тебе взяти!»
    «Одною матір’ю народжені ми, одне й те ж хрещення мали, на одних і тих же книгах в мудрості зростали... Тож не трудись намарне зробити те, що наміривсь учинити за непослух. Вочевидь переконаєшся, що зі сестрою я одної віри».
    Після побоїв гострими канчуками кинули у вогонь Надію. А як вона , мов три юнаки юдейські, неопалимою вийшла з печі, на гак підвісили красуню й шарпали тіло кігтями залізними. Надія з високості усміхалась і шепотіла : «Солодка мені смерть за Господа Бога...А вас, мучителі, чекає геєна вогняна...»
    Не стала вклонятись Артеміді й Любов.
    «Скажи лише,- наполягав у безсиллі Адріан,- велика ти, богине Артемідо, і тої ж миті сядеш поруч мене!»
    Дівчинка на те: «Великий Ісус Христос, а твоя Артеміда приречена на смерть!»
    Без помочі катів ввійшла в піч вогняну Любов. Неушкоджену нітрохи, тіло дівчатка свердлували. Нічого не добившись, мечем скінчили її життя.
    Замучених любочок своїх Софія у ковчег поклала й на пагорбку поховала зі слізьми. Три дні сиділа біля могили. Не їла, не пила.Тільки молилась ревно. І вічним сном заснула.

    P.S.
    Варвари християн, християни юдеїв, мусульмани християн і юдеїв схиляють у свою віру . А ходять усі під одним і тим же Богом...




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Невінчана вдова

    Усе було готове до весілля: біла сукня зі шлейфом, який нестимуть діти; законвертовано запрошення гостям, ресторан замовлено...
    Затримка була за молодим. Воює в Газі – в цьому гніздовиську терористів, за будь-яку ціну готових нищить юдеїв не тільки в Ізраїлі, а й по всьому світу. Так начебто велів Аллах.
    Отож, напередодні весілля юний офіцер воював там за дане Всевишнім право жить на своїй Святій Землі. Аби на мирні ізраїльські оселі не падали ракети й скади з метою однаковою – убить. Байдуже кого. Лиш якомога більше.
    Молодий вів бійців своїх, щоб руйнувать тунелі – своєрідну підземну Газу, що мали вихід в юдейські житла, куди посеред ночі виповзали озброєні по саму зав’язку новітні людолови.
    В одному із таких тунелів молодика настигла смерть...
    ...Не на запрошення буть на весіллі зійшлися гості. Не у вінчальнйі сукні білій, а в траурнім чорнім убранні припадала до труни молода – невінчана вдова.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. НЕВИБУТНІМ РОМАНТИКОМ БУВ ВІН

    Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хвилини прикутим до книжок...
    Було б це в 2014 -му,і ми б бачили його щодня на Площі Незалежності. Можливо, що й у сутичках з тими, хто стріляв по безоружних.
    ...Переді мною він постає на казахській землі, коли ми вдвох ( я – завгосп студентського загону, а він – водій) їздили за кількасот кілометрів в українське село, щоб добути для товариства якісь овочі. За безцінь земляки наші дали змогу набрати повний кузов картоплі, капусти, буряків, моркви, огірків, а найбільше – кавунів.
    Щасливі, квапилися ми додому. Грейдерна дорога була, мов асфальт. Непокоїло, щоправда, де ж треба звертати з головної траси в наш благословенний Кізбель. Спинились. Голосуємо. Але жодна з машин навіть не загальмувала. Воно й не дивно: вечоріло і, мабуть, кожен квапився додому, а ще – побоювався стрічі з невідомими людьми. Може, й непевними.
    Десятки стежин розбігалося перед нами. Якою їхати? Звернули врешті-решт на найближчу. Було вже темно. Місяць ще не зійшов. У світлі фар виринали зайці, дикі коти, косулі... Та ось попереду замаячіло безліч вогнів. Під’їхали. Бачимо овечу отару.Тільки-но вийшли з машини., як чуємо: «Єжай! Стріляй буду!» Ледь ускочили в кабіну, як почулась стрілянина. Був Толя вправним водієм:рвонув з місця і це врятувало нас од поранення чи й смерті.Тільки як від’їхали, перевели нарешті подих. Це ж повторилось, коли натрапили й на картопляне поле...
    Їхали ми доти, доки стачило бензину. Спинились і заснули. Проснулися од голосів у кузові. Це дітвора аула, в який ми заїхали, поралася біля овочів. З півгодини довелося добалакуватися з дорослими, щоб дістати бензин на подальшу дорогу.
    І ось нарешті переконуємось, що взято вірний напрям . Та що це? Попереду стоїть машина з причепом, а біля неї двоє чоловіків… б’ються.
    «Мабуть, везуть спиртне,- здогадується Толя,- понапивались і посварились».
    «Що робить?»-питаю.
    «Знаєш що, я піду й скажу, що везу прокурора. Як подіє, посаджу диспетчера до себе, а ти сядеш до водія. Довеземо до табора, а там уже розберемось, в чім причина».
    Так і зробили. Помирили нещодавніх суперників. З того, що призначалось « на биття», зробили в таборі сабантуй і з миром вирядили гостей в дальшу путь. А товариство після українського борщу взялося ласувати кавунами. І раптом підходить до мене Толя й каже: «Дивись: діти поїдають те, що ми кидаємо... Може, дамо щось у лавку?» Дали і поповнили бюджет загону.
    Пригадую і як шукав з Толею озера, де начебто рибалки заготовляли рибу для свого заводу. Знайшли, блукаючи в 50-градусну спекоту. Просимо продати і чуємо: «Хлопці, даємо вам човен. Скільки качок витягнете з сітей, стільки й риби отримаєте. Пропадає вона там...»
    Після кількох годин привезли ми в табір повнісінький кузов качок і риби, а на додаток - ще й тараньки. В Караганді, мабуть, забули про своїх заготівників, і ми ще кілька разів їздили на озера, урізноманітнюючи меню загону...
    Пригадую ці й інші подорожі і що ризикованіша була кожна з них, тим сміливішим і винахідливішим був Толя. Пшеничний чуб його , примружений погляд, охочі до праці руки...Невибутнім романтиком був він і, може, тому так незатишно було йому без пригод і ризику. Що й казать, козацьких подвигів бракувало йому. Народився не в притаманну його характеру епоху. До бурхливих сьогоднішніх подій, коли вершиться доля Держави Української.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. З англійського гумору
    Обабіч річки стояли Ведмідь і Заєць.
    "Ведмеде!"- кричить Вухань.
    "Що сталось?"- відлунює з того берега.
    "Пливи до мене, замість питать".
    "Навіщо? Мені й тут не зле!"
    "Пливи хутчіш! Важливе щось повідаю!"
    "Якщо так - рушаю!"
    Кинувся Ведмідь у річку і поплив проти течії. Втомивсь і захеканий упав на траву. По хвилі оговтавсь і питає:
    "Ну, чим ти хочеш мене здивувати?"
    "Дивись, друже, який чудовий кущ малини червоніє там, де донедавна ти стояв.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Дарунки зі Святого Єрусалима

    Сталося це в Аскалоні.
    За звичаєм, пішли в Єрусалим брати-юдеї.
    «От і добре,- зрадів сусід-язичник.-
    Поки молитимуться, дечим розживуся».
    Глянув на подвір’я через тин:
    Брати чомусь не квапляться на прощу..
    Відки йому було знати,
    Що це Господь послав двох янголів.
    Певне ж на те, аби навчити невігласа,
    Чого триматись має кожен:
    «Не кради! Не жадай дому ближнього!»
    Вважав той за небилиці , що доти чув:
    Буцімто гадюка обвила замок прочанина якогось...
    А то в курятнику знайшли розтерзаних тхорів...
    Надвечір несуть брати сусідові дарунки.
    «Звідки такі щедроти?
    «З Єрусалима».
    «А ви ж хіба були там?»
    «Щойно вернулись».
    Не став переповідать, що бачить довелося.
    Подумки сказав: «Благословен Господь юдеїв!
    Не полиша їх ані на хвилину...»



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Станіслав Єжи Лец
    *Щоб ускочить у прірву, не потрібен трамплін.
    *Як королі голі, то й лакеї здіймають лівреї.
    *Людина, як слимак, йде до себе кружним шляхом.
    *Великі лунатики не потребують Місяця.
    *Чимало хто жив не власним життям, прагнучи уникнути чужої смерті.
    *Не дивіться очима душі через шпарку од ключа.
    *Право кулака - це також показ дулі.
    *Згорів дотла, що й іскри вже в собі немає.
    *Найстрашніші рівняння з відомим, котре не хочемо брать до уваги.
    *Людина вже має крила,та ще не ангел.
    *Ті, хто палав надаремне,посипають собі чоло попелом.
    *Не один викопав собі могилу,шукаючи джерела.
    *Коли хамелеон при владі,змінюються барви оточення.
    *З чого ти повстав, залежить од генетики,в що обернешся,- од політики.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. "Усі ж ми діти Божі!"

    Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
    От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
    «Відбийся якось,- попросив Тарас супутника,- бо так ми нізащо не доберемося в твій Ніжин».
    Щоб скоротити час на дорогу, в Прилуках опівночі перепрягли коней.
    Мали вже рушать, та нараз почулись крики й плач, а в ніздрі війнуло горілим.
    «Мабуть, пожежа,- сказав Тарас.- Побіжимо на поміч».
    Горіла вбога халупа. Десятки людей стояли довкола, але тільки з криком «ой вей» кілька чоловік бігали з відрами туди й сюди.
    «Чом же стовбичете замість щось робити?-крикнув Тарас до гурту.
    «Та бачите,- одгукнувсь хтось із роззяв,- це ж горить жидівське…»
    Тарас тільки махнув рукою і кинувся прожогом в господу рятувать, що ще вціліло.
    А як усе скінчилось, чорний од сажі, наче мурин, поет звернувся до тих, що так і не зрушили з місця: «Лихо не розрізня, хто християнин, а хто юдей. Усі ж ми діти Божі».

    P.S.
    Тим, хто попри факти ладен називати Тараса Шевченка юдофобом, варто б нагадати, як разом з Марко Вовчок, М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Номисом він підписав лист редактору «Русского вестника» (1858 р.), в якому, зокрема, сказано: «Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях».







    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Кислиці з Довженкового саду

    По закінченні філфаку Київського університету мою дипломну працю за рекомендацією Лідії Булаховської, доньки славнозвісного мовознавця, взяли в збірник наукових статей і запропонували стати аспірантом Інституту літератури.
    Через деякий час завідуючий відділом покликав мене на розмову і замість, як гадалось, представити іншим співробітникам, відвівши погляд убік, сказав: «Вибачте, але Ви не підходите нам». І, певно ж, здогадуючись яким буде моє запитання, прорік: «Ви старі для молодого науковця».
    Що я міг протиставити цьому аргументові? Справді, мені щойно сповнилось двадцять дев’ять. Можна було б розповісти, чому так пізно я закінчив університет: війна, голодне повоєнне сирітство, що мало не закінчилось тим світом, дитячий будинок, де тільки в десять років навчився читати й писати, трирічна служба в армії, рік після неї, щоб зібрати якусь копійчину на майбутнє навчання у вузі...
    Не певен був, що все це справить якесь враження, бо ж, мабуть, усе вже було вирішено. Зрештою, в науковці просився не я, а мої знахідки в теорії перекладу, яких тоді, мабуть, бракувало відділові, стали причиною згаданої рекомендації. Знаючи, в якому віці мій судія сам став науковцем і що встиг зробити, переживши душевний струс, я тільки й наважився спитати: «А звідки Ви знаєте, що молодший од мене аспірант досягне чогось більшого?»
    Запитання, звісно, було риторичним, тож, не чекаючи відповіді, я попросив вилучити мою працю із збірника і, не попрощавшись, вийшов.
    Тільки через деякий час, віддавши чимало сил і здоров’я на пошук роботи в редакціях газет і часописів з проханням дати місце бодай коректором, я дізнався, чому згаданий учений так і не заглянув мені у вічі, що стало причиною подальших численних відмов: недремне око агентів держбезпеки через мою нехіть співпрацювати з ними повсюди обганяло мене.
    У цю скрутну пору допомога надійшла звідти, звідки я її ніяк не очікував - з «великої хати», як називали тоді ЦК компартії України. Там працював приятель моєї однокурсниці. Він домовився з кіностудією імені Довженка , щоб мені дали підробіток у дубляжному відділі.
    Не знаю, як тепер, а тоді російські стрічки не перекладали, як часто-густо подибуємо тепер, одноманітними голосами чоловіка й жінки, а дублювали. Для цього запрошували акторів театру, радіо й телебачення. Мені належало перекласти текст з російської на українську мову і стежити за правильною вимовою навіть російськомовних корифеїв сцени з Театру імені Лесі Українки.
    Пригадую роботу над фільмом «Зося», коли довелося з екрана списувати молитву, а потім ще й учити актрису відтворити її польською мовою, яка була другою в моєму дипломі.
    Ще й досі, як згадаю ті хай і далекі вже дні, виникає щось схоже на оскому. А тоді протягом кількох днів я не міг без болю їсти.
    Річ у тім, що за кадром мало бути хрумкання . Щоб не відволікати акторів, режисер попросила мене сходити в Довженківський сад кіностудії, нарвати яблук (а це були на той час тільки кислиці) і передати на стрічку справжнє поїдання. З різних причин не вдалося одразу записати належним чином цей процес.
    Ще раз мені довелося бігти в сад і рвати кислиці. І тут начебто у винагороду за кумедно безвихідну ситуацію, в яку завела моя згода стати позаштатним актором, я зустрів двох своїх улюбленців.
    Це були Іван Миколайчук і Леонід Биков, які щось жваво обговорювали гарною українською мовою. Порівнявшись з ними, начебто з давніми знайомими я привітався, і у відповідь почув теж. А вони й справді були не тільки для мене, а й для мільйонів глядачів улюбленими акторами. Леонід Биков був старший од мене на дев’ять, а Іван Миколайчук, навпаки, -молодший на чотири роки.
    Хто тоді не захоплювався Максимом Перепелицею, де Леонід начебто не стільки грав, скільки сам постав в образі героя, чиї пісні й жарти повторювала тодішня молодь. А потім , бодай сценічно втілюючи дитячу мрію стати льотчиком, створив стрічку «В бій ідуть лише «старі».
    Іван Миколайчук і зовні був втіленням гуцула. Ще студентом Київського театрального інституту він відтворив на екрані постать молодого Тараса Шевченка та Івана Палійчука в «Тінях забутих предків».
    « «Я не чекав чогось особливого,-згадує режисер фільму Сергій Параджанов,- тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
    Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.
    Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко».
    «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів, з яких 24 – Гран-прі. Стрічка повноправно ввійшла в книгу рекордів Гіннеса.
    А попереду були ще й «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ», власні сценарії й режисерські знахідки. »
    ...Згадую ті давноминулі шістдесяті і над оскомою все ж горує незапланована сценарієм фільму»Зося» зустріч з великими акторами, які, на превеликий жаль, так рано покинули цей світ.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Милосердя і зло (за Лессінгом)

    «Чи ти знаєш, чому я без остраху бавлюся з тобою?»- спитав якось хлопчик змійку.
    «Ані разу не спадало на думку».
    «А тому, що, як запевнив тато, із зубів твоїх висотали яд. Це, мабуть, після того, як чоловік із милосердя підібрав і поклав за пазуху напівзамерзлу змію. І що б ти думала? Родичка твоя зігрілась і.. вкусила свого рятівника».
    «Гідна подиву ваша схильність на всілякі вигадки. Цю історію у нас розказують інакше».
    «І якже?»
    «Той чоловік підібрав, як ти кажеш, родичку мою не з милосердя, а сказав, гадаючи, що вона мертва: «Гарненький гаманець вийде з її шкіри!»
    «Майстри ви на виправдання, як і всі, хто робить злочин».
    «Ти, синку, ще малий, щоб звинувачути когось у злочині,- втрутився в розмову батько.- Той чоловік справді не з милосердя діяв, а з користі. Тому й загинув. А тобі варто запам’ятати: добро роблять не для користі, не на те, щоб тебе похвалили чи й нагородили за те, чого в тобі нема. Найчастіше - не привселюдно, а непомітно, без зайвого галасу».


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. ШАНУЮЧИ БАТЬКА

    "Велике пошанування до батька й матері,
    бо Господь Пресвятий ставить його вище пошанування до Себе Самого…
    Є в тебе майно чи нема - шануй батька твого і матір твою,
    навіть якщо живеш милостинею"
    Раббі Шимон бар Йохай
    Давно це сталось. Тоді, як в Ізраїлі мудреці правили народом. Зайшла мова про ефод. Це, власне, ритуальний одяг для первосвященика з вісона й дванадцяти дорогих каменів, що символізували племена ізраїлеві.
    Довідались мудреці, що в Ашкелоні мешка чоловік, в якого є таке необхідне для ефода каміння. Неабияку суму пропонують. Ашкелонець начебто й не проти. Щоправда, тільки не сьогодні готовий їх віддати. Бачте, на превеликий жаль, ключ од скарбниці під подушкою батька. А він о цій порі ...спить.
    "То піди розбуди!- радять мудреці- Не щодня ж такі гроші…"
    "Що ви добродії?! Хіба ж можна тата непокоїть?"
    Як не вмовляли, нізащо чоловік не погоджувався. Так і повернулися в Єрусалим упорожні.
    Але наступного року мудреці знову змушені були йти до того ж ашкелонця. Адже, мабуть, за таку повагу до батька Всевишній, благословенне будь Його Ім'я, гідно винагородив того чоловіка: в його стаді народилась руда телиця. Воістину рідкісне явище. Річ у тім, що тільки вона годиться для певного обряду очищення юдеїв.
    Цього разу жодних сперечок не було. Тільки й сказав чоловік мудрецям: "Якби я попросив у вас за послану мені Господом Богом незвичайну телицю всі багатства світу, то й тоді б ви погодились. Та я проситиму тільки ті гроші, які я втратив із-за синівської поваги до батька".




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. З англійського гумору

    1
    «Чому розладналися твої заручини з Томом?»
    «Бачиш, він обдурив мене: казав, що є фахівцем з печінки й нирок,а насправді працює в м’ясній лавці».
    2
    «Чому ти не відповіла на мій лист?»
    «Я не отримала його. З іншого боку, мені не подобається, що в ньому сказано».
    3
    «Вчора мені приснилось, що я освідчивсь тобі. Що б це означало?»
    «Це ознака того, що уві сні, ти набагато розумніший».
    3
    Протягом кількох годин рибалка терпляче чекав улову.
    «Що, не клює?- спитав хлопчисько.
    «Щезни з моїх очей!- закричав несамовито рибалка.
    «Не сердьтесь, дядьку. Я лише хотів сказати, що в лавці мого батька повнісінько свіжої риби».
    4
    Бездомний спав біля ямки для гольфу.
    «Уставай, ледацюго!- закричав молодик, що обходив поле, і стусонув лежачого ногою.
    «»Хто ви?- чемно спитав бездомний проснувшись.
    «Я секретар гольфового клубу».
    «Приємно чути. Але ж не таким чином прилучають до клубу».
    5
    «Яка різниця,- спитав професор студента,- поміж активним і пасивним способом дієслова?»
    «Активний показує дію, а пасивний –пристрасть».
    6
    Дівчина сміло попрямувала до жінки, яку прийняла за головного лікаря, і спитала: «Чи можна бачити капітана Вільямса?»
    «А ким ви доводитесь йому?»
    «Я його сестра».
    «Рада зустрічі з вами. А я – його мати».
    7
    «Джек, вибач, що протягом тижня сердилась на тебе й не розмовляла?»
    «Звісно. Не розмовляючи з тобою, я заощадив чималеньку суму».
    8
    «Чому ти посварилася з Конрадом?»
    «Він освідчився».
    «І що ж тут такого?
    «Але ж я погодилась напередодні».
    9
    «Цей захід сонця намалювала моя донька. Вона вчилась за кордоном».
    «Цим можна пояснити, що я зроду не бачив такого заходу в нашім краї».
    10
    «Чому ти годуєш кожного зайду? Жоден з них нічого не робить для тебе».
    «Я задоволена, спостерігаючи, як вони їдять, не прискіпуючись до їжі».



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Уламки смальти із мозаїки життя

    Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
    Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
    по президентах чи по тобі самому?
    Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
    бажаючи добра в майбутнім.
    А що як постать Мойсея на домовині папи Юлія другого зробив Мікельанджело на себе схожу? Щоб укотре потвердить: «Ars longa, vita brevis” («Мистецтво довговічне, а життя коротке»).
    Рветься найчастіш до влади, хто собі не в змозі дати ради.
    Літа його схилити не змогли, бо він подовгу задивлявсь на небо.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Любій Учительці від неслухняного учня


    Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.

    Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце недавно була в мене Ліна Костенко, почастував її яблуками з нашого саду. Шкода, що не застали її». І ось (тепер уже до пуття не пригадую) чи то з намови Євгена Олександровича, чи й просто самому попри думку відомих літературознавців про мої вірші закортіло дізнатися від Майстра номер один в Поезії про вартісність власних опусів.

    Намірився і надіслав Ліні Василівні кілька віршів, а сам поїхав у відпустку в Крим. Яким же було моє здивування, коли дружина переслала в Планерське лист від поетеси зі схвальним відгуком та проханням продовжувати листування. Радості моєї не було меж. Я читав і перечитував надіслане.

    А повернувшись до Києва, негайно ж надіслав новуву низку поезій. Кілька місяців тривало наше листування.На мій подив Ліна Василівна з Києва в Київ надсилала свої листівки…авіапоштою!? Крім листування час од часу я ще й телефонував своїй наставниці. Якогось разу в зі слухавки долинув не голос, а ридання. «Що з Вами?»- запитав я й почув: «Мені нізким говорити в Україні».

    Коли в мене згромадилось чимало відгуків, я напросився в гості до Ліни Василівни. Відмови не було і ось я в скромному помешканні на Шулявці.

    «Не тіштесь моїми відгуками,- почала поетеса. – Вони були необхідні, щоб спонукати Вас до писання. Але набагато більше в мене зауважень і побажань». І показала чималий стос папірців. Поговоривши про кожен вірш зокрема, попри їхні недоліки на мій подив співрозмовниця запропонувала видати твори окремою книгою.

    «Я не думав про це»,- неохоче відповів я.

    «Треба друкуватись, долаючи всі перепони, бо якщо не ми, то вони!» Ліна Василівна піднялася й показала на сусідній стіл: «Погляньте – скільки мною підготовлено до друку. Настане час і люди дізнаються, що й у мовчанці я не гайнувала час».

    Я був неймовірно схвильований, що Поетеса, вища на голову від своїх орденоносних і лауреатських колег залучила мене, фактично початківця, в коло своїх однодумців. І вже насправді вразила її пропозиція: «Так що лишайте свою добірку. Попрацюємо над нею і видамо».

    До такого розв’язку я справді не був готовий не тільки з огляду на те, що відволікатиму Поетесу на те, що маю зробити сам, а насамперед з дивовижної ситуації, коли позбавлена можливості друкуватися сама, вона клопотатиметься виданням моєї книги, не вартої жодного з її численних рукописів. Серед яких була й знаменита «Маруся Чурай».

    Поглянувщи ще раз на столик з невиданими шедеврами, я подякував Ліні Василівні за таку щедру пропозицію і сказав: «Не можу залишити наразі добірку, бо їду в своє село на Канівщині, де маю намір виступити».

    Ліна Василівна не заперечувала, щоправда, нагадавши про повернення рукопису. Я вже зібрався прощатись, як нагодився чоловік поетеси - Василь Цвіркунов, директор кіностудії імені Довженка. Випили по чарці на прощання, побажавши один одному здоров’я й наснаги.

    Я таки справді побував у своїх рідних Грищенцях. Проте за численними застіллями ніколи та, зрештою, й негоже було читати вірші тим, з ким у далекому дитинстві пас кози, заробляючи на харч і сяку-таку одежину. Звелося все до спогадів про голодні повоєнні роки.

    Повернувшись до Києва, я остаточно вирішив не турбувати Ліну Василівну.Впоравшись з її зауваженнями й побажаннями, з допомогою Павла Мовчана та Юрія Щербака почав потроху друкуватися. Настав нарешті час, коли здалося, що збірка готова. Почав шукати хто б з маститих поетів зголосився написати передмову до неї. Звернувся до Івана Драча. Попри схвальний відгук почув :»Хто ж таке надрукує?» Борис Олійник, не читаючи, заявив: «Мені як парторгові Спілки заборонено».

    Не маючи іншого виходу, після тривалої перерви я зателефонував Ліні Василівні. «Ви зрадили мене»,- почув у відповідь. Не став виправдовуватись листовно, бо вважав, що більшим гріхом було б забирати в неї час на марні зусилля.

    Тільки мізерна частка моєї збірки ввійшла в обойму з іншими такими ж, як і я сам, поетами-переростками «Ніжний кремінь». Збулася моя мрія вже в Ізраїлі, куди я переїхав на побажання дружини. Зібравши належну суму, я видав самостійну книгу «Заплутавшись у гомоні століть» з передмовою світлої памяті Євгена Олександровича Сверстюка.

    Серед тих, кому хотілося подарувати видане, першою, звісно, була Ліна Костенко. Написав присвяту: «Любій Учительці від неслухняного учня».На щастя, трапилася й нагода передати книгу через Дмитра Дроздовського . Коли ж спитав , якою була реакція Ліни Василівни, почув невтішне для себе: «Це моя особиста трагедія». Трагедія й для мене, бо, маючи таку щасливу нагоду, не скористався вповні наговоритись з цією напрочуд дивовижною Жінкою.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Усі ми діти Божі

    Не гадав ще молодий Тарас, що слава набагато швидша, ніж тарантас, що віз його вперше на батьківщину: усім хотілось не просто бачить, а щонайкраще пригостить речника Вкраїни.
    От і в Лубнах не було кінця-краю запрошенням.
    «Відбийся якось,- попросив Тарас супутника,- бо так ми нізащо не доберемося в твій Ніжин».
    Щоб скоротити час на дорогу, в Прилуках опівночі перепрягли коней.
    Мали вже рушать, та нараз почулись крики й плач, а в ніздрі війнуло горілим.
    «Мабуть, пожежа,- сказав Тарас.- Побіжимо на поміч».
    Горіла вбога халупа. Десятки людей стояли довкола, але тільки з криком «ой вей» кілька чоловік бігали з відрами туди й сюди.
    «Чом же стовбичете замість щось робити?-крикнув Тарас до гурту.
    «Та бачите,- одгукнувсь хтось із роззяв,- це ж горить жидівське…»
    Тарас тільки махнув рукою і кинувся прожогом в господу рятувать, що ще вціліло.
    А як усе скінчилось, чорний од сажі, наче мурин, поет звернувся до тих, що так і не зрушили з місця: «Лихо не розрізня, хто християнин, а хто юдей. Усі ж ми діти Божі».

    P.S.
    Тим, хто попри факти ладен називати Тараса Шевченка юдофобом, варто б нагадати, як разом з Марко Вовчок, М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Номисом він підписав лист редактору «Русского вестника» (1858 р.), в якому, зокрема, сказано: «Журнал ваш, м[илостивый] г[осударь], первый сделался органом просвещенных представителей еврейского племени, во имя независимости всякой сознающей себя народности, и первый представил торжественную манифестацию русских и польских писателей против «Иллюстрации», которая, нося европейское имя, дышит временем Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях».





    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. З юдейської мудрості

    «Кожному народові Всевишній дав мудрість»(«Єрусалимський Талмуд»).
    «Якщо стрінеш мудреця з іншого народу, скажи таке благословення: «Благословен Той, Хто вділив од мудрості Своєї – плоті й крові» («Брахот»).
    «Милість зробив Всевишній Ізраїлю, що розсіяв його поміж народами» («Псахім»).
    «Бідняка неюдея треба нагодувати разом із бідняками-юдеями» («Гітін»).
    «Узяв Всевишній клятву із синів Ізраїлю, що не піднімуться вони проти інших народів» («Ктубот»).
    «Чому людину було створено на шостий день? Якщо запишається , то їй можна сказати: «І комар був створений раніш од тебе» («Сангедрін»).
    «Правда важка, тому небагато хто її витримує» («Мідраш Меїрі на Мішлей («Книга приказок Соломонових»).
    «Не докоряй блюзніра, щоб він не зненавидів тебе, докоряй мудрого, і він полюбить тебе» («Книга приказок Соломонових»).



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Cheer up, Ukraine!


    Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
    Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претенденти на корону, та зненависті дух до світу всього – той же. Насамперед до того, хто найближче, Хто в словоблудді «братом» зветься. В кого тихою сапою можна щось відчикрижить.
    Як дошкульніш і безпомильно досадити «брату», сьогодні Амалеку нашіптує колишнє дівчисько з Шепетівки – Тютіна. Як тореадор, що зодяга червоне, так вона прибрала прізвище Матвієнко, аби москалі знали, що не всі українці готові стать горою за Соборну Україну. Змішавши фармацевтику із ВПШ, погарцювавши на кістках козацьких у місті Петра-українофоба, колишня українка перевагу віддала не Гіппократу, а Макіавеллі. Тож на догоду Амалеку переписує Книгу юдейської Естер.
    Чого там тільки нема! Та горує «Поділяй і владарюй!» Не тільки Західну й Східну Україну, а місто навіть, село кожне ладна Естер із Шепетівки порізнить на два непримиренні табори. Із Кримом під дулами й нагайками це вдалось. Хто віда, може горезвісного Гамана на трон там возведуть, аби втілити задум Амалека: перевішать тих, хто мав би повісити його.
    Київ – не Сузи. А що як Історія повториться?! І загнані на слизьке, ще плазуватимуть гамани з амалеками перед праведним світом.
    Тільки б не сидіти, склавши в безнадії руки. Господь Бог карає також і безнадійних.















    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Уламки смальти із мозаїки життя

    * Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
    * Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
    * І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
    * Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
    * У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
    * Починать – між люди, скінчить – від людей.
    * Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
    * Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки...
    * Той не один, у кого співрозмовник думка.
    * Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. ПОЦЕЛУЙ ПАНИ ВАЛИ

    Кажется, в начале весны 2002 года по израильскому радио “РЭКА” передавали интервью с известным польским режиссером Ежы Хофманом. Речь зашла и о его новом фильме “Огнем и мечом”. Мастер заговорил не сразу, будто что-то мешало ему.
    – Я посвятил его моей дорогой жене Вале, не дожившей несколько недель до выхода ленты на экран...
    Дальше я уже не мог слушать. Память с какой-то бешеной скоростью начала воспроизводить события 30-летней давности...
    ...Тогда я работал в Политиздате Украины, в международной редакции. Поскольку второй моей специальностью по диплому был польский язык и литература, мне поручили редактировать рукопись книги Генерального консула Польши в Киеве Януша Грохульского. Консульство находилось в нескольких минутах ходьбы от издательства и поэтому чаще всего встречи редактора с автором происходили там. Януш Казимирович звонил директору, и Золотоворотским садиком я направлялся на Большую Подвальную.
    – Что будем пить? – спрашивал хозяин, когда мы усаживались на большущем кожаном диване.
    – Кофе, – отвечал я, раскрывая рукопись.
    Каково же было мое удивление, когда через несколько минут в кабинете появлялась тележка с разными напитками и закусками.
    – Будет и кофе, – успокаивал меня пан Януш. – Думаю, что не только я, но и вы проголодались. Так что давайте отложим рукопись и поговорим о более важных вещах.
    И Генконсул расспрашивал о самочувствии моей жены, о тогда еще маленьком Боре и совсем крохотном Саше.
    – За здоровье и благополучие вашей семьи! – первым поднимал тост Януш Казимирович.
    – И вашей тоже, – дополнял я.
    Мы пили, ели и к концу трапезы как-то незаметно решались все вопросы и неясности, заготовленные мной в редакции. Автор просил что-то добавить, что-то удалить, но никогда не вмешивался в стилистические правки, отделываясь одним и тем же: “ Вы редактор – вам виднее”.
    А когда подавали кофе, пан Януш с какой-то детской непосредственностью восклицал:
    – А вот и ваш кофе!
    Из-за стола мы пересаживались на диван и продолжали разговор о будущей книге. И если бы кто-то в этот момент посмотрел на нас со стороны, никогда бы не поверил, что беседуют между собой иностранный дипломат и рядовой редактор, а не отец с сыном.
    Ни один польский праздник не проходил без того, чтобы меня не пригласили в консульство. Так было и в тот раз, когда отмечали День Возрождения Польши. После официальной части все вышли в огромный сад. Не успел я рассмотреть всех известных по портретам и телевидению соотечественников, как увидел приближающегося ко мне сотрудника консульства. Оказалось, что генеральный ищет меня.
    – Куда же вы пропали? Гости спрашивают, когда же появится моя книга, а я без вас не знаю, что и ответить...
    И, взяв под руку, Генеральный консул начал представлять меня министрам, военачальникам, артистам, писателям... Признаюсь, моя правая рука онемела от рукопожатий, а левая – от поднятия бокала с шампанским. Когда же гости мало-помалу начали расходиться, пан Януш попросил меня остаться и посидеть в “гроне родзинным”, то есть в “семейном кругу”. Не только из привязанности к хозяину дома, но также из редкой возможности поговорить по-польски, я согласился, хоть дома предстояло ночное бдение у кроватки Саши, а с утра – работа в издательстве.
    Моими соседями за столиком на веранде оказались не намного старше меня невысокого роста блондин и бородач. Когда познакомились, оказалось, что я сидел в компании исполнителя главной роли в фильме “Пепел” по одноименному роману Генрика Сенкевича (каюсь, запамятовал его имя) и режиссера картины Ежы Хофмана. После того, как приняли за знакомство несколько рюмок коньяка, артист начал рассказывать такие забавные истории во время съемок, что даже, видимо, не особо склонный к веселью, задумчивый Хофман не мог удержаться от смеха. Сидящие за другими столиками, зная о таланте актера как великолепного рассказчика, попросили его говорить громче, и вскоре уже вся веранда сострясалась от смеха.
    Было поздно. Поблагодарив Януша Казимировича за прием и сказав всем на прощанье то, что так щедро выработала польская традиция расставания, а напоследок еще и выпив “стшемяннего”, то есть ”на посошок”, я направился к выходу. И тут у самой двери передо мной вдруг появилась молодая и довольно привлекательная жена Ежы Хофмана.
    – Нех пан уцалуе мне, – сказала она так, чтобы все присутствующие слышали, и закрыла собой выход.
    Неужели я столько выпил, что начинает уже мерещиться, подумал я и оглянулся. Нет. Все, как и было еще несколько мгновений тому. Те же знакомые лица. Только, будто по команде, прекратились разговоры и смех. Ошарашенные происшедшим, все ожидали, чем же закончится эта сцена. Актер молча подавал какие-то знаки. Режиссер удивленно смотрел на свою жену.
    – Нех пан уцалуе мне, – повторила пани Валя и стала на колени.
    Целоваться при всех даже с такой красивой, пышущей здоровьем женщиной да еще при живом муже, не давшим мне на то разрешенья, – это было уж слишком для моего застенчивого характера. Я и со своей Ариной Лазаревной целовался на людях, кажется, только в загсе. “Нет! – категорично произнес мой внутренний голос. – Ни за что не поддамся капризам взбалмошной бабенки”.
    Видя весь комизм этой сцены, Януш Казимирович направил кого-то из своих сотрудников урезонить наверняка подвыпившую гостью, сказав ей, что, дескать, Генеральный консул просит ее позволить мне уйти домой.
    – А что, у нас и консулы есть свои? – только и нашлась что ответить на это пани Валя и продолжала стоять на коленях.
    Кажется, улучив момент, когда моя соблазнительница, обратившись в сторону Януша Казимировича, на мгновенье потеряла бдительность, я молча оставил веранду и вышел в тишину ночного города.
    Больше ни с Ежы Хофманом, ни с его очаровательной супругой мне встретиться не привелось. Думаю, что в той сцене у выхода с веранды в поведении пани Вали было больше от актерства, чем от алкоголя. А что именно я, далекий от всякой театральщины и тем более от красоты, стал неожиданно ее партнером, то это чистая случайность. Данная разве что для воспоминаний о канувшей в вечность молодости. Не больше. А теперь уже и как повод сказать безвременно ушедшей в мир иной пане Вале: “Да будет земля пухом!”





    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Уламки смальти із мозаїки життя

    Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.

    Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху: по президентах чи по тобі самому?

    Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
    бажаючи добра в майбутнім.

    А що як постать Мойсея на домовині папи Юлія другого зробив Мікельанджело на себе схожу? Щоб укотре потвердить: «Ars longa, vita brevis” («Мистецтво довговічне, а життя коротке»).

    Рветься найчастіш до влади, хто собі не в змозі дати ради.

    Літа його схилити не змогли, бо він подовгу задивлявсь на небо.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. З ЕФІОПСЬКОЇ МУДРОСТІ (продовження)
    39.Для причини є причина.
    40.Для порожньої склянки і розумного сина завжди є хтось, хто хотів би їх.
    41.Багатій радіє з майна, а бідний розумом багатий.
    42.Тільки розмова дає змогу дізнатися про розум людини.
    43.Витримка приведе до бажаного.
    44.Їжа найсмачніша ,коли ми голодні.
    45.Штани, котрі одягаємо під час бігу, швидко спадуть.
    46.Тому, хто прийшов сваритися, не потрібний привід.
    47.Покажи спину тому, хто так бажає сваритись.
    48.Ворожнеча виходить з твого дому.
    49.Замість сказати «йди» скажи «ходімо».
    50.Небеса ближче до того, хто стоїть.
    51.Хоч бамбук і довгий, та не може служити основою для дому.
    52.Смерть миші – радість для котів.
    53.Родину і ліки шукають, коли біда.
    54.Смерть матері й сидіння на камені болять дуже довго.
    55. Одна воша може змусити скинуть штани.
    56.Сусід гарний залежно від того, як ростуть у нього кіт і пес.
    57.Ліки людині – людина.
    58.Багатство -як вранішня роса.
    59.Людина в своїм краю, мов маслина.
    60.Брехня віддаляє од Бога.
    61.Розум у животі – як світло в глечику.
    62.Думка й дорога – безкінечні.
    63.З часом піде яйце своїми ногами.
    64.Біда переходить од людини до людини.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. З ЕФІОПСЬКОЇ МУДРОСТІ (продовження)
    17.Близька родина і гроші на землю упали. Гроші підняли, а родину – ні.
    18.Син – не батько, як дім – не двері.
    19.Як вогонь у вашому домі, так він і в нашому.
    20.Чесність – ліки для душі.
    21.Людина може жити тільки згідно з власним бажанням, а не так, як хоче сусід.
    22.Якщо всі говоритимуть, хто почує?
    23.Якщо ніс отримує травму, око плаче.
    24.Одним пальцем не вб’єш блоху.
    25.Оповідати таємниці іншим -це як тягти пшеницю в мішку, повному дір.
    26.Живіт ширший од країни.
    27.Мудрому пояснюють один раз.
    28.Радість і печаль ідуть одне за одним.
    29. Віслюк пішов на погреб гієни.
    30.Допоможи собі раніш, ніж допоможеш іншим.
    31.Не будують дім на зиму, що минула.
    32.Після того, як побачиш матір, одружуйся з донькою.
    33.Хто не скуштував алое – не відчує смак меду.
    34.Витримка – не острах.
    35.Як у гадюки не виростуть лапи, так і дурень не стане розумнішим.
    36.Чоловік робить одвірок згідно свого зросту.
    37.Хто не бачив Нілу захоплюється джерелом.
    38.Усе минає – тільки правда лишається.
    39.Для причини є причина.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. З ЕФІОПСЬКОЇ МУДРОСТІ


    1.Хлібина перетворилась на тісто.
    2.Птах не літає без крил і шана не приходить без праці.
    3. Хто забуває своє минуле, робить помилки протягом усього життя.
    4.Навіть тоді, коли намагаєшся досягти нових цілей, важливо пильно дбати про їх завершення.
    5.Той, хто любить спати в спокої, мусить подбати, щоб пес не виріс.
    6.Теля, що ссе, не мукає.
    7.Хто дбає про свій сон, того не розбудить навіть сирена.
    9.У кого немає віслюка, той зневажає сусідського коня.
    10.Хто не боязкий, той не огороджує свій дім.
    11.Коли пліткують з тобою, подумай, чи не пліткують над тобою.
    12.Не дай владу чортові.
    13.Покладайся на людину тільки після того, як вона поверне свій борг.
    14.Двома ногами не лізуть на два дерева.
    15.Тільки дурень полишає родину.
    16.Хто ганить родину,ганить себе.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. ***
    Я тиловик.
    Ще з часу цілини, коли доводилось воювать за пристойний харч для студентів.
    Тиловик і сьогодні під час війни з хамасом – цим близнюком ігілу й алькайди, що за сфальшований іслам готовий нищить усе, що рухається і зветься ні в чім неповинною Людиною. І навіть те, що не навчилося ходить.
    Я тиловик, бо скромним пайком держави для тих, хто врятувався од фашистів, ділюся з сусідами із Бахмута. І червонію, що замало віддаю.
    Та що це я тільки про себе. Адже тиловиками в Ізраїлі стали всі, хто не покликаний до війська. Усе, що наближає перемогу, воїнам несуть.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. ***


    Скільки разів доводилось чути "Гомін, гомін по діброві" жодного разу не вдавалось почути закінчення пісні. Постійно лишалося одне й теж: "Чому так настійно мати проганяє сина з дому?"
    І ось нарешті те, до чого часто-густо не доходить колективний спів. Надто за чаркою: "Де не були, по дві пили", "Бог любить трійцю"...
    Ні орда, ні турчин, ні ляхи не страшні парубкові. Мати про це знає. А от коли доходить до москаля, котрий "давно уже підмовляє", матері стає непереливки і вона завертає доти гнаного: "Вернись, синку, додомоньку, змию тобі головоньку". Аби й у голову не спадала думка про будь-які стосунки з москалем.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Діоклетіан (245-313)

    Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття».
    Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на батьківщину, в Іллірію, де рабoм колись трудився його батько.
    В Салоні, в розкішному маєтку, в спокої, без почестей і плазування лизоблюдів минали роки.
    Чи шкодував імператор, що добровільно позбувся сану, за який попередники не цурались труїти один одного чи звинувачувать у нескоєних гріхах?
    Його сподвижники Максиміан і Галерій кликали вернутися до влади, бо був іще ж при силі й розуму стачало. Не захотів.
    А як набридли їхні умовляння, відповів, оглядаючи свій город: «Якби ви бачили, яку капусту я виростив! Білосніжна, качаниста! илуюсь нею, покритою росою... А огірки!.. А помідори!.. Бачили б ви це диво природи, то не надокучали б мені якоюсь там владою. Так що працюйте в супрязі на благо краю, а я піду полоть грядки».
    Так-от і проминули вісім літ добровільного зречення.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. ПРОГУЛКИ С ВИКТОРОМ ПЛАТОНОВИЧЕМ

    В те далекие 60-е, кроме власть предержащих, в Киеве его называли только так. И каждый знал, что речь идет о писателе Викторе Некрасове. Авторе не только “В окопах Сталинграда”, но также и охаянных официальной критикой, но тепло принятых читателями “По обе стороны океана”. А еще – подписанта под всякими антиправительственными воззваниями и декларациями, участника знаменитого митинга в Бабьем Яру, где он, русак, был покруче чистокровных евреев в осуждении властей, скрывающих за безликим памятником правду о трагедии, произошедшей здесь приснопамятной осенью 41-го.
    Я в то время заканчивал Киевский университет, а летом подрабатывал гидом-переводчиком в Бюро международного молодежного туризма “Спутник”. То есть был лояльным к существующему режиму. И, естественно, далек от гонимого Виктора Некрасова. Читать читал его, а вот о знакомстве и не помышлял. Все вышло неожиданно и главное – без всяких там подозрений со стороны КГБ.
    Помнится, одновременно приехали Поезд дружбы из Италии и небольшая группа. Последнюю возглавлял, как оказалось при обсуждении программы пребывания, переводчик Виктора Некрасова. Самым главным для себя он считал встречу с писателем. Начальство сочло нужным прикрепить меня к упомянутой группе. Дескать, ты филолог, значит и сумеешь найти выход из деликатной ситуации, когда, с одной стороны, не хочется лишний раз поднимать престиж неугодного “писаки”, а с другой – и отказать иностранцу неудобно. Словом, резюмировало начальство, действуй в пределах допустимого.
    Без особого труда я нашел домашний номер телефона Виктора Платоновича, изложил свою просьбу и услышал в ответ лишь одно – когда и где нужно быть. По дороге на кабельный завод, где должна была состояться встреча туристов с участниками Сопротивления в Италии, я оставил своих подопечных на несколько минут на Крещатике и отправился в Пассаж, где жил писатель. Дверь квартиры открыла дородная молодуха и, по-украински спросив, кто я, провела к хозяину. Виктор Платонович сидел в компании гостей, но, увидев меня, тут же извинился и пообещал вскорости вернуться.
    Как только я представил итальянцам писателя, до самого места встречи не прекращалась необычная пресс-конференция. В переводчике не было особой нужды, так как Виктор Платонович понимал итальянский, а отвечал по-французски. Без энтузиазма гости пошли на встречу с заводчанами, с деланным вниманием слушали казенную речь директора, отфильтрованные парткомом скучные воспоминания ветеранов Сопротивления... И вот тут-то произошло то, о чем меня предупреждали в Союзе писателей, – о непредсказуемости Некрасова.
    – А можно за все это выпить? – громко спросил Виктор Платонович, не переставая разливать водку в рюмки.
    Итальянцы, не спускавшие глаз со своего кумира, без перевода поняли, о чем речь, и тут же зааплодировали. Официальная часть была прервана, и все приступили к угощению. По части выпивки оно оказалось скудным. Виктор Платонович подозвал заводского комсорга и указал на пустые бутылки. Услышав в ответ, что, мол, профком столько выделил на встречу, тут же вынул из бумажника несколько купюр, приказав юноше как можно быстрее пополнить запасы спиртного. Что и говорить, их оказалось предостаточно, чтобы мои подопечные, за исключением разве что их руководителя, вскоре, как говорится, не вязали лыка.
    Но это еще было полбеды. Когда застолье было окончено и руководство завода вышло с гостями на улицу, тут-то и произошло то, на что я никак не мог рассчитывать. Виктор Платонович, зычно крикнув “За мной!”, побежал к высокому забору и начал карабкаться на него. Те из итальянцев, кто еще мог держаться на ногах, двинулись за ним. Заводское начальство закричало вдогонку бежавшим, милицейские свистки нарушили вечернюю тишину, а крамольный писатель, одной рукой держась за дощатый забор, а другой показывая на то, что скрывалось за ним, торжественно произнес:
    – Здесь жил Хрущев!..
    К счастью, еще до прихода милицейского наряда кое-как удалось отправить разгулявшихся туристов в гостиницу. Остался только их руководитель. Его и меня Виктор Платонович пригласил к себе домой. Добирались троллейбусом. На Крещатике зашли в Центральный гастроном. Взяли несколько бутылок водки. Я поспешил рассчитаться за покупку.
    – Молодой человек, когда я приду в гости, у тебя не хватит денег, чтобы напоить меня. Так что попридержи-ка их сейчас, – прошептал Виктор Платонович мне на ухо и протянул кассирше нужную сумму.
    Войдя в квартиру, я увидел, что за столом были уже другие гости. И только мать писателя восседала на том же самом месте, освещаемая тусклым светом свечи. Хозяин представил нас и произнес тост за своего талантливого провожатого на итальянской земле, как он назвал переводчика Витторио. Завязалась непринужденная беседа. Витторио больше говорил с мамой Виктора Платоновича, а я – с любимым писателем. Признался ему, что и сам пописываю, и тогда он подвел меня к книжным стеллажам, где на верхотуре находились и его произведения, разрешив выбрать на память любую. Я не ожидал такой щедрости и сказал дипломатично:
    – Если можно, что-нибудь последнее.
    А потом и меня высмотрело неутомимое око КГБ. Да так, что с “красным дипломом” пришлось редактировать сочинения то по чугуну и стали, то по мясу, молоку и сахару... В это время и произошла следующая встреча с Виктором Платоновичем. Как сейчас помню, на Пушкинской, где находилась редакция журнала “Радуга”. Считая, что наше знакомство было просто делом случая, я не пытался ни звонить, ни тем более напрашиваться на встречу. До меня доходили слухи, что преследование Некрасова ужесточается, что за ним по пятам следуют агенты КГБ, а он, будто не замечая всего этого, по-прежнему критикует власти. Рассказывали и забавную историю, как в правлении Союза писателей Украины принимали Нобелевского лауреата Джона Стейнбека. Осмотрев аудиторию, высокий гость спросил:
    – А где же Некрасов?..
    Начальство растерялось и прибегло, казалось бы, к неотразимому аргументу. Дескать, он болен. Но американец, видимо, хорошо осведомленный о лживости советских чинуш, парировал:
    – Болен настолько, что не может встретиться со мной? Тогда, может, я навещу его?
    Ничего не поделаешь – пришлось гонителям и хулителям просить опального писателя сделать милость и появиться там, откуда на него строчили доносы и вскоре намеревались навсегда исключить из своих рядов...
    ...Виктор Платонович выходил из редакции журнала, где его уже перестали печатать, чем-то раздосадованный.
    – Как хорошо, что я тебя встретил, – обрадовался он, протягивая мне руку. – Куда это ты запропастился? Не возражаешь выпить чего-нибудь?
    И мы спустились по Бульвару Шевченко на Крещатик. Обошли несколько забегаловок и ничего не нашли, пока где-то уже за Главпочтамтом не набрели на пивную. Выстояли в очереди и взяли по кружке пива.
    – Хочу тебе кое-что предложить, – сказал Виктор Платонович, промокая белоснежным платочком тоненькую полоску усов. – Но прежде давай повторим. Больно уж вкусное пиво.
    Снова стали в длиннющую очередь, на сей раз, правда, ощущая на себе взгляды завсегдатаев пивной. Видимо, кто-то узнал писателя.
    – Так вот, – продолжил Виктор Платонович. – Моя знакомая Ольга Потемкина просила разыскать ее родственников, чтобы помочь им. И я сразу подумал о тебе.
    Я рассказал, что не имею никакого отношения к роду Потемкиных, так как приобрел эту фамилию по прихоти грамотея из роно, оформлявшего мои документы в детский дом.
    – Глупости, – возразил Виктор Платонович. – Ты думаешь, что она будет устраивать сбор родственников? Просто у нее муж – владелец престижного в Париже ресторана, так что денег – куры не клюют. И в конце концов не станет же она проверять меня...
    И хоть мы взяли еще и по третьему бокалу, а потом, спускаясь к Крещатику, Виктор Платонович, пересказывая находящиеся в редакции “Нового мира” неопубликованные рассказы, нет-нет да и возвращался к своему предложению, я был непреклонен.
    На Крещатике мы, не догадываясь, что видимся в последний раз, крепко пожали друг другу руки.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. ГЕНЕРАЛ ДИНА ВЕРТ

    В Израиле многое связывается с чудом. Вот так и я, без году неделя израильтянин, совершенно непонятным образом будто бы заглянул в саму историю Государства Израиль. Как живые, выходили ко мне Хаим Вейцман, Бен-Гурион, Голда Меир, Моше Даян, Ицхак Рабин...
    Спросите, как это произошло? И снова, как это бывает только в чуде, все очень просто.
    Однажды зашел я в матнас и попросил найти кого-нибудь из израильтян, готовых помочь мне продвинуться в иврите, так как в ульпане учащиеся чаще всего заводили речь о том, а зачем вообще нужен здесь этот воскрешенный из небытия язык.
    – Есть кому помочь, – ответила девушка, видимо, удивляясь, что просят не о работе. – Ну, вот хотя бы генерал Дина.
    На радостях я позвонил своей будущей учительнице в пятницу вечером.
    – Вас разве не предупреждали, что я не снимаю трубку в шабат? Позвоните на исходе субботы.
    Вот так и началось наше знакомство. Думалось, что неурочным телефонным звонком оно и кончится. Каково же было мое удивление, когда, войдя в квартиру и поздоровавшись, чуть ли не с порога услышал:
    – Мойте руки и сразу же за стол.
    Я начал отнекиваться, но тут же последовало:
    – Занятие начнем с пищи. Не стройте из себя гимназистку и побыстрее садитесь. Я страшно проголодалась...
    И будто были мы уже давным давно знакомы, хозяйка спрашивала, вкусно ли приготовлено, а подливая или подкладывая что-то в тарелку, называла, как то или другое блюдо зовется на иврите. Замечу, что на протяжении нескольких лет ни одна наша встреча не проходила без трапезы. Когда я уже несколько продвинулся в языке, учительница сочла необходимым знакомить меня со своими приятелями и бывшими воспитанницами.
    – Приходите с женой, – раздавалось в трубке как приказ. – Сегодня я угощу вас профессором...
    А были это также и художники, и архитекторы, и адвокаты, и музыканты, и модельеры... И трудно перечесть всех, так как квартира Дины Верт чаще всего напоминала приемную депутата Кнессета или министра. Те входили, те выходили, а хозяйка, так удивительно напоминавшая величавую Анну Ахматову той поры, когда к ней наконец-то пришла мировая слава, только успевала подставлять щеку или руку для поцелуя. С одними прощаясь, с другими здороваясь. Свободно переходя с иврита на английский, с русского – на французский или идиш... Но для каждого находилось что-то глубоко личное, известное лишь ему и Дине. И в такие минуты трудно было представить себе, что эта пожилая светская дама, интересующаяся модами, посещающая концерты и выставки, прошла суровую жизнь, не раз смотрела в глаза смерти...
    ...С четырех лет Дина росла без матери. Переправив большие суммы денег в Палестину, отец с тремя малышами, спасаясь от режима большевиков, отправился чуть ли не последним судном в Землю Обетованную. Прибыл и ничего не получил, так как банк разорился. Вместо городской квартиры и гувернантки для детей, семья поселилась в палатке в окружении бедуинов и черкесов. А воспитателем стал принявший гиюр столяр дядя Вася. Но даже когда появились деньги, так как, занявшись соляным промыслом, отец довольно быстро стал состоятельным человеком, детям запрещалось говорить о собственном доме.
    – Построим общий дом и только после этого примемся за свой, – обрывал бывший социал-демократ даже попытку завести речь о личном благосостоянии.
    Учиться – это пожалуйста. И все трое получили высшее образование. Самый младший даже стал видным ученым в области атомной энергетики. Приезжал консультировать украинских специалистов, когда случилась Чернобыльская трагедия. Братья после учебы в зарубежных университетах не вернулись в Палестину, а Дина, познакомившись в Париже со студентом-евреем из Риги, возвратилась с ним к себе домой. Муж вскоре стал известным отолярингологом, а его молодая жена с головой окунулась в политику. Участвовала в подпольной работе “Хаганы”, а с началом второй мировой войны правдами и неправдами влилась добровольцем в английскую армию и даже получила звание “сержант”.
    С провозглашением Государства Израиль по заданию Бен-Гуриона Дина Верт несколько лет находится за границей, добывая деньги и оружие для молодой страны, вынужденной сразу же отстаивать свою независимость. А далее – работа по репатриации евреев Северной Африки. Потом – служба в только что созданной регулярной армии и вскоре генеральская должность – командующая женскими подразделениями ЦАГАЛа. Ее детищем становится подготовка офицерских кадров. И здесь Дина Верт настолько преуспела, что ее опыт Голда Меир решила использовать для налаживания дружеских связей с молодыми африканскими государствами. После ухода в отставку Дина Верт несколько лет работает в стране Берег Слоновой Кости...
    И тут стоит вспомнить один эпизод. Как-то после совещания с послами африканских стран Голда Меир заскочила к своей давней приятельнице. За дружеской беседой Дина не удержалась и выдала то, что ей сообщили знакомые дипломаты. А речь шла о том, что на упомянутом уже совещании кто-то предложил назначить ее послом. И как раз туда, где ее муж, профессор Руди Верт, создавал медицинскую службу.
    – Ты уже и государство выбрала? – не без иронии спросила Голда.
    По тону Дина поняла, что желаемому не суждено сбыться.
    – Ты действительно годишься в послы, – решила разрядить обстановку Голда. – По-женски понимаю тебя. Но интересы Израиля требуют твоей работы именно здесь. Да и руководство Берега Слоновой Кости смотрит на тебя, как на героя...
    Так вот и жили вдали друг от друга муж и жена Верты. А когда перешли на оседлый образ жизни в Иерусалиме, было уже поздно обзаводиться детьми. А что это было очень важно, я знал не только по тому, как Дина интересовалась судьбой моих сыновей, но и по беседам с теми, кого она приютила у себя дома, а еще по рассказам о дежурствах в службе “Чуткое ухо”. В эту организацию добровольцев круглосуточно обращались все, кто нуждался в помощи.
    – Представляете, как-то поздним вечером звонит малыш и плачущим голосом просит рассказать сказку, так как никак не может уснуть...
    Глаза моей учительницы при этом увлажнились, и она потянулась за салфеткой.
    – И вы рассказали мальчику что-то из известных сказок? – спросил я, чтобы как-то заполнить паузу.
    – Нет. Прежде всего узнала, почему он сейчас один. Оказалось, что родители мальчика ушли в театр, попросив его лечь спать самостоятельно. И он пообещал. А потом расспросила, чем занимался днем, какие игры любит, и когда подошла к сказке, то услышала в трубке тихое такое сопенье...
    ... Вот уже несколько лет мой добрый друг и наставница живет только в памяти своих учеников, друзей и близких. В лучший из миров она, по правде говоря, если и верила, то не так, как ее религиозные знакомые. До последнего дня интересовалась всем, что было связано с этим миром. И прежде всего с Израилем, которому отдала безвозмездно все, чем так щедро наградили ее Небеса.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Одіссея пісні «При долині кущ калини»

    Про популярність цієї пісні не варто говорити. Як не дивно, її називають народною в Україні й Росії. Явище справді дивовижне. Не пригадаю, щоб так було з іншими піснями. Спробуємо розгадати цю загадку.
    Насамперед – з яких джерел вийшла пісня? Хоч усе начебто складається на українське коріння, як не дивно, витоки тексту з далекого пензенського містечка Ішим, що в Росії. Його склала популярна там поетеса Матрона Платонівна Смірнова 1979 року за рік до 70-ліття, до якого не дожила.
    Над полями ветер бродит.
    Песню теплую поет.
    При долине на свободе,
    Куст калиновый цветет.
    Ветер вьется над долиной.
    В речке плещется вода:
    - Ты скажи, скажи, калина,
    Как попала ты сюда?
    - В рощу прошлого весною
    Бравый парень прискакал.
    Любовался долго мною.
    А потом с собою взял.
    Обещал меня, калину,
    Посадить в своем саду
    - Не довез до дома, кинул.
    Верно, думал - пропаду.
    Я за землю ухватилась,
    Встала на наги сваи,
    Навсегда здесь поселилась,
    Здесь река и, соловьи…
    Ты меня, голубчик-ветер,
    Не считай за сироту.
    Надо мною солнце светит,
    Я попрежнему цвету.
    Вірш лишався віршем допокина початку 90-х на нього не натрапив керівник творчого гурту «Краяни» з Полтави Анатолій Пащенко. Хто відтворив текст українською, поки що не відомо, а от російський, поза сумнівом,- сам керівник, бо до переїзду в Україну народився й зростав у Нижньому Новгороді.
    І наостанок про долю поетеси й копозитора. Вона не така вдала, як у їхньої героїні: Матрона Смірнова через недогляд лікарів померла від перитоніту. Анатолій Пащенко їхав мікроавтобусом, який врізався в «Камаз», що віз металеві вироби, і був протаранений.





    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -