Місяць кривавий у розпірці неба зі світостворення висить над нами…
Мрії здичавіли і розбрелись в передпокій пітної планети оптово.
Ми досі маримо, все нарікаємо мисливо їх попри те іменами
Так, наче ось вони, янголи наші, за умовчанням з’явились раптово.

Ми їх любили би так, як до місяця, і називали Варварою, Марком,
Певно, Валерія також була би дарунком, найменшенька крихітка наша –
Бог любить трійцю! То, може, ховає усіх ненароджених в себе за хмару?
Може, Його доброти, всетерпимості через краї переповнилась чаша?..

Віршів моїх облямівка полискує болем, що наскрізь проходить так німо.
Всі закидають не раз, що писати потрібно про щастя пізнання.
Може, втішатися варто було би зі втрати близьких чи, скажімо,
З того, як вправно між пальцями вмить вислизає кохання?

Може, вітати самотність між ден паралельних світів, де була би щаслива,
Вимірів інших і Чорних дірок, де – інакша, і вірші також, де я – мама?
Власне, здається, усе заіржавілим тут, на землі, і фальшивим
Так, наче граються нами…
Так, наче ми пливемо між двома берегами…

Дідові яблука пахнуть дитинством і зорями, Шляхом Чумацьким, серпанком
І кукурудзою щойно з плити, обгорілою дещо, із запахом літа.
Дідові яблука пахнуть розмовами присмерком на трохи ветхому ґанку,
Щастям і мріями пахнуть прозорими, дідом й бабунею кращими в світі!

Дідові яблука досі ще родять і біля будинку знов гупають гучно,
Соком налиті зі споминів злегка шорстких, надто вицвілих, досить строкатих.
Бережно їх надкушу, після чого вмощуся у крісло на лоджії зручно.
Очі заплющую: бачу малою себе і молодшу сестру, маму й тата,

Пізні родинні вечері на ґанку під звуки в траві цвіркунів і дзижчання,
Светр улюблений і мокасини зелені із квітами. Поверхом нижче
Бачу ялинку, а там подарунок нам з братом – зелені лижви для катання
(Влітку чомусь діставали їх завжди, а після ховали ізнов на горище).

Дідові яблука пахнуть любов’ю! Так хочеться просто помовчати трішки…
Пахнуть світлинами жовтими, тими, котрі дід виймав зі старенької сумки.
Дідові яблука вкотре по дідові родяться рясно, так щемко і втішно,
Сік, наче пам’ять, поволі тече в глибину, щоб спинитись у Всесвіту шлунку.

Дідові яблука пахнуть людьми, що відстали вагомо від потягу часу.
Власне, отам, де вони, той відтинок часу лише порох космічного тіла,
Зліпок перейдених днів, що запалює зорі століттям світити дорогу завчасно.
Хтось, певно, перераховує зорі усі, котрі висять, і ті, що давно відгоріли.

Мамо, ти знаєш, я навіть не встигла подумати, протестувати…
Спокійно дорогою йшли, то сміялися, то розмовляли про все…
І раптом ти вже стрімголов поспішаєш вперед, аби врятувати
Дитину, подібну на нашу Марґо, що вибігла вмить на шосе.

З-за рогу мотор заревів – вже авто насувається грізно на тебе,
Не бачиш нічого, а просто біжиш, затуляєш собою дитя.
Я закам’яніла: «Невже і тебе віддирає від мене настирливо небо?
Іще не готова отак відпустити і далі самотньо іти навмання!»

Я навіть не встигла погамувати тебе, відпросити у Бога,
Не мала часу на слова, на молитву, лиш страх, що поволі вбивав.
Секунда – з тобою уже розділяла широка, мов космос, дорога,
Я просто не мала на тебе у Господа чи то вимог, а чи прав.

Здавалося подих і світ зупинились у довгих секундах чекання,
Земля попливла під ногами, здавалося, час розлучатись настав.
Та Він, попри те, що Йому я приношу лиш розчарування,
Давно моє серце відкрив і тебе не забрав – врятував.

Промчало авто надто близько, на щастя, тебе оминаючи вправно,
Ти просто стояла, мов птаха, собою закривши від смерті маля.
Ця мить, наче спалах, змінити могла все навік безпідставно,
Я раптом збагнула, що надто ламке і непередбачене наше життя.

Даремно щодня переймаємось дріб’язком, грішми і суєтою,
Не треба «на потім» для рідних лишати тепло і безмірну любов.
Я дякую, Боже Тобі, що отримала щастя себе відчувати дочкою,
За маму найкращу, за те, що дав змогу її обійняти міцніше ізнов!

Ні, ми не втрачаємо людей близьких і рідних, найдорожчих!
Вони нам шлях указують зорею, дорогу віри, правди, прощі.
Вони нікуди не зникають навіть, коли минає час, стираються обличчя,
Коли із порожнечею віч-на-віч, тією, що із нами в пограниччі.
Вони десь там, вгорі, за нами стежать, сумують, коли важко нам, всміхаються, як ми щасливі.
І тихо так, аж надто ніжно й обережно, пролазять в сни до нас, коли без них – не в силі.
Вони лишають нам хорошу згадку, в котрих іще живі, в котрих ще на Землі.
Хоч ні! Вони живіші Там в стократ, де нам немає поки переправи, кладки.
Вони удома вже нарешті, з миром, во Христі…

І навіть якби я поїхала за океани глибинні, в далеку Америку, –
Вигнанка із батьківщини у пошуках кращої долі чи то виживання,
Я б тихо сиділа в якомусь чужому і Богом забутому скверику
І думала тільки про тебе, сестру і Марґо – до знищення і вигорання.

Я не відчувала б, напевно, нічого і власної навіть присутності,
І небо низьке, що аж до землі у Нью-Джерсі, мене б не бентежило.
Усе, ради чого ми прагнемо бути – родина, частина від нашої сутності,
Та злидні у нас відбирають останню сорочку, що серцю належало.

Безвихідь спричинює вихід навмисне у пастку, на самопожертву,
Відтак розумію, що втрат не позбутися, варто завжди по рахунках платити.
Я просто не знаю чи врешті змогла би далеко від вас – не померти,
Не стати амебою або, тамуючи нерви, не розпочати палити.

І навіть якби в соцмережах з’явилася посмішка на закордонних світлинах:
У парку Чикаго або на Мангеттені, десь у кав’ярні за рогом –
Було б це лише прикриттям того болю, що прагне назовні невпинно
І мовчки ковтає невидимі сльози, усе запиваючи бренді чи грогом.

Я довго стояла б, годинами, на узбережжі Атлантики, десь в Меріленді,
Тобі, мамо, слала б уявні листи із чужої країни, без тебе порожньої.
Ми, наче нові, але вже не потрібні для власника речі, що на секонд-хенді.
Де смерть і війна, де щастя – катма: ми родом з країни безбожної.

Якщо я поїду в Сполучені Штати Америки, поза безмежжя води океану,
Мене дочекайтеся вдома, щоб знову зібратися разом, як було раніше.
Ви просто чекайте щодня на дзвінок через скайп… І по той бік екрану
Я подумки вас обійму, аби не прощатися більше…

Сестрі Аліночці
В місті, де виростали й бродили сирими алеями після дощу,
Просиш побути ще трохи мене, наче можливість, яку відпускаєш.
Гадки не маю, як важко тобі, коли їду. У зливи тебе обійму, захищу
Від негараздів, від болю, від світу, що грається з нами, ну знаєш.

В місті, яке я люблю попри те, що мене силоміць відштовхнуло,
Все ж залишаються люди близькі й дорогі, хто у серці моїм владарює.
Точно не впевнена, як щонайліпше для всіх і для мене минуло б?
Те, що з тобою далеко – наразі найбільше чомусь неухильно турбує.

Легше поїхати чи залишитись з тобою, із мамою, з космосом нашим на трьох?..
Тільки життя, воно, знаєш, непередбачене й дещо, бува, деспотичне.
Коли не разом – якось тоді особливо в молитві, що на ніч, прошу, аби Бог
Вас іще довго для мене беріг. Знаю, прохання це – егоїстичне.

Але любов, вона, знаєш, готова на все, моя сестро, готова на ризик одвічний,
Ти – мої крила і сила в мені, та опора, що міцно тримає, коли починаю летіти донизу.
Часом, я мало кажу, що люблю, але слова, вони, знаєш, бувають ламкі, крижані, анемічні,
Інше – любов, що у серці зорею й гартувалась любов’ю твоєю – відчай здолає і кризу.

В місто дитинства і наших з тобою відвертих сестринських розмов за столом
Рвуся із клітки оцього, хвилинами, люто-цинічного, часом, комічного світу.
В космос на трьох у маленькій квартирі, що в місті, де ГЕС і ГАЕС, над Дністром,
В казку дитинства, до тебе і мами, сестричко, лечу, наче вітер.

Що тобі залишиться по молитві –
холодна роса зі спітнілих слів?
Чи, може, уламки твоєї незламної віри,
чи пошуки Будди, Аллаха (байдуже кого) на івриті,
хто б просто тебе врешті-решт зрозумів і зігрів?
Хто тобі залишиться по молитві?
Чи усіх ти назвав поіменно, перелічив:
тих, хто поруч завжди, далеко, хто в мирі, у битві
із собою чи з ворогом, тим, що яблуком зле спокусив?
Як тобі позостанеться по молитві?
Не кажи, що твоя порожнеча розплавить, мов лава, усе.
Бо життя, часом, тихе й безпечне, буває, аж гостре, як бритва,
але, знаєш, любов триєдина усіх, хто ще вірить, таки береже.
Все ж тобі залишиться по молитві
Той, Кого ти не бачив, не прагнув почути, не знав.
І колись ти збагнеш у безглуздій своїй, безперервній гонитві,
й прошепочеш:
«Я так довго Тебе шукав…»

Насправді у жовтні вже зимно, хоч всі ще очікують бабине літо,
І листя опало, й вночі прогнозує синоптик до мінус одного;
І заіржавілі провини блукають, мов привиди, внутрішнім світом.
Насправді ми ходимо в церкву лише на Великдень, хоч віримо в Бога.
Оте, що роками не приспане було, що досі тривожить, нуртує,
Коли дістаєш із підшивки не втішених спогадів трішки любові, –
Насправді тепер розумієш, що час, він ніяк аж тебе не лікує,
Ти вкотре уперто себе виправдовуєш в монологічній розмові.
Насправді усе, що здається брехливим – то істина й незаперечність,
І рано чи пізно (та краще би рано!) ти вносиш покаянно плату.
І, врешті, приймаєш гірку необачність, і власну завжди у душі двох частин суперечність.
Насправді він любить тебе, призабутий, тобою не прощений тато...

Ти знаєш, трапляється бачити різні дива,
Скажімо, як проростає трава на весні: маленька, жива.
Як дихає бережно і обережно прозора, мов совість, роса,
Як люто й цинічно у квітень зненацька вривається знову зима
І гостро, морозно торкається віри, яку віддала із травою земля.

Ти знаєш, усе, що стається – для чогось потрібне, можливо.
І навіть погане до крику, до втрати себе, розп’яття і зради, врешті, – до миру.
І навіть, коли вже здається, що далі – кінець, що далі – усе маячливе,
І навіть, коли дива зовсім нема і ніяк не всихаються зливи –
Я вірю, попереду є щось надто мегаважливе.

Ти знаєш, від істини і до брехні – лиш травинка повітря,
Скуйовджений запах думок, переламаних обухом зречення днів на приватній дровітні.
Довгі вії в заплутаних снах і розпущені храми старих, теплих светрів,
І життя, що складається в пазли і відтак згодом впишеться у кубометри,
І ще те, що дива, вони є, що подібні вони до примарного світла, до вітру.

Я б хотіла тебе залишити «на потім»,
Уливати у вени потроху кохання твоє.
Я б хотіла, щоб смак твій ще довго берігся у роті,
Смак часу, як на мене чекав у фойє,
Коли сіра «дев’ятка» паркувалася у Студмістечку,
Коли серце хололо у перервах постійних невдач.
Ти з’явився тоді несподівано й дуже доречно,
Наче переключивши коробку моїх передач.
Я б хотіла тебе завжди спрагло ковтати,
Ніби лате уранці чи мартині вночі.
Разом добре напомацки пронімувати,
Бо слова – мішура, що здіймає смерчі.
Бо кохання крихке, його важко впіймати
І тим паче наклеїти власний цінник.
А про щастя, мабуть, таки варто мовчати,
Вперто вірить у це навіть сам єретик.

Ти став би хорошим і люблячим татом:
Щоранку відводив малечу в садок,
Увечері ти укладав би їх спати
І донечці іноді плів колосок.
Ти ніжно би щось шепотів їм на вушко,
Із сином ти грав би, мабуть, у футбол.
І наших дітей захищав відчайдушно
Від зла, що спрадавна у світі було.
І діти любили б тебе понад міру,
Ти був би найліпшим для них з-поміж тат,
Тобі дарували б тепло і довіру…
Я мамою гарною також була б…
Життя наше стало б тоді ідеальним,
Але ідеального в світі нема.
Вчимося діагноз приймати фатальний
І маємо тільки натомість кота.

Розкажи мені, де замовкає біль
І який він на дотик, на колір, на запах?
Скільки треба босоніж відміряти миль,
Щоб позбутись його, щоб його подолати?
Скільки треба ковтнути іще проклять,
Мов пігулок, що зцілять, сльозу вмить осушать?
Розкажи мені, де болі світу сплять
Ще до того, як вщент храми душ всі розрушать?
Розкажи, де ховають уламки ті,
І як потім живуть? Що хорошого сниться?
Може, й далі чекають?.. Обід на плиті,
І з холодної кави ще пахне кориця.
Безтурботно старі відривають дні,
У щоденник записують плани «на завтра»,
Чи годують на вулиці голубів,
Без найменших вагань між «що цінне» й «що варте».
Може, легше, коли порожнинно так,
Коли біль поза зоною, нуль абонплати?
Бо тоді не болить, бо тоді – ніяк,
Бо тоді вже нема чого більше втрачати.

Те, чого досі їй так і не зміг пояснити
Залишається жовкнути, ніби на сонці трава:
Погляди, дотики, ніжність твоя соковита,
Кисло-солодка і терпкувата, наче айва.
Те, що ти досі чомусь бережеш в телефоні,
Не видаляєш номер її і коротке ім’я –
Просто не маєш часу, щоб почистити кеш на айфоні,
Або боїшся її загубити (хоч, власне, вона не твоя)?
Те, чого досі не зміг до кінця розгадати:
Погляд у серце, коли на літучці навпроти сидить.
Погляд, котрий ти не можеш ніяк відірвати,
Попри обручку, що спам’ятовує і холодить.
Але при зустрічі близько кожен затято
Тему веде про роботу, політику, дім,
Поза словами залишивши надто багато
В доторку рук випадковому і невимовно-тремкім.
Кожен шукає кохання, яке б врятувало
Від недовіри, від болю, що, врешті, зламав.
Кожен шукає те, чого досі йому бракувало
З тими, хто тихо за спиною ніж приховав.
Зозла ламаються правила ветхі на друзки,
Знають, яка післяплата, покара чекає обох.
Тож переконує кожен себе, що вони тільки друзі.
Пише літопис тим часом в захмаринах Бог.

Попроси краще світла, коли за вікном затушований фон,
Тонкі пасма дощу обпікають морозом так, наче взимі.
Попроси, щоб надалі беріг у мобільному твій телефон,
Хай і досі не зміг/не схотів чи забув подзвонити тобі.

Попроси трохи віри для себе або ж закачай на торент,
Приготуй найсмачнішу вечерю на двох і Совіньйон Блан.
Запитай хоч один переконливий доказ або аргумент,
Чи доцільним був твій нашвидкуруч загарбницький план?

Попроси трохи сонця у тіні постійних падінь і невдач,
Горошину тепла, аби вижити у антарктичній любові. Мерщій
Увімкни на потужність старий, наче світ, програвач
І, нарешті, позбудься рожевих і надто оманливих мрій.

Він плутав її із сестрою… Коли ж зустрічав випадково –
Подовгу дивився услід, поглинаючи запах минулих вакацій.
Вона озиралася потай на те, як десь поруч кросовер
Сповільнював хід, знов її повертаючи до вакцинацій
Думками, котрих сторонилась і прагнула вже не торкатись.
Кохання? – То було захоплення, що гамувало приступи болю,
Ліпнина із мрій, де вона з головою відтак намагалась сховатись,
Відчути сп’яніння так, наче від шостого поспіль уже аперолю.
Їй конче потрібне було тимчасове кохання без бою за власність,
Як пасок безпеки, горнятко для кави, як пристрій зарядний.
Бо поряд із ним відчувала оновлення, силу й безстрашність,
Хоч він залишався для неї, як, власне, вона йому теж, другорядний.
Він плутав її із сестрою… Їх плутали часто котра є котрою…
Коли ж зустрічав десь обох в супермаркеті чи середмісті –
Відтак крадькома від дружини «привіт» шепотів і кивав головою,
І наскрізь проймало, і серце ставало у ним подарованій срібній підвісці.

Твоєї глухої віри нам вистачить на обох,
Дарма, що небесні знаки дощами позатирало.
Я буду тихо мовчати, курити і пити грог,
Бо, мабуть, моєї віри для щастя таки замало.
Бо, врешті, не сталось дива, сигнали усі мовчать,
Начала й любові світло з оскалом гірчить варавви.
Давай переріжем вени в сімох родових проклять,
Що змієм сичать і в’ються, засучимо лиш рукави.
А може, Вгорі забули? – Ми тіні порожніх снів,
Існують бліді «бо треба», але їх ніхто не бачить.
Дістали доречно, певно, з тобою увесь цей гнів
За спрагу до щастя, мрійну любов, за вкрай необачність.
Твоєї сліпої віри нам вистачить на обох,
Дарма, що давно не вірю і небо мовчить дощами.
«Мене ти також не бачиш, Я ж – поряд», – промовить Бог
Й заплаче над нашими іменами…

І коли замерзає ніч у льодяниках зір над дахом чужого будинку,
А на ранок весна між зими снігові продирається хащі –
Вона віями ловить розтале кохання, останню цієї зими сніжинку,
Й обіцяє не стати на ті ж самі граблі ніколи, нізащо.
І коли розуміє, що світ прогресує і не буде отак, як раніше.
І коли він сприймає її як один із предметів будинку,
Наче шафу, диван чи порожню, обдерту в холодному просторі нішу,
Чи поламану ним же до щастя передостанню сходинку…
І тоді замерзає ніч у льодяниках зір над їхніми векторами,
Що врізнобіч лягають на мапі колишнього спільного руху.
Апокаліпсис їхніх відносин руйнує збудовані ними любові храми,
І пророцтва від майя збуваються – вмить виростає сліпа розруха.

Мій ранок звичайний…
На кухні кипить хвилин десять вже чайник.
Годинник «Фестіна» рахує думки і перейдені вбрід відболілі образи.
Я хочу нарешті з коханням оцим покінчити назавжди відразу.
Мій ранок звичайний: заварюю каву і п’ю у гіркому мовчанні…

Не думати зовсім, що станеться далі, не мріяти, не помирати
щоразу, коли ти зникаєш або провисаєш між петель в безглуздому світі.
Я хочу з тобою залишитись жити в сп’янілому нашому літі,
улюблену пасту твою готувати, разом прокидатися і засинати.

Мій ранок звичайний…
Розплющую очі в порожньому ліжку. Наснилося наше вінчання…
Наснилися мрії, котрі розчинило крізь шибку ілюзій проміння світанку,
і діти, яких ми не мали, і те, як колись їх наворожила у парку циганка,
і наше, гадали наївно, із платини не переламне кохання.

Ковтаю усю гіркоту, що на дні філіжанки міцної «Лавацци»,
Й пророщений біль у заблудлих словах, довжиною до контурів неба.
Скажи про одне: як далі іти? Як жити навчитись без думки про тебе?
І відпусти поглинати самотність у зведених болем простінках палацу.

Хочеш, покуримо вдвох на веранді будинку під небом зірковим? –
ніч прохолодно зітхає і стигне поволі спітніла земля.
В пастку зове й перевтілює нас це кохання, як Свідки Єгови,
тільки би знати напевно, чи стане на користь нависла петля.
Хочеш, ми свято триматимем нашу обітницю бути навічно,
медитувати, мовчати, кохати, в щось вірити наперекір?
Або ж ретельно зберемо найкраще, котре сталось з нами, в наплічник
і втечемо. Перепишемо повість Шекспіра на власний манір.
Хочеш, ми будемо довго літати у хмарах, блукати у мріях
поки не втомляться крила й не трапляться з нами якісь чудеса?
Поки у змозі важливі слова відшукати в недавніх подіях,
поки тримаємо кожен на прив’язі лютого пса.
Хочеш, позаду залишимо все недоречне і звички погані,
прикладом, потай курити від тебе навмисне лиш тільки собі?
Хочеш, ми будемо жити на повну або провисати в нірвані?
Хочеш, для тебе зміню напрям вектора й кількість годин у добі?
Але на всі пропозиції і заклинання говориш принишкло:
«Хочу, щоб поряд була ти завжди! А все решта – пусте, моя мишко…»

Літо котиться вишнею, стиглим запахом снів на зорі, хюґе-станом –
так буває, коли щонайліпші моменти лягають скарбами в шухляду.
Літо кругле, як сонце, з ароматом суниці, зі смаком шерідану…
Я б усе зберегла, припасла би для тебе, але ти вже позаду:
твій мобільний мовчить, Водафон-покриття зле роз’єднує нашу розмову.
Я б хотіла забрати це літо у осінь, коли бракуватиме світла.
Все найкраще в житті – це оте, що спонтанно було й випадково,
щастя містить в собі Тель-Авів і Дахаб, найкоротші світанки у світі.
Я б хотіла забрати тебе до Червоного моря, в блакитну лагуну,
стати морем, яке без кінця, або вітром, піском, стати рибами в морі –
лише вдвох назавжди! Я тебе, наче скарб, заховала б в єгипетських рунах,
в піраміді Хеопса під плити століть. Тільки б наша з тобою love story
була морем, яке без кінця, була літом, теплом, була світлом прозорим.
Давай разом пройдемо життя непросте і про все, що болить, поговорим…

Усі сюжети моїх історій
І вдало вигадані казки,
Де я живу, де ти – зі мною,
Де світ навскіс. І навпаки
Твоя реальність, котра вбиває,
Де ми – то двоє істот земних,
Де кожен з нас на сцені грає
І за сценарієм – видих, вдих.
Де все то – блеф, люмінесценції,
Очей омана, полуда слів.
Давай торкнемось в прямому сенсі
За край насправді реальних снів.

В місті, де виростали й бродили вогкими алеями після дощу,
Просиш побути ще трохи мене, наче можливість, яку відпускаєш.
Й гадки не маю, як важко тобі, коли їду. У зливи тебе обійму, захищу
Від негараздів, від болю, від світу, що грається з нами, ну знаєш.
В місті, яке я люблю попри те, що мене силоміць відштовхнуло,
Все ж залишаються люди близькі й дорогі, хто у серці моїм владарює.
Точно не впевнена, як щонайліпше для всіх і для мене теж було б?
Те, що з тобою далеко – наразі найбільше чомусь неухильно турбує.
Легше поїхати чи залишитись з тобою, із мамою, з космосом нашим на трьох?..
Тільки життя, воно, знаєш, непередбачене й дещо, бува, деспотичне.
Коли не разом – якось тоді особливо в молитві, що на ніч, прошу, аби Бог
Вас іще довго для мене беріг. Знаю, прохання це – егоїстичне.
Але любов, вона, знаєш, готова на все, моя сестро, готова на ризик одвічний,
Ти – мої крила і сила в мені, та опора, що міцно тримає, коли починаю летіти донизу.
Часом, я мало кажу, що люблю, але слова, вони, знаєш, бувають ламкі, крижані, анемічні.
Інше – любов, що у серці зорею й гартувалась любов’ю твоєю – відчай здолає і кризу.
В місто дитинства і наших з тобою відвертих сестринських розмов за столом
Рвуся із клітки оцього, хвилинами, люто-цинічного, часом, комічного світу.
В космос на трьох у маленькій квартирі, що в місті, де ГЕС і ГАЕС, над Дністром,
В казку дитинства, до тебе і мами, сестричко, лечу, наче вітер.

Коли приїздить вона часом додому
і згадує все, що із нею ставалось:
колишню роботу, любов, як оскому,
котра довжиною у вічність здавалась;
наявність у діях, обмеження в планах,
непевність в розмовах, опущений погляд;
захований сенс у червоних тюльпанах
й такий врешті-решт помилковий світогляд, –
вона просто тихо виходить з квартири
і клацає защіпка, аби заперти
її власний обшир – один на чотири,
де завжди картання працюють експерти
того, що не сталось, про що шкодувала,
чиїх пропозицій нараз відрікалась;
до кого тяглася, кого забувала,
кого відпустила і не дочекалась…
Коли приїздить вона часом додому,
тоді відбувається з нею незвичне.
І не озирається, мов на Содому,
на власне минуле – бліде, єретичне.

І коли замерзає ніч у льодяниках зір над дахом чужого будинку,
А на ранок весна між зими снігові продирається хащі –
Вона віями ловить розтале кохання, останню цієї зими сніжинку,
Й обіцяє не стати на ті ж самі граблі ніколи, нізащо.
І коли розуміє, що світ прогресує і не буде отак, як раніше,
І коли він сприймає її як один із предметів будинку,
Наче шафу, диван чи порожню, обдерту в холодному просторі нішу,
Чи поламану ним же до щастя передостанню сходинку, –
І тоді замерзає ніч у льодяниках зір над їхніми векторами,
Що врізнобіч лягають на мапі колишнього спільного руху.
Апокаліпсис їхніх відносин руйнує збудовані ними любові храми,
І пророцтва від майя збуваються – вмить виростає сліпа розруха…

А часом я мовчки тебе відпускала у вітряну осінь,
А потім ховала те фото, де разом, в шухляду стола.
І часто ловила твій запах солодкий в своєму волоссі,
В алеях порожнього міста твоя завмирала хода.

А часом у сни я тебе не впускала, та ти проривався,
І, наче той злодій, у мене крав душу, бо ж серце – впіймав.
І потім надовго володарем там залишавсь, розважався,
А згодом зникав, обриваючи дріт, що із небом єднав.

А часом я прагнула стерти із пам’яті миті з тобою,
Весільні світлини ховала з очей на горище, подалі аби.
Та спокій ніяк не давало, що ти є, можливо, судьбою,
Й найкращі хвилини збирала у скриньку так, наче скарби.

А часом усе зупиняла і тихо йшла в осінь подалі,
І осінь безлиста мене частувала холодним дощем,
Котрий в кожній краплі беріг найдрібніші кохання деталі
І ними мене огортав, наче теплим, надійним плащем.

А часом щосили тримала тебе і кричала у осінь,
І сипалось листя від болю й зникало у безголоссі…

Усе, чого ти хотів залишається поза увагою снів,
залишається поза.
Я відкорковую запахи днів, ті, котрими марив, хворів,
що потрібні, мов доза.
У місті, котре не любив і яке не принесло тобі жодних див
залишаєшся зрідка.
Може, ти вірно вчинив, що мене в ньому зовсім саму залишив
і любов, що нізвідки.
В місто, в котре не приїдеш, бо часу нема, все зима і зима,
шлеш лише есемески.
Я все постійно одна, а навколо туманом у долі пітьма
зафарбовує фрески.
Вибір холодний приклав раптом ніж. Бути з тобою краще, аніж
самотинно згасати.
Тільки не зникне ніяк цей рубіж, що відчиняє душі навстіж
і почина витрясати.

І тоді, коли осінь дощем замрячила,
Затягнула фіранкою чорною небо –
Я зламалася, врешті, й тебе відпустила.
Може, вдасться усе-таки жити без тебе?..

Я зламалась надвоє: мене враз не стало,
Інша я при надії чекала спасіння.
Ти – найкраще, що раптом у долі спіткало,
Ти загибель моя і душі воскресіння.

І тоді, коли я відпускала у осінь,
Вмерле серце вкривала сухою травою –
У калюжах холодних розхристані й босі
Замерзали вже спогади наші з тобою…

Якби знали, як серце на клапті рветься,
Якби знали, як важко тепер без тебе
Всі, хто кажуть, що час лікує, минеться,
Що всміхнеться морозяне, чорне небо.
Що ти, мабуть, не був судьбою, а просто
Лиш уроком жорстким, котрий вчить стояти
Чи підпорою до нетривкого мосту,
По якому ішла вже життям пом'ята.
Якби знали, як довго пливуть хвилини,
В котрих обмаль тебе, а взамін – самотність.
Кожен день наповняє на половину,
Решта – пустка, безглузда неповоротність.
Якби знали оті, хто втішає, просить
Залишити усе ж для польоту крила –
Що зламалися вітром, котрий приносить
Тільки протяг у душу й важезні брили.
Якби знали...
Якби знав і ти чи повірив у диво,
У моє безкінечне, як світ, кохання.
А без тебе навколо усе фальшиве.
А без тебе лише – мовчання...

Оці стосунки, ці слова наївні фальші,
непевність дій, обмеженість у рухах,
коли всі кроки прораховано подальші,
які несуть самотність і розруху.
Обов’язок перед всімá якийсь важливий,
що силує на прив’язі тремтіти,
коли без голосу виконуєш нажúво
чужі слова, що змушують боліти.
Уся безглуздість запитань постійних, втечі
від обіцянок й, врешті, втрати віри,
призводять до зупинки пульсу й кровотечі,
коли здирати їх тату зі шкіри.
І ці стосунки, що ув’язнюють, вбивають –
частина непідтверджених теорій.
Нехай тривають ще, нехай вони тривають
окремими фрагментами історій.

***
Вони приїжджають у цей будинок лише під час відпусток,
і кожна із них у ньому чужачка, мов річ – загублена.
І кожна із них себе відчуває у цьому будинку, як згусток,
тому вакації їхні швидко збігають і знову речі складають розгублено.
Вони обоє прийшли у цей дім примусово, та кожна у різний часу відрізок,
і їхнє призначення схоже до феодального рабства до нашої ери.
Вони обоє чекали на щастя, та термін скінчився їх візи,
в інструкції їхнього користування – приготування борщів та еклерів.
Вони обоє самодостатні, хоч різні за станом єства і за віком,
не звикли на когось надіятись і звикли ступати по лезу, коли безвихідь.
Вони обоє заміжні, у паспорті мають кожна свого чоловіка.
Вони обоє відчужені, із пастки шукають вихід…

Ніхто в цьому світі, як я, не уміє чекати.
Не здатен ніхто на відстеження днів тим більш,
Щоб тільки зуміти якось без причини сказати:
Кохання – то вічність. Мені за обох видніш.
Ніхто не внесе, окрім мене, завищену плату
Ночами в безсонні і сотнями сліз і віх,
Щоб тільки у неба зуміти якось запитати –
Він знає, у Всесвіті що важливіше всіх?
Ніхто так, як я, не пройшов через пекла пороги,
Щоб двері умить віднайти в невідомий рай…
Аби усвідомити – більше немає дороги…
Попереду сонце лиш, мрії і водограй…
Ніхто не наважився йти в льодовик безкінечний,
Надії і сонцю зламавши навпіл хребет…
Турботу і щастя зазнав, і кохання сердечне…
Ніхто, окрім мене, вовік не кохав тебе…

Переклад зі Злати Литвинової Інни Руснак

---------------------------------------------------------------------------
Злата Литвинова

Никто в этом мире, как я, не умеет ждать.
Никто не способен отслеживать столько дней,
Чтоб только однажды суметь просто так сказать:
Любовь не кончается. Мне за двоих видней.
Никто в этом мире, как я, не готов платить.
Ночами бессонными, сотнями слез и вех,
Чтоб только однажды суметь у небес спросить –
Он знает, что в этой Вселенной важнее всех?
Никто в этом мире, как я, не прошел сквозь ад,
Чтоб вдруг обнаружить дверь в неизвестный рай..
Чтоб вдруг осознать, что пути больше нет назад..
И там впереди только солнце, мечты и май.
Никто ради чувств не ходил в бесконечность льдов,
Надежды и солнце на мелкую пыль дробя..
Ты знал и заботу, и счастье. Ты знал любовь..
Никто так, как я, никогда не любил тебя..

Все по тобі зосталось таким, як завжди...
Тільки дещо повітря вологе й холодне,
Тільки постіль без тебе не гріє сьогодні.
Наче ти - вислизають із рук тарілки.
Все по тобі зосталось: і відстань, й межа,
І в тумані пейзаж чорно-білого грудня,
Й нескінченна тривалість самотнього будня,
І розлуки їдка, руйнівна вщент іржа.
Все залишиться у надто звичних тонах:
І зима, що крізь отвір стікає у весну,
І кохання широке, замріяне плесо,
І відведене місце тобі в моїх снах...

У цій зимі не вистачає снігу і тебе...
У повідомленнях шукаю все online-побачень.
У цій зимі ламається нараз хребет
Навзаєм порожнистих і безглуздих звинувачень.
Ранкова кава не рятує від бездонних снів,
Де ти зі мною і уявні плачуть наші діти.
Я просто прагну в цій зимі небачених снігів,
Я просто хочу цій зимі з тобою вдвох радіти
Без відстаней, вже поруч, без заїжджених "але",
Що розділяють нас мостами розвідними проти.
Я просто хочу часточку тебе і все мине,
Й солодкий запах відчувати твій п'янкий на дотик.
Не вистачає повністю тебе у цій зимі,
Твоя online-присутність у мережі - лепта щастя.
Й летять слова крізь відстань, наче паперовий змій,
Й пришвидшується пульс від літер на моїх зап'ястях.

Я навіть не знаю із чого почати,
Я навіть не знаю, чи ти в мене є?
Чи зможуть усі на землі агрегати
Ізнов засвітити кохання твоє?
Зуміємо вперто пройти крізь болото,
Втрачаючи частку себе і душі?
Я навіть напевно не знаю все ж - хто ти?
Які підбираєш до серця ключі?
Я й гадки не маю, який ти без мене,
Який ти зі мною, коли тет-а-тет?
Якою налиті отрутою вени,
Коли знову цілиш мені у хребет?
Я навіть не знаю, у чому причина
Самотніх ночей без тепла і без слів?
І всі недомовки - то наче латина,
І всі поцілунки - мов кара богів,
Бо вже не під силу без них жити далі.
Донині не знаю, чи я іще я?
Не знаю напевно, як є в ідеалі,
І навіть не знаю, чи я ще твоя?..

Коли розлучаємось зовсім на трохи
І раптом з’являються в підсумках титри,
Здається, що рвуться по швах всі епохи,
В яких ми могли би з тобою прожити.

Коли розлучаємось – в серці тривога:
Чи знову побачимось, будемо разом?
Чи, може, розділить назавжди дорога
Одразу за першим хитким перелазом.

Коли розлучаємось, наче Юпітер
Тебе забирає, мене ж бо – Венера.
І ми опиняємось десь поміж літер
Містерії древнього світу Гомера.

Коли розлучаємось – вітер у спину
Жене в різні боки й піском сипле в очі.
Та ми повертаємось проти лавини
І всіх буревіїв, що знищити хочуть.

Коли розлучаємось – віримо врешті,
Що разом назавжди і попри розлуку.
Ми купимо щастя без дріб’язку й решти,
Юпітер й Венеру з’єднаєм докупи.
©Інна Руснак

Втрачати важко близьких назавжди
Так, наче рвуться всі судини, вени.
Ще їхні ти відшукуєш сліди,
Вони ж - зійшли з життєвої арени.
Немає їх у днині навесні,
Що враз стає, мов айсберг в океані.
І ти ідеш босоніж по стерні,
Й стікають болем втрати рани рвані.
Немає їх, вони перецвіли,
Нема і в коливаннях мікрогерців.
Лиш цвіт осипався, коли ішли,
І залишився пам"яттю у серці...