Хотілося б почути заповіді господні ще на цьому світі… у виконанні автора.

Аби отримати повну свободу – людина має померти…

Коли високий, симпатичний чоловік середнього віку увійшов до сірої, напівтемної кімнати, вона лежала цілком знеможена і бліда, як навколишні стіни. Руки складені на грудях, ніби у покійника. На її майже прозорому обличчі практично не було ознак життя. Затуманений погляд упирався у сіру, кольору пилу на літній жвавій ґрунтовій дорозі, стелю, що нависала над нею непідйомною глибою безвиході. Лише свіжий слід від сльози, яка скотилася з лівого ока на подушку, свідчив про те, що крихітні рештки життя все ще жевріли у її кволому тілі.
– Що з нею? – пошепки запитав прибулець у матері, що показалася із сусідньої кімнати, ніби примара.
– Лікар говорить, що стовідсоткове фізичне і нервове виснаження, – так же тихо відповіла вона.
– Але ж їй немає і тридцяти трьох!.
– Але він, на жаль, нічого вдіяти не може…
– Хто лікар? – ще тихіше поцікавився гість.
– Цирульник-коновал із сусіднього містечка, – опустила очі долу мати і зітхнула.
– Чому? – не втримався чоловік, спонтанно підвищивши голос.
– На фахового лікаря у нас немає коштів, – жінка поспіхом витерла сльозу, що зросила її зморшкувату від віку щоку. – Все, що було можна, ми продати кілька місяців тому, та і ті гроші уже скінчилися.
– Чому ж не везете до міста, в лікарню?
– Цирульник стверджує, що дороги вона не витримає. Про це може бути мова лише після суттєвого покращення стану її здоров’я.
– А який його прогноз на таке покращення?
– На жаль, він невтішний. Вся надія тільки на наші молитви і якесь диво…
– У мене є знайомий лікар. Він працює у обласному центрі, за сотню кілометрів звідси.
– Що ви, що ви?! Це лише збільшить ризик її смерті! Цирульник сказав їй протипоказано будь-яке фізичне навантаження, а тим паче хвилювання!
Прозора кришталева перлина знову повільно поповзла щокою хворої, яка жодним чином уже не виявляла інших ознак життя. Прибулець ступив крок у напрямку ліжка, але так же несподівано зупинився, завмерши на кілька секунд. На його обличчі можна було помітити сліди якихось роздумів. Раптом він безшумно повернувся і рішуче попрямував до виходу. Мати також поспішила за ним.
– Ви вже їдете? – запитала здивовано вона, зачинивши за собою двері до кімнати хворої доньки.
– Ще ні, – на ходу, не повертаючись, коротко кинув гість і вийшов надвір.
Він наблизився до свого екіпажу, дав якісь розпорядження кучеру і той підігнав карету прямо до ганку, після чого спустився на землю та став відкривати велику дорожню валізу, що була закріплена позаду коляски.
Чоловік повернувся до кімнати і направився до вікна. Тепер він уже не намагався порушити тишу. Його кроки лунали упевнено і методично. Підійшовши до вікна, гість рішуче розкрив штори і приміщення наповнилось життєдайним світлом.
– Як ти почуваєшся, люба? – ласкаво запитав чоловік, за хвилину схилившись над хворою.
– Що ви собі дозволяєте? Їй заборонено хвилюватися! – майже кричала мати, що повернулася слідом.
– Я приїхав за тобою, – продовжував лагідно той, не звертаючи ніякої уваги на ґвалт старої.
Прибулець рішуче відкинув ковдру, якою була накрита хвора, обережно взяв її на руки і направився до виходу. Мати хотіла було закрити собою двері, але так і не наважилася це зробити, заціпенівши з відкритим ротом поруч. Вона гарячково шукала необхідні слова, але нічого з того у неї не виходило.
Коли чоловік обережно поклав хвору на імпровізоване ліжко своєї коляски, яке тим часом зробив візниця за його наказом на передньому сидінні салону, мати лише встигнула вийти на ґанок і промовити: «А гірше не буде?» Однак відповіді на свої безглузде запитання вона так і не почула.
Через хвилину колеса екіпажу швидко, наскільки це було можливо у цій ситуації, уже котилися польовою дорогою у напрямку міста, а в очах хворої, уперше за тривалий час, промелькнув промінець надії.

Одного погожого ранку, у перші дні березня, велика ватага любителів підлідного лову зібралася за околицею села Новокиївка, на самому березі Дніпра. Оскільки сьогоднішній день був вихідним, багато мешканців вирішили спробувати свого щастя – змістовно провести час і втамувати свій рибацький азарт. Колективна надія поласувати невдовзі свіжою рибкою, незважаючи на численні попередження у пресі, по радіо і телебаченню, про небезпеку риболовлі на весняній кризі відкритих водоймищ, взяла верх над обережністю і здоровим глуздом.
Зважаючи на теплу, сонячну погоду, багато хто з місцевих мешканців узяв із собою дружину чи навіть дітей. Оскільки з кінця зими лід стає крихким, окремі рибалки старалися не відходити далеко від берега і попереджали інших про небезпеку можливого раннього купання у крижаній воді, але їх мало хто слухав.
– Все буде добре! Скоро будемо ласувати шашликами зі свіжої рибки, – запевнив оточення неприємним голосом чинний голова місцевої організації мисливців та рибалок, ведучи за собою подалі від берега переважну більшість ватаги і тримаючи під пахвою цілий снім вудочок для підлідного лову. При цьому, ніхто не звернув уваги на те, що перед цим він щось тихо кинув своїй дружині і та, взявши за руку їх малу дитину, повернула до суходолу.
І дійсно, все було добре: яскраво світило лагідне весняне сонечко, дзвінко співали перші пташки, а невдовзі почулися поодинокі вигуки захоплення щасливців, яким уже поталанило спіймати першу рибу. Це ще більше заохотило решту натовпу, який наперебій посунув весняною кригою далі від берега, де клювало краще. Навіть скептики, серед яких був і попередник голови місцевого товариства мисливців та рибалок, вимушені були притихнути, а потім і зовсім замовкнути.
Чоловіки ловили рибу, жінки їм допомагали, а діти гралися тут же на кризі. Таке піднесення продовжувалося кілька годин поспіль. Найвезучіші вже почали збирати до кошиків свій улов та збиралися додому.
Несподівано десь із глибини, з-під самих ніг, долинуло якесь підозріле потріскування і на кризі почали з’являтися ледь помітні тріщини. Найобережніші стали збирати свої снасті і закликали інших мерщій вибиратися на берег. Однак, невдовзі тріскотіння затихнуло, а риба стала клювати ще інтенсивніше. Тому ті заклики скептиків не мали успіху і тільки окремі з них все-таки попрямували до берега. Але ватага помітно притихла, вслухаючись, чи не затріщить де знову.
Раптом тишу розрізав сильний тріскіт. Велике крижане поле, на якому знаходилася переважна більшість людей, відкололося від прибережного крижаного масиву і стало віддалятися у напрямку середини водосховища. Течія під кригою була настільки сильною, що буквально за кілька хвилин між льодяним полем і берегом утворилася смуга чистої води у кілька метрів, яка продовжувала збільшуватися кожної миті.
Сталося це так швидко і несподівано, що ніхто не встиг переміститися на прибережний лід. Декільком сміливцям, які кинулися прямо у воду, усе ж удалося видряпатися на крижану поверхню з протилежного боку, хоча й мокрими.
– А я попереджував! – несподівано пролунав не менш неприємний голос попереднього очільника товариства місцевих рибалок, дружина та двоє дітей якого якимось дивним чином теж опинилися на березі. Та на цю обставину також ніхто не звернув уваги. Натомість його підтримали менш чисельні, але не менш голосисті, однодумці.
Проте прихильники ще чинного голови, повноваження якого добігали кінця буквально найближчими днями, не дали на поталу свого ватажка і поміж обома таборами зав’язалася запекла сварка, в процесі якої сторони намагалися з’ясувати причини виникнення такої ситуації. При цьому, одні звинувачували інших, а ті, в свою чергу, відповідали їм тією ж монетою.
Поглинутий процесом з’ясування винних, натовп не звертав уваги на те, що крижине поле відносило все далі і далі від берега, а від нього поступово стало відколюватися все і більше уламків, які неслися течією униз за водою. Не зупинило цієї полеміки і те, що під час одного із таких розломів близько десятка людей опинилося на відокремленій крижині, а кілька з них упали у воду.
Лише маленька купка людей стояла осторонь і сумно спостерігала за тим, що відбувається, і лише один із них ліг на край залишків крижаного поля, намагаючись за допомогою своєї вудки допомогти невдахам вибратися на її поверхню. Потім інший зняв із себе куртку, під якою була яскрава футболка, прикріпив її до своєї вудки, підняв над головою і став енергійно махати нею, аби привернути увагу тих, хто міг би їх побачити і надати таку необхідну всім допомогу.

У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’я бичків, адже товарні корови майже кожного року давали приплід. Половина його йшла на поповнення молочного стада, а інша – на відгодівлю. Тому молочний та ковбасний мініцехи працювали без перебоїв.
Кілька років тому ґазда придбав за великі гроші елітного племінного бугая, аби покращити кондиції свого молочно-товарного стада. Тому молоде поголів’я, особливо бички, відрізнялись солідною вагою, а корови-первістки давали майже стільки молока, як і старші. Справи у ґазди пішли ще краще.
Але цей рік видався вельми посушливим. До середини літа спекотливе сонце випалило рештки трави на пасовиськах і худобі майже не було чого їсти. Удої різко упали. Довелося налагодити підвезення зелених кормів, аби якось виправити такі негаразди. Підкормка дещо покращила ситуацію, але це влітало ґазді у немалу копієчку. Та робити було нічого, доводилося звертатися за допомогою до інших господарств, які займалися вирощуванням кукурудзи, люцерни та інших фуражних культур. Ті віднеслися до цієї біди із розумінням і надавали посильну допомогу із зеленими кормами.
Однак невдовзі вималювалася інша проблема. Головному бику стада та його найближчому оточенню сподобалися такі дармові харчі і вони перестали блукати полонинами в пошуках залишків трави, а спокійно чекали біля місця підгодівлі.
Більш за те, бугай та його «команда» вирішили не ділитися зеленим кормом із рештою стада. Вони стали вести себе агресивно, відганяючи від кормушок навіть малих телят, не говорячи уже про дійних корів. Їм доводилось лише стояти поодаль і сумними очима спостерігати за тим, як сильна частина стада залюбки смакує їх спільним обідом.
Намагання літнього пастуха втрутитися в ситуацію і відновити справедливість – закінчилися для нього плачевно. Головний бик підняв його на роги, зламавши старому кілька ребер та наставивши з десяток добрячих синців по всьому тілу.
– Що ж робити, – бідкався ґазда, навідавшись на пасовисько.
– Не знаю, – тихо мовив пастух, – але мені з ним справитися не під силу. Та і молоді бики уже піднімають хвости і слідом за старим гонять від ясел дійне стадо, як і весь інший молодняк.
Так тривало ще кілька днів. Надої упали зовсім, а бідні телята уже ледве дибали ногами.
– Треба щось робити з тією кодлою, – мовив старий, коли ґазда знов приїхав до літнього табору.
– А що я можу вдіяти? – тільки розвів руками той. – Не стріляти ж мені його. Я на нього стільки грошей убухав…
– Нічого не поробиш. Все одно рано чи пізно доведеться вибирати, – знову озвався пастух. – Ще кілька днів і почнеться падіж. У першу чергу загине молодняк… Відпустіть мене з роботи на кілька днів. Завтра хочу поїхати до лікарні, а то у боку болить, та і на загал почуваюся кепсько.
– Гаразд, – невдоволено буркнув ґазда і, скочивши до салону облупленого позашляховика, гайнув до села.
Невдовзі старий пастух передав свої повноваження двом підліткам, що допомагали йому пасти череду, зібрав свої нехитрі пожитки і теж попрошкував у напрямку присілка.
Медичний огляд старого і спеціалізована допомога йому зайняли кілька діб. Повернувшись із райцентру, він зайшов до сільського магазину, аби взяти щось перекусити на перший час.
– Що у вас є свіжого на вечерю? – звернувся він до продавчині, старшої доньки ґазди.
– Ось візьміть свіженької ковбаси з яловичини, – посміхнулася та у відповідь. – На завтра батько обіцяв уже завезти свіже молоко!

Частина 1. Аляудський «висяк»

Кінець вересня цього року видався вельми спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, кожного дня перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції, Олекса Ясен, добре розумів, що можливості піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно освіжити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, а отримавши «добро» генерала, у п’ятницю після роботи подався в напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Юлію! – промовив він, коли з того боку взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Слухаю вас». – Їду в твоєму напрямі. Маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бузького лиману, а якщо поталанить з нашою вітряною тітонькою розою та керунком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то уже і не пригадаю, коли останній раз бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно ще завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині. Вона влаштує все якнайкраще. Завтра обов’язково снідаємо разом і не заперечуй! – завершив товариш категорично, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової здибанки і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові зустрічі тощо.
Валерія стрінула Олексу теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, який вони побудували років десять тому прямо на березі моря, поряд зі своїм туристичним комплексом. Струнка, енергійна, підтягнута, вона виглядала значно молодше свого віку. Як прийнято говорити останнім часом у таких випадках – доглянута.
Подякувавши за чудовий букет осінніх хризантем, господиня повела гостя вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розтинав навколишній сосновий ліс навпіл. Око радували численні різноманітні острівки прекрасних троянд та інших вишуканих квітів. Під суворою орудою і за безпосередньої участі Валерії вони були закладені навколо досвідченим майстром ландшафтного дизайну та викохані турботливими руками персоналу.
Збоку складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману до моря чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів з усієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо осучаснити широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – усміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То, може, хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валерія, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою детектив. – То робота дурнів любить, а посади та чини шанують у першу чергу спритних, – знову усміхнувся він, але ця посмішка у нього вийшла уже не такою яскравою і це не лишилося поза увагою господині.
– Гаразд, не буду тобі докучати. Юлій сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до нашого столу на вечерю. Я залюбки складу тобі компанію.
– Вибач, Валеріє, але я перекусив у придорожній кав’ярні, коли зупинявся за квітами, а тому за мене не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, та дуже кортить прогулятися вечірнім берегом. Давай зустрінемося вже завтра, за сніданком, коли Юлій буде вдома. Гаразд? – дещо знічено виправдовувався Олекса.
Знаючи, що товариш буде пізно, він спеціально перекусив у місцевій кафешці, аби нікого не ставити у незручне положення з вечерею.
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів! – помахала рукою на прощання господиня.
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і направився до свого номера.
Кинувши невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозастеленого ліжка, він замкнув вхідні двері і попрямував на звуки привабливого шурхоту морських хвиль, що мили піщаний берег за якихось десяток метрів від гостьових апартаментів.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись із головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, Олекса хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорні, шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, та раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки і блискавично оцінивши ситуацію навколо, він швидко зняв рештки одягу, які в подібних випадках слугують чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплив у морську далечінь.
Поплававши не менше години і дещо втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із поодиноких пляжників, він стрімко вибіг на берег і швидко одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся вечірній плавець сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку і кросівки, новоприбулий відпочивальник повільно пішов босоніж по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що, незважаючи на початок оксамитового сезону, ніби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль поласувати кухлем пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, він зайшов на відкриту терасу. Зручно вмостившись за один із вільних столиків, взяв до рук меню, яке уже очікувало на гостей. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як поряд виріс статний, молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, – не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за плетеним вербовим тином, а також вишукана «Аркадія» з її багатолюдними, гамірливими набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через багато років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної «цукрової вати», що так смакувала йому в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із абияким апетитом переключився на пиво та креветки. Цьому гармонійному процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, як тільки піднявся на терасу.
У протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків, розташувалися семеро молодиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна кучугура морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з попередньо приготовленими окремо мідіями і рапанами. Навколо здоровезної гори так званого морського коктейлю, створеного рукою невибагливого кулінара, по самому краю тареля розташувалося зо два десятки свіжозварених крабів багряного кольору, які, напевне, за задумом автора того шедевру повинні були надавати йому розкішного вигляду, а то і помпезності.
Все те багатство південних широт у процесі трапези уже добре захмелілі молодики брали просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивали світлим бочковим пивом. Купи шкаралупи на імпровізованому столі, а також півтора десятки пустих кухлів, були свідками того, що ці волоцюги сиділи тут уже не одну годину.
Зі всієї юрби виділявся кремезний чолов’яга, невисокого росту, з досить великим животом. Його товсту коротку шию прикрашав важкий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг би похвастатися культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та коштовного каміння.
Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було не менше п’ятдесяти років, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на якесь збіговисько – майнула думка, але він відкинув її у самому зачатку, аби хоч на деякий час відсторонитися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна на вигляд пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани і такі ж літні бежеві туфлі та фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній теж було світле легке плаття. Зазвичай відпочивальниці одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Вбрання молодої жінки доповнювали елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які давали їх власниці змогу почуватися комфортно навіть на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості у нього тривав недовго. Поволі в цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось внутрішнього дискомфорту. Майже на рівні підсвідомості до музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю поступово стали домішуватися якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирливіше виривала з минулого нечіткі, розмиті фрагменти дещо кримінального забарвлення. Він усе більше ловив себе на думці, що вже десь бачив цього елегантного з виду чоловіка, але у іншій обстановці.
Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке кілька років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка з численними ножовими пораненнями грудної клітини і обличчя, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.

Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Подеколи ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний помічник московського діда з українським прізвищем Мороз, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати.
Саме о тій порі у черговій частині районного відділу поліції Центрального району обласного центру пролунав той пам’ятний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю негоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій Набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група і черговий по відділу, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, терміново оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку.
«Загиблому» повезло знову, оскільки з дислокованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Саме ним і було невідкладно доставлено закривавленого «потопельника» до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу. Потім хтось із тих героїв у білих халатах пожартував, що знайді таки пощастило вскочити до останнього вагону потягу під назвою «Життя».
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався закупівлями зерна і автомобільними перевезеннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, той народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилася смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті своєї роботи, бо притопив жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж, кількість, характер та локалізація поранень практично не давали шансів потерпілому на спасіння без сторонньої допомоги. Тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою у ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя давньої світлини, що так несподівано виринула з пам’яті детектива.
Однак ретельне відпрацювання всіх можливих слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною реальною причиною замаху на убивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним замовником – його безпосередній конкурент, також відомий у місті зернотрейдер, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до тієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він із коханкою виїхав на відпочинок за межі країни і повернувся із-за кордону вже після госпіталізації постраждалого. Про те красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того, зазначені обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі сама коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лаву підсудних вірогідного замовника убивства йому не вдасться. Через деякий час він був вимушений віддати оту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи на початковому етапі її розслідування «по гарячих слідах», оскільки новорічні свята буквально по самі вуха, якщо не з головою, завалили відділ свіжою роботою.
Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі тоді довелося призупинити, а сама вона перейшла до розряду так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський «висяк».

Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це дійсно був потерпілий по «Аляудській справі». Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родима пляма біля мочки його лівого вуха. Тоді вона значилася в орієнтуванні в якості особливої прикмети зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якої Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси у напрямку Туреччини, аж доки судно не сховали обриси острова Березань. Але за інерцією детектив ще продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка. Чоловік же здебільшого обмежувався короткими репліками, а інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусіда несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну в поведінці співрозмовника, жінка замовкла.
Деякий час чоловік у світлому уважно дивився в бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не зводячи з ватажка зосередженого погляду. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі і той звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, на що його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язні дії молодиків яскраво демонстрували присутнім, що ситуацію тут контролюють вони, але бізнесмена це зовсім не бентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – спокійним голосом запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на зневажливу поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так нахабно, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала голосним реготом.
– Ні, і ти дитину не христив, і я свічку не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище та ім’я.
– І що? Хоч сам Папа Римський! – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з напівпорожнього кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там у очереті, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовив бізнесмен. – А ти, кілька разів всадивши ножа мені прямо в груди і кинувши у воду, прямо посеред інгульського очерету, мабуть не сподівався на цю зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував стояти навпроти ватажка.
Несподівано за столом, як і загалом на терасі, все стихло. Очі пузатого хрестоносця якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було знову квакнути. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на свої раптом зім’яклі короткі ноги.
Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї майже впритул і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина.
Водночас його вирячені очі досягли неймовірних розмірів. Здавалося вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій, а невдовзі воно досягло темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути!. – ледве хрипів він і став повільно осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привиду, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його пошрамованому обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, гепнувся на дерев’яну підлогу, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо він уперше за весь вечір увійшов до зали.
Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він зупинився прямо на півкроку і також завмер із безпорадним виглядом. Невдовзі прийшовши до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
Натомість бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій дамі, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що після виписки зі стаціонару лікарні швидкої медичної допомоги приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим, а затим опустився на стілець поряд зі своєю супутницею.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і спробував було нащупати у того пульс спочатку під товстим шаром жиру на шиї, а потім на зап’ястку. Але це йому так і не вдалося. Хрестоносець поніс свій хрест у вічність. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши убік, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони.
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега, повідомивши, що група виїде за п’ять хвилин.
– Доки хлопці доберуться, я ще встигну, – в унісон старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду наряду поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і назвав себе.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, молода лікарка констатувала смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується – з сумливою посмішкою на обличчі в свою чергу подумки констатував детектив. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося поплавати та хоч трохи відвести душу, побачитися із дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча і цілком несподівано, розкрити «Аляудський «висяк»! Жаль лише, що смерть виконавця обірвала ту тоненьку ниточку, завдяки якій можна було вийти на замовника, а то і організатора, убивства. Повезло падлюці… – знову головою детектива повністю заволоділа його перша леді – правнича професія.
А ще Олекса не без задоволення упіймав себе на думці, що це чи не єдиний випадок у його практиці, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне. Хоча… – лише на мить завагався детектив у своїх роздумах, – можливо, це ще і не кінець, а тільки початок нового етапу розслідування цієї справи… – і якась загадкова усмішка промайнула на його вустах.


Частина 2. Хрестоносець

Не встигла оперативно-слідча група поліції прибути на місце пригоди, як вона потрапила у міцні професійні обійми полковника Ясена. За великим рахунком, саме він і мав би її очолювати. Хоча кримінальна справа по аляудському «висяку» була призупинена, але продовжувала числитися за його відділом. Оскільки потерпілий був досить відомою у місті людиною, керівництво тримало на контролі її розслідування. На жаль, окрім стандартного: «Працюємо. Нічого нового встановити не видалося», відповісти детектив не міг. Тому зараз він просто не хотів витрачати свого часу на процесуальні формальності.
Скласти протокол огляду місця події і трупа виконавця замаху на убивство Бізнесмена, таке прізвисько поступово закріпилося за потерпілим, а також винести постанову про призначення судово-медичної експертизи, міг будь-який слідчий. Додатково допитати щасливця долі та його супутницю не буде пізно навіть наступного тижня, та і вряд чи вони зможуть повідомити щось суттєве, чого він не бачив тут своїми очима. До того ж, детектив уже встиг уточнити контактні номери телефонів і пояснити обом, що їх попередньо повідомлять, коли буде потрібно завітати до слідчого відділу для дачі свідчень.
Олекса також не хотів акцентувати увагу оточення на своїй присутності, оскільки напевне йому особисто доведеться знову очолити розслідування цієї справи. Тепер, коли нитка Аріадни несподівано опинився у нього в руках, головне не упустити час, аби не дати замовнику убивства сховати інші кінці у воду, якщо їх частина ще лишалася на поверхні. Хоча бездиханне тіло безпосереднього виконавця замаху лежить на підлозі прибережної таверни, цей неочікуваний поворот відкриває реальні перспективи на успішне закінчення справи. Зараз необхідно спокійно обміркувати останні новини і ретельно все розпланувати – думав начальник слідчого відділу.
Як старший за званням і посадою, Олекса запросив основну частину учасників групи відійти убік, аби ввести їх у курс справи та дати відповідні настанови, після чого пішов у напрямку моря, не в силі відмовити собі в бажанні таким чином продовжити миті насолоди морською стихією. Біля лінії прибою, під шурхіт хвиль детектив, постійно тримаючи у полі зору уже принишклу компанію Хрестоносця, стисло виклав суть подій, очевидцем яких несподівано став приблизно годину тому.
– Доки слідчий буде оглядати місце події та оформлювати постанову про призначення судово-медичної експертизи трупа, установіть особи усіх учасників компанії небіжчика, нарізно допитайте кожного на предмет стосунків із ватажком та поміж собою, – наказав полковник старшому групи. – Особливу увагу звертайте на події дворічної давнини щодо замаху на вбивство Бізнесмена. Уважно перевірте указаних осіб на наявність зброї та інших заборонених предметів. При виявленні найменших підстав для затримання, складайте відповідний протокол і до «кутузки», але кожного окремо. Я потім сам з ними розберуся, – продовжував формулювати чіткі вказівки детектив. – Не забудьте допитати господаря закладу, і не тільки стосовно подій цього вечора, а і щодо його особистих стосунків із Хрестоносцем. В разі виникнення будь-який питань – негайно телефонуйте мені особисто, в будь-який час. Все зрозуміло?
– Так точно, пане полковнику, – посміхнувся капітан, очільник оперативно-слідчої групи. – Все буде виконано, не сумнівайтеся!
– Тоді до справи, а я, з вашого дозволу, скористаюсь службовим транспортом, аби дістатися свого авто. Потрібно терміново їхати до відділу.
– Звичайно, хоч до самого міста. Нам тут роботи на добрих кілька годин вистачить, – уже серйозно додав капітан.
– Ні, дякую, далі я своєю, – завершив полковник і поспішив до автомобіля чергової частини.
По дорозі він набрав свого однокурсника. Незважаючи пізній час, той лише повертався з роботи.
– Вибач, друже, і цього разу не «зрослося», – скрушно розпочав Олекса. – Тут на побережжі несподівано труп намалювався, від якого я ще не отримав усієї інформації щодо його минулого, а тому мені конче потрібно повернутися на роботу. Не хочу турбувати Валерію. Ключі від номера залишу на прохідній у охорони. Обіцяю повернутися при першій же нагоді. Дякую за все і ще раз вибач, – ніби на службі, за звичкою стисло і по суті, говорив детектив.
– Розумію, друже. Жаль, але нічого не вдієш. Така у тебе робота, – у відповідь долинув зі слухавки дещо сумний голос Юлія. – Бажаю тобі розкрити всі злочини і переловити усіх лиходіїв! – уже жартівливо закінчив той.
– Неодмінно! – у тон товаришеві відгукнувся Олекса.
Діставшись близько півночі гостьового будинку над морем, який мав йому стати прихистком, принаймні на дві найближчі доби, детектив довідався від охоронця, що його бос ще не повернувся. Відпустивши службову автомашину, він забрав із номера свою так і не розпаковану спортивну сумку, залишив ключі на прохідній, скочив на свого бувалого в бувальцях Росинанта і без зайвих затримок поскакав до міста.
Дорога була майже порожньою. Виїхавши на трасу, детектив пришпорив бідолаху і подався так швидко, як це було можливо. В той же час, його думки продовжували роїтися навколо головного питання – Хто організатор убивства? Хоча майже очевидна відповідь на нього у Олекси була ще на початку розслідування, але потім несподівано забракло доказів. Вечірня пригода давала всі шанси виправити ці недоліки. За будь-яку ціну потрібно відшукати докази вини конкурента у організації вбивства Бізнесмена! – думав він.
Незважаючи на те, що завтра субота, слідчий суддя до обіду має бути на роботі. Детектив поглянув на табло годинника і знову журливо посміхнувся – уже сьогодні… Його чергова трудова субота розпочалася непомітно. До ранку потрібно ще встигнути підготувати подання на обшуки, аби своєчасно отримати відповідні постанови суду, а також узгодити з керівництвом обласного управління необхідність свого повернення до участі в розслідуванні справи. З арештом підозрюваного можна буде зачекати. Якщо все піде без ускладнень, після затримання організатора у нього для цього буде ще три доби. Зараз головне – речові докази, що можуть знаходитися за місцем проживання та іншої активності Хрестоносця, а також інформація, якою можуть володіти оті «шістки» із його оточення.

Все склалося напрочуд добре. Олекса встиг не тільки підготувати необхідні процесуальні документи, а ще і на пару годин заснути. Підхопившись на зумер будильника, він прийняв холодний душ, замість ранкової зарядки енергійно розтерся рушником і в телефонному режимі доручив своєму заступнику зібрати весь склад слідчої групи, список якої підготував ще до дзвінка керівництву.
– Чому це тобі не спиться чи ти ще й не лягав? Мабуть тебе русалки до ранку розважали? – замість привітання пробасив у слухавку перший заступник начальника обласного УМВС, якого детектив близько сьомої набрав спочатку, достеменно знаючи, що той уже займається «фізикою». – У вихідний день не даси спокійно і кості розім’яти, бісова віра! – знову долинув із навушника грубий голос старого служаки.
– Вибачте, Анатолію Семеновичу, не з моїм щастям, я вже у місті. Зараз біжу на роботу…
– Що трапилося? – обірвав його АС, таке коротке прізвисько приліпилося до заступника у професійному колі. – Давай по суті.
– По суті – знайшов виконавця замаху на вбивство зернотрейдера. Ну, пам’ятаєте позаминулорічну справу, «Аляудський «висяк»…
– А, на Бізнесмена! Так ти так і говори, – знову долинув АСів бас. – Де він?
– У морзі, – Олекса хотів було коротко ввести його у курс справи, але не встиг.
– Ти що, у суботу з самого раночку зателефонував мені, аби розважати жартами? – уже грізно запитало начальство. – Викладай по суті, або не заважай підтримувати фізичні кондиції.
Олексій вимушений був максимально стисло змалювати події вчорашнього вечора і сьогоднішньої ночі, а також свої плани і пропозиції.
– Це ти молодець, що почав з мене, бо «генерал» ще спить. Ми вчора затримались на відкритті персональної виставки його друга-художника. Вірніше художниці, – АС не зміг не згадати чи не єдину слабкість свого шефа. – Я повністю підтримую твої пропозиції, Шерлоку. Підготуй проект наказу про створення слідчої групи по справі під своїм керівництвом, але за моїм підписом. Якщо буде потрібно, я пізніше зателефоную голові суду, – нарешті закінчив перший заступник.
– Ні, дякую. Поки що не потрібно. Гадаю, справлюся сам… – не встиг слідчий завершити, як на тому боці поклали трубку.
Гаразд, ранкову каву вип’ю уже на роботі – подумав Олекса, глянувши на годинника, стрілки якого показували половину на восьму.
Рівно о восьмій, як і у звичайний робочий день, начальник слідчого відділу обласного УМВС уже сидів за столом у своєму службовому кабінеті. Незвичним було лише те, що по вихідним він не збирав у себе стільки народу. Але потрібно було терміново реалізовувати інформацію, добуту оперативно-слідчою групою протягом ночі у компанії веселунів, що ще учора звечора так завзято смакували дарами моря у прибережній колибі. А про те, що хлопці накопали її немало, Олексієві повідомив старший групи, який зателефонував йому після четвертої ранку, коли той уже майже закінчив готувати подання на обшуки. На загал виходило, що вся компанія з кримінальним минулим активно займалася рекетом і грабунками переважно у курортній зоні. Тобто ця сволота змінили одну зону на іншу, значно комфортнішу – зауважив подумки детектив.
На початку наради Олексій коротко змалював причини, якими викликана необхідність її проведення сьогодні, не чекаючи понеділка. Про підсумки нічної роботи
він попросив проінформувати очільника оперативно-слідчої групи, який уже тримав перед собою пузату теку.
З інформації капітана вбачалося, що стійке злочинне угрупування складалося із близько десятка переважно раніше судимих осіб, більшість яких Олексій бачив у таверні. Банда, тривалий час займалася рекетом серед відпочиваючих на південних теренах області. Організував і очолював її померлий Хрестоносець. Тривало це уже кілька років. Всі затримані категорично заперечують своє знайомство з Бізнесменом, а тим більше участь у замаху на нього, що мав місце позаминулого року. В процесі огляду місця події, а також транспортних засобів затриманих, були виявлені та вилучені їх телефони, зокрема і два айфони самого Хрестоносця.
– То що ж ми маємо на даний час? – звернувся Олекса до учасників наради, підсумовуючи наслідки нічної роботи. – Труп організатора і очільника банди, який був безпосереднім виконавцем замаху на убивство Бізнесмена; шестеро активних її членів, дехто з яких міг бути учасником того замаху, оскільки потерпілий говорив про принаймні двох осіб, що допомагали убивці на Аляудському півострові; купу ґаджетів, які терміново потрібно ретельно оглянути з участю відповідних фахівців на наявність можливої інформації щодо скоєння злочинів, в першу чергу – замаху на вбивство. Цим опікуватиметься наш «Електронік» разом з фахівцями експертно-криміналістичного відділу.
– Зрозуміло, пане полковнику, – коротко відповів молодий слідчий, що саме входив до складу оперативно-слідчої групи. Це прізвисько він устиг отримати уже в перші місяці своєї роботи у відділі за свою пристрасть до новітніх розробок різної електроніки побутового характеру. – Але сьогодні субота і експерти…
– Будуть за годину, – лагідно, по батьківськи, перервав його Олекса. – Про це, на моє ранкове прохання, уже люб’язно попіклувався начальник чергової частини, майор Комашко. Тому разом із очільником оперативно-слідчої групи спускайтеся до чергової частини нашого відділу, отримайте всю вилучену «електроніку» і починайте працювати вже зараз.
Обоє мовчки піднялися і без зайвих зволікань покинули кабінет, а його власник продовжував далі так же спокійно – Що ще необхідно зробити негайно? – зупинившись на кілька секунд, аби дещо впорядкувати думки, які наввипередки намагалися запропонувати себе господарю. – Сьогодні ж потрібно ретельно і без зайвого галасу провести обшуки у помешканнях, а також місцях відповідної активності, усіх затриманих. В першу чергу – у Хрестоносця. Цим буде займатися підрозділ майора Яланського.
– Все ясно, – піднявся майор, а за ним іще п’ятеро членів його підрозділу, який було сформовано тимчасово в рамках слідчої групи.
– В разі виникнення якихось проблем чи запитань, тримайте оперативний зв’язок прямо зі мною, – кинув Олекса навздогін, коли той уже зачиняв за собою двері.
– Гаразд! – пролунало уже із приймальні.
– Тепер щодо вас, Григорію Григоровичу. Зі своїми хлопцями додатково ретельно допитайте усіх затриманих на предмет можливих місць перебування решти учасників банди і доказів замаху на вбивство Бізнесмена. Проведіть відповідні затримання та невідкладні оперативно-слідчі дії по кожному. В першу чергу нас повинні цікавити Хрестоносець та інформація стосовно замовника вбивства, – знову наголосив Олекса. – А ще потрібно з’ясувати місце перебування конкурента потерпілого, якого ми раніше відпрацьовували по справі в якості потенційного замовника. Необхідно з’ясувати наявність чи відсутність у нього стосунків із Хрестоносцем, їх характер та можливу причетність до зазначеного злочину; уточнити нинішнє місце перебування коханки підозрюваного та встановити таємне спостереження за обома. Це напрямок роботи для вашої групи Мирославе Тарасовичу, – звернувся він до свого заступника.
– Непросто буде це зробити, враховуючи зв’язки в місті і області Конкурента, – невесело констатував той. – Пропоную використовувати це псевдо в рамках даної справи.
– Непросто, – погодився Олекса, – але я особисто буду постійно координувати роботу всіх груп і сам підключатимуся у разі необхідності. Питання є? – звернувся він до решти учасників наради і після нетривалої мовчазної паузи скомандував – Тоді «по конях»!

Субота і неділя пролетіли, немов кілька годин інтенсивної роботи «по гарячим слідам», а слідів вистачало. З’ясувалися факти заволодіння кількома автомобілями, водними мотоциклами та моторними човнами і навіть кіоском із продажу морозива та напоїв. Були виявлені і затримані ще кілька учасників банди. Проведені обшуки, вилучена холодна і вогнепальна зброя, отримані злочинним шляхом кошти і предмети розкоші, навіть дорогі авто та маломірні судна. Не було лише того, на що розраховував Олекса. Жодних доказів причетності Конкурента, а саме так після відновлення слідства стали називати його учасники слідчої групи, до замаху Хрестоносця на Бізнесмена за два дні титанічної роботи всього підрозділу виявити не вдалося.
Після вечірньої підсумкової наради, відпустивши усіх по домам, Олекса сидів за своїм робочим столом, глибоко занурившись у роздуми. Дивно, таке враження, що Конкурент навіть не знає про смерть Хрестоносця – розмірковував він, безладно креслячи на зворотному боці аркуша паперу, на якому було надруковано проект подання на його арешт, якісь риски, крапки та інші фігури невизначеної форми. Зі звітів працівників «сповиди» вбачалося, що веде він себе спокійно, на вихідні, як зазвичай, відпочивав у своєму заміському будинку з дружиною і дітьми. Зараз дивиться прем’єру вистави в обласному Академічному театрі, якщо тільки спектакль не закінчився. До речі, а з ким він її дивиться, якщо дружину і дітей попередньо відвіз на квартиру, а коханка знаходиться на відпочинку в Іспанії? – Олекса взяв мобільника і набрав свого заступника, незважаючи на те, що цифри годинника показували уже п’ять хвилин по двадцять другій.
– Вибач, що знову турбую, але у мене з’явилося питання.
– Зараз зайду, – пролунало з трубки і через хвилину вхідні двері відчинилися.
– Тобі що, вдома робити нічого? – сумно посміхнувся детектив.
– Та ні, просто потрібно було дещо підготувати до завтрашньої загальної оперативки, – знизав плечима Мирослав.
– З ким поїхав до театру Конкурент, якщо його коханка на відпочинку за кордоном?
– З коханкою, – посміхнувся заступник. – Просто за ці останні півтора року він устиг завести собі другу коханку.
Міцний чолов’яга, – подумав Олекса, а вголос промовив: «То чому ж мені такі подробиці досі не відомі? Треба було б і за нею налагодити спостереження…»
– Вибачте, не хотів відволікати вас од більш важливих справ. Уже все зроблено, але нічого суттєвого це поки що не додало.
– Коли похорони Хрестоносця? – змінив напрямок розмови шеф.
– Завтра.
– Візьміть під особистий контроль спостереження за Конкурентом у цей день і тримайте мене в курсі.
– Гаразд. Ще щось?
– Так, ідіть уже додому і передайте дружині мої вибачення за ці веселі і змістовні вихідні, – знову сумливо посміхнувся на прощання начальник.
Дорогою додому думки Олекси знову кружляли навколо розслідування справи, як Місяць навкруг Землі. Потрібно ще раз детально переглянути стосунки Бізнесмена з Конкурентом, особливо на професійній основі.
– А чому лише на професійній? – втрутився його одвічний віртуальний опонент. Може у них були якісь особисті?
– Так, цього виключити неможливо, – відповів він сам собі. – Треба і на це звернути увагу. Крім того, необхідно завтра ж когось послати на Старий Водопій. Нехай поговорять із місцевими рибалками, покажуть фото. На понтонному мосту їх весь час вистачає. До того ж, багато таких, що сидять там регулярно і не тільки на мосту. Можливо хтось щось і пригадає. Це була остання думка, яку Олекса устиг зафіксувати у своїй пам’яті, перш ніж у його голові спрацював якийсь вимикач і він провалився у глибокий сон.

Загальна оперативка, що проводилась начальником слідчого відділу обласної поліції на початку кожного тижня і тривала не менше години, цього разу була короткою. З метою економії дорогоцінного часу всі учасники групи по справі Бізнесмена були звільнені від участі в ній. Тим паче, що по наслідкам роботи за день вони кожного вечора збиралася на свої окремі наради. Все пройшло без несподіванок, а тому Олекса знову заглибився у роздуми, намагаючись знайти ту єдину ниточку, яка повинна була привести його до розкриття злочину. Однак нічого суттєвого на ум не приходило і десь за пів години він переключився на квартальний звіт.
Надвечір надійшла несподівана інформація – на похоронах Хрестоносця був Конкурент. До того ж, за характером його поведінки можна було зробити висновок, що раніше вони були досить добре знайомі. Зокрема, він довго спілкувався з дружиною небіжчика, а потім особисто провів її до авто і поцілував на прощання.
– Потрібно негайно встановити оперативний нагляд за вдовою, – розпорядився Олекса на вечірній нараді. – Може ця зачіпка приведе нас до джерела інформації стосовно причетності Конкурента до справи. Крім того, необхідно терміново підняти все на вдову від моменту її народження. Звернути особливо увагу на останні пару років. Що там у нас по аляудським рибалкам?
– Поки що нічого цікавого, – промовив відповідальний за цей напрямок роботи.
– Тоді подвійте чисельність групи і розширте коло пошуку. Спробуйте поговорити з рибалками, що постійно мешкають поблизу півострова. Включіть до кола опитуваних пенсіонерів, матусь із малими дітьми, собачників і подібний контингент. На цьому сьогодні будемо завершувати, – з нотками невдоволення закінчив полковник і присутні мовчки побрели на вихід.

Тільки в другій половині наступного дня Олексі зателефонував один із оперативників, що працювали по Аляудам.
– Я тут знайшов одного дідугана, місцеві його називають Димедролом, який на фото впізнав Хрестоносця. Каже, що пізно восени позаминулого року він бачив небіжчика, коли рибалив на понтонному мосту. Мені відібрати у нього письмове пояснення?
– Ти на транспорті? – відповів детектив запитанням на запитання.
– Так, – пролунало зі слухавки.
– Бери того дідугана і негайно вези його прямо до мене у відділ! Зможеш?
– Зараз запитаю.
– Він що, слухає нашу розмову? – ледве не закричав у трубку Олекса.
– Та ні, він збирає свою бляшанку, тобто металевого човна, а я відійшов за будівлю водокачки, пане полковнику, – раптом у трубці все замовкло. – Зараз він занесе човна додому і за годину ми будемо у вас, – через якусь хвилину закінчив поліціянт.
– Гаразд, чекаю, – кинув слідчий у слухавку і якесь відчуття легкості наповнило його з голови до п’ять.

Те відчуття йому було знайоме ще з раннього дитинства. Бувало пацаном він сидить біля сільського ставу із вербовою галузиною і годинами чекає, коли на молоду кукурудзу клюне великий короп. У тиху погоду часто траплялося, що рогозовий поплавок довго стояв, немов мертвий. Ніби гвіздок, якого не до кінця забили в дубову дошку і він там закляк навічно. Інколи мала риба, не в силах проковтнути велику для неї наживку, затято перевіряла на міцність нервову систему хлопця. Але той уперто чекав, коли поплавець різко присяде, раз чи два, а потім у притопленому стані замре на якусь хвильку, повільно вирине і ляже на бік, буцімто відпочити. Та і цими хитрощами малого рибалку важко було провести. Він продовжував чекати, коли шматок рогозу знову підніметься і стане немов бравий олов’яний солдатик, постоїть непорушно кілька секунд і якась непереборна сила потягне його під воду, у прибережні комиші. Отут уже не зівай, а то короп заплутає ліску поміж очеретом і буде велика проблема. Тоді його вже практично не витягнути. Тоді пиши – пропало…
У вирішальний момент, коли поплавець уже перебував під водою і починав рухатися в бік очерету, коли малий Олекса підсікав рибу, а вона щосили сіпалась на гачку, намагаючись звільнитися і втекти – саме тоді він відчував такий стан легкості і азарту, який не полишав його і у зрілі роки. Особливо в його професії, коли детектив ішов по сліду злочинця, настигав його і «підсікав» велику, сильну кримінальну рибу…

– Дозвольте, пане полковнику, – несподівано пролунало з приймальні через відчинені двері. – За вашим наказом громадянина Димедрола, перепрошую свідка Шеверєва, доставлено, – дещо знічено закінчив молодий поліціянт.
– Дякую, зачекайте в коридорі, – відповів Олекса, не змігши до кінця утриматися від підступної посмішки. А ви, добродію, – звернувся він до рибалки, – проходьте, будь ласка, та сідайте до столу, – і показав на найближчий до себе стілець.
Рибалка, зняв засмальцьованого картуза, оголивши солідну лисину, і обережно присів на запропоноване йому місце.
– Влаштовуйтесь зручніше, – доброзичливо посміхнувся детектив і, коли дідуган, зростом метра півтора разом із підборами, розмістив на казенному кріслі свою п’яту точку опори повністю, продовжив. – Так коли і при яких обставинах ви вперше побачив чоловіка, якого сьогодні впізнав на фото?
Той спочатку насупився, ніби щось хотів пригадати, а потім почухав уже добре сформовану лисину і машинально поклав картуза на приставний стіл, від поверхні якого віддзеркалювалися останні промені вечірнього сонця, що зазирало до кабінету детектива через добре проріджені осінню крони платанів.
– Розумієте, громадянине начальнику, не хочу ввести вас у оману, але я точно уже і не пам’ятаю, – поволі почав літній рибалка.
– А ви не хвилюйтеся і розповідайте все так, як пам’ятаєте, а коли мені буде щось незрозуміло, я вас запитаю, – майже лагідним тоном, як до малої дитини, знову звернувся Олекса, намагаючись не сполохати старого, аби той почувався максимально комфортно і нічого не переплутав, не вигадав чи не приховав.
– Це було давно. Я тоді ще працював на «шабашці», у складі будівельної бригади, – продовжував той. – Розумієте, пенсія мала, а бабка все бурчить, що грошей не вистачає. То те їй потрібно, то се… От і довелося на старості літ знову іти на заробітки. Я, знаєте, по спеціальності бляшанщик…
– Хто? – не втримався детектив, якому видався дещо незрозумілим такий початок.
– Ну, покрівельних справ майстер. Дахи бляхою покриваю.
Очі Олекси мимоволі збільшилися в об’ємі, але з останніх сил він примусив себе мовчати і непохитно продовжував слухати старого.
– Так ось, прийшов якось бригадир і каже, Миколайовичу, це мене так кличуть, моєму сусідові потрібно дах полагодити. Там бурею кілька листів металу зірвало.
Тут у детектива урвався терпець. Він узяв із шухляди фото Хрестоносця і поклав його на стіл перед рибалкою.
– Це фото сьогодні вам показував працівник поліції, що привіз вас сюди?
– Так, – дещо з подивом відповів той.
– Ви знаєте цю особу? На півострові ви колись зустрічав його?
– Ну, звичайно, а я ж про що! Ви ж сам попросив розповісти, коли і де я з ним познайомився.
Тут несподівана здогадка, як блискавка у грозу, різонула Олексин мозок.
– Ви що, знав його ще до зустрічі на півострові?
– Так точно! Я ж говорю, років п’ять тому бригадир попросив…
– Зрозуміло, – уже без зайвих церемоній перебив його слідчий.
Тепер він був упевнений у тому, що цей потужний дідуган ніяк не міг помилитися в особі Хрестоносця, коли сказав поліціянтові, що бачив його на Аляудах пару років тому.
– Згадайте, будь ласка, коли і при яких обставинах ви бачив цього чоловіка на півострові, поблизу якого постійно проживаєте.
– Останній раз… – знову наморщив лоба Димедрол. – Та, напевно, в кінці травня цього року. В акурат, як короп ішов на нерест. Він там зі своїми посіпаками з остами по очерету шастали, аж доки пару мішків риби не накололи.
Олекса знову ледве утримався, аби не скрикнути від чергової несподіванки. Виявляється цей рибалка не тільки дуже добре знав Хрестоносця, але і декого з його оточення. До того ж, останньому і раніше доводилось бувати в тих місцях. Він навіть не знав, досадувати чи радіти з цього приводу, але потрібно було уже якось переходити до замаху на вбивство Бізнесмена.
– Скажіть, будь ласка, а ви не чули про події дворічної давнини, коли на півострові двоє рибалок наткнулися в прибережному очереті на закривавленого чоловіка? – пішов напролом детектив.
– Чому не чув? Чув і навіть бачив. Я тоді теж ловив рибу, тільки з понтонного мосту. Нічого не клювало і ті придурки вирішили пошукати щастя в очереті, а знайшли труп. Тоді ще купа поліції наїхала і швидка була. Правда її викликали до Наташки, подруги моєї дружини, що живе на півострові, за бувшою спецшколою. У неї серце прихопило, але потім все обійшлося, слава богу.
– А зі знайомих тоді нікого не бачили?
– Та я ж говорив вашому працівникові сьогодні, що бачив цього Сергія, що ремонтував йому дах після бурі. Він тоді їхав на півострів своїм «крузаком». Побачив мене і за мостом зупинився. Підійшов і спитав, чи клює. Ще цікавився чи ментів не було. Останнє мене тоді дещо здивувало, оскільки поліція чергує біля мосту весною, коли риба нереститься, аби не браконьєрствували, а то було пізньої осені, уже по заморозку.
– І що далі? – Олекса намагався непомітно спонукати старого швидше рухатися у тому напрямку, який його зараз цікавив найбільше.
– А що, я відповів, що який це довбень буде тут чергувати у таку пору. Він і поїхав, сказавши, що спробує на Білій гірці судака взяти. Там ями є, але потрібно ловити з човна.
– Так, так… – потер руки слідчий. – І що, наловив риби ваш знайомець?
– Та де там, до Білої гірки він і не доїхав, зупинився десь по дорозі. Напевне ближче, на березі, за очеретом, бо на горі я його точно не бачив. Та і були вони там не більше половини години. За цей час він не встиг би спорядити гумового човна навіть разом зі своїми посіпаками, а тим більше, що потрібно було ще снасті для риболовлі налагодити. Це, скажу вам, не остами у очереті в кінці весни коропа колоти!
– А що, він був не сам?
– Так я ж говорю, що самого я його ніколи не бачив. Він завжди зі своїми дружками. Один вічно за кермом, а інший – на задньому сидінні. Тоді вони також були, але за кермом спочатку сидів Сергій сам, а коли уже поверталися – він розвалився на передньому пасажирському сидінні, поряд із водієм.
– З ними в машині був ще хтось?
– Ні не було нікого. Принаймні я нікого, окрім їх трьох, не бачив. Якби хтось був ще, я його неодмінно би помітив. Хіба що в багажнику заховався, – посміхнувся тепер уже старий рибалка.
– А потопельника коли ваші колеги знайшли?
– Та то було дещо пізніше. Сергій уже повернувся назад. На зворотному шляху він несподівано пригостив мене допінгом, лишив пів пляшки віскі. Якесь дороге, я такого ще і не бачив. Зупинився машиною прямо на мосту, напроти мене. Каже, на пом’яни хорошого чоловіка. Я питаю: «Кого?» А він: «Та ти його не знаєш, один товариш помер». Як тільки Сергій поїхав, ми втрьох і допили його шотландську самогонку, а потім ті придурки пішли лазити по очерету. Десь не більше часу пройшло, як уже і поліція примчала, а швидка поїхала на Аляуди до Наташки дещо раніше. Невдовзі після того, як я залишився на мосту сам.
– Цю людину раніше часом не бачили? Тоді, а може в інший час і в іншому місці, з Сергієм чи саму? – детектив розіклав перед рибалкою кілька фото Конкурента. Той довго крутив їх, придивлявся, а потім заперечливо похитав головою. – Дякую вам за корисну інформацію. Зараз це все слідчий зафіксує у протоколі, а потім вас одвезуть назад, додому, – він натиснув на кнопку виклику чергового і провів старого до дверей.

Вечірнє зібрання слідчої групи у вівторок завершувалося. Керівники підрозділів стисло звітували щодо зробленого протягом дня. Незважаючи на певне просування вперед, загальні результати розслідування Олексія не радували.
– Давайте підведемо підсумки нашої роботи за чотири доби, – запропонував він у кінці наради. – Достеменно встановлено виконавця замаху на вбивство Бізнесмена і двох його співучасників, що уже затримані і дають свідчення. Установлені і затримані всі відомі члени банди Хрестоносця, яка кошмарила курортний бізнес у зоні відпочинку і околицях. Менше з тим, будь-яких доказів причетності Конкурента до організації замаху, чи хоча би до його замовлення, виявити досі не вдалося. Виключення складає лише те, що він особисто знайомий із дружиною покійника, а тому є всі підстави вважати, що був знайомий і з самим небіжчиком, хоча це поки що лише припущення. Тому на завтра плануємо повторні допити дружини і коханки Конкурента, я також удови покійного. Останню я маю намір допитати особисто. Які ще будуть думки або пропозиції стосовно подальшого проведення слідчих чи оперативно-розшукових дій?
Оскільки інших охочих висловитись не виявилося, Олекса подякував усім за роботу і завершив нараду.

Наступного дня, близько десятої години, черговий по відділу повідомив, що до начальника прийшла якась жінка без повістки. Вона стверджує, нібито вчора її викликали телефоном, попередньо уточнивши прізвище. Олекса розпорядився провести її до свого кабінету.
Це була жінка середнього віку, середнього зросту і такої ж статури. Тобто нічим особливим вона не виділялася і в натовпі вряд чи привернула би до себе увагу якогось незнайомця. На ній було чорне плаття, голову покривала легка хустина аналогічного кольору.
– Вибачте, що потурбували вас у такий скрутний час, але справа невідкладна. Мабуть вам, хоча б у загальних рисах, уже відомі обставини смерті вашого чоловіка, – почав детектив.
– Мені відомо лише те, що це сталося у прибережній таверні і що причиною смерті став гіпертонічний криз. Таку інформацію у суботу, перед обідом, мені повідомив слідчий, який проводив обшук у нашому помешканні, – спокійно відповіла жінка. – Може ви щось додасте до того?
– Неодмінно, але спочатку я хотів би почути ваші відповіді на свої запитання, – промовив Олекса і запропонував удові присісти. – Я, начальник слідчого відділу обласного управління поліції, полковник Ясен, очолюю розслідування кримінальної справи за фактом замаху на вбивство дворічної давнини. Ви запрошені для допиту в якості свідка, а тому відповідно до вимог чинного законодавства попереджую вас про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих свідчень і відмову від дачі показів без поважних причин.
– Зрозуміло, – глибоко зітхнувши, тихо промовила жінка, але зовні вона не виглядала здивованою.
Після стандартних запитань, на кшталт, ким вам доводяться підозрюваний та потерпілий, у яких стосунках перебуваєте, що відомо по суті, Олекса вирішив скористатися фактором несподіванки. Він витяг фото Конкурента і поклав його на стіл перед жінкою.
– А він тут до чого? – раптом запитала вона детектива.
– Ви знаєте цю людину? – дещо збентежено відповів запитанням на запитання той.
– Звичайно, це мій двоюрідний брат. Ми втрьох учились разом у одному класі, – дещо здивована необізнаністю слідчого продовжувала вдова.
– А третій хто? – ледве приховуючи здивування, знову запитав слідчий.
– Як хто? – ще більше здивувалась жінка. – Мій покійний чоловік.
Оце так метаморфози долі! – ледве утримався, щоби не скрикнути, детектив. Він забрав світлину і повільно направився до свого крісла, обходячи приставний стіл довшою дорогою, аби мати більше часу зібратися з думками. Поклавши її на місце, детектив було уже хотів закрити шухляду свого столу, але раптом взяв фото Бізнесмена і знову показав його вдові.
– А цього? – коротко поцікавився він.
– Ні, цього бачу вперше, – упевнено відповіла та майже без затримки.
– Вам було відомо, чим займається ваш чоловік? – вирішив змінити напрямок допиту Олекса, оскільки сам іще не оговтався від характеру та об’єму несподіваної інформації.
– Звичайно. Хоча деталі відомі не були, але відчувала, що бреше. Він мені клявся ще в листах, що писав із колонії. Просив діждатися, обіцяв порвати з минулим. Та і куди мені було з двома малими дітьми. Але після відсидки надовго його не вистачило. Десь через рік знову з’явилися дружки, пішли п’янки-гулянки, кинув роботу, хоча гроші переводилися не перестали. Я йому говорила, що це добром не закінчиться, а він мені відповідав, що все нормально, у нього тепер легальний бізнес, охоронна фірма, його друг узяв у долю.
– Що за друг? – знову поцікавився детектив.
– Та адвокат із сусіднього обласного центру. У суді його захищав ще півтора десятки років тому. Вже тоді добре стояв на ногах, а потім завів великий бізнес і зовсім крутим став. Я толком не знаю, чим той адвокат добував собі гроші, але із окремих слів чоловіка зрозуміла, що то була уже не юриспруденція.
– А ви часом не бачили того адвоката чи, може, прізвище запам’ятали?
– Та де там, коли судили чоловіка, я була вагітна другою дитиною. До суду не ходила, боялась нервуватися, аби викидень не стався. Але за час перебування чоловіка у виправній колонії той захисник так піднявся, що після звільнення Сергій навіть ім’я його уникав називати вголос. Все лише натяками. Ні, не бачила і не знаю. Я навіть спочатку подумала, чи то не він часом був на другому фото.
Зрозумівши, що нічого корисного для справи дізнатися більше не вдасться, Олекса записав свідчення до протоколу і відпустив жінку, а сам ще довго сидів у кріслі та розмірковував над хитросплетіннями долі.
Виходило, що майже за тиждень інтенсивної роботи всієї групи, чисельність якої складала добру половину всього слідчого відділу, вони практично залишилися в точці відправлення. Єдине, що вдалося зробити по справі, це встановити ще двох учасників замаху, оскільки всі інші затримані члени банди категорично заперечували свою причетність до вбивства. Треба розширювати коло пошуку і міняти алгоритм підходу. А як це зробити, коли інформації практично нуль? Ось уранці принесли відповідь мобільного оператора щодо неможливості надати роздруківки телефонних переговорів з номеру Хрестоносця дворічної давнини. Виявляється, терміни зберігання інформації закінчилися. Тепер уся надія на додатковий допит потерпілого, якого він запросив на завтра.

Наступного дня Бізнесмен прибув до відділу за п’ять хвилин до призначеного часу. Мабуть елегантність і галантність не єдині позитивні якості цієї особистості, – подумав Олекса, коли той переступив поріг його кабінету.
– Доброго ранку! Вибачте, дещо раніше. Я тільки повідомив чергового, що прибув для допиту, а той одразу ж направив мене до вас, – пояснив потерпілий.
– Мої вітання. Не переймайтесь, то я наказав вас пропустити. Як говориться, раніше розпочнеш – раніше закінчиш, – посміхнувся детектив і показав на ближній стілець за приставним столом. – Сідайте, будь ласка. Гадаю у нас є про що поговорити.
Бізнесмен повагом зняв свого вишуканого бриля, поклав його на сяючу поверхню столу, мовчки розстебнув ґудзики піджака і неспішно сів на запропонований стілець.
– Навіть не знаю, з чого починати і що вам розповідати. Власне кажучи, все, що мені було відомо, близько двох років тому я розповів вашому молодому колезі, – почав спокійно, навіть дещо задумливо, потерпілий. – Події минулої п’ятниці ви мали можливість спостерігати особисто на літній площадці прибережної корчми. Можливо простіше буде оголосити протокол мого допиту, а я відповім на ваші додаткові запитання?
– Сьогодні зранку я ще раз ознайомився з тим протоколом і прекрасно розумію ваш внутрішній стан та відсутність бажання пережити, хоча і віртуально, події дворічної давнини. Я також розумію, що людській пам’яті притаманно з часом дещо стирати зі свого жорсткого диску, аби мати можливість додати на звільнене місце нову, важливішу, інформацію. Але прошу повірити моєму професійному досвіду, інколи трапляється так, що через багато часу людина здатна пригадати такі подробиці минулого, яких вона не пам’ятала навіть наступної доби. Просто вона не надавала значення тим моментам. А тому дуже прошу вас все-таки спробувати пригадати і озвучити в деталях усі події того осіннього дня, коли вам пощастило залишитися живим.
Весь цей час потерпілий уважно слухав слідчого, не намагаючись навіть кивнути на знак згоди чи похитати головою, не те що вставити якесь слово. Коли той нарешті закінчив, він майже хвилину сидів мовчки і продовжував так же уважно вивчати зовнішній вигляд господаря кабінету.
– Ні, – коротко, з виразом власної гідності, промовив Бізнесмен, – я уже давно оговтався і опанував своїми емоціями. Тепер згадки про свою смерть, а саме так я розцінюю той випадок, у мене не викликають неприємних відчуттів, оскільки нині уже нічого змінити не можна. Навпаки, я маю унікальний досвід, який відсутній у переважної більшості мого оточення. Якби не той ланцюг випадковостей, я б так і залишився звичайним трупом, у якому не зоставалося життя і на долю відсотка. Тому я готовий подумки пройти весь той шлях іще раз, аби допомогти слідству і правосуддю. У мене до вас лише одне прохання.
– Так, прошу, – коротко відреагував детектив.
– Не перебивайте мене, будь ласка, уточнюючими запитаннями, доки я не закінчу думку чи епізод, аби я не втратив щонайменші деталі минулих подій, якщо це дійсно для вас так важливо.
– Так, звичайно, – знову лаконічно відповів слідчий і увімкнув мікрофон звукозапису.
– Того осіннього дня все почалося з неприємності, – повільно почав свою розповідь потерпілий. – Напередодні увечері пішов дрібний дощ, який продовжувався цілу ніч. Я це бачив на власні очі, коли кілька разів виходив на балкон, аби викурити цигарку. Десь опівночі мене розбудив голос собаки, який долинув із коридору. Мабуть щось приснилось. А потім уже якось не спалося.
Поступово температура повітря упала до невеликого мінуса і почало примерзати. На ранок усе укрилося крижаними шатами, зокрема і моє авто, яке я по приїзду з роботи того вечора полінився поставити у гараж. Доки прогрів двигуна і салон, доки розтавали шибки, доки по слизькому вибирався зі щільно утиканого іншими автомобілями двору, зрозумів, що не встигаю на зустріч, яку сам же призначив одному з численних клієнтів. Говорив із ним напередодні по міському телефону, а тому його номера у мене не залишилося. Вирішив попередити секретарку, що затримуюся, аби вона перепросила гостя і пригостила його кавою. Під час набору абонента відволікся на пару секунд і за такої погоди цього вистачило, аби втратити контроль за управлінням. Машину винесло на газон. Добре, що обійшлося без серйозного зіткнення.
Доки телефонував знайомому, доки витягали авто на дорогу, доки добирався, минуло більше години. Клієнт не дочекався, сказав секретарці, що запізнюється на іншу зустріч і зателефонує пізніше. На роботі нічого особливого того дня не відбувалося. Десь ближче до кінця робочого дня клієнт, принаймні тоді я його вважав таким, подзвонив уже на мобільний. Номер не пам’ятаю, але раніше в пам’яті мого телефону його не було. Де він взяв мій номер, не знаю, але то ніколи не було великою таємницею. Схожий чоловічій голос запитав, чи я ще на роботі. Відразу ж зауважу, що не впевнений, чи належить той голос одній і тій же людині, чи ні. Я відповів ствердно. Він сказав, що також не встигає, бо їде з іншого боку міста і запропонував зустрітися десь у центрі. Домовилися за пів години біля дитячого парку «Казка». Поміж пивним рестораном «Шульц» і центральним входом до парку. Оскільки до кінця робочого дня залишалося не більше двох годин, я попередив секретарку, що сьогодні напевне уже не повернуся.
Без пригод дістався до місця зустрічі. Погода була хмарною, знову пускався дрібний дощ. Знайшов вільне місце, запаркував авто якраз напроти входу до ресторану. Набрав клієнта. Той відповів, що вже проїхав Варварівський міст і скоро буде. Тоді я зателефонував дружині і попередив, що буду за годину, аби вона сама не вигулювала собаку по дощу. Вийшовши з машини я потихеньку пішов у напрямку центрального входу до парку. Перехожих було зовсім мало, вочевидь сильна ожеледиця не додавала містянам бажання для прогулянок.
Десь хвилин за п’ять задзвонив мобільний. Доки я діставав із кишені телефон, від Центрального проспекту потихеньку під’їхала «Тойота-лендкрузер». Біля будівлі банку вона повернула праворуч, в тупик, і припаркувалась за десяток метрів напроти. Клієнт повідомив, що уже під’їхав, на що я відповів, що чекаю на нього біля входу до парку.
За хвилину до мене підійшов чоловік, детально зовнішність якого описувати не бачу сенсу, оскільки ви самі його бачили у таверні тиждень тому. Раніше я його не знав, навіть не бачив. Назвався він Дмитром Івановичем, сказав що хоче продати сотню тон фуражного зерна, а йому мене рекомендували як серйозну і порядну людину.
Я запитав про походження зерна і його характеристики. Той сказав, що отримав продукцію в якості розрахунку за борг, але у нього в машині є сертифікати якості, копії товаро-транспортних накладних та всі інші необхідні документи. На моє запитання, чому відразу не взяв їх із собою, він вибачився і сказав, що дуже поспішав. До того ж, він якось нервово метушився, знову вибачився і запропонував пройти до його машини, а коли я буду заперечувати – то сам збігає і принесе.
Оскільки до моєї машини було далі, ніж до його, а дощ посилювався, я пішов за ним. Все одно потрібно було десь ховатися, аби переглянути папери. Ми підійшли до двохсотого «Лендкрузера», дуже темного, скоріш за все чорного кольору, номера не пам’ятаю, і Дмитро Іванович відкрив ліві задні двері, з боку водія. Одночасно з цим, мене ззаду хтось міцно схопив за руки і вони удвох із небіжчиком заштовхнули мене до салону, де була третя особа. Не встиг я навіть крикнути, як опинився на задньому сидінні поміж двох міцних супутників удаваного клієнта. Останнє, що пам’ятаю з того епізоду – це розряд електрошокера перед очима, який мене осліпив у прямому і переносному сенсі.
Потерпілий зупинився, даючи можливість Олексі задати запитання.
– А чому ви підійшов до самих дверей авто людини, яку бачив уперше, – скориставшись нагодою задав не саме краще запитання у своїй солідній кар’єрі детектив.
– Я ж говорив, що інтенсивність дощу збільшилася і треба було десь заховатися, аби переглянути документи, що знаходилися саме в салоні його авто. Моя машина стояла за сотню метрів від місця зустрічі, а то й більше, а його – всього за пару десятків. До того ж, коли «клієнт» проїздив мимо мене, я звернув увагу, що в салоні був лише він. Скоріше за все, коли авто повернуло з проспекту, його поплічники завбачливо пригнулися. А ще упевненості мені додавав «короткоствол», який був у кобурі під пахвою. Останні кілька років я носив зброю постійно, але це не мало ніякого відношення до того випадку.
– Вам відома доля пістолета?
– Це саме я хотів би запитати у вас, пане слідчий, – іронічно парирував потерпілий. – У всякому разі, коли я опритомнів, на мені не було ні верхнього одягу, ні кобури зі зброєю.
Оскільки Олекса мовчав, на хвильку про щось задумавшись, Бізнесмен продовжив свою розповідь.
Прийшов я до тями у незнайомому місці, серед прибережних заростів очерету. Пам’ятаю лише, що уже починало сутеніти. Руки перед собою були міцно стягнуті скотчем сірого кольору. На губах теж клейка стрічка. Нікого із тієї не святої трійці я раніше не зустрічав. Свої відгодовані пики вони не ховали і це наводило мене на невеселі думки, хоча причин такої поведінки кілерів я збагнути не міг.
Ніхто мені нічого не пояснював, а запитати у мене не було фізичної можливості. Правда, коли поплічники покійника відволокли мене вглиб очерету, до самої води, мені здалося, що той хотів щось сказати, але тільки криво посміхнувся і наніс мені удар у ліву частину грудей. Після повторного удару я утратив свідомість і більше нічого не пам’ятаю.
Потерпілий зупинився знову в очікуванні на запитання слідчого.
– Спробуйте пригадати, можливо хтось із нападників все-таки щось говорив. Можливо щось незначне, між собою, – після невеликої паузи озвався той.
– Все відбувалося мовчки. Ніяких претензій, жодних вимог. Складалося враження, що вони заздалегідь точно знали, чого хочуть і що їм потрібно робити, – закінчив неспішно Бізнесмен.
Було видно, що він сказав усе, що знав і пам’ятав, стосовно події випадково не доведеного до кінця свого убивства, а тому Олекса вирішив дещо змінити напрямок.
– Якщо раніше ви нікого із убивць не знав і ніяких справ з ними не мав, то хто хотів вашої смерті, як ви гадаєте?
– Не знаю, – дещо подумавши, тихо відповів щасливець. – Навіть уяви не маю, – додав він після невеликої паузи.
– А ваш міський конкурент? – прямо поставив запитання Олекса.
– Не думаю… Та ні, не міг він цього зробити. Я його знаю уже більше десятка років. Було все: і сварки, і підстави, і навіть одного разу дійшло до бійки. Якось домовився зі своїми дружками, але на такі крайнощі він піти не міг. Я його знаю досить добре, для такого у нього кишка тонка. До того ж, він прекрасно розумів, що моя смерть для нього нічого радикально не міняє, оскільки на моє місце прийде хтось інший. Чи то син, який працює зі мною у цій сфері майже стільки ж, скільки і він. Чи новий господар, якщо би дружина з сином вирішили продати фірму. В останньому випадку, скоріш за все, він би тільки програв, оскільки одесити за кілька років до того пропонували мені продати справу. А вони там стоять на голову вище, якщо не на дві, і наступним кандидатом на поглинання була б саме фірма конкурента, – нарешті зупинився потерпілий.
– Можете конкретніше назвати, хто конкретно із сусідів пропонував вам продати бізнес.
– Та вони і до цього часу пропонують. «Південзернотрейд лтд.» здається, але то лише ширма. Вірніше одна із ширм. За ними стоять власники приватних морських портів.
– Пам’ятаєте, прізвище особи, яка пропонувала вам продати свою фірму?
– Не пам’ятаю. Все відбувалося на початковому рівні. На мене виходили так звані довірені особи, які займаються правовим супроводом, але до перемовин справа не доходила, оскільки я відразу категорично відмовлявся навіть обговорювати цю тему. Щоправда потім мене і самого цікавило це питання, але вдалося дізнатися лише те, що то була особа грузинської національності. Щось на кшталт Кікабідзе, Меладзе, Гачичеладзе. Одним словом, кавказець за походженням.
– З цими пропозиціями було пов’язане придбання вами зброї? – дещо змінив вектор детектив. – До речі, а як там із документами?
– З документами все гаразд, тільки вони і лишилися, – невесело посміхнувся Бізнесмен. – А пістолет я купив легально і те сталося з іншого приводу.
– Якого саме?
– Вибачте, але цього я вам сказати не можу, та і не хочу, – категорично і навіть дещо знервовано заявив потерпілий. – Повірте, питання придбання зброї не стосується моїх виробничих справ.
– А щодо вибору місця безпосередньої розправи є якісь думки?
– Мабуть на це запитання краще відповів би небіжчик, але самі розумієте, не пощастило бідоласі, – посміхнувся Бізнесмен. – Гадаю, вряд чи в самому центрі такого великого міста можна відшукати більш безлюдне і придатне для подібної акції місце, вибачте за каламбур. До того ж труп у тому очереті знайшли б нескоро, а по весні разом із кригою він, взагалі, міг непомітно допливти аж до моря, – якась саркастична посмішка на мить промайнула на обличчі потерпілого. – А ви знаєте, чому півострів у дельті Інгулу називається Аляудським? – несподівано запитав він.
– Ні, – чесно зізнався слідчий. – Чому?
– На честь італійського купця і мануфактурника Луїджі Аляуді, який ще у дев’ятнадцятому столітті, отримавши півострів у оренду, заснував там хутір і довго проживав у ньому зі своєю сім’єю.
– І яке це має значення до нашої справи?
– До вашої – скоріш за все ніякого, а до моєї – ще не знаю. Час покаже… – загадково закінчив свою відповідь на півслові Бізнесмен.
Олекса зрозумів, що більше нічого корисного для справи від потерпілого він не дізнається, принаймні сьогодні, а тому закінчив допит, оформив протокол і відпустив чоловіка. Він також зробив для себе висновок, що на замовника чи організатора замаху його може вивести лише Хрестоносець. Потрібно зробити так би мовити магнітно-резонансну томографію цьому покійнику: його оточенню, зв’язкам, дослідити під мікроскопом усе, до чого він мав справу приблизно за останні три роки, і починати це треба якнайшвидше.
Завтра ж знову поїду на море, але тепер уже в службове відрядження, – вирішив детектив. – І склад групи пора скоротити, мінімум наполовину, невідкладні слідчо-оперативні дії практично закінчено. Виділити все, що безпосередньо не стосується замаху, в окремі провадження і закінчувати їх залежно від конкретних обставин. У таких роздумах він і дістався рідного порогу.


Частина 3. Задоволення в кубі

Наступного дня, з самого ранку, навіть не заїхавши до відділу, Олекса знову попрямував у південному напрямі. Уже виїхавши за місто, він набрав Мирослава і дав деякі вказівки на час своєї відсутності.
– Не забудь підготувати проекти постанов про виділення матеріалів у окремі провадження, а також розпорядження про зменшення складу групи, і нехай хлопці уже відсьогодні переключаються на відповідні справи. Замах на вбивство поки що залишається за моїм безпосереднім керівництвом, а там буде видно.
– Зрозумів, пане полковнику. Все буде зроблено, – пролунало бадьоро зі слухавки на завершення.
Оскільки ідея цієї поїздки виникла уже після допиту потерпілого, Олекса не встиг домовитися зі всіма про відповідні зустрічі. Буду орієнтуватися на обставини – вирішив дорогою. А обставини складалися так, що начальник зранку проводив нараду. Тому детектив вирішив тим часом завітати до прокурора району. Той відразу ж взяв слухавку і пообіцяв бути у себе в кабінеті за якихось пів години.
Десь хвилин за сорок слідчий зупинив своє авто перед обвітреною будівлею форпосту законності причорноморського регіону.
– Ох і влетить же вам від керівництва за використання власного транспортного засобу в службових цілях, – долинув знайомий голос Володимира Івановича, який уже очікував на несподіваного гостя, ледве той виліз із салону такого ж обвітреного шедевра німецького автопрому.
– Саме краще, що воно може зробити – це за державний рахунок підкинути талонів на пальне, оскільки надію на службове авто я уже майже втратив, – посміхнувся Олекса, ідучи назустріч колезі, який закінчував той же виш.
– А чому ж не попередили заздалегідь? Я б юшку організував, посиділи би на природі, згадали студентське минуле, – бідкався Володимир Іванович
– Борони боже! Це не якесь використання власного авто в службових цілях, а вже справжній кримінал! – перевів усе на жарт Олекса. – Веди уже до свого осередку правопорядку, а то у мене не більше половини години вільного часу.
Незважаючи на те, що Володимир Іванович закінчував виш на кілька років пізніше, вони були приблизно одного віку і Олекса, за звичкою, продовжував звертатися до нього на «ти». З десяток років тому, уперше обійнявши посаду прокурора, той дистанціювався від багатьох своїх товаришів по навчанню і не тільки. Але детектив не зважав на це уваги, а тому зберіг попередній формат спілкування, хоча уже і в односторонньому порядку.
– І що ж такого могло трапитися, аби сам обласний Шерлок Холмс завітав у нашу глушину? – намагався підтримувати розмову в жартівливому тоні прокурор.
– Ну, це ні для кого з місцевих не секрет, – невимушено посміхнувся слідчий, – ти ж, напевно, чув про те, що тиждень тому на побережжі сталася цікава пригода зі смертельним наслідком, яка спровокувала ланцюгову реакцію… Враховуючи чисельність банди, загалом років на сотню потягне, не менше, – завершив Олекса серйозним тоном.
– Так уже і банду, – завівши гостя до свого кабінету, Володимир Іванович жестом запросив його до одного із крісел, які стояли для подібних випадків у кутку, біля журнального столика.
Над кавоваркою, що височіла поміж двох філіжанок, догори здіймалася тоненька цівочка парти. Ця деталь не сховалася від чіпких очей слідчого. Уже чекав, бісів син – майнула думка.
– Ну, обставини справи свідчать саме про це, – тільки і вимовив він уголос.
– Давайте хоч по кухлику кави з коньячком, – вправно розливаючи гарячий напій, що відразу ж наповнив приємним ароматом неосяжні простори службового кабінету господаря, запропонував той.
– Дякую, не відмовлюсь. Сьогодні ще не встиг поласувати, але без допінгу, – так же люб’язно, але досить категорично, промовив детектив. – Робочий день тільки починається, – якось неоднозначно додав він.
Обоє присіли у крісла і зробили по кілька ковтків ароматного трунку. Потрібно віддати належне прокуророві, у приготуванні кави той знав толк.
– То чим же можу? – знову посміхнувся колега.
– Та інформацією, любий Володимире, інформацією, – усміхнувся у відповідь шкільний товариш. Поки що тільки нею, – додав уже серйозно слідчий і піймав себе на думці, що вираз обличчя господаря раптом змінився.
Незнайома і менш досвідчена людина вряд чи звернула б увагу на цю обставину, але Олекса знав Володимира давно, хоча вони ніколи особливо і не товаришували. Ще у виші за ним ходила слава непростої особи. Дехто вважав його навіть підступним. Зазвичай, про таких говорять, що каже одне, думає друге, а робить зовсім інше.
Після останніх Олексиних слів, у очах прокурора на мить блиснули іскорки, хоча зовні вираз обличчя і не змінився. Це могло свідчити про наявність у нього якогось особливого інтересу як до самих подій, так і до теми розмови.
– Що, накопав чогось цікавого? – з напускною байдужістю запитав Володимир Іванович.
Цей раптовий, хоча й опосередкований, перехід на «ти» також не залишився поза увагою детектива. Цікаво, цікаво, потрібно самому не ляпнути чогось зайвого – подумав він.
– Та не без того, але це дрібниці порівняно з тим, що Хрестоносець несподівано зціпив зуби, – вголос якось загадково промовив він.
– Який Хрестоносець? – не забарився поцікавитися прокурор і знову лише очі видали міру його інтересу до відповіді на поставлене питання.
– Та це я так, умовно його назвав, коли побачив на грудях розміри того ювелірного артефакту, – посміхнувся слідчий, а про себе відмітив, що напруга у господаря кабінету дещо підвищилась.
– Все ви жартуєте, – знову перейшов на «ви» господар кабінету. – Так чим же я можу стати у нагоді одному із кращих представників детективної справи?
– Та, власне кажучи, я ж уже говорив – інформацією, – знову посміхнуся Олекса. – Розумієш, із отриманих даних витікає, що до замаху у небіжчика з жертвою ніяких стосунків чи спільних інтересів не було. До того випадку їх дороги взагалі не перетиналися, зокрема, він особисто не знав потерпілого, навіть спільних знайомих не мали!
– Ти впевнений? – якось категорично знову перейшов на «ти» господар кабінету.
– У чому саме? – так же негайно відреагував гість.
– Ну, щодо відсутності спільних знайомих, – раптом різко стишив тон прокурор і це знову не лишилося поза увагою детектива.
– Ні, не впевнений, але в справі немає інших даних, – теж тихіше сказав той. – А що, у тебе є інша інформація?
– Та ні, просто поцікавився, – зовсім похнюпився Володимир Іванович і опустив очі долу.
Олекса зрозумів, що прокурору відомо значно більше, аніж він говорить, але вряд чи йому пощастить добути більше інформації у цих стінах, принаймні цього разу. До того ж, начальник районної поліції уже мав би звільнитися. Тому він, без зайвих церемоній, подякувавши шкільному товаришеві за гостинність, ще раз вибачився за брак часу і відбув у справах далі.

Коли невдовзі детектив під’їхав до будівлі поліції, черговий по райвідділу уже чекав на нього біля входу. Той повідомив, що шеф десять хвилин тому закінчив нараду і наказав йому особисто зустріти гостя, сказавши, що сам скоро буде. І дійсно, незабаром до них під’їхало якесь чудо невідомого інтелекту у вигляді старої коробки з-під телевізора на невеликих коліщатах. Після того, як пилюка дещо розвіялася, стало зрозуміло, що то була звичайна обдерта «Волинянка», за кермом якої сидів цілий підполковник. Той зупинив свого лунохода напроти Олекси так, аби він міг сісти поряд і відчинив пасажирські дверці.
– Сідайте, будь ласка, пане полковнику, – підморгнув він детективові, а коли той опинився поряд, з немалими зусиллями закривши за собою дверцята консервної бляшанки зсередини, продовжив, – вибачте, деталі потім, – і знову дав газу.
Ховаючись у густих хмарах пилу, авто польовими дорогами, поміж садів та городів, упевнено просувалося від центру містечка на оперативний простір. Проїхавши останні сільські хати, начпол, так Олекса жартома величав начальника місцевого райвідділу поліції, додав газу і мовчки погнав свого мікробронетранспортера углиб степу. Детектив мовчки спостерігав за цим своєрідним ралі Париж-Дакар місцевого ґатунку, не ризикуючи жодним словом збити з ритму водія у поліцейській формі.
Десь у безлюдній глибині уже зібраних полів, подалі від сторонніх очей, завернувши прямо у лісосмугу, начпол зупинив свою таратайку і мовчки відкрив двері. Не виключаючи двигуна, він вийшов із машини, демонстративно поклав службову рацію і мобільний телефон на своє сидіння, а потім одними жестами попросив Олексу зробити те ж саме. Коли той поклав свій смартфон на пасажирське сидіння і відійшов слідом за колегою не менше десятка метрів, останній зупинився і сів на досить грубий стовбур поваленої акації.
– Сідай, чортяко! – посміхнувся він і простягнув Олексі свою здоровезну п’ятірню.
– Ну, і що це за маскарад? – запитав той, потиснувши руку іншому шкільному товаришеві.
– Нехай думають, ніби ми їдемо. Принаймні поки не вкурять, що і до чого, – посміхнувся він.
– Гадаєш, нас «пасуть»? – посміхнувся Олекса.
– Упевнений, – серйозно відповів начпол.
– Хто і кого?
– За тебе не знаю, а щодо себе – не маю жодного сумніву. Відносно господаря закладу, звідки ти щойно приїхав, не сумніваюся, – продовжував він, – а ще підозрюю, що останнім часом хтось і зверху почали цікавитися моєю скромною персоною. Не знаю лише, на рівні області чи уже вище.
– Гай-гай, які ми популярні, – знову посміхнувся детектив. – А ти не перебільшуєш, Еркюле Пуаро?
– Хотілось би, але «не з нашим щастям, донечко»! – відповів той цитатою із відомого анекдоту.
– І давно це?
– Та, напевно, десь уже з тиждень буде…
– З чимось конкретно пов’язуєш таку увагу?
– З тобою.
– Не зовсім тебе розумію… – красномовно підняв брови Олекса.
– Окрім подій, що почалися у прибережній таверні прямо в тебе на очах, і пов’язаної з ними подальшої твоєї шаленої активності, ні з чим, – дещо задумливо відповів університетський друзяка і затятий преферансист.
– А чому «з двох рук»? – знову поцікавився слідчий.
– Ще не знаю, але у мене таке враження, що ініціатори зняття інформації різні. По лінії нашого шкільного товариша – то квіточки. По-перше, він користується лише своєю мережею «стукачів», в т.ч. і серед моїх підлеглих. По-друге, сектор його інтересів набагато ширший за останні події. Мене більше бентежить наша вертикаль. Тут все на порядки серйозніше, із використанням останніх наших розробок у сфері засобів електронного стеження.
– То що тобі дає ця перестраховка? Якщо так все серйозно, вони можуть мультикоптер задіяти.
– Нехай, факт нашої зустрічі не є таємницею для досить широкого кола осіб, а ось зміст нашої розмови – то уже зовсім інша справа. І мікрофона поблизу немає, якщо ти, звісно, «жучка» на собі не приволік, – посміхнувся начпол.
– Та нібито ні. Сьогодні зранку одів свіжовипрані штаненята і новеньку куртку, лише з магазину, – посміхнувся Олекса і жартома поплескав себе долонями по одягу.
– Ну, тоді до справи. Що тебе цікавить, чого ти від мене ще не чув?
– Давай почнемо зі сторони обвинувачення, ми на цю тему взагалі ще не говорили.
– Ми і за моє відомство, у цьому плані, ще не говорили, але даю з прокурора, – вправно парирував начпол. – У мене складається таке враження, що він прикривав банду, але «втемну».
– А можна детальніше? – коротко кинув детектив.
– Будь ласка – я не маю жодної інформації стосовно його особистих контактів із покійником, навіть по телефону. За три останні роки! Розумієш?
– Ні.
– Ну, це просто. Ось ти протягом кількох років поспіль «опікаєш» цілу організацію і за цей час жодного контакту навіть з її очільником, я вже не говорю за рядових членів, і не те що особисто, а і по телефону!
– Я нічим подібним не займаюся.
– Не чіпляйся до слів, краще включи своє логічне мислення і напруж уяву. Це тобі не мізер без прикупу, тут простим розрахунком не обійдешся.
– Мені б їх виключити хоч на трохи, – сумливо посміхнувся детектив, але тут же повернувся до справи. – Гаразд, а ти на сто відсотків упевнений в цьому?
– Ну, на сто не на сто, а на дев’яносто дев’ять і дев’ять у періоді – це вже точно! Якби такі контакти були, то вони не обмежилися б одним дзвінком! Я вже не говорю про особисті зустрічі, які у нашому селі приховати практично неможливо.
– А ти впевнений у тому, що наш колега взагалі прикривав банду Хрестоносця!
– Безсумнівно! За останні пару років він як мінімум тричі «відмазав» ще на початкових стадіях двох його орлів, які займалися збором «податків». Дійшло навіть до того, що востаннє він ризикнув це зробити уже в процесі досудового розслідування!
– І що?
– Я ж тобі кажу – «відмазав»! Подробиці я не знаю, сам розумієш, але справа без участі суду не обійшлася, бо зрештою все владналося. У мене склалося таке враження, що там існував якийсь обхідний канал зв’язку. Єдине, що я допер своїм хлопським розумом, це те, що дії банди координувались якоюсь невідомою особою, яка мала безпосередній вихід на нашого покрівельних справ майстра-однокашника. Цим же каналом текла і фінансова складова взаємовигідних стосунків…
– Тобто ти хочеш сказати, що невідомий нам бос Хрестоносця, з відома чи без відома останнього, мав безпосередній вихід на прокурора району, який прикривав банду дистанційно, не маючи з нею прямих контактів?
– Саме так, тільки не «мав», а і понині має вихід. Інше діло, що завдяки тобі вже опікати нікого. Принаймні поки що…
– Можливо… – задумливо протягнув Олекса. – Тут тобі друже-козаче у формальній логіці важко відмовити, але це лише версія. Точніше одна із версій. Щодо нашого молодшого шкільного товариша у тебе все?
– Так. Тепер щодо моєї професійної вертикалі. Буквально через пару днів після затримання більшої частини банди і перших обшуків, я спиною відчув, що за мною хтось почав стежити. Не буду вдаватися в подробиці, але загальний характер інформації свідчить про те, що коли це професіонали не найвищого рівня, то принаймні обласного. До того ж, мені здається, що обидва важелі знаходяться в одних руках!
– Чому ти так вирішив?
– Дуже синхронно все відбувалося! До того ж було кілька збігів за вельми обмежені проміжки часу. Ну, наприклад, я до оперативного супроводу цієї справи підключив всього кількох своїх підлеглих, у яких упевнений на сто відсотків. Тим не менше, коли оперативно-розшукові дії я координував безпосередньо з прокурором, мене терміново викликали до управління саме у той час. За останній тиждень таке трапилося принаймні двічі. Більш за те, один раз це було навіть у вихідний день! До того ж, питання самі по собі були незначними. Їх можна було вирішити в телефонному режимі.
– Ти гадаєш, що наш місцевий «дах», не будучи в змозі якось самостійно вплинути на перебіг подій, свідомо зливав інформацію, а може навіть просив допомоги, у більш впливового ресурсу – через той же обхідний канал зв’язку?
– Саме так. Я переконаний, що загальне керівництво бандою і координаційний центр знаходяться у одних руках, десь у одному із обласних центрів. Скоріш за все, в місті над морем, але з виходом на столицю, принаймні по моїй лінії.
– Так… Виходить у цій справі гравці набагато серйозніші, аніж я вважав… – протягнув задумливо Олекса.
– Виходить… Це тобі не наша провінція, брате-козаче!. Після твого учорашнього телефонного дзвінка я зміг заснути лише під ранок. Думав, пригадував, порівнював, аналізував… Висновки ти почув своїми вухами. Тепер ти розумієш, чому я не хотів, аби цю інформацію почули інші вуха?
– Так. Ти просто красунчик! А давай на зворотному шляху ми все-таки влаштуємо для тих вух маленьку радіовиставу! – підморгнув детектив.
– Що ти пропонуєш?
– Я пропоную пустити їх іншою дорогою, в обхід, аби мати деякий запас часу і оперативного простору для маневру.
– Гаразд, братику, як скажеш, – начпол усміхнувся своєю відкритою посмішкою, на всі ще цілі-цілісінькі тридцять два зуби, і обоє повернули у напрямку «Волинянки», двигун якої старанно відпрацьовував поставлене перед ним завдання.
– Прекрасна ідея! Я і не думав, що в цей час вода у ставку настільки тепла, – чітко вимовляючи кожне слово, майже продекламував Олекса, коли забрався до салону машини.
– А то! Ми з тобою наступного разу ще і раків наловимо. Отоді уже пива поп’ємо! – в тон йому пробасив начпол. – Так куди ти, кажеш, зібрався далі?
– Навіть і не знаю. Я у цій справі дуже розраховував на тебе, а ти мене прямо засмутив. Зараз напевне поїду на роботу. Буду готувати обґрунтування щодо зупинення провадження, а то і закриття справи, – так же чітко і не швидкуючи говорив слідчий посміхаючись.
Діставшись райвідділу поліції, чоловіки міцно потиснули один одному руки, після чого Олекса сів у своє авто і поїхав у напрямку автотраси. По дорозі він зупинився на узбіччі, набрав свого заступника і велів підготувати всі матеріали по справі Хрестоносця, сказавши, що буде за годину. Після цього відкрив свою електронну скриньку і відправив Мирославу короткого листа: «Відбій, усе поясню потім». Витягнувши зі смартфона акумулятор, детектив дістав із багажника металевий ящик для інструментів, знайшов великий шматок фольги і ретельно замотав у нього знеживлений ґаджет, після чого поклав його всередину і поставив контейнер на попереднє місце.
Діставшись траси, Олекса несподівано повернув кермо праворуч, у бік сусіднього обласного центру, і пришпорив свою конячину. Лише б Микола нікуди не поїхав з міста – крутилася в голові нав’язлива думка.

Уже в місті, чекаючи доки відкриється шлагбаум залізничного переїзду, детектив витяг із «бардачка» невелику добряче потерту коробочку, дістав з неї морально застарілу «Нокію», яка давно чекала свого часу, і підключив акумулятор. Коли той музейний експонат нарешті відгукнувся світлом невеличкого екрану, він набрав номер і став чекати. Десь після десятого сигналу виклику на тому кінці взяли слухавку.
– Алє, на дроті, – ледве почулося з навушника.
– Привіт, бродяго! Ти у місті? – нетерпеливо запитав Олекса.
– А де ж мені бути? – якось сонно пролунав той же чоловічій голос. – У себе, в бункері.
– То постав чайника на багаття, я буду за пів години! – детектив кинув слухавку на сидіння поряд із собою, бо шлагбаум уже відкрили і вервиця щасливців трьома колонами потяглася через залізничну колію.
Проїхати майже все місто у обідні години робочого дня виявилося не так просто. На якихось півтора десятки кілометрів слідчому знадобилося більше години. Притуливши авто біля знайомого будинку, він завернув до невеликого гастроному і взяв дещо перекусити, оскільки із живота долинали такі голосні звуки голодного маршу, що деякі перехожі відверто стали звертати на нього увагу. Принаймні так йому здавалося, а може то були просто молоді жінки, які бачили перед собою ще досить молодого і симпатичного чоловіка, котрий із відчуженим поглядом чимчикував у своїх справах.
Старий друзяка, з яким вони ще студентами кілька років жили в одній кімнаті університетського гуртожитку, зустрів його в халаті не першої свіжості і гумових капцях на босу ногу.
– Вітаю! Яким вітром? – сонно посміхнувся він.
– Тримай обід. Чайник готовий? – відповів прямо з порога Олекса питанням на запитання.
– Уже вдруге закипає, довелося доливати, – вдавано невдоволено пробурмотів Микола і не без цікавості став розпаковувати торбу.
– Де в тебе тут можна руки сполоснути?
– Та тут же на кухні і мий, бо у ванній кран зламався, пару місяців тому довелося перекрити. Ніяк не зберуся поміняти прокладку.
– А що, від гостей нічого не залишається? – пожартував слідчий, аби додати невимушеності дещо прохолодній, як йому здалося, атмосфері.
– А ти у своєму репертуарі, повадки практично не змінилися, – посміхнувся господар.
Протяжний свист пузатого чайника ще часів «перебудови» нагадав обом, що пора обіду настала. Помивши руки, Олекса допоміг другові накрити імпровізований святковий стіл і обоє, не зволікаючи, як у минулі студентські роки, розібралися із добрим шматом смачної шинки, молочним батоном та десятком помідорів і огірків. Доки Микола заварював чай, детектив нарізав тоненькими шматочками апетитну на вигляд бринзу. Поступово надприродний процес боротьби із почуттям голоду сповільнився і набув ознак світської трапези.
– Ну, розкажи, як ти тут? – нарешті перервав мовчанку Олекса, відсьорбуючи із великої, мабуть ще студентської, чашки маленькими ковточками запашний чай.
– Оце ти за десяток років приїхав аби спеціально поцікавитися моїми справами? – щиро посміхнувся високошкольський друг. – Все стабільно. Уже влаштувався на роботу. Тут неподалік від дому, доба через три. На хліб вистачає, вода у крані, – знову не без гумору, але з темними відтінками, продовжував той. – Ти вже нарешті одружився чи приїхав до нас наречену шукати?
– Ні, ще не одружився, мені попередньої спроби з лихвою вистачило, і мета візиту в мене дещо інша, – слідчий вирішив почати з головного. – Мені потрібні твої старі професійні зв’язки.
– Не тягни кота за хвоста, хитрий ти лисе. Що саме тебе цікавить? – з розумінням справи кинув такий же слідчий, але уже у відставці.
– Інформація від оператора мобільного зв’язку стосовно контактів по одному телефонному номеру.
– Так напиши відповідний запит.
– Написав, але відповідь не втішила. Такі дані відсутні у зв’язку із закінчення терміну їх зберігання.
– То чим же я тобі можу допомогти? Дивак ти та й годі!
– Справа у тім, що із запитом я звертався до свого і центрального офісів. У приватній розмові спеціалісти мені пояснили, що це стандартна процедура. Але на місцях трапляється, що своєчасно не встигають почистити ресурси і відповідна інформація може зберігатися ще протягом невизначеного часу. От я і подумав, а чи не завітати до тебе на гостину.
– Ну ти ж знаєш, що я вже більше року не працюю за фахом.
– Знаю, але ж зв’язки могли залишитися.
– Який період тебе цікавить?
– Не менше останніх трьох років.
– Не знаю. По телефону цього не вирішити. Треба самому їхати.
– І не треба по телефону, – посміхнувся Олекса. – Особисто надійніше. Як говорив твій похресник, «Коні п’яні, хлопці запряжені» – процитував він популярного місцевого актора з відомої кінокомедії, який у свій час був об’єктом професійної уваги друга-однокашника.
– Тоді трохи зачекай, – посміхнувся колега у відставці.
Микола швиденько сполоснувся, поголився, одягнувся і менш ніж за годину вони вже прямували до центу міста. Коли Олекса зупинив авто біля сірої п’ятиповерхівки обласного офісу оператора мобільного зв’язку, Микола попросив його зачекати, а сам розтанув під її аркою.
– Сам розумієш, це не той випадок, аби світити службовим посвідченням, – скаламбурив він перед тим, як покинути авто.
Хвилин за п’ятнадцять ексдетектив повернувся із задоволеним виразом обличчя.
– Коли хочеш швидко – давай флешку або компакт-диск, бо там інформації багатенько. В багажнику може не поміститися, якщо друкувати на папері, – пожартував він.
Олекса мовчки дістав із барсетки одну зі своїх флешок, завернув її у папірець зеленувато-сірого відтінку і віддав однокашникові.
– А це навіщо? – здивувався той.
– Для оперативності і надійності, – безапеляційно кинув детектив.
– Ну, гаразд, – буркнув Микола і знову зник під аркою.
Час ішов, а друга не було. Олекса уже став турбуватися, аби щось не пішло не так. Та коли, десь за годину, той повернувся і віддав ЮСБ-накопичувач, тільки полегшено зітхнув.
– Чому так довго? – поцікавився він, ховаючи флешку до нагрудної кишені куртки.
– Розумієш, у найвідповідальніший момент мого знайомця несподівано викликало керівництво. Щось там у них не заладилося. Довелося чекати.
– Може десь посидимо, вип’ємо кави? – запитав Олекса. – Треба ще дещо обмізкувати.
– Можна, – з готовністю відповів Микола. – Я лише вранці змінився, до понеділка абсолютно вільний, – усміхнувся він.
– Вибач, братику, виходить я не дав тобі і відпочити нормально!
– Навпаки, дякую, що своєчасно розбудив! Чотири години мені вистачає з головою. Є така думка, що сон – це різновид латентної смерті, а я хочу ще повноцінно пожити, – посміхнувся друг студентської юності.
Залишивши авто на стоянці, вони поволі пішли старим центром міста, де кілька десятків років тому ходили на «пари», «семінари», до «научки», так тоді студентською мовою прийнято було називати лекції, практичні заняття та університетську наукову бібліотеку, коли готувалися до занять і писали курсові. А ще ходили на прогулянки, бігали на море, на теніс, волейбол чи футбол, водили в кіно своїх дівчат і просто однокурсниць.
– Може тут присядемо? – побачивши на Дерибасівській, біля «Пасажу», майже порожній літній майданчик невеликої кав’ярні, що ще не встигла завершити свій курортний сезон, запитав Олекса. – Тут нам вряд чи хто заважатиме, але береженого і бог береже, – завершив він, знімаючи акумулятор зі своєї «Нокії».
– Не маю жодних заперечень. А я свого мобільника навіть не брав. Останнім часом він мені практично ні до чого, – скрушно посміхнувся Микола, сідаючи до столика навпроти. – Про що ти хотів поговорити ще? – прямо запитав він, коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов за кавою та тістечками.
– Хотів порадитися. Ти тут не один десяток років пропрацював у прокуратурі, може щось підкажеш, – Олекса підняв голову і, оскільки друг мовчки дивився йому прямо у вічі, коротко виклав суть справи, інколи зупиняючись на окремих деталях. – Чомусь інтуїція мені підказує, що слід тягнеться саме сюди, до нашої південної Пальміри.
– Не знаю, чим я тобі можу ще допомогти, але маю надію, що твоя незмінна та вірна супутниця і на цей раз тебе не підвела, – посміхнувся Микола. – Хоча, – раптом він застиг у задумі, – а ти знаєш, хто тоді на суді захищав твого Хрестоносця?
– Ні.
– Боюсь помилитися, але то міг бути наш студентський товариш. Принаймні, мені точно відомо, що Юлій приймав участь у розгляді справи, але кого він захищав конкретно, уже не можу пригадати.
Олекса ніби закляк від несподіванки, а Микола продовжував далі.
– У свій час то була гучна справа. Усі засоби масової інформації смакували подробицями. Там же відбувалася ціла війна, з перестрілками і десятками трупів. Серед них був і онук нашого корінного одесита, знаменитого викладача міжнародного права. Михайла Абрамовича пам’ятаєш?
– Ну, звичайно ж! Цікава була людина і спеціаліст неабиякий, – усміхнувся Олекса.
– Так ось, його внучок працював начальником юридичного управління однієї з тих компаній, які воювали за портові активи. Тоді, правда, про цивілізований ринок зерна мова не ішла, але йому повезло ще менше. Навіть по телебаченню кілька разів показували ті жахіття. Чоловіка, ніби пальму, «посадили» у металеву діжку і залили цементним розчином, а коли він все-таки відмовився, чи не зміг, віддати відповідні документи – опустили на дно морське. Десь у районі Чорноморки. Це вже потім з’ясувалося, після кількох місяців активних пошуків. Мені особисто довелося виїздити на огляд того місця події.
– А ти що…
– Так, – не дочекався закінчення очевидного запитання колега. – Я тоді входив до складу слідчої групи прокуратури області і заступав її керівника. До речі, в її складі був ще один корінний одесит із нашого курсу, Льоня Сигалович. Добрійшої душі людина, а дипломат який! – сумливо посміхнувся Микола, ніби щось пригадуючи. – У ту м’ясорубку попав іще один наш однокурсник, Саша Матвієнко. Пам’ятаєш його?
– Звичайно, ми з ним училися в одній групі, – невесело промовив Олекса, про факт загибелі якого йому було відомо раніше. – Тихий, скромний, порядний. Зірок із неба не знімав, але і ліктями не працював, як дехто… Однак я чув, що він покінчив життя самогубством!
– Зовні воно ніби так і виглядало. Знайшли його тоді випадково. Якась жінка, що жила на околиці райцентру, де Саша працював також слідчим, пішла до лісосмуги, аби дров назбирати, а там він висить… Можеш уявити, відстань од землі до його ніг складала більше п’яти метрів, а ствол акції голий-голісінький і вище людського зросту в кілька разів. Як можна було видряпатися на ту верхотуру голіруч?.
– Ти теж там був?
– Ні, я в той час перебував у відрядженні за межами області. Колега, що оглядав місце події і труп, потім розповідав. До того ж, ніяких пошкоджень ні на руках, ні на ногах Сашка і судово-медичний експерт не виявив. Просто не можу усвідомити, як небіжчик без сторонньої допомоги міг дістатися тієї вишини, аби в петлю самотужки залізти. Хіба що на крилах… І що ще цікаво, саме в той час він розслідував справу стосовно одного із епізодів тієї «війни», а невдовзі після його смерті вона була вилучена обласною прокуратурою і об’єднана в одне провадження з основною, де її потім спіткала доля слідчого.
– Але ж я чув, що справу не закрили і судом було винесено навіть декілька обвинувальних вироків!
– А який із того толк?. – махнув рукою Микола. – До суду попали тільки декілька епізодів, переважно другорядних. На лаву підсудних сіли стрілочники, рядові бойовики. Точніше лише їх незначна частина. Керівники бандформувань опинилися за кордоном. Вони і зараз живі-здорові, спокійно мешкають собі у чебурашці.
– А як же міжнародне право, а Інтерпол, а екстрадиція?. – вихопилося у Олекси.
– Ой, я тебе прошу! Ти можеш пригадати випадок, аби чебурашка видала нам хоча б одного справжнього злочинця? Це тільки ми перед ними завжди навшпиньках, видаємо навіть тих, хто на фронті зі зброєю в руках захищає Україну, ризикуючи власним життям і наражуючи на небезпеку своїх рідних та близьких, – скрушно похитав головою Микола. – Ти сам кілька десятків років варишся у цьому «правовому» пеклі, де правовий садизм уже став своєрідним неписаним законом, так би мовити звичаєвим правом покидьків, які останнім часом називають себе елітою. Чи не пора уже, брате, зняти рожеві окуляри законності і правопорядку? А може ти, вибач за прямоту, просто не бажаєш цього робити? – додав він уже з помітним відтінком злості, до якої домішувалися елементи якоїсь безпомічності.
Олекса мовчав, розуміючи, що друг не чекає його відповіді на свої риторичні питання, настільки вони були схожими за характерами. У іншому випадку вони просто не сиділи б тут разом і не обговорювали ці болючі теми.
– Саме в той період я остаточно усвідомив реальну ціну таким гучним гаслам, як «Чисті руки», «Кришталеве сумління», «Вірність професії», «Перевага інтересів суспільства» тощо, і почав усе частіше зазирати до пляшки… Іншого виходу тоді я не бачив. Час ішов, але зміни відбувалися лише в гіршу сторону. Софія ще кілька років всіма силами намагалася зарадити моєму сповзанню під укіс, та, зрештою, втратила будь-яку надію і вона. Коли донька закінчила школу і поїхала до столиці, аби продовжити навчання далі, вона таки зважилася на крайній крок – залишила нашу малосімейку разом зі мною…
– Вона вийшла заміж удруге? – можливо і недоречно запитав Олекса, аби хоч якось заповнити тяжку паузу.
– Ні. Живе одна. Останні кілька років ми підтримуємо досить теплі, дружні стосунки, але донька до сих пір не покинула ідею помирити нас і відновити нашу сім’ю часів свого дитинства, – стримано посміхнувся Микола.
– Чим скінчилася війна? – спробував повернути розмову у попереднє русло діючий детектив.
– Тим, чим, зазвичай, закінчуються війни. Перемогою однієї сторони і поразкою іншої.
– Кому ж пощастило більше?
– Ти будеш здивований, але переможцем вийшла та сторона, яка втратила найбільше в живій силі. Нею виявилася фірма, одного з бойовиків якої у суді захищав наш Юля, але я підозрюю, що то тільки вершина айсберга. Гадаю, що в дійсності він не тільки займався правовим супроводом так званої фірми-переможниці, але і безпосередньо керував нею чи, принаймні, входив до складу її керівництва. У цій думці я утвердився, коли згодом випадково дізнався, що він є співвласником нового портового терміналу. Та і не тільки терміналу. Наскільки я розумію, він має прямий стосунок до кількох найбільших фірм-зернотрейдерів країни. Зокрема, і до вашого «Нібулону».
Від почутого детектив ледве не зронив філіжанку з кавою. Тільки невелика відстань до поверхні столика забезпечила посудині майже успішне приземлення. Він мовчки дивився на колегу у відставці і рій думок розривав його голову. Цю інформацію потрібно було переварити у спокійній обстановці, а тому Олекса подякував другові за допомогу і, оскільки той категорично відкинув пропозицію зворотної доставки, направився в сторону додому.
– Хочу максимально скористатися неочікуваною можливістю насолодитися прогулянкою старою частиною міста. Я тут не був, напевне, уже більше року, – кинув той на прощання.
Треба буде зупинитися десь за містом, аби дізнатися, як там у відділі, – думав детектив завзято пробираючись через пробки і затори. Так довго «поза зоною» він не перебував давно і уже став побоюватися, аби його не оголосили в розшук. Але це тривало недовго, роздуми з приводу почутого знову майже повністю заволоділи його головою. Виключення складала лише поточна дорожня ситуація. Він не міг ніяк перетравити усе почуте від Миколи стосовно Юлія, а тим більше – повірити у його підозри щодо безпосередньої причетності останнього до своєї справи.
Лише минувши перехрестя з дорогою, яка вела до уже відвіданого сьогодні районного центру, Олекса відшукав на узбіччі зручне місце і зупинився. Вийшов із машини, смачно потягнувся і відкрив капот, а потім багажник. Далі він неспішно дістав валізку з інструментом, витяг свій смартфон і поклав його до внутрішньої кишені своєї куртки. Після цього поставив розкриту валізу біля лівого переднього колеса, а сам сів до салону і увімкнув аварійну сигналізацію. Потайки від сторонніх очей детектив розгорнув фольгу, поставив на місце літієву батарейку і включив телефон. За час перебування «поза зоною» він пропустив кілька десятків різних дзвінків та повідомлень. Переглянувши список, Олекса набрав свого заступника.
– У мене тут подвійна аварія, – мовив він, коли той взяв слухавку. – Фільтр бензонасоса забився та ще і батарейка у телефоні сіла. Довелося спочатку подлубатися під капотом, а потім шукати розетку для підзарядки. Найближча виявилася за кілька кілометрів, у селі…
– Вам чимось допомогти, Олексо Миколайовичу? – долинув стурбований голос Мирослава.
– Дякую. Вже усе гаразд. Якщо немає нічого термінового, зустрінемося завтра на роботі, – спокійно відповів начальник.
– Нічого такого, що не могло б зачекати до завтра. Гарного вечора і спокійної ночі, – почувся уже веселий голос заступника і слідчий, кинувши своє коротке «навзаєм», поклав слухавку.

Проте Олекса не поїхав додому відразу. Йому потрібно було зібратися з думками і спокійно проаналізувати напрацьоване за десяток днів інтенсивної роботи по справі, яка так неочікувано отримала ковток свіжого морського повітря у прибережній таверні. Зокрема, осмислити одержану сьогодні інформацію, а також визначити оптимальні напрямки подальшого руху. Ну, хоча би означити найближчі кроки. Зробити це вдома, а тим паче на роботі, у нього вряд чи вийде. Неодмінно щось завадить. Тому він розвернув свого Росинанта і повільно рушив у зворотному напрямку.
Проїхавши невдовзі пост дорожньої поліції, він підсвідомо завернув ліворуч і через якихось десяток хвилин зупинився у ялиновому гаю. Припаркувавши конячину прямо на обочині, вийшов на вулицю і з великим задоволенням вдихнув на повні груди хвоєво-морського коктейлю, від якого голова пішла обертом. Курортний сезон уже закінчився і настала черга відпочити навколишній природі. Навкруги стояла заспокійлива тиша, тільки шум прибою ледве долинав справа.
Поклавши до кишені свого «бульдога» і замкнувши двері салону, Олекса неспішно попрямував на характерні звуки. Пройшовши не більше сотні метрів, він зупинився на пустому піщаному пляжі, на який набігали уже дещо схолоднілі морські хвилі, сонно перешіптуючись поміж собою. Лише вечірній бриз ніяк не міг заспокоїтися і легенько підштовхував їх до безлюдного берега.
Детектив неспішно пішов крайкою прибою в тому напрямку, де кілька тижнів тому став свідком захоплюючої сцени, наслідками якої займається і нині, намагаючись розгадати фінал усієї п’єси. Незабаром одинокий перехожий наткнувся на колоду, яку очевидно останнім штормом викинуло на берег. Не довго думаючи, він зручно примостився на шматку стовбура невідомого дерева і під шурхіт хвиль повністю полинув у роздуми.
– Що ми маємо на сьогодні? – уже звично почав підводити підсумки внутрішній голос.
– Ми маємо виконавця замаху і двох його підручних, – подумки підтримав своєрідну гру слідчий. – Хоча співучасть останніх у замаху підтверджується поки що лише свідченнями потерпілого, але свої покази той уже підтвердив під час ставок з ними віч-на-віч. На жаль, цього не зміг так же впевнено зробити аляудський рибалка на прізвисько Димедрол, але він і не заперечував, що то могли бути саме вони.
Хоча несподівана зустріч головних дійових осіб п’єси дала новий поштовх для продовження досудового слідства по справі, не менш раптова смерть одного них, практично знівелювала перспективу вийти на замовника, а можливо й організатора, замаху. Останнє обтяжується ще і тим, що після відновлення розслідування, нових доказів причетності до злочину головного кандидата в підозрювані не тільки не добуто, а скоріше навпаки – наслідки проведених оперативно-слідчих дій практично спростовують участь Конкурента у замаху взагалі. Маленька надія залишається на роздруківку даних телефонних перемовин Хрестоносця за той період.
– Якщо не Конкурент, то хто? – не вгавав внутрішній голос.
– Дуже цікаве, а головне своєчасне, запитання, – сумливо посміхнувся Олекса і спрямував погляд у далечінь нічного моря, даючи волю своїм невгамовним думкам.
Розмірковуючи над поставленим запитанням, він відчужено дивився то на водяну скатертину, що поступово розгладжувалася, то на парасолю неба, яку невідомий чарівник став усе густіше прикрашати яскравими блискітками, але думки детектива уперто роїлися все-таки навколо Юлія. У Олексиній голові не поміщалося усе те, що сьогодні він почув від Миколи. Для повної ідилії тут не вистачає лише укритих зеленню лісу гір, увінчаних засніженими вершинами, – раптом подумав він і несподівано для самого себе замугикав під ніс: «Краще гір можуть бути лиш гори…»
А дійсно, що може бути краще за гори? Краще гір можуть бути лише море, ліс і гори в одному місці! Якщо у Конкурента стовідсоткове алібі, то це не виключає наявності іншого чи інших конкурентів, – промайнула навіяна піснею думка. Чому я раніше це залишав поза увагою? – скрушно промовив у нікуди слідчий. – А все так просто! – сам же і відповів на своє запитання.
Терміново потрібно ретельно перебрати оточення потерпілого, аби з’ясувати, у кого ще міг бути мотив для його убивства. В першу чергу треба звернути увагу на інших конкурентів по бізнесу. Що ми знаєм про таких? Практично нічого, окрім того, що вони раніше не попадали в поле зору слідчої групи! Хоча, не зовсім, дехто попадав…
Олекса рвучко підхопився зі свого імпровізованого сідала і бадьоро направився в протилежному напрямку. За якусь годину, прийнявши легкий душ, він із задоволеним виразом обличчя уже засинав у власній постілі. От що значить насолода в кубі – море, ліс і гори! Це на сьогодні була його остання думка, перед тим, як зануритися у море сну.


Частина 4. Син лейтенанта Шмідта

Наступного ранку, по дорозі на роботу, детектив мимоволі зловив себе на думці про те, що курортна зона благодатно впливає на його аналітичні здібності. Треба проситися начальником відділку поліції на косу, посміхнувся він у вуса, уже паркуючи свого Росинанта перед входом до слідчого відділу обласної поліції.
Черговий, віддавши честь як годиться, зустрів начальника вельми демократичним по формі запитанням: «Де це ви вчора пропали, пане полковнику, від обіду ми всі тут вас обшукалися?»
– Добре, що не ошукалися! Розумієш, серденько у мого Росинанта прихопило, довелося штучне дихання робити – посміхнувся Олекса і підморгнув тому. – Цікаво, а хто ж це мене там домагався? – у свою чергу поінтересувався він.
– Та всі, як збожеволіли! Хлопці з групи питали, з обласного управління двічі телефонували, потім навіть сам «генерал», а надвечір – прямо з міністерства!
– Мабуть я був усім потрібен, – знову посміхнувся начальник і пішов до свого кабінету.
Сьогодні другий день поспіль він не проводив оперативку по справі Хрестоносця. Ще вчора дорогою додому і сьогодні з самого ранку детективу кортіло переглянути інформацію стосовно телефонних дзвінків небіжчика, особливо у день замаху на вбивство. Натомість він викликав заступника і передав йому ЮСБ-накопичувач.
– Ось тобі, Мирославе, від мене сюрприз, – сказав він посміхаючись. – Негайно зроби собі копію і поверни флешку назад. До роботи долучи фахівців експертно-криміналістичного відділу обласного управління. Також хай пориються в наших базах, можливо щось цікаве знайдуть. З результатами чекаю уже на вечір, – закінчив Олекса цілком серйозно.
– Зрозумів, буде виконано, – коротко відповів заступник і поспішив до себе. – Щось серйозне вчора трапилось? – запитав він, повернувшись за кілька хвилин і віддавши флешку.
– Ще не впевнений, але є підозра, що космос не дрімає, – загадково посміхнувся детектив. – У вільний від роботи час почитай старину Езопа, а потім поговоримо, – завершив він, притуливши вказівного пальця правої руки до губ, а потім мовчки показавши ним на своє вухо.
– Гаразд, як накажете, – спокійно відреагував Мирослав, красномовно кивнувши при цьому головою. – При першій же нагоді перегляну, я з дитинства небайдужий до історичної літератури.
– Хвилиночку, Мирославе Тарасовичу, – зупинив Олекса заступника нарочито в офіційні формі уже біля дверей. – При відборі експертів, будь ласка, зверніть особливу увагу на відповідний профіль і кваліфікацію фахівців.
– Буде зроблено, пане полковнику, – перед тим, як уже закрити за собою двері промовив слідчий, при цьому знову виразно кивнувши шефові.
Коли під кінець робочого дня заступник нарешті зайшов до кабінету із солідною текою в руці і хотів уже було повідомити про причини свого візиту, Олекса знов таки приклав вказівного пальця до своїх губ.
– А давайте но, капітане, подихаємо свіжим повітрям, а заодно і випалимо по цигарці, – сказав він, підморгнувши.
– Так ви ж нібито кинули, – посміхнувся Мирослав, розвертаючись на вихід.
– З вами тут кинеш, – буркнув Олекса і демонстративно поклав свій телефон на стіл. – А ваша рація де?
– На зарядці, – уже втягнувшись у гру, з розумінням справи відповів підлеглий.
Обоє мовчки спустилися сходами на перший поверх. Черговому начальник сказав, що залишив телефон на зарядці і, в разі чого, вони пішли на перекур, до альтанки.
Вийшовши на вулицю, Олекса махнув рукою Мирославу, аби той слідував за ним, і направився до воріт.
– У кишенях нічого немає? – запитав він у зама, коли той наздогнав його уже на вулиці.
– Ні. Все заряджається, – посміхнувся той. – А куди ми?
– Тут через дорогу недавно нову кав’ярню відкрили. Давай спробуємо, чим там пригощають.
Кава виявилася звичайнісінькою. Роздруківка телефонних дзвінків Хрестоносця цікавою інформацією теж не порадувала. В день замаху він по кілька разів розмовляв з Мамоном і Нокаутом, які йому допомагали у викраденні Бізнесмена і подальшій розправі над ним. Крім того, у різний час небіжчик телефонував іще трьом членам своєї банди. Було в ній також із десяток незнайомих номерів, але повтор був лише один. Тільки з одним абонентом ватажок банди розмовляв двічі до обіду і один раз уже увечері. Причому ранком небіжчик сам телефонував власнику цього номера, перед самим обідом – уже той набирав його, а увечері знову дзвонив Хрестоносець. Цього номера не було ні у матеріалах кримінальної справи, ні в оперативних базах даних обласного управління. Не належав він і жодній особі із відомих зв’язків покійника.
– Завтра займися безпосередньо цим номером, – сказав тихо Олекса, коли вони уже поверталися до відділу. – Лиши все і займайся тільки цим. Кров з носу, а знайди мені ім’я власника цього номеру. І щоб тихо, аби не сполохати. Чомусь мені здається, що це може бути іншим кінцем червоної ниточки, яку Аріадна вручила поки що невідомому нам Тесею…

Пройшло іще декілька днів, але позитивних результатів не було. Потім минув тиждень, два, три… У справі щодо замаху на вбивство практично все зупинилося. Поступово підходили до кінця терміни досудового слідства по виділеним справам стосовно членів банди Хрестоносця. Потрібно було готувати їх відправку до суду для розгляду по суті.
Встановити власника невідомого номера телефону також не вдалося. Спроби зв’язатися з ним так само не мали успіху – абонент був поза межами доступу. Олекса «забив» той номер у пам’ять свого смартфона і час від часу набирав його. Наслідки були аналогічними. Якщо це номер телефону замовника, то скоріше за все він давно навіть «сімку» викинув – зрештою вирішив детектив. Обговоривши ситуацію на останній оперативці, одностайно було підтримано пропозицію про закінчення досудового слідства по виділеним матеріалам стосовно членів банди і направлення їх до суду.

Якось у кінці робочого дня у Олекси задзвонив міський телефон. Дивно, хто б це міг бути, – подумав він. – Він уже кілька місяців не подавав голосу, бо практично всі давно перейшли на мобільні.
Як виявилося, телефонували з чергової частини слідчого ізолятора.
– Це полковник Кондус? – пролунало з динаміка, оскільки детектив одразу ж увімкнув голосний зв’язок, аби мати можливість одночасно продовжувати переглядати документи і простим олівцем робити помітки на полях.
– Так, слухаю вас, – відповів він коротко.
– Тут заарештований Мамон прохає про термінову зустріч із вами. Каже, що хоче повідомити якусь важливу інформацію.
– У нього є слідчий по справі, а до того ж, уже кінець робочого дня. До завтра зачекати не можна? – поцікавився детектив, подивившись на годинника.
– Він говорить, що хоче говорити лише з вами і що завтра може бути пізно, – знову долинуло з динаміка. – Каже, що годину тому слідчий оголосив йому про закінчення розслідування справи.
– Гаразд, спускайте його до слідчої кімнати, я буду хвилин за десять-п’ятнадцять, – кинув Олекса і поклав слухавку.
Здається пахне новою несподіванкою, подумав детектив і хутенько поклав документи до сейфа. Можна було скористатися транспортом чергової частини, але невідомо, скільки триватиме розмова. Тому він скочив на свого Росинанта і подався у бік Лагерного поля, де над крутим берегом Південного Бугу височіла похмура будівля обласного слідчого ізолятора.
По приїду черговий по СІЗО доповів, що арештованого до слідчої кімнати конвоєм уже доставлено і Олекса відразу направився туди, аби не гаяти марно часу.
– Слухаю вас, – привітавшись, без прелюдій розпочав детектив. – Що ви хотів мені повідомити такого, чого не міг сказати слідчому по справі.
– Я знаю, хто замовив убивство Бізнесмена, – теж із головного почав Мамон, – але спочатку у мене до вас є одне прохання.
– Чому про це ви не розповів раніше слідчому? – знову запитав Олекса.
– Чекав на допомогу одного «боса», так його називав наш покійний шеф, – почав Мамон. – У нього великі зв’язки, аж до самої столиці. Коли ж пару годин тому ваш слідак офіційно повідомив мені про закриття справи, стало зрозумілим, що не дочекаюся. А чому вас покликав? Так серед братви ви єдиний у авторитеті. Принаймні з моїм пінкертоном щось рішати – пуста справа, у нього все по букварю.
– Що ж ви від мене хочете? Я теж не можу вийти за межі закону, – скинув здивовано брови догори Олекса.
– При своїх «мокрих» справах я і не збираюся просити вас порушувати закон. Мені все одно вишак ломиться. Є одне прохання особистого характеру. Дайте тільки слово, що виконаєте.
– Якщо це не порушить мої процесуальні чи посадові обов’язки і буде мені під силу – даю слово виконати ваше прохання.
– Гаразд, я вам вірю, а тепер про те, що я хотів вам розповісти. У нашого хрещеного батька, до якого з вашої легкої руки прилипнуло прізвисько «Хрестоносець», як водиться у таких випадках, був свій міцний дах. Імені і прізвища я його не знаю, але він називав нашого благодійника босом або «Батоно». Той йому здорово допоміг ще по першій ходці. Тоді татусеві світила вишка, а отримав він всього червонець. Живе бос десь у Одесі. Окрім курортного бізнесу, має безпосередній стосунок до якогось морпорту. Якого конкретно – не знаю. Татко уперто уникав розмов на цю тему, але з уривків фраз і окремих слів по телефону було зрозуміло, що наш дах має безпосереднє відношення ще і до закупівель зерна та відправки його за кордон морським транспортом.
– Це все? – запитав детектив, коли Мамон зупинився.
– Майже. В той осінній день, коли ми їздили до обласного центру, татко декілька разів розмовляв із «Батоно» по телефону. Вперше – вранці, коли зустріч із потерпілим зірвалася, бо той попав у аварію із-за ожеледиці. Хрестоносець запитував у боса, що нам робити, оскільки на обід була запланована ще одна невелика справа. Як я тоді зрозумів, той і сам толком іще не знав, що робити, бо татко нам сказав, що поки що треба чекати. Десь уже перед обідом «Батоно» зателефонував нашому татусеві сам. Перемовини були зовсім короткими. Шеф лише слухав, а в кінці відповів, що все зрозумів. Потім він набрав потерпілого і домовився з ним про зустріч на другу половину того ж дня. Після дзвінка боса татко спохмурнів а, коли пізніше з’ясувалося, що зустрічі з Бізнесменом треба чекати ще кілька годин, і Нокаут запропонував почекати у пивбарі, він гаркнув, аби не розслаблялися. Тоді шеф так і сказав – диспозиція міняється, будемо мочити клієнта. Увечері, вже по дорозі додому татко знову набрав «Батоно» і сказав буквально, що все зробили надійно, кінці у воду.
– А звідки тобі відомо, що потерпілого замовив саме «Батоно» і що спочатку Хрестоносець не збирався його убивати?
– Так сам же татко напередодні увечері нам і говорив, що завтра їдемо в область, бос велів добре провчити одного типочка, аби той став зговірливішим. А як же в іншому разі, з покійником потім домовлятися чи що? – знизав плечима Мамон.
– А номер телефона «Батоно» ти знаєш?
– Звідки! Я ж говорив, що шеф навіть згадувати про нього боявся, лише у крайніх випадках. Бос для нас був як бог – всі ми знали, що він є і він всемогутній, але особисто його ніхто не бачив, а в присутності татка на цю тему навіть розмов не було.
Тепер зрозуміло, що один із досить активних контактів Хрестоносця, який у телефонній книзі його телефона був позначений як «Бат.», міг належати саме «Батоно». Але ж то зовсім інший номер, навіть другого оператора. Скоріш за все, цей пан – грузинської національності чи хоча б має відповідне коріння. Одначе ні у день замаху, ні у наступний, ні напередодні небіжчик не спілкувався з ним по номеру, зазначеному у його ґаджеті. Звичайно, можливо «невідомий» номер також належить «Батоно», але доказів цьому на сьогодні не знайдено – розмірковував Олекса уже дорогою назад.
Знявши куртку, він по внутрішньому зв’язку запросив заступника, попередньо поцікавившись, який відсоток заряду акумулятора лишився у того в мобільному. Поки той долав шлях у сотню метрів коридорами управління, детектив знеживив і свій ґаджета та поклав його до сейфа.
– У мене до тебе є одне питання непроцесуального характеру, – звернувся він тихо до Мирослава. – В найближчий час потрібно з’їздити на периферію і провести виїмку матеріальних активів. Вилучене треба буде доставити до банку і помістити на зберігання до орендованої скриньки, попередньо офіційно оформивши цю банківську послугу. Детальний план нинішнього місця зберігання древнього скарбу, анкетні дані і адреса матері його малолітнього власника, назва банку та інші деталі містяться ось на цьому вицвілому манускрипті, – закінчив Олекса, поклавши на стіл згорнутий учетверо аркуш паперу формату А4.
– Зрозумів, але маю запитання, – майже прошепотів молодший колега.
– Давай.
– Термін оренди банківської скриньки і джерело орендної плати?
– Ці питання потрібно погодити з матір’ю дитини. Ти головне подумай над надійністю і нейтральністю кандидатури безпосереднього виконавця.
– Все буде зроблено якісно і в найкоротші строки. Є у мене одна така кандидатура. До того ж, у минулому досвідчений працівник банківської системи, посміхнувся Мирослав і розтанув у порожній приймальні.

За вікном давно стемніло. У будівлі відділу поступово стихнули ознаки присутності його мешканців, а Олекса сидів за столом свого кабінету і уважно вдивлявся в екран власного ноутбука, який він також використовував переважно у службових цілях. З боку могло скластися враження, що цей ще досить молодий чоловік медитує, намагаючись очима зробити дірку в моніторі.
Але насправді його думки кружляли десь далеко. По інерції продовжуючи дивитися в комп’ютер, Олекса намагався вирахувати ім’я власника невідомого телефонного номера, з яким тричі спілкувався Хрестоносець у день замаху на вбивство Бізнесмена. Тут без чорної магії явно не обійтися – нарешті дійшов висновку детектив. – Потрібно завтра ж знову пройтися по основним зернотрейдерам півдня і переглянути інформацію щодо власників усіх портів побережжя, які займаються відправкою збіжжя на експорт. А ще – після вихідних треба ще раз їхати до Миколи. Здається, його голова повинна знову стати мені в нагоді – закриваючи кабінет, розмірковував слідчий.
Сьогодні виповнюється рівно два місяці з моменту його пригоди на побережжі – їдучі вечірнім містом, раптом спіймав себе на думці Олекса. – А чому б не відзначити цю подію – несподівано виникла шалена ідея. На світлофорі він відшукав необхідного абонента і натиснув клавішу виклику, але абонент не відповідав. Цього номера немає в пам’яті телефонів Хрестоносця – раптом майнула обнадійлива думка. Невдовзі загорілось зелене світло і детектив відпустив педаль тормоза, уже збираючись перервати виклик, але з динаміка пролунав сонний голос.
– Вибач, мабуть розбудив. Не думав, що ти лягаєш так рано.
– Та де там, навпаки, спасибі тобі, а то прокинувся б серед ночі і до ранку дивився на стелю, рахуючи овець чи, у кращому випадку, зорі на небі, – долинув знайомий голос. – Минулої ночі очей зімкнути не довелось, повертався своїм ходом із відрядження, то вирішив догнатися вдень і не розрахував сили. А ти де?
– Та теж їду з роботи додому.
– То, може, давай прямо до мене. Ми зараз із Валерією на побережжі. Посидимо, поговоримо. Твій номер так і чекає на тебе, уже два місяці.
– Гарна ідея, мабуть скористаюся твоїм запрошенням. Заодно і ювілей відсвяткуємо. Якщо нічого не завадить, буду за годину, – спокійно промовив Олекса і поклав трубку, хоча всередині у нього клекотав Везувій.

За годину детектив без пригод домчав до моря. Охоронець на в’їзді так запопадливо підійняв шлагбаум, що водієві навіть не довелося зайвий раз зупинятися. З усього було видно, що його уже чекали. Поставивши Росинанта неподалік будинку для охорони, Олекса направився до заміського будиночку свого однокашника, в стінах якого спокійно міг розміститися увесь особовий склад очолюваного ним слідчого відділу обласного управління поліції. І це зовсім не свідчить про його малу чисельність – усміхнувся сам до себе детектив.
Тим часом господар цього заміського палацу, відомий на всьому півдні країни, адвокат і бізнесмен Юлій Гачичеладзе, люб’язно вийшов на ґанок, аби особисто зустріти свого університетського товариша і однокурсника.
– Як ти вчасно мене розбудив! – міцно стискаючи руку гостеві, зауважив той.
При цьому Олекса десь підсвідомо відчув у голосі товариша якийсь холодок. У його тембрі з’явилися ледь помітні металеві нотки, яких не було ще пару місяців тому. Для досвідченої людини це могло говорити чи то про занепокоєння, чи то про невдоволення, а може, про те і інше.
Хоча стрілки годинника давно вже перевалили за двадцяту, у вітальні було накрито шикарний стіл на три персони. В центрі стояло декілька пляшок вина, різних кольорів і відтінків. Навколо кілька великих терелів із холодними закусками: нарізки сирів різноманітних сортів, оливи з маслини, квашена капуста з солоними огірочками та помідорами, вишукані м’ясні вироби та риба. Самий великий був наповнений усякими екзотичними фрукти.
– Вибачай Олесю, на більше не мала часу, – бідкалася господиня, запрошуючи до столу. – Можу порізати ще свіжих помідорів та огірків, якщо бажаєш, або дістати солоних грибочків.
– Нічого не потрібно, і цього досить з головою, – посміхнувся Олекса, галантно цілуючи руку дружині товариша. – Це я прошу вибачення за таке несподіване і пізнє вторгнення. На жаль, цього разу квітів прихопити не встиг.
– Не переймайся, – долучився до розмови Юлій. – Валерія уже більше десяти років після вісімнадцятої лише п’є і тільки воду, а я, все одно, без вечірнього чаю не обійшовся би. Так що – до столу і без зайвих сентиментів! Я упевнений, що сьогодні ти ще не вечеряв, – додав господар і став відкорковувати пляшки з напоями.
Чаювання з келихом вина зайняло не більше години. Розмова точилася в основному навколо побутових тем. Говорили за дітей, онуків, у кого вони були. Пригадували епізоди навіть зі студентського минулого. У всякому випадку, за роботу не пролунало ні слова.
Коли Валерія, попередньо вибачившись, пішла відпочивати до себе нагору, Юлій запропонував гостю провести його до апартаментів.
– Я навіть рушника з собою не маю, не те що зміни чистої білизни, – вихопилось у Олекси, коли вони підійшли до будинку для гостей, розташованого за якісь пару десятків метрів од води.
– Не турбуйся, там все є, – посміхнувся Юлій, відкриваючи ключем той же номер, що і два місяці тому. – Я все одно раніше, ніж за пару годин, не засну. Піду прогуляюся берегом. Якщо є бажання – можеш скласти мені компанію, – раптом висловив пропозицію господар.
– Із великим задоволенням подихаю з тобою цим морським нарзаном! Такої нагоди скоро може і не трапитися, – посміхнувся Олекса і, навіть не заходячи до номера, знову запер його двері на ключ.
Обоє поволі пішли на звуки хвиль, а потім Юлій повернув вздовж лінії прибою. Незважаючи на кінець осені, погода для нічної прогулянки була досить комфортною. Йшли мовчки. Очевидно, кожен думав про своє. Детектив навіть не помітив, як невдовзі вони опинилися біля таверни, де в останніх числах вересня він став очевидцем унікальної події, відправлення так званого небесного правосуддя.
– Наробив ти шерхоту, – з якимось ледь уловимим підтекстом нарешті порушив мовчанку Юлій. – Ось уже два місяці на побережжі тільки і розмов про той випадок. За кілька днів твої підлеглі тут усю округу на вуха поставили, – посміхнувся він, намагаючись надати розмові жартівливого відтінку. – Є щось новеньке, адже єдиний фігурант замаху кинув коні прямо у цій забігайлівці? – проявив неабияку обізнаність шкільний товариш.
– Та дещо є, – спробував було ухилитися від прямої відповіді Олекса.
– Нічого собі «дещо»! Лише арештовано до десятка осіб, пів сотні визнано потерпілими. Не знаю, як там у вас, а у нас про це майже пів Одеси говорить, – продовжував Юлій. – Ти став просто героєм нашого часу!
– Я зацінив твої жарти, та якщо ти вже сам почав цю розмову, хочу дещо запитати чи навіть, так би мовити, порадитись з тобою, – Олекса зупинився напроти товариша і останні слова промовив, уважно дивлячись тому прямо у вічі.
– Будь ласка, шановний, чим зможу, – з готовністю відповів Юлій, не відводячи погляду.
Якби хтось спостерігав за цією сценою збоку, у нього могло скластися враження, що присутній на дуелі двох непримиренних суперників, які безкомпромісно схрестили свої шпаги-погляди, хоча ще хвилину тому усе нагадувало милу розмова старих друзів.
Вухо Олекси різонуло оте «шановний», яке, на його переконання, ніяк не відповідало характеру їх стосунків. Він і раніше помічав у Юлія таку манеру. У розпалі напруженої полеміки той вживав цю невизначену форму звернення відносно добре знайомих йому, якщо не сказати більше, осіб. Проте стосовно себе детектив почув це вперше.
– Розумієш, мій дорогий однокашнику, – мовив він максимально спокійно і доброзичливо, – за ці два місяці ми дещо зробили, аби прояснити ситуацію, але стикнулися з певними труднощами, подолати які мені могла би допомогти лише особа, що досконально знає специфіку відповідного процесу, – продовжував він, спеціально напускаючи туману, аби максимально збити з пантелику співбесідника.
– Не зовсім, – відверто, але уже спокійніше, відповів однокашник. – Гадаю, ти не маєш на увазі такий сегмент людської активності, як право, тобто юриспруденцію, – продовжив він, уже майже опанувавши своїми емоціями.
– Звичайно ні. Я уперся в те, що можливість участі у замаху на вбивство головного підозрюваного, конкурента потерпілого по бізнесу, за ці пару місяців розслідування кримінальної справи була виключена на всі сто відсотків.
– Ти ж уже маєш достатньо розуму і досвіду, аби знати, що стовідсотковими величинами може оперувати лише одна особа – Господь Бог, – знову не втримався Юлій.
– Так, – погодився Олекса, – але все-таки не можу не звернути вашу увагу, шановний пане адвокате, на те, що окрім права Всевишнього такої ж позиції дотримується і чинне кримінально-процесуальне законодавство. Зокрема, в частині визначення доказів вини підозрюваного та процедури їх збирання.
– Ну, це зрозуміло, – уже зовсім спокійно кинув той, махнувши рукою. – А інші версії перевірили? Наприклад, на підґрунті особистих стосунків, – перейшов остаточно на звичайну людську мову Юлій.
– Все перевірили, всі версії відпали. На сьогодні лишився тільки корисливий мотив і виключно на професійному ґрунті, тобто конкуренція. Тому, коли було встановлено, що підстав для обвинувачення основного конкурента потерпілого в замаху на життя останнього немає, виникло просте питання – У кого ще може бути такий мотив? Я знаю тебе, як висококваліфікованого адвоката, особливо по цивільним і господарським справам, але подейкують, що останнім часом ти маєш відношення не тільки до курортного, але і до портового та аграрного бізнесу, зокрема до перепродажу збіжжя. Ось я і вирішив звернутися до тебе за допомогою чи консультацією, називай це як знаєш, – зупинився Олекса, ні на мить не перестаючи уважно стежити за виразом обличчя товариша.
Зокрема, коли він заговорив про причетність Юлія до портового та аграрного бізнесу, лице того буквально на кілька секунд дещо спохмурніло, а у очах з’явився ледь помітний хижий блиск.
– Ну, що тобі сказати? – якось вимушено посміхнувся той у світлі місячних променів. – Колись я тобі уже говорив, що курортна справа – то виключно хобі Валерії. Мені лише інколи доводиться допомагати їй, здебільшого організаційно. Що ж стосується портової справи та зернового бізнесу – то це моє, – чітко вимовляючи кожне слово, поволі процідив Юлій, а потім додав, – хобі.
Якусь хвилину вони стояли цілковитій тиші, уважно дивлячись один одному прямо у очі. Це нагадувало гру студентської юності – хто кого передивиться, не кліпаючи.
– До цього часу я особисто потерпілого не знав і не знаю, а тим більше небіжчика і його зграю, – роздратовано додав Юлій і раптом замовк.
Чим довше вони розмовляли, тим більше питань виникало у Олекси. Зокрема, чому Юлій заперечує ту обставину, що знає Хрестоносця, адже він колись приймав участь по справі, де той проходив одним із обвинувачених? Це уже склероз, самовпевненість чи щось інше? Несподівано детектив спіймав себе на думці, що в цій справі замовник одним пострілом міг убити дві, хоча і не надто великі, але досить жирні качки – позбавитися відразу двох конкурентів: одного у прямому сенсі, а іншого відправивши надовго, якщо не назавжди, за ґрати. Курочка по зернятку – пригадалася одна досить відома поговірка.
– Гаразд, а як ти дивишся на версію можливої наявності мотиву на вбивство Бізнесмена у керівництва «Нібулону»? – порушив тишу, що уже надто затягнулася, Олекса.
– Ніяк! Мене ця вся ваша дрібнота взагалі не цікавить, – одразу ж знервовано кинув товариш. – Я б тобі порадив звернути більше уваги на особисті стосунки потерпілого. Особливо на його відносини з жінками. Там можна відшукати достатньо осіб, вмотивованих розібратися з його амурними справами! – Юлій раптом уразив детектива своєю неабиякою обізнаністю.
Хоча останнє дещо проливало світло на наявність у Бізнесмена зброї, що загадково зникла після замаху, але не це здивувало Олексу. Якщо керівництво спільного українсько-американського підприємства, яке є чи не найбільшим виробником сільськогосподарської продукції і провідним експортером зерна у країні, для тебе «дрібнота», то хто ж тоді ти, пане Юлію? – застрягла думка в його голові.
– Гаразд, ти мене переконав, – незважаючи на такі свої роздуми, зовні спокійно промовив детектив. – Пропоную повертатися, а то ми так і до ранку догуляємо, а я хотів би завтра ще в Одесу зганяти.
– Так-так! – спохватився товариш і повернув у зворотному напрямку.
Назад ішли також мовчки, не зупиняючись. Кожен знову думав про своє. Діставшись літньої резиденції Юлія, Олекса побажав господареві доброї ночі і поспішив до люб’язно наданих ним апартаментів, а той, буркнувши щось нерозбірливо у відповідь, поплівся в напрямку свого палацу. По зовнішньому виду шкільного товариша можна було зробити висновок, що засне той не скоро.
Та і у детектива сон як корова язиком злизала, але він пішов у ванну кімнату, поніжився під струменями теплої води і нарешті забрався до ліжка. Не знайшовши за кілька хвилин нічого цікавого на бездоганно вибіленій стелі і зрозумівши, що сон залишив його напризволяще, Олекса дістав свого смартфона і відправив Миколі SMC-ку із запитанням, чи той нікуди не планує зранку. Незабаром той відповів, що Софія запросила на дачу, потрібно допомогти копати грядки. «Можеш долучитися, якщо маєш бажання» – написав однокурсник. «Бажання маю, але з можливістю проблеми! Та і без запрошення якось не дуже... Одним словом, не хочу складати конкуренцію добре відомому тобі персонажу. У тебе є можливість продовжити спілкування електронною поштою?» – закінчив детектив свого мікролиста запитанням і невдовзі отримав у відповідь адресу електронної пошти.
– Я зараз у нашого Юлія. Ти на сто відсотків впевнений, що він тоді приймав участь у справі, одним із обвинувачених по якій проходив Хрестоносець? – відразу ж написав Олекса.
– Звичайно. Тепер можу сказати тобі навіть більше – годину тому я отримав додаткову інформацію, яка може тебе здивувати: саме Юля і захищав твого небіжчика із прибережного шинку. А чому запитуєш? Є сумніви?
Прочитавши повідомлення, Олекса був приголомшений. Кілька хвилин він лежав на ліжку нерухомо, мовчки втупившись у стелю. Як не намагався слідчий опанувати собою і привести до ладу власні думки, що настирливо старалися підняти його черепну коробку, але це йому не вельми вдавалося.
– Наш товариш заперечує навіть своє знайомство з Хрестоносцем, – дещо прийшовши до тями, зрештою написав він. – У тебе є новий телефон із «чистою» сімкою? – поставив нове запитання детектив.
– Сімка чиста є, а телефона зараз мені і одного вистачає, – почав з кінця Микола. – Дивно, на що він розраховує? Він же знає тебе не гірше за мене. Та і лопухнутися Юля не міг. Значить уже прийняв для себе якесь рішення і діє за наміченим планом. Не подобається мені це. Будь обережним. Думаю, він здатен майже на все.
– Гадаєш, з цього боку мені загрожує реальна небезпека?
– Виходячи з того, що ти говориш, практично не сумніваюсь. Сьогодні мені розповіли, що онук професора Нуделя – то сфера його відповідальності.
– Чому ж одразу не дав знати?
– Гадав, що ти уже спиш. Збирався завтра із самого ранку скоординувати наші дії. Я ж не знав, що ти саме гостюєш у ного.
– Зрозумів. Занотуй собі на чисту сімку ці два телефонні номери. Перший – мій, теж чистий. Власник другого – невідомий, але це саме той номер, що тричі засвітився на контакті з Хрестоносцем у день замаху. Правда після нашої останньої зустрічі я забруднив свій чистий номер кількома дзвінками на нього, хоча абонент був поза зоною.
– А що мені робити з «невідомим» номером?
– Спробуй у понеділок по своєму каналу з’ясувати IP-адресу ґаджета, в якому в день замаху знаходилася сімка з тим номером і чи не перетиналася вона, в тому числі до того чи після, з нинішнім апаратом нашого однокурсника.
– Зрозумів. Ти хочеш дізнатися, чи не була та сімка «в гостях» у ґаджета нашого спільного друга…
– Так, це у першу чергу. Все-таки мені не віриться у його причетність, оскільки в апаратурі Хрестоносця ми не знайшли інформації щодо зв’язків із його нинішнім ґаджетом…
– Радше тобі не хочеться в це вірити, оскільки ви майже дружили… До того ж, у нього може бути декілька робочих телефонів одночасно. Та і вряд чи це уже можливо, занадто багато часу минуло, але буду намагатися.
– В разі негативної відповіді на попереднє запитання, мене цікавитиме детальна інформація щодо інших абонентів, із якими контактувала та невідома SІМ-картка, в тому числі IP-адреси телефонів, за максимально можливий проміжок часу, хоча би за три роки. Ну, принаймні з дня замаху.
– Гаразд, спробую. Як тільки щось дізнаюся, напишу або зателефоную. Але ти не розслабляйся. У мене зустрічне питання, в контексті твоєї невіри – Тобі щось відомо про обставини загибелі керівника вашого «Нібулона»?
– Лише інформація з відкритих джерел – вацапська ракета попала в будинок, загинули чоловік і дружина… Наша контора не займалася тією справою, але буквально годину тому це підприємство під несподіваним для мене кутом промайнуло в розмові з Юлею!
– Ти поглянь, щось усі шари сьогодні до однієї лузи… Буквально за кілька годин мені пощастило отримати ще одну цікаву інформацію, яка може тебе безпосередньо заінтересувати. Правда, вона непроцесуального характеру, але джерело для мене досить авторитетне…
– Не тягни.
– Все сходиться на тому, що керівника «Нібулона» замовив наш «таварісч»…
– Не може бути! Це просто війна… Є якісь факти?
– Кому війна, а кому і не дуже… Це інформація від безпосереднього навідника, який входить до близького оточення керівника охорони нашого Юлі. Тоді він виконував його особисту вказівку…
– Ти сам розмовляв з цією людиною?
– Ні, я особисто його не знаю. Але його знає мій добрий знайомий, який пару місяців тому за келихом чаю на власні вуха чув це з вуст розмореного гаряченьким навідника…
– Помилка виключається?
– Я особисто з ними за столом не сидів, але свого знайомого знаю більше десятка років і причин сумніватися в його щирості до цього часу в мене не було. Так що – будь обережний, братику!
Ще раз вибачившись за турботу і побажавши другові солодких снів, Олекса перевірив, чи заперті вхідні двері, залишивши ключ у замку повернутим на пів оберту, вимкнув смартфон і згодом все-таки потонув у хвилях розбурханого моря снів.

Незважаючи на вихідний, детектив прокинувся, як зазвичай, рано. Він дещо відчинив вікно, яке виходило прямо до моря і знову заліз під ковдру, намагаючись сповна насолодитись мелодією морського прибою, що час-від-часу прикрашалася високими нотами у виконанні місцевих чайок. Однак зміст вечірньої розмови з Юлієм не давав йому в повній мірі зосередитися морській медитації. Непомітно до нього підкралося і поступово стало рости відчуття близької розв’язки. Здавалося, що зовсім скоро йому таки випаде нагода поставити логічну крапку в цій драматичній історії, що затягнулася на кілька років.
Через якусь годину Олекса примусив себе зробити ранкову зарядку, пробігся берегом декілька кілометрів і після контрастного душу вийшов на подвір’я, де уже хазяйнувала працьовита Валерія.
– Доброго ранку, пані господине! Чому це ви так рано? – посміхнувся він, нарочито звертаючись на «ви», аби придати розмові урочистості.
– Який там сон! – спересердя махнула та рукою. – Що там у вас сталося? Юлік цілу ніч не спав і мені не давав. То голова у нього розболілася, а на ранок живіт прихопив. Уже годину як поїхав до міста. Сказав, що потрібно терміново показатися лікарю. Тому снідати будемо лише удвох, – завершила вона уже спокійніше.
– Нічого особливого, – знизав плечима Олекса. – Як завжди, робота, погода, жінки, новини…
– Так, останнім часом тут у нас на побережжі новин вистачає, – якось невесело посміхнулася Валерія і запросила детектива до вітальні.
Поснідавши удвох, Олекса знову вирішив прогулятися берегом. Стояла, на диво, комфортна погода. Вітру майже не було і, коли із-за сіруватих небесних копиць визирало лагідне осіннє сонце, можна було навіть наважитись зануритися у воду, аби спробувати залишити на губах солонкуватий присмак моря аж до наступного пляжного сезону. Але сьогодні він вирішив піти у протилежному напрямку від сумнозвісної таверни. Тим паче, що вона уже і не працювала. На пляжі, який тягнувся на кілька кілометрів у різні боки, практично не було нікого і це лише додавало наснаги запізнілому курортнику. У нього була реальна можливість повністю зосередитися на своїх роздумах.
Хоча несподівана Миколина підозра щодо причетності Юлія до справи і почала обростати деякими опосередкованими доказами, але детектив розумів, що того ще замало.
– Що ми на сьогодні маємо? – знову ребром поставило запитання його друге «Я».
– Свідчення Мамона стосовно існування замовника на прізвисько «Батоно», які загалом підтвердив Нокаут, інший учасник замаху. Ці покази певною мірою підкріплюються роздруківкою телефонних дзвінків Хрестоносця.
– Але ж вони обоє ніколи не бачили замовника і достовірно не знають, хто той «Батоно», а тим паче, самі не чули його телефонні перемовини із Хрестоносцем у день замаху. Та навіть якби і знали, потрібні прямі докази, аби суд мав підстави для винесення обвинувального вироку. А кому належить той «невідомий» номер?
– Нажаль, не знаю. І все решта вірно – вимушений був погоджуватися Олекса зі своїм внутрішнім опонентом. – Зараз я не можу розраховувати навіть на «санкцію» суду для проведення обшуків, не те що висунення підозри, – спіткнувся він подумки і сумно посміхнувся. – Ні, треба не тільки міняти вектор пошуку доказів, але іще раз ретельно проаналізувати пройдений шлях. Можливо ми щось пропустили, на щось не звернули належної уваги. Невже у Хрестоносця не залишилось абсолютно нічого, що вивело б слідство на замовника убивства Бізнесмена.
Коли Олекса повернувся з прогулянки, Юлія вдома ще не було, як і інформації про час його можливого повернення. Пославшись на несподіваний дзвінок і необхідність особистої присутності на роботі, детектив також поїхав до міста, наостанок попросивши Валерію не прибирати його апартаменти.
По дорозі він відшукав номер телефону дружини небіжчика і домовився про зустріч на кінець дня. Тепер лише потрібно встигнути зібрати додаткову інформацію стосовно потаємного життя покійника, – думав слідчий, тискаючи на акселератор.
Його коротка нарада в режимі онлайн із учасниками слідчої групи, що займалися безпосередньо Хрестоносцем майже нічого нового не дала. Всі відомі місця, де могли ще залишитися якісь докази по справі, уже були ретельно обшукані. Додаткові особисті спроби детектива за цей короткий час добути інформацію про наявність інших джерел успіхом теж не увінчалися. Тому протягом зустрічі з дружиною небіжчика, що мала невдовзі відбутися у Міському саду, йому нічого не лишалося, як діяти по ситуації. Всю надію він покладав на імпровізацію і власний досвід.
Уже дорогою до парку Олексі раптом пригадалася його розмова з Мамоном у слідчому ізоляторі, коли той злив йому інформацію стосовно «Батоно», виторгувавши можливість забезпечити матеріально дитинство, а можливо і юність, свого позашлюбного малолітнього сина. Той, зокрема, говорив, що у день замаху, після зриву ранкової зустрічі з Бізнесменом, їм довелося чекати кілька годин. Десь по обіді вони заїхали на якусь фірму-склад електронної техніки і разом з Нокаутом чекали на Хрестоносця більше години в машині. Коли той повернувся, в руках у нього був великий пакет з різною електронікою, серед якої були новенькі ноутбук та два айфонами. Уже дорогою додому небіжчик відкривав коробки з телефонами і намагався переставити туди «сімки» зі своїх старих ґаджетів, але у нього щось не виходило.
Тоді він не звернув уваги на ці подробиці, оскільки його у першу чергу цікавили старі телефони ватажка банди. Саме одним із них той тричі протягом доби спілкувався із власником «невідомого» номера. З головою занурившись у ці спогади, слідчий ледве не розминувся із вдовою.
– Вибачте, що відволікаю у вихідний день, але виникли нові обставини, – загадково і не зовсім зрозуміло навіть для самого себе почав Олекса, привітавшись із жінкою.
– Нічого страшного, не переймайтеся. Я у цей час все одно гуляю в саду. Так що ваше прохання про зустріч практично не вплинуло на мої плани, – спокійно повела та розмову. – То про що ви хотіли сьогодні від мене дізнатися?
– Справа в тому, що під час минулої зустрічі я просив вас перелічити всі місця перебування вашого чоловіка, де він міг би залишити свої речі, які можуть мати значення для розслідування справи, – почав здалеку детектив. – Нині з’ясувалися певні обставини, які дають мені підстави думати, що ви тоді була не до кінця відвертою зі мною.
– Вибачте, але допит відбувся наступного дня після похорону. Тоді я ще не встигла оговтатися від несподіваної смерті чоловіка і перебувала під свіжими враженнями пережитого. Погодьтеся, важко зосередитися і не пропустити жодної деталі в такій ситуації.
– Я вас розумію, а тому і прошу зараз виправити деякі невеликі недоліки.
– Чесно кажучи, мені важко щось додати. Здається, я розповіла все, що знала і не розумію, чим іще можу бути корисною для органів слідства.
– А щодо його вживаної електронної техніки… – якось загадково-невизначено почав було детектив. – Розумієте, покійному чоловікові ви вже ні допомогти, ні нашкодити не зможете, а от собі…
– Якщо ви маєте на увазі той допотопний ноутбук і два старі смартфони, які я без його відому десь рік тому віддала своєму синові від першого шлюбу, то у мене це просто вилетіло із голови, – відразу спохватилася вдова якось знічено. – Але назвати те барахло електронною технікою язик не повертається…
– Де живе ваш син? – не витримав Олекса, не даючи вдові знову оговтатися.
– У селі, за містом. Півтора десятки кілометрів на північ.
– Ми можемо туди зараз поїхати?
– Що, прямо зараз? – ще більше знітилася жінка. – Не знаю… Потрібно з’ясувати, чи син вдома. Можна йому зателефонувати?
– Так, але нічого не говоріть ні про мене, ні електронну апаратуру, – суворо попередив детектив.
Виявилося, що син поїхав до товариша в сусіднє село і пообіцяв бути десь за годину. За півгодини Олекса знайшов слідчого з двома понятими і на автомобілі чергової частини слідчого відділу вони виїхали у північному напрямку.

Стара сільська хата була замкнена на приблизно такого ж віку навісний замок. Чекати довелося недовго. Через кілька хвилин на облупленому мотоциклі, який з виду був ровесником їм обом, приторохкотів синок. Очевидно він був десь на святі. Про це свідчила його не зовсім впевнена хода і характерний запах, що долинав при наближенні. Побачивши у себе на подвір’ї поліцейську машину, молодий чоловік хотів було повернути назад, але Олекса вчасно зупинив його.
– Не потрібно робити ще більших дурниць, – промовив він твердим голосом, міцно взявши молодого чоловіка за руку, вище ліктя. – Нас не цікавлять ні документи на ваш крутий раритетний мотобайк, ні марка напою, яким ви перед цим смакував, а тому раджу вести себе виважено і максимально співпрацювати з представниками закону.
– Все зрозумів. Я готовий відповісти на всі ваші запитання, – не зовсім чітко, але досить впевнено промовив той.
– Де ноутбук і два смартфони вітчима, що тобі віддала мати рік тому? – конкретно поставив питання детектив.
– Зараз покажу, пішли, – той уже спокійно дістав із кишені ключа, відпер ним замок і відчинив вхідні двері. – Прошу, – спробував було продемонструвати свою галантність сільський інтелігент, але в поклоні утратив рівновагу і ледве не дістав носом землі.
– Дякую, лише після вас, – ґречно парирував слідчий, одночасно встигнувши знову притримати того за руку.
Увійшовши до свого помешкання, яке більше нагадувало комору чи занедбаний колгоспний склад, господар у купі різного роду радіо-, теле- та іншої побутової апаратури, гора якої височіла в кутку кімнати, прямо на полу, невдовзі відшукав сріблястий ноутбук непершої свіжості і подібного вигляду два смартфони.
– Ось усе, що мені дісталося від татуся, – саркастично промовив він і одверто подивився на матір. – Що і за це його жаба давить? – так же ядуче запитав у неї.
– Уже задавила! – кинула та коротко і пішла надвір.
– Це все? – запитав детектив, – оглядаючи видану апаратуру.
– Ні, не зовсім, – уже спокійніше відповів пасинок, – «вінчестер» у ноуті поміняв, пам’яті на «танчики» не вистачало. Але те майже не допомогло і я його викинув.
– А де старий жорсткий диск? – не змігши до кінця вгамувати тривогу в голосі, відразу ж поцікавився Олекса.
– Повинен бути десь тут, у купі, – махнув рукою молодий чоловік. – Я, зазвичай, нічого не викидаю. Може ще пригодитися, посміхнувся він і, опустившись на коліна, став уважно перебирати свої електронні скарби.
Олекса мовчки спостерігав за кожним його рухом і молив небесне правосуддя, аби можливий речовий доказ таки знайшовся. Коли уже більша частина мотлоху була перебрана і надії на позитивні наслідки стали танути з кожною хвилиною, несподівано пролунав задоволений вигук господаря.
– Ось він! – простягнув Олексі невеликий темний предмет прямокутної форми сільський електронік.
– Слава богу! – не втримався той од радості. – А що з телефонами? – запитав уже виваженіше слідчий, намагаючись дещо реабілітуватися за попередню нестриманість.
– Не знаю. Вони, вочевидь, привезені із-за «бугра» уже беушними, акумулятори своє відпрацювали. У нас такими не торгують – мені легше було нові китайські купити, ніж їх до ума доводити. Правда, техніка якісна, хоча уже і морально застаріла, – підбив підсумок пасинок.
– Нічого більше від вітчима не залишилося? – про всяк випадок, після оформлення протоколу виїмки запитав наостанок Олекса і, отримавши негативну відповідь, дав групі команду на відправку.
Дорогою назад, він зателефонував завідувачу експертно-криміналістичним відділом. Той, на диво, відгукнувся досить швидко.
– Я як відчував, що ти зателефонуєш, – замість привітання почулося зі слухавки. – Спочатку хотів не брати цього руйнівника нервової системи з собою на прогулянку, а потім у останню мить передумав. Згадав за твої потріпані нерви і передумав, – уже відверто насміхався старий товариш.
– Вибач, Ярославе Васильовичу, ти ж знаєш, яка у мене запара.
– Що на цей раз?
– Жорсткий диск ноутбука пенсійного віку і два старих імпортних смартфони з мертвими батареями. Мені з цього металобрухту інформація конче потрібна.
– Це лише Ігор Іванович може тобі допомогти, а він вчора збирався на рибалку. Якщо клюватиме, то буде тільки завтра надвечір. Сам розумієш, раніше понеділка нічого не вийде.
– Яка рибалка у такий час? Літня закінчилася, а зимова ще не почалася! – не витримав слідчий. – А може все-таки є якийсь вихід?
– Вихід завжди є, навіть якщо тебе з’їли, – пролунало жартівливо з динаміка, – і навіть два, але у цьому випадку я б не радив, можуть запороти і зовсім утратити інформацію, – уже серйозно продовжив завідувач ЕКВ. – Зачекай трохи, зараз перетелефоную, – буркнув він і зв’язок обірвався.
Коли поліцейська автомашина уже майже дісталася слідчого відділу, у Олекси задзвенів мобільний. Хтось невідомий намагався дістати детектива. Пам’ятаючи пораду друга, дещо повагавшись, той таки взяв трубку.
– Це полковник Ясен? – пролунав незнайомий голос.
– А ви хто? – в непритаманній йому з недавніх пір манері відповів слідчий.
– Я – лейтенант Листоноша, – знову долинув із трубки той же незнайомий голос. – Ярослав Васильович сказав, що вам потрібна термінова допомога, а в мене все одно рибалка зірвалася.
– Так, дійсно, мені терміново потрібна допомога, – повеселішав детектив. – Не міг би ви під’їхати прямо зараз до нас у відділ?
– Гаразд, буду протягом години, – чітко відповів лейтенант з таким незвичним прізвищем.
За неповну годину Олекса встиг не лише перекусити, але і переговорити з керівником служби зовнішнього спостереження. Начальник «сповиди» пообіцяв не пізніше завтрашнього ранку взяти фігуранта в розробку.
– І навіщо так гарячкувати? Ти ж сам говориш, що поїхав із дому ще вранці в невідомому напрямку. Де ми сьогодні його шукатимемо в мільйонному, та ще і не своєму, місті? А завтра – зовсім інша справа! Мої хлопці, так би мовити, прямо з постельки і під білі рученьки, – спокійно викладав той свої неспростовні аргументи.
– Гаразд, але підбери кращих. Це досвідчена особа і птаха високого польоту. До того ж, сам розумієш, не факт, що підозра обов’язково підтвердиться, – погоджуючись із доводами колеги, перелічив Олекса уже свої.
Ледве він встиг закінчити, як на порозі виріс стрункий симпатичний молодий чоловік із відкрито-дивакуватою посмішкою до самих вух. Зазвичай така зовнішність притаманна фотографам, літньої пори подорожуючим південними пляжами у пошуках заробітку, і найуспішнішим представникам мережевого бізнесу. В руці той тримав статечних розмірів валізу, яка виглядала років на сто старше за свого власника.
– Дозвольте, пане полковнику, – привітався він досить невимушено і у Олекси виникли певні сумніви стосовно мети такого пізнього візиту цього персонажа.
– Ви, часом, не зі «Старофлотських казарм»? – поцікавився він у відповідь.
– Не зрозумів, – посмішка веселуна поступово сповзла йому на підборіддя, а потім і взагалі упала десь під ноги. – Мене прислав Ярослав Васильович. Я лейтенант Листоноша… – уже зовсім непевним, майже тремтячим голосом пробелькотав власник антикварної валізи.
– Вибачте, я прийняв вас за одного співробітника обласного краєзнавчого музею. Ті мистецтвознавці ніяк не сподобляться закінчити експертизу по справі з контрабандою історичних цінностей, – уже привітно посміхнувся Олекса і це якось повернуло молодого співробітника експертно-криміналістичного відділу майже до попереднього стану. – Що вам потрібно для роботи?
– Стіл, стілець, електрична розетка та, бажано, тихе приміщення, – знову чітко відповідав той і це дещо заспокоїло детектива.
Він вийшов до приймальні і рукою показав на місце секретарки, яка уже другий тиждень перебувала у плановій відпустці.
– Це місце вас задовольнить? – запитав уже зовсім серйозно.
– Так, – як постріл пролунало у відповідь і слідчий остаточно зрозумів, що має справу із професіоналом.
Детально ввівши експерта до курсу справи і надавши у його розпорядження приміщення приймальні на найближчі півтори доби, Олекса дорогою зробив відповідні розпорядження черговому по відділу і знову осідлав свого Росинанта. Незважаючи на те, що до півночі залишалося менше години, він вирішив повертатися на побережжя, аби не образити гостинних господарів своєю відсутністю удруге поспіль.
Дорога була зовсім порожньою. За весь час йому назустріч проїхало всього кілька легковиків. Добре, що він залишив експертові свою електронну адресу. На випадок відсутності мобільного зв’язку в нього буде можливість терміново зв’язатися з ним у разі позитивного результату чи іншої нагальної потреби.
А позитивний результат детективу зараз був потрібен не менше за повітря. Він тішив себе надією, що цьому веселому юнакові таки вдасться оживити старі ґаджети Хрестоносця і витягти з них якусь інформацію, що проллє світло на події дворічної давнини та надасть можливість нарешті встановити замовника. Хоча й інформація стосовно прив’язки невідомого телефонного номера до конкретної IP-адреси теж давала реальні перспективи вийти на нього, але Микола зможе спробувати дістати її лише післязавтра. До того ж, як любив говорити його армійський старшина – кашу маслом не зіпсуєш.
Проте інтуїція підказувала Олексі, що понеділка чекати не доведеться, щось повинно трапитися раніше, і більш за все, його бентежила поведінка Юлія. Таким напруженим він його не пам’ятає. Здавалося, якийсь невеличкий поштовх може привести до несподіваних наслідків, а може і до розв’язки.
Уже на під’їзді до повороту на косу на великій швидкості пронеслось ще одне зустрічне авто. Щось було знайоме в його зовнішньому виді, як і у обрисах самого водія, якого в момент роз’їзду на секунду вихопив із темряви ліхтар дорожнього освітлення. Повернувши за постом дорожньої поліції ліворуч, Олекса неспішно поїхав у напрямку курортної зони, намагаючись пригадати, на кого схожий водій того такого знайомого на вигляд легковика.
Так це ж був він! – невдовзі ледве не скрикнув од несподіванки детектив і підсвідомо натиснув на гальмо. Раптом потужний удар відкинув його назад, буквально втиснувши у спинку сидіння. Якби в цей час його нога не залишалася на педалі тормоза, то Росинант мабуть прямо з місця рвонувся галопом уперед, настільки сильно йому в’їхали в круп.
Олекса інстинктивно вихопив зброю із кобури, так же автоматично знявши її із запобіжника, і відстібнув пасок безпеки. Невже почалося? – промайнула думка.
– Вибач, друже, а я уже почав хвилюватися, куди це ти так несподівано подівся, – раптом долинув знайомий голос через привідкрите шкло дверей і у відблисках ліхтаря посту ДАІ детектив упізнав Юлія.
– Довелося терміново їхати у справах, – непомітно сховавши пістолета до правої кишені штанів і відкриваючи двері, з безтурботною на вигляд посмішкою промовив Олекса. – А ти звідки взявся? – в свою чергу поцікавився він, красномовно спрямувавши свій погляд у те місце, де у гарячому поцілунку злилися морда Юлієвого «Лексуса» останньої моделі та багажник його «Опеля» передпенсійного віку.
– Та ось, спішу з роботи додому, – ніяково розвів руками товариш. – Валерія вже утретє телефонувала, вечеря холоне, а тут ще і світло у авто раптом зникло… – продовжував нести якусь дичину той.
Детектив уважно подивився на «Лексуса», але нікого всередині салону не помітив. Потім неспішно глянув на годинника, прокручуючи в голові можливі варіанти подальшого розвитку подій. Хронометр сповіщав, що минула уже майже година, як субота передала повноваження неділі. Таким стурбованим Юлія він ще не бачив. Мабуть уже здають нерви, – подумав Олекса. – Лише цим можна пояснити попередні грубі помилки досвідченого адвоката. Зокрема, заперечення факту знайомства з Хрестоносцем, якого він раніше захищав у суді особисто. Що там уже говорити про «відмову» системи освітлення у новому японському авто преміум класу чи вечерю після опівночі для людини, яка регулярно контролює свою вагу і кров’яний тиск. Тут уже очевидний перебір…
Та серце товариша юності все ще відмовлялося остаточно повірити у те, що саме Юля є тією особою, яку його господар безуспішно намагається знайти останні два роки. Але зараз то було не головне, тим паче, що для мозку слідчого-професіонала однієї віри було замало – йому потрібні були неспростовні докази.
– То що, будемо викликати представників дорожньої поліції, – Олекса демонстративно повернувся у бік будівлі посту ДАІ, відстань до якого складала не більше пари сотень метрів, – чи самі оформимо європротокол із нагоди дорожньо-транспортної пригоди? – з серйозним виглядом спокійно запитав він, зробивши вигляд, що не звернув уваги на феєрверк безглуздя з боку однокашника.
– Не сміши мене, друже, – махнув рукою той. – Всі протоколи оформимо за столом у дружній атмосфері і скріпимо кров’ю… Христа. Поїхали, я за тобою.
Олекса мовчки сів за кермо і запустив двигун. Несподівано загорілися і негайно потухли фари «Лексуса». Нервова система дала черговий збій, – подумав детектив і повільно рушив уперед, прокладаючи в пітьмі досить потужним світлом фар своєї конячини дорогу новенькому чотириколісному брату по цеху з добре пом’ятим писком.
Поставивши автомашини біля будівлі охорони, друзі направилися до господи, де у передпокої горіло світло. Зробивши кілька кроків, Олекса несподівано зупинився.
– От дірява голова! Вибач, телефон у авто забув, – кинув навздогін він товаришеві. – Я хутко!
– Гаразд, доганяй! – не зупиняючись, відповів той і попрямував на світло.
Відкривши передні пасажирські двері, детектив дістав із «бардачка» щось схоже на велику запальничку, поклав його до кишені штанів і наздогнав господаря вже на порозі будинку. У вітальні на них чекав щедро накритий стіл, але Валерії поблизу не було.
Друзі не стали турбувати господиню. Без зайвих затримок вони сіли до столу і добре закусили, неспішно обговорюючи різні незначні питання. Самим резонансним із них можна було визнати – Що це, пізня вечеря чи ранній сніданок? При цьому, кожен у проміжках думав про щось своє. Олекса, зокрема, намагався спрогнозувати можливі варіанти поведінки господаря, спираючись на події останньої доби. На рівні відчуттів він не міг погодитися з Миколиною версією.
– Пропоную започаткувати новий формат для подібних випадків застілля – «Нічник», – веселим тоном проголосив детектив, коли вони за пару годин по півночі закінчили чаювання і на пропозицію Юлія вийшли на вулицю аби подихати свіжим повітрям. Тим паче, що в процесі чайної церемонії господар несподівано відкоркував свіжу велику пляшку «чивасика» двадцятип’ятирічної витримки і за якусь годину в ній залишилося не більше третини.
Олекса не міг пригадати випадку, коли б той вживав спиртне в такій кількості раніше, а тим більше у такий час.
– А давай но влаштуємо морську прогулянку, – дивлячись знову прямо у вічі, раптом запропонував Юлій і через кілька секунд додав, – хочу показати тобі дещо, чого ти ще у своєму житті не бачив.
– Не заперечую, – не відвернувши погляду, спокійно відповів Олекса, але подумки продовжив – все йде до того, що ця гра стрімко переходить до ендшпілю.
– Тоді зачекай трохи. Я візьму ключі, – сказав Юлій і повернувся до будинку.
За кілька хвилин Юлій мовчки повернувся і пішов до невеликого причалу, до якого було пришвартовано козирного гумового човна з мотором. Детектив звернув увагу на те, що товариш устиг перевдягнутися в камуфляжні куртку і штани, але не надав цьому особливого значення. Мабуть не хоче замастити свій дорогий костюм – перше, що спало йому на думку. Двигун запустився з першої спроби і, коли Олекса зайняв місце на носі плавзасобу, товариш направив суденце до досить великої моторної яхти, що стояла на якорі за пару сотень метрів від берега. «Валерія» – великими гарними літерами було виведено на носі та кормі, до якої вони і причалили.
Незважаючи на такий пізній, а радше уже ранній, час, їх зустрів якийсь кремезний чолов’яга. Очевидно це був черговий по судну, а може і сам капітан. Коли товариші піднялися на палубу, Юлій щось неголосно сказав останньому і той сів у човен та направився до берега.
– Прошу за мною, на капітанський місток, – якось невесело посміхнувся власник цієї морської красуні і пішов першим.
Олекса упевненим кроком мовчки почимчикував за ним, незважаючи значну хвилю і досить високу міцність та об’єм випитого перед цим «чаю». Рубка виявилася порожньою. Раніше йому не доводилося бувати на борту маломірних суден такого класу. Він навіть не намагався уявити, скільки може коштувати така розкіш. У ці хвилини детектива більше цікавило питання подальшого сценарію такого стрімкого і несподіваного розвитку подій. Він був упевнений лише в одному – Юлій, який випив не менше, уже прийняв для себе якесь рішення і ця шахова партія закінчиться протягом найближчої години, максимум кількох.
– Пам’ятаєш «Сім подорожей Синдбада-мореплавця» із «Тисячі і однієї ночі»? – несподівано запитав той, упевнено стаючи до штурвалу.
Легким порухом пуки і невимушеним доторком великого пальця до невеликої червоної кнопки, він запустив серце цієї морської красуні. Про це Олекса здогадався по ледь відчутній вібрації, що полинула десь із глибини судна. За дотиком того ж таки пальця, але уже до іншої клавіші, яхта вибрала обидва якорі і повільно рушила в протилежному від берега напрямку, поступово роблячи півколо і збільшуючи хід.
– Так, звичайно, в дитинстві ми, мабуть, всі захоплювалися його морськими подорожами та неймовірними пригодами, – нарешті відповів Олекса, який зупинився за пару кроків позаду товариша і уважно слідкував за його маніпуляціями. – А ще я пам’ятаю Олександра Дюма і одного із найяскравіших героїв його творів – графа Монте-Крісто, шановний батоно, – спокійно додав він.
Від несподіванки Юлій ледве не випустив штурвал і мимоволі повернув голову. Одначе за мить він опанував собою. Коротке здивування на його обличчі змінила машкара милої посмішки. Капітан зробив вигляд, що не почув останнього слова.
– Так, мій любий друже. Я теж дуже добре пам’ятаю Олександра Дюма молодшого, – зробивши наголос на останньому слові, Юлій посміхнувся і, ступивши пару кроків назустріч, взяв Олексу за плечі, немов хотів краще того роздивитися. – У свій час я особливо захоплювався графом Монте Крісто, пане полковнику.
Зараз він почувався напрочуд упевнено. Принаймні так це виглядало зовні. В той же час, згадка про «пана полковника» могла свідчити, що насправді оте його «батоно», не лишилося поза увагою однокашника. Одначе це ще не сто відсотків – уперто крутилася думка в голові слідчого.
– Вибач, а ти не хочеш повернутися до штурвалу? – натомість озвучив інше запитання гість. – А то купальний сезон уже скінчився, – спробував він дещо зняти напругу.
– Не турбуйся. Автопілот свою роботу знає добре. Шансів на помилку у нього значно менше, ніж у людини, – заспокоїв його Юлій, але все ж випустив плечі товариша із досить міцних своїх рук і підійшов до одного із панорамних вікон рубки.
Яхта середнім ходом упевнено йшла уздовж берега в північному напрямку, на відстані не більше кабельтова. Праворуч на небі висів яскравий, майже повний, Місяць і срібляста доріжка поверхнею моря пролягла від капітанського містка аж до самого горизонту.
– Я все добре пам’ятаю, мій любий друже, – порушив майже ідеальну тишу капітан. – Більше того, навіть хочу запропонувати тобі стати безпосереднім учасником однієї із подібних пригод, аби переконатися самому, що в житті кожного може бути місце для казки. Чи в кожній казці може бути місце для будь-якої людини, – спробував надати розмові дещо жартівливої окраси він.
– Так, дивлячись на цю розкіш, я починаю вірити, що казки існують і нині, але в них вистачає місця далеко не всім, – промовив Олекса серйозним тоном.
– «Jedem das seine» – пам’ятаєш це гасло, друже? – тон господаря дещо змінився. В ньому знову стали відлунювати легенькі нотки металу.
– Добре пам’ятаю, – спокійно відповів детектив, – але не тільки у вигляді нацистського кітчу над воротами концентраційного табору «Бухенвальд», а ще і у авторському розумінні суті того вислову. Зокрема, за древньогрецьким мислителем Платоном, справедливість існує лише за умови, «якщо будь-хто робить своє і не втручається у справи інших». Гадаю, ти знайомий із його працею «Держава», – завершив свій короткий історичний екскурс Олекса.
Раптом яхта стала уповільнювати хід і детектив звернув увагу, що вони наближаються до якоїсь скелі.
– Не турбуйся, все під контролем, – упевнено кинув Юлій, помітивши сліди занепокоєння на обличчі гостя. – Знайомий, читав, пам’ятаю, – продовжував відповідати він на поставлені запитання. – А ще я добре пам’ятаю – Платон мені друг, але істина дорожча! – кинув уже на закінчення і якось загадково посміхнувся.
– Куди ти мене привіз? – запитав Олекса, зрозумівши, що зіткнення яхти зі скелею не буде, принаймні в цю мить, і дещо заспокоївшись.
– До острова Буяна, в царство древнього Салтана, – знову перейшов на жартівливий тон однокашник. – Іди за мною і все побачиш на власні очі.
Коли вони спустилися на нижню палубу і підійшли до борту, яхта уже практично закінчувала швартування до невеликого причалу, що був облаштований із протилежного від берега боку острова. Оскільки Місяць заховався за щільну пелену хмаровиння, а до вранішнього світла ще лишалося досить часу, детектив не міг напевне визначитися з їх місцем перебування. Судячи по невеликій тривалості переходу, це міг бути лише острів Березань – думав він. – До Зміїного вони навіть на повнім ходу за цей час не змогли би дісталися.
Зійшовши на берег і побачивши неподалік на фоні неба характерні обриси легендарного фейку часів своєї юності – пам’ятника лейтенанту Шмідту, Олекса остаточно зрозумів, що не помилився. Після закінчення першого курсу вони обоє входили до складу невеликого студентського будівельного загону, завданням якого було спорудження цього «шедевра» дизайну часів Радянського союзу.
– Чого ти зупинився, – почув він голос Юлія попереду. – Я привіз тебе сюди не для того, аби милуватися цим витвором наших рук і віддаватися спогадам далекої юності. Топай хутчіш за мною! – гукнув він.
Наздогнавши однокурсника, який ліхтариком айфона підсвічував собі шлях, Олекса пішов слідом. Невдовзі вони дісталися одного зі старих артилерійських казематів, побудованих іще за часів царської імперії. Повільно спустилися донизу, пройшли якимось довгим і тісним лабіринтом із заростів, але, зрештою, опинилися перед масивними, досить великих розмірів, металевими дверима, що ховалися в густих кущах бузини, глоду та шипшини.
Олекса увімкнув ліхтаря і свого смартфона, аби не подерти штани, оскільки інших з собою у нього не було. У променях свого ґаджета він помітив, що двері, хоча і нагадували стиль часів позаминулого сторіччя, але були зроблені не пізніше кінця другого-початку третього тисячоліття від Різдва Христова. Принаймні жодних слідів іржі чи подряпин від уламків снарядів на їх поверхні видно не було.
Не інакше, як за допомогою чарівної палички, яка вочевидь зберігалася в кишені Синдбада-одесита, зазначена конструкція без жодного звуку плавно подалася в сторону і перед ними відкрилася темна паща входу до підземелля.
– Невже це і є та сама печера скарбів? – спробував пожартувати Олекса.
– Щось на кшталт того, – відповів Юлій у тому ж дусі і рішуче ступив усередину першим.
Детективу нічого не залишалося, як наслідувати приклад останнього, тим паче, що розвиток подій усе більше і більше цікавив уже і його самого.
Хід був такої величини, що в деяких місцях потрібно було рухатися переважно боком або зігнувшись. Так поволі вони просувались не менше десятка хвилин, після чого наткнулися ще на одні двері, але значно менших розмірів. Внаслідок майже непомітних маніпуляцій екскурсовода, рука якого на якусь хвильку опустилася до кишені куртки, що за кольором практично зливалася з навколишнім середовищем, вхід відчинився таким же чарівним способом.
Процедура повторилася – Юлій увійшов першим, а Олекса за ним. При цьому, останній помітив, що на відміну від перших дверей, ці були значно меншими і закрилися за ним із якимось хоча й неголосним, але досить неприємним звуком, схожим на скрегіт. Також він звернув увагу на ту обставину, що весь час тунель ішов донизу під доволі гострим кутом. Складалося таке враження, що вони поступово спускаються углиб підземелля.
– Надійна могилка, – спробував було пожартувати детектив, хоча залишки хмелю у нього розвіялися остаточно ще перед першими дверима, – і саме цікаве, що в разі нештатної ситуації знайдуть не скоро, – сказав він уже без жодної ноти гумору.
– Не переймайся, школярику, – почув він попереду голос товариша з такою концентрацією металу, що мимоволі по спині у нього пробіг холодок. – Ніхто тебе тут не знайде, повір мені, навіть не шукатиме, – пролунало уже майже під самим вухом.
Олекса взяв телефона у ліву руку, а правою спробував непомітно зняти із запобіжника свого дванадцятизарядного «Форта», що висів у кобурі під лівою пахвою. Хоча все те відбувалося у повній тиші і за спиною Юлія, той несподівано знову зупинився.
– Та не бійся ти так, все одно всі там будемо, – промовив він так, що слідчий засумнівався в конфіденційності своєї останньої маніпуляції.
Раптом господар простяг руку уверх і щось неголосно клацнуло, а навколо спалахнуло світло. Хоча це були і не театральні софіти, але гість мимоволі примружив очі. Сталося це не стільки від несподіванки, скільки від досить тривалого перебування в суцільній темряві. Дещо адаптувавшись, Олекса зрозумів, що вони знаходиться у якійсь печері, десь глибоко у надрах острова, а може навіть і під морським дном. Печера являла собою природню порожнину неправильної форми, приблизно від п’яти до десяти метрів у діаметрі. Її висота теж не була однаковою. На вході вона сягала кількох метрів, а з протилежного боку – стати на повний зріст напевне і не вдалося б.
Та не це прикувало увагу детектива. Його зір упав на великий стос, що височів у самім центрі печери, і був накритий маскувальною сіткою, з-під якої визирав ще і водонепроникний брезент такого ж захисного кольору.
– Ну, ось ми і дісталися до мети нашої подорожі, – якось загадково посміхнувшись, не без помітної урочистості промовив Юрій.
– Оце і є твої скарби острова Монте-Крісто, пане Синдбаде? – дещо скептично спитав Олекса. – Зізнаюсь чесно, мене більше вразили твої наземні скарби, а ще більше – надводні, – закінчив у тому ж дусі він.
– Не спіши, – спокійно промовив однокашник. – Ти ж пам’ятаєш, як нас учили – аби зробити правильний висновок потрібно вислухати обидві сторони і зважити всі аргументи. А я ще не закінчив.
– Так, пам’ятаю, – не менш спокійно парирував випад Олекса, – особливо науку одного із твоїх кумирів, професора Нуделя, – наніс він укол у відповідь.
– Все то ти пам’ятаєш і все ти знаєш, – на якусь долю секунди в очах Юлія промайнула блискавка, але грому не пролунало.
Він неспішно підійшов до стосу і повільно почав знімати маскувальну сітку і брезент, під якими знаходилися якісь сірі герметичні контейнери невідомого для детектива походження, а також звичайні дерев’яні ящики темно-зеленого кольору, в яких, зазвичай, зберігаються різного роду військові боєприпаси. Якщо контейнери, що становили більшу половину складованого майна, на вигляд були приблизно однакового розміру і кольору, то ящики були різних розмірів і відтінків.
Спочатку Юлій відкрив по черзі два пластикові контейнери. Один з них був наповнений упаковками американських доларів, інший – євровалютою. Потім він відкрив декілька великих дерев’яних ящиків, де містилися акуратно складені ювелірні вироби із дорогоцінних металів та каміння, на кшталт, посуду, підсвічників, побутових прикрас тощо. Серед них Олекса помітив кілька старинних золотих хрестів, і навіть митру, інкрустованих дорогоцінним камінням. У цю мить йому чомусь пригадався величезний натільний хрест на череві у Хрестоносця в прибережній таверні. Чи не з однієї то все колекції? – майнула думка.
Ящики середніх розмірів були наповнені зливками або монетами, в основному із золота, а також платини та інших дорогоцінних металів. Найменших розмірів ящики містили в собі різного роду вишукані ювелірні прикраси і різноманітне дорогоцінне каміння просто насипом.
Ця вибіркова демонстрація скарбів, що доставляла їх володареві неабияке задоволення, яке він не вважав за потрібне надто і приховувати, зайняла не менше половини години. Весь цей час Олекса стояв мовчки і уважно спостерігав за виставою одного актора. Більш за все його цікавили не вигляд тих скарбів та їх кількість, а поведінка Синдбада. Він розмірковував над його подальшим планом, розуміючи, що відтепер може залишитися тут у якості вічного охоронця цього багатства, якщо втратить контроль над ситуацією.
Уважно спостерігаючи за цим шоу, вартість декорацій якого складала мабуть не менше річного бюджету всієї держави, детектив непомітно вимкнув ліхтарик і поклав смартфон до внутрішньої кишені своє куртки. При цьому, він не став застібати її на блискавку і постійно намагався тримати праву руку вільною. Лише одного разу, коли Юлій на кілька секунд повернувся до нього спиною, аби зняти наступний ящик, Олекса максимально швидко, але в той же час досить плавно, витяг нею із правої кишені штанів якийсь невеличкий предмет і другою рукою сховав його у зовнішній кишені куртки.
Закінчивши часткову ревізію копалень Соломона і не дочекавшись бурхливих овацій або вигуків захоплення єдиного глядача, чи хоча його ознак у будь-якому іншому вигляді, Юлій зробив пару кроків назустріч і знову уважно подивився Олексі в очі.
– Я пропоную тобі половину, – промовив Синдбад максимально спокійно, але металевий присмак цієї пропозиції відчував навіть він сам.
– За що? – теж майже спокійно запитав детектив, розуміючи, що вистава уже наближається до кульмінації і головне – не проґавити спалах.
Він, ніби випадково, ступив один крок назад, оскільки зробити більше не дозволяли розміри печери у тому місці. Однак це не лишилося поза увагою товариша. Він теж зробив пару кроків назад і навіть на деякий час повернувся спиною, всім своїм видом демонструючи відсутність у нього будь-яких злих намірів.
– За те, що завтра ти напишеш рапорт про відставку, – повернувшись до детектива обличчям, якось хижо посміхнувся той.
– Всього лиш? – навіть не ховаючи скептичної посмішки, запитав Олекса.
– Звичайно ні.
– Що ще?
– Віддаси мені ноут і обидва телефони Хрестоносця.
Олекса звернув увагу на те, що раніше ні він, ні тим більше Юлій, не називали ватажка банди цим прізвиськом. Значить мені не здавалося. Хтось таки зливає інформацію, – завертілася змією в голові ще одна думка.
– Це все? – натомість спокійно запитав слідчий.
– Ні, – кинув Синдбад коротко. – Дай слово, що з цього моменту не зробиш нічого мені на шкоду.
– Не певен, що повністю зрозумів тебе… Це що, плата за повний контроль наді мною? – детектив кивнув головою в бік стоса у центрі печери. – Ти, щедрий Аладіне, хочеш купити мою свободу, зробивши тим самим мене рабом цієї лампи?
– Та ні, розмова лише за процесуальні дії і тільки в рамках цієї справи. Тобто до предмету нашої угоди входить лише те, що стосується замаху на вбивство Бізнесмена.
І цей псевдонім йому відомий, засмучено відмітив про себе Олекса. Але то потім, відігнав він думку про крота в своєму оточенні. Зараз уся увага на руки факіра.
– Тепер це все? – знову запитав він.
– Не зовсім.
– То говори конкретно, а то я уже починаю сумніватися, що ти взагалі маєш намір мене відпустити.
– Так ось і я ж про це… – зупинився Синдбад. – Розумієш, я знаю, що ти знаєш, що я знаю… – він зупинився знову, – а тому мені не хотілося б отримати кулю при спробі нападу чи втечі… Не хочу давати навіть найменшого приводу, не те що спровокувати таку ситуацію…
Роблячи великі паузи між фразами, Юлій зовні мав вигляд глибоко схвильованої, навіть розгубленої, людини, якій важко формулювати звичайні думки. Однак Олекса досить добре знав свого однокашника, не говорячи вже про те, що дізнався за останні два тижні розслідування цієї справи. До того ж, про його якості якнайкраще свідчила гора речових доказів за спиною.
– Заспокойся, я не збираюся у тебе стріляти. Ти ж прекрасно розумієш, що навіть у крайньому випадку ти мені потрібен живим, – посміхнувся детектив, намагаючись переконати Синдбада в тому, що він йому вірить.
– Я пропоную тобі партнерство. Так би мовити, п’ятдесят на п’ятдесят у всіх напрямках і на всіх рівнях.
– Знову не зовсім розумію тебе, – задумливо відповів Олекса. – Я ніколи не займався бізнесом. Я звик шукати і находити, дивитись і бачити, досліджувати і робити висновки, захищаючи право і порядок в їх органічній сукупності, тобто державу, про яку говорив ще Платон, по великому рахунку.
– Так я тобі це і пропоную, лише заміни термін «держава» іншим поняттям – «наш бізнес» або «спільні інтереси». Зараз мені конче потрібна своя людина за кордоном, а хто це може бути, як не партнер, надійна людина зі спільними інтересами?
Як він філігранно пройшов по краю і, замість отримати гол у свої ворота – уперто намагається закотити м’яча у ворота суперника, тобто можливого партнера!
– Цікава пропозиція. Треба подумати, – натомість промовив Олекса вголос. – Маю надію, друже, що у мене реально є така можливість.
– Звичайно, – з усмішкою проскрипів потенційний компаньйон і те також не лишилося поза увагою детектива.
– Тоді пропоную зупинитися на цій високій ноті порозуміння і завершити перемовини уже на свіжому повітрі, – максимально невимушеним тоном запропонував той.
– Нічого не маю проти, – з добродушним виглядом зауважив Юлій і хотів було рушити до виходу, біля якого стояв Олекса.
– Секундочку! – рішучим голосом одразу ж зупинив той Синдбада, вихопивши пістолет.
– Ну, ось… Я такого непорозуміння боявся найбільше… – з пониклим виразом обличчя завмер мореплавець на півкроку.
– Не сіпайся та не роби різких рухів і все буде добре, – твердо зауважив детектив і, тримаючи Юлія в полі зору, дістав свій смартфон. – Дуже повільно, однією рукою, по черзі, дістань усе зі своїх кишень. В першу чергу мене цікавлять електронні ключі від обох дверей до печери і від яхти, а також мобільний. Усе так же плавно поклади на підлогу і відійди назад на три кроки. Вільну руку постійно тримай піднятою над головою і не сіпайся. Це не прохання. І ще одне, май на увазі, в разі чого, я угору стріляю потім, – додав уже зовсім металевим голосом Олекса.
– Ось тому я тобі і пропоную співпрацю, – якось невизначено і засмучено промовив Синдбад, але в точності виконав усі вимоги.
– Тепер слухай мене уважно далі, – так же рішуче продовжував слідчий, обережно піднявши електронні ключі і айфон із підлоги. – Виходимо в тому ж поряду, як і заходили: ти попереду, я слідом. Нагадую, роби усе повільно, не сіпайся і буде тобі щастя. Я щиро хочу, аби ми обоє дісталися живими і неушкодженими світу божого.
Він, не опускаючи пістолета і ні на мить не випускаючи з поля зору Синдбада, відійшов убік, звільнивши тому шлях до виходу.
– То ти відмовляєшся від моєї пропозиції? – майже скрикнув той у відчаї. – Ну, тоді назви свої умови, – процідив уже благальним голосом.
– А може на мою половину сформуємо та озброїмо до зубів пару-трійку добровольчих армій і звільнимо Неньку від орків?
– Не сміши мене. Хто тобі дасть це зробити? Війна – то великий бізнес. Вона триватиме доти, доки є за що і кому воювати. Ти так довго не проживеш…
– А ти?
– Та і я також, – дещо знічено мовив Юлій.
– Заспокойся, даю тобі слово, що я ще не прийняв остаточного рішення і всі варіанти ми з тобою обсудимо максимально доброзичливо, принаймні з мого боку, на палубі твоєї шикарної яхти на зворотному шляху, – послідовно гнув свою лінію Олекса, розуміючи, що то найкращий варіант поведінки у цій ситуації.
Одночасно лівою рукою, не витягуючи електронного ключа з кишені штанів, він завчасно відімкнув ближні двері, що скоріш нагадували великий люк, потім дістав із лівої кишені куртки свого смартфона і увімкнув ліхтарик.
– Гаразд, – якось невизначено вимовив Юлій, уважно спостерігаючи за маніпуляціями товариша, і повільно рушив до виходу.
Коли володар скарбів дістався виходу із печери, Олекса помітив, як його ліва рука потягнулася в сторону. Але не встигла вона подолати і десятка сантиметрів, як рішучий голос детектива, що більше нагадував рик розлюченого лева у хвилину смертельної небезпеки, миттєво примусив її зупинитися.
– Останнє попередження! – суворо кинув слідчий. – Наступного разу за мене говоритиме містер «Форт». Можливо з першого пострілу тобі і пощастить не померти, але що не залишишся калікою – точно не гарантую, – додав він без будь-яких словесних реверансів.
– Вибач, друже, я лише хотів тобі показати вимикач освітлення, – повільно повернувшись, Юлій кивнув головою вліво, де було облаштовано невеликий електрощит з елементами живлення та запобіжниками.
– Іди, це нам поки що не знадобиться, – буркнув Олекса і пішов слідом.
– А чому містер «Форт»? – спробував якось залагодити свою провину Синдбад.
– А тому, що не місіс, – у тому ж дусі коротко і категорично відповів детектив.
Зворотна дорога вимагала значно більших зусиль подорожників. Тепер тіснуватий тунель уже йшов догори. До того ж, у мореплавця вочевидь не було великого бажання поспішати, оскільки він не мав упевненості в тому, що товариш, зрештою, прийме його пропозицію. Та йому і самому не дуже хотілося позбутися половини такого статку, на здобуття якого довелося витратити більшу і кращу частину свого життя. Тому він судорожно намагався знайти оптимальний вихід із цієї, м’яко кажучи, непростої ситуації, але варіантів було небагато.

Це сталося більше тридцяти років тому, коли невелике судно доставило їх маленький студентський будівельний загін на один із чорноморських островів, розташований неподалік дельти Дніпро-Бузького лиману. Перед юними будівельниками, які кілька днів тому закінчили двотижневі курси мулярів та бетонувальників, стояло дещо незвичне завдання. За пару місяців у вищій точці острова потрібно було побудувати пам’ятник лейтенанту Шмідту. Ні, не батькові численних дітей із відомого твору одеситів Ільфа і Петрова «Золоте теля», як дехто з них думав спочатку, і навіть не славетному радянському полярникові Отто Юлійовичу, а одному із керівників збройного повстання на крейсері «Очаків» у 1905 році.
На відміну від своїх товаришів по будзагону, Юлій свій вільний час на азартні ігри, як це полюбляв робити заядлий преферансист Олекса та переважна більшість його товаришів-студентів, не гаяв. Не цікавили його і різного роду спиртні напої, які загадковим чином просотувалися на острів із великої землі при доставках продуктів харчування чи будівельних матеріалів. Інколи цьому сприяли випадкові місцеві власники моторних човнів чи рибацьких шхун. У вільний час майбутній правник любив подорожувати островом, збирати різного роду артефакти, зокрема, у вигляді різнокольорових фрагментів череп’яної посуди, древніх монет тощо, яких навколо було доволі. Можливо саме тому з чиєїсь легкої руки до нього пристало відоме прізвисько «син лейтенанта Шмідта», яке як ніколи було актуальним у тій ситуації.
Одного разу, оглядаючи руїни старого артилерійського каземату, збудованого ще за царського режиму, поміж чагарів Юлій наткнувся на невелику печеру. Всередині було прохолодно і він провів там кілька годин, читаючи книгу. На другий день юний будівельник прихопив із собою кайло та лопату, аби облаштувати майданчик під імпровізоване ліжко. Коли він уже закінчував розбирати завал із черепашника, то виявив невеликий хід, що вів углиб острова.
Наступного разу юний спелеолог прихопив із собою шматок мотузки та свічку, аби продовжити свої підземні дослідження. Відтоді юнак по кілька разів на тиждень навідувався туди у вільний від роботи час. Його цікавило, куди веде той підземний лабіринт, а легендарні скарби часів графа Монте-Крісто та Синдбада-мореплавця, наповнювали ту цікавість ще і матеріальною складовою. Але до завершення будівництва пам’ятника Юлієві вдалося просунутися вглиб острова лише на кілька десятків метрів.
Інтенсивне навчання у виші, подальші напружені роки становлення адвокатської кар’єри, молода дружина і діти витіснили із голови молодого правника пригоду студентської юності. Одначе невдовзі трапилася подія, яка змусила його пригадати ту юнацьку забавку.
Сталося так, що Юлієві потрібно було на якийсь час зникнути з дому і навіть із міста. Ні багато, ні мало, але на кін була поставлена його власна безпека, а можливо, і життя. От тоді йому і пригадався той безлюдний, особливо у міжсезоння, острів та його перші кроки в царині спелеології.
Швиденько зібравши все необхідне, молодий адвокат вночі на веслах без особливих проблем подолав двокілометрову відстань до острова і зник із поля зору як своїх недоброзичливців, так і близьких та друзів. Про той сховок не знала жодна жива душа. Навіть матері та дружині він сказав, що їде на невизначений час до батька в Батумі, але строго-на-строго наказав їм про це мовчати.
– Запам’ятай, якщо любиш мене і хочеш, аби у твоїх дітей був батько, ти не знаєш, куди я подівся! – сказав він Валерії на прощання.
– Коли ти повернешся? – запитувала вона у чоловіка вся в сльозах.
– Коли повернуся – ти побачиш першою, – твердо промовив той і розтанув у темряві ночі.
Ще до ранку він розвантажив човна і пустив його за вітром, завбачливо лишивши весла. Схід сонця новий Робінзон зустрів уже в печері.

Пів року наполегливої фізичної праці не минуло марно – Юлієві таки вдалося досягти кінця підземного лабіринту, який закінчувався досить просторою підводною печерою. Такий висновок він зробив унаслідок порівняння довжини тунелю з відстанню від входу у підземелля до берега у відповідному напрямку по поверхні острова. До того ж, співставлення довжини лабіринту, що склала більше трьохсот метрів, з середнім кутом його нахилу свідчило про те, що загальний перепад висоти поміж крайніми точками – більше ніж удвічі перевищував висоту самого острова. Скоріш за все, це підземелля було наслідком якихось геологічних катаклізмів, що мали місце ще у процесі формування земної кори, оскільки першопроходець не зустрів усередині жодних слідів перебування там людини.
В процесі зазначених підземних робіт із Юлієм трапилася пригода, що мало не обірвала його життя. На ній варто зупинитися детальніше, аби читачеві був зрозумілим подальший розвиток подій.
Під постійним натиском води і вітру острів, який у географічному розумінні ще кілька тисяч років тому був півостровом, повільно, але невпинно, зменшувався. Цьому природньому процесу сприяли не тільки сильні морські шторми, які постійно підмивали стрімкі його береги, але і сама структура острова. Черепашник зі значними включеннями глинистих відкладень, з якого складався той шмат земельної тверді, набагато легше піддавалися водній і повітряній ерозії, ніж гранітні чи базальтові породи. Тому, під натиском стихії, прямовисні береги, час від часу, відколювалися від острівного масиву і падали у море, поступово відкриваючи сховані під землею від людського ока різні таємниці.
З часом відповідна доля спіткала і лабіринт, розчисткою якого так наполегливо займався Юлій. Внаслідок останнього такого обвалу одна з його ділянок виявилася у безпосередній близькості до берегового обриву, хоча встановити цю близькість зсередини тунелю було практично неможливо. Коли стався той обвал, невідомо, але у всякому разі це було до того, як Робінзон потрапив на острів.
Саме в такому місці, розташованому приблизно на половині дороги від входу до гроту, в процесі робіт стінка лабіринту не витримала. Чи то внаслідок ваги власного тіла, чи то від дії вібрацій під час ударів кайлом, а скоріше за все від того і іншого, Юлій провалився. Сталося це так раптово, що він навіть не встиг скористатися мотузкою, один кінець якої був надійно закріплений біля входу, а інший завжди знаходився поряд з ним. То було щось схоже на випадок, коли ластів’я, яке ще навіть не вбилося в колодочки, випадає із гнізда. Від несподіванки він випустив із рук кайло і каменем полетів донизу, де за кілька десятків метрів морські хвилі омивали небезпечні глиби черепашника.
Молодика спас кущ глоду, що якимось дивом виріс із невеликої щілини у майже прямовисному березі, метрів за п’ять до землі. Досить потужне гілля дещо уповільнило падіння і значно змінило його траєкторію. Завдяки цьому Юлій оминув небезпечне каміння і упав у воду біля самого берега, навіть уникнувши переломів і обмежившись лише сильними забиттями.
Самотужки діставшись у безпечне місце і відлежавшись протягом кількох днів, щасливець поступово відновив свої підземні роботи. Отвір, у підлозі тунелю, що несподівано мало не став дорогою на той світ, почав приносити свої преференції. Зокрема, він перетворився на своєрідний сміттєпровід для будівельних відходів і цим суттєво прискорив завершення робіт. Коли ж у Робінзона виникала потреба виходу на поверхню, він накривав провалля веслами, а зверху них клав шматок дошки, який знайшов на березі після шторму. Ще одним бонусом було те, що у цьому місці працював мобільний зв’язок, але та обставина з’ясувалася значно пізніше.
Уже покидаючи острів, Юлій, про всяк випадок, забутував отвір ще і шматками черепашника, частина яких залишалися від розчистки тунелю, а решта була видобута ним тут же, із капітальної стіни. Коли через добрий десяток років сучасний Синдбад облаштовував у гроті свою скарбницю і відгороджував її від білого світу дверима-люками, він вирішив умонтувати один із них і у те провалля. При цьому, зовні двері були закамуфльовані жовто-коричневою фарбою і відчинялися донизу та фіксувалися зовнішнім засувом. При нагоді, ними можна було скористатися як запасним входом чи виходом.
З цією метою у нішу, що знаходилася прямо напроти люка, було вмонтовано звичайний велосипедний чи мотоциклетний тросик, до кінця якого прикріплено металеве кільце червоного кольору. Інший його кінець прилаштовано до засуву. У особи, що випадково побачила б те яскраве кілечко, мало виникнути природнє бажання потягнути за нього, на кшталт – потягни дитинко за мотузочку і двері відчиняться. Тобто вийшла така собі смертельно небезпечна пастка для непрошених гостей. З часом тут же, в ніші, Юлієм було облаштовано та укомплектовано мотузяною драбиною досить об’ємну схованку, аби цей багатофункціональний ґаджет, у разі потреби, можна було використати максимально комфортно і в якості запасного виходу.

Коли минули проміжні двері і до люка-пастки залишалося якихось пару десятків метрів, аби не перечепитись через виступи у долівці, Олекса на кілька секунд вкотре опустив промінь ліхтаря під ноги. Скориставшись цим, Юлій блискавично прискорився і сховався за поворотом лабіринту, який так своєчасно трапився поряд. Максимально швидко подолавши решту відстані, він спиною втиснувся у бокову нішу, попередньо просунувши кілька пальців правої руки у червоне кільце. Як тепер з’ясувалося, перед прогулянкою Синдбад переодягався не дарма. Несподіваною ця подорож виявилася лише для Олекси. Колір вбрання володаря скарбів ідеально зливався з навколишнім черепашником і у напівтемряві робив його практично непомітним. Єдиною незручністю для нього була недостатня висота виїмки. Аби сховатися максимально, йому довелося нахилити голову і упертися плечима у верхню частину ніші. Але у такій позі він міг бачити лише ноги слідчого, що уже наближався із-за рогу. Це недовго, зараз усе закінчиться – тішив себе думкою шкільний друг.
– Любий майбутній партнере, куди це ти подівся? – долинув досить спокійний голос детектива, який підсвічував ліхтариком то вперед, то собі під ноги. – Ти вирішив залишити мене тут охороняти свої скарби чи вигадав щось ще гірше? – знову озвався той.
Олекса розумів, що заклятий друзяка неодмінно приготував якийсь сюрприз, бо який був сенс посеред ночі тягнути його сюди і афішувати такі багатства в іншому випадку. В той же час, біля виходу з лабіринту вони все одно мали б зустрітися, якщо лише Юлій не прихопив із собою дублікат ключа чи не існує якогось запасного лазу на поверхню. Тому вперед він просувався повільно, ретельно освітлюючи перед собою шлях і намагаючись спіймати щонайменший сторонній звук. Ще однією проблемою виявилось те, що світло ліхтарика його смартфона поступово стало тьмяніти.
На це звернув увагу і Юлій. Мабуть акумулятор здихає – майнула здогадка у нього. До люка-пастки детективу залишалося кілька кроків.
Раптом Олекса зупинився і виключив ліхтарик. Непроглядна імла поглинула все навколо. Тільки ледве відчутний шерхіт його куртки долинув до вух Юлія.
Мабуть хоче увімкнути ліхтарик мого айфона, – подумав той із досадою. Проте, це припущення не підтвердилося – несподівано в одній із багатьох кишень камуфляжних штанів Синдбада задзвонив телефон. Катастрофа! – блискавкою майнула думка в його голові.
А все-таки Микола був правий! – ніби електричний розряд у сотню кіловольт за якихось пару метрів беззвучно пролунала інша думка у другій голові. – Він таки відгукнувся, хоча і не взяв слухавку – знову подумав Олекса. При цьому, він уперше у своїй багатолітній кар’єрі слідчого не відчув того радісного драйву, як це було у сотнях подібних випадків, коли настигнувши злочинця і розкривши його хитрий задум, вкотре святкував перемогу добра над злом.
В гарячці Юлій лівою рукою спробував було виключити свій телефон старого зразка, яким користувався лише у виключних випадках, але йому це не вдалося. Ліва кишеня його штанів, була міцно притиснута до стіни. Із останніх сил він напружив усе своє тіло, упершись плечима у верхню частину ніші і намагаючись лівою рукою таки потрапити до власної кишені, з якої зрадливо долинав «Траурний марш» Фредеріка Шопена, що, як ніколи, звучав в унісон із відчуттями свого власника.
Тільки внаслідок неймовірних фізичних зусиль Синдбаду, який у одну мить перетворився в сина лейтенанта Шмідта, все-таки удалося зробити бажане і натиснути кнопку відбою, але тут сталося непередбачуване – уступ ніші, на якому стояли його ноги не витримав навантаження і тріснув. Кросівки мореплавця ковзнули по вологому черепашнику, і він, втративши рівновагу, полетів униз, прямо на кришку люка. Від такої несподіванки бувший Синдбад схибив знову, не відпустивши своєчасно червоне кільце. Миттєво спрацював добре налаштований ним же механізм і один край ляди-пастки з хижим брязкотом стрімко упав донизу, відкривши найкоротший вихід до моря.
В останній момент мореплавець інстинктивно розкинув руки, але це йому вже не допомогло. Він підкошеним снопом шугонув прямо у відкритий отвір люка і лише старий потаємний телефон із «невідомим» номером устиг вислизнути з його руки та відлетіти убік, прямо під ноги Олексі, сповіщаючи уже іншим рингтоном про своє відключення.
Промінь телефонного ліхтарика, який детектив у останню мить все-таки устиг увімкнути, вихопив із темряви лише спотворене страхом обличчя шкільного товариша, а тишу розітнув його крик розпачу, що за пару секунд обірвався глухим звуком падіння.
Коли Олекса включив більш потужний ліхтарик Юлієвого айфона і направив промінь униз, то побачив його власника. Той лежав біля самого берега, на купі каміння, розкинувши руки в різні боки, і через отвір люка широко відкритими, скляними очима намагався просвердлити детектива наскрізь. Жодних ознак присутності життя у тілі бувшого Синдбада-мореплавця і володаря скарбів острова Монте Крісто не було.
– Ну, нарешті тобі удалося обірвати нитку Аріадни, другий кінець якої так несподівано опинився у моїх руках, але цього разу оте, заклятий друже, тебе не врятувало… – тихо підвів підсумок детектив. – І все-таки це краще, ніж решту свого життя провести в камері, дивлячись на білий світ через ґрати.

Повідомивши керівництво про свою нову несподівану пригоду і покинувши катакомби сина лейтенанта Шмідта, Олекса пішов островом до місця падіння останнього. Дорогою детективу чомусь пригадався допит потерпілого і його останні слова щодо можливої подорожі свого трупа разом із льодоходом до самого Чорного моря. Дивно, але в такому випадку він міг би опинитися саме у тому місці, де зараз лежало тіло замовника його убивства – подумав слідчий. Що це – просто збіг чи карма? Скоріше за все, кара, божа кара. Небесне правосуддя!

– Як це сталося? – запитав Олексу колега із обласної прокуратури, дивлячись униз, де за кілька десятків метрів у осінніх променях обіднього сонця його слідчі оглядали місце трагедії.
– Та ось, саме так. Тільки він, на відміну від вас, стояв спиною до моря, а обличчям до мене, – з непідробним сумом у голосі знизав плечима детектив. – Темно було, оступився… – додав він і уже мовчки направився в протилежний бік острова, до причалу.
– А чому вас сюди серед вночі чорти понесли? – долинув ззаду той голос за якусь хвилину.
– Давно не бачилися. Засиділися за келихом чаю, – знову знизав плечима Олекса. – Потім яхтою похвастатися захотів, а може юність пригадати – це ми разом колись того монумента будували, – і він кивнув головою в сторону п’ятнадцятиметрового, пам’ятника лейтенанту Шмідту, який кожним зі своїх трьох залізобетонних пілонів-вітрил довгі роки стрімко рвався у небо.
– А телефони небіжчика і електронний ключ від яхти як у тебе опинилися? – уже по дорозі на материк знову поцікавився колега з прокуратури.
– Слідчий – це професія, а я у цьому випадку в першу чергу друг юності і однокашник, – з певними нотками докору в голосі відповів Олекса.
– Не зрозумів… – зробив великі очі колега.
– А що тут розуміти? – озвучив риторичне запитання детектив. – Я відразу кинувся униз, аби допомогти Юлію чи хоча би пересвідчитися, що йому така допомога уже не потрібна. А оскільки крил не маю і в інший спосіб літати не вмію, до причалу, де облаштовані єдині на острові сходи, довелося бігти, а потім – знову берегом, але уже в протилежний бік. Діставшись місця падіння і переконавшись, що пульс відсутній, повитягав із кишень загиблого всі речі, які могли постраждати від хвиль, бо якраз посилювався вітер, – детально описав події після падіння Олексій.
– Гаразд, завтра зранку зайди до мене. Сам розумієш, потрібно буде оформити протокол допиту. Поки що цю справу ми беремо до свого провадження, – невдоволено пробурчав представник прокуратури.
– Так може і справу по замаху у мене заберете?
– А це тут до чого?
– Формально то теж ваша підслідність… – не став далі заглиблюватися в деталі детектив.
– Робити нам більше нічого! Самі порушували – самі і закінчуйте, – махнув рукою той на прощання.

Коли Олекса уже сідав до салону свого авто, аби їхати додому, до нього підійшла Валерія. На вигляд жінка була майже спокійна. Напевне за ці кілька годин після його телефонного дзвінка, вона в достатній мірі змогла опанувати собою.
– Ти так і поїдеш, не попрощавшись зі мною?
– Вибач, я не був упевнений, що ти захочеш мене бачити.
– Як це сталося? – поставила наступне запитання вона.
– Якщо по формі – оступився під час розмови. Ти ж свого чоловіка знала краще за мене. Він же завжди був емоційним…
– А якщо по суті? – не вгавала вдова.
– А якщо по суті – то в житті бувають прикрі випадки, коли і досвідчений мисливець попадає у поставлену ним же пастку, – тихо промовив Олекса і рішуче сів за руль, аби перервати цю нелегку для обох розмову.

Наступного дня, з самого ранку, детектив поїхав прямо до обласної прокуратури. Треба відразу покінчити з цією неприємною процедурою, – вирішив він за сніданком. – Все одно цього не уникнути – він єдиний очевидець загибелі Юлія. Тим паче, будь-яке затягування часу з його боку тільки посилюватиме підозри і даватиме привід для різного роду інсинуацій на цьому підґрунті.
Начальник слідчого управління прокуратури області проводив допит особисто. Олекса коротко розповів про події останньої доби, нічого не приховуючи, за виключенням подорожі до підземелля. Промовчав він і про те, що залишив у себе ключі від входу до лабіринту Мінотавра та його потаємний телефон, що став останньою ланкою у ланцюгу невипадкових випадковостей. На пласкі намагання колеги поставити його в скрутне становище різного роду провокативними запитаннями, які той любив патетично називати філігранною роботою професіонала, Олекса реагував спокійно, а щодо кількох відвертих провокацій – просто зробив вигляд, що не зрозумів. Так буде легше для всіх, – подумав детектив.
Повернувшись із прокуратури, Олекса побачив у себе на робочому столі уже роздрукований на папері екземпляр звіту експерта-криміналіста. Ознайомившись із його змістом, він викликав заступника і попросив того зібрати особовий склад слідчого відділу для наради на кінець робочого дня, а також принести йому десяток аркушів чистого паперу.
– Ви ж ручку використовуєте лише для віз та підписів! – здивувався той. Чи може вирішили почати мемуари писати? Так би мовити повернутися до класичного стилю, – з’їхав на жарт Мирослав.
– Та що уже вийде, – якось невизначено відповів полковник і, забравши папір, попросив до наради його не турбувати.
Після цього він відключив телефони і, оскільки секретарка ще перебувала у відпустці, замкнув вхідні двері на ключ. Йому треба було серйозно подумати і все ретельно зважити.
Через кілька годин роздумів, які промайнули майже непомітно, детектив закрив подарованого колективом відділу йому на ювілей «Паркера» і поклав ручку на її звичне серед іншого канцелярського приладдя місце. Табло годинника показувало, що до наради залишалося менше тридцяти хвилин.
Відкривши електронну скриньку, Олекса побачив листа від Миколи і тут же відкрив його. Надіслана інформація повністю узгоджувалася з результатами роботи лейтенанта Листоноші, а також із інформацією, що містилася в пам’яті «невідомого» телефона, який так несподівано залишив йому наостанок студентський товариш. Все зійшлося в одній точці, – якось невизначено подумав слідчий, ніби в чомусь себе переконуючи, і його погляд ковзнув по списаному до половини аркушу паперу. Через кілька секунд, вкотре за день, завила сирена повітряної тривоги, нагадуючи про суворі реалії такого непередбачуваного життя.

Нарада тривала недовго. Полковник Ясен повідомив присутнім про події останніх вихідних і підбив підсумки двомісячного розслідування справи, попросивши свого заступника підготувати проект подання до суду про її закриття у зв’язку зі смертю підозрюваного в організації замаху на вбивство Бізнесмена.
– Злочин розкрито і, здавалося б, є всі підстави радіти, але чомусь у мене не виникає такого повноцінного відчуття. І це не тільки тому, що загиблий був нашим колегою і моїм однокурсником, неспішно продовжував начальник слідчого відділу. – Хочу подякувати всім вам і кожному особисто за плідну працю. Можливо інколи я формально був занадто жорстким у своїх рішеннях. Прошу пробачити це мені. Але тільки за форму, – додав детектив і замовк.
Від такої несподіваної кінцівки в кабінеті запанувало безголосся. Всі присутні ніби заклякли на місцях і мовчки дивилися на свого шефа. Пройшла майже хвилина, доки погляд Олекси не упав на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі і він не усвідомив, у чому причина такої тиші.
– Вибачте, зовсім випустив із виду, – взявши до рук стандартний шматок паперу, був вимушений продовжити він. – Сьогодні я прийняв рішення про завершення своєї професійної кар’єри. Ось мій рапорт про відставку, – закінчив детектив і все потонуло в гаморі та емоціях його колег…

Наступного ранку Олекса зайшов до приймальні начальника обласного управління поліції. Почувши від секретаря, що «генерал» буде тільки після обіду, він полегшено зітхнув. Залишивши в канцелярії рапорт про свою відставку, детектив завернув до найближчого магазину, прихопив пляшку найдорожчого коньяку та дещо із закуски, після чого енергійно попрямував до експертів.
– Васильовичу, твій Листоноша сьогодні працює? – запитав у завідуючого відділом замість привітання.
– Працює, – буркнув невдоволено той. – Що йому станеться? Тільки наслідків від тієї роботи як кіт наплакав. Ганяє начальство мого хлопця то туди, то сюди.
– То давай його сюди, я могорич приніс, буду «виставлятися», – посміхнувся Олекса.
– По-перше, поглянь на годинника – з початку робочого дня не минуло і години, – серйозно відреагував старий друзяка. – По-друге, працювати – це ще не означає бути присутнім на робочому місці! – вже зовсім серйозно продовжував він. – А головне, скажи мені, пане полковнику, ти що – зовсім з глузду з’їхав?
– Уже донесли? – знову посміхнувся Олекса.
– Переконаний, що цю новину все обласне управління буде обговорювати не один день, навіть після наказу! Що трапилося, яка муха тебе укусила?
– А може вийдемо на годинку? Кави десь вип’ємо, спокійно поговоримо, – на саме вухо прошепотів Олекса. – І Листоношу прихопи, – уже голосніше додав він.
– Він на виїзді, буде тільки на вечір, – буркнув завідувач відділу, одягаючи куртку.
– Що, разом із «генералом»? – вихопилось у детектива скоріш у вигляді жарту.
– А тобі звідки відомо, що начальник управління його терміново викликав до себе?
– Звідки і тобі про мій рапорт, – у своїй манері спробував було всерйоз віджартуватися уже на сходах Олекса.
– Ох уже ці секретарки-вертихвістки!. Вік би їх знати не хотів, якби у побуті не були потрібні – махнув рукою Ярослав Васильович. – Щось там із сигналізацією. Вночі вацапи ракетою у підстанцію попали. Десь замкнуло. Все Ракетне урочище залишився без світла – отакий каламбур, – скрушно додав він.
Знайшовши на Набережній невелику, затишну кав’ярню, друзі забилися в дальній кут. За бесідою не помітили, як випили каву і потихеньку продовжили навздогін розбавляти її чистим коньяком.
– Так про що ти, пане полковнику майже у відставці, хотів зі мною потеревенити? – не без іронії запитав діючий експерт.
– Я хотів тобі, чинному пану майорові, зробити пропозицію, – сказав серйозно Олекса і вони надовго заглибилися у обговорення деталей.
– Гаразд, я сам подумаю і з лейтенантом поговорю. Здається мені, що він не тільки метиковитий, але і порядний хлопець, – промовив Ярослав Васильович на прощання.

Замість епілогу

Не пройшло і року від тієї зустрічі на березі Південного Бугу, як у одній із країн, що колись мали необережність входити до складу учасників так званого Варшавського договору, відкрилася нова фабрика по виробництву легких літальних апаратів. Велика частина потужностей фабрики була спрямована на виробництво різного роду дитячих забавок, які в народі уже третій рік вацапсько-української війни називали просто дронами.
Власником фабрики був маловідомий виходець зі Східної Європи на ім’я Син Бада-Монті Христов, що мав громадянство чи то Болгарії, чи то Боснії, а можливо їх обох. Посаду комерційного директора обіймав небагатослівний чолов’яга середнього віку на ім’я Микола. Виробництво очолював немолодий, але статечний, чоловік, якого всі називали Ярославом Васильовичем, а технологічними розробками займався молодий керівник лабораторії – Ігор Іванович Листоноша. Подейкували, що уже за перший рік роботи фабрики до України, в якості гуманітарної допомоги, надійшла не менше сотні тисяч пташок різних модифікацій, а на наступний рік планувалося подвоїти їх виробництво.
– За чергову партію крилатих електронних воїнів, яка збереже життя багатьом нашим захисникам! – підняв келих із шампанським молодий чоловік, одягнутий у мілітарному стилі.
– А нам своє робить. За перемогу! – підтримав його статечний чолов’яга у масивних рогових окулярах.
– Бо хто, якщо не ми?! За нашу перемогу! – доєднався до гурту підтягнутий чоловік спортивної статури з офіцерською виправкою.
Дзвін кришталю трьох келихів злився із останнім ударом новорічних курантів і озвався луною в одній із квартир Південної Пальміри, де за святковим столом знову разом зустрічали Новий рік Микола і Софія.

Про закінчення війни
Війна і грабунок – найефективніші засоби збагачення. Це майже все, що потрібно знати стосовно термінів закінчення війни в Україні!
17.11.2024

Про покращення життя
Яким би поганим не було життя, але воно не стане кращим, якщо лише заплющувати очі і намагатися заховатися, в т.ч. від самого себе…
15.11.2024

Про чоловічу старість
Чоловіча старість – це тоді, коли у спокої уже більший, аніж у збудженні…
24.08.2024

Родзинка
Дуже «люблю» слухати оповідки про цноту повії, порядність політика, чесність торгівця і безкорисливість банкіра… у авторському виконанні.
20.08.2024

Справжня свобода
Тільки смерть робить людину по-справжньому вільною…
14.06.24

Суть справи
Особа, яка категорично стверджує, що вона із самого народження позбавлена хисту до ведення побутових справ – насправді просто лінива.
14.05.2024

Про режим харчування
Їсти потрібно тоді, коли хочеться, а не коли робити нічого.
14.04.2024

Апогей демократії
Характерною ознакою максимального розквіту демократії у державі є поповнення владою парку «автозаків» новими машинами…
08.03.2024

Найнебезпечніша риса
Гідність укорочує життя людині значно ефективніше, аніж будь-яка інша риса її характеру.
01.03.2024

На переломі
Інколи людині не вистачає і пів століття, аби зрозуміти, що найбільше в цьому житті вона любить жінок і море, а коли доля ставить її перед вибором – надає перевагу останньому... (Олекса Ясен, «Старий і море жінок»)
20.02.2024

Великі реформатори
З метою покращення матеріального становища найбідніших верств населення прийнято рішення – зобов’язати усіх жебраків щовечора здавати зібрану милостиню до відділень банку з подальшим розподілом фінансовими органами виручених коштів серед бідняків.
08.02.2024

Популістичненько або чому не існує безсмертних
За будь-яку підлість тебе завжди чекає розплата – смерть! Це лише питання часу…
26.01.2024

Не одного поля ягоди
Для багатства і слави чесність і порядність – не компанія.
24.01.2024

Покращення смакових якостей
Смак учорашнього борщу значно поліпшується альтернативою їсти позавчорашній суп.
21.01.2024

«Мрійник року»
Не учіть паяца керувати державою,
краще гучніше плескайте в долоні!
Григір Пательня
06.01.2024

Справжня ненависть
Чи здатен хтось уявити, як має ненавидіти справжніх кадрових військових, особливо під час війни, Верховний головнокомандувач ЗС, що не тільки пороху не нюхав, а і кілька разів відкосив від служби в армії?!.
30.12.2023

Паралелі
То тільки у Біблії убивця може першим попасти до раю і лише в країні, що веде кровопролитну війну за свою незалежність, армію може очолювати особа, яка не тільки пороху не нюхала, а і кілька разів відкосила від військової служби…
30.12.2023

Філософський підхід
Якщо Збройним силам бракує боєприпасів, то головнокомандувачу нічого не лишається, як захистити докторську по філософії, а ще краще – по юриспруденції…
27.12.2023

Найкращий вихід
Найліпший вихід із тяжкого становища – туди не потрапляти.
27.12.2023

Про оптимізацію мотивації
Заклики «Роби, як я сказав» негайно треба замінити на: «Роби, як я»!
24.12.2023

Зі шлюбного райдера
У шлюбі за розрахунком освідчення в коханні не обов’язкові.
12.12.2023

Ким є керівник, що бере у свою команду переважно злодіїв, зрадників і психів?
07.12.2023

А як же ще, як не через закордонну пресу, спілкуватися з підлеглими бойовими генералами верховному ухилянту?! (з приводу інтерв’ю президента України Володимира Зеленського британському виданню The Sun 21.11.2023)
04.12.2023

Нас не влаштовують дії чи бездіяльність будь-якої влади настільки, наскільки ми їм реально протидіємо.
03.12.2023

В 2019 році народ України був поставлений у таке положення, що в другому турі президентських перегонів вимушений був обирати між шахрайством та лицемірством з одного боку і лицемірством та шахрайством з іншого…
травень 2022 р.

Смертельна хвороба
Московія – це ракова пухлина Київської Русі, яка намагається поглинути материнське тіло. Якщо не лікувати цю смертельну хворобу, Україна помре! На сьогодні вибір методів лікування не надто великий – хірургічне втручання і хіміотерапія. Довго чекати не варто, а то буде пізно. Хвороба настільки прогресує, що відлік часу іде уже навіть не на роки…
11.05.2016

Життя – не партiя в шахи
Життя набагато складніше за шахову партію – тут одного мату замало…
16.04.2016

Про лiвосуддя
Судова система держави настільки себе скомпрометувала, що сам факт перебування будь-якої особи в її складі уже є підставою для звільнення…
27.03.2016

Про методи боротьби за демократiю
Диктатуру злодіїв і корупціонерів потрібно знищувати, а не реформувати!
27.03.2016

Кредо лепетуна
Уважна людина – гарний співбесідник, а ідеальна – це німа.
26.03.2016

Побажання безкомпромiсноi красунi
Оскільки вона не любила компромісів, то зі своїм майбутнім чоловіком пргнула домовитися відразу.
25.03.2016

Характерна причина депресiй
Депресії часто виникають від нерозділеної самозакоханості…
22.03.2016

Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора року і він уже кілька місяців не брав до рук милиці, йому ще доводилось докладати неймовірних зусиль, аби не виглядати інвалідом. Особливо принциповим для майора Чернія це було під час зустрічей зі своїм командуванням та складом медичної комісії. Зокрема, коли вирішувалося питання щодо можливості його повернення на фронт і виконання обов’язків командира розвідувальної роти.
Ховаючи міцно стиснуті зуби за приємною посмішкою, Андрій напружував усю силу волі, аби невимушеною поведінкою переконати оточення у повному відновленні функцій своєї ноги. Тільки молода дружина, найкраща у світі жінка із дещо незвичним іменем Орися, а ще батьки та найближчі друзі, знали, чого йому коштує ота легкість. Але більше за всіх дивувалися хірурги, які колись протягом кількох годин поспіль пришивали йому ліву ступню, відтяту уламком ворожої міни на полі бою. Після закінчення хірургічної операції обидва медики були майже переконані, що шанси на збереження кінцівки у їх підопічного мізерні, незважаючи на те, що вони зробили все можливе, і навіть неможливе, аби доказати протилежне.
– Дуже багато часу минуло, – скрушно хитав головою провідний хірург.
– Та і умови зберігання органу були надто несприятливими, – погоджувався з ним колега-асистент.
Але як же вони були приємно здивовані, коли молодий організм, незважаючи на всі невтішні прогнози, почав перемагати і ступня поступово стала приживатися. Кожен із лікарів щоденно забігав до палати, аби особисто поглянути на стан хворого. Навіть перев’язки тоді ще капітанові робили не медсестри, а хтось із них особисто, а то і обидва разом.
– У мене це перший такий тяжкий випадок, – говорив один.
– У мене також. Дай бог, аби він зміг ходити без милиць, – підтримував його інший і колеги знову йшли до палати, аби вкотре оглянути Андрієву ногу.
Ще більшим було здивування хірургів, коли через рік їх щасливий пацієнт якось заскочив до обласної лікарні імені Мечникова, аби відвідати пораненого на фронті одного зі своїх однополчан. Прямо на ганку хірургічного відділення він зіткнувся зі своїми благодійниками, які вийшли зробити пару затяжок поміж численними операціями.
– Ти диви!. – тільки і вимовив один, побачивши, як легко, без будь-яких милиць, Андрій підіймається сходами.
– Очам своїм не вірю! – не втримався від здивування інший і обоє радо привіталися з молодим усміхненим майором.
Той не проминув скористатися нагодою і ще раз подякувати одним із кращих представників медицини, яких він знав у своєму ще не досить тривалому, але вельми насиченому різними подіями, житті. Знали б ви, чого мені вартує ця легкість, – мило усміхаючись, думав при цьому Андрій.

Якось уже пізньої осені, коли небо затягнуло густими хмарами і кілька днів ішов дрібний холодний дощ, майор Черній отримав терміновий наказ – силами свого підрозділу виявити і знищити склад боєприпасів ворога. Необхідність вирішення цього питання була настільки нагальною, що командування не мало можливості чекати на покращення погодних умов.
Оскільки у таку складну погоду кібервідділення розвідроти було не в силі допомогти дронами, виникала потреба задіяти одночасно кілька диверсійно-розвідувальних груп. Попередньо порадившись із командуванням полку, ротний наказав своєму заступникові, капітанові Буркуту, зібрати надвечір командирів усіх підрозділів та їх заступників, аби особисто поставити завдання кожній із груп та скоординувати їх дії.
– Наша ціль – склад боєприпасів ворога, – почав спокійно майор Черній, коли двері бліндажа закрились за останнім учасником наради. – Його необхідно виявити і знищити своїми силами. В разі неможливості – підключити полкову артилерію, а то і армійську авіацію. Першою через лінію фронту іде диверсійно-розвідувальна група у складі двох відділень взводу «раз». Вихід через чотири години. Очолює групу заступник командира взводу молодший лейтенант Юхименко, – продовжував у тому ж дусі майор.
– А чому Юхименко? – досить очікувано вихопилося у командира першого взводу старшого лейтенанта Миколайчука.
– Дослухаєш до кінця – зрозумієш, – не забарився з відповіддю ротний і, ніби нічого не сталося, вів далі. – Першочергова задача першої групи – виявлення місця розташування складу та повідомлення його координат на базу.
– А що нам робити далі? – не втримався не менш гарячий Юхименко.
– А далі – педалі! – тут же, не без гумору, парирував майор і повернувся до суті. – Наступної ночі під орудою командира взводу «два», лейтенанта Шевченка, вирушає друга ДРГ. Її завдання буде залежати від оперативної ситуації. В разі відсутності позитивних наслідків пошуку першої – виявлення місцезнаходження складу. В іншому випадку – розвідка і відвернення уваги ворога від ДРГ взводу «три», яка вийде через пару годин після групи Шевченка. Основна і єдина задача третьої групи – ліквідація складу. Перша і друга групи на заключній стадії операції – допомагають третій, прикривають її і допомагають вогнем та маневром. Запитання є? – завершив ротний уже в повній тиші.
– Є, – піднявся Миколайчук. – Хто поведе ДРГ «три» і її склад.
– Ти і поведеш, у складі третього взводу, підсиленого одним відділенням свого підрозділу, а також очолиш командування всією операцією на завершальному її етапі, – без жодної паузи відповів ротний. – Заступником піде комвзводу «три» – старший лейтенант Пискун. Він же, у випадку форс-мажору, візьме на себе твої повноваження. Гадаю, присутнім зрозуміло, що формат третьої ДРГ обумовлений надзвичайною важливістю завдання, виконання якого покладається на тимчасово створений підрозділ. Про всяк випадок додатково обдумайте варіанти знищення об’єкта кожною групою самостійно, – додав майор.
Після цього у бліндажі запанувала мертва тиша. Було добре чути, як десь під дерев’яним настилом якась зголодніла миша намагалася гризти залишки армійського сухаря, що уже нарівно міг би конкурувати з наждаком. Навіть невтомний Юхименко, схиливши голову, мовчки чухав потилицю.
– Такого масштабного завдання для розвідроти я не пригадую з чотирнадцятого, – нарешті порушив мовчанку капітан Буркут. – Дозвольте мені піти з хлопцями, – звернувся він до ротного.
– Ні, це зайве, – спокійно, але твердо, відповів той. – Ви ж, товаришу капітане, розумієте, що в цьому випадку вам доведеться, як мінімум, очолити одну із груп. Окрім того виникає необхідність вносити відповідні корективи щодо алгоритму її комунікації з іншими ДРГ на завершальному етапі операції. До того ж тут ви будете навіть потрібнішим, – переконливо і майже лагідно завершив ротний.
Майору не хотілося зараз говорити, що він волів би радше самому вести хлопців на це неймовірно складне і небезпечне завдання, ніж довірити керівництво своєму заступнику, який весь час займався переважно штабною роботою. Тільки фізичний стан не дозволяв Андрієві очолити третю групу особисто.
– Ясно, як накажете, – також спокійно відповів заступник і знову присів на своє місце.
– Решті все зрозуміло? – знову запитав учасників наради командир роти.
– Дозвольте, – якось нерішуче піднявся взводний Миколайчук.
– Що у вас? Говоріть, – заохотив його майор, але перейшов уже на більш офіційний тон.
– Я хотів запропонувати, не розпорошувати моє відділення в складі ДРГ «три», а навпаки, в разі необхідності, підсилити його відповідною кількістю бійців третього взводу.
– Проти цієї пропозиції у когось є заперечення? – звернувся до присутніх ротний, а коли комвзводу «три» і його заступник не відгукнулися, продовжив. – Гаразд. Ви командуєте всією групою, сам і вирішуйте. Я тільки порадив би узгодити конкретні деталі уже самостійно. Головне, аби всі розуміли один одного з напівслова.
Оскільки більше запитань і пропозицій не надійшло, ротний відпустив учасників наради, а сам пішов оглянути, як іде підготовка до операції. Дійсно, такого масштабного і відповідального завдання він не міг пригадати з самого початку війни з московією. Вже більше тижня ходили уперті слухи про плани наступу загарбників на їх ділянці фронту. Це підтверджували і радіоперехоплення та інші розвіддані. Тому знищення ворожого складу боєприпасів якщо не зірве їх наступ у найближчий час, то, принаймні, спасе не одну сотню, а то і добру тисячу, життів українських воїнів, – розмірковував дорогою Андрій.

Пізно увечері наступної доби майор Черній стояв біля грубого, нашвидку збитого із нетесаних дошок, столу, з головою занурившись у роздуми. Перед очима у ротного лежала оперативна карта району бойових дій і його думки линули на інший бік фронту, до хлопців. Уже минуло більше двадцяти годин, як перша група вирушила на завдання, а від них ні звуку. Командир відкидав версію мовчазного провалу операції, а тому висновок у нього був лише один – поки що не знайшли. Годину тому він особисто провів групу лейтенанта Шевченка і за пару годин чекав виходу третьої. В її складі мав іти друг дитинства ротного – Льоня Костенко.
Вони виросли в одному дворі. Разом грали в футбол, училися в одному класі. Строкову пощастило служити в одній військовій частині. Майже одночасно пішли на фронт, коли в чотирнадцятому пацаки напали на Україну. Рік тому Льоня був свідком скромної церемонії реєстрації шлюбу з Орисею – ангелом-спасителем Андрія, а нині матір’ю його первістка і найчарівнішою жінкою у світі. На честь свого найкращого друга ротний, звісно за погодженням із дружиною, навіть свого сина назвав Олексієм.
По великому рахунку Льоня сьогодні не мав іти у тил до ворога, оскільки за кілька тижнів до цього у нього відкрилась недолікована виразка шлунку. Андрій кілька разів звертав увагу, як старшина Костенко п’є тихцем рекомендовані лікарем пігулки, та коли якось сказав йому про це, той лише знизав плечима і запевнив, що уже все в порядку, а «колеса» ковтає виключно з метою профілактики. Оскільки штатний снайпер його відділення ще не повернувся зі шпиталю і замінити його було більше ніким, довелося включити старшину до складу третьої групи.
Невдовзі підійшов її командир і доповів про готовність підрозділу вирушати на завдання.
– Як старшина, – поцікавився ротний.
– Чесно кажучи, товаришу майоре, не подобається мені його стан, – понизив голос Миколайчук. – Якийсь він блідий і при першій же нагоді намагається присісти, а то і прилягти.
– Гаразд, шикуй групу. Я зараз буду, – так же неголосно промовив ротний і пішов у пітьму.
Він тихо, ніби кіт, у повній темряві дістався розташування першого взводу і обережно зазирнув усередину приміщення. В протилежному кутку імпровізованої казарми, біля вікна, скрутившись калачиком, на тапчані лежав старшина Костенко.
– Що, братику, прихватило? – співчутливо запитав Андрій і торкнувся плеча друга.
– Так, невчасно шлунок звело, товаришу майоре, – не підіймаючи голови, насилу вимовив Льоня.
– Давай потихеньку збирайся, вранці поїдеш до медсанбату, а потім у шпиталь – якось задумливо, але твердо, промовив ротний і поволі взяв снайперську гвинтівку старшини, що стояла тут же, біля стіни.
– Але ж мені потрібно з хлопцями на завдання… – насилу підіймаючись на ноги, пробував виправдовуватися Льоня.
Він було потягнувся правицею за розгрузкою, що лежала поряд із тапчаном, прямо на долівці, але ротний випередив його. Андрій спритно підхопив товаришевого «броника», поклав його на пустий ящик від боєприпасів, що служив старшині тумбочкою. Далі він зняв з себе портупею і акуратно одягнув розгрузку. Друзі були майже одного зросту і комплекції, а тому все підійшло якнайкраще.
– Що за жарти? – здивовано промовив Льоня, але Андрій рішуче обірвав його.
– Ти залишаєшся. Це наказ. Негайно розбуди капітана Буркута і скажи, хай біжить на передок – у вишневий садок.
– Слухаюсь, товаришу майоре, – перейшов на офіційну мову старшина і, наскільки міг швидко, посунув у напрямку запасного командного пункту роти.
Раптом він зупинився і повернув назад. Андрій теж пішов йому назустріч.
– Що трапилось? – запитав він.
Льоня мовчки обійняв його, витяг з кишень бушлата два своїх фірмових «лимони», які він завжди брав із собою на завдання, і простягнув другові.
– Візьми, братику, про всяк випадок. Хай тебе наш Велес береже і мої талісмани, – тихо промовив він і поклав обидві гранати в уже простягнуті Андрієм долоні. Після цього старшина поспіхом опустив голову, повернувся і пішов геть, аби друг не помітив його зрадливої сльози, що все-таки встигла зволожити рідну українську землю.

Той подарунок мав свою давню історію. Це трапилося ще влітку 2015-го. Уже були написані кров’ю героїчні сторінки оборони Іловайська, Дебальцевого та Донецького аеропорту, хитросплетіння яких доведеться досліджувати і оцінювати не один десяток років досвідченим та незаангажованим фахівцям.
Якось із чергового рейду в тил до сепарів не повернувся товариш старшини Костенка – сержант Головня. Вони здружилися ще під час навчання у автомобільному технікумі. Навіть їх ліжка в казармі стояли поряд, а свого другого сина старшина назвав на честь Володимира.
На труп Головні випадково натрапила інша група, що ходила на завдання буквально через пару днів. У її складі був і старшина Костенко. Схоже, що ті нелюди спеціально кинули розтерзане тіло на видному місці з метою залякати наших бійців. Ніяких подробиць старшина тоді не розповідав, але заявив категорично, що в разі чого – у полон живим не здасться. Пізніше зі слів інших учасників групи стало відомо, що сепари жорстоко познущалися із сержанта: викололи очі, обрізали вуха і статеві органи, а також розпороли живіт та набили його землею. Довелося тимчасово похоронити його неподалік, на тимчасово окупованій території.
Після того випадку Льоня десь знайшов балончик монтажної піни і ретельно покрив нею дві гранати Ф-1, широко відомі в народі як «репанки» або «лимонки». Коли піна добре висохла, він старанно відшліфував їх поверхню наждачним папером, а потім кілька разів пофарбував у жовтий колір. Вийшло настільки природньо, що розвідники не раз попадались на гачок, плутаючи ті «лимонки», які без запалів красувалися прямо на підвіконні, біля ліжка старшини, з натуральними лимонами. І не трапилося жодного випадку, аби, йдучи на завдання, Льоня не вішав собі на пасок ті «лимони». Згодом побратими жартома прозвали їх талісманами старшини.

Уже дорогою до вишневого саду в Андрія несподівано завібрувала мобілка. Хто б це міг бути у таку пізню пору, – майнула бентежна думка, оскільки його «фронтовий» номер знало вельми обмежене коло осіб. Він зупинився і витяг з кишені телефон. Кохана – світилося на екрані. Натиснувши зелену кнопку, щільно притулив апарат до вуха, але динамік мовчав. Десь здалеку долинав голос Орисі, але потім вона озвалася голосніше.
– Вибач, любий, що не дочекалася твого дзвінка. Не втрималась, аби не поділитися радістю – наш Олексієчко щойно вимовив перше слово!
– Вітаю, кохана! Мама? – не сумніваючись у характері відповіді, швидше задля порядку, запитав Андрій.
– А от і не вгадав! – як мала дитина тішилася дружина. – Тато! Мій любий тату, – задоволено майже прокричала Орися.
– Я вас люблю! Дуже-дуже! – посміхаючись у темряву, лагідно промовив щасливий батько і чоловік, після чого вимушено закінчив розмову без жодних пояснень.
Вона все знає, вона все розуміє, вона найкраща у світі! – подумки розмовляв Андрій сам із собою, а щаслива посмішка осявала йому стежку аж до самого нуля.

Коли екіпірований для походу майор Чорний зі снайперською гвинтівкою в руці підійшов до групи, що вишикувалась у вишневому саду одного із порожніх обійсть на околиці закинутого села, він побачив непідробний подив у очах своїх підлеглих.
– Старшина йти не може. У нього кровотеча, відкрилась виразка шлунку. Я іду за нього, – коротко, аби виключити зайві запитання, повідомив ротний.
– А як же командування ротою?. – якось невимушено вихопилося у комвзвода «раз».
– По-перше, для подібних випадків є заступ, який он уже мелькає поміж дерев, а по-друге, практично весь боєздатний склад роти на завданні і старшину замінити просто ніким. До того ж капітан Буркут тут добре справиться і без мене, – перевів усе на жарт майор і напруга майже спала.
Він простягнув захеканому заступнику свою потріпану часом і війною польову офіцерську сумку, зразка Другої світової, яку той підхопив майже находу. Далі ротний зняв свої погони, шеврон та кокарду і поклав їх зверху, після чого повернувся обличчям до строю.
– Нічого не міняється. Старший групи – старий лейтенант Миколайчук. Я лише прикриваю вас при переході лінії фронту, а там побачимо.

Непроглядна ніч щільно притислась усім своїм тілом до мокрої землі. Низькі хмари щедро сіяли мрякою зверху. Ішли обережно, колоною по-одному, аби уникнути зайвого ризику випадково наткнутися на розтяжку. Поодинокі освітлювальні ракети ворога, які для розвідників слугували відповідним орієнтиром, були ще далеченько, але з кожним пострілом ракетниці вервиця поспішно припадала до слизької поверхні третьої планети.
– Ну і погода, краще на придумаєш, – майже прошепотів ротний.
– Так, – погодився комвзводу «раз», відділення якого замикало групу, – але мені видається, що небо невдовзі заплаче ще сильніше.
– Не каркай, – усміхнувся майор і, уважно вдивляючись у темінь по обидва боки, відстав на кілька десятків кроків.
За годину успішно подолали досить умовну лінію фронту. Невдовзі вийшли на невеликий закинутий хутір. Півтора десятки напіврозвалених будинків. Жодних ознак присутності живої людини. Одначе, з огляду на безпрецедентну важливість операції, вирішили обійти виселок стороною. Коли уже остання хата залишилася позаду, на околиці несподівано загавкав собака. Тут же вгору злетіла освітлювальна ракета, потім друга. Чи то хтось із колони не встиг своєчасно притиснутися до землі, чи про всяк випадок, але із вікна крайньої хати раптом застрочив кулемет. «Трасери» віялом розлетілися прямо над головами хлопців. По характеру вигуків Андрій зрозумів, що їх помітили. Тут же до РПК доєдналось кілька «калашів» і орки довгими чергами стали методично прочісувати покриту невеликими кущами ділянку балки, де залягла група.
– Накажи Пискуну, хай при найменшій нагоді веде групу далі, а ти зі своїм відділенням залишайся на випадок, якщо ворог спробує їх переслідувати, – сказав на вухо Миколайчуку ротний, мимоволі скоригувавши свій же алгоритм щодо загального управління ДРГ.
Але цей коректив виявився дуже вчасним. Не встигли хлопці відповзти на якусь сотню метрів, як на попередньому місці стали вибухати міни. Освітлювальні ракети, ніби шуліки, постійно висіли над балкою. Загалом кілька десятків мін квадратно-гніздовим способом добряче зорали солідний її шмат. Через нетривалий час мінометний обстріл припинилися так же раптово, як і розпочався. Затихнула і стрілецька зброя. Мабуть пацаки вирішили, що помилилися і заспокоїлися.
– Розосередив відділення на випадок, якщо орки все-таки спробують переслідувати групу, – доповів Миколайчук, на животі діставшись назад до ротного.
– Добре, а ще накажи хлопцям, аби без команди не стріляли. Лише у випадку крайньої необхідності, – про всяк випадок пошепки додав той.
– Уже, – посміхнувся перший, але навряд чи Андрій у такій темряві розгледів вираз його обличчя.
– Красень! Скоріш за все вартові нас не помітили. Просто перестрахувалися.
Зачекавши з пів години і не діждавшись ворожої погоні, Миколайчук повів своє відділення слідом за основною групою. Повертатися назад тим же маршрутом у такій ситуації Андрієві було надто ризиковано, а тому він обережно попрямував назирці за своїми хлопцями, таким чином прикриваючи їм тил.

За годину від другої групи нарешті надійшла інформація про координати ворожого складу, яку Андрій продублював на базу. Окрім нього кожна з груп мала кодовану рацію. До того ж розвідники користувалися своїм фірмовим шифром, що ретельно удосконалювався ними протягом останніх років. Тому навіть перехоплена така коротка розмова непідготовленій особі видавалася просто маячнею. Уточнивши координати усіх ДРГ, ротний прийняв рішення підійти до складу з трьох боків, аби збільшити шанси на успіх, про що віддав відповідний наказ. При цьому першій групі належало відволікти увагу охорони складу, аби полегшити виконання завдання рештою підрозділів.
Однак не все протікало так гладко, як би того хотілося. Мабуть спостерігач на околиці хутора, де була обстріляна третя група, все-таки щось помітив, бо невдовзі після їх обстрілу майор спиною став відчувати чиюсь присутність. Він вкотре зупинився і уважно огледівся і, хоча нічого підозрілого не помітив, все-таки вирішив перестрахуватися. Вибравши підходящу ділянку, Андрій ніби заєць зробив петлю в бік пагорба і замаскувався поміж чагарями, у кількох десятках метрів від стежки, якою пішла його група.
Позиція була дуже вдалою. Стежка в обох напрямах у ротного була, як на долоні. Невдовзі на екрані тепловізора він побачив те, чого так боявся. Ворожа група, чисельністю до відділення, потайки ішла слідом за його хлопцями. Андрій негайно увімкнув рацію і повідомив про це Миколайчука. Той зі своїм відділенням уже встиг наздогнати основну групу. Та одного повідомлення було замало. Цей «хвіст» міг демаскувати ДРГ три і поставити під загрозу виконання всього завдання. Необхідно зробити все можливе, аби обрубати його по саму ріпицю, – майнуло в голові у ротного. – Треба за будь-яку ціну ліквідувати вороже сховище боєприпасів. На кону сотні і тисячі життів побратимів.
Пропустивши колону орків на кілька десятків метрів уперед, він ретельно прицілився в потилицю найближчому і, як у кращі часи, плавно натиснув на спусковий гачок Льоніної гвинтівки. Немов від удару електрострумом остання постать сіпнулася і беззвучно сповзла на землю. Глушник працював відмінно, ніхто навіть не повернувся в бік пострілу, а приціл нічного бачення надійно слугував ротному всевидячим оком. Він тут же повторив процедуру дерашизації і це знову йому вдалося якнайкраще – другий пацак також мовчки притулився до землі. Збоку це виглядало так, ніби зморений довгою дорогою подорожник несподівано вирішив перепочити і приліг прямо там, де стояв.
Але з третім загарбником Андрієві повело менше. Той уже наблизився до заростів верболозу і, аби зовсім не втратити бабуїна з поля зору, ротний вистрілив прямо у центр куща, де за його розрахунком куля мала зустрітися з ціллю. Мабуть дев’ять грамів українського свинцю не попали безпосередньо в серце, оскільки зойк смертельно раненого орка почули його поплічники. Вони миттєво попадали на землю і зайняли оборону.
Гаразд, давайте зіграємо у вашу московську рулетку, – про себе промовив Андрій і став вицілювати крайнього загарбника, ноги і частина тулуба якого виднілися із-за сусіднього куща. Він уже не переймався маскуванням наслідків своєї роботи, аби напевне відволікти загарбників від спокуси переслідувати групу. За кілька секунд власник незамаскованих ніг здавленим зойком повідомив присутніх про своє бажання назавжди вийти із цієї смертельно-небезпечної гри. Не пройшло і хвилини, як до його компанії приєднався ще один цікавий московит, що необережно висунув голову із-за великого валуна у візуальних пошуках джерела обстрілу.
Лишилося не більше половини, – подумав Андрій і, змістившись на кілька метрів у бік, узяв на приціл наступного орка. Затамувавши подих на кілька секунд, він знову спокійно натиснув на спусковий гачок і темна пляма за кущем надійно вгрузла у вологу українську землю. Та ворогу все-таки удалося визначити його місце перебування, бо десь праворуч раптом пролунав постріл і куля, ковзнувши по шолому майора, зрикошетила в бік. Його спасло лише те, що, натиснувши на спусковий гачок, він не став спостерігати за наслідками своєї роботи, а за мить до ворожого пострілу схилив голову, аби перекотитися вліво.
Але цей постріл московського снайпера був не найгіршою із новин. По непоодиноким тіням правіше Андрій зрозумів, що слідом за першою групою ворога скритно рухалася друга, більш численна. Знову змінивши позицію, він нарахував ще до півтора десятки орків. Ті облишили переслідування розвідників і стали обходити його з обох боків, аби взяти у кліщі. Довелось відступити до якоїсь напівзруйнованої будівлі, що стояла неподалік, на пригірку. Нею виявилася невелика скеля, що височіла парусом над широкою балкою, деінде покритою кущами терну та барбарису. Вибравши зручну позицію неподалік, ротний зробив ще кілька прицільних пострілів і пара мінімум «трьохсотих» поповнила лави небоєздатних пацаків.
Чи то московити не мали з собою гранат, чи не хотіли вибухами привернути увагу переслідуваного підрозділу, але Андрієві в цьому плані дуже везло. Дивно, та він радів, що друга група орків у повному складі накинулась на нього, ніби на бажану здобич, залишивши на деякий час поза увагою решту розвідників. Йому ще кілька разів удалося поміняти дислокацію, але зрештою довелося упертися в скелю, яку він спочатку сплутав із руїнами будівлі. Все, затиснули з трьох сторін, далі відступати нікуди, – майнула невесела думка і ротний перевірив набої, яких виявилося не так уже і багато. Він же не розраховував супроводжувати групу так далеко.
Зробивши кілька вивірених пострілів, ротний вимушений був відповзти під саму скелю, оскільки кулі зафонтанували зовсім поруч, з боку старої водонапірної башти. Мабуть хтось здогадався вилізти наверх – припустив подумки майор.
Раптом його ліва нога провалилась у якусь яму. Огледівшись, Андрій зрозумів, що то була стара лисяча нора. Розгрібши трухлявий хмиз та опале листям, він виявив під ними старий підземний хід досить великих розмірів. Мабуть у минулому ним користувалися діти, коли гралися у піжмурки чи у війну, – промайнула чергова думка і десь глибоко всередині зажеврів вогник надії.
Знявши розгрузку з бушлатом, і лишивши при собі тільки каску, гвинтівку та набої, Андрій насилу втиснувся до нори, що під пологим кутом вела вглиб, під скелю. Проповз кілька метрів униз, але вимушений був зупинитися, оскільки отвір звузився ще більше. Ну, ось і все – гарна могила, не скоро знайдуть, – подумав майор і розслабився. Раптом десь спереду стали долинати якісь звуки, що нагадували далеку канонаду. Це додало ротному енергії і через кілька метрів, які він здолав ціною неймовірних зусиль, за невеликим поворотом, показалось слабке світло. Розвиднялося.
Вибравшись із підземелля, Андрій, обережно підійняв голову і уважно оглянув навколишню місцевість. Результати огляду були невтішними. Він опинився в повному оточенні, оскільки скеля була не досить довгою і вороги встигли обійти її з обох боків та замкнути кільце. Довелося знову займати оборону. До того ж йому потрібно було контролювати нору за спиною на випадок, якщо хтось із пацаків захоче скористатися нею.
Незважаючи на жорстку економію набоїв, невдовзі вони все-таки закінчилися, але і вороги не дорахувалися ще майже відділення живої сили. Останню кулю Андрій всадив напевне – прямо в лоб орку, що самовпевнено висунув рило за півтора десятки метрів. Це ти, бісів сину, дещо поспішив, – тихо промовив він собі у вуса.
Такий відвертий прорахунок трохи пригасив настирність ворога, та невдовзі московити зрозуміли, що набої у нього все-таки закінчилися, і поступово стали стискати кільце. Коли його радіус сягнув кількох десятків метрів, вони осміліли настільки, що піднялися і пішли на нього ланцюгом у повний зріст.
Небагато ж вас лишилося, за неповну годину бою поклав майже взвод, але мені і вас досить, – сумно подумав Андрій і відклав убік знекровлену гвинтівку. – Ще б пару десятків набоїв і ці зайди також би попрямували на концерт до Кобзона.
Він зняв з голови шолом і підняв уверх голову. З-за обрію підіймалося сонце. Перші промені лагідно торкнулися його чола. На синьому небі – ні хмаринки. Лише дві пари очей уважно дивилися на нього згори. Таких знайомих, таких рідних. Гарний буде день, – подумав Андрій. Він набрав повні груди свіжого ранкового повітря і дістав останній подарунок друга.
Затиснувши по «репанці» у кожній руці і вставивши в кільця чек великі пальці, він підняв їх одночасно, як це полюбляють робити прихильники селфі. Однак цього разу замість фотооб’єктивів на нього були спрямовані цівки ворожих автоматів. Залишилося розчепірити решту пальців і звільнити спускові скоби.
Тим часом вороже кільце звузилося до якихось десятка метрів. Ротний уже чітко бачив перекошені від люті морди пацаків. Деякі з них навіть самовпевнено опустили зброю, усвідомлюючи свою беззаперечну перевагу.
Андрій знову глибоко вдихнув і повільно піднявся на ноги. Так же повільно випростав обидві руки вперед, демонструючи ворогам відсутність зброї. Збоку це виглядало, ніби особа, що втратила надію на спротив, дає можливість одягти собі кайданки. У деяких орків на мармизах з’явилися задоволені посмішки переможців. Будучи розпаленими смертельним протистоянням і прагнучи якнайшвидшої помсти за своїх убитих поплічників, вони не звернули належної уваги на те, що український воїн тримав стиснуті кисті рук долонями донизу.
За якусь секунду перед очима Андрія промайнули те доленосне кукурудзяне поле, тендітна дівоча постать з медичною сумкою через плече, такі бажані обличчя дружини і малого сина, батьків і друга дитинства з його штучними українськими лимонами…
Раптом незбагненна для московських загарбників посмішка осяяла обличчя українця, коли за кілька метрів до їх ланцюга він розвернув свої руки уверх долонями і поволі розчепірив пальці. Побачивши в руках захисника звичайні жовті лимони, ординці навіть призупинились від здивування. Несподівано десь у глибині ворожих позицій пролунав вибух неймовірної сили. За ним другий, потім ще. Вони це зробили! – пролунало в голові у Андрія. Посмішка на його обличчі стала ще яскравішою. Це була усмішка тріумфу вільної людини, яка готова віддати власне життя за свободу своєї Батьківщини, своєї сім’ї і свого народу.
Гучне «Слава Україні!», що уже зовсім несподівано для ординців злетіло з уст українця, привело їх до тями, але то було останнє, що вони почули у своєму нікчемному житті. За мить подвійний вибух Льоніних «лимонів» сколихнув навколишню ранкову тишу.
Коли невдовзі дим розвіявся, дві пари очей, що уважно спостерігали за цією подією з небесної висі, знову побачили свого тата і чоловіка. Відкинутий смертельним вибухом назад, Андрій лежав на спині, притиснутий до скелі напівколом мертвих загарбників. Широко відкритими голубими очима він дивився у синє українське небо. Неповторна посмішка переможця продовжувала сяяти на його неушкодженім жодним уламком лиці. Такому молодому і водночас мужньому обличчі.

Зачинивши за собою парадні двері, Володимир Олександрович повагом пішов до авто. Незважаючи на свій півтораметровий зріст, він мав звичку широко розставляти ноги, як це, зазвичай, роблять матроси у штормову погоду. Високі підбори лише додавали кумедності його вигляду. Водій запопадливо поспішив відчинити задні праві дверцята, де полюбляв сидіти ВО. Таке прізвисько своєму шефу вигадав він сам заради економії часу і амортизації язика в процесі спілкування з іншими водіями главку. Це прізвисько поступово прижилося. Так його шефа поза очі стали називати практично всі знайомі і підлеглі.
– Додому, – буркнув ВО гугнявим голосом і склепив повіки.
Під час поїздок, навіть коротких, він постійно дрімав. Так звичка у нього сформувалася ще в дитинстві, коли немовлям батьки привчили його до тривалих подорожей автомобілем, більшу частину яких він проводив уві сні.
Водій мовчки запустив двигун і повільно рушив, аби не вносити дискомфорту до ідилії щоденних подорожей свого шефа. А їхати потрібно було далеченько, оскільки навесні ВО, отримавши підвищення по службі, з усією сім’єю перебрався на службову дачу, що знаходилася за кілька десятків кілометрів од міста.
Чого це він сьогодні майже на годину раніше, – розмірковував водій, виїхавши на автостраду і спостерігаючи, як свіжий асфальт чорною стрічкою стелиться під колеса машини. – Мабуть знову щось дружина придумала, – досить добре знаючи її вольовий та ініціативний характер, закінчив свої гадання на кофейній гущі шофер.
Ця здогадка підтвердилась по приїзду на дачу, де на нього уже чекало кілька пузатих валіз і дорожніх сумок, які за наказом ВО він акуратно склав у багажнику.
– Розвертайся, зараз їдемо до аеропорту. Дружина надумала летіти на відпочинок, – невдоволено виголосив цілий спіч той і повернувся до будинку, що скоріше нагадував театр чи музей, ніж будівлю для житла.
Невдовзі на горизонті показались ВО з дружиною і водій запустив двигун та поспішив відкривати дверцята.
Колись він мав необережність відкрити їх спочатку шефу і наразився на неймовірно бурхливу реакцію його дружини. Чого тільки і не дізнався тоді шофер про своє виховання, батьків і навіть оточення. Тому без будь-яких вказівок він поспішив відкрити задні праві дверцята, в які повагом запливла дружина, а ВО тим часом самостійно прослизнув на переднє, пасажирське, сидіння.
– Поїхали, – прогундосив шеф і водій не забарився рушити з місця.
Їхали мовчки. Десь на половині дороги машину стало вести праворуч.
– Мабуть переднє колесо пробили, – сказав водій.
– З чого ти взяв? – поцікавився ВО.
– Дещо веде вправо. Треба заскочити на шиномонтаж, доки є така можливість, – коротко відповів шофер.
– Я нічого не відчуваю, – писклявим голосом озвалась ззаду дружина. – Можемо запізнитись на літак.
– Шиномонтаж – не на часі, – в унісон прогундосив ВО.
– Я після вчорашнього запаску не встиг зробити, – промовив дещо збентежено водій.
– Доїдемо до аеропорту, а там уже і розберемося, – розлого, але на диво впевнено, висловився ВО.
– Дай бог, – буркнув, не зупиняючи авто, водій.
Поступово машину стало вести праворуч сильніше і сильніше. Невдовзі це помітили всі, у тому числі і дружина, оскільки запах горілої гуми стало доносити навіть до салону.
– Зупинись, – гаркнув ВО і не встигла машина зафіксуватися в статичному положенні, як він вискочив назовні, а за ним поспішили дружина та водій.
Картина була більш ніж сумною. Відразу стало зрозумілим, що ніякий шиномонтаж тут уже не допоможе. Повністю спущене праве переднє колесо інтенсивно диміло. Відшаровані шматки гуми стирчали в різні боки, мовби луска на доісторичному бронтозаврі.
– Ну, і що тепер робити?! – заверещала дружина, ніби і не вона кілька хвилин тому першою відкинула пропозицію термінового ремонту.
– Насос є? – в свою чергу поцікавився ВО.
– Є, але ручний, та і вряд чи це допоможе, – збагнувши напрямок думки шефа, відразу зреагував водій. – Там гвіздок не менше сотки та ще і скат устигло провернути, – похмуро додав він.
– Давай без дебатів, а я спробую попутку зупинити! – не втримавшись, майже крикнув він спересердя. – Може ще встигнемо.
Водій без зайвих слів відкрив багажника і поквапом став вивантажувати валізи, аби дістатися до запаски, ставлячи речі прямо на обочину.
– Що це він собі дозволяє?! – зарепетувала дружина, звертаючись до ВО. – Там же смола, а її жодна хімчистка потім не відчистить.
– Якщо устигнемо – нові в Омані купиш, – огризнувся ВО і поспішив напереріз попутці, вогні якої наближалися з боку міста.
Однак переповнений мікроавтобус проїхав повз нього, навіть не зменшивши швидкості. Не зупинилися і ще пару автомашин, скоріш за все через густі сутінки, що стрімко переходили у ніч. Тим часом намагання водія накачати пробитий балон не увінчались успіхом, як і потуги дружини викликати таксі. Причиною останнього, очевидно, була велика завантаженість у кінці робочого тижня, а також небажання водіїв ризикувати через сумнівний виклик поїздкою в таку далечінь.
– Хутко клади все до багажника і потихеньку поїхали, – нарешті прийняв самостійне рішення ВО, чим у немалій мірі здивував присутніх, але ніхто не наважився йому перечити, оскільки не міг запропонувати ліпшого варіанту.
Кинувши запаску з насосом до багажника, водій обережно вмостив вантаж дружини шефа, після чого всі сіли до салону і поїхали далі. На пустому колесі тримати швидкість більше 40-50 кілометрів на годину було ризиковано, а тому решта дороги зайняла як мінімум вдвічі більше необхідного часу. При цьому ВО постійно поглядав на годинник і мовчки морщив лоба. Дружина теж мовчала, хоча її перекошене обличчя говорило красномовніше за будь-які слова.
Останні кілька кілометрів вони подолали уже після закінчення часу для відльоту літака. Мабуть ВО та його дружину не полишала надія на якесь чудо чи на непередбачену його затримку з технічних причин. Але чуда не сталося і техніка не підвела – літак відправився вчасно.
Своєрідним бонусом такої недолугої поведінки стало і те, що єдиний в районі аеропорту шиномонтаж уже зачинився. Як свідчила об’ява на воротах, з причин технічного характеру майстерня мала відновити свою роботу тільки в понеділок.
Оце тобі і розібралися потім! – сумно розмірковував водій, сидячи в холодному салоні авто і дивлячись на освітлені вікна шикарного готельного номера, в який заселився на ніч ВО зі своєю дружиною. Аби хоч якось зігрітися, він увімкнув радіоприймач. Канал «Єдині новини» транслював виступ якогось політика, що захриплим голосом натхненно закликав об’єднати всі зусилля задля перемоги над віроломним агресором, оскільки аналізувати помилки та прорахунки зараз не на часі.
Шофер вимкнув радіоприймача, виліз із машини і поволі попрямував у бік лісопосадки, що виднілася за злітною смугою аеродрому. Треба терміново збирати дрова, а то замерзну, – подумав він і, піднявши комір демісезонної куртки, прискорив ходу́.

Після закінчення медичного коледжу Орися уже два з половиною роки працювала медсестрою у хірургічному відділенні однієї з миколаївських лікарень. Московське повномасштабне вторгнення застало її у плановій відпустці, але вже о восьмій ранку вона була на роботі.
– Чого приперлася так рано? – зустріла її не зовсім коректним по формі запитанням подруга.
– Що ти маєш на увазі? – зробила великі очі Орися.
– Як що? У тебе більша половина відпустки ще попереду! – не приховувала свого здивування колега.
– Хто його знає… – якось невизначено відповіла відпускниця і подалася до завідувача відділенням.
У досить просторій приймальні шефа вже зібралася ціла купа народу. Окрім лікарів тут був присутній майже весь середній медичний персонал і навіть лаборанти та технічні працівники. Оскільки все одно всім місця не вистачало, більша частина колег стояла в коридорі. Настрій був пригнічений. Чекали завідуючого відділенням, який затримувався на нараді у головного лікаря.
Єдиною темою розмов була війна, зокрема ранкове бомбардування аеродрому та інших військових об’єктів обласного центру. Переважна більшість присутніх відкрито засуджувала московитів, хоча багато з них мали родичів на території країни-агресора. Дехто у натовпі зовсім мовчав, очевидно уже побоюючись відкрито висловлювати свої сепаратистські настрої.
Невдовзі підійшла старша медична сестра відділення і оголосила, що Іван Онуфрійович звільниться десь за пів години. Крім того вона передала прохання завідувача, аби всі зібралися у приміщенні столової стаціонару, оскільки там було місця значно більше. Останні слова старшої колеги наздогнали Орисю уже по дорозі до ординаторської. Схопивши свою куртку і шапку, вона подалася до виходу, одягаючись на ходу в різні, аби не пропустити когось зі знайомих.

На великий подив дівчини у військовому комісаріаті відвідувачів практично не було. Та і працівники установи також траплялися досить рідко. У приймальні начальника її відділу було зовсім порожньо. Вона обережно відхилила двері до кабінету. За службовим столом сидів чоловік у цивільному і перебирав якісь папери.
– Дозвольте? – попередньо постукавши у зачинену половину, запитала Орися.
– Вибачте, але я зараз зайнятий мобілізацією… – якось невизначено і знервовано відповів чоловік.
– А я до вас саме з цього питання, – твердо промовила вона і рішуче переступила через поріг.
– Але тут військомат… – не дуже упевнено ще продовжував пручатися господар кабінету.
Однак Орися мовчки зробила кілька кроків назустріч, витягнула із внутрішньої кишені куртки документи і простягнула їх чоловікові у штатському. Тому нічого не лишалося, як взяти папери. Уже без зайвих слів він подивився її паспорт, військовий квиток і диплом про освіту, після чого наморщив лоба, ніби щось пригадуючи.
– Ви часом не та… – почав повільно чоловік.
– Так, я саме та, як ви мене тоді називали «неповнолітня», якій два роки тому вами особисто було відмовлено у направленні на східний фронт.
– В зону антитерористичної операції, вірніше операції об’єднаних сил, – спробував було поправити «неповнолітню» начальник призовного відділу, а це був саме він, але Орися не дала йому такої можливості.
– Навіщо ця гра слів? Фронт він і в Африці фронт, а нинішня війна була нахабно розпочата московією ще в 2014-му! На превеликий жаль ви, пане капітане, і такі, як ви, не хотіли визнати цього відразу…
– Майоре, пане майоре, – перебив її начальник відділу. – Я мав відповідні приписи і вказівки… – він знову було спробував повернути розмову в русло з’ясування несуттєвих формальностей, але це йому також не вдалося.
– Гаразд, хай буде «пане майоре», але погони на вашій новій формі чомусь відсутні, – явно натякаючи на його цивільний «прикид», не упустила нагоди дещо збити пиху з цього самозакоханого індика Орися. – Я не прийшла скаржитися чи з’ясовувати стосунки з вами особисто. Гадаю, зараз ви не станете заперечувати, що місце медичної сестри саме на фронті, – чітко і переконливо сформулювала свою позицію дівчина.
– Добре, напишіть рапорт і йдіть до спецчастини оформлятися, – уже без зайвих реверансів відповів їй начальник відділу і повернув документи.
Замість очікуваного майором прояву вдячності чи хоча би розуміння, Орися якось недоброзичливо блиснула на нього своїми гарними блакитними очима, що тому стало аж не по собі і він не вимовив більше ні слова.

За неповну годину, без додержання цілої низки раніше таких необхідних формальностей, дівчина уже тримала в руках відповідний припис. В документі зазначалося, що вона, сержант медичної служби, не пізніше шостої години ранку наступної доби, зобов’язана прибути у розпорядження командира указаної в ньому військової частини, яка дислокувалася на території міста.
Звичайно Орися не стала чекати ранку наступної доби, оскільки по обіді подруга із Херсону, з якою вони разом училися у медичному коледжі, повідомила телефоном, що колони рашистів уже на підступах до її міста.
– Зараз саме іде бій за Антонівський міст, – говорила вона. – Виходячи із відсутності необхідної артилерійської підтримки і недостатньої кількості наших військових, вирішення питання захоплення переправи через Дніпро ворогом займе не більше кількох годин.
– А чому ж наші його не підривають? – розпачливо крикнула в трубку Орися.
– Що ти у мене запитуєш?. – відізвалася слухавка. – Я б сама хотіла почути відповідь на це питання, – сумно завершила подруга.
Але коліжанка помилилась – непідірваний міст було захоплено значно швидше і колона танків разом із іншою військовою технікою та живою силою московського агресора, обігнувши Херсон по об’їздній автодорозі, посунула на Миколаїв, майже не зупиняючись.

Орися поспіхом зібрала у наплічник найнеобхідніше, поцілувала маму та молодшого брата, їх батько загинув у Іловайському котлі ще в серпні 2014 року, і відправилась до місця дислокації військової часини. По дорозі вона устигла зв’язатися зі старшою медсестрою відділення і повідомити, аби з відпустки її не чекали.
Як добре, що я не стала дожидатися наступного дня! – думала дівчина, коли, прибувши за місцем призначення, після обов’язкових у таких випадках формальностей, вона дізналася, що медична служба разом із частиною невдовзі висувається у північно-західному напрямку.
– Як?! – не вірила своїм вухам Орися. – А на кого ж ми залишаємо місто, його мешканців?! – майже кричала вона, але нічого не могла вдіяти. Відтепер, як сержант медичної служби, вона була вимушена виконувати накази свого командування під страхом кримінальної відповідальності за законами військового часу.
Пізнього вечора їх автомобільна колона, з дотриманням усіх правил світломаскування, покинула територію військової частини і через Варварівський міст перетнула Південний Буг. У Орисі ще теплилась надія, що вони поїдуть у бік Одеси, але, коли за містом, перед шляхопроводом, голова колони повернула у київському напрямку, вона зовсім засумувала.
Уже далеко за північ вервиця техніки виїхала на одеську автостраду в районі Кривого Озера. На першій же зупинці для дозаправки дівчина вийшла із пересувного медпункту і довго спостерігала за безліччю різноманітних авто, які також рухалися в північному напрямку. То були численні військові автомобілі з особовим складом, поліцейські спецмашини, цивільні легковики і різноманітні автобуси.
Обидва ряди дороги в напрямку столиці були забиті транспортом. Чимало легкових авто, і навіть автобусів, рухалися в лівому ряду зустрічної полоси автостради. На ці, такі грубі в мирний час, порушення правил дорожнього руху ніхто з представників поліції зараз не звертав жодної уваги. Навпаки, деякі поліцейські машини рухалися по зустрічній полосі разом із представниками цивільного населення.
– Чому і на кого ви залишаєте Миколаїв? – запитала Орися у групи молодших офіцерів, коли наступного разу вони зупинились десь у районі Умані.
– Такий наказ зверху, – після досить тривалої і незручної мовчанки нарешті промовив найсміливіший із них та вказівним пальцем правої руки якось таємниче показав угору, після чого знову опустив очі долу, як і решта його супутників.
Дівчина уже не стала уточнювати, хто саме віддав той наказ – головнокомандувач, верховний чи, може, сам Господь-Бог… Пізніше, від херсонських поліцейських, їй стало відомо, що вони везуть службову документацію аж у столицю і що їх колеги на численних службових авто, зокрема, і з її рідного Миколаєва, це далеко не гірші представники правоохоронних органів. Багато поліціянтів Мелітополя, Херсону і області уже перейшли на сторону загарбників та зустріли їх чи не хлібом-сіллю. Її сіра речовина майже закипала під новеньким військовим головним убором з такою ж кокардою Збройних сил України.

Тільки майже за тиждень поневірянь підрозділ Орисі нарешті прибув до місця дислокації, у Харківську область, і зайняв оборону на північно-східних околицях обласного центру, де уже точилися запеклі бої з ворогом. Дорогою вони мали кілька невеликих привалів, один із яких завершився бойовою сутичкою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Дівчина ніяк не могла зрозуміти стратегію головного командування. Зокрема їй не давала спокою думка про те, чим її рідний Миколаїв чи сусідній Херсон були гіршими за першу столицю України.
Навіщо було гнати стільки народу і техніки за багато сотень кілометрів, аби кинути їх у бій з іншого боку країни, оголивши увесь її південь? – думала вона і не знаходила відповіді на те запитання. Можливо їй удалось би це зробити, якби ще раніше, задовго до початку агресії, вона слухала бундючні промови кількаразового уклоніста і номінального верховного головнокомандувача, а ще дивилася його відосики, щодо «безпідставності» нагнітання обстановки з приводу небезпеки московського нападу на Україну. Особливо там, де він розповідав, що не має часу і не здатен мислити стратегічно, а тому у своїй визначній державотворчій діяльності обмежується лише тактикою. Але такої можливості у дівчини не було, та і бажання теж.
Невдовзі підрозділ Орисі перейшов до активних бойових дій і її думки зосередились виключно на виконанні своїх безпосередніх службових обов’язків. А війна їх добавила щедро, навіть з надлишком. На превеликий жаль, поранених було набагато більше, ніж того б хотілося, та і убитих – також. Інколи відпочивати доводилося лише по кілька годин на добу, та і то прихапцями, а часом навіть в окопі, на самому нулі. Тому, за кілька місяців, які минули з початку повномасштабного вторгнення, суворий сержант медичної служби Орися, як жартома називали її побратими за крутий характер, тільки пару разів і змогла більш-менш спокійно поговорити телефоном із мамою та молодшим братом, детально дізнатися про їх бідування через постійні обстріли міста та відсутність питної води внаслідок знищення загарбниками водогону, що до цього забезпечував Миколаїв питною водою із Дніпра-Славути.

Якось на зорі до польового медпункту забіг молодий капітан із сусіднього полку. То був командир розвідроти. Так сталося, що одна із його груп напоролася на засідку, коли поверталася із ворожого тилу додому. Під ранок хлопці повернулися з чотирма трьохсотими, два з яких були тяжкими. Оскільки після нічного бою у полкових медиків скінчилися знеболювальні і кровоспинні засоби, він особисто примчався до сусідів, аби перед відправкою поранених у тил перехватитися хоча би необхідним.
У приміщенні медпункту Орися була одна, а тому, порадившись по рації зі своїм безпосереднім начальством, швидко приготувала офіцеру все, чим могла допомогти у власній скруті, і той поспішив назад, навіть не встигнувши назвати своє ім’я.
– Щиро вдячний вам, сестричко! Дасть Бог, ще побачимося, – тільки і встиг вигукнути він, перед тим, як зник у викопаній на швидку руку неглибокій траншеї, що вела до сусідів.
– Може і побачимося… – з якимись нотками суму в голосі, радше до самої себе, тихо промовила Орися, оскільки симпатичний капітан уже сховався за поворотом окопу і вочевидь не міг її чути.
Десь за пару тижнів на тій ділянці фронту, де тримав оборону і підрозділ Орисі, було гаряче. З самого ранку рашисти відкрили шквальний вогонь по українським позиціям. Через годину інтенсивної артпідготовки ворог посунув у масовану атаку. Зважаючи на велику перевагу московитів у живій силі і техніці, оперативне командування ЗСУ прийняло рішення тимчасово відступити на запасні позиції. Однак, не все склалося гладко для медперсоналу, який не хотів втрачати залишки дорогоцінних медикаментів, що надійшли лише напередодні.
Пакуючи медичну сумку і наплічника, дівчина дещо відстала від своїх, які також загубили її з поля зору. Наздоганяючи побратимів і ще не зовсім добре орієнтуючись на незнайомій місцевості, вона дещо заблукала і змістилася в сторону позицій сусіднього полку, з якого кілька тижнів тому і приходив молодий капітан.
Водночас ворожа артилерія поступово стала переносити вогонь у тил відступаючим частинам ЗСУ. Снаряди свистіли прямо над головою Орисі, а крупнокаліберні міни вибухали то з одного, то з іншого боку. Ситуація дещо покращилася, коли дівчина дісталася великого поля кукурудзи, рядки якого йшли майже в потрібному їй напрямку. Однак ворог продовжував активно «насипати» і це суттєво ускладнювало її рух. Інколи міни розривалися зовсім близько, але за характерним звуком їх польоту Орисі удавалося завчасно притискувати до землі своє тендітне тіло.
Після одного з таких вибухів, коли курява трохи розвіялась, дівчина підхопилась на ноги і вкотре побігла міжряддям. Невдовзі вона знову упала, перечепившись через щось м’яке. Огледівшись, медсестра зрозуміла, що причиною її падіння стало тіло українського бійця. В останньому вона не сумнівалась, оскільки чітко бачила у нього на руці розпізнавальну пов’язку відповідного кольору.
Звільнившись від сумки та ранця, Орися підповзла до тяжкопораненого бійця, який то втрачав свідомість, то на нетривалий час знову приходив до тями. Осколком міни йому обрізало стопу лівої ноги. Больовий шок і велика втрата крові завадили бійцеві накласти турнікет належним чином. Відкривши свою медичну сумку, дівчина швидко дістала все необхідне, зробила протишоковий укол і наклала новий турнікет вище рани травмованої ноги. Обличчя молодого офіцера було залите кров’ю, яка цебеніла із рани на лобі, а тому медсестра також продезинфікувала її і забинтувала йому голову.
Коли капітан поступово став приходити до тями, вона протерла йому залиті кров’ю в перемішку із землею очі. Той відкрив повіки і з останніх сил несподівано посміхнувся. Спочатку це дуже здивувало дівчину, але, придивившись уважніше, вона впізнала в пораненому командира роти розвідників, який раніше прибігав за медикаментами із сусіднього полку.
– Ти… – тільки і зміг вимовити капітан, після чого знову втратив свідомість, але сліди чарівної посмішки ще деякий час не полишали його обличчя.
– Я, – тихо відповіла Орися у нікуди і гірко заплакала.
Плакала вона не від болю, бо не мала жодної подряпини, не від страху за себе через небезпеку потрапити у полон до лютого ворога чи загинути у цім пеклі. Вона плакала через безсилля, розуміючи, що не зможе швидко доправити тяжкопораненого до своїх, аби спасти йому життя. Однак, зібравши всю силу волі у свій маленький кулачок, вона вирішила, що не залишить помираючого на полі бою, чого б це їй не вартувало.
Водночас Орися розуміла, що не зможе винести і медикаменти, і пораненого, а тим більше його зброю, а тому потрібно було щось залишати. Прийдеться лишити автомат, магазини з набоями, гранати, каску, свого наплічника, він тяжчий, а сумка ще може знадобитися, – гарячково думала вона. Закінчивши розвантажування, медсестра закинула сумку з медикаментами за спину і знову потягнула непритомного у напрямку своїх позицій. Той лише стогнав від болю, коли на короткий час приходив до тями.
– Залиш мене, пуцьвірінку, спасайся сама! – сказав розвідник, вкотре прийшовши до тями. – Залиш мені автомат з набоями та гранати і мерщій біжи до наших.
– Мовчи, бережи сили! – відрубала вона рішуче. – Пізно вже про зброю думати, повертатися немає ні часу, ні можливості.
Подолавши таким чином відстань ще у кілька десятків метрів, Орися зупинилася, аби перевести подих. У цей час вона звернула увагу на те, що вибухи уже лунали далі, десь в районі запасних позицій, а потім і зовсім стихнули. Водночас не було чутно і наближення ворога. Можливо, орки обмежилися захопленням їх лінії оборони? – подумала дівчина, але тут її різонула інша думка – А куди ж поділася ліва ступня? Потрібно повернутися і спробувати відшукати відірвану ногу! – майнула уже зовсім шалена ідея в Орисиній голові. Хоча вона і розуміла, що це безумство, але залишила медичну сумку поряд із пораненим, а сама, напівзігнувшись, таки поспішила назад.
Віднайти ранець із медикаментами великих зусиль не склало, оскільки вона тягла пораненого одним і тим же міжряддям. Оглянувши прилеглу територію, дівчина досить швидко знайшла і відірвану стопу, яка лежала за кілька метрів від калюжі крові. Діставши із ранця все необхідне, вона, наскільки це було можливо, очистила закривавлене місце відриву од бруду та огорнула його стерильними салфетками.
Орися вже було кинулася бігти назад, але знову зупинилася, висипала із наплічника прямо на землю більшу частину медикаментів, зняла з відірваної ноги взуття, поклала її до ранця і з таким незвичним вантажем поспішила назад, до капітана. Поранений марив у безпам’ятстві. Медсестра знову закинула ранець за плечі, повісила набік сумку з червоним хрестом і потягнула капітана далі. За сотню метрів вона знову зупинилася, зняла з офіцера бронежилет, рукою витерла чоло від рясного поту і продовжила шлях з перепочинками через кожні кілька десятків метрів.
Те кукурудзяне поле довжиною до кілометра, та балку за ним, шириною в пару сотень метрів, під палючим сонцем вони долали не менше кількох годин. Ось тут і стали у нагоді кілька років її активних занять спортом, інтенсивних тренувань у спортивному залі коледжу.
Лише надвечір їх помітили дозорці з українських позицій і повідомили командуванню. Сам командир полку, уважно оглянувши в бінокль балку і побачивши, як мале дівча із медичного сумкою на плечі та ранцем за спиною цуприкує непритомного пораненого, негайно вислав назустріч групу бійців із ношами. За пів години всі благополучно повернулись на позицію.
– Та це ж командир нашої розвідроти! А ми думали, що загинув наш герой, – посміхнувся підполковник і потиснув маленьку руку медсестри. – І звідки ви, рятівнице, будете? – поцікавився він у Орисі, а коли та відповіла – наказав розвідникам негайно доставити її прямо до сусідів.
– А що з пораненим? – схвильовано запитала дівчина.
– Не турбуйтесь, все, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі справа за медсанбатом і авіацією. Якраз вантажиться черговий борт. За годину разом з іншими пораненими буде у Мечникова. Обласна лікарня у Дніпрі, – додав він, помітивши в очах Орисі запитання. – Занотуй координати медсестрички і організуй перекусити, а потім проконтролюй особисто, щоб аж до самого медпункту! – кинув своєму ординарцеві підполковник і поспішив на командний пункт.
– Ранець із ногою не забудьте! – спохватилася дівчина.
– З якою ногою? – не зрозумів ординарець.
– З відірвано вибухом, – показала вона на ранець, що лежав на краю ношів поряд із непритомним капітаном. – Льоду б туди, а то така спека…
– Не турбуйтесь, зараз все зробимо у найкращому вигляді. Скоро і капітан, і нога будуть у хірургії, – сказав молодший лейтенант. – Ну і дівка! Огонь та й годі, – похитавши головою, додав він уже неголосно, не приховуючи свого захоплення поведінкою молодої медсестри.
Не пройшло і години, як Орися уже була у своєму підрозділі. Командир і побратими зустріли її не менш радісно, ніж сусіди свого капітана-розвідника.
– А ми уже боялися і живою тебе не побачити, – приказував начальник медпункту, обіймаючи свою підлеглу. – Давай-но хутко митися, їсти і відпочивати.
– А можна з кінця, відразу відпочивати? – лише встигла промовити вкрай знеможена дівчина і, як підкошена, повалилася на тапчан, навіть не знімаючи взуття.

Поступово спливали військові будні. Підрозділ Орисі перекинули на іншу ділянку фронту. Потім розпочався контрнаступ ЗСУ і у неї не було жодної можливості дізнатися про долю капітана-розвідника, з яким її так несподівано вдруге звела не зовсім щаслива фортуна. До того ж, вона не мала ні номера його телефону, ні інформації, куди пораненого після лікування відправили на реабілітацію. Інколи, в короткі часи затишшя, дівчина заплющувала очі і бачила симпатичного молодого офіцера, з сумом пригадуючи те кукурудзяне поле, палюче серпневе сонце, щільний вогонь ворожої артилерії, його відірвану ногу і кілька годин виснажливої боротьби за життя.
Десь уже пізньої осені Орися отримала короткострокову відпустку і відбула до рідного Миколаєва, який московія не змогла захопити сходу і тепер методично обстрілювала чи не кожної доби, цілеспрямовано знищуючи цивільну інфраструктуру: житлові будинки, школи, лікарні, дитячи садочки і безжально убиваючи мирне населення. Діставшись додому, вона відразу ж потрапила в гарячі обійми мами та брата, а потім – подруг і колег по роботі.
Хоча дівчина мала можливість змінити місце служби на одну з військових частин, які захищали рідне місто, але вона твердо вирішила повертатися на схід, де її чекали побратими. А ще на Слобожанщину її штовхала надія на те, що там вона матиме більше можливостей дізнатися про долю капітана-розвідника, якому врятувала життя. Однак всі її подальші намагання отримати будь-яку інформацію про нього не мали жодного успіху.
Так у боях і нечисленних відносно спокійних фронтових буднях минуло ще пів року. Орися подорослішала і ще більше змужніла. За цей час вона врятувала життя не одному захисникові, а також сама була легко поранена уламком міни в ліву руку. Дівчина відмовилась від однієї ротації і вже наближалась наступна, а вона все розмірковувала, що їй робити далі.
Якось по обіді, під час чергування, Орися залишалася в приміщенні медсанчастини одна. Сонце котилося на захід, а зі сходу знову долинали звуки канонади нашої артилерії. Московські загарбники все більше і більше втрачали мотивацію у цій війні і будь-яким чином старалися її уникнути, масово здаючись у полон чи намагаючись дезертирувати додому. Навіть об’явлена недопалком часткова мобілізація нічого суттєво на фронті не змінила. ЗСУ поступово, але упевнено, рухали його лінію у зворотному напрямі. Дівчина стояла біля вікна і мовчки дивилася на верхівки дерев, через які пробивалися сонячні промені. Несподівано у двері постукали.
– Будь ласка, заходьте, – не повертаючи голови, в задумі відповіла вона.
Було чутно, як відчинилися вхідні двері, хтось увійшов до приміщення медпункту і зачинив їх за собою. Орися повернулася до гостя і, не акцентуючи уваги на особі відвідувача, механічно зробила кілька кроків йому назустріч.
– Слухаю вас, – промовила вона на автопілоті і тут же завмерла від несподіванки.
Знайома посмішка осяяла усе навколо. Цю усмішку останні пів року дівчина бачила майже у кожному своєму сні. Ця усмішка стояла у неї перед очима чи не кожну вільну хвилину. Побачити цю усмішку наяву вона мріяла весь час після тих подій на кукурудзяному полі. На полі, яке спасло їй життя, а вона – йому, власнику цієї єдиної, наймилішої в усьому світі усмішки.
Несподівано у Орисі запаморочилася голова, все навколо закружляло. Підлога стала вислизати із-під її ніг, а сама вона – провалюватися у якийсь приємно-теплий вир чарівних відчуттів і звуків.
Коли дівчина у білому халаті прийшла до тями, вона зрозуміла, що лежить тут же, у приміщенні свого медпункту, на тапчані, а над нею, посеред зими весняним сонцем, сяяла найчарівніша посмішка у світі.
– Вітаю тебе, моя крихітко, – приємним чоловічим голосом промовила усмішка і ніжно поцілувала Орисю у ще бліду щічку.
Дівчина обома руками міцно обхопила шию молодого чоловіка у офіцерській формі з новими погонами майора і прилипла до його щоки своєю, заплющивши очі від невимовного задоволення.
– Любий, а як тебе звати? – ледве прошепотіла вона.
– Андрієм, – так же пошепки відповів він.
Коли Орися через деякий час розчепила руки і відпустила розвідника зі своїх міцних дівочих обіймів, той дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку жовто-блакитного кольору, став перед дівчиною на одне коліно і відкрив її. Всередині була весільна обручка, на якій вигравали відблиски його усмішки.
– Ти вийдеш за мене, кохана? – коротко, але лагідним голосом, запитав Андрій, простягнувши їй багряну оксамитову коробочку, у якій виднілася весільна обручка.
Орисі здалося, що через заклеєні навхрест прозорою плівкою вікна медпункту, всередину приміщення полилися яскраві промені тисячі сонць і зараз все навколо спалахне, якщо не від світла, то від її почуттів і емоцій.
– Так! – так же коротко, як і личить військовим, але ніжно, як притаманно чуттєвій жінці, промовила вона. – Так! Так! Так! – все-таки не втрималась дівчина і знову кинулась на груди коханому, міцно обійнявши його шию.

Кінець вересня цього року видався вельми спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, кожного дня перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції Олекса Кондус добре розумів, що можливості піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно освіжити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, і, отримавши «добро» генерала, у п’ятницю після роботи подався у напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Олеже! – промовив він, коли з того боку взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Алє, на дроті». – Їду в твоєму напрямку, маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бузького лиману, а якщо повезе з нашою вітряною тітонькою розою та напрямком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то уже і не пригадаю, коли останній раз бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно ще завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині і вона влаштує все якнайкраще. Завтра обов’язково снідаємо разом і не заперечуй! – завершив товариш категорично, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової зустрічі і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові побачення тощо.
Валентина стрінула його теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, котрий вони побудували років десять тому прямо на березі моря, неподалік свого туристичного комплексу. Як зазвичай, вона, виглядала значно молодше свого віку. Струнка, енергійна, підтягнута. Одним словом, як прийнято нині говорити у таких випадках – доглянута.
Віддавши куплений дорогою спеціально для неї букет місцевих троянд і поцілувавши дружину товариша у щічку, Олекса попрямував слідом за хазяйкою вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розрізав навколишній сосновий ліс навпіл. Його очі радували численні різноманітні острівки прекрасних троянд та інших вишуканих квітів, що під суворим керівництвом і за безпосередньої участі Валентини були розбиті навколо досвідченим майстром ландшафтного дизайну та доглянуті турботливими руками персоналу.
Збоку складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману в море чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів зі всієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо дещо переінакшити широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – посміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То може хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валентина, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою сищик. – То робота дурнів любить, а посади та чини шанують у першу чергу спритних, – знову усміхнувся детектив, але ця посмішка у нього вийшла уже не такою яскравою і те не лишилося поза увагою господині.
– Гаразд, не буду тобі докучати з дороги. Олег сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до нашого вечірнього столу. Я особисто складу тобі компанію.
– Вибач, Валентинко, та я випадково уже перекусив у придорожній кав’ярні, коли зупинявся за квітами, а тому за мене не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, але дуже кортить прогулятися вечірнім берегом. Давай зустрінемося вже завтра, за сніданком, коли Олег буде вдома. Гаразд? – дещо знічено виправдовувася Олекса.
Знаючи, що Олег буде пізно, він спеціально перекусив у місцевій кафешці, коли купував квіти для Валентини, аби нікого не ставити у незручне положення з вечерею.
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів!
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і, кинувши свою невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозастеленого ліжка, замкнув двері номера та попрямував на звуки привабливого шурхоту морських хвиль, які мили піщаний берег за якихось десяток метрів від його апартаментів.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись із головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, Олекса хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорного кольору шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, але раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки і блискавично оцінивши ситуацію навколо, він швидко зняв рештки одягу, які в подібні моменти слугують чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, ще досить молодий чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплив у морську далечінь.
Проплававши не менше години і дещо втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із поодиноких пляжників, він стрімко вибіг на берег і швидко одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся вечірній плавець сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку і кросівки, новоприбулий відпочивальник повільно пішов босоніж по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що, незважаючи уже на початок оксамитового сезону, ніби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль поласувати кухлем пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, на відкритій терасі він зручно вмостився за один із вільних столиків і взяв до рук меню, яке уже чекало на охочих. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як поряд виріс статний молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за плетеним вербовим тином, а також вишукана «Аркадія» з її багатолюдними, гамірливими набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через багато років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної «цукрової вати», що так смакувала йому в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із абияким апетитом переключився на пиво та креветки. Цьому гармонійному процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, як тільки піднявся на терасу.
Семеро молодиків розташувались у протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна гора морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з відвареними та приправленими мідіями і рапанами. Навколо здоровезної купи так званого морського коктейлю, приготованого рукою невибагливого кулінара, по самому краю тарелі, розташувалося зо два десятки свіжозварених крабів багряного кольору, які напевне за задумом автора повинні були надавати блюду розкішного вигляду, а то і помпезності.
Всю ту розкіш південних широт у процесі трапези уже добре захмелілі молодики брали просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивали світлим кеговим пивом. Купи шкаралупи на імпровізованому столі, а також півтора десятки пустих кухлів, були свідками того, що ці волоцюги сиділи тут уже не одну годину.
Зі всієї юрби виділявся кремезний чолов’яга, невисокого росту з досить великим животом. Його товсту коротку шию прикрашав важкий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг би похвастатись культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та коштовного каміння.
Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було не менше п’ятдесяти років, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на якийсь «сходняк», – майнула думка, але він відкинув її у самому зачатку, намагаючись абстрагуватися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани і такі ж літні бежеві туфлі та фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній теж було світле легке плаття. Зазвичай відпочивальниці одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Доповнювали вбрання молодої жінки елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які давали змогу їх власниці почуватися комфортно навіть на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості у нього продовжувався недовго. Поволі у цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось внутрішнього дискомфорту. Майже на рівні підсвідомості до музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю поступово стали домішуватись якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирніше виривала з не дуже далекого минулого нечіткі, розмиті фрагменти із дещо кримінальним забарвленням. Він усе більше ловив себе на думці, що уже десь бачив цього елегантного чоловіка, але у іншій обстановці.
Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке кілька років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка з численними ножовими пораненнями грудної клітини і обличчя, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.

Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Подеколи ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний помічник діда Мороза, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати.
Саме о тій порі до чергової частини відділу поліції Центрального району обласного центру надійшов незвичайний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю погоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій Набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група райвідділу і черговий по відділу, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, терміново оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку.
«Загиблому» повезло знову, оскільки з розташованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Саме ним і було невідкладно доставлено закривавленого «потопельника» до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу. Потім хтось із тих героїв у білих халатах пожартував, що знайді пощастило вскочити до останнього вагону потягу під назвою «Життя».
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався автомобільними перевезеннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, той народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилась смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті своєї роботи, бо притопив жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж кількість, характер та локалізація поранень без сторонньої допомоги практично не давали шансів потерпілому на спасіння, а тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою у ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя тієї давньої світлини.
Однак ретельне відпрацювання всіх можливих слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною реальною причиною замаху на убивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним його замовником – його безпосередній конкурент, також відомий у місті автоперевізник, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до цієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він з коханкою виїхав на відпочинок за межі країни і повернувся із-за кордону уже після госпіталізації постраждалого. Про те красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того ці обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лавку підсудних вірогідного замовника убивства йому не вдасться. Невдовзі він був вимушений віддати оту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи на початковому етапі її розслідування, «по гарячих слідах», оскільки новорічні свята буквально по самі вуха завалили відділ свіжою роботою, якщо не з головою.
Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі тоді довелося призупинити, а сама вона перейшла в розряд так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський висяк».

Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це був дійсно потерпілий по «аляудській» справі. Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родима пляма біля мочки його лівого вуха. Тоді вона значилась в орієнтуванні як особлива прикмета зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якої Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси у напрямку Криму, аж доки того не сховали обриси острова Березань. Але за інерцією детектив ще продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка, а чоловік здебільшого обмежувався короткими репліками, а інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусід несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну у поведінці співрозмовника, жінка замовкла.
Деякий час чоловік у світлому уважно дивився в бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не відводячи зосередженого погляду від ватажка. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі той також звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, на що його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язні дії молодиків яскраво демонструвала присутнім, що вони тут контролюють ситуацію. Але бізнесмена це зовсім не збентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – упевнено, спокійним голосом, запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на гамірливу поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так хамкувато, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала голосним реготом.
– Ні, і ти дитину не христив, і я свічку не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище та ім’я.
– І що? Хоч сам Папа Римський! – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з напівпорожнього кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там у очереті, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовив бізнесмен. – А ти, кілька разів всадивши ножа мені прямо в груди і кинувши у воду, прямо посеред інгульського очерету, мабуть не сподівався на таку зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував стояти навпроти ватажка.
Несподівано за столом, як і загалом на терасі, все стихло. Очі пузатого хрестоносця якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було квакнути в черговий раз. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на свої короткі зім’яклі ноги.
Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї майже впритул і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина.
Водночас його вирячені очі досягли таких розмірів, що здавалось вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій, а невдовзі воно досягло темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути!. – ледве хрипів він і став повільно осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привида, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його пошрамованім обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, гепнувся на підлогу таверни, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо той вперше за весь вечір увійшов до зали.
Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він також завмер із безпорадним виглядом прямо на півкроку. Прийшовши невдовзі до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
Натомість бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій жінці, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що після виписки зі стаціонару лікарні швидкої медичної допомоги приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим, а затим опустився на стілець поряд зі своєю супутницею.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і спробував було нащупати у того пульс під товстим шаром жиру. Спочатку на шиї, а потім на зап’ястку. Але це йому так і не вдалося. Хрестоносець поніс свій хрест у вічність. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши в сторону, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони «Коблеве».
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега і повідомив, що група виїде за п’ять хвилин.
– Доки хлопці дістануться, я ще встигну, – в унісон колезі і старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду швидкої та поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і назвав себе.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, лікар констатував смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується, – з сумливою посмішкою на обличчі в свою чергу подумки констатував Олекса. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося вволю поплавати та хоч трохи відвести душу, побачитися із дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча і цілком несподівано, розкрити «Аляудський висяк»! Жаль лише, що смерть виконавця обірвала ту тоненьку ниточку, завдяки якій можна було вийти на замовника, а то і організатора, убивства. Повезло падлюці… – знову головою детектива повністю заволоділа його головна жінка – правнича професія.
А ще він не без задоволення упіймав себе на думці, що це чи не єдиний випадок у його житті, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне. Хоча… – лише на мить завагався детектив у своїх роздумах, – можливо, це ще і не кінець, а тільки початок нового етапу розслідування цієї справи… – і якась хитрувата посмішка промайнула на вустах Олекси.

Закінчивши епопею з панцерниками орків, дід Микола подався по сусідніх хуторах збирати свою мисливську бригаду. До кого зайшов особисто, кому зателефонував. Уже надвечір до його хати завітало шестеро бравих козаків ще досить працездатного віку. Кожен був укомплектований берданкою, крісом, карабіном чи трьохлінійкою часів Другої, а то і Першої, світової війни. Внаслідок нетривалої наради залишенці із навколишніх малолюдних поселень прийняли одностайне рішення про об’єднання у партизанський загін. Його командиром, також одноголосно, було обрано старшого за віком Миколу, а заступником – молодшого від нього на кілька місяців його друга, Левка. Останній жартівливо називав Миколу верховним головнокомандувачем лісового товариства, а себе – начальником його генерального штабу.
– Вийшло майже відділення стрілецького взводу, – посміхнувся Левко перед тим, як розходитися по домівках.
– Ет, нам би ще коней з десяток… – посміхнувся Микола. – Ми б організували ескадрон лісовиків летючих і тоді у окрузі лише підкови мерхотіли б.
– Згадала баба, як дівкою була… – кинув глузливо Омелько. – Серед нас лише у Тараса конячина, та і тій уже за добрий десяток…
– То сідлайте корів, – знайшовся останній. – А дехто може і бичка під сідло поставити, – уже відверто глузуючи, Тарас хитро подивився на Миколу.
– Гаразд, повеселились і доста. Давайте по домам. Всім бути на зв’язку цілодобово! – рішуче підсумував командир.

Підстаркуваті лісові лицарі новоствореного партизанського загону прямо з наступного дня заходилися активно вести розвідку. Не привертаючи до себе особливої уваги загарбників, з огляду на досить статечний вік, фіксували кількість і напрямки пересування озброєння, військової техніки та живої сили ворога. Про наслідки спостережень командир по такому ж за віком, як і сам, телефону регулярно доповідав своєму старшому онукові, що служив у лавах ЗСУ і уже на цілу голову обскакав діда у посаді та військовому званні.
Першим відчутним доробком партизанського загону стало знищення будівлі школи в одному із сіл сусіднього району. Там, за інформацією лісовиків, розмістилося до роти спецпризначенців, а на подвір’ї – з десяток одиниць бронетехніки та паливозаправник. Вдосвіта, коли ще загарбники солодко спали, їм несподівано і прилетіли гостинці від української артилерії. Старенька восьмирічка, в стінах якої отримало знання не одне покоління мирних полісян з навколишніх сіл, стала тимчасовою братською могилою майже для сотні московських загарбників.
Невдовзі після закінчення обстрілу дід Микола з двома своїми «однополчанами», прихвативши з собою мисливську зброю і ризикуючи життями, навідались на територію зруйнованої школи. Доки поодинокі московські недобитки приходили до тями, зализуючи рани у навколишньому лісі, вони підібрали на згарищі кілька десятків ручних гранат, чотири справні автомати і навіть ручний гранатомет та кілька пострілів до нього. Ці трофеї дуже потішили старих вояків.
Через тиждень, реалізуючи інформацію лісового загону, підрозділи ЗСУ працювали по скупченню ворожої техніки і живої сили уже в іншому селі. Але дід Микола не був би самим собою, якби не контролював той процес. Коли українська артилерія розпочала обстріл, він з Левком потаємними стежками, через болото і густий ліс, обережно дісталися околиці села і сховалися в ущелині гранітної скелі, що нахилилася всією своєю десятиметровою висотою над невеликим потічком. Лише артобстріл скінчився, а у хід пішла стрілецька зброя, лісовики вирішили і собі дещо просунутись углиб населеного пункту. Тим паче, що вони уже були озброєні автоматами і гранатами.
Неподалік, на краю присілка, вони побачили стару жінку. Та сиділа під хатою на лавці і, не звертаючи уваги на досить інтенсивний бій, звуки якого долинали з іншого боку села, гладила кота, що зручно вмостився у неї на колінах.
– Чи вона глуха… – здивувався Микола, коли кілька куль просвистіли неподалік.
– Можливо, – лаконічно висловив припущення Левко, який пересувався дещо позаду, прикриваючи командира.
– Тобі що, жити надоїло, – майже у вухо старої закричав дід Микола, коли короткими перебіжками дістався крайньої хижі. – Ану мерщій до погреба!
– Та куди там! Усе забито… – сумно відповіла стара. – І не треба так репетувати, я все добре чую, – уже сердито додала вона.
– Невже діти з онуками з міста повернулися? – з подивом, але тихіше, запитав він.
– Якби то, – сумливо усміхнулася баба. – «Асвабадітєлі» поховалися, коли наші хлопці дали їм прикурити!
– І скільки їх там? – лукава посмішка ледь визирнула з-під дідових вусів.
– Точно не знаю. Десь троє-четверо, бо більше у мій погріб не влізе. Там усе полицями з консервацією заставлено.
– Ех, жаль такого добра… – знімаючи з ременя ручну гранату, сумно похитав головою в різні боки Микола. – Ану, візьми на приціл двері погрібника, – неголосно звернувся він до Левка, що уже підкрався тихо ззаду.
Той мовчки зняв трофейного «калаша» із запобіжника і зайняв позицію за дебелим сухим дубовим стовбуром, що в якості опори підтримував кут даху старої хатини. В цей час баба щось пригадала і помахала Миколі скоцюрбленою рукою.
– Постій, соколе! От уже, зовсім стара. Геть забула… – бідкалася вона, не зводячи очей з його мозолистих рук, що тримали «лимоку». – Там позаду погрібника стримить вентиляційна труба. Вона веде прямо до погреба. Ти тільки тихенько «грибок» зніми, він легко подається.
– А труба з якого матеріалу, металева чи азбоцементна? – уточнив командир.
– Та яке там… – махнула рукою стара. – Звичайна, пластикова. Минулого року онук на ровері з міста завіз, бо металева зовсім згнила. Але ж він, бісів син, полінився завести її до погреба збоку, як годиться. Нашвидкоруч пробурив у стелі дірку, увіткнув сторчака шмат голої труби, заляпав зверху цементним розчином і все… Ледве потім допросилася, аби «грибок» зверху поклав, а то дощ прямо всередину періщив.
– Товста? – спитав Микола.
– Хто? – відповіла здивовано питанням на запитання баба і краєм ока глипнула на себе.
– Труба, – посміхнувся той.
– Отака, – баба склала півколами покручені часом і важкою працею пальці обох рук таким чином, що крізь отвір легко міг прослизнути людський кулак середніх розмірів. – Онук говорив «сотка». Так і сказав: «Нумо, бабуню, за «сотку» по «соточці»!
– Значить все повинно вийти добре, – мовив собі під ніс Микола і вже було направився в обхід погрібника.
– Постривай, – знову зупинила його стара. – Забула ще тобі сказати, парубче. Я на ніч вентиляційну трубу знизу до цього часу ганчіркою затикаю, щоб мороз у погріб не вліз. А сьогодні, через оцю халепу, ще не встигла витягти ту затичку…
– Ось тобі й на… – легко ляснув себе рукою по стегну Микола. – Велика ганчірка?
– Та ні, – закліпала очима баба. – У мене уже сили не вистачає носитися з великою. Я її так, скраєчку.
– Наскільки труба виступає зі стелі вниз? – знову поцікавився Микола.
– Сантиметрів на п’ятнадцять-двадцять, – напружуючи пам’ять, повільно видавила з себе стара, очевидно побоюючись помилитися. – Мені майже на рівні очей, а головою до стелі я не дістаю сантиметрів п’ять-десять…
– Гаразд, повинно вистачити, – буркнув Микола і, показавши жестами руки Левкові бути напоготові, обережно рушив у обхід бабиного культового холодильника часів минулого тисячоліття.
Колись давно, ще при комуністах, він служив у мінометному підрозділі мотострілецького полку, але і дотепер добре пам’ятав основні закони мінометної справи. В цьому випадку труба – той же міномет. Як би сильно баба не заткнула її внизу, жодна ганчірка не зможе конкурувати з мінометною плитою, навіть якщо граната вибухне вище рівня перекриття. Дорогою, про всяк випадок, він зняв із паска ще одну «лимонку». В будь-якому разі перша звільнить шлях, а друга завершить розпочату справу, – розмірковував Микола на ходу.
Обережно підібравшись до грибка, що на добрий метр височів над погрібником, старий месник акуратно зняв його. Легко подався, мабуть ганчірка сидить не туго і тепле повітря з погреба не дало ранішньому морозцеві прихватити кріплення шляпки до труби, – подумав він. Вирвавши чеку з першої «репанки», так вояки УПА називали оборонну гранату Ф-1, дід ніжно опустив її у трубу, ніби до ствола свого гранатомета, а сам хутко упав на землю, під стіну погрібника. Почувши через кілька секунд зсередини глухий вибух, він миттю підхопився на ноги, вирвав чеку з другої гранати і уже не так лагідно опустив її в майже непошкоджену зверху трубу, а сам поспішив до входу, знімаючи автомат із запобіжника.
– Операція-дерашизація пройшла успішно! – не без помітного задоволення вигукнув побратим Левко, уже спокійно йдучи від хижі йому назустріч з автоматом наперевіс. – Всередині жодних ознак присутності живих істот, – «начальник генерального штабу» не зміг надалі утримувати хитрувату посмішку, яка весняним сонцем осяяла покрите густою павутиною дрібних зморшок його обличчя.
Другим вибухом двері погрібника з петель зірвало остаточно і зі щілини, що утворилася таким чином, валив густий сизий дим. Через кілька хвилин, коли дим дещо розвіявся, Левко обережно прослизнув до погріба і невдовзі повернувся з трьома спорядженими «калашами», що мали сліди незначних подряпин.
– Можна викликати похоронну команду. Всі три – двохсоті. Там ще «броники» і півтора десятки магазинів з набоями треба забрати, – посміхнувся він товаришеві. – А вашим закруткам теж труба, – кинув він бабі, яка обережно визирала із-за своєї хатини.
– Та ви лише допоможіть вибити отих харцизяків із нашої землі. Після перемоги я накручу стільки консервації, що вистачить не на один партизанський загін! – теж заясніла беззубою посмішкою стара. Сльози радості і болю текли по її зритому нелегкими роками обличчю.
– Обов’язково виб’ємо загарбників упень і звільнимо нашу рідну українську землю до останнього сантиметра, – лагідно сказав на прощання Микола і, забравши «броники» мертвих окупантів разом із уже непотрібними їм набоями, поспішив за Левком до лісу.

В одному далекому селі, десь на півдні України, мешкала невелика сім’я: мама, тато і два сини-близнюки. Малюків звали Андрійко та Олексійко. Брати дуже любили своїх батьків і один одного.
Жили вони на околиці села, в покинутій хатині, яку татко так-сяк підремонтував, коли кілька років тому через фінансову скруту сім’я була вимушена залишити місто. Довелося продати квартиру, аби погасити борги за лікування матусі, а решта вирученої суми пішла на ремонт невеликої занедбаної сільської будівлі.
Але сім’я жила дружно. Татко продовжував працювати в місті шофером, оскільки іншої роботи не було. Здоров’я матінки поступово поліпшувалося і вона вже потихеньку поралася по господарству. Все їх господарство складалося із кози Зойки, придбаної невдовзі по приїзду у самітного дідуся, що вікував недалеко у такій же старій хижі, а також приблудних пса Барбоса та кота Матроса.
Барбос і Матрос пристали до дому майже разом. Першим з’явився кіт, коли матуся увечері пішла доїти Зойку. Він нечутно підійшов з боку хвіртки і лагідно тернувся об ногу молодої жінки, майже обвивши її своїм довгим і пухнатим хвостом. Коли хлопці побачили несподіваного приблуду, що забіг за матінкою до хати, їх радості не було меж. Довелося ділити вечірній удій уже на трьох. Хоча приблуді дісталося все-таки менше, але він радів і тому. Швидко впоравшись зі своєю часткою і піднявши трубою пухнатого хвоста, він гордо походжав по кімнаті, голосно наповнюючи її задоволеним котячим муркотінням. Складалося таке враження, що самовпевнений котисько уже давно був господарем цього помешкання. У всякому разі питання видворення нахаби з хати ніким навіть не порушувалось і з мовчазної згоди батьків, при повній підтримці дітей, родина поповнилася ще однією живою душею.
А наступного ранку, коли матуся вийшла на подвір’я доїти козу, біля повітки її уже зустрічав середніх розмірів рудий кудлатий пес. Він стояв, радісно помахуючи таким же волохатим хвостом, і довірливо дивився жінці прямо в очі. З його роззяпленого рота звисав великий рожевий язицюра.
– А це що за гості? – тільки і встигла промовити господиня, як за спиною почулися ще сонні голоси малечі.
– Ой, який симпатичний собачка! – захоплено скрикнув Андрійко і, навіть не давши мамі опам’ятатись, підбіг до непроханого гостя, намагаючись його погладити.
– А звідки він тут узявся? – запитав Олексійко, находу продираючи заспані очі, і теж погладив незнайомого собаку, який продовжував радісно метеляти хвостом.
– Мабуть розшукує свого друга, – жартівливо обізвався з порога батько і кивнув на кота, що терся йому об ноги.
– Так ніякого молока не напасешся, – удавано суворо промовила мама і пішла до повітки доїти Зойку, а тато поспішив на трасу, аби їхати до міста на роботу.
Цілий день хлоп’ята по черзі захоплено гралися з обома приблудами, а вранішню молочну пайку довелося ділити вже на чотирьох. Увечері вся родина зібралась на нараду. Потрібно було терміново вирішувати, що робити з несподіваними гостями. Хлопці, які за день вже встигли їх полюбити, одноголосно пропонували прийняти кота та собаку до складу сім’ї. Тато не заперечував проти такої пропозиції, хоча і не висловлював великого захоплення, розуміючи, що це важка ноша для їх родинного бюджету. Лише мама з тих же міркувань була проти.
В процесі колективного обговорення з’ясувалося, що діти вже навіть імена приблудам дали. Пса Андрій назвав Барбосом, оскільки той любив бешкетувати, легенько хапаючи хлопців то за руки, то та ноги. А Олексій, зважаючи на світло-сірі смужки на шубі кота, нарік того Матросом.
– Доведеться голосувати, – посміхнувся тато, коли сторони так і не прийшли до одностайності.
Рішення було прогнозованим. Два голоси «за», один «проти», при одному «утримався». До того ж мамине «ну, гаразд» по наслідкам голосування можна було умовно зарахувати теж до графи «утрималися».
Та що не говори, а цю, не надто багату на смаколики вечерю, сім’я вимушена була ділити не на чотирьох, а уже на шість ротів.
– Не все в житті людини вимірюється рівнем матеріальних статків, – сказав потім якось задумливо чоловік дружині, дивлячись як їх діти захоплено бавляться на подвір’ї з Барбосом та Матросом.
– Так, я повністю з тобою згодна, – тихо промовила жінка і ніжно пригорнулася до широких грудей господаря.

Одного осіннього вечора, коли діти вже спали, тато привіз додому два невеличкі саджанці дуба.
– Їздив по роботі до сусідньої області. По дорозі, біля лісосмуги, зупинився перекусити. Уже зібрався їхати, а тут бачу – під кремезним дубом причаїлися два молоді дубочки. Ну вилиті наші хлоп’ята! Думаю, не скоро вам доведеться посунути старого велета, а потім взяв з кузова лопату і викопав їх, адже у нас біля двору ні деревця. Посадимо завтра разом, – посміхнувся він до дружини.
– Так, хлопці завтра зрадіють. І пам’ять добра буде, і тінь у спеку не завадить, – відповіла вона чоловікові такою ж щирою усмішкою.
Наступного дня була неділя. Прямо після сніданку, вся родина подалася за двір садити дерева. Андрій з мамою стали копати ямку зліва від воріт, а Олексій з татком – праворуч. Матрос із Барбосом радо бігали поряд, а останній навіть пробував допомагати, вправно вигрібаючи камінці із лунки у Андрія.
– Обережно! – покрикував той на рудого. – А то лапу пораню.
Хлопці, незважаючи на малолітній вік, завзято працювали лопатами, але Олексій з татом впорались раніше. Мабуть далася взнаки ведмежа допомога Барбоса. Коли вони запропонували мамі з Андрійком підсобити, останній категорично запротестував.
– Ні, ми самі, – безапеляційно заявив він, вперто налягаючи на ще завеликого для нього рискаля, а мама тільки посміхалася, час від часу вибираючи шуфлею свіжий ґрунт з невеликої ямки.
Батько теж доброзичливо усміхнувся і, взявши з сараю два великі будівельні відра, пішов до копанки, що знаходилась неподалік за селом, в глибині ізвору. Олексійко, прихопивши маленьке відерце, і собі поспішив за ним слідом. Коли обоє повернулися з водою, Андрійко з мамою уже завершили роботу і всі разом щедро полили свіжозрихлену землю, яку тато попередньо сформував у лунки. Отак кожен із близнюків посадив своє перше в житті дерево.

Час від часу хлопці поливали свої дубочки, стежили, аби Зойка, не дай бог, не обгризла їх ще маленькі гілочки. До морозів обидва деревця встигли пустити в кам’янисту землю досить цупке коріння. Та коли помірна зима уже добігала свого кінця і, здавалося, ніщо не віщувало біди, сталася подія, яка круто змінила життя усіх мешканців цього будиночка на околиці невеликого південного села.
Рано-ранці, 24 лютого 2022 року, раптом всі прокинулися від моторошних вибухів, що долинали з боку міста. Якась невідома сила безжально трусила землю, час від часу дзеленькали чайні ложечки хлопців, залишені ними на столі прямо у філіжанках. Батько миттєво вискочив на вулицю, а повернувшись через деякий час, сумно промовив: «Війна… Московія бомбардує військовий аеродром».
Мама присіла на край ліжка і тихо заплакала. Ще сонні хлоп’ята, обнявши одне одного, сиділи мовчки в самому куті і розгублено позирали то на неньку, то на татка. Матрос складав їм компанію, а Барбос злякано забився аж під ліжко.
– Таки насмілилися, виродки! – знову промовив тато і, заспокоюючи дружину, обняв її за плечі. – Мені терміново треба дістатися міста. Піду до військомату, – підсумував він коротко, як офіцер запасу, і став збиратися в дорогу.
Через пів години інтенсивних зборів чоловік ще раз обняв дружину, по черзі поцілував синів і, схопивши наплічника з самими необхідними речами та документами, розтанув за дверима. «Бережіть одне одного», – на прощання тепло долинув його рішучий голос.

Подальші події розвивалися стрімко. Видно було, як зі сходу дорогою, в сторону обласного центру, рухались колони цивільних авто, різного роду спецмашин, військової техніки.
– Що ж вони роблять? На кого вони нас покидають? – бідкалась матуся.
Хлопці з сумом дивились їй в очі і не знали, що казати, чим допомогти. Її пригнічений настрій передався не лише дітям, а і Барбосу з Матросом. Кіт виліз на горище і причаївся десь на бантині, а собака облюбував собі місце в сараї, поряд із Зойкою.
Надвечір зателефонував тато і повідомив, що його зарахували командиром одного з підрозділів територіальної оборони міста, що найближчим часом він намагатиметься їх забрати і евакуювати на захід країни, але це малоймовірно.
Наступного дня хлопці у вікно побачили колону ворожих танків та іншої військової техніки, яка рухалась дорогою в напрямку міста. Через кілька годин звідти стали долинати звуки інтенсивних вибухів, які то затихали, то знову наростали.
Татко більше не телефонував, але через кілька днів до мами подзвонили. Незнайомий чоловічий голос повідомив, що їх тяжкопораненого батька відправили на південь, в госпіталь іншого обласного центру.
Потяглися сірі, похмурі дні окупації. Малолюдне і в кращі часи село – ніби вимерло. Переважна більшість його мешканців, похватавши найнеобхідніше, устигли податися на захід. Не додавала радощів навіть весна. Мабуть налякана війною, вона теж запізнилась на кілька тижнів. Хлопці пасли козу, допомагали матусі по господарству. Невдовзі спільними зусиллями стали потихеньку садити город. Матінка не раз із сумом говорила, що цей клапоть землі та Зойка – то все, на що вони можуть розраховувати, їх двоєдина надія. А ще вона стала багато молитися і долучала до цього хлопців. Молилися за батька, за Україну, за всіх захисників, просили їм божого захисту і перемоги.
Московські загарбники в селі практично не з’являлися. Одного весняного дня, коли хлоп’ята гралися з Барбосом і Матросом на подвір’ї, напроти їх хатини зупинився великий невідомий автомобіль. Такого малюки ще не бачили. Викрашений у темно-зелений колір, той металевий монстр мав аж вісім величезних коліс. З кожного боку на ньому білою фарбою було намальовано якийсь невідомий знак у формі «Z». Хоча брати вже знали всю абетку, але такої літери там не було.
– Ей, пацани, мужчіни в сєлє єсть? – не зовсім зрозумілою дітям мовою владно запитав чужий чоловік у військовій формі, висунувши круглу червону пику із верхнього люка.
Про всяк випадок близнюки мовчки похитали головами з боку в бік і монстр, заревівши хижим звіром, рвонув у напрямку центру села. Більше їх ніхто не турбував, окрім вибухів з боку міста та якихось довгих балонів сірого кольору, з вентилятором і невеликими крильцями, що інколи майже беззвучно пролітали невисоко над їх хатою у бік обласного центру. Пізніше зі слів старших їм стало відомо, що то були крилаті ракети, які від «дружнього» московського народу несли смерть усьому живому, руйнуючи дитячі садочки, школи, лікарні, цивільні фабрики і заводи їх рідного міста корабелів.
В проміжках між випасанням кози та роботою на городі Олексійко брав своє маленьке відерце і чи не щодня бігав до копанки за водою, якою щедро поливав свій дубок. Спочатку з ним ходив і Андрійко, але потім перестав. Коли його брат хапав відеречко і спішив по воду, той сідав на лавицю, біля воріт, і щось тихенько говорив сам з собою, час від часу поглядаючи на небо.
– Що ти робиш? – якось запитав його Олексій.
– Молюсь, – спокійно відповів йому Андрійко.
– Про що? – здивувався брат. – Ми ж разом з мамою молимося кожного дня, вранці і увечері.
– Щоб ішов дощ і мій дубок прийнявся та виріс великий-превеликий, – серйозно продовжував той.
– То ти гадаєш, що цього досить? – посміхнувся Олексійко і, не чекаючи відповіді брата, побіг до ізвору за водою, аби власноруч напоїти свого підопічного.
Поступово спливали дні. Час від часу було чутно вибухи з різних боків, але в селі панувала тиша. У обідню пору сонце забиралося вгору все вище й вище і на кінець квітня температура повітря часто сягала тридцяти градусів. Андрійко продовжував чемно молитися, а Олексійко – наполегливо носити воду з криниці і поливати свого дубка. Тепер він робив це майже щоденно.
Хоча деревце Андрія також прийнялось і його невеличка крона вкрилася зеленим листячком, але дубок Олексія помітно випереджав його в об’ємі зелені, а головне – на ньому стали рости нові гілочки, які суттєво збільшували крону порівняно з сусідом.
Весна видалась сухою, дощів практично не було. За три місяці – кілька, та й то невеличкі. Незважаючи на це, деревце Олексійка почувалося досить комфортно. Його крона збільшилася в кілька разів, помітно потовщав стовбур. Натомість дубок Андрія практично зупинився в рості, а згодом став поступово в’янути. Молитви його господаря не приносили бажаних наслідків.
До осені деревце не дотягло. Якось на початку серпня брати вийшли за ворота і Олексійко скрикнув: «Ой, дивись, Андрійку, твій дубок зовсім засох!»
– Так, – сумно відповів той. – Мабуть я не досить чемно молився.
– А може причина не в тому і все набагато простіше? – посміхнувся брат і красномовно подивився на свого друга, що продовжував зеленіти, незважаючи на майже сорокаградусну спеку, та бадьоро шелестіти на вітрі соковитим листям.
– Мабуть ти правий, – невесело погодився Андрійко і теж подивився на деревце брата, що вже кидало помітну тінь на спраглу землю. – Можна я буду разом з тобою ходити до криниці по воду і допомагати тобі поливати дубок? Коли з часом на ньому поспіють жолуді, я посаджу одного з них в лунку і вирощу його сина.
– Гаразд, домовились! – посміхнувся Олексій і брати міцно обнялися.

Від тієї розмови минуло немало часу. Брати разом ходили по воду і щедро напували уже спільного зеленого друга, який значно випередив їх у зрості. Та одного разу, коли після виснажливого трудового дня вони відпочивали під кроною дерева, дослухаючись до вибухів снарядів української армії, що гнала лютого ворога геть з рідної землі, на дорозі ледь-ледь завиднів силует людини. Чоловік помітно накульгував і повільно рухався в їх сторону. Чимось знайомим віяло від його статури, але солідна відстань не давала можливості визначитись, чим саме.
– Дивись, якийсь інвалід повертається з фронту, – промовив згодом Андрій.
Брат повернув голову у бік незнайомця і також став пильно вдивлятися в силует, який поступово наближався.
– Так це ж… – раптом вирвалось у нього і, миттю підхопившись на молоді ноги, Олексій босоніж стрілою помчав у напрямку чоловіка.
– Мамо – тато! – щосили закричав Андрій і ніби та блискавиця, скочивши з лавиці, полетів слідом за братом.

Бронетанковий підрозділ орків у складі чотирьох панцерників, рятуючись від щільного вогню української артилерії дременув до найближчого лісу. Як влада не старалася впродовж останніх трьох десятиліть, але лісів на Чернігівщині ще вистачало. Кілька годин чотири панцерника з жирною літерою «Z» білого кольору на броні блукали розбитими лісовими дорогами, намагаючись вийти до своїх, але нічого з того у них не виходило. Рацію розтрощило уламком снаряда під час артобстрілу, а акумулятори мобільників були посаджені остаточно безплідними перемовинами.
Надвечір, побоюючись української авіації, зупинились у чагарнику на узліссі. Там же невдовзі і заночували. Спали недовго. Незважаючи на початок весни, вночі ударив добрячий мороз. Палити багаття боялись, аби не демаскувати позицію, оскільки також не виключали появи місцевих партизан. А про них загарбники вже наслухались доста. Поміж орків уже навіть ходили легенди і про Гадячське сафарі на Полтавщині, і про полювання баштанських мисливців на Миколаївщині.
Солярки в баках було обмаль. Колону з пальним злі укри (скорочено від українські націоналісти) розбомбили напередодні, а тому доводилось жорстко економити. Сухий пайок скінчився ще позавчора. Змерзлі і як чорти голодні екіпажі повилазили з машин, аби скинути залишки вологи прямо на засніжену землю. Характерні плями жовтого-бурого кольору на свіжому снігу давали можливість навіть не вельми спостережливому слідопиту скласти певну уяву про чисельність живої сили цього угрупування, що складала не більше півтора десятки осіб. Усі зібралися між двома танками, аби узгодити подальші дії. Після недовгих перемовин вирішили висуватися в напрямку найближчого села. Воно згідно з даними дещо застарілої карти повинно було знаходитися в кількох кілометрах на захід, біля невеликої річки.
Рухались колоною. За пів години в прицілі головного танку з’явились перші хати. За кілька хвилин зупинилися на пустій околиці. Село ніби вимело. Ознак присутності військової техніки українців теж не було. Рушили вглиб населеного пункту в надії відшукати пальне чи хоча би розжитися відповідною інформацією.
Проїхавши пустими вулицями і не зустрівши й натяку на АЗС, автопідприємство чи фермерське господарство, знову зупинились на якійсь площі, на протилежному боці якої височіла досить велика і стара церква. Двері культової споруди московського патріархату, а це була саме вона, радо зустрічали своїх визволителів чорною плямою свого отвору, а їх незамкнені полотна погойдувались і скрипіли при кожному наступному пориві вітру. Всередині будівлі не було нікого. Мабуть ці ФСБшники в рясах не стали чекати наслідків «братньої» агресії і завчасно дременули в напрямку рідного дому.
Після короткої наради екіпажі панцерників злили залишки соляри з двох танків, більш потріпаних в боях з бандерівськими націоналістами, в баки двох інших. Особовий склад «знекровлених» машин сів на броню дозаправлених і всі продовжили рух у напрямку сусіднього села, не втрачаючи надії відшукати пальне.
Ніхто із загарбників навіть не підозрював про те, що за всією цією процедурою з невеличкого вікна клуні уважно спостерігали дві пари зацікавлених очей. То були місцеві жителі дід Микола з бабою Тетяною, які незадовго перед цим відмовились від пропозиції своїх дітей евакуюватися до рідні в сусіднє містечко.
– Як гадаєш, куди це вони почесали? – з хитрим блиском у очах поцікавилася баба.
– У тебе що, стара, за тиждень війни зовсім мізки пересохли? – посміхнувся дід у сиві вуса і став одягати куфайку.
– А ти куди зібрався, трухлявий пню? – не забарилася з відповіддю в тому ж дусі баба Тетяна.
– Де там ти сховала мою бандерівську самоідентифікацію, яку я на День незалежності вішаю на причілку? – знову питанням на запитання відповів дід.
– У миснику. На верхній поличці. Праворуч, – здивовано пробурчала стара услід чоловіку, який, не дослухавши до кінця її розлогої відповіді, уже чимчикував до хати.
Невдовзі старий козак вибіг із помешкання з невеликим пакунком під пахвою і підтюпцем направився до ворожих панцерників, підозріло озираючись на всі боки. В правій руці він тримав невелику дерев’яну драбину, яка зимою у них слугувала східцями до ями з картоплею та буряками.
«Куди це воно, старе шкарпіття?» – тільки й промайнуло в голові баби Тетяни. Вона знову підійшла до віконця і уп’яла свої побляклі очі в шибку.
Діставшись першої машини, дід вправно приставив до гусениці драбину, не по своїм літам хвацько заліз на броню панцерника і несподівано в його руках замайорів жовто-блакитний стяг. Не гаючись, старий козарлюга за допомогою завбачливо прихоплених шматочків мідного дроту прилаштував його до антени радіостанції ворожого танка і в повітрі відчутно запахло Україною.
«Ну, бісова віра! От же ж молодець, мій Микола!» – посміхнувшись, похитала головою баба Тетяна, а зрадлива сльоза радості сама собою скотилась поміж зморшок правої щоки на рідну українську землю.
В той час її Микола досить вправно спустився на поверхню третьої планети і таким же чином прилаштував на радіоантені іншого панцерника червоно-чорний стяг УПА. «Ну, старий вояка» – продовжувала посміхатися баба, спостерігаючи за своїм посивілим соколом у вікно, аж доки той не повернувся до неї в клуню. Обнявши старого, вона мовчки, зі щирою вдячністю розцілувала його в обидві щоки.
Але на цьому незвичні пригоди не скінчилися. Менш ніж за годину з того боку, куди поїхали загарбники, знову став долинати гул моторів. Через кілька хвилин він дещо стих, а потім раптом пролунав гарматний постріл. За ним другий. Ворожий панцирник під червоно-чорним прапором спалахнув. Знову гухнули вибухи і вже запалав другий танк, під жовто-блакитним стягом. Дід плескав у долоні, пританцьовуючи, і радів мов дитина. Цьому навіть не завадив вибух боєкомплекту останньої машини, який був настільки потужним, що її башту як корова язиком злизала і виплюнула на кільканадцять метрів у сторону церкви.
– Ти диви, москалям і їх кацапський бог не допоміг! Мабуть у нього ратиці диявола, – продовжував витанцьовувати дід Микола і лукава посмішка грала на його помолоділому обличчі.
Зрозумівши через нетривалий час, що розстріляли свої ж танки, загарбники двома машинами рушили до містка через річку. Дід знову аж підстрибнув від радості і побіг на вулицю, аби не пропустити жодної цікавинки.
Коли після невеликих роздумів перший панцерник рушив через річку, дерев’яний місток не витримав маси сталевого велета і його опори поволі підломилися. Ворожий танк з двоголовою курицею на башті клюнув гарматою вниз і став завалюватися на лівий бік, прямо у воду. Падаючи, він повільно перевернувся і сокирою пішов на дно. З води на кілька сантиметрів виглядали лише кінцівки його гусениць, які тьмяно поблискували на сонці.
Дивно, але екіпаж останнього панцерника не поспішив на допомогу своїм колегам, які так з води і не з’явилися. Танк постояв ще кілька хвилин, а потім якось нерішуче рушив вліво, вздовж річки проти течії. Через кілька десятків метрів він повернув убік і спробував форсувати її вбрід. Коли на поверхні води залишилася одна башта з гарматою, машина уповільнила хід і напружилася, а потім і зовсім зупинилася. Спроби руху в зворотному напрямку позитивних результатів не дали. Навпаки, панцерник став неспішно осідати і коли на поверхні лишилася третина башти, двигун таки заглух. Десанту нічого не лишалося, як покинути броню і самотужки добиратись до протилежного берега. За ними поспішив і екіпаж, що з’явився з відкритих верхніх люків.
Уцілілі рештки живої сили ворожого бронетанкового підрозділу чисельністю у сім чоловік, лякливо озираючись на відкриті кришки люків та кінець ствола танкової гармати, які ще стирчали із води, але неквапливо продовжували занурюватися до володінь скіфського річкового бога Борисфена, не гаючи часу, попрямували в сторону лісу, який оточував село з трьох боків.
«Ну, це ненадовго!» – весело посміхнувся дід Микола. Він забіг до хати, зняв з гачка свого перевіреного часом дробовика та патронташ, які висіли на сволоку, в кутку під стелею, і пішов збирати мисливську бригаду місцевих ветеранів, оскільки сільські хлопці та чоловіки уже тиждень як допомагали тримати фронт на околицях Чернігова.

Малий Андрійко поглядом ніби прилип до екрана свого нетбука. Він уже кілька годин поспіль воював із гоблінами, будував птахоферми, шукав приховані скарби і катався на своєму улюбленому танку тилами уявного ворога.
– Як справи, любий? – несподівано із-за спини до нього долинув спокійний голос батька.
– Ти вже вдома? – натомість здивовано запитав малий. – Я навіть не чув, коли ти повернувся з роботи.
– Затримався на нараді, а потім заскочив до магазину, купив нові прикраси для новорічної ялинки. А ти все воюєш? – батько рукою жартівливо розкуйовдив шовковисте волосся сина.
– Обережно, зруйнуєш мені всю зачіску, – дещо з удаваною серйозністю наїжачився малий, закриваючи акаунт і повертаючись лицем до батька.
– Ти вже написав листа Святому Миколаю? – примирливо запитав той.
– Ще ні…
– Чому? – здивувався вже батько. – Йому ж потрібно ще підготувати багато подарунків, а часу залишилося зовсім обмаль. Дивись, синку, він любить старанних і чемних дітей.
– Тату, а звідки Святий Миколай дізнається, чи я чемно поводився та чи був старанним і ввічливим протягом року, зокрема, чи слухався тебе з мамою? – несподівано поцікавився Андрійко.
– Він усе знає, на те він і святий, – дещо забарився з відповіддю тато, але все-таки достойно, як йому здалося, вийшов зі скрутного становища.
– Тоді не бачу жодних проблем і необхідності марнувати час – впевнено промовив син і знову увімкнув свого нетбука.
– Щось я тебе не зовсім розумію, – ще більше здивувався тато. – Ти що, не хочеш отримати цього року подарунка від Святого Миколая?
– Хочу, – коротко кинув син, уже виводячи із ангара свій віртуальний преміум танк максимальної комплектації.
– Тоді твоя поведінка мені є абсолютно незрозумілою…
– А ти йому часом не говорив, що я просив вас із мамою купити мені айфона останньої моделі?
– Як би я міг це зробити? – тільки й зміг вимовити батько. Одночасно з цим його брови піднялися і зупинилися за мить лише десь на середині лоба.
– Навпаки, все дуже просто, – невимушено продовжував випускник старшої групи приватного дитсадка і постійний відвідувач підготовчих курсів спеціалізованої школи з поглибленим вивчення точних наук. – Коли він дійсно святий, то і так має знати, який я хочу подарунок до Нового року, – упевнено закінчив син і з ледь помітною усмішкою знову занурився у вир напруженого танкового бою.
Батько уже було відкрив рота, щоб висловити своє обурення, але вчасно зупинився. Він упіймав себе на думці, що ще не готовий сформулювати вголос струнку версію свого невдоволення поведінкою сина, а тим більше обґрунтувати це яскравими і, по можливості, наочними прикладами. Тому він у задумі ще трохи постояв на краю арени віртуального бойовища, а потім мовчки почвалав на кухню, де його з вечерею уже чекала дружина виконуючого обов’язки Святого Миколая.

Надвечір Олесь стояв біля контрольно-пропускного пункту таможні і на відстані любувався двома новенькими мікроавтобусами, що тільки-но перетнули державний кордон. Невдовзі, отримавши від кур‘єра ключі, він неспішно став оглядати пригнані машини, які були переобладнані чеськими партнерами спеціально для перевезення інвалідів-крісельників. Для цього салони довелося звільнити від стандартних сидінь, замінивши їх частину трансформерами і відповідним чином устаткувати місця для розміщення інвалідних крісел. Універсальні фіксатори мали забезпечувати надійне утримання візків під час руху машин у будь-яких дорожніх умовах. Крім того буси оснастили підйомними пандусами-рампами, на які доволі легко могли заїхати практично всі види інвалідних колясок. У менший автобус їх уміщувалося шість одночасно, а в більший – цілих вісім. До того ж, на випадок виникнення якоїсь форс-мажорної ситуації, останній був обладнаний двома відкидними лежачими місцями та спеціальною шафою з медикаментами, а також інструментарієм для надання першої медичної допомоги.
Залишившись задоволеним попереднім оглядом, юнак сів на лаву неподалік і зморено заплющив очі. Пригадалося, як пів року тому йому довелося терміново шукати додаткові кошти, оскільки виручених від реалізації перехідного призу «Спінального братства» не вистачало.

– Чому так дорого? – цікавився потенційний покупець, який приїхав на оглядини аж із Чернігова. – За таку суму я можу купити хорошу іномарку!
– А це і є хороша іномарка, та ще й спеціального призначення. Наразі іншої такої в Україні ви не знайдете. Кілька років тому я особисто привіз її аж із-за океану, – спокійно пояснював Олесь. – Окрім зручності та відмінних ходових якостей, цей візок має ще багато унікальних опцій. Його система контролю стежить за основними життєвими показниками пасажира, збираючи дані про артеріальний тиск, частоту пульсу та дихання хворого, а також тиск у шинах, рівень заряду акумулятора, запас ходу та багато чого іншого, – продовжував хлопець. – Зокрема, візок оснащений GPS-навігатором, трьома відеокамерами, його підключений до мережі інтернет бортовий комп‘ютер здатен самостійно привести крісло у задану за допомогою голосу точку, а при необхідності – викликати медичну допомогу за власною ініціативою!
– Гаразд, переконав. Це саме те, що потрібно моєму синові, – кинув бізнесмен, заплатив гроші та велів своєму водієві вантажити візок до не менш крутого авто. – Буде потрібна допомога – телефонуй, – чолов‘яга простягнув Олесю візитку і, міцно потиснувши на прощання руку, повіз «перехідний приз» у північному напрямку.
Через кілька тижнів по тому, дізнавшись про фінансову скруту і характер мети, на реалізацію якої у хлопця не вистачало коштів, північний гість яскраво підтвердив реноме істинного господаря свого слова.
– Скинь номер рахунку, – долинув зі слухавки його голос.
– Дякую! – зрадів Олесь. – Я постараюсь протягом року повернути борг.
– Зроби, що плануєш і того буде досить, – знову пролунало із трубки і розмова обірвалась.
Зібрати решту необхідної суми пластунам допомогли місцеві меценати і Шон Маклех, з яким молодий провідник поділився своїми труднощами під час останньої розмови.

За тими споминами Олекса і не помітив, як до нього підійшло пару незнайомців.
– Це вам потрібно відігнати два буси до Одеси? – запитав один.
– Так, але не зовсім, – посміхнувся юнак. – Не до Одеси, а до Миколаєва.
Кілька годин тому він зустрічався з провідником львівських пластунів і просив допомогти водіями. Той пообіцяв щось придумати.
– Одна холєра у той бік, – доброзичливо вів далі чоловік, – Я Василь, а це Тарас. Пан Ярослав, керівник місцевої організації «Пласту», де проходять вишкіл наші діти, попрохав вам допомогти.
– Дуже добре, – продовжував усміхатися Олекса. – Коли ми зможемо виїхати?
– Та хоч зараз! Ми уже готові гарувати, – долучився до розмови Тарас і вони дружно рушили до автомобілів.

Звістка про те, що миколаївські пластуни під орудою Олеся розпочали втілення в життя проєкту «Соціальний транспорт» самотужки, була сприйнята Юрієм Йосиповичем, як особиста образа. Хоча виділені міськрадою з громадського бюджету кошти підпорядкованим чиновнику комунальним підприємством були освоєні на папері повністю, ніхто з інвалідів міста навіть не бачив того фантастично-дорогого спеціалізованого транспортного засобу.
Натомість початок роботи пластового проекту ознаменувався велелюдним заходом майже під вікнами кабінету чиновника. Уже за пів року після тієї пам‘ятно-неприємної для Олеся розмови два уквітчані різнокольоровими кульками мікроавтобуси з написами «Соціальний транспорт» і «Пласт-Миколаїв» на бортах, під звуки клаксонів навколишніх авто та шквал аплодисментів натовпу, поважно зупинилися на центральній площі міста. Коли їх двері відчинилися, за допомогою спеціального обладнання на землю спустилися півтора десятки інвалідних візків, які під овації юрби вишикувалися півколом посередині.
– Мені дуже приємно вітати всіх вас! – звернувся Олесь до присутніх. –Сьогодні ми починаємо реалізацію власного проєкту «Соціальний транспорт». Перед вами його перші дві ластівки. Щиро вдячний усім небайдужим громадянам міста і не тільки за фінансову допомогу. Спасибі вам, що знайшли час аби своєю присутністю підтримати цей важливий крок, – закінчив хлопець під потужні оплески.
Потім провідниця Ганя запросила до мікрофону очільника крайової організацій «Пласту», який привітав усіх із непересічною подією та висловив сподівання, що цей дієвий приклад миколаївських пластунів не тільки розширить коло їх палких прихильників, але і стане своєрідним взірцем для наслідування, в т.ч. органами місцевої влади, особливо окремими її представниками. На останніх словах, пан Андрій красномовно повернув голову в бік мерії.
Почувши це, Юрій Йосипович як ошпарений відскочив од вікна. Нечистоплотному чиновникові здалося, що провідник пластунів, незважаючи на запопадливо опущену штору, все-таки розгледів його.
Останнім виступав батько одного із членів Олесевого підрозділу, який на час вирішення організаційно-правових питань надав «ластівкам» прихисток під дахом свого приватного підприємства та укомплектував їх досвідченими водіями.
– Упевнений, що це тільки початок доброчинності! Така благородна справа не може не мати прихильників і свого продовження, – сказав коротко пан Євген. – А тепер запрошую безпосередніх «винуватців» урочистостей, у першу чергу Олеся з його командою, зробити коло пошани на цих прекрасних машинах, які відсьогодні починають таку необхідну роботу, – завершив він свою промову і особисто сів за кермо першого бусика.
Навколишній простір знову наповнився гучними оплесками та вигуками «браво». Залунав марш січових стрільців і пластуни-крісельники стали вантажилися до салонів авто. За кілька хвилин обидві «ластівки» повільно обігнули площу і уже під звуки пісні «Ой, у лузі червона калина» відправилися у свій перший політ.
– На жаль, мені пора, – невдовзі звернувся до Гані та Олеся пан Андрій. – На мене ще очікують наші колеги з Херсонщини.
– Можна я вас трохи проведу? – посміхнулася Ганя. – Гадаю, що Олесь тут і сам справиться, – додала вона і з гордістю подивилася на хлопця.
– Звичайно, тим паче, що я хотів з вами порадитись, – якось загадково посміхнувся у відповідь крайовий провідник і, міцно потиснувши юнакові руку, направився за жінкою до найближчої зупинки громадського транспорту.
Та гамірлива юрба не спішила розходитися по домівках. Люди збиралися у окремі купки і ще довго обговорювали різні сторони нового проєкту місцевих пластунів, ділилися враженнями, а також висловлювали свої думки стосовно його подальших перспектив.
– А де ви збираєтесь брати кошти на паливно-мастильні матеріали, обслуговування та ремонт своїх «ластівок», – запитав у Олеся якийсь чоловік статечного віку з ціпочком.
– Наразі ми готуємо реєстраційні документи і паралельно з основною статутною діяльністю розглядаємо питання надання платних транспортних послуг, – не забарився з відповіддю юнак.
– Але ж це суперечить заявленій вами ідеї безкоштовності соціальної допомоги! – несподівано пішов у наступ дідуган.
– Зовсім ні, – спокійно парирував Олесь. – Обслуговування інвалідів-візочників, у першу чергу членів пластової організації, буде здійснюватися виключно на некомерційні основі. Платні послуги за встановленими міськрадою тарифами планується надавати фінансово-спроможним категоріям громадян, – упевнено стояв на своєму Олесь.
– Навряд чи можна буде уникнути конфлікту інтересів, – висловила сумнів скромно одягнена жіночка середніх років, що стояла неподалік і уважно слідкувала за розмовою. – Нерідко вам доводитиметься вибирати між безкоштовними послугами і спокусою заробити гроші, – виголосила вона, звертаючись уже безпосередньо до Олеся.
– Не бачу ніякої проблеми, просто не потрібно штучно розмежовувати ці два боки одного процесу, – посміхнувся хлопець. – Уявіть собі таку ситуацію: одна з наших «ластівок» виконує замовлення по доставці двох інвалідів із Балабанівки* до реабілітаційного центру. Чому б водієві по дорозі не підвезти ще декількох звичайних пасажирів, які вимушені чекати на зупинці громадського транспорту в години пік, і не заробити пару копійок на пальне та запчастини. Або зробити ходку-дві по місту, доки наші пластуни будуть зайняті відновленням здоров‘я у тренажерній залі?
– Коли так, то звичайно, – була вимушена погодитися жіночка.
Десь лише надвечір решта пластунів, що не помістилися в салонах «ластівок», разом із юним провідником у піднесеному настрої чи не останніми залишили Соборну площу.

Після отримання середньої освіти Олесь успішно склав іспити і вступив до медичного вишу. Зі своєю майбутньою професією він визначився ще кілька років тому, за океаном, коли перебував на лікуванні в Чикаго. З часом це його рішення тільки зміцнилося і викристалізувалося. Розпрощавшись із милицями, хлопець уже достеменно знав, що піде вчитися на хірурга. Значною мірою на таку позицію вплинув і приклад його старшого друга – лікаря-реабілітолога Миколи Івановича, який від самого їх знайомства став приділяти величезну увагу «Спінальному братству». Надану ним організаційно-методологічну допомогу переоцінити було важко. Ця людина мала чи не найбільший вплив, якщо тільки не брати до уваги Ганю і Ясю, на формування характеру і активної життєвої позиції юнака.
Навчання у виші Олесь успішно поєднував із продовженням інтенсивної реабілітаційної роботи в очолюваному ним підрозділі, чисельність якого невпинно зростала. Коли вона перевалила за третій десяток, природньо постало питання створення самостійного, спеціалізованого, осередку, що безпосередньо б увійшов до обласної організації.
– Прийми мої вітання, колего, – зробила акцент на останньому слові Ганя після закінчення спільних організаційних зборів обох підрозділів. – Якщо справи ітимуть у такому ключі і надалі, то через кілька років ти можеш очолити обласну організацію «Пласту», – щиро посміхнулася вона і на якусь мить ніжно, по материнськи, пригорнула Олеся до себе.
– Для мене то не головне, – не менш щиро посміхнувся у відповідь юний провідник новоствореного осередку спінальників.
Хлопця дуже тішило те, що за цей час спільними зусиллями пластунів, за активної допомоги меценатів, проєкт «Соціальний транспорт» все-таки вдалося оформити організаційно. Новостворене дочірнє підприємство отримало назву «Ластівка» і поповнилося третьою транспортною одиницею, вантажно-пасажирською. Але найбільшим досягненням свого першого студентського року Олесь уважав те, що ще троє його друзів-пластунів стали на ноги, змінивши інвалідні візки на милиці, а один – пару тижнів тому навіть відмовився від послуг останніх.
Та окрім позитивних результатів за цей час трапилося досить і прикрих неприємностей. Зокрема, минулого місяця невідомими були порізані всі шини у восьмимісної «ластівки». Сталося це вночі біля будинку водія, у якого несподівано захворіла мала дитина і він не встиг поставити машину на стоянку. Чисельність і характер пошкоджень свідчили про те, що зловмисників було кілька і вони намагалися заподіяти максимально-непоправну шкоду. Зокрема, кожна із чотирьох шин мала не менше двох великих розрізів.
«Цікаво, кому вони перейшли дорогу і чому не спрацювала сигналізація», – розмірковував Олесь, уважно оглядаючи місце події і нарахувавши на загал не менше десятка пошкоджень.
Оперативно-слідча група прибула лише за пару годин після виклику. Не по літам вгодований слідчий, одразу безапеляційно заявив, що це «дохлий номер» і зайва писанина, оскільки за браком доказів практика розшуку безпосередніх виконавців злочину в подібних випадках невтішна. Стосовно особи його організатора чи замовника взагалі не йшлося.
– То що, будемо писати протокол? – невдоволено кинув поліціянт, не дочекавшись реакції Олеся на свої вочевидь передчасні висновки.
– Пишіть, – твердо заявив хлопець і став ретельно оглядати ділянку газону навколо буса з пошматованими шинами. – Погляньте, ось вам і доказ, – невдовзі підійшов він до слідчого і простягнув невеликий шматок візитівки, вимазаний у якусь речовину темно-сірого кольору, на лицьовій стороні якого можна було розгледіти ініціали «Ю.Й.» – Знайшов у траві з того боку, біля переднього лівого колеса, – старався надати максимум інформації Олесь.
– Не бачу ніякого стосунку до справи, – покрутивши шматок візитівки, слідчий з невдоволеним виглядом відкинув його в сторону. – При бажанні тут таких «доказів» можна знайти десятки, а то й сотні, – буркнув він і продовжив щось нотувати від руки на окремому аркуші паперу.
– Дивно, – тихо промовив уже сам до себе хлопець, знову піднявши шматочок візитівки. Його увагу привернуло те, що клаптика від основної частини було відрізано чимось гострим. «Це могло статися, коли візиткою витирали забруднене лезо ножа», – продовжував розмірковувати він.
Через кілька тижнів із місцевого відділку поліції Олесь отримав повідомлення про те, що підстав для відкриття кримінального провадження за фактом заподіяння матеріальної шкоди не виявлено. На той час невідомими було порізано шини і у іншої «ластівки». Сталося це уже серед білого дня, коли водій на десяток хвилин зайшов пообідати, залишивши машину прямо перед вікнами кафе.
«Нас попереджують чи хочуть залякати», – розмірковував хлопець, намагаючись найти якісь додаткові зачіпки аби розгадати цей кросворд, але писати заяву до поліції уже не став.

Хоча наступний місяць минув досить спокійно, та голову Олеся не покидала думка про те, що на цьому пригоди не скінчилися. Тому він уперто намагався віднайти шлях убезпечення майна організації від подальшого пошкодження чи навіть знищення. Хлопець був переконаний, що обидва випадки не просто пов‘язані між собою. Це ланки одного ланцюга, справа рук однієї особи, яка просто так від них не відстане, і доки він не дізнається її ім‘я – ефективно протидіяти зловмиснику буде дуже тяжко. Однак провідник здаватися не збирався.
– Як ви дивитеся на те, щоб у вашому осередку започаткувати секцію східних єдиноборств? – запитав у Гані хлопець при першій же нагоді.
– А хто буде вести заняття? – зрозумівши молодого колегу з півслова, питанням на запитання відповіла досвідчена провідниця.
– Є у мене тут одна думка, – посміхнувся Олесь. – Зі мною на одному курсі навчається кандидат у майстри спорту по карате, неоднократний переможець обласних і призер всеукраїнських змагань. Останнім часом ми зблизилися на ґрунті розробки нової методики реабілітації після спортивних травм. Гадаю, мені вдасться з ним домовитися, – детально виклав свій план юнак.
– Це було би просто чудово! Увечері я переговорю зі своїми пластунами, – задоволено підсумувала Ганя.
Результати перемовин були більше ніж обнадійливими – осередок провідниці у повному складі виявив бажання розпочати тренування невідкладно. Навіть дівчата були налаштовані рішуче, як вона не намагалася переконати їх у доцільності зачекати другої хвилі набору. Залишалося знайти відповідну залу, але то вже була справа техніки.

У подарунок до цьогорічного дня народження Олесь отримав від батьків спортивного велосипеда і з радістю став активно підкоряти навколишні простори. Особливо йому подобалося подорожувати в сторону Херсону та Кривого Рогу, оскільки ширина дороги і якість покриття між іншими напрямками там вирізнялися на краще. Останнім часом компанію хлопцеві стали складати троє друзів, що завдяки його прикладу і безпосередній допомозі досить впевнено стали на власні ноги. Невдовзі до новоствореної команди приєдналася і Яся з подругами, яка після закінчення школи теж вступила до медичного вишу, але на лікувальний факультет. Поступово сформувалася нова велоспільнота, що кожних вихідних вирушала кудись у мандри, які тривали весь світлий час доби.
От і сьогодні, у останню неділю травня, Олесь із Ясею з самого ранку рушили за місто, де на об‘їздній дорозі перед подорожами зазвичай збиралася вся команда. Діставшись східної розв‘язки, вони лишили велосипеди зі спорядженням біля відбійника, а самі подалися на узбіччя, щедро вкрите молодою зеленою травою. Яся заходилася збирати перші степові квіти і плести віночок, а Олесь допомагав їй різноманітним матеріалом. Хвилин за десять-п‘ятнадцять підтяглася і решта членів команди.
– Куди сьогодні? – запитав провідник, привітавшись із кожним окремо за руку після традиційного пластунського «СКОБ».
– Давайте до «Замку тамплієрів», – запропонувала Наталка, яка одна із останніх долучилася до «Пласту», але вже встигла органічно влитися до велоколективу.
– Я б не радив, – відгукнувся Ілля. – Там половину дороги ремонтують, будемо мати проблеми, – пояснив далі він.
– Звідки знаєш? – засумнівалася Наталка.
– Подивився дорожні новини зранку, – упевнено парирував той. – Краще їхати в напрямку Кривого Рогу, там зараз дорога – хоч каші кинь!
– А ти що, так засидівся в інтернеті, що не встиг і поснідати? – не здавалася завзята Наталка.
– То існує таке прислів‘я, – втрутився Олесь, аби покінчити із суперечкою. – Інші пропозиції є? – звернувся він до команди.
Оскільки інших пропозицій не надійшло, традиційно проголосували і більшістю голосів вирішили їхати в північному напрямку, де за пів сотні кілометрів розкинулося місто Баштанка – столиця славетно-відомої колись однойменної республіки.
Їхали неспішно. Розмовляли, ділилися враженнями і останніми новинами. Колону вів досвідчений Олесь, якому раніше не раз доводилося їздити в тому напрямі. Хоча якість дорожнього покриття була доброю, він кожну годину робив невеликі зупинки, оскільки пластуни його осередку все ще потребували перепочинку, та і дівчата теж не зовсім були готові фізично до таких тривалих подорожей. Подолавши близько трьох десятків кілометрів, коли ліворуч показався лісовий масив, хлопець повернув убік.
– Зараз я покажу вам дещо цікаве! – гукнув голосно він і вся валка дружно подалася слідом.
Обігнувши ліс польовою дорогою, вони виїхали до мальовничої річки, що лежала за ним у широкій долині. Олесь зупинився біля самого берега, даючи друзям можливість насолодитися цим унікальним для їх південних широт розмаїттям.
– Комусь відома назва цієї річки? – поцікавилася Яся.
– Інгул, – відгукнувся хтось із самого хвоста вервечки.
– Цілком вірно, – підтримав Олесь. – Саме в дельті Інгулу в 1788 році було заснована перша миколаївська корабельня, а у місці злиття річки з Південним Бугом, яку в давнину наші предки називали Гіпанісом, археологами ще у минулому столітті розкопано стародавнє городище «Дикий сад». Воно було побудовано далекими кімерійцями більше трьох тисяч років тому. Це древнє місто і є насправді пращуром нашого Миколаєва, – дав коротку історичну довідку юний провідник.
– І звідки ти тільки все те знаєш? – усміхнулася Яся, в душі радіючи за товариша.
– Із книжок, музейних експозицій, інтернету, та чи мало звідки зараз можна черпати інфу, – відповів їй такою ж добродушною посмішкою Олесь і скочив у сідло. Пришпоривши свого «мустанга», він направив його польовою дорогою вдовж річки, проти течії, і вся компанія дружно кинулась навздогін.
Ділянки молодого соснового лісу чергувалися із листяними масивами, основу яких складали берест, акація, дуб. Нікому із велосипедистів, окрім Олеся, раніше тут бувати не доводилось, а тому швидкість руху упала до мінімуму. Всі з цікавістю поглядали в різні боки, любуючись навколишніми місцевими красотами. Від щедро збагаченого киснем свіжого повітря і пташиного співу голова йшла обертом. Особливо у захваті були дівчата. Поступово висота дерев ставала більшою і невдовзі команда дісталася справжнього пляжу, опорядкованого на березі річки білим піском та обладнаного дерев‘яними містками.
– Ох ти, лише грибків з лежаками не вистачає, – захоплено вигукнута Яся, зупиняючи свого велосипеда прямо біля води.
– Якби знала, що тут такий крутезний пляж, неодмінно б узяла купальника! – підтримала подругу Наталка.
– Хто ж його знав, що ми сьогодні втрапимо саме сюди, – дещо виправдовувався Олесь за неналежний рівень комунікації. – Це місце називається «Урочище Марії», – ніби в якості компенсації повідомив простодушно він.
Вся команда дружно спішилася. Пластуни розмістили своїх двоколісних коней у тіні найближчих дерев і по двоє-троє поволі розбрелися навколишнім лісом. Коли остання група розтанула у зеленому розмаїтті, Олесь нерішуче узяв Ясю за руку.
– Ходімо, я тобі хочу щось показати, – так загадково посміхнувся він, що дівчина навіть і не подумала йому перечити.
– Ми тут не заблукаємо? – лише і вимовила вона, після чого покірно пішла за хлопцем, повністю покладаючись на його щирість і порядність.
З десяток хвилин вони йшли мовчки. Дзвінкоголосе птаство супроводжувало їх чарівним співом. Щедро напоєне киснем і лісовими пахощами повітря п‘янило обох. То тут, то там із трави визирали яскраві квіти. Дівчина йшла так близько, що, здавалося, Олесь відчуває, як б‘ється її серце. Він продовжував мовчки тримати Ясю за руку, збираючись із силами.
– То що ти хотів мені показати? – нарешті порушила тишу вона першою.
– Я тебе люблю! – несподівано випалив хлопець і, випустивши руку дівчини, зупинився.
Від хвилювання юнакові перехопило горло. Він розгублено дивився в очі коханій, ніби просячи пробачення за свою відвертість.
– Я тебе теж люблю, – посміхнулася дівчина після невеликої паузи, зробила крок назустріч і ніжно поцілувала Олеся в щоку. – А я все думала, коли ж ти насмілишся, – якось таємниче додала вона і неспішно рушила стежкою углиб.
Юнак, нарешті починаючи приходити до тями, побрів слідом. «Скільки разів він уявляв своє освідчення. Ретельно добирав слова, якими змалює глибину своїх почуттів. Відшукував сотні самих ніжних епітетів, знаходив десятки яскравих метафор. А тут «Я тебе люблю» і все, на що спромігся…» – розмірковував він, безжально картаючи себе.
Так заглибившись у роздуми, Олесь не помітив, як наздогнав Ясю, що несподівано зупинилась, повернулась назад і вони опинилися лицем до лиця, відчуваючи схвильований подих одне одного.
– Я тебе теж люблю! – повільно повторила вона свою фразу, роблячи чіткі наголоси на кожному слові, потім швидко звелася навшпиньки, ніжно обвила руками шию хлопця і міцно поцілувала його прямо в губи.
Вибух емоцій затьмарив розум обох. Повінь відвертих почуттів накрила їх з головою. Злива взаємних поцілунків не вщухала декілька хвилин поспіль. «Моя ти ластівко!» – все повторював Олесь. «Люблю! Люблю! Люблю…» – лунало у відповідь із вуст дівчини. Тільки острах бути поміченими товаришами змусив закоханих через деякий час розімкнути міцні обійми, з яких Яся випурхнула щасливою пташкою.
– Так що ти мені хотів показати? – рівним голосом невдовзі запитала дівчина.
– Зараз побачиш, – остаточно опановуючи емоціями, уже майже спокійно вимовив хлопець і знову, ніжно взявши її за руку, повів за собою.
Через кілька десятків метрів він звернув праворуч, на ледь помітну серед лісових заростів стежину, а незабаром вони потрапили на галявину, вкриту залишками якихось будівель і споруд.
Дівчині на мить здалося, що вона потрапила до якогось фільму жахів, де неймовірних розмірів монстри-інопланетяни, перебуваючи в пориві невимовного гніву, напали на споруджене посеред мальовничого лісу з велетенського дитячого конструктора «Лего» казкове містечко ельфів і перетворили його на купу страхітливих руїн та сміття. Рештки наполовину оголених, без головних уборів-дахів, будівель сиротами тулилися одна до одної, жалібно поглядаючи порожніми очицями віконних отворів у різні боки. Шмаття битої цегли і залізобетонних плит, уламки шиферу та черепиці, залишки знівечених вікон і дверей були розкидані невідомою силою навколо. Над цим жахіттям цивілізації мовчки, у глибокій зажурі схиливши голови-крони, стояли високі стрункі сосни, огрядні дуби і липи, а також занедбані вишні, яблуні та груші. З невимовним сумом вони намагалися ховати від людських очей те варварство третього тисячоліття, щедро засіяним за останній десяток років і поступово підростаючим молодняком своїх синів і доньок.
Побачене настільки приголомшило дівчину, що її і до того великі очі збільшилися чи не вдвічі.
– Що це? – тільки й спромоглася через кілька хвилин глухої мовчанки видавити із себе вона.
– Це залишки піонерського табору того суднобудівного заводу із двохсотлітньою історією, про який я говорив годину тому, – сумно посміхнувся Олесь.
– А звідки ти дізнався про цей табір?
– Від мами. Вона колись тут працювала кухаркою. Саме тут вона зустріла мого татка, який був шофером і возив продукти до їдальні, – тихо продовжував хлопець.
– А хто і навіщо знищив ті будівлі? –під враженням побаченого не вгавала Яся.
– Нові заморські хазяї та їх столичні посіпаки, які за копійки приватизували пів заводу. Забрали найцінніше, вирізали метал і кинули напризволяще простих робітників. Залишили людей ні з чим, як залишають зараз без суднобудування усю країну… – сумно схиливши голову, закінчив свою розповідь Олесь.
Обоє мовчки пішли містечком, повільно обходячи руїну за руїною. Їх не покидали відчуття нерозуміння існуючих реалій та невимовної туги за Батьківщиною, яку з невідомих причин народ віддав на поталу якомусь страхітливому монстру не з їх планети.
– Тиша, річка, ліс, свіже повітря – таке чудове місце, – підсумувала Яся, коли вони повернулися до води. – Можна тільки уявити, як було добре отим піонерам! – повела вона далі, оскільки хлопець продовжував мовчати, з головою занурившись у свої роздуми. – До речі, а хто такі піонери?
– Ну, це майже пластуни чи скаути, тільки радянські… – нарешті відволікся від власних думок Олесь. – Вони теж ходили строєм, співали пісень про щасливе дитинство і свого вождя, дідугана Леніна, палили свою піонерську ватру, збирали металобрухт і макулатуру, захищали природу і тварин, допомагали літнім людям…
– Тобто вони були нашими колегами? – зраділа Яся.
– Майже, але не зовсім…
– Чому? – не розуміла вона.
– Та як тобі сказати… Можливо тому, що чим далі вони підростали, стаючи комсомольцями, а потім деякі і членами партії комуністів, тим більше принципи і лозунги у них розходилися з діями та реальним станом справ. Особливо це стосувалося посадових осіб. Говорили одне, думали друге, а робили третє… Одним словом – лицемірство! – раптом категорично відрубав Олесь.
– І що, всі вони були лицемірами?
– Та ні… Розумієш, на мою особисту думку, переважна їх більшість була порядними людьми, а лицеміри зазвичай вибивалися в керівництво і очолювали систему та її підрозділи.
– А зараз хіба щось суттєво змінилося? – несподівано відверто запитала Яся, дивлячись хлопцеві прямо у вічі. – То чесні і порядні люди розвалили той піонерський табір у цьому казковому місці? Чи вони своїми руками заробили ті кошти, за які придбали половину одного із найбільших заводів країни? – яскраві вогники в очах у дівчини запалали із такою силою, що Олесь на якусь мить злякався аби від них не спалахнула залишена кимось на узбіччі пляжу купа хмизу, на якій лежало пару велосипедів.
– Ти маєш рацію, – погодився хлопець. – Але ж те комуністичне і комсомольське керівництво після отримання Україною незалежності нікуди не поділося. Воно лише перефарбувалось у бізнесменів і політичних діячів нової формації, які за вкрадені кошти написали нову казку про щасливе майбутнє, про світ нових можливостей, та під цими привабливими гаслами розтягли переважну більшість державних активів, над створенням яких народ працював десятками, а то й сотнями, років. За які у свій час стільки наших предків віддали найцінніше – життя. Наразі дійшла черга і до землі… – невтішно, але не по літах зріло, підсумував хлопець.
– І що нам тепер потрібно робити?
– Учитись, гуртуватись з однодумцями, нести правду до людей, систематично і цілеспрямовано боротися за Україну! Нічого кардинально нового досі не придумано, – рішуче посміхнувся Олесь і міцно стиснув зуби.
– Ось вони де сховалися! – раптом долинув Наталчин голос з боку колишнього піонерського табору і декілька друзів показалися із-за дерев.
– Та ми далеко і не ходили, – напівжартома відповіла Яся, коли група підійшла ближче.
За пів години зібралася вся команда і пластуни, осідлавши відпочилих коней, дружно рушили у зворотному напрямку.
Ніхто з компанії тоді навіть подумати не міг, що незабаром їх переважна більшість повернеться і до цього лісу, і цього пляжу, і цих руїн, які зіграють в житті кожного свою, відведену їм, роль.
Ніхто, окрім однієї людини, але вона того і сама напевно ще не знала.

Лише колеса літака торкнулися рідної землі, Олесь полегшено видихнув. Він уже зачекався цієї миті. Перша, до того ж самостійна, подорож за межі рідного міста, а тим паче за рубежі цілої країни, закінчилася доволі успішно. За ці майже пів року хлопець добряче скучив за ріднею та друзями. Хоча він і сподівався на скору зустріч з ними, але що це станеться так швидко і уявити не міг.
Заїхавши на своєму електровізку до приміщення аеровокзалу прямо зі злітної смуги, Олесь іще здалеку побачив свою бабусю, яка очікувала на нього біля стійки для прибульців.
– Вітаю тебе, мій рідненький! – лише й промовила вона, перед тим як міцно обійняти онука. – Як же я за тобою скучила, – причитала вона, цілуючи хлопця в обидві щоки та щедро зрошуючи його маруловий самов‘яз сльозами радості.
– Ну, що ти, що ти. Все добре. Я вже вдома, – старався заспокоїти Олесь стареньку. – Ти сама приїхала? – натомість поцікавився хлопчина.
– Не зовсім, – ухилилася від прямої відповіді бабуся і, взявши невелику спортивну сумку онука, подибала за його електровізком до виходу.
Виїхавши на вулицю, Олесь завмер від несподіванки – за порогом його зустрічали мама з татом, а також добрих два десятки хлопців та дівчат у пластовій формі на чолі з Ганею. Серед них було і кілька незнайомих облич.
– Ви вже повернулися? – тихенько запитав Олесь, коли мама виціловувала хлопця, а тато, як дорослому, тиснув сину руку.
– Так, любий, – коротко відповіла мати і опустила очі.
– Поки що, – якось невизначено додав тато.
Нарешті настала черга друзів-пластунів, які вишикувались у дві шеренги неподалік, біля центральної клумби. Синхронно піднявши правиці під дружне «СКОБ», вони гамірливою юрбою оточили Олеся. В Ясіних руках невідомо звідки з‘явився невеликий букетик польових ромашок, серед яких голубими очима виділялась пара волошок.
– Це тобі, – зніяковіло промовила вона, простягаючи квіти хлопцеві, і привітна посмішка засяяла на її обличчі.
– Дякую, – дещо збентежено видихнув Олесь, який за своє коротке життя не звик отримувати квіти, а тим більше польові та ще й від дівчини.
Як твоє здоров‘я? Звідки таке шикарне крісло? Яка у нього швидкість? Що там цікавого за океаном? – сипались з усіх боків запитання, на які хлопець ледве встигав відповідати. Батьки з бабусею зупинилися поряд і з цікавістю оглядали свою рідну кровиночку, яка за цей, здавалося б, незначний час встигла досить помітно окріпнути і подорослішати.
Хвилин за десять Ганя підняла руку і попрохала уваги присутніх. Коли гамір стихнув, вона познайомила Олеся з новими пластунами, серед яких були дві дівчинки і три хлопці. Після цього провідниця запросила всіх до автобуса, що очікував неподалік на парковці. Дорогою до міста діти дружно розповідали Олесеві останні новини осередку, ділилися яскравими враженнями, а потім ще встигли заспівати кілька пластових пісень.
Початок повернення для хлопця склався досить добре, аби не одна невелика пригода. Коли сідали до автобуса, люб‘язно виділеного меценатами для цієї зустрічі, з‘ясувалося, що електровізок не тільки вільно не проходить через вхідні двері, але для нього не вистачає і місця всередині. Тому батькові довелося заносити сина до салону на руках, а водієві ламати голову над тим, де і як розмістити інвалідне крісло, ціна якого значно перевищувала балансову вартість самого транспортного засобу. Зрештою спільними зусиллями Олесевого боліда вцуприкували через задні двері і примостили на останніх сидіннях автобуса.

Процес реабілітації у Олеся протікав не так швидко, як би того йому хотілося. Через кілька місяців з‘ясувалася потреба у додатковій невеликій операції. Після кількох сеансів відеозв‘язку місцевих медиків з американськими колегами було прийнято спільне рішення щодо проведення незначного оперативного втручання в умовах столичної клініки.
Хоча формально операція була безкоштовною, але вартість «додаткових» лікарських препаратів та медичних засобів склала кругленьку суму. Ось тут і стали в нагоді гроші, зароблені батьками хлопця за кордоном, поки він лікувався в Сполучених штатах.
– Вони як знали, що цим не закінчиться, коли вирішили продовжити заробітки, – скрушно хитала головою бабуся, дізнавшись про те, в яку кругленьку суму вилилось те «безкоштовне» лікування.
Повернувшись за кілька тижнів із київської клініки, Олесь цілковито зосередився на виконанні настанов медиків стосовно курсу реабілітації. Хлопець щоденно виконував цілий комплекс рекомендованих спеціалістами та підібраних самостійно фізичних вправ, що були направлені на розвиток і зміцнення різних груп м‘язів, в першу чергу ніг, розробку рухливості хребта та суглобів, покращення фізичного тонусу всього організму.
Велику фізичну і моральну підтримку в тому йому надавали друзі-пластуни. Особливо це стосувалося Ясі, яка наполегливо шукала і знаходила всілякі можливості, аби майже кожен день відвідувати хлопця. Їй подобалося спостерігати за другом на спортивному майданчику, коли той тренувався до сьомого поту, виконуючи десятки різноманітних фізичних вправ. При необхідності, дівчина охоче допомагала Олесеві, притримувала візок, страхувала на тренажерах чи подавала еспандери, гантелі та інші знаряддя, а інколи і сама безпосередньо долучалася до процесу тренування, паралельно виконуючи окремі нескладні елементи.
За цей час зовнішність малої панянки змінилась на краще. Вона підросла, відпустила красиве хвилясте волосся, яке часто заплітала в товсті коси, перев’язуючи їх жовто-блакитними стрічками. Поступово у неї почали вимальовуватися груди та красива дівоча талія. Частенько спостерігаючи за їх спільними тренуваннями, бабуся щиро раділа за обох і потайки молила бога, щоб ця дружба мала щасливе продовження.
Протягом останнього року, за допомоги осередку «Пласту» та їх спонсорів, сусідньою будівельною організацією було проведено реконструкцію порогів квартири, в якій проживав Олесь із бабусею, та під‘їзду їх будинку, а також поряд зі східцями обладнано відповідний пандус. Тепер підліток у будь-який час міг самостійно їздити на тренування, не відволікаючи стареньку від домашніх справ чи відпочинку.

– Щирі вітання! – почув Олесь добре знайомий голос, коли одягав рукавички для тренування.
– Вітаю, Асю! – весело відгукнувся хлопець. Саме так він став її називати після повернення з міжнародних мандрів. Далеко не останню роль у цьому зіграла кумедна звичка дівчини відповідати на звернення до себе отим незвично-суржиковим «ась».
– Як справи? Що новенького? – торохтіла вона ніби й не було тих півгодинних перемовин телефоном із самого ранку.
– З годину тому на електронну адресу мені надійшло повідомлення про поштове відправлення з Ірландії. Мабуть сюрприз від Шона Маклеха, про який він говорив під час останнього сеансу зв‘язку, – поділився свіжою новиною Олесь.
Їх стосунки з далеким нащадком стародавніх русинів тривали уже більше року. Шон дотримувався своєї обіцянки і кожного місяця телефонував хлопцеві. Вони годинами спілкувалися на різні теми. Тепер це було легко робити в численних соціальних мережах за допомогою різномаїття електронних додатків. Підліток ділився з іменитим ірландським другом останніми пластовими новинами, розповідав про свої здобутки на тренуваннях, зокрема, як він власними зусиллями вже спинається на ноги, може самостійно зробити кілька десятків кроків і з часом їх кількість невпинно зростає.
Останнє особливо цікавило Шона, він щиро радів успіхам хлопця і всіляко підтримував його. Натомість старий літератор оповідав йому про Ірландію, її народ, боротьбу за незалежність, розказував цікаві історії зі свого життя, а інколи читав юному другові власні твори. На прохання Олеся вони обмінялися свіжими світлинами.
– То може разом підемо на пошту? – з хитруватою усмішкою поцікавилась Ася, коли за пару годин хлопець закінчив тренування, натякаючи на своєму бажанні однією із перших дізнатися про таємничий сюрприз старого кельта.
– Звичайно, – щиро кинув хлопець у відповідь. – Тільки мені потрібно прийняти душ і переодягнутися. Зачекаєш на мене? А заодно спробуєш бабусині вареники з сиром. Вона обіцяла сьогодні приготувати до обіду.
– Дякую. Я бережу фігуру. Краще прогуляюся парком, назбираю листя і сплету тобі вінок, – як завжди з гумором відповіла дівчина. – А то невдовзі задощить і доведеться до самої весни чекати гарної погоди, – уже серйозним тоном закінчила вона.
– Гаразд, я хутко, – майже стрибаючи до інвалідного візка, помахав їй рукою Олесь і погнав у напрямку свого будинку.
У поштовому відділенні на Олеся чекав сюрприз у вигляді стандартного пакунку середніх розмірів. Не виходячи з приміщення він відкрив пакет, у якому виявилася картонна коробка із зображення ноутбука. Яся відразу ж помітила, як у очах товариша спалахнули яскраві іскорки. Це була його давня мрія, оскільки старенький стаціонарний батьківського ПК був майже удвічі старший за хлопця. Коли Олесь тремтячими від хвилювання руками дістав із упаковки сріблястого ноута з написом «DELL» на кришці, у приміщенні поштового відділення суттєво посвітлішало – то свою справу зробила зоресяйна посмішка хлопця. Кращого подарунку він і чекати не міг.
– Що скажеш? – з неприхованою радістю запитав підліток.
– Саме те, чого тобі так бракувало, – посміхнулася Ася і, знявши з себе щойно сплетений із яскравого осіннього листя вінок, увінчала ним голову щасливого друга ніби справжнім лавровим.
Наступні кілька годин минули у приємних клопотах, пов‘язаних із вивченням необхідної довідкової інформації та відповідними налаштуваннями. Тільки надвечір дівчина раптом пригадала, що на завтра вона ще має виконати домашні завдання з історії та української мови, швиденько попрощалася з бабусею і непомітно розтанула за дверима квартири.

Наступні пів року наполегливих тренувань привели до того, що Олесь таки змінив свій шикарний візок, аналогів якому не було у всьому місті, на пару хоча й сучасних, але звичайних милиць. На місцевому діалекті їх називали костилями. Та хлопець був неймовірно радий такій рокіровці. В цьому його активно підтримували і друзі по «Пласту».
Після повернення із-за океану, у різних місцях і за різноманітних обставин, доля нерідко зводила Олеся з такими ж обездоленими підлітками-інвалідами, яким донедавна був і він сам. У процесі особистих спілкувань та обміну інформацією в мережі Інтернет, в нього виникло і поступово стало кріпнути бажання якось допомогти цим одноліткам, як у свій час йому прийшли на допомогу друзі-пластуни. Хотілося поділитися своїм уже немалим досвідом, подарувати тим стражденним надію на щастя, аби спільними зусиллями упевнено будувати щасливе майбутнє.
Ці роздуми привели Олеся до того, що він на власному прикладі переконав кількох таких підлітків вступити до «Пласту». Невдовзі, попередньо порадившись із Ганею, в осередку було започатковано окремий підрозділ для осіб із інвалідністю, який вони іноді жартома називали «Спінальним братством». Зовні воно нічим не відрізнялося від решти ланок, за винятком своєрідного спецкурсу по фізичній підготовці. Метою цієї спеціальної фізичної підготовки була адаптація дітей-інвалідів до максимально повноцінного дорослого життя.
Звичайно, провідником підрозділу одностайно було обрано Олеся. Виходячи із власного досвіду, збагаченого порадами особистого лікаря та доступною з інтернету інформацією, він розробив програму реабілітації для всього «братства». Основні елементи програми ним були попередньо протестовані на собі, а потім адаптовані до індивідуальних особливостей кожного із членів команди однодумців.
Не останню роль у формуванні підрозділу і мотивації на досягнення максимальних результатів його членів відігравав Олесів супервізок, який невдовзі отримав статус перехідного призу. В кінці кожного тижня члени «братства» таємним голосуванням визначали переможця за звітний період у категорії «найнаполегливіший» і щасливець отримував можливість цілу неділю гасати на унікальному інвалідному суперкарі. Хоча ім‘я його власника і не вносилося до списку претендентів на нагороду, але він мав право вирішального голосу при їх рівності.
Загальні заняття підрозділу по спецпідготовці Олесь проводив чотири рази на тиждень, по дві-три години, залежно від погоди і самопочуття членів команди. Решту днів неділі він тренувався індивідуально, але допомагав всім, хто бажав займатися фізичними вправами одночасно з ним. Більше того, друзям-пластунам було достеменно відомо навіть те, що їх провідник займається фізпідготовкою двічі на добу. Багато з них, наслідували його приклад, хоча й не кожного дня, але коло охочих поступово зростало, як неухильно зростала і чисельність їх підрозділу.
Цьому сприяло і започаткування відповідного сайту, який Олесь назвав «Пласт – разом до повноцінного життя», та кількох сторінок у популярних соціальних мережах. Там він ділився власним досвідом подолання недуги, публікував витяги зі своєї реабілітаційної програми з детальними коментарями до них. Поступово чисельність підрозділу хлопця виросла настільки, що складала майже половину осередку.
– Маю намір невдовзі рекомендувати тебе до обрання провідником всього осередку, – чи то жартома, чи то серйозного говорила хлопцеві Ганя, щиро радіючи за успіхи Олеся і його команди.
Траплялося, що діти-інваліди ставали випадковими свідками його занять у парку. Дехто починав цікавитися тим процесом і в ході спостережень поступово долучався до тренінгів, а потім – і до самої організації «Пласту». Більш за те, у групі з‘явилися три дівчинки-колясниці, які за своєю наполегливістю в досягненні мети нічим не поступалися хлопцям, а по деяким показникам навіть перевершували їх. Особливо радувало Олеся і те, що в переважної більшості учасників команди з‘явилась чи суттєво покращилась позитивна динаміка в подоланні захворювань.

Якось уже весною Олесь звернув увагу на літнього чоловіка у великих окулярах з роговою оправою. Невідомий був одягнутий у довгий шкіряний плащ темного кольору і такий же капелюх з широкими полями. Він сидів неподалік на лавці і з неприхованою цікавістю спостерігав за процесом тренуванням, час від часу щось ретельно нотуючи звичайним простим олівцем у записник незвичайно великих розмірів. Через кілька днів дідусь знову з‘явився на тій же лавці і так же старанно щось записував у своєму чудернацькому «гросбусі», зацікавлено спостерігаючи за пластунами.
Наступного разу той чолов‘яга настільки набрався сміливості, що упритул підійшов до спортивного майданчика і уже зовсім відверто продовжив свої спостереження, час від часу роблячи якісь короткі помітки кульковою ручкою в записник дещо менших розмірів.
– Шановний юначе, можна вас на хвилиночку? – піднявши руку і привертаючи до себе увагу, майже прокричав невідомий, коли Олесь закінчив чергову вправу і відійшов од тренажера аби перепочити.
– Добрий день. Я до ваших послуг, – промовив хлопець, підійшовши до незнайомця.
– Доброго здоров‘я, – дуже доречно привітався той. – Мене звати Микола Іванович. Я за спеціальністю лікар-хірург, – досить приємним голосом продовжував він. – Наразі я працюю завідувачем реабілітаційного центру військового шпиталю.
– А мене звати Олесем, – спокійно відповів хлопець. – Це мої друзі-пластуни, він обвів рукою всю спортивну площадку, на якій не менше десятка інвалідів-підлітків продовжували наполегливо займатися різними фізичними вправами.
– Я тут вкотре спостерігаю за вами, за процесом тренування, і хотів би з‘ясувати для себе деякі питання. Якщо ви не заперечуєте, – продовжив лікар.
– Та я помітив, – відверто зізнався підліток. – Будь ласка, – знизав він плечами.
– Ви б не могли коротко розповісти мені про причини, які вмотивовують вас особисто так цілеспрямовано займатися цими досить незвичними фізичними вправами?
– Міг би, – доброзичливо посміхнувся Олесь, – але не зараз, вибачте. Тепер мені потрібно допомагати своїм друзям.
– Звичайно-звичайно, – поспішив погодитися лікар. – Не могли б ми зустрітися з вами завтра, в другій половині дня у мене в кабінеті? Я тут працюю зовсім недалеко, – він витяг із внутрішньої кишені плаща невеликий аркушик світлого картону і простягнув його хлопцеві.
– Гаразд, я підійду, – не по літах впевнено промовив той, попередньо оглянувши візитівку, після чого повернувся на майданчик, де на його допомогу вже очікувало кілька таких же підлітків.
Наступного дня Олесь, як і обіцяв, завітав до Миколи Івановича, попередньо зателефонувавши. Той зустрів його на вході до реабілітаційного центру і провів до свого кабінету. Розмова тривала більше години. Спочатку лікар розповів хлопцеві про те, що центр займається відновленням здоров‘я військовослужбовців, які отримали поранення під час російсько-української війни на сході. Потім Олесь на його прохання коротко повідав свою історію – його епопею хвороби, лікування і реабілітації. Уважно вислухавши підлітка і задавши кілька уточнюючих запитань, Микола Іванович запропонував йому та його друзям свою допомогу. Той з радістю прийняв таку пропозицію і вони оглянули тренажерний зал центру. Затим Микола Іванович подарував Олесю кілька своїх монографій по методиці відновлення функцій кінцівок та хребта, після чого провів його аж до самого виходу.
– Значить домовились, по середам з п‘ятнадцятої до сімнадцятої, якщо дозволятиме погода, я буду навідуватися до Європейського скверу, а по суботам, з десятої і до дванадцятої, наш тренажерний зал у вашому розпорядженні. В подальшому я постараюсь домовитися з керівництвом госпіталю, аби в зимовий період ваші пластуни мали можливість тренуватися в нашому залі не менше двох разів на тиждень, –завершив він, міцно потиснувши хлопцеві руку на прощання.
– Гаразд, домовились. Велике вам, Миколо Івановичу, спасибі за небайдужість, – посміхнувся юний провідник і енергійно пошкандибав на власних підпорах, як він жартома називав милиці, в напрямку свого будинку.

Одного разу Олесю на очі попалось відео про те, як працюють соціальні служби якоїсь звичайнісінької європейської країни. Зокрема, його увагу прикував спеціалізований автобус, яким інваліди-колясники доправляються до медичного закладу для проходження лікування чи реабілітації. На вигляд то був звичайний мікроавтобус із широкими боковими дверима на рейковому механізмі. Водночас через задні двері, обладнані розкладним пандусом та електричною лебідкою, людина-інвалід могла вільно потрапити в салон такого транспортного засобу прямо на візку, а потім без зайвого клопоту повторити все те у зворотному порядку.
Хлопець пригадав свій старий візок зразка минулого тисячоліття, який не проліз би в жодну маршрутку, а також недавню свою зустріч в аеропорту, коли навіть модернове інвалідне крісло у сучасному автобусі довелося транспортувати з такими потугами. А тому в нього виникла думка створити щось подібне у рідному місті.
Олесь так захопився цією ідеєю, що невдовзі поділився своїми роздумами з Ганею.
– Дуже цікаво, а головне – конче необхідно, адже в нашому місті інвалідів-колясників вистачає, – із захопленням відгукнулася вона. – А ти щось чув про «Громадський бюджет»? – поцікавилась в свою чергу провідниця.
– Ні, – кинув той. – У цьому сенсі, окрім сімейного бюджету, мене нічого не цікавило, – додав відверто хлопець.
– Тоді послухай, – посміхнулась Ганя і розповіла йому про міську програму розподілу громадських коштів за участі самих містян та порадила подумати над тим, аби скористатися нею в цьому сенсі.
Олесеві настільки сподобалась така пропозиція, що він протягом тижня, за безпосередньої допомоги Гані, підготував і відправив до міськради свій соціальний проєкт, який так і назвав «Транспорт для інвалідів». Ідея полягала в придбанні та адаптуванні двох звичайних мікроавтобусів для відповідного обслуговування колясників, у першу чергу перевезення їх до медичних установ і назад.
Та ідея припала до душі не тільки членам «Спінального братства», але і всім іншим пластунам осередку. Вони спільно розгорнули таку інтенсивну агітаційно-роз‘яснювальну компанію, що проєкт набрав необхідну кількість голосів і згодом з першої ж спроби увійшов до числа переможців. Але то був тільки перший крок до мети. В подальшому несподівано виникли труднощі, які поставили під сумнів саму ідею реалізації такого важливого і необхідного для міста проєкту.
– Молодий чоловіче, не все так просто, як ви собі уявляєте, – масно посміхався Юрій Йосипович, керівник одного із управлінь мерії, через пів року по тому. – Останнім часом різко зросла інфляція. Закупівельні ціни значно збільшилися. Виділених коштів на дві машини не вистачає. Доведеться обмежитися однією, та і то вітчизняного виробництва, – зверхньо дивився він на Олеся зі шкіряного крісла службового кабінету і всім своїм виглядом демонстрував тому безвихідність ситуації.
– Але ж я кілька днів тому надав вам письмові гарантії закордонних партнерів щодо поставки двох уже переобладнаних мікроавтобусів, вартість яких не перевищує ціни одного ще неадаптованого транспортного засобу, який пропонуєте ви! – ледве стримував себе Олесь, щоб не перейти на крик відчаю.
– Шановний юначе, як ви не розумієте усього масштабу і специфіки нашої роботи… – чиновник зам‘явся, намагаючись ретельно підбирати слова. – Так, ваш соціальний проєкт переміг у «Громадському бюджеті» і в нагороду вам – уся слава переможця, але гроші, вибачте, – нам. По іншому і бути не може. Це на наше управління виділені кошти з бюджету міста і нам вирішувати, у кого, за яку ціну і скільки купувати тих автобусів. Вони будуть стояти на балансі комунального підприємства і його керівництву вирішувати, як їх комплектувати, переобладнувати та в якому режимі експлуатувати, – цинічно робив наголоси на словах «ми», «нам», «наше» чиновник, дивлячись мимо хлопця, кудись на протилежну стінку свого респектабельного кабінету, прикрашену різними картинами.
Слухаючи цю неприховану демагогію і дивлячись на кілька десятків кілограмів суцільної пихи і самозакоханості, Олесь несподівано зрозумів, що виділені кошти міської громади під ідею допомоги інвалідам завдяки цьому бюрократу до адресатів, швидше за все, не дійдуть. Переважна більшість їх осяде в кишенях так званих виконавців його проєкту-переможця і на залишки від корупційного бенкету на вулиці міста в кращому випадку виїде одна машина «вітчизняного виробництва» і сумнівної комплектації. До того ж, кого, куди і в якому режимі вона возитиме, будуть вирішувати ось такі чинуші із жадібним поглядом і липкими руками.
– Тоді поверніть кошти в міський бюджет і хай вони підуть на задоволення інших потреб містян! – випалив Олесь, намагаючись хоч якось вплинути на ситуацію.
– На жаль, а можливо й на щастя, процедура реалізації громадських проєктів передбачає повернення виділених коштів до бюджету лише в разі неможливості їх освоєння, – неприємно-зневажлива посмішка знову розпливлася на масній пиці бюрократа. – А ми неодмінно знайдемо шляхи і можливості для їх освоєння, – закінчив він уже з саркастичним виразом, оскільки Олесь не дочекався кінця цієї промови і, грюкнувши дверима, пострибав на своїх милицях-підпорах до кабіни ліфту.
Від такої несправедливості суміш люті і розпачу переповнювала груди хлопця. Цей здоровий, вгодований кліщ фактично смокче кров із інвалідів цілого міста. Молодих і літніх людей, яким важко постояти за себе, – емоційно розмірковував хлопець, йдучи вулицею. Раптом він зупинився, несподівана думка мелькнула в його голові – А що як нам самим спробувати купити ті два автобуси! У глибокій задумі Олесь якось автоматично переклав ліву милицю у праву руку, а вільною почухав нахмуреного лоба, потім поволі взяв обидві підпори під праву пахву і потихеньку пішов у напрямку Європейського скверу, розмірковуючи над деталями своєї нової ідеї.
– Оце тобі й на! А маскуєшся під інваліда, – десь із далеку долинуло до свідомості хлопця, коли він уже був на півдорозі до власного будинку.
Піднявши голову він побачив Асю, яка з розкинутими руками і своєю незмінною посмішкою на обличчі білокрилою чайкою летіла йому назустріч. Хлопець різко зупинився, спочатку не розуміючи, про що йдеться, а потім опустив очі вниз і ледве не упав від несподіванки – він увесь цей час упевнено дибав власними ногами, тримаючи милиці під пахвою, і навіть не помічав цього.
Яся міцно-міцно стисла Олеся разом із милицями в своїх обіймах і довго не відпускала. Сльози радості якось самі собою котися по щокам у обох, але їм і на думку не спадало це приховувати. Прийшовши нарешті до тями, друзі взялися за руки і повільним, але упевненим, кроком разом рішуче рушили вперед.

Ілона сиділа на прохолодному піску вранішнього пляжу, намагаючись зосередитись на медитації в останній день свого цьогорічного відпочинку. Навколо жодної живої душі. Курортники ще спали після нічних оргій, які зазвичай супроводжують традиційне святкування Івана Купала, що тривали майже до самого ранку. Неподалік над залишками попелища подекуди підіймалися поодинокі цівки сизого диму. Ранкове сонце намагалося визирати із-за густого плетива хмарин, але це йому давалось вельми нелегко.
Зануритися у приємний світ спогадів юності сьогодні Ілоні ніяк не вдавалось. Чарівна гойдалка дитинства уперто не хотіла виринати із хмаровиння сірої дійсності. Їй уже цілих сорок п‘ять! Аж страшно подумати… Як мить промайнуло сорок п‘ять довгих років, а свій справжній цвіт папороті зрештою вона так і не відшукала. Це відчуття останнім часом переслідувало її все більше і більше, але ж тоді вона була переконана у зовсім іншому. Кожного разу думала, що то саме він, той єдиний і неповторний, що раз і на все життя. Та проходило зовсім небагато часу і свято перетворювалось у буденність, поступово приходило розуміння того, що вона знову помилилась.
Сріблясті хвилі теплого моря грайливо горнулися до її схрещених ніг. Чудернацькі шматочки ніжного шумовиння навколо переливалися у відблисках сонячних променів, яким час від часу все-таки вдавалося вигулькнути з вузеньких шпарин поміж хмаринами. Віддзеркалившись у невеликих брижах від хвилювання морського свічада, вони пестили ніжну шкіру ще досить гарного обличчя молодої жінки.
Вкотре Ілона намагалася переконати себе у тому, що все буде добре, але невтішні думки зрештою продовжували котитися до її милої голівки мовби хвилі до розпластаного під нею піщаного берега. Одна за другою, одна за другою, як не старалася вона їх гнати геть. Під дією гравітації ті помисли поволі опускалися нижче і нижче, аж доки не потрапляли прямо у зболену душу. Зрештою її щось відволікло і вона збилася, заплуталася та не знайшла нічого кращого ніж розплющити очі.
Несподіванок не сталося. Перед нею була та сама блакитно-синя гладінь моря, над якою незмінно кружляли серпокрилі чайки. На рейді стояли великі вантажні судна, що якірними ланцюгами проросли у морські глибини. Вдалині крейсерська яхта упевнено тримала курс на захід, поступово розчиняючись у прозорому серпанку.
Нарешті із-за поріділого хмаровиння визирнула вогняна і до неї звідусіль почали підтягуватися люди, аби після ранкової прохолоди виніжитися під її приємно-теплим промінням. Прозоре повітря просякло десятками відтінків різних запахів, від степових пахощів чебрецю і полину до настою бурих водоростей, які морські хвилі ще уночі прибили до берега…

* * *
Пару років тому, коли Ілона вирішила, що все суттєве в її житті уже відбулося, їй приснився дивний сон. Кольоровий сон з величезною небесною гойдалкою, на якій вона побачила Його. Того, про кого мріяла ще з дитинства. Високого, статного, з русявим волоссям і небесно-голубими очима. Він дивився уважно їй прямо у вічі і ніжно посміхався, розгойдуючи незвичайних розмірів чарівну орелю до самого виднокола.
Незабаром той сон перетворився у яву, коли вона випадково потрапила на одну із творчих зустрічей свого колеги. То було щось неймовірне, а Його «Сліди на піску» залишили незабутній слід у її серці. Світ розквітнув сотнями і тисячами нових, яскравих барв і кольорів. Але їх стосунки тривали недовго, занадто багатьом доброзичливцям із оточення жінки вони муляли очі і викликали таку ядучу оскому, що слина отрутою капала їм аж на мешти.
– Покористується тобою і лишить! – переймалися одні.
– Заволодіє майном і кине, зостанешся голою і босою, – нашіптували інші.
– У нього таких як ти було десятки, а то й сотні! Коли він з‘явився на світ, Казанова невтішно ридав, – побивалася підстаркувата з багатим досвідом відповідних стосунків подруга, яка у свій час мітила на її місце, але отримала відкоша і ніяк не могла знести подвійне фіаско.
Витримати такий шалений натиск Ілоні не вистачило сил і невдовзі вона несподівано сховалась до своєї двокімнатної мушлі, що причаїлася з південного боку дев‘ятиповерхового рифу у одному із обласних центрів на півдні. Налякана потенційна жертва обмежила своє спілкування зі світом до мінімуму і довгих пів року приходила до тями, розмірковуючи над тим, що сталося і навіщо все те було їй потрібне.
Зрештою, детально проаналізувавши події і тверезо зваживши всі «за» та «проти», молода жінка прийшла до висновку, що знову помилилась. Ні, це саме Той, на кого вона чекала все своє життя, – твердо вирішила вона і наново кинулась назустріч своєму уявному щастю, з головою занурившись у безкрає море романтичних стосунків. Але надовго її знову не вистачило. Через пару місяців з тих же причин Ілона раптом вдруге утекла до своєї фортеці, закрила на всі можливі засуви броньовані двері, відключила засоби зв‘язку зі всесвіттям і з головою поринула у вир детального психоаналізу.
Як не дивно, але цей процес самокопання тривав і донині.

* * *
Рука Ілони автоматично потяглася до кишені, в якій надійний прихисток знайшов флакон Його парфумів. Це може видатися божевіллям, але вона не втрималася, аби не купити їх уже невдовзі після повторного розлучення. Аромат Його парфумів, запах Його тіла зводили її з розуму! Для неї це були своєрідні ліки! Ліки від самотності, туги і душевного болю. Коли сили терпіти уже не вистачало, Ілона брала флакон з написом «LAMBRE № 29» на етикетці і обережно підносила його до свого обличчя. Торкаючись губами тієї чарівної пляшечки ніби Його щоки, уявляла їх разом. Серце завмирало в очікуванні, а тіло наповнювалося несамовитим бажанням.
Що це: збочення, пристрасть, любов, а може якась інша незбагненна потреба її загадкової душі? Можливо це кохання, яке вона намріяла ще в дитинстві, а потім вимолила монологами героїнь своїх творів? Відповіді на ті запитання вона шукала кілька місяців поспіль. Шукала і не знаходила.
За ці довгі пів року Ілона полюбила ніч, яка дарувала їй самотність і тишу, залишаючи наодинці з міркуваннями про Нього. Полюбила думки, в яких вона уявляла себе знову поряд з Ним, на відстані витягнутої руки. В них вона могла безперешкодно дивитися у Його неймовірної краси сіро-голубі очі. Вона стала обожнювати Його погляд, який постійно відчувала на собі.
У такі нічні години Ілоні подобалося пригадувати легку неголеність Його обличчя, Його сильні й водночас такі ніжні руки, що робили її тіло невагомим; Його довгі музичні пальці, які вона так любила цілувати; ніжні долоні, в яких намагалася сховатися від усього світу. Нічого подібного у своєму житті вона раніше не відчувала. Її пальці пам‘ятали на дотик Його коротке шовковисте волосся. Вона пригадувала, як постійно торкалася Його тіла, аби вкотре переконатися в реальності Його існування. Тоді вона ще не знала, що з часом ота пам‘ять рук стане єдиним, що залишиться у неї без Нього.
Я сама, але я з Тобою, – тихо шепотіла вона спраглими губами немовби Він міг її почути. – Ти маєш це відчувати і ти таки відчуєш, – уперто повторювала вона ніби мала дитина. –Ти повинен бути подумки зі мною, коли вранці на кухні заварюєш каву чи імпровізуєш із чаєм. Ти маєш усвідомлювати, що я стою у тебе за спиною, стримуючи бажання міцно-міцно обійняти і ніжно пригорнутися всім тілом, чи сиджу навпроти і не відводжу пристрасного погляду, коли Ти смакуєш за столом ранковим трунком.
Ледве торкаючись Твоєї долоні, я повільно підіймаюся за Тобою сходами наверх, до нашої спальні. Грію собою постіль, коли Ти збираєшся лягати у ліжко, незважаючи на те, що Ти надаєш перевагу прохолоді. Ятрю Тобі душу солодкими спогадами про нашу близькість і божеволію від бажання ще раз відчути Твоє дихання, Твої поцілунки, Твоє тіло, усього Тебе.

* * *
Уже не один рік у неї перед очима незмінний морський пейзаж. Зазвичай в останній день відпочинку Ілона подумки кидає у хвилі теплого моря своє бажання повернутися сюди наступного літа, на це місце тиші і спокою. Цьогоріч вона вирішила змінити традицію і на прощання загадати інше бажання – щоб доля припинила випробовувати на міць її характер і дозволила бути просто щасливою. Щасливою з Ним, одним-єдиним.
Як несамовито вона цього бажає! Такого з нею ще не було ніколи…
Несподівано сонце визирнуло із-за хмарини і його ласкава посмішка осяяла все навколо.
Благословляю. У тебе все вийде, – раптом почулося їй згори.

– Привіт, любий! – відразу беручи ініціативу у власні руки, Ілея підставила Денису свою рум‘яну щічку для поцілунку.
– Вітаю, кохана, – тепло посміхнувся той і ніжно цьомнув її у відведене для цієї урочистої церемонії місце.
– Давно чекаєш? – з простодушним виглядом поцікавилася дівчина ніби і не помітила, що спізнилася на побачення на добру годину.
– Та ні, ось лише встиг купити тобі морозиво, – зовні спокійно промовив молодий чоловік, простягаючи Ілеї маленький яскравий пакуночок із написом «Крем-брюле».
– А собі чому не взяв? – як нічого і не сталося поцікавилася юнка.
– Я своє уже з‘їв… – знічено відповів Денис.
– А мене дочекатися думки не виникало? – зовсім уже безцеремонно запитало дівчисько.
– Та я чекав, але потім побоявся, що воно зовсім розтане… – почав було виправдовуватися Денис.
Він стояв ні в сих, ні в тих, не ризикуючи уточнити, що купувати для коханої прохолодні ласощі йому довелося уже вдруге, оскільки перша пачка морозива зовсім перетворилися на молочну кашу.
– То чому ж тоді і моє не з‘їв? – в аналогічному форматі пролунало наступне запитання. – Що мені тепер робити з цим «молочним коктейлем»? – продовжувала уже сама до себе Ілея, тримаючи двома пальцями пакетика, з якого починала капати рідина білуватого кольору.
– Не знаю, – розгублено знизав широкими плечами хлопак під два метри зростом. – Може давай я викину?
– Я сама, – дівчина оцінююче озирнулася навколо себе і, помітивши в кількох метрах металевий кошик для сміття, рішуче зробила невеликий крок назустріч та елегантним помахом руки вправно, мов досвідчений баскетболіст, закинула пакетик з «молочним коктейлем», який ще годину тому називався морозивом, прямо всередину. – Три очки! – задоволено посміхнулася вона і переможно підняла догори затиснуту в кулак правицю.

* * *
Вони познайомилися більше двох років тому. Це трапилось у міському палаці спорту, куди Ілею затягнула її подруга на гру місцевої баскетбольної команди. Хлопець Юлі професійно займався баскетболом і грав тоді у складі команди господарів майданчика. Під час великої перерви вони вийшли до холу, аби в одному із численних буфетів випити кави. Оскільки за напоями уже вишикувалися солідні черги, а марнувати час не хотілося, Юля підійшла до товариша свого хлопця, черга якого уже наближалася до прилавка, і тихенько попросила його пропустити їх вперед. Денис, а то був саме він, охоче погодився.
Однак цей не зовсім спортивний фінт подруги не залишився поза увагою інших охочих поласувати напоями та різного роду смаколиками, яким пощастило менше. Аби заспокоїти обурену юрбу, Денисові довелося імпровізувати. Він досить упевнено пояснив, що це його дівчина зі своєю подругою, які відійшли на недовго у нагальних справах. Це спрацювало і Юлі нічого не лишалося, як познайомити Дена з Ілею, що вона і зробила не без задоволення дещо згодом.
Після закінчення гри Денис біля виходу з палацу дочекався на дівчат і запросив їх до кав’ярні, яка виблискувала прямо за рогом рекламою найкращої у світі кави, а потім, як і годиться в подібних випадках, провів Ілею додому. Так поміж ними виникла взаємна симпатія і відтоді випадкові знайомці стали зустрічатися регулярно.

* * *
Сьогодні вони домовились про побачення в міському саду з самого ранку, аби мати змогу прогулятися перед щепленням. Рік тому дівчина вступила до клубу морських подорожників і Денис від її імені щомісяця вносив кошти на відповідний рахунок. Накопичена на цей час кругленька сума та бонуси клубу давали можливість на десять днів орендувати двомісну каюту на круїзному лайнері, який морем мав їх доправити на екскурсію до Об‘єднаних Арабських Еміратів і назад. Але несподівано на перешкоді планів закоханих мандрівників стала всесвітня коронавірусна пандемія.
Ілея уже давно пропонувала Денису щепитися проти COVID-19, оскільки це було обов‘язковою умовою туристичної поїздки, але він чомусь уперто уникав розмов на цю тему.
– Ти що, боїшся? – десь за пів року до цієї зустрічі здивовано запитувало п‘ятидесятикілограмове дівча зростом не більше півтора метра, зазираючи прямо в очі двометровому велету масою з добрий центнер живої ваги.
– Ні, – спокійно відповідав той. – Просто природа цього захворювання на сьогодні ще повністю не вивчена, а те, що вони називають вакциною, такою ще не є. Повір мені, я не даремно закінчив чотири курси медичного вишу, хоча й за фахом «Спортивна медицина»…
– Але ж розробкою сироватки займаються провідні лабораторії світу! Ліки пройшли відповідні тестування і сертифіковані для масового застосування, – наполягала мала.
– Не можна розробити ефективні і безпечні ліки від хвороби, природа якої остаточно не досліджена, а тим паче у такі обмежені терміни, – спокійно, але впевнено, стояв на своєму Денис. – Ти лише подивися телевізор, люба, і зверни увагу на те, як чи не щотижня змінюється позиція так званих фахівців. Спочатку вони стверджували про достатність однократної вакцинації, потім деякі виробники стали говорити про потребу повторної. Далі – гірше: мало того, що щеплення не дають стовідсоткової гарантії, але їх противірусний захист обмежується лише половиною року. Затим у хід пішли розмови про необхідність отримання бустерної дози. До того ж у медичних колах немає одностайної позиції стосовно далеко не поодиноких фактів захворювань і навіть летальних випадків, які мали місце саме після проведення щеплення проти коронавірусу! Більше за те, згодом стали лунати заяви, що люди, які перехворіли на COVID-19, взагалі не набули належного імунітету проти нього! Тобто коло замкнулося! Хіба це не нонсенс? – закінчив свою мінілекцію ще не дипломований студент-медик.
– Однак нічого іншого на сьогодні світова медицина не вигадала! – не вгавала Ілея.
– Саме не вигадала, а не створила, – сумливо посміхнувся Денис. – Треба зачекати, – послідовно гнув свою лінію він. – Не можна без ретельних досліджень і наявності достатніх наслідків вторгатися в генетику людського організму. Це тобі навіть не генетично-модифіковані продукти з лукавими позначками «Без ГМО» на упаковці, що останнім часом прямо заполонили прилавки магазинів.
Час ішов, а в царині протидії ковідній пандемії нічого не змінювалося в кращу сторону. Навпаки, стали з‘являтися нові, більш агресивні, різновиди вірусу, а розробки противірусної вакцини буксували на місці. Ніяких ефективних препаратів у світі вакцин не з‘являлося. Медики лише радили обмеження контактів та збільшення кількості і частоти вакцинацій. Така невтішна динаміка зрештою допомогла Ілеї дотиснути Дениса і, коли вони підібрали відповідний круїз, той таки вимушений був погодився на вакцинацію існуючими препаратами.

* * *
– Може посидимо в парку на лавці чи вип‘ємо кави? – звернувся тихо Денис до Ілеї. – У нас до візиту в лікарню ще є пару годин.
– А ти як думаєш? – відповіла панянка на питання запитанням і, не чекаючи відповіді, схопила молодого чоловіка за руку та поцуприкувала його до літнього майданчику кав‘ярні, що розташувалася на території міського саду.
Замовивши каву, а дівчині ще і морозиво, Денис знову поринув у роздуми щодо прийдешньої вакцинації і це не могло залишитися поза увагою Ілеї. Серед її жіночих «цнот» була одна, яка особливо додавала головного болю щасливому обранцеві. Із завидною постійністю, не рідше одного разу на тиждень, вона знаходила будь-який привід для «виносу мізків» своїй половині на ґрунті ревнощів.
Зазвичай Ілю абсолютно не турбувало те, що для цього не було жодних підстав. Їй подобався сам процес, ритуал принесення пожертви. Як жартував хтось із оточення Дениса, церемонія поїдання сірої речовини, прозоро натякаючи на його занадто м‘який характер. Із часом дівчуля без цього уже просто не могла жити, а він дещо звик і пристосувався, намагаючись слухати її мовчки, лише киваючи або крутячи головою, залежно від ситуації.
Дехто з друзів став насміхалися над ним, дехто – співчувати. Він навіть сам собі не міг відповісти на запитання – Навіщо йому було потрібно оте «щастя»? Скоріше за все, це і є її бачення справжнього кохання, – укотре приходив до висновку чоловік, слухаючи уже звичні сцени ревнощів у виконанні Ілеї.
– Тобі, любий, не здається, що ти занадто багато уваги приділяєш своїй колишній? – примруживши очі, колючим тоном несподівано запитала вона.
– Ні, я з нею практично не спілкуюсь. Тільки у виключних випадках і лише стосовно нашого сина, – знизав плечами Денис.
– А про що ти з нею говорив учора? – не забарилася кохана з наступним запитанням.
– Про сина, – брови хлопа мимоволі злетіли догори, але він миттєво потушив свої емоції. – Олег збирається до літнього табору пластунів і йому терміново потрібен спортивний костюм, оскільки напередодні, під час змагань, він невдало упав і роздер штани… – продовжував уже зовсім спокійно Денис.
– А що зашити не можна було? – перебила його на півслові Ілея.
– Мабуть не можна. До того ж, яка в цьому необхідність? – досить категорично кинув чоловік і, не чекаючи відповіді на своє риторичне запитання, продовжив, – Я не можу собі дозволити, аби мій єдиний син уперше у своєму житті їхав до літнього табору крайового «Пласту» з подертою спортивною формою, – тихо, але упевнено, вів далі Денис. – До речі, а звідки тобі це відомо? – у свою чергу поцікавився він раптово.
– Ой, нам уже пора, – зиркнувши на свого золотого наручного годинника, несподівано скрикнула Ілея. – Швиденько розраховуйся і пішли, а то запізнимося на вакцинацію. Я тебе очікуватиму на вулиці, – защебетала вона і, не чекаючи на реакцію Дениса, поспішила на вихід.
Розрахувавшись із кельнеркою, той також направився до центральних воріт парку, де він залишив своє авто. Звідки їй стало відомо про ту розмову з матір’ю його сина? – крутилося в голові питання. Його телефонне спілкування напередодні могли чути лише двоє. В одному з них він був упевнений на сто відсотків. Цікаво… – так непомітно за роздумами чоловік вийшов на вулицю, де біля автомашини на нього чекала Ілея.
– Швидше, любий, я згадала, що мені ще потрібно терміново заїхати в аптеку.
Так он же ж аптека, напроти, на іншому боці вулиці, – ледве не випалив Денис, але своєчасно зупинився. Цікаво… – він непомітно посміхнувся собі у вуса і мовчки відкрив дівчині дверцята.

* * *
Мало того, що вони приїхали в лікарню на пів години раніше призначеного їм часу, так виявилося, що вакцинація взагалі ще не розпочалася, а біля маніпуляційного кабінету зібралася неабияка юрба. Люди, переважна більшість яких була без медичних масок, жваво обговорювали можливі причини затримки. Хтось висловлював думку, що вакцину не привезли. Інший припускав, що медсестри похворіли. Раптом двері кабінету відчинилися і в коридор у білому халаті вийшов статечний здоровань середнього віку. Його обличчя ховалося під маскою та великими окулярами, а кисті рук надійно захищали гумові рукавички голубого кольору.
– Шановні пацієнти, прошу вибачення за затримку. Нашої вини у цьому немає. Вакцина повинна прибути з хвилини на хвилину. Щеплення будуть проводитися за раніше встановленою чергою, але з відповідним зміщенням у часі. Заходити за попереднім запрошенням по дві особи. Підготуйтеся заздалегідь, аби не було зайвих зволікань, – виголосив він авторитетно і, не чекаючи реакції обуреного натовпу, хутенько сховався за дверима маніпуляційної.
Люди стали з‘ясовувати поміж собою, кому на який час призначено, та формувати живу чергу, що розтягнулася на кілька десятків метрів і сягала вхідних сходів будівлі поліклініки.
– Це моє місце! – зарепетувала якась немолода жінка з розкішними формами, у великому червоному капелюсі.
– Покажіть ваш талон, будь ласка, – спокійно відповідав їй літній чолов‘яга з дивним костуром небаченого розміру. – У мене ось талон на 10.30, – він дістав із кишені папірець і тицьнув ним прямо під ніс розлюченої жінки.
– Я свій талон забула вдома, – категорично заявила дама в червоному капелюсі. Обличчя у неї густо почервоніло і поступово майже злилося з її розкішним брилем.
– І в мене на 10.30, – долучилась до розмови молода струнка панна у світлому брючному костюмі, тут же демонструючи оточенню свій талон.
– Оскільки більше двох чоловік на один час бути не повинно, у вас щось не сходиться, – з металевими нотками у голосі знову звернувся до дами в капелюсі непохитний літній чолов‘яга і взявся рукою за свою не менш розкішну, але уже сиву, бороду. – Доведеться вам іти за талоном, часу вистачає, – безапеляційно завершив він.
– У мене немає талона, я записувалась по телефону, – несподівано змінила свою позицію огрядна дама і колір її обличчя став ще яскравішим за капелюшок.
– Раніше ніж за дві години ми не упораємося, – звернувся Денис до Ілеї, спостерігаючи за цією життєвою виставою. – Виходячи з чисельності присутніх із талонами на більш ранній час, ми можемо спокійно подихати свіжим повітрям.
– Гаразд, – на диво швидко погодилася з ним Ілея і вони, попередивши сусідів по черзі, вийшли на вулицю та у сквері, поблизу лікарні, знайшли вільну лавицю.
Розмова не клеїлась, а тому, діставши смартфони, кожен із них поринув у світ всемежжя, яке чимось нагадувало задзеркалля дитинства. Денис відкрив стрічку новин на YouTube, а Ілея безоглядно віддалася переписці з подругами у мережах Viber та Telegram.
Увагу чоловіка привернув відеоролик про подорож відомого блогера на острів Балі. Зокрема, ведучий розповідав про тисячолітній обряд посвячення місцевих жителів у дорослі. Та церемонія зводилася до урочистого обпилювання зубів кандидатам на почесний титул. Місцевий священник звичайним терпугом, без будь-якої анестезії, хвацько обтесував усім щасливцям емаль передніх зубів, особливо, ікл. На заваді церковному коновалу не ставало навіть пошкодження зубного нерву і відчайдушні німі судоми вірянина від нестерпного болю внаслідок такої екзекуції. На екрані Денисового смартфона місцеві жителі, молоді і не дуже люди, докладаючи нелюдських зусиль, стійко зносили тортури сучасного Йозефа Менгелє, щиро вірячи у необхідність цієї релігійної процедури з тисячолітньою історією.
Невже в наш час вони не усвідомлюють не тільки всю абсурдність цього звичаю, але і шкідливість його для здоров‘я. Кому-кому, а священнослужителям це повинно бути відомо. Тим паче, що немало учасників обряду виглядали далеко не юнаками. До того ж, як зазначав ведучий у своїх коментарях, мали місце непоодинокі випадки, коли окремі жителі острова не встигали пройти цей обряд за життя і його доводилося проводити навіть над покійником. Однією з причин такого зсуву «здорослення» корінного населення в часі стає його досить солідна вартість, яка сягає кількох тисяч доларів США. Тому кандидати на доросле життя часто кооперуються у групи, зазвичай родинні, таким чином знижуючи фінансове навантаження на сімейний бюджет.
Ця тисячолітня релігійна дикість настільки вразила Дениса, що його думки самі собою повернулись до нинішньої процедури вакцинації. Чому не новий медичний ритуал з неабияким фінансовим ефектом, – розмірковував він. Правда шкода не така болюча і очевидна, як у спилюванні зубної емалі, але ж це тільки початок, коронавірусній пандемії стукнуло всього пару років… Коли у двадцять першому віці дехто, керуючись тисячолітньою, хоча й вочевидь шкідливою, звичкою, свідомо іде на ризик позбутися власних здорових зубів, то що тоді говорити про опосередкований і не такий наочний ризик змінити генетику людини, зробивши з неї істоту невідомого генотипу, мутанта з непрогнозованою поведінкою. Як далеко в цьому зайде людство і що його чекає уже в найближчому майбутньому?
Такі думки шуліками кружляли в голові Дениса. Як він не намагався, але не знаходив відповідей на численні запитання з цього приводу.
– Люба, хочеш переглянути ролик про те, як аборигени Балі з доброї волі втрачають своє здоров‘я? – звернувся він нарешті до Ілеї.
– А конкретніше, – невдоволено кинула дівчина, нехотя відволікаючись від екрану свого смартфона.
– Під час обряду посвяти у дорослі кандидатам терпугом пиляють зуби без наркозу, – наскільки міг скоротив зміст повідомлення Денис, залишаючи при цьому максимум інформації.
– А навіщо мені марнувати час на цих несповна розуму істот? – зверхньо прорекла Ілея. – Пішли краще до лікарні, а то чергу можемо проґавити, – закінчила вона незаперечним тоном і, підхопившись на ноги та не чекаючи свого обранця, рішуче попрямувала в указаному напрямку.
Денису нічого не залишалося як погодитися. Наздогнавши дівчину за кілька кроків до входу, він галантно відчинив перед нею двері до лікарні. Біля процедурної черга суттєво зменшилась і складала не більше десяти відсотків від початкової. Перед ними зоставалося всього кілька чоловік.
– У тебе відмінна інтуїція, люба, – посміхнуся Денис.
– А то! – демонстративно закопилила губу дівчуля. – Слухайся мене і в тебе буде все в порядку! – з милою посмішкою уже серйозно прошепотіла вона на вухо молодому чоловікові.
– Але я так і роблю, – знизав плечами той і знову сумливо посміхнувся.
За кілька хвилин із процедурної вийшли двоє привитих щасливців і через відкриті двері казенно пролунало – «Наступна пара!» То була їх черга.
Денис пропустив Ілею вперед, прихилив за собою двері і на невербальну пропозицію медичної сестри умостився на вільний стілець. На іншому, з виразом безмежного задоволення на лиці, вже сиділа його кохана. Засмак майбутньої морської подорожі легко читався на її гарненькій мармизці.
Засукавши лівий рукав сорочки, Денис сидів мовчки і спокійно спостерігав, як «його» медсестра легко взяла з холодильника невеликий флакон із прозорою рідиною, за протоколом продемонструвала йому цілісність упаковки та дату придатності, вправно зняла захисне покриття і занурила всередину ємності голку щойно розпакованого одноразового шприца. Набравши необхідну кількість вакцини, вона ретельно видалила зі шприца залишки повітря, пустивши догори невеликий фонтанчик. Затим вільною рукою узяла шматочок вати, віртуозно змочила у спиртовому розчині і продезинфікувала йому ділянку шкіри вище ліктя. Затиснувши між мізинцем і безіменним пальцем лівиці зі спритністю досвідченого факіра вату, сестра-жалібниця великим і вказівним дещо стисла шкіру обробленої ділянки. Її правиця зі шприцем почала професійно зближатися з лівою рукою пацієнта.
Несподівано якась невідома сила змусила Дениса зіскочити з табурета і вирватися із тендітних, але досить чіпких, обіймів жінки у білому. Він швидко став на ноги і енергійно махнув головою, ніби струшуючи якусь машкару.
– Прошу пробачення, – звернувся він у простір якимось незнайомим навіть для себе голосом, – мені конче потрібно вийти, – якось відчужено завершив фразу молодий чоловік і рішуче попрямував до дверей.
Навздогін медична сестра щось говорила про необхідність закінчити процедуру, що ця доза може бути використана тільки для нього, але Денис її уже не чув. Він взагалі не чув нікого і нічого, окрім голосу своєї покійної матері, який долинав зверху. «Синку, спасайся!» – лунало десь із піднебесся.
Прийшовши до тями, молодий чоловік зрозумів, що сидить у сквері на тій же лавці, де за пів години до цього дивився обрядове відео. Поряд з ним стояла Ілея.
– Що сталося, любий? – зазираючи йому в очі, стурбовано запитувала вона.
– Не знаю. Сам нічого не розумію, – ледве вимовив Денис.
– Чому ти раптом підхопився і втік з процедурної немов ошпарений? Їм же якось потрібно тепер списати твою дозу вакцини! – з докором вичитувала йому дівчина.
– Я й сам не знаю… – знову очманіло повторив він. – Мама мені наказала спасатися… – продовжував тихо бурмотіти Денис.
– Яка мама?. Ти ж говорив, що вона померла більше десяти років тому! – вихопилось у Ілеї спересердя. – Гаразд, почекай тут. Я зараз все залагоджу сама, – кинула вона уже находу і знову подалася назад до лікарні.

* * *
Круїзна подорож до Еміратів відбулася на «відмінно». Від побаченого і відчутого Ілея була просто в захваті. Фонтануючи емоціями, вона щедро ділилася враженнями з друзями та знайомими, демонструючи на екрані свого новенького смартфона численні яскраві фото і відео.
Хоча Денису подорож також сподобалася, але він вів себе набагато стриманіше. Питання з вакцинацією вирішилось чудово. Денис виконав настанову матері, Ілея «полиняла» на двісті гривень, які представники лікарні прийняли зі вдячністю разом із її підписом у відповідній графі про списання препарату, і всі були задоволені результатом. Але на цьому неймовірні пригоди не скінчилися…
Десь за пару тижнів після повернення з подорожі один із її учасників раптом занедужав. Як не дивно, це була Ілея. Спочатку у дівчини підвищилась температура тіла, її став турбувати сухий кашель. Перший же тест на COVID-19 дав позитивний результат. Коли у хворої з‘явилася задишка і біль у грудній клітині, її терміново госпіталізували, а невдовзі підключили до апарату штучної вентиляції легень. На превеликий жаль це не привело до покращення. Навпаки, вона згасала на очах. Поступово стали проявлятися інші характерні симптоми хвороби у вигляді порушення мови і розладу рухових функцій. Десь за пару днів дівчина взагалі упала в кому, а на восьму добу серце Ілеї зовсім зупинилося…

* * *
Криваве сонце сідало за обрій. Холодним багрянцем затягло третину неба на заході. Осінній поривчастий вітер без жалю обривав із гілок навколишніх дерев останнє листя і з пронизливим свистом ніс його у невідомість. Денис мовчки стояв біля свіжого горбика землі в дальньому кутку міського цвинтаря, невтішно опустивши голову. На могилі коханої лежав великий букет сніжно-білих троянд. Ось уже другий місяць він приїздив сюди щодня, після роботи, з букетом свіжих квітів, які вона так любила.
Сьогодні рівно сорок днів, як її не стало. Чому, чому так? – це питання не переставало виносити йому мозок усі ці сорок довгих діб. Чого із них двох занедужала вона, хоча щепленням знехтував саме він?.
– Мамо, пощо так сталося? – Денис підняв до неба очі, повні туги і сліз.
Небо мовчало, сумно схилившись у глибокій зажурі.

Вечірнє сонце поволі ховалося за обрієм і сутінки тихо укривали все навколо.
– Пора, – визирнувши із-за шафи і виряченими бінокулярами скануючи навколишній простір, подумав вурдалак Сеня. – Ой, як же хочеться перекусити, аж живота скорчило! – розмірковував він, акуратно нарізаючи концентричні кола кімнатою і обираючи належний об‘єкт для полювання.
Вибір виявився зовсім невеликим. Окрім якогось нетверезого чолов‘яги, що розкинувся по діагоналі на холостяцькому ложі, в приміщенні не було нікого.
– Вхідні двері замкнено, до іншої кімнати потрапити не видається. Доведеться обмежитися цим алконавтом, – про себе відзначив упир і тихо присів на поручень крісла, що стояло напроти дерев‘яного ліжка. – Трохи почекаю, нехай засне міцніше, – хижо розмірковував він.
Як тільки перші могутні характерні вібрації сколихнули навколишнє повітря, кровопивця шулікою упав на оголену шию жертви. З розмаху увігнавши в людську плоть на всю глибину своє довге шило, він почав жадібно смоктати. Червона запашна рідина з присмаком дешевого алкоголю нестримним потоком хлинула йому всередину, наповнюючи неповторним відчуттям блаженства усі члени чудовиська.
Напившись уволю і сп‘янівши від свіжого, добре розбавленого спиртним, енергетика, вурдалака повернувся до крісла і від задоволення теж поринув у солодкий сон. Пробудившись через кілька десятків хвилин, він удруге накинувся на майже непритомну жертву, занурюючи свого буравчика у різні частини її тіла та ласуючи свіжиною. Цей кривавий шабаш тривав аж до самого ранку. Од випитого кровосос уже тріщав по швах, але жадібне бажання знову і знову примушувало його повертатися до місця бенкету, де все повторювалося за попереднім сценарієм.
Коли через віконну шибку до кімнати несміло зазирнули перші сонячні промені, упир уже було хотів сховатися за шафою, але якась нестримна сила зупинила його.
– Ні, іще один захід, – майнула спокуслива думка. – Ще разочок і все, – ніби хтось солодко шепотів йому на вухо і те звабливе шепотіння зовсім затьмарювало розум потвори.
Вурдалака тихо зависнув у повітрі, повільно зробив пологий віраж і, опустивши елерони, пішов на посадку, підбираючи якнайніжнішу ділянку.
– Саме те, – подумав Сеня і безпечно гепнувся на шию жертви праворуч. – Лівою рукою він мене не візьме, швидкість і точність не ті, – посміхнувся кровожер. Уже не переймаючись маскуванням, він по самі баньки, щедро залиті свіжою кров‘ю, увігнав свого буравчика в людську плоть і хотів було включити насоса, але така зухвалість не могла лишитися непоміченою.
Громом серед ясного неба пролунав дзвінкий несподіваний ляпас.
– А, трясця його матері! Яка жалість… – лише й устиг подумати нахаба за мить перед тим, як яскраво-червоний нектар чвиркнув на всі боки із його пересиченого тіла і кровосос багряною плямою розплився на шкірі сонного чоловіка.
– І то ж! Все йому мало… – обурено вимовив шульга, з огидою витираючи зі своєї добряче подірявленої за ніч шкіри рештки вурдалака Сені.

Син сонця, що пробивався крізь мілке листя акації, упав на подушку поряд з головою Олеся, ковзнув по його лівому вуху і зупинився у хлопця прямо на переніссі. Від подиху легенького вітерця, який застряг у гіллі розлогої крони і заходився пустувати зі смарагдовим листом дерева, промінець затремтів на обличчі підлітка і той поволі розплющив свої голубі очі.
Де я? – подумав він і став оглядати довкілля одним лише поглядом, оскільки всі члени його тіла ніби закам‘яніли. Спочатку хлопцеві навіть здалося, що якийсь злий чарівник жартома переніс його мозок у чиєсь знерухомлене тіло.
Він лежав на чужому ліжку. Один-однісінький у незнайомій кімнаті. Навколо жодної живої душі. Від білосніжної стелі віяло чистотою і легкістю. Велике вікно ліворуч наповнювало приміщення м‘яким світлом та приємною прохолодою. Гілки акації, щедро укриті молочними гронами, зазирали прямо у відчинену кватирку. Незважаючи на стійкий запах якихось ліків, ніжні пахощі «кашки» долинали до Олеся і нагадували йому весняні аромати рідного міста.
Поряд стояв штатив з майже порожньою крапельницею, прозора трубка від якої змійкою тяглася до його правої руки. Силіконові шланги та дроти від невідомого приладу, що стояв праворуч, теж прямували до ліжка і ховалися десь за головою, якою підліток був не в змозі навіть поворохнути.
Зненацька двері тихо відчинилися і до кімнати у білому халаті увійшла темношкіра молода жінка. В руці вона тримала якийсь невеликий згорток червоного кольору.
– Hello! How are you?* – звернулась вона привітно до Олеся чомусь англійською мовою і лагідна посмішка засяяла на її обличчі.
У відповідь той спромігся лише кілька разів розгублено кліпнути повіками. Медична сестра, а це була саме вона, поправила його правицю і натиснула котрусь із кнопок на пульті небаченого ним раніше апарату. Розвернувши згорток і повісивши на бильце ліжка невідомо звідки взятий, але такий знайомий, маруловий самов‘яз, вона розтанула за дверима так же несподівано, як і з‘явилася.
Поступово пам‘ять хлопця стала відновлюватись і він почав пригадувати уривки останніх подій. Із глибини всесвіту спливали епізоди його проводів друзями-пластунами у аеропорту рідного міста, зустрічі з представником американської клініки в аеровокзалі Борисполя і пересадки на інший літак, а також карета швидкої медичної допомоги на летовищі Чикаго, яка забрала його від самого трапу «Боїнга» і доправила до клінічного містечка… Раптом перед очима нього з’явилося обличчя Ясі, її кумедні хвостики вогнистого кольору, яскрава ватра посеред Матвіївського лісу і маруловий самов‘яз…
Невдовзі Олесеві спомини перервав інший візит. Це був чоловік середнього віку. Такий же білий халат і його упевненість та манера триматися давали підстави припустити, що це був лікар. Разом з ним до палати з течкою в руках увійшла ще зовсім юна особа, яка в подальшому виявилась перекладачем.
– Hello! How are you? – почув Олесь від лікаря уже знайому фразу, яку тут же українською неголосно, але досить чітко, продублювала його супутниця.
– Мої вітання! Усе гаразд… – докладаючи немалих фізичних та інтелектуальних зусиль, відповідав Олесь своєю добре зрозумілою англійською, мимоволі позбавляючи перекладачку її роботи.
– Мене звати доктор Прайс, – продовжував лікар. – Вчорашня операція пройшла успішно, але це тільки перший крок до видужання. Знаю, ти мужній хлопчик і справжній скаут, а тому в мене є всі підстави бути з тобою відвертим. Ти готовий до цього? – закінчив він першу частину своєї промови запитанням.
– Так, – після невеликої паузи відповів Олесь, намагаючись ствердно кивнути головою, але останнє йому зробити цього разу так і не вдалося.
– Через кілька тижнів на тебе чекає друга операція, яка у боротьбі з хворобою повинна стати вирішальною. Потім два-три місяці ти проведеш у реабілітаційному відділенні нашої клініки, – вів далі доктор Прайс, уважно спостерігаючи за реакцією пацієнта, особливо, коли увага Олеся переключалася на перекладача. – Але і це ще не все. Процес повного відновлення опорно-рухового апарату буде поступовим і займе немалий проміжок часу. Можливо це триватиме навіть кілька років. Його успіх буде залежати в першу чергу від тебе самого. Від ступеню твого бажання стати здоровим. Доведеться заново учитися ходити, розробляти суглоби, тренувати кінцівки, нарощувати м‘язи. Тільки систематична і наполеглива робота в цьому напрямку може стати запорукою загального успіху. Власну роботу ми зробимо якнайкраще, але дуже багато зале́жатиме і від тебе, юний скауте! Ти усе зрозумів? – знову запитанням закінчив свою промову хірург.
– Так, мені усе зрозуміло, пане лікарю, – уже з меншою напругою відповів Олесь і навіть посміхнувся. Слухаючи доктора Прайса, йому все-таки удалося поворушити пальцями лівої руки, яка на той час була вільною від крапельниці.
– Якщо твої справи і надалі йтимуть за планом, то через кілька днів чекай гостей, – загадково посміхнувся у відповідь лікар і разом з перекладачкою залишив палату.
Дивно, хто б це міг бути, адже у нього, за виключенням бідних батьків-заробітчан, навіть у близькому зарубіжжі ні родичів, ні знайомих… А тим паче у Сполучених штатах! – ще довго розмірковував Олесь, але так і не зміг вибудувати якоїсь конкретної версії.

За пару днів функції верхньої частини тіла хлопця відновилися майже повністю. Він став самостійно дещо підіймати тулуб, рухати головою і руками, навіть розпочав читати подаровану пластунами у день відльоту книгу, яку завбачливо поклав до наплічника разом із Ясіним самов‘язом, що нині красувався на бильці його ліжка. Водночас загіпсованих до самого тазу ніг Олесь майже не відчував. Максимум, що йому вдавалося, це злегка поворушити кінчиками пальців правої ноги. Ліва і цього робити уперто не хотіла.
Якось по обіді, після завершення крапельниць і фізпроцедур, до палати знову завітав доктор Прайс. Оглянувши хворого і поцікавившись його самопочуттям, лікар загадково посміхнувся і запитав, чи Олесь уже готовий до прийму гостей.
– Звичайно, – з певним хвилюванням і відвертою цікавістю промовив той. – А хто це?
– Зараз дізнаєшся, – коротко відповів лікар і з таємничою усмішкою на обличчі вийшов із палати.
Олесь прямо прикипів поглядом до виходу та нетерпеливо став чекати появи загадкового гостя. Через кілька хвилин двері повільно відчинилися і до палати увійшли троє незнайомців у скаутській формі. То був невисокого зросту і вже доволі літній чоловік із невеликими сивими вусами та двоє різностатевих підлітків, приблизно одного з Олесем віку. Їх захисного кольору однострої прикрашали різноманітні шеврони і значки. Голови гостей були увінчані темно-зеленими пілотками, а довершували вбрання яскраво-сині галстуки. Слідом за трійцею увійшла вже знайома хлопцеві панна перекладачка.
Скаути дружно привіталися з Олесем, енергійно піднявши до чола праву руку з випрямленими пальцями, і літній чоловік, який назвався Джоном, представив йому своїх юних колег Моніку та Стівена. Оскільки для гостей у палаті був лише один стілець, на нього одностайно усадили юнку, що тримала в руках барвисту паперову торбинку з плетеними ручками. Потім Джон коротко розповів про їх місцеву скаутську організацію.
– Як твої справи, – чемно звернувся зі стандартним запитанням Стів, хоча в його голосуі відчувалися нотки військової виправки.
– Перша операція пройшла успішно. Попереду друга, вирішальна, – губи у хлопця зрадливо затремтіли, але він зібрав у кулак всю волю, щоб не дати собі геть розчулитися. – Все буде добре, – змусив себе посміхнутися Олесь.
– А у нас для тебе подарунок, – поспішила на допомогу Моніка, намагаючись якось підняти настрій хворому. З милою посмішкою на обличчі вона простягла хлопцеві паперову сумочку, яку весь час тримала в руках. – Це від наших скаутів.
– Дякую. Що то? – дещо нерішуче узяв торбинку Олесь, але заглядати в середину не спішив. Одначе іскорки цікавості в його очах виказували бажання зробити це якнайшвидше.
– Відкрий і побачиш, – грайливо відповіла Моніка.
Олесеві нічого не залишалось, як дістати зсередини невеликий предмет прямокутної форми, акуратно завернутий у різнокольоровий цупкий папір. Інтрига тривала. Витративши ще кілька хвилин на те, аби зняти з упаковки прозорий скоч, хлопець нарешті дістав звідти барвисту коробочку з крутим новеньким смартфоном. Від несподіванки він деякий час лежав мовчки, сором’язливо поглядаючи то на подарунок, то на нових знайомих.
– Це не тільки для того, щоб ти мав постійний зв‘язок з нами, але і міг зателефонувати своїм рідним чи друзям на батьківщину, – прийшов на виручку розгубленому пластуну уже Джон.
– Щиро вдячний! Напевно він коштує купу грошей… – знову ніяковіючи промовив Олесь, який отримав такий дорогий подарунок чи не вперше у своєму житті.
– Володій на здоров‘я і надто не переймайся! У скаутській спільноті штату Іллінойс існує спеціальний фонд, який поповнюється не тільки завдяки благодійним внескам небайдужих осіб, але і зусиллям самих скаутів. Нерідко ми на платній основі виконуємо різні посильні роботи, а кошти надходять на відповідний рахунок, – продовжував Джон. – Велику фінансову допомогу фонду надають також ветерани скаутського руху, які досягли певних висот у бізнесі, а також їх діти, друзі чи просто знайомі. Якраз учора ми силами свого осередку на околиці міста висадили кілька сотень молодих дерев, а на зароблені кошти придбали для тебе ось цей мобільний сюрприз.
– А як же ви дізналися за мене? – розгублено запитав Олесь.
– Дуже просто! – защебетала Моніка, тільки й чекаючи свого часу. – Про тебе нам повідомило скаутське керівництво штату, а з ними спілкувався хтось із провідників твого «Пласту».
– Разом ми велика сила! – нарешті дочекався своєї нагоди знову долучитися до розмови і Стівен. – Там, у пам‘яті телефону, уже є наші номери. Моніка постаралася. Телефонуй у будь-який час, а ми ще тебе провідаємо і не раз, – весело посміхнувся він на прощання.
Після того, як двері палати зачинилися за гостями, Олесь ще довго не міг прийти до тями. Почуття радощів і вдячності переповнювали його груди. Він був зворушений не тільки щирою увагою місцевих скаутів до своєї скромної особи, але і піклуванням українських колег-пластунів. Десь тільки за пів години по тому хлопець нарешті розпакував смартфона і набрав номер телефону, який він знав напам‘ять.
– Ало. Я вас уважно слухаю, – почув невдовзі він такий знайомий і рідний голос своєї бабусі.
Потім були батьки, друзі-пластуни і, звичайно ж, Яся… Він навіть не помітив, як швидко промайнув час і у палаті виключилося світло, а це означало, що уже потрібно було лягати спати.

Друга операція теж пройшла успішно. Олесь мужньо, як і личить справжньому пластуну, зносив тягар лікувального процесу і подальшої реабілітації. Зазвичай, не рідше одного разу на тиждень хтось із місцевих скаутів відвідував підлітка. За пару місяців у нього з‘явилося багато нових друзів, а сам він настільки підвищив рівень володіння англійською мовою, що майже перестав користуватися послугами перекладача. Водночас хлопець научив американських колег не одному десяткові українських слів, а привітання «Слава Україні!» – «Героям слава!» поступово стало візитівкою їх зустрічей. Наприкінці останнього реабілітаційного місяця, з дозволу лікаря, він почав пробувати самостійно підійматися на ноги, але це у хлопця ще не дуже виходило.
Якось під час однієї із прогулянок парком клініки, Олесь звернув увагу на чоловіка вельми статечного віку з довгою сивою бородою і таким же волоссям на голові. Спираючись на масивну палицю, той повільно рухався кленовою алеєю, вздовж якої стояли масивні дерев‘яні лави. Ти поглянь, справжній Гендальф із фільму «Володар кілець», – майнула думка у хлопця. Несподівано дідо випустив свого ціпка, схопившись правою рукою за серце, зробив кілька непевних кроків і прихилився до стовбура найближчого клена. Постоявши так з пів хвилини, старий спробував було дотягтися до своєї палиці, що залишалася лежати за півтора метра на краю хідника, але те намагання успіху не мало. Мабуть йому зле, – подумав Олесь і негайно метнувся на допомогу.
Підкотивши візком до самого краю тротуару, хлопець вправно підхопив дідів ціпок чудернацької форми і простягнув його власнику.
– Велике спасибі! – промовив той несподівано чистою українською. – Ви мені дуже допомогли.
– Ви… Ви що… Ви з України? – у Олеся від здивування округлилися очі.
– Ні, я з Ірландії – спокійно відповів невідомий. – Шон Маклех, письменник, – відрекомендувався він. – А як звати тебе, щиросердний юначе?
– О… Ол… Олесем, – нарешті вимовив збентежено хлопець. – Тоді звідки ви так гарно знаєте українську мову? – далі поцікавився він, поступово опановуючи собою.
– О, це довга історія, юначе… Але я можу повідати тобі її, коли маєш трішки часу, – відповів задумливо Шон і поволі почвалав до найближчої лавиці, спиною відчуваючи, як візок Олеся їде слідом. – Це було так давно, ще напочатку минулого століття, – посміхнувся він у свої сиві, з легкою позолотою, вуса.
– Чудово, з насолодою послухаю вашу історію, оскільки за майже чотири місяці я уже вельми скучив за рідною мовою, – охоче погодився Олесь.
– Гаразд, – кинув доброзичливо старий, зручно вмощуючись на лаві. – Сам я, як і мої батьки, родом зі смарагдової країни, що зветься Ірландією і розташована на однойменному острові, що на півночі Європи. Можливо тобі доводилося чути про таку раніше?
– Звичайно, це мені відомо зі шкільної програми по географії, – не забарився з відповіддю Олесь. – А ще я читав, що частина ірландських земель і до цього часу залишається у складі Великої Британії під назвою «Північна Ірландія». Це щось на кшталт українського Криму у складі Росії чи окремих районів Донеччини та Луганщини в моїй країні.
– Саме так, а ще це своєрідний Нагірний Карабах у Азербайджані чи Південна Осетія та Абхазія у Грузії… – із сумом продовжив дідуган. – Але повернімося до моєї історії. Мій тато був вояком ІРА, що боролася за свободу Ірландії, колонізованої Англією приблизно вісімсот років тому…
– Вибачте, а що означає абревіатура ІРА? – мимоволі вихопилось у хлопця.
– Це Ірландська республіканська армія, яка ще з початку минулого століття вела активну боротьбу з англійськими поневолювачами за незалежність моєї батьківщини, – продовжував Шон. – Наприкінці 1914 року, у одному із запеклих боїв з урядовими військами, тато загинув. Мені тоді виповнилося лише рік, а тому я його зовсім не пам‘ятаю…
– Так скільки ж тоді вам років зараз?! – знову не втримався Олесь, поринувши з головою у вир подій столітньої давнини.
– А ти порахуй сам, – посміхнувся старий Гендальф і продовжив далі. – Твоєї мови мене навчив гувернер-українець, який до того приймав участь у Першій світовій війні, а у 1922 році попав до Ірландії аж із Канади. Моє зацікавлення українською пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд наші предки примандрували на Остів Долі з берегів Борисфену, так у давнину називали ріку Дніпро, зі старої і сивої Скіфії – попередниці Київської Руси. Тепер тобі зрозуміло, звідки я знаю твою рідну мову? – закінчив свою коротку, але від того не менш захоплюючу, розповідь старий ірландець.
– Так, – посміхнувся Олесь. – А чим же ви увесь цей час займались? – поцікавився він.
– За своє довге життя я перепробував багато професій. Після отримання освіти був моряком, вантажником, кухарем, крамарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, пожежником, кондуктором, журналістом, газетярем, проповідником істини, помічником археолога, шукачем скарбів…
– І що, знайшли якийсь скарб? – вкотре не зміг утриматися від запитання Олесь, настільки цікавою була розповідь цього майже казкового героя.
– Так, мені поталанило. Пам‘ятаєш острів Монте-Крісто у Олександра Дюма?
– Звісно, хто ж не читав «Графа Монте-Крісто» цього славетного французького письменника! – тепер уже підставно втрутився у розповідь Олесь.
– У свій час я знайшов власний острів скарбів і, назбиравши трохи грошенят на старість років, відпочиваю тепер від трудів праведних, а ще займаюсь літературною творчістю. Англійською, мовою цих зайдів англо-саксів, які досі поневолюють частину моєї країни, мені творити не личить. Тому у свій час я вирішив писати вірші мовою моїх далеких предків. Крім української для віршування використовую також ірландську мову – гелтахт. Ось така моя історія, шановний юначе, – завершив свою розповідь Шон.
Після цього випадку вони майже кожного дня зустрічалися в парку і по кілька годин проводили в захоплюючих бесідах. Наслідком такого несподіваного знайомства стала унікальна дружба двох чоловіків, двох людських світів. Навряд чи багато хто на земній кулі може похвалитися щирими і безкорисливими стосунками з особою, яка має різницю у віці в ціле століття. Перед самим від‘їздом Олеся Шон ретельно занотував його анкетні дані та номер телефону, пообіцявши хлопцеві дзвонити щомісяця.

У день від‘їзду проводжати Олеся прийшло уже кілька десятків нових друзів. З огляду на чисельність такої компанії, церемонію прощання вирішили зробити в парку клінічного містечка. З помітним хвилюванням підліток слухав теплі побажання та доброзичливі настанови американських друзів і стурбованими очима безуспішно шукав у юрбі непосидючу Моніку.
– А чому Моніка не прийшла? – зрештою не витримав він і тихенько запитав у Стіва.
– Зачекай трохи. Скоро про все дізнаєшся, – таємниче посміхнувся той.
Нарешті всі бажаючі висловилися і гамір дещо затихнув, а тому Джон підняв руку, закликаючи до загальної уваги.
– Яким би приємним не було спілкування з нашим українським побратимом, але воно колись все ж має завершитися. На превеликий жаль, процес реабілітації у Олеся протікає не так успішно, як би всім того хотілося. Наш європейський друг ще не в змозі самостійно піднятися трапом літака, який понесе його на Батьківщину, але я переконаний, що видужання уже не за горами, – звернувся до загалу Джон, розпочинаючи завершальну частину зустрічі. – Тому представники скаутських організацій штату Іллінойс вирішили по-своєму вплинути на цей процес, настільки це можливо, – продовжив він, уже безпосередньо звертаючись до хлопця. – Скаутська спільнота Чикаго при підтримці нашого благодійного фонду підготувала на добру згадку прощальний подарунок. Він неодмінно стане тобі в нагоді аж до завершення реабілітаційного періоду, – чоловік знову підняв догори праву руку і тричі голосно луснув великим і середнім пальцями.
Мов би за помахом чарівної палички, із-за рогу ближньої будівлі з‘явилася Моніка. Вона швидко наближалася до гурту, сидячи в суперовому інвалідному електровізку, що був схожим на спорткар останньої моделі як за зовнішнім виглядом, так і за його вартістю. Діти розступилися і дівчина швидко дісталась Олеся.
– Це тобі від усіх нас, – вставши з крісла, звернулась вона до хлопця, мило усміхаючись. – На ньому ти легко зможеш навіть подорожувати.
Останні слова дівчини потонули в бурхливих оплесках і веселих вигуках. Цього разу Олесь не зміг утриматися від зрадливої сльози вдячності і дещо схилив голову, намагаючись приховати свої емоції. Коли загальне піднесення трохи стихло, Джон разом зі Стівом допомогли пластуну пересісти з лікарняного візка до щойно подарованого і той під шалені аплодисменти зробив почесне коло навкруг гамірливої юрби. Тоді ще ніхто не знав, що цей подарунок відіграє у подальшому житті Олеся далеко не останню роль.

Коли Олесь на своєму новому візку під‘їхав до кінця черги, що вела до стійки реєстрації пасажирів у аеропорту О‘Хара, він відчув ніжний дотик чиїхось рук, які затулили хлопцеві очі ззаду.
– Моніка, – тихо, але впевнено, промовив він.
Миттєво розвернувши свій спецболід на сто вісімдесят градусів, Олесь побачив усміхнене обличчя скаутки. Поряд із нею стояв не менш веселий Стівен.
– Друже, ми все-таки вирішили особисто провести тебе до летовища, – лагідно промовила Моніка і лукаво зиркнула на Стіва. – А це тобі талісман, – дівчина вправно приколола на груди Олесевого однострою особливу відзнаку американських скаутів, на якій англійською було написано «За мужність». – Це його нагорода, вона приносить удачу! – урочисто виголосила вона і знову поглянула на товариша-скаута, але уже із повагою і навіть захопленням.
– А як же… – почав було Олесь, ніяково дивлячись на друга.
– Не переймайся, я собі ще виборю! – поплескав той Олеся по плечу і на його обличчі засяяла така щира посмішка, що зняла будь-які сумніви та заперечення.
– Велике спасибі вам, друзі! – захоплено промовив Олесь і всі троє міцно обнялися.
– Пора, твоя черга, – тихо мовив представник клініки, який супроводжував Олеся, і хлопець з певним сумом спрямував свій візок до стійки реєстрації пасажирів.
Вдома його уже з нетерпінням чекали старі друзі і рідня. Чекали нові зустрічі, пригоди і сюрпризи.

Погожого суботнього дня Олесь сидів на лавці у Європейському сквері. Зазвичай початок жовтня на півдні України досить теплий і сьогодні погода також була вельми комфортною. Із-за кулястих хмарин час від часу пробивалися лагідні промені помітно схололого, осіннього сонця. Перше жовте листя тихо кружляло в повітрі, вкриваючи хідники і газони золотисто-багряним покривалом.
У хорошу погоду, доки бабуся готувала їсти та порядкувала в квартирі, десятилітній Олесь по кілька годин проводив на садовій лавці під крислатим каштаном. Читав книжки, слухав музику, дивився, як навколо гуляють перехожі, граються діти, на спортивному майданчику тренуються спортсмени-аматори.
Змалечку хлопець страждав на рідкісну патологію суглобів. З часом хвороба тільки ускладнювалася і кілька років тому прикувала його таки до інвалідного візка. Олесеві терміново потрібна складна і дорога операція в умовах спеціалізованої закордонної клініки, але його батькам ніяк не вдавалося зібрати необхідну суму. Тому цієї весни обоє вирушили на заробітки до Європи, а він залишився вдома удвох з бабусею.
Майже кожного дня бабуся вивозила Олеся до скверу, розташованого прямо під вікнами їх багатоповерхівки. Допомігши онуку сісти на лавку, вона залишала візок за її спинкою, а сама поверталася додому, аби зайнятися господарськими справами. Хоча їхня квартира і знаходилася на першому поверсі, але старенькій було нелегко туди-сюди качати незручну і тяжку колісницю зразка минулого тисячоліття.
Несподівано увагу Олеся привернула невелика група дітлахів на чолі з молодою, симпатичною жінкою. На фоні інших відвідувачів парку ця ватага виділялась своєю злагодженістю та незвичайною формою одягу. Бачити раніше таку йому не доводилося. Хлопці були одягнені у брунатні штани, а дівчата – у такого ж кольору спідниці. Їх бежево-вохристі сорочки прикрашали якісь різнокольорові емблеми та відзнаки, а довершували вбрання яскраві марулові самов‘язи.
От би і мені таку форму! – раптом промайнула думка у Олеся, але його очі мимоволі опустилися донизу і він сумливо подивився на свої ноги. Ось уже кілька років їх йому заміняли колеса інвалідного візка.
Тим часом група дітей в одностроях енергійно заполонила спортивний майданчик. По команді жінки дітлахи хутко стали у дві шеренги і під її орудою почали виконувати нехитрі фізичні вправи. Один, два, три – ритмічно лунав її приємний голос. Невдовзі компанія поділилася на дві команди і діти стали грати у м‘яча, якого провідниця дістала зі свого наплічника. Хлопці, яких було менше половини, намагалися забрати у дівчат барвисту шкіряну кулю і, коли це їм удавалось, все повторювалося навпаки. Олесь із цікавістю спостерігав за тією жвавою грою. Очі підлітка пломеніли захопленням і навіть заздрістю, так йому хотілося опинитися серед цієї веселої юрби своїх однолітків.
У розпалі гри м‘яч випадково ковзнув по руці одного із гравців і стрімко відлетів убік, підкотившись прямо до ніг Олеся.
– Кидай мерщій його сюди! – гукнув хтось із ватаги, але хлопець лише мовчки нахилив голову. Тоді одна з дівчат підбігла до лави, підняла м‘яча і жбурнула його своїм друзям.
– Як тебе звати? – поцікавилася вона, переводячи дух.
– Олесем, – тихо відповів хлопчина.
– А мене Маринкою, – посміхнулася дівчинка. Гайда з нами грати у м‘яча, – запропонувала вона.
– Я не можу, – сумно промовив Олесь і його очі мимоволі дещо зволожились.
– Батьки не дозволяють водитися з чужими? – поцікавилася Маринка і знову щира посмішка осяяла її дівоче лице з хитро примруженими очима.
– Ні, – ще більше знітився Олесь. – Просто не можу… Не можу ходити, – закінчив він, глибоко зітхнувши.
– Упав з велосипеда чи що? – не відставало допитливе дівча.
– Це у мене від народження… Якась рідкісна патологія суглобів, – неохоче зізнався хлопець, зовсім опустивши голову.
Він уже не бачив, як Маринка раптом метнулася до своєї компанії і стала збуджено щось розповідати друзям, активно жестикулюючи руками.
Як не старався Олесь опанувати собою, кілька зрадливих сльозин все-таки бризнули з під його повік, покотилися по блідих щоках і окропили поли демісезонної куртки. Він тут же дістав із внутрішньої кишені невелику хустинку і поквапом звільнив свої очі та ніс від залишків несподіваної вологи, намагаючись це робити максимально непомітно, особливо для дітей у незвичній формі.
За кілька хвилин вся компанія перемістилася під розлогу крону каштана і оточила Олеся.
– Моє ім‘я Ганна, а пластуни називають мене просто Ганею, – чемно привітавшись, промовила жінка. – Ти щось чув про пластунів? – запитала привітно вона.
– Ні, – хитнув головою Олесь.
– А хочеш дізнатися? – втрутився в розмову один із хлопчаків, який назвався Максимком.
– Так, – уже впевненіше відповів Олесь.
– «Пласт» – це українська національна скаутська організація. Він був створений у Львові ще на початку минулого століття. Це сталося невдовзі після заснування у далекому 1907 році Робертом Бейден-Пауелом міжнародного скаутського руху, – продовжила Ганя.
– У нас багато друзів по всій країні і навіть за кордоном, – пристала до розмови невисока дівчинка з чудернацькою зачіскою у вигляді трьох невеликих хвостиків, що стирчали у різні боки. Її руде волосся майже зливалося з осіннім листям. Та й ім‘я у пластунки виявилося не менш кумедним – Яся. Раніше такого імені Олесю чути не доводилося. Як він дізнався з її слів пізніше, це було скорочене від імені Ярослава.
– У Миколаєві також є пластуни і наш осередок входить до складу всеукраїнської організації! – з неприхованою гордістю раптом заявив найменший за віком хлопчак, що назвався Михайликом.
– І чим же ви займаєтесь? – у свою чергу поцікавився Олесь.
– Ой, та чим ми тільки і не займаємося! – защебетала висока дівчинка з довгими темними косами, яка лише і чекала нагоди, щоб долучитися до бесіди. – Збираємося на сходини, спілкуємося, вивчаємо історію рідного краю і пластунського руху, ходимо на екскурсії і в походи, граємося у різні цікаві ігри, палимо ватру, разом співаємо пісень… – сипала як горохом Настя, саме так звали довгокосу дівчинку.
– А що таке ватра? – здивовано вихопилося у Олеся.
– Ватра – це таке вогнище, багаття, по-місцевому костер, – нарешті приєднався до розмови і огрядний на вигляд хлопака, якого друзі називали Данилком.
Бесіда так захопила всіх, що Ганя спохватилася лише після сигналу таймера свого телефону.
– А ти не хочеш завтра скласти нам компанію? Ми збираємося на Соборну площу, до фонтанів, – раптом звернулася вона до Олеся з неочікуваною пропозицією.
Від такої несподіванки той навіть розгубився і тільки збентежено дивився то на Ганю, то на дітей, то на свої ноги.
– Гаразд, – озвалася жінка, щоб якось вийти зі скрутної ситуації, не в останній мірі спровокованої її неочікуваним запитанням, – завтра ми підійдемо у цей же час. Порадься з дорослими і, якщо надумаєш, візьмемо тебе з собою. Правда діти?
Так! Звичайно. Оце здорово! – посипалось звідусюди, після чого пластуни дружно попрощалися з Олесем і організовано пішли вулицею у напрямку центру міста.
Вечірні перемовини хлопця з бабусею вилились у справжню дискусію. Спочатку вона категорично була проти. Внукові довелося довго розповідати про деталі зустрічі, про пластунів, про їх керівницю. Зрештою бабуся дещо пом‘якшала і заявила, що завтра сама погляне на незнайомців і вирішить, як бути далі.
Весь вечір Олесь роздумував про свою майбутню зустріч з новими знайомими, про подорож до фонтанів і про кумедну Ясю, яка йому сподобалася найбільше.

Наступного дня стояла тепла, безвітряна погода. Мабуть осінь наостанок вирішила побалувати містян. На небі – ні хмариночки. Яскраве осіннє сонце щедро дарувало приємне тепло. В повітрі то там, то тут пролітали невеликі пасма майже невагомої павутини. Настала казкова пора бабиного літа. Перехожі були одягнені незвично легко. Траплялися навіть сміливці у одних лише цупких кофтинах чи баєвих сорочках.
Викотивши візок з Олесем на вулицю, бабуся залишилася поряд у очікуванні нових знайомців онука. Ті не примусили на себе довго чекати і рівно об одинадцятій гамірливою юрбою, яка зовні виділялася серед перехожих, показалися із-за рогу. Підійшовши і дружно привітавшись таким незвичним для південного міста «Слава Україні!», вони щільним кільцем обступили бабусю з онуком. Кількахвилинні перемовини не залишили у старенької жодних сумнівів щодо щирості та серйозності намірів пластунів. Особливо їй сподобалася Ганя, яка була осереддям компанії, її рушійною силою. Своєю доброзичливістю та комунікабельністю вона просто підкорила опікунку і та зі спокійним серцем відпустила внука на прогулянку з його новими друзями.
Візок Олеся пластуни котили по черзі. Спочатку це були Максимко з Михайликом. Потім естафету перехопили Яся з Настею. Невдовзі їх змінила Маринка, якій допомагала Ганя. Весь час, діти ділилися враженнями, жартували, весело сміялися. Коли попереду показалась Соборна площа, за справу взявся міцний Данилко. Побачивши фонтани, той разом з Олесем так прискорився, що решті дітей довелося бігти за ними.
– Обережно, Данилку! – закричала Ганя і теж подалася слідом.
Олесь був просто у захваті від такої швидкої їзди, від фонтанів, які бачив уперше, від його нових друзів. Емоції зашкалювали. Спілкування з пластунами захопило хлопця настільки, що на деякий час він навіть забув про свій інвалідний візок. Так, непомітно для всіх, обумовлений з бабусею час закінчився і Ганя дала команду про збір.
– Давайте погуляємо ще! – благально подивився на провідницю Олесь і його підтримали інші діти.
– Обов‘язково погуляємо ще, але іншого разу, – доброзичливо і водночас досить рішуче, мовила Ганя. – Тепер ми будемо відвідувати тебе регулярно. Правда друзі? – додала вона впевнено.
Так. Правда. Звичайно! – залунало звідусіль і вся ватага організовано рушила у зворотному напрямку, де у сквері на них уже з нетерпінням чекала бабуся. Побачивши дітей і свого внука, на обличчі якого сяяла щаслива посмішка, вона і сама полегшено усміхнулася.
– Щиро вам дякую! – звернулася старенька до Гані та дітей. – Приходьте ще! Наступного разу я вас свіжими пиріжками пригощу. З яблуками і гарбузом, – вдячно запрошувала вона.
Провівши, Олеся з бабусею до самого під‘їзду і закотивши візок прямо у квартиру, пластуни весело почимчикували далі. На них уже чекала обласна дитяча бібліотека, де працювала Ганя і куди вони кожної неділі полюбляли заходити за різними цікавинками.

Такі візити стали систематичними. Пластуни, чисельність осередку яких за останні пів року збільшилася майже вдвічі, взяли собі за правило – не рідше двох разів на місяць провідувати Олеся та його бабусю. Весною вони всі разом здійснили мандрівку до місцевого зоопарку, який мав славу кращого у країні. І дійсно, ці спільні відвідини із захопливим катаннями на конях, смачним морозивом та кумедними мавпочками додали адреналіну і запам‘яталися всім надовго.
А рівно через рік потому відбулася незабутня поїздка до Матвіївського лісу, де пластуни разом із Олесем та його бабусею збирали гриби, палили ватру, варили смачний козацький куліш, співали своїх улюблених пісень. Та головною подією цієї подорожі стало дещо інше.
Перед поверненням додому по команді Гані пластуни вишикувалися біля багаття в шеренгу і після закінчення фрагменту гімну України, який пролунав зі звичайного смартфона, провідниця урочисто оголосила про прийняття Олеся у свої ряди та вручила справжню пластунську форму, а Яся пов‘язала на його шиї новенький галстук марулового кольору.
– Це оберіг, від мене особисто. Учора увечері я зшила його спеціально для тебе, – прошепотіла вона ледве чутно на вухо пластуну-новобранцю.
Від тих урочистостей хлопець був просто у захваті. Йому бракувало необхідних слів, щоб висловити друзям усю свою вдячність, а щаслива бабуся лише тихенько заплакала.
Та і на цьому приємні несподіванки не скінчилися. Коли відлунали привітання і радощі від прийому до братства нового члена дещо уляглися, увагу усіх привернув високий, стрункий чоловік у пластовій формі з нашивками вищого рангу, який несподівано з‘явився невідомо звідки. За командою Гані пластуни знову вишикувалися в шеренгу і та доповіла незнайомцеві про прийняття Олеся до лав «Пласту», а потім представила присутнім провідника Андрія, керівника крайового проводу.
– Радий вітати юних пластунів Миколаївщини, а Олеся також поздоровити зі вступом до нашої скаутської спільноти, – звернувся він до присутніх твердим, але доброзичливим, голосом. – Повертаючись із наради керівників південного регіону, я вирішив особисто поспілкуватися з вами, а також повідомити важливу новину, – продовжував він. – Зокрема, мені приємно сповістити, що пластунському братству всієї країни за допомогою інших благодійних організацій та багатьох небайдужих громадян, удалося зібрати необхідні кошти для лікування Олеся. Більш за те, за сприяння наших американських побратимів, з керівництвом спеціалізованої клініки досягнуто домовленості про проведення йому в найближчий час хірургічної операції. Лікування буде здійснюватися кращими фахівцями медичного закладу. Я привіз відповідний сертифікат, який зараз хочу вручити нашому товаришеві.
У цілковитій тиші Андрій підійшов до збентеженого Олеся, потиснув тому руку і віддав хлопцеві невеликого кольорового аркуша цупкого паперу. Тільки через кілька секунд лісова галявина вибухнула феєрверком радісних емоцій. Прийшовши до тями від такої несподіваної звістки, діти стали кричати «ура», енергійно підстрибувати і веселим хороводом кружляти навколо Олеся. Обличчя хлопця прикрашала відкрита дитяча посмішка, по якій текли сльози радості, вдячності і надії.

– Тримайся, подумки ми всі з тобою, – міцно обнявши Олеся за шию і поцілувавши у щоку, щиро сказала Яся, коли за два тижні миколаївські пластуни в міському аеропорту проводжали хлопця за океан.
– Не турбуйся, у Києві, а потім і Чикаго, прямо біля трапа літака тебе зустрічатимуть представники клініки. Все буде добре, – запевнила хлопця Ганя. – Ми ще пошпацируємо разом! – посміхнулася провідниця і всі дітлахи підтримали її дружними оплесками.
Уже сидячи в салоні біля ілюмінатора, Олесь очима, повними щасливих сліз, спостерігав, як його побратими-пластуни з оглядового майданчика будівлі аеровокзалу завзято махали йому на прощання, бажаючи щасливої дороги. Поміж дитячої юрби стояла і його бабуся. Сльози радості і вдячності самі собою текли у старенької нескінченним потоком.
Усе буде добре! – подумав Олесь, стискаючи рукою у себе на грудях кінці марулового оберега, коли шасі авіалайнера відірвалися від злітної смуги аеродрому.

Увечері малий Юрасик за звичкою пішов спати до повітки. Він полюбляв запах складеного там свіжого сіна, вечірні концерти цвіркунів і ранні переспіви околишніх півнів, що долинали крізь ранковий сон. А ще йому подобалося до пізньої ночі дивитися на зоряне небо і рахувати яскраві зорини, які час від часу падали у траву далеко за річкою. Він годинами міг мріяти про те, як підросте і помандрує аж до самого лісу, що ледь виднівся під небокраєм, та назбирає ціле відро тих блискіток, якими потім прикрасить новорічну ялинку для своїх молодших сестричок. Домашні уже звикли до його уподобань і не намагалися цьому противитися, знаючи упертий характер хлопця, який малому дістався від прадіда – діда Пилипа.

А прадід Юрася був грізним козарлюгою. Ще замолоду він утік від пана на Запорозьку січ і повернувся тільки через кілька десятків років, коли йому уже стало бракнути сили одним ударом грізної шаблюки під час бою стинати по дві, а то й три, бусурманські голови. Не гірше він володів і пістолем. Очевидці розповідали, що в молоді літа дідо міг влучити у кинуті вгору мідяки разів по десять поспіль.
Та й сама козацька шаблюка була дійсно славною. Юрась своїми очима бачив її під сволоком кузні, коли на минулий Великдень разом із батьком ходив у гості до діда Пилипа. Тоді йому навіть удалося потримати у власних руках ту грізну зброю. Ну, як потримати… Скоріше потриматися за масивне, відшліфоване майже до блиску, руків‘я та доторкнутися пальцем до рясно пощербленого, але ще вельми гострого, леза клинка.
Дід тоді, випивши з батьком по добрій чарці горілки та закусивши поділеною навпіл крашанкою, уперше зняв ту дивовижну зброю зі сволока, де вона була прилаштована на двох масивних ухналях, і витяг із помережених вправною рукою майстра піхов. Очі старого якось блиснули, заграли ледь помітними яскравими іскорками, а з-під його пишних вусів на мить сяйнула молодецька усмішка. Ту дивину він поклав на довжелезну лаву, прямо перед Юрасем, а коли малий, потримавши шаблю за руків‘я, хотів було попробувати і лезо на дотик – суворо, але з якимось теплом у голосі, сказав: «Обережно, внучку, не поріж пальці!»
Селом ходили уперті чутки, що до того, як повернутися додому і стати ковалем, дід Пилип був не просто січовиком, а справжнім козаком-характерником. Односельці говорили, що відповідними знаннями і навичками за Дніпровими порогами йому довелося опановувати протягом довгих двох десятків років, а потім ще стільки ж часу поглиблювати та шліфувати їх в далеких походах і боях з різними бусурманами.
Зимовими вечорами в дідовій кузні довго горів каганець, а згодом увагу односельчан почали привертати якісь кремезні постаті, що час від часу навідувалися до нього після заходу сонця. Раніше тих незнайомців ніхто поблизу не бачив. Невдовзі люди стали помічати, що в кузні дивно пахне якимись травами, сіркою і навіть порохом.
– Та то звичайний чебрець із ромашкою, нюхальна сіль чи зілля від болю в попереку або суглобах, – залежно від ситуації щиро посміхався старий коваль. – Вам просто здалося чи випадково вітром занесло, – інколи говорив дід Пилип занадто прискіпливим відвідувачам свого помешкання.

Нарахувавши десять десятків падучих блискіток, а саме до стількох у свої п‘ять рочків умів лічити Юрасик, він хотів було уже засинати, але увагу малюка привернуло підозріле гавкання сусідського Рябка. Той щосили рвався з ланцюга в сторону городу. Зіп‘явшись на ноги, хлопчина щосили втупився очима у темряву, але нічого розгледіти не міг. Водночас до його чутливих вух долинув зовсім тихий хрускіт сухої гілки. Тут же Рябка підтримав і пес діда Федора, а потім ще кілька собак ближче до сільської околиці, за якою стояла дідова кузня.
Щось тут не так – подумав Юрасик, намацав свого брилика, натягнув його на русяву голівку і швидко спустився драбиною додолу. Хоча йому і було боязко одному уночі мандрувати кущами, але цікавість пересилила страх. До того ж хлопчик орієнтувався у навколишніх заростах не гірше, ніж удень. Та й сільські собаки на нього не звертали уваги, бо уже знали малого пастушка навіть по запаху.
Собачий лемент поступово утихнув. Запанувала така тиша, що стало чути голос пса із сусіднього хутора. Пройшовши поза городами аж до околиці і не помітивши нічого підозрілого, хлоп‘як уже було хотів повертати додому. Він ще раз поглянув здалеку на дідову кузню, обриси якої чорніли на фоні зоряного неба, але раптом у темряві наступив на колючку і поранив босу ногу. Кожен подальший крок завдавав малому нестерпного болю. Шпичка застряла прямо посеред підошви лівої ноги хлопця і той сів на землю та спробував витягти її зубами.
Раптом Юрась звернув увагу на те, що двері кузні відчинилися і в світлі каганця промайнула висока постать дебелого незнайомця в плащі, з-під якого визирало щось схоже на велику палицю. Забувши про шпичака, він напружив свій зір з такою силою, що у відкритий рот могла б улетіти величезна муха, якби це було удень, та ще й не одна. Чоловік тінню прослизнув усередину і двері за ним тихо зачинилися.
Доки Юрасик розмірковував про те, хто б це міг бути і які справи мав незнайомець до його діда о цій пізній порі, в кількох метрах від нього, в напрямку кузні, потайки пройшов ще один кремезний чолов‘яга у порохівнику з накинутою на голову відлогою. Чужак не помітив малого лише тому, що той сидів з протилежного боку куща.
Оце тобі й на! – ледве не вирвалось у Юрася, коли він побачив щось схоже на дідову шаблюку, яка визирала з-під поли накидки незнайомця. Але цікавість знову подолала страх і він, забувши про колючку, попрямував назирці за невідомим. Коли до кузні лишалося кілька десятків метрів, хлоп‘як зупинився біля крайнього куща, не бажаючи бути поміченим. Тепер він уже впізнав свого діда, який відчинив чоловікові після умовного перестуку в масивні двері кузні.
Цікаво, що ж вони там роблять, – роїлися думки в дитячій голові. Не зібралися ж вони уночі клепати зброю. Та і характерних звуків дідового молотка не чути. Але несподівано увагу Юрасика прикував ще один чолов‘яга, що підійшов до кузні з протилежного боку. Так само постукавши у двері, той не став заходити всередину, оскільки дід сам вийшов йому назустріч із якимось довгим предметом у руках. За ним показались два інші незнайомці і всі разом вони пішли у напрямку річки.
Юрась добре знав ці місця, бо уже кілька місяців тут самотужки пас своїх та сусідських кіз, допомагаючи батькам і заробляючи на якийсь кусок хліба для немаленької сім‘ї, де він був старшою дитиною. Восени йому виповниться вже цілих шість літ! Сестри Марійка з Оксанкою мають чотири і три відповідно, а Даринці ще немає і року.
Йдучи назирці за чоловіками, малий розмірковував, намагаючись усе-таки угадати, що ж вони збираються робити о такій пізній порі. Невже рибу вудити? Так не голими ж руками! Хоча у діда, та й інших двох, він бачив якісь палиці… Коли група сховалася поміж верболозів, Юрась став крастися ще обережніше, щоб ненароком не зіткнутись носом до носа з кимось із незнайомців. Присутність діда в цій таємничій компанії дещо нівелювала почуття страху, але у дітвака зовсім не було упевненості у тому, що старий коваль зрадіє його появі.
Таким чином, майже навпомацки, хлопчина дістався поляни, що заховалася серед верболозів. Зазвичай на ній весною і на початку літа батько з дідом та прадідом косили траву на сіно, а потім він у цій місцині до самої осені пас кіз. Але те, що відкрилось очам Юрася на краю галявини, занурило його в глибокий ступор. Від несподіванки він просто не знав, що і робити: кричати, бігти на допомогу чи навпаки – за допомогою.
Його дід стояв у центрі галявини зі своєю шаблюкою в правій руці. В лівій у нього теж була домаха, але дещо менших розмірів. З усіх боків старого коваля обступили незнайомці. Кожен з них стискав таку ж грізну зброю. Раптом вони разом, як за командою, накинулися на діда Пилипа, намагаючись нанести тому удари в різні частини тіла, а він ніби вітряк у бурю став розмахувати своїми шаблями-крилами, відбиваючи безліч смертельно-небезпечних випадів своїх суперників. То було щось неймовірне. Юрась навіть поглядом не встигав прослідкувати за всіма ударами і випадами, що сипались на його діда з трьох сторін. Правда, у цьому хлопцеві допомагали іскорки, які щедро розліталися від кожної зустрічі металу з металом. Брязкіт криці то наростав, то дещо утихав. Це був дивовижний, кривавий танок смерті під шалений цокіт сталі. Нічого подібного у своєму короткому житті малюкові бачити ще не доводилося. Затамувавши подих і міцно стиснувши дитячі кулачки, Юрась спостерігав за тим, як незнайомці зі всіх сил намагалися порубати діда на шмаття, а той блискавично знову і знову відбивав їхні удари. Інколи, як хтось із нападників від влучного удару коваля раптом падав на землю, той сам блискавично переходив у атаку на інших. Таким свого діда малюк не бачив ніколи і навіть уявити не міг, що це старому ще до снаги.
Іскри, що сипалися з-під криці, сліпили йому очі, брязкіт зброї дзвонами лунав у вухах, але зрештою хлопець став потихенько приходити до тями. Поступово до свідомості Юрасика стало доходити те, що молодим нападникам навіть утрьох було непросто подолати його діда Пилипа.
Цей танець козацької звитяги настільки захопив малого, що він не звернув уваги на обережні кроки позаду себе. Коли сильна рука міцно затиснула йому рота, а інша прикувала хлопчака до землі, він не зміг ні поворушитися, ні навіть писнути.
– Ти що тут робиш, пуцьвірінку, – на саме вухо суворо запитав невідомий грубим голосом, а потім, не відпускаючи рота хлопця, підхопив його іншою рукою і упевнено поніс до центру галявини.
Коли четверо лицарів нарешті побачили цей тандем, вони були здивовані не менше за малюка. Лише після наближення несподіваного ескорту майже впритул, занепокоєння на обличчі у коваля раптом змінилося посмішкою.
– Де ти зустрів мого джуру, Свириде? – не без нотки гумору в голосі запитав він у поневолювача.
– А я вже було подумав, що це таємний підси́лач, – жартівливо парирував той.
Всі вибухнули дружним сміхом, неспішно уклали шаблі у піхви і зійшлися докупи, з цікавістю роздивляючись спантеличеного джуру, якого Свирид уже встиг поставити на ноги прямо перед його дідом Пилипом. Один Юрась ще довго не міг вимовити жодного слова, а тільки із захопленням дивився на свого прадіда і ніяково посміхався.

З того часу хлопчина майже щотижня почав потайки відвідувати майстер-класи свого прадіда, сільського коваля і козака-характерника, який готував собі достойну зміну з кращих представників прилеглих повітів Січеславщини, яку згодом кляті московити стали називати принизливим словосполученням «Єкатєрінославская ґубєрнія», а Гетьманщину – якоюсь малоросією.
До осені дід Пилип викував справжню шабельку і подарував її Юрасеві на шості роковини. Невдовзі під час одного із нічних поєдинків, у присутності чотирьох своїх учнів, він урочисто посвятив того у джури, козацькі зброєносці, а затим став учити правнука основним навичкам володіння різними видами холодної зброї і не тільки. Велика увага приділялася фізичній і психологічній підготовці. Коли Юркові виповнилось десять років, його рівень володіння зброєю мало чим поступався майстерності звичайного рекрута, з яким хлопець міг би битися практично нарівні. У свої чотирнадцять підліток уже входив до десятка кращих бійців сотні, а у вісімнадцять – не в кожному полку царського чи королівського війська можна було відшукати вояка, що зміг би протистояти джурі на рівних.
Справжній полковник і майбутній характерник, – посміхаючись у сиві вуса, думав старий Пилип Мишуста, з гордістю спостерігаючи за тим, як його двадцятирічний правнук Юрко, вправно граючи двома грізними дома́хами, доволі легко справляється одночасно з десятком уже досвідчених молодих козаків, його вихованців. – Доки на рідній землі житимуть такі козарлюги, слава України-Руси не померкне!

Цей кредит Віолі був потрібен як повітря, мов ковток прохолодної води посеред Сахари влітку опівдні. Від позитивного вирішення фінансового питання фактично залежала доля фірми, на якій після закінчення вишу вона працювала уже п‘ять років.
Тиждень тому один необачний крок керівника підприємства поставив його на межу банкрутства. Необхідно було терміново поповнювати обігові кошти, розмір яких упав практично до нуля.
– Треба їхати на південь. Там левова частка наших потужностей, – якось приречено сказав їй бос, запросивши напередодні до себе в кабінет. – Інакше – банкрутство, потрібно буде починати все спочатку. Сьогодні це можеш зробити тільки ти… – закінчив він майже прохально.
Відмовити вона не могла. Залишатись без такої роботи не хотілося. А ще учора, перед самим від‘їздом, головний інженер попередив, що буде дуже непросто.
– Людина-кремінь, – коротко охарактеризував він начальника кредитного відділу досить відомого регіонального банку. – Не бере і не дає. Навіть керівництво його побоюється, а що стосується питань кредитування – просто зубр. Навіть колеги по роботі за очі називають його «містер параграф». Для нього жодних авторитетів не існує.
Тому переважну більшість часу в купе спального вагона швидкого потягу, що мчав зі столиці в південному напрямку, вона сиділа мовчки, заглибившись у свої вельми непрості роздуми, які грозовими хмарами нависали над її русявою голівкою. Численні намагання сусіда розважити Віолу бесідою щоразу розбивались об холодний мовчазний погляд великих блакитних очей супутниці.

* * *
В приймальні було порожньо. Секретарка зміряла Віолу пронизливим поглядом, від якого, незважаючи на середину літа, їй захотілося укутатись у щось тепле. Вислухавши коротку інформацію щодо причин візиту, юна фурія розтанула за дверима з табличкою: «Начальник кредитного відділу Мовчан О.М.» Невдовзі вона повернулась і поважно повідомила, що Олег Михайлович зайнятий підготовкою нагальних документів, прийняти її зможе лише хвилин за десять-двадцять. Всім своїм виглядом довгонога церберка давала зрозуміти цій симпатичного вигляду відвідувачці про своє переважне становище.
– Гаразд, я зачекаю, – доброзичливо промовила Віола, попередньо зібравши залишки всієї своєї сили в кулак. Оскільки інших варіантів поведінки у неї наразі не було, традиційна для подібних випадків посмішка лише на мить прикрасила її гарненьке обличчя.
Десь за пів години мелодійно обізвався дзвінок внутрішнього зв‘язку. Секретарка не зволікаючи підняла трубку, після чого неохоче запросила її до кабінету свого патрона. Молода жінка пружиною підхопилася зі стільця і, прихопивши свою елегантну сумочку багряного кольору та паперову течку, рішуче ринулась вперед.
Переступивши поріг, Віола несподівано зупинилась майже на півкроці – мило посміхаючись, їй назустріч ішов високий симпатичний чоловік років сорока, одягнений у легкий світлий костюм і літні туфлі, в тон паскові з крокодилячої шкіри. Верхній ґудзик його оливкової сорочки був розстебнутий, а шикарну картинку «прикиду» довершував вишукана краватка кремового кольору.
Помітивши вагання відвідувачки, Олег Михайлович по дорозі узяв один зі стільців, які довгою шеренгою вишикувались вздовж стіни його немаленького кабінету, і люб‘язно запросив панянку присісти до масивного приставного столу зі світлого ясеня.
Сказати, що Віола дещо розгубилася – не сказати нічого. Вона була просто спантеличена, оскільки розраховувала побачити такого собі коротконогого фінансового монстра передпенсійного віку, з такими ж короткими товстими пальцями і лисиною, одягненого в чорний костюм та білу сорочку, з великим животом і подвійним підборіддям. А цей ще досить молодий, стрункий, мило посміхається і смачно пахне Gucci. Тут домашня заготовка не спрацює – миттєво сяйнула бентежна думка, яка завертілася дзиґою в голові, доки вона відповідала на привітання господаря кабінету, поволі звільняла свої гарні незасмаглі руки від багажу і сідала на елегантно підставлений ним стілець.
– Уважно слухаю вас, – долинуло до її акуратних вушок, прикрашених натуральними перлами розміром з добірну горошину кожна, коли Олег Михайлович присів на своє місце. Його голос звучав щиро і приємно. Чомусь це ще більше хвилювало Віолу.
– Моє ім‘я Віо… – не встигла вимовити вона, поступово приходячи до тями.
– Я знаю, – коротко кинув банкір, не давши їй закінчити. – Мені телефонував ваш бос, – продовжив він, побачивши німе запитання в широко відкритих жіночих очах.
– Тоді мені і додати нічого. Ви все знаєте… – з погано прихованим розчаруванням тихо промовила вона.
– Не все. Тільки про факт і мету вашого візиту, – вів далі чоловік. – Що стосується обсягів, термінів та інших подробиць угоди – сподіваюсь отримати інформацію з ваших уст. Особливо хотілося б почути переконливі аргументи щодо її особливої привабливості для нашого банку, оскільки внесення коректив до кредитного плану в такі короткі терміни майже неможливе.
Його конкретність і діловий підхід тільки зміцнили думку Віоли про те, що взяти фортецю сходу, таким собі кавалерійським наскоком, їй не напевне не пощастить. Невідкладно був потрібен якийсь нестандартний хід, що хоча б урівняв її шанси, якщо вже не надав переваги.
– Ви-бач-те, щось мені зле… – тихо вимовила жінка майже по складам і несподівано схилилась над столом. – Мабуть це наслідки не досить комфортної дороги, спеки та моєї неадаптованості до південних широт, – продовжувала вона так же неголосно і повільно.
– Викликати швидку? – стурбовано запитав Олег Михайлович і його рука повільно потяглася до телефонного апарату.
– Ні-ні, не треба! Гадаю буде досить склянки води… і невеликого відпочинку, – після нетривалої паузи втомлено, але уже енергійніше, закінчила Віола.
Банкір піднявся з крісла і мовчки дістав з мінібару пляшку прохолодної мінералки, налив у пузатий кришталевий келих і простягнув жінці. Зробивши кілька маленьких ковточків, та взяла свою сумочку, неспішно підвелася на високі гострі підбори і, забувши на столі папку, невпевнено побрела до дверей. Уже біля них вона раптом зупинилася, ніби щось пригадуючи.
– Вибачте, а ви не могли б мені допомогти? – несподівано повернувшись і уважно подивившись прямо в очі Олегу Михайловичу, майже благальним тоном запитала Віола.
– Вас провести? – підхопився він. – Чи викликати таксі? – в його тенорі не прозвучало жодної фальшивої ноти.
– Ні… – дещо зам‘ялась жінка. – Справа в тому, що я вперше у вашому місті, а сьогодні у мене день народження… Чи не могли б ви скласти мені компанію увечері? Не хочеться одній відзначати таку подію…
Фактор несподіванки спрацював бездоганно. Олег настільки не очікував такого крутого повороту, що не одразу визначився зі своєю відповіддю. Він повільно обвів поглядом гарну фігуру відвідувачки, обриси якої досить чітко проглядались крізь легку, напівпрозору сукню, її довгі, стрункі ноги, взуті у відкриті світлі туфлі на високих шпильках.
– Гаразд, – несподівано навіть для самого себе тихо промовив він. – Тільки до двадцятої я буду зайнятий. Нагальні виробничі справи, – ніби вибачався чоловік. – Якщо вам підходить такий варіант, зателефонуйте, – закінчив уже впевненіше і простяг Віолі свою візитку.
– Дякую, обов‘язково! – усміхнулася та своєю чарівною посмішкою і, взявши візитівку, пташкою випурхнула з кабінету, мимоволі ставлячи під загрозу весь подальший хід щойно вигаданої багатоходівки.
Її спасла лише випадковість – Олег настільки був приголомшений несподіваним розвитком подій і своєю нерішучою поведінкою, що спочатку не звернув на те належної уваги, як і на теку з документами, ніби випадково залишену іменинницею на його столі.

* * *
Вісім годин інтенсивної роботи пролетіли майже непомітно. Сьогодні Олегу було необхідно закінчити фінансовий звіт за минуле півріччя і підготувати пропозиції по збільшенню ефективності використання кредитних коштів на другу половину року. Тому після зустрічі з Віолою він закрився у себе в кабінеті і попросив секретарку ні з ким його не з‘єднувати, а у обід обмежився чашкою кави з чорним шоколадом. Навіть генеральний не турбував його, знаючи, що то все, чим він міг сьогодні допомогти своєму «кредиторові». Саме так називав він Олега, коли почувався у доброму гуморі.
Вдруге перевіривши основні цифри і викладки на екрані монітора, той полегшено зітхнув. Окрім нього в будівлі банку залишалася лише охорона. Настінний годинник показував за пару хвилин двадцяту. Випроставшись у кріслі, Олег закрив очі і подумки поринув у лазурову глибину Червоного моря. Як же він скучив за його підводними красотами!
Несподівано цю коротку медитацію перервав дзвінок мобільного. І хто б то міг бути у такий час, – майнула думка.
– Добрий вечір, – почувся зі слухавки приємний жіночий голос. – Як ви?
– Все добре, – відповів він неспішно, намагаючись пригадати, кому належить той дещо знайомий голос невідомого абонента.
– У вас не змінились плани щодо відзначення мого дня народження?
Нарешті Олег пригадав ранковий візит незнайомки зі столиці і дану їй обіцянку скласти компанію на вечір з нагоди уродин цієї юнки.
– Ні, домовленість залишається в силі, – бадьоро кинув він. – Куди мені під‘їхати за пів години? – поцікавився в свою чергу.
– Давайте зустрінемося у «Білім парусі», – пролунало зі слухавки і розмова обірвалася.

* * *
Увійшовши до великої зали ресторану через пів години, Олег побачив Віолу у протилежному куті, неподалік сцени. Вона сиділа за столиком одна у вечірній сукні вишневого кольору. Темно-червоні туфлі на високій шпильці доповнювали вбрання, яке завершувала багряна сумочка, котру він уже бачив зранку. Довге русяве волосся було акуратно укладене майстром своєї справи.
Безперешкодно подолавши практично порожню залу, чоловік галантно привітав юну іменинницю букетом білих троянд. Вона виглядала так, ніби за якийсь десяток годин з нею нічого і не трапилось. Мила посмішка сяяла на її дитячому обличчі, а зачіску, з лівого боку, прикрашала невелика рожева троянда.
– Дякую, – приємно посміхнулась вона. – Я уже ризикнула зробити замовлення, – дещо грайливо завершила білявка.
– Тоді я «пла-чу», – посміхнувся їй у відповідь Олег, сідаючи напроти і характерною вимовою мабуть натякаючи на неоднозначність цього дієслова.

* * *
Приємно-витончена бесіда на абстрактні теми під смак шампанського і морепродуктів, кави і солодощів тривали уже пару годин. Час від часу цю насолоду порушувала людина-оркестр, яка з огляду на порожній зал сильно не напружувалась, виконуючи по одній пісні на кожні пів години. Як би там не було, але під час третього танцю, незважаючи на справну роботу кондиціонерів, Віола поскаржилася на задуху.
– Як ви дивитеся на те, аби гайнути до моря? – раптом запитала вона таким спокусливим тоном, що відмовити їй було майже неможливо. – Хочеться трохи освіжитись, – закінчила уже з нотками прохання в голосі, коли музика зовсім стихла і вони повертались до столика.
– Сьогодні день несподіванок не закінчується і плавно перетікає у ніч сюрпризів… – повільно промовив Олег, дещо вагаючись. – Гаразд, – раптом рішуче закінчив він і покликав кельнерку для розрахунку.
Хвилин за п‘ятнадцять вогні міста корабелів залишилися позаду спортивного авто, яке мчало до моря свого господаря з прекрасною незнайомкою у елегантному вечірньому платті вишневого кольору і букетом білих троянд на колінах.

* * *
За приємного розмовою година дороги промайнула непомітно. Невдовзі вони звернули з траси і перед капотом автомобіля показалось неймовірних розмірів свічадо, у невеличких хвилях якого виблискували близнюки місяця та зірок. Коли авто стрімкою польовою дорогою стало спускатися до берега, у Віоли перехопило дух і вона заплющила очі, міцно уп’вшись своїми тендітними пальчиками у підлокітники.
За якийсь десяток метрів до води Олег зупинив автомобіль. Від крайки моря капот машини відділяла кількаметрова смужка піщаного пляжу. Навкруги не було ні душі. Тільки різнокольорові сигнальні вогні теплоходів на рейді нагадували двом нічним шукачам пригод про те, що вони все-таки не одні у цьому королівстві води і піску.
– Прошу пані, – промовив чоловік, вимкнувши запалення.
– Дякую, – відкривши очі і загадково посміхнувшись, відповіла жінка. – А в мене немає купальника… – грайливо додала вона.
– Тоді пропоную уявити, що ми попали до раю, – посміхнувся у відповідь Олег. – До земного едему, – поспішив додати він, помітивши певне збентеження на обличчі Віоли.
– Тобто? – зробила вигляд, що не зрозуміла вона, але з цієї миті залишки її невпевненості ніби рукою зняло.
– Скористаємося шатами Адама і Єви, оскільки я теж не розраховував на нічне купання, а пляжні магазини, як бачите, уже зачинені, – пожартував чоловік.
– Якось незвично… Нічне купання у морі та ще й оголеною… Зі мною таке вперше, – якось загадково продовжувала жінка уже для годиться.
– Не переймайтесь, уявіть себе русалкою, знімайте одяг зі свого боку авто і хутчіш у воду! Я відвернуся, – переконливо запропонував вихід із ситуації Олег і, не чекаючи відповіді, повернувся спиною до Віоли та став знімати сорочку, бо свій піджак кинув на заднє сидіння ще при виході з ресторану.
Одягнувши морський костюм пращура людства, він не став очікувати на супутницю і з розгону кинувся у хвилі, аби нарешті відкрити свій цьогорічний купальний сезон. Вода приємно освіжала. Енергійно пропливши кілька десятків метрів від берега, він занурився з головою, зробив під водою кульбіт і, виринувши на поверхню, повільно поплив у зворотному напрямку. На березі, у місячному сяйві, було видно стрункий силует Віоли, яка нарешті розібралась зі своєю вечірньою сукнею, зачіскою та іншими атрибутами жіночих приваб і неспішно йшла в його напрямку. Розпущене русяве волосся спадало на мармурові плечі. Елегантною ходою вона поволі занурювала своє красиве дівоче тіло у сріблясті хвилі, доки вода не сягнула її невеликих чарівних грудей, а потім поплила йому назустріч.
– Ну, просто русалка, – лише і встиг подумати Олег, перш ніж пучина пристрасті поглинула їх обох.
То було щось неймовірне. Принаймні для Віоли, яка народилася і жила далеко від моря. На добру годину вони забулися і забули про все та всіх. Для цього обом не потрібно було докладати великих зусиль, оскільки лише сивий Нептун з певною мірою заздрості спостерігав за тим неземним дійством, а казкова морська стихія тільки підсилювала русалчині чари.

* * *
Додому Олег повернувся на світанні. Швидко змивши залишки морської солі і русалчиних парфумів, він одразу ж поринув у задзеркалля, яке чекало на нього за порогом спальні. В уяві пропливала нічна гладь південного моря, що сріблилася неповторними переливами під сяйвом зоряного неба, теплі оксамитові хвилі і вона, чарівна русалка, німфа, морська богиня, що так несподівано виринула у нього по курсу, вмить заполонивши собою всесвіття.
Але зумер будильника телефону був невблаганним. Уже о шостій він нагадав своєму господареві, що пора підійматися. Робота не чекатиме і Олег підхопився як зазвичай.
Навіть ранками він не дозволяв собі розкоші марнувати час. Коротка, але інтенсивна, зарядка, водні процедури, легкий сніданок – і в дорогу. Доки вулиці міста ще не заполонили чотириколісні мурахи з логотипами «Toyota», «Hyundai», «Chevrolet» та інших відомих і не дуже марок. В половині на восьму він мав уже бути на робочому місці. Тим більше сьогодні, коли на нього чекав такий відповідальний день і такий приємний вечір.
Нарада відбулася в штатному режимі. Олег доповідав у її другій половині. Запитань по звіту не було. Кредитна програма на друге півріччя теж не викликала зауважень, якщо не зважати на здивування генерального, яке він висловив запитанням: «Олеже Михайловичу, а чому таке несподіване збільшення об‘єму кредитних коштів і включення до списку дебіторів маловідомої, хоча й столичної, фірми?»
Добре, що зранку він устиг оформити весь пакет документів, мабуть невипадково залишений Віолою учора на його робочому столі. Але завдяки своєму великому досвіду, високому професійному рівню і бездоганній репутації, Олегу все-таки удалось переконати раду директорів у необхідності схвалення цих змін, хоча об‘єм додаткових кредитних коштів і складав майже п’яту частину їх загального обсягу. За двадцять років його роботи в цьому банку таке сталося вперше.
Тільки надвечір серед вчорашніх дзвінків чоловік зміг відшукати номер телефону Віоли.
– Вітаю, дорога! Вибач, тільки-но звільнився. Як ти? – радісно запитав він.
– Все гаразд, любий. Як наші справи? – в свою чергу поцікавилась вона.
– Якнайкраще, мені вдалося переконати раду. Твоє питання вирішено позитивно!
– Щиро вдячна, – якось несподівано буденно пролунало з трубки і це не змогло залишитися поза увагою Олега.
– Ми з тобою сьогодні зустрінемося? – уже не так піднесено поцікавився він.
– Не знаю, – з деякою затримкою нерішуче відповіла Віола. – Зателефонуй мені хвилин за десять, – долинуло зі слухавки і зв‘язок знову обірвався.
Ці десять хвилин показалися Олегові вічністю, перед очима миготіли картинки попереднього дня, особливо ночі. Він намагався відшукати причину несподіваної зміни настрою його русалки. Пригадалася така ж раптова зміна її поведінки учора, коли він повідомив про труднощі в отриманні кредиту, а також збіг приїзду німфи з її днем народження, несподівана пропозиція нічної подорожі до моря і, звичайно ж, морська феєрія.
Чітко в означений час він зателефонував знову. Замість Віоли чийсь неприємно-казенний голос повідомив: «Абонент знаходиться поза межами досяжності. Зателефонуйте пізніше». Мабуть помилився номером, – подумав Олег і набрав знову – відповідь була аналогічною. Автоматично хотів було зробити третю спробу, але в останню мить його палець раптом завмер над зеленою клавішею. Підійшовши до робочого столу, уважно подивився на свіжу кредитну справу і відкрив папку.
Погортавши папери, банкір зупинився на копії паспорта представника позичальника. З фото на нього дивилося уже знайоме обличчя з грайливою, чарівною посмішкою. Дієва жіноча зброя, – промайнуло в голові. Але що це? – увагу привернула дата народження, зокрема число. Воно не співпадало ні з вчорашнім, ні з сьогоднішнім, та й од назви місяця повіяло зимовою хугою. Олег приголомшено опустився у крісло і ще довго сидів за столом, підперши обома руками опущену голову. Перед його очима серед сріблястих хвиль теплого моря час від часу зрадливо мелькав русалчин хвіст.

* * *
Незважаючи на розуміння очевидного, Олег ще протягом року час від часу набирав номер Віоли, та безуспішно – абонент був поза зоною, а то й просто не брав трубку. Поступово номер її телефону загубився серед численних своїх братів.
Однак доля не розвела їх назавжди. Десь через пару десятків років, коли він пішов на пенсію та пригадав своє минуле захоплення, вони таки зустрілися. Правда ця зустріч сталася віртуально, в безмежній мережі світової павутини. Віола сама відшукала Олега. Спочатку вона інкогніто читала твори майстра та писала на них захопливі коментарі, але поступово той вирахував особу їх автора.
Час від часу він пригадував їх єдину і таку яскраву зустріч. Русалка! – посміхався він сумливо в уже посивілі козацькі вуса. А зовсім недавно Олег несподівано отримав листа наступного змісту:
Думками повертаюсь у минуле
і спогади торкаються чола.
Ту неймовірну силу не забула,
вона мене до тебе привела.
Закутана у мрії і кохання
лише тобою марила-жила.
Свої надії, віру, сподівання
у юнім тихо серці берегла.
Воно тоді так солодко щеміло
і тануло від погляду твого!
Все промайнуло, цвітом облетіло,
але не гасне у душі вогонь…
Життя дивує нас своїми несподіванками! Що нам готує день грядущий?. – знову філософська усмішка визирнула з-під вусів майстра.

Андрій повертався до міста уже надвечір. За сім годин подорожі під колесами його велосипеда лишилося більше сотні кілометрів, хоча якість дороги була далеко не найкращого ґатунку. Впродовж останніх кількох років він старався не зраджувати своїй традиції і хоча би пару разів на місяць «пропускати соточку». Саме так чоловік жартівливо називав свої велосипедні прогулянки до найближчого обласного центру і назад.
Він традиційно полюбляв поїздки в сторону Херсону, оскільки сусіди вже давно реконструювали свою частину дороги і це додавало позитивних емоцій від таких прогулянок. Коли нарешті вдасться вирватись до Європи, аби хоч трохи задовольнити спрагу за нормальним шосе, – розмірковував він, під’їжджаючи до закритого залізничного переїзду перед самим Миколаєвом.
Зупинився на узбіччі, перед шлагбаумом. Із протилежного боку уже зібралося кілька вантажівок. Зліва ледве сунув товарний потяг, а справа долинали характерні звуки меткої електрички, яка теж поспішала до міста.
Поряд зупинився новенький BMW X6. За кермом сидів імпозантний молодик років тридцяти, поряд з ним – симпатична юнка з довгим білявим волоссям. На задньому сидінні авто лежав новий, ще у фабричній упаковці, крутий велобайк, а точніше тільки його рама з передньою вилкою та рулем, бо колеса були прилаштовані окремо, за спинками передніх сидінь. Мабуть лише з магазину, – мимоволі майнула думка у чоловіка, хороші велосипеди здавна були його слабкістю.
– А ви нє боітесь виєжать так далєко от дома на етом діназаврє? – з іронічною посмішкою молодик зверхньо промовив до Андрія, вимкнувши запалення і прозоро натякаючи на його старенького «Туриста».
Білявка лукавенько хихикнула, явно поділяючи позицію свого супутника, і теж демонстративно втупила не обтяжений інтелектом погляд у Андрієву двоколісну конячину, яка за віком була практично удвічі старшою за неї.
– Ні, – коротко відповів Андрій, оскільки під кінець досить інтенсивної подорожі йому не хотілося дарма витрачати залишки сили на пусті теревені. – Мабуть дорогий «лунохід», – все-таки не втримався він, красномовно указавши поглядом на заднє сидіння авто.
– Нє бєспокойтєсь, дєдушка, на сотню ваших хватіт, – миттєво наніс укол жартівник. – Трі штукі зєльоних амєріканскіх презідєнтов, – просто розплився він у посмішці.
Нарешті проповз останній вагон вантажного потягу, назустріч якому по розбитих стиках рейок залізничного переїзду своїми металевими каблучками вже встигла процокотіти стара електричка. Невдовзі піднявся шлагбаум і круте авто жартівника зі своєю супутницею розтануло у вечірньому мороці, наостанок ще кілька разів підморгнувши чоловікові величезними червоними ліхтарями. Але не минуло і тижня як ця буденна історія несподівано отримала продовження.

Через кілька днів Андрій на своєму «Туристі» зразка восьмидесятих років минулого століття заїхав до міського саду, щоб повернути знайомцеві щойно прочитану книгу. На зворотному шляху, прямо біля центральних воріт, довелося зупинитися аби пропустити молоду жінку, яка з дитячим візочком наближалася до єдиної відчиненої хвіртки. «Стариє знакомиє!» – почув раптом чоловік зовсім поряд і, повернувши голову на голос, побачив недавнього водія-жартівника. Але тепер той був уже на своєму крутому велобайку, що за тиждень лежав без коліс на задньому сидінні його шостого ікса.
– Какая встрєча! – знову фамільярно і дещо зверхньо додав байкер, навіть не привітавшись. – Ето чудо тєхніки прошлого тисячєлєтія у вас єщьо нє рассипалось? – продовжував уже відверто глузувати він.
У Андрія на обличчі з’явилась ледь помітна сумлива усмішка, яку його старі друзі прозвали філософською. Через зарості вусів і бороди розгледіти її було майже неможливо, а зараз цьому заважав ще і пронизливий погляд його сіро-голубих очей. Він без жодного слова спокійно сканував жартівника і той зрештою не витримав такої мовчазної дуелі.
– А что, может напєрєгонкі? – знову промовив молодик задерикувато, хизуючись своїм новеньким велосипедом. – Ілі слабо? – додав він, зробивши наголос на кінці останнього слова, оскільки Андрій мовчки продовжував уважно вивчати уже його велосипед.
А подивитися дійсно було на що: карбонова рама, дискові гальма, взуті в мішелінівську кросову гуму легкосплавні ободи, на загал тридцять шість передач у двох крутих шімановських манетках, як гарантія широкого спектру можливостей для різних дорожніх умов. Іншими словами – останній зойк веломоди. Екіпіровка жартуна, від розцяцькованого шолома до розкішних кросівок зі світломузичною установкою, також відповідала високому статусу його ровера, а опис усіх її атрибутів і родзинок зайняв би ще не менше половини сторінки.
– Ти хочеш викликати мене на дуель? – десь майже за хвилину питанням на запитання спокійно відповів Андрій.
– А что, єсть самнєнія? – в тому ж дусі продовжив молодик.
– А то як же, – знову спокійно, хоча і не зовсім зрозуміло для нього, промовив чоловік. Далі з нагрудної кишені вітрівки він дістав ще один раритет, своєрідний фінський автомат Калашникова, легендарну Nokia 3310. Глянувши на дисплей і мовчки повернувши її назад, несподівано запитав, – Як тебе звати?
– Сєрж, – дещо розгублено відповів жартун, оскільки був упевнений у тому, що набагато старший за нього чоловік, та ще і на такому старому велосипеді, ніколи не зважиться прийняти його виклик, а тому все закінчиться лише публічним приниженням аборигена.
– І який же приз переможцю? – поцікавився той деталями пропозиції велофранта.
Серж дещо зам‘явся. Незважаючи на свою очевидну перевагу у віці, фізичному стані і технічному оснащенні, він несподівано відчув якусь невпевненість і вирішив фінансово унеможливити запропоноване самим же парі.
– Моя «беха». Сто штук баксов! – випалив він напівжартома і в самого від такої несподіванки серце шубовснуло аж у п‘ятки.
Хоча на той час у парку відвідувачів було достатньо, навколо запанувала цілковита тиша. Можливо то адреналін зробив свою справу і кров‘яний тиск підскочив настільки, що на якусь мить обом позакладало вуха, а можливо то їм лише здалося.
– Сто ти-сяч до-ла-ров Се-Ше-Ааа, – повільно повторив Серж, оскільки візаві мовчки продовжував дивитися на нього.
Жоден м‘яз не напружився на обличчі Андрія, лише в миттєво примружених очах на долі секунди промайнув непомітний промінець. Саме на основі променів такого спектру працює рентгенівська апаратура.
– Гаразд. Я приймаю твій виклик, – уже без паузи і зовсім несподівано для ініціатора парі твердо відповів Андрій. – Оскільки я вдвічі старший за тебе, мій кінь теж годиться в дідусі твоєму жеребцеві, умови гонки викладу я, – додав він безапеляційно.
Тричі повторений займенник «я» для більш спостережливої і проникливої людини міг би дати достатньо інформації стосовно особливостей характеру і досвіду суперника, але велофрант не звернув на це належної уваги.
– Давай, єслі ти нє будєш требовать сєбє какіх-лібо прєімуществ, – погодився він не без помітних вагань, спонтанно перейшовши на «ти».
– Тоді слухай умови парі, – спокійно продовжував Андрій. – Формат – марафон без обмежень у часі аж до припинення однією із сторін руху чи визнання своєї поразки, чиєїсь фізичної неможливості продовжувати гонку або втрати візуального контакту з провідником. Швидкість перегонів задається останнім. Провідник – я. Зупинки: технічного характеру тривалістю до п‘яти хвилин – на вимогу одного із учасників через кожні дві години; привали – до тридцяти хвилин через кожні шість годин, а також: на заборонний сигнал світлофора, при проколі шини чи поломці велосипеда, іншому форс-мажорі – по фактично-необхідним затратам, в т.ч. для ремонту, але не більше п‘ятнадцяти хвилин на кожен випадок, – Андрій говорив неголосно, але упевнено і чітко. Поступово очі Сержа ставали все більшими і більшими. – З собою можна брати без обмежень: воду, їжу, медичну та вело аптечки, інструмент, телефон, запасну і теплу одежу тощо. Користування послугами третіх осіб під час гонки забороняється. Стартуємо звідси, завтра рівно о шостій. Маршрут: Миколаїв – Дніпро – Харків – Полтава – Київ – Одеса – Миколаїв. Гадаю цього вистачить. Неявка на старт означає програш. Скасування парі чи зміна його умов можливі лише за попередньою обопільною згодою учасників. Приз переможця – сто тисяч доларів США чи підтверджений належним чином інший матеріальний актив не менше зазначеної вартості. Розрахунок безпосередньо після закінчення гонки, – так же чітко закінчив чоловік.
Можливо очі візаві од неприхованого перфекціонізму Андрія і зовсім би повилазили із орбіт, якби той нарешті не зупинився. Однак з викладених умов парі жартівник не міг заперечити жодного пункту з підстав його дискримінації, оскільки для цієї ситуації всі вони були абсолютно рівноправними і коректними. Тому на пропозицію чоловіка вони направилися на літню площадку кафе, що ще працювало прямо на території парку, і хвилин за двадцять уточнили деталі та оформили угоду на папері.
Спочатку писав Андрій, оскільки він був автором, а також, зважаючи на характер його діяльності, мав при собі папір і ручку. Тим часом Серж заспокоївся і, розуміючи, що по всім параметрам перевага на його боці, неспішно переписав досягнуті домовленості, поставив дату і підпис, після чого суперники обмінялися документами. На перешкоді оформлення парі могло стати питання ідентифікації осіб його учасників, але обидва мали при собі банківські картки з фото.
– Дякую, – із сумливою посмішкою чемно сказав Андрій, поклавши свій екземпляр угоди до сумки. – Не спізнюйся. Чекаю не більше п’яти хвилин. Старт має відбутися за будь-якої погоди.
У відповідь Серж тільки мовчки кивнув головою. На цьому вони і роз’їхалися.
* * *
До центральних воріт міського саду Андрій під‘їхав хвилин за десять до шостої. Потрібно було ще вирішити питання з експертизою призу. Молодик із солідним рюкзаком за плечима уже чекав на нього. Наплічник чоловіка був удвічі меншим. Стримано привітавшись, вони присіли на крайню лавку. Серж витяг зі свого ранця солідний прес із десяти бандеролей по сотні стодоларових банкнот у кожній. Пересвідчившись у наявності стандартної банківської упаковки та відповідного маркування, Андрій мовчки кивнув головою, після чого гроші подолали зворотній шлях. На запитальний погляд візаві чоловік показав кулак своєї правиці.
– Ти что, мнє угрожаєш? – недобре посміхнувшись, Серж уже було став підійматися на ноги.
– Не нервуйся, дивись уважно, – спокійно промовив Андрій і розчепірив пальці майже у того перед носом.
Лише тоді суперник звернув увагу, що на одному з них красується масивний золотий перстень із величезним діамантом овальної форми. Хоча він досить добре розбирався в коштовностях, але таких великих і чистих камінців ще бачити не доводилось. Серж близько хвилини прискіпливо розглядав камінь, який важив щонайменше чотири карати, поступово приходячи до тями.
– І что тєпєрь, іскать ювєліра? – нарешті видавив він із себе протяжно.
– Ні, – без зайвих слів сказав Андрій і простягнув тому складений у кілька разів аркуш паперу.
– Что ето? – зі здивуванням запитав Серж, беручи папірець.
– Читай, – коротко, але упевнено, кинув Андрій.
Молодик розвернув аркуша і став читати експертний висновок загальновідомої ювелірної компанії про те, що вартість лише одного діаманта була еквівалентна ста п‘ятдесяти тисячам доларів США. Внизу три підписи, кругла печатка і фото прикраси, яка звабливо пускала зайчиків прямо йому в очі з середнього пальця чоловіка.
– Всьо понятно, нікакіх возраженій, – дещо збентеженим голосом знову процідив Серж. – У мєня прєдложеніє – давай аставім мої дєньгі і твой перстєнь в городє. Нє таскатца же с німі по дороге…
– Я проти! – коротко відповів Андрій, а побачивши подив у очах суперника, додав, – Якщо хочеш, можеш покласти свої гроші в мій наплічник. Безпосередня присутність призу, на мою думку, буде тільки додавати інтриги в процес перегонів та вносити в них живий інтерес.
Чоловік зняв перстень і, акуратно завернув його носову хустину і поклав до лівої нагрудної кишені вітрівки, після чого одів на руки шкіряні велосипедні пальчатки, ціна яких в кілька разів перевищувала вартість його велосипеда. Більше аргументів у молодика не знайшлося і обоє рушили в напрямі Баштанської траси.
У такий ранковий час транспорту було мало і новоствореній мікрокоманді не склало значних зусиль без пригод залишити Миколаїв.
За умовами парі Сержу потрібно було триматися Андрія, який на власний розсуд задавав темп руху. В місті молодик рухався слідом на відстані кількох метрів, щоб не відстати на світлофорі, а коли виїхали на трасу, розрив поступово збільшився майже на порядок.
Стояла чудова осіння погода. На півдні жовтень для велопрогулянок чи не найкраща пора. Уже не жарко, але ще і не холодно. Андрій напередодні увечері подивився прогноз. За маршрутом руху помірна хмарність, без опадів, незначний боковий вітерець. Схоже метеочарівники цього разу не помилились, кращої погоди годі і бажати, – відзначив він подумки.
Вчора перед сном він розмірковував над стратегією і тактикою цієї гонки, зважував наявні плюси і мінуси. На перший погляд останніх було значно більше: молодий вік, фізичний стан, технічне оснащення – здавалось би, всі переваги на боці суперника. В той же час дещо надмірна вага, відсутність належного досвіду і манера їзди давали підстави вважати, що велоперегони – не саме сильне місце суперника. До того ж так званий «Гірняк», на якому рухався Серж, хоча і був майже останнім словом техніки, але призначався для їзди в дещо інших умовах. От ганятися з ним степами і перелісками України на своєму «Туристі» Андрій би не наважився. Але на асфальті його старичок в цій, певною мірою, авантюрі уже майже нічим тому диву не поступався.
Останньому сприяли як шосейні шини з мілким малюнком протектора, так і більший, принаймні на кілька дюймів, діаметр коліс «Туриста», що в сукупності знижувало його коефіцієнт тертя при коченні. Якщо на незначних відтинках шляху це не дає помітної переваги, то на великій відстані воно може бути одним із суттєвих чинників, що впливають на загальний результат. А ще, в минулому він дещо реконструював свого коника, замінивши руль, сідло, манетки з тросиками, зірочки передач і педалі на сучасні, а рік тому – і заднє колесо. Звичайно, металева рама – це не пластикова, а дванадцять передач – не тридцять шість, але при їх умілому використанні для комфортної і динамічної їзди по трасі цього цілком вистачає. Крім того, тими байківськими наворотами ще потрібно вміти добре користуватися, оскільки коробку-автомат для нього поки що не придумали.
Переважно такими думками була зайнята голова Андрія і після виїзду на трасу. Залежно від навколишніх умов і дорожньої обстановки, він рухався з прийнятною для себе швидкістю в 15-20 кілометрів. Дотримання візуального контакту входило в обов‘язки суперника, а тому він лише час від часу повертав голову назад. А ще Андрієві було очевидним те, що цей поєдинок триватиме не одну і не дві години, а переможе той, хто не тільки виявиться сильнішим фізично і морально, але і правильно поєднає стратегію з тактикою, зважаючи на всі фактори об‘єктивного і суб‘єктивного характеру. Можливо для виявлення переможця знадобиться цілий десяток годин, а можливо і не один. Тому, окрім візуального контролю за характером навколишньої дорожньої обстановки та поведінкою суперника, його постійна увага була зосереджена на оперативному моніторингу свого фізичного стану. Більш за все його турбувало питання, чи вистачить для перемоги трьох літрів води і п‘ятої точки опори.
Спочатку їхали мовчки. За містом Серж відпустив Андрія майже на пів сотні метрів уперед і лише тримав у полі зору. Благо те йому вартувало мінімальних зусиль, оскільки ця ділянка дороги не мала крутих поворотів і перепадів, та і транспортних засобів у попутному напрямку було мало. Як не як вихідний. Одначе відставати на більше він не наважувався, тому що суперник систематично контролював його присутність.
Менш ніж за годину Сержу набрид такий темп руху, оскільки парі могло затягнутися надовго, а це не входило в його плани. Він був упевнений у своїй перевазі і остаточній перемозі, а спокуса легкої поживи у вигляді досі небаченого призу спонукала його активніше тиснути на педалі. Тому невдовзі він догнав Андрія і щільно сів йому на колесо, намагаючись своєю присутністю морально примусити чоловіка прискоритися. Коли ж суперник залишив той маневр поза увагою, він став намагатися досягти мети іншими зусиллями.
– Маестро, ви єщьо случайно нє уснулі? – кинув він першого камінця, знову перейшовши на «ви». Не отримавши відповіді на своє риторичне запитання, Серж продовжив, – Баюсь, что нас скоро будуть абганять і карови, которих во-он уже гонят на пашу.
Потім у хід пішли пропозиції на кшталт підживитися прихопленою ним шоколадкою чи енергетиком, взяти на буксир та інші гострі, на його погляд, репліки, які Андрієм повністю ігнорувались. Коли ж Серж починав утрачати надію на позитивний результат і знижував інтенсивність колючого обстрілу, той час від часу кидав суху скіпку в багаття молодецького запалу у вигляді короткого запитання чи дошкульної репліки, як то: «І це все?», «Та й тільки…», «Глянь у люстерко!», «Час покаже…» тощо. Такі провокативні дії чоловіка мали відповідні наслідки і байкер ще протягом майже години старався досягнути своєї мети, але даремно.
Десь тільки перед Баштанкою він остаточно облишив розминати свого язика, дещо збільшив дистанцію і став полоскати горло з об‘ємної пластикової фляжки, яка за допомогою спеціальних кріплень була припасована до рами його байка. Затим у хід пішов інший допінг у вигляді цукерок, шоколадок, печива та подібних смаколиків.
Це добре, – мелькнуло у Андрія, коли він вкотре повернув голову назад. – Далі буде веселіше, – посміхнувся собі у вуса і трохи додав швидкості.
Місто Баштанку вони проїхали без пригод і у більш високому темпі. Андрій добре розумів, що систематична зміна швидкості для непідготовленої особи теж матиме свої негативні наслідки. Як би там не було, але тільки наприкінці четвертої години руху Серж озвучив вимогу про короткочасну зупинку.
– Нада атлить! – коротко долинуло до Андрія із-за спини.
– Гаразд. Через триста метрів, біля кущів, – не забарився він з відповіддю.
Зупинившись, обидва без зайвих слів залишили коней на узбіччі, біля дорожнього знаку «Ремонтні роботи», і похапцем розійшлися прилеглими заростями. Водночас Андрій нагадав про п‘ятихвилинний ліміт і попередив, що більше чекати не буде. Рівно через п‘ять хвилин він осідлав свого «Туриста» і браво рушив під гору. Через кілька секунд із гущавини вискочив і Серж, одягаючи по дорозі наплічника, хутко скочив у сідло свого байка і енергійно закрутив педалями.
Ось тут, на підйомі, у нього перевага, – майнула думка у Андрія. – Все-таки тридцять шість передач – це не дванадцять… – і знову сумлива усмішка ковзнула по його вустах, але він упевнено додав сили, щоб не втрачати темпу.
Коли наприкінці шостої години руху на горизонті показався Новий Буг, чоловік знову почув ззаду «Абєд!» Нічого не говорячи, він звернув на узбіччя і зупинився під однією з крислатих акацій, що по обидва боки оточили дорогу в цьому місці. Невдовзі до нього підкотився і Серж. Звіривши годинники і знявши наплічники, обоє мовчки повалилися прямо на суху траву, поряд з велосипедами. У них було пів години для відпочинку, харчування і задоволення решти нагальних потреб.
Цілих тисяча і вісім сотень миттєвостей! – задоволено подумав Андрій, розкинувши ноги і руки в різні боки. Полежавши так нерухомо кілька хвилин і відчувши запах ще досить теплої у цей час південної землі, він перевернувся на бік, дістав із бокової кишені свого невеликого, акуратного ранця пластикову пляшку з мінералкою, відкрив її і ретельно прополоскав у роті, після чого проковтнув цінну вологу. Повторивши аналогічну процедуру ще кілька разів, чоловік знову ліг на спину, випростав руки вздовж тулуба і, дивлячись мовчки у майже безхмарне небо, спробував максимально розслабитися. Ще через пару хвилин, поставивши на таймері свого телефону число десять, закрив очі і подумки поринув у смарагдову глибочінь теплого моря. В цей час неподалік Серж діставав зі свого рюкзака якісь харчі і розкладав їх прямо на траві.
Майже через мить, як здалося Андрієві, пролунав дзвінок, сповіщаючи про закінчення відміряних десяти хвилин. Чоловік бадьоро піднявся на ноги, ще випив води, зробив декілька нескладних фізичних вправ для релаксації м‘язів, витер руки вологою серветкою і, діставши пару солідних бутербродів з шинкою та сиром, зручно вмостився біля стовбура дерева та заходився ретельно їх пережовувати, поступово наповнюючи організм такою необхідною йому зараз енергією і поглядаючи час від часу на годинника. Все це забрало ще близько десятка хвилин. Від погляду Андрія не сховалося, що Серж уже закінчив обід і насолоджувався гарячою кавою із пузатого термоса. Так тримати! – подумки привітав він його дії і поспішив у кущі, оскільки часу залишалось менше п‘яти хвилин. Повернувшись, чоловік енергійно зібрав свого наплічника, перевірив роботу ліхтарика та заднього червоного маячка і секунд за десять до закінчення обумовленого часу був готовий продовжувати рух.
– Может єщьо мінут дєсять атдахньом? – уже без іронії запитав Серж, завершуючи пакувати рюкзак, але побачивши, що Андрій стрибнув на свого «Туриста», чимдуж одягнув того на плечі і теж пришпорив свого байка. Відтепер його категорична упевненість у своїй швидкій перемозі стала поступово блякнути, рештки бравади принишкли, а згодом і зовсім заховалися десь далеко усередині.
Далі рухалися мовчки, без пригод. Серж постійно тримався приблизно за десяток метрів позаду. Перед самою Казанкою продзвенів двогодинний сигнал таймера і Андрій зупинився уже за своєю ініціативою. Так же мовчки побігли в кущі, а затим дружно поповнили запаси вологи в організмах і за кілька хвилин уже крутили педалі в сторону Кривого Рогу. Ще через дві години, дістались перехрестя на аеропорт. Перед самим містом злагоджено, майже без відхилень, повторили процедуру попереднього сценарію, тільки вже у променях надвечірнього сонця, що починало сідати за досить високі, стрункі дерева лісового масиву.
Ще добра година пішла на переїзд Кривого Рогу. Хоча швидкість упала і Серж намагався триматися неподалік, але на одному із останніх перехресть йому все ж не вдалося встигнути за провідником, а інтенсивний рух транспорту в поперечному напрямку просто не дав йому проскочити на червоне світло. Своєчасно помітивши це, Андрій знизив швидкість майже до нуля і дав наздогнати себе супернику, наочно продемонструвавши, що інший метод вирішення парі для нього неприйнятний. Разом з тим Серж теж не залишив поза увагою цей момент і його впевненість у своїй остаточній перемозі стала ще менш категоричною і однозначною.
Виїхали за місто уже в сутінках. За об‘їзною, коли закінчилося зовнішнє електричне освітлення, довелося включати ліхтарі. Зупинилися по команді Андрія. Спереду у нього був звичайний акумуляторний ліхтарик, а позаду – спеціальний проблисковий маячок червоного кольору. У Сержа все було на значно вищому рівні – і передня фара як чайне блюдце, і світломузична установка позаду солідніша. Вся процедура зайняла не більше пари хвилин, та на подальший темп руху це суттєво не вплинуло. На загал середня швидкість упала і складала в районі 10-12 кілометрів. Давалась взнаки не тільки темрява, але уже і фізична втома.
Коли приблизно за годину пролунав черговий зумер хронометра, обидва зупинилися як по команді десь на околиці невеликого придорожнього села. Повезло, в пару десятках метрів від дороги справа, під молодим деревом, в променях поодинокого ліхтаря ледь виднілася невелика копиця сіна, а до першої хати було метрів сто. Не змовляючись, обидва залишили своїх коней на краю кювету і подибали до стіжка.
Десь у глибині двору найближчої будівлі загавкала собака. Тут же їй відповіла інша, далі ще. Назустріч проїхала фура, друга, але інтенсивність руху поступово падала. Хоча погода і була ще досить теплою, та лягати розпаленим на землю Андрій уже не ризикнув. Брати сіно на підстилку з копиці – теж не наважився. Він добре знав йому справжню ціну ще з дитинства, коли разом із мамою граблями збирав докупи скошену батьком свіжу траву, допомагав вантажити її на гарбу та сушив удома, за городом. Затим старшокласником, нарівні з батьком, ходив уже з косою нелегкими травневими покосами та червневими отавами, а потім клав скирти. Тому, встановивши таймер мобілки на пів години, Андрій мовчки сів прямо під копицю, прихилившись до неї спиною. Серж тихо наслідував його приклад, більше не намагаючись жартувати чи спілкуватися.
Процедура першого привалу була відтворена майже дзеркально. Хіба що дрімати довелося сидячи і до вітру не треба було бігти далеко. Невдовзі напроти них зупинився мікроавтобус, водій якого, опустивши бокове скло, запитав, чи правильно він їде на Софіївку. Окрім того, Серж не так активно налягав на харчі, хоча пив більше. Покінчивши з термосом кави, він дістав велику пляшку «Кока-коли», що не могло не викликати посмішки у суперника, але ніч благородно закрила її собою.
А ще байкер не міг бачити дещо саркастично-співчутливої усмішки Андрія, коли з метою відновити баланс вологи в організмі той широкою морською ходою пошкандибав у темряву. Стало очевидним, що навичок їзди на велосипеді у спаринг-партнера явно не вистачає, а на далекі дистанції – тим паче.
Незважаючи на свій доволі великий досвід і те, що рано вранці він обачно замінив спортивне сідло свого «Туриста» на більш м‘яке, прогулянкове, дві сотні подоланих кілометрів добре далися взнаки і Андрієві. Все частіше, особливо на спусках і підйомах, доводилось крутити педалі прямими ногами, дозволяючи сідничним м‘язам дещо перепочити. Що робив Серж у цьому сенсі, йому не було видно, але побачене зараз із великою імовірністю давало підстави припустити – надовго того не вистачить. Це тільки додало упевненості Андрієві.
Коли пролунав сигнал таймера він рішуче піднявся для продовження подорожі, перед тим запропонувавши байкеру набрати свій номер телефону.
– Зачєм? – здивувався той.
– На той випадок, якщо ти знову не встигнеш перескочити перехрестя на зелений сигнал світлофора чи подібної ситуації. Ніч уже надворі… – пояснив Андрій.
Мабуть ці аргументи виявилися досить переконливими, бо Серж відразу дістав із кишені крутих спортивних штанів такий же крутий смартфон і мовчки набрав запропонований візаві номер. З часом його впевненість у загальному успіху падала все нижче і нижче. Він уже смутно уявляв, як доторкнеться своєю п‘ятою точкою опори до сідла велосипеда, а якийсь спокусливий голос віднедавна взагалі почав тихенько нашіптувати на вухо – Ну, скажі всєго адно лишь слово і твоі мукі вміг закончатся… Тільки страх утратити своє авто, а саме під його заставу він отримав гроші для парі, ще зупиняв його від цього кроку.
Діждавшись вхідного дзвінка, Андрій вголос розбірливо прочитав номер абонента і не чекаючи відповіді, скинув виклик. Далі він набрав на таймері дві години, сховав слухавку до кишені, одягнув наплічника, включив освітлювальні пристрої, сів на велосипед і, не обертаючись назад, досить впевнено рушив у напрямку Дніпра, до якого залишалося ще більше сотні кілометрів. Обернувшись через пару хвилин по тому, за кілька десятків метрів він побачив ліхтар байкера. Гаразд, тепер вся увага уперед, мені обов‘язково потрібно протриматися до сходу сонця, – подумав він і рішуче натиснув на педалі, додаючи темпу.
Середня швидкість дещо виросла, але менш ніж за годину упала знову і складала не більше десяти кілометрів. Так ми до ранку до міста не дотягнемо, – мигнула думка. А навіщо нам Дніпро? – знову відгукнулося в голові у Андрія. Тепер уже можна зовсім не спішити. Час працював на нього. Переможе той, хто загартованіший, у кого міцніша сила волі, – знову кружляли в голові непосидющі думки.
Наступна година для Андрія показалась як на війні – за три. Все більше турбували сідничні м‘язи. Через фізичну втому починало хотітися спати. Ось тут і стали в нагоді завбачливо прихоплені пігулки глюкози та аскорбінки, які він переклав з наплічника до куртки під час другого привалу, біля стіжка. А ще досить ефективно діяли шматочки чорного шоколаду без цукру, покладені ним тоді ж до іншої кишені. В останні пів години він навіть не намагався контролювати швидкість, яка ще помітно впала. Єдиною метою було час від часу тримати в полі зору ліхтар Сержа, відстань до якого уже складала кілька сотень метрів і поступово росла. Для цього Андрієві інколи доводилось повільно розвертатися прямо посеред дороги, аби не втратити рівноваги і не упасти. Часом йому навіть здавалося, що суперник взагалі стоїть на місці.
Коли сигнал таймера сповістив про закінчення чотирнадцятої години руху, Андрій зупинився на узбіччі. Небо щільно укрилося хмарами, а тому розгледіти можна було тільки фари авто, що інколи пролітали мимо, та ліхтар Сержа, коли він не ховався за поворотом дороги чи між складками місцевості. Проїжджих машин було небагато і, скориставшись повною темрявою, Андрій дозволив собі сходити до вітру прямо з уступу кювету, абсолютно не ризикуючи привернути чиюсь увагу. Потім він попив води і витяг телефон. Годинник показував 21 год. 20 хв.
Ліхтаря суперника видно не було і Андрій поволі пішов правим краєм асфальтобетонного покриття в напрямку Дніпра, тримаючи велосипед лівою рукою і залишивши ввімкнутою лише червону блимавку. Скільки так минуло часу, він не знав. Можливо десять, п‘ятнадцять чи двадцять хвилин, але точно набагато більше передбачених п‘яти. Декілька разів зупинявся і дивився вслід поодиноким зустрічним машинам, намагаючись у світлі їх фар розгледіти позаду Сержа з його байком, але з того нічого не виходило. Пару раз він робив це у повній темряві, сподіваючись побачити світло його доволі потужного ліхтаря, та знову безуспішно.
Андрій уже не знав, як йому краще вчинити. Він вкотре зупинився, дістав з кишені телефон і подивився на годинник. Той показував за хвилину двадцять другу, тобто з моменту останньої технічної зупинки минуло майже сорок хвилин. Знайшовши номер Сержа, він натиснув на клавішу виклику. Слухавку ніхто не брав. Чоловік повторив виклик, але так же безуспішно, і тільки після третьої спроби він помітив силует велосипедиста, що неспішно доганяв його по крайці асфальту. Одночасно з тим до його вух долинула мелодія власного виклику зі смартфона суперника, яка через мить обірвалася. Хороше чутно, мабуть скоро піде дощ, – майнула думка. Не минуло і хвилини, як Серж зупинився біля Андрія, похитуючись ніби п‘яний.
– Що трапилось? – здивовано запитав той. – Чому без світла?
– Упав, розбив ліхтар, – стомлено, але несподівано уже українською, пробурмотів суперник. Весь його вигляд вказував на форс-мажор.
– А світломузична установка чому не працює? – підозріло поцікавився Андрій, голос якого звучав значно впевненіше.
– Не знаю, не звернув уваги. Може батарейка сіла… – продовжував так же українською бубніти візаві.
Андрій зняв зі свого велосипеда ліхтар, увімкнув його і оглянув його колегу на байку. У того дійсно було розбите скло, а на тильній частині кисті лівої руки Сержа через розірвану рукавичку виднілися свіжі криваві подряпини.
– Давно? – кивнув на пошкодження чоловік.
– Може з пів години тому, – якось невпевнено продовжував байкер і неозброєним оком було видно, що він чомусь нервується.
– Кістки цілі? – продовжував цікавитися Андрій.
– Ніби так, – знову нерішуче відповів той.
Чоловік поклав свого «Туриста» біля відкосу і з ліхтарем став обходити «Гірника». Оглянув його задній проблисковий маячок, який виявився цілим і запрацював у штатному режимі, тільки-но він натиснув на клавішу вмикача.
– Дивно… – якось задумливо промовив Андрій. – А чому не зателефонував?
Серж зовсім знітився. Став говорити, що розгубився, що спочатку намагався полагодити ліхтар самотужки, потім кинувся навздогін, що дуже нервувався з приводу можливості зарахування йому технічної поразки…
– Гаразд, – зупинив його Андрій, – заспокойся. Якщо б я хотів перемоги за технічними умовами, то міг би це зробити ще у Кривому Розі, коли ти не встиг перетнути перехрестя. Чи не так?
– Так, – мимоволі вихопилося у Сержа.
– Можеш рухатися далі? – запитав спокійно Андрій, а про себе відмітив, що його суперник насправді ніякий не байкер, а банальний байкар, і в цьому парі вже потрібно ставити крапку. Достойну, жирну крапку.
– Так, можу, – майже видавив із себе молодик.
– Тоді тримайся за мною на відстані кількох метрів. Я буду їхати повільно. В разі чого – відразу ж гукай. Домовились?
– Так, – знову майже приречено, але досить чітко, промовив байкар. В його тоні не було і натяку на якісь жарти чи оптимізм.
Андрій підняв свого залізного коня і, відчуваючи присмак уже недалекої перемоги, майже скочив у сідло. Він дотримувався свого слова і не збирався щосили тиснути на педалі, але і волочитися зі швидкістю пішохода наміру не мав. Так вони проїхали не менше години і подолали орієнтовно десяток кілометрів шляху, перш ніж до нього долинув глухий звук падіння із синхронним зойком Сержа. Зупинившись майже миттєво, він побачив того розпластаним на узбіччі дороги поряд зі своїм байком.
– Пропоную зупинитися на півгодинний відпочинок, – несподівано лібералізував свою позицію стосовно умов парі Андрій і підійшов до Сержа, який не робив жодних спроб підійнятися.
– Я згоден, – відразу майже простогнав той, не заставляючи суперника повторювати сказане двічі.
Андрій поволі зняв наплічника і, поклавши свого «Буцефала» поряд та спустивши ноги прямо в кювет, присів поблизу. Діставши останню, майже порожню пляшку, він повільно, з невимовною насолодою зробив кілька добрих ковтків, неспішно смакуючи ними кожним окремо і всіма разом.
– В тебе є що пити? – раптом запитав він у байкаря.
– Ні, з останньою вологою я покінчив після того, як розбив ліхтар, – сумно зізнався той, опустивши очі.
Андрій уважно подивився на нього, ніби хотів щось запитати чи сказати, а потім мовчки розкрив свого наплічника, знайшов один з двох завбачливо прихоплених паперових стаканчиків, вилив до нього залишки своєї води і простягнув супернику, який продовжував лежати нерухомо. Із помітним зусиллям той підняв голову і в округлених очах байкаря чоловік побачив щире здивування. Мабуть тому ніяк не вдавалося осягнути, як цей «дєдушка», якого він ще вчора не вважав повноцінною людиною, над якою відверто потішався, навіть збиткувався, і яку збирався просто обібрати, будучи на двісті відсотків упевненим у своїй перемозі, ділиться з ним останніми краплинами своєї води, незважаючи на те, що спір остаточно не завершено і попереду може трапитися будь-яка несподіванка, навіть у разі виграшу цього дивака.
Але почуття спраги перемогло. Серж тремтячими руками взяв паперовий стаканчик і, незважаючи на коронавірусну пандемію, жадібно опорожнив його до останньої краплі. Його не зупинило навіть те, що до цього Андрій пив прямо з пляшки. Байкар поглинав ті залишки вологи сумнівного походження і стану з такою жадібністю, ніби то була джерельна роса чи вода з антарктичного льодовика, доставленого спеціально для нього прямо з Південного полюса, а її ціна складала не менше сотні баксів за пляшку.
– Що будемо робити далі? – запитав Андрій, піднявшись на ноги через пів години і наочно демонструючи свою готовність продовжувати гонку.
Серж сидів мовчки, опустивши голову на груди, але підійматися не поспішав, а тому чоловік повторив своє запитання і нагадав, що фактична відмова від продовження руху буде розцінюватися як визнання поразки зі всіма передбаченими угодою наслідками.
Тоді Серж зібрав останні зусилля, підвівся на ноги, мовчки заліз на свій байк і, зціпивши зуби, повільно поїхав у північно-східному напрямку. Накинувши наплічника, Андрій поставив таймер на дві години, доволі легко сів у сідло і подався слідом.
– Я за тобою! – гукнув він супернику, вирішивши змінити тактику.
Сівши байкареві на колесо, Андрій фактично віддав йому роль провідника. В цій ситуації то була єдина можливість постійно тримати суперника в полі зору, а що така необхідність існувала, він уже не сумнівався. Швидкість руху коливалась в районі шести-семи кілометрів на годину і навіть пішохід міг скласти їм компанію. Андрій розумів, що разом з останніми фізичними силами противник невпинно втрачає і надію виграти парі, але робитиме все, щоб не віддати грошей. Справу буде вирішено ще до зумера таймера, – мелькнула думка. Він навіть не підозрював, як тоді помилявся.
Серж іноді майже зупинявся і тоді траєкторія руху його байка нагадувала пологу синусоїду. Слава Богу, що справа не доходила до сюрплясу, а то б терміново потрібно було відновлювати старі навички, – подумав Андрій, завмираючи на місці на якусь мить. Але безкінечно так продовжуватися не могло. Десь за годину, коли вони проминули досить крутий спуск і стали вибиратися на гору, приблизно в пару сотнях метрів до її вершини, байкар несвоєчасно переключився на понижену передачу і через брак сили таки зовсім зупинився, а за секунду-другу завалився на правий бік. Добре, що він упав на узбіччя, а то водій зустрічного авто із-за обмеженої видимості навряд чи зміг би своєчасно його розгледіти на швидкості.
Під‘їхавши ближче, Андрій не відмовився від нагоди спробувати відновити свої навички в трекстенді. Хоча йому і вдалося простояти на місці не більше п‘яти секунд, та для цього випадку то було зовсім непогано.
– Допомога потрібна? – запитав він.
– Ні, – буркнув Серж.
– Тоді підіймай свою дупу і поїхали далі, – рішуче промовив Андрій, але той і не поворухнувся. – Якщо не можеш або не хочеш їхати, то так і скажи. Віддай гроші і розбіжімося, – не менш категорично продовжував чоловік.
Слово «гроші» магічно подіяло на суперника і той активніше став подавати ознаки життя, а за хвилину-другу піднявся, з великими зусиллями забрався на велосипед і чи не на найнижчій передачі таки посунув нагору.
Андрій знову їхав позаду. Його позиція, хоча це і не відповідало вимогам Правил дорожнього руху, давала можливість досить безпечно крутити педалі з вимкненим переднім ліхтарем, який добряче вже підсів, а до ранку здох би напевно. Але цього не трапилось, бо невдовзі супротивник вибився із сил настільки, що зовсім утратив орієнтацію в просторі. Під час чергового спуску, коли швидкість суттєво збільшилась, він поступово став забирати вправо і виїхав на узбіччя. Зрозумівши, що то не для зупинки, Андрій закричав, попереджуючи про небезпеку, але було уже пізно. Фактично некерований своїм господарем байк, діставшись краю урвища, під гострим кутом з усього маху пірнув донизу. За кілька секунд, зробивши декілька кульбітів, вони приземлились на дні глибокого кювету.
Андрій загальмував так швидко, наскільки зміг, кинув на узбіччі свого «Туриста» і майже на п‘ятій точці спустився вниз. Зробити це було не дуже складно навіть в темноті, оскільки на цій ділянці дороги нещодавно скінчилась реконструкція і рівні, стрімкі, під кутом майже в сорок п‘ять градусів, схили оновлених придорожніх кюветів ще не встигли покритися заростями. Це у великій мірі спасло Сержу життя, оскільки при падінні на його шляху не трапилось нічого такого, що могло б спричинити смертельну травму.
Поверхово оглянувши візаві, який лежав вниз обличчям, не подаючи ознак життя, Андрій не став його чіпати, побоюючись можливої травми хребців шиї, а дістав із медичної аптечки нашатирний спирт, намочив ним шматок вати і миттєво тицьнув постраждалому під ніс. Через кілька секунд молодик став приходити до тями, крутячи головою і намагаючись вільною рукою відвести ті пахощі подалі від себе. Іншу руку він притис до землі тулубом свого масивного тіла. Ще кілька хвилин знадобилось Сержеві для того, щоб остаточно оговтатися і зрозуміти, що з ним трапилося.
– Як ти, їхати далі зможеш? – стандартно запитав його Андрій.
– Нєт, нє магу, – майже проскиглив той знову російською. – Всьо прієхалі, больше нє магу… і нє хачу, – продовжував скиміти байкар.
– Тоді віддавай програш і відпочивай, – твердо сказав Андрій.
– А дєнєжек то нєту, – раптом єхидно заявив суперник і на його обличчі з‘явилася відверто-неприємна посмішка, яку можна було розгледіти навіть у темряві.
– Як немає? – здивувався Андрій. – А куди ж вони поділись?
– Тю-тю, патєрялісь, – в голосі суперника знову з‘явились нотки зверхності і навіть презирства.
– Звідки ти знаєш? – вихопилось у Андрія, але той мовчав. – Давай гроші, а то… – не встиг він закінчити фразу.
– А то чіто? – перекривив його Серж, який уже оговтався настільки, що знову міг збиткуватися.
– А то сам візьму, – закінчив свою погрозу Андрій і потягся рукою до рюкзака суперника.
– Нєт праблєм, – той, уже сидячи, сам зняв свого речмішка і кинув його чоловікові під ноги. – Пажалуста!
Андрій мовчки повідкривав усі застібки і витряс уміст рюкзака на землю, прямо перед Сержем. Потім увімкнув свій ліхтарик і уважно оглянув речі. Грошей не було.
– Ну, что, убєділся?! – посмішка переможця вінчала обличчя байкаря.
Андрій без жодного звуку неспішно зібрав медичну аптечку, яка валялася поряд, поклав її до свого наплічника і, одягаючи його на ходу, повільно подряпався наверх. Вибравшись на дорогу, він повернув свого «Туриста» на сто вісімдесят градусів і потихеньку пішов проти руху в сторону Кривого Рогу, подумки перебираючи в пам‘яті події останньої доби. Хвилин через п‘ять він з розгону раптом скочив у сідло і невдовзі сховався у темряві. Тільки поодинокі зорі, що знову стали визирати із-за поріділого хмаровиння, могли розгледіти на його обличчі фірмову усмішку філософа.
Проїхавши так з годину, чоловік помітив попереду якийсь мікроавтобус, що чатував на узбіччі з вимкненими габаритами. Мабуть водій ліг відпочити, – майнула думка. – Дарма він не ввімкнув хоча б стоянкові вогні, – долучилась до неї друга. – Десь я бачив цього буса! – несподівано посіяла сумніви третя. Раптом його увагу привернули миколаївські номери. Ще раз кинувши погляд на Mercedes Vito кольору металік сріблястий, Андрій пригадав, що бачив схожий мінівен учора на виїзді з Кривого Рогу. Так, саме такий неспішно їхав за Сержем, коли той забарився на перехресті і спішив догнати його, – виринуло з глибини пам‘яті. А ще водій такого ж бусика запитував дорогу на Софіївку, коли вони потім відпочивали під копицею. Тоді йому здалося, що то одне і те ж авто, водій якого заблукав.
Коли Андрій оминав загадковий Vito, його водійські дверцята несподівано відчинилися і з середини пролунало – Може підвезти? Не збавляючи швидкості, він мовчки проїхав мимо, але нехороші відчуття тільки посилились. При цьому складалося враження, що він уже десь чув цей голос. Заспокойся, на фоні перевтоми у тебе починаються галюцинації, – звернувся він подумки сам до себе. – Та воно й не дивно, такого фізичного і емоційного напруження протягом останніх десятка років у нього не було, – погодився знову сам з собою.
Від подальших роздумів Андрія відволік той же загадковий мінівен, який на невисокій швидкості обігнав його і зупинився за сотню метрів відразу ж за пологим правим поворотом. Так, пригоди не скінчилися, – подумав він зупинившись і, діставши із наплічника свого менш старого дванадцятизарядного друга на ім‘я «Форт», положив його до кишені спортивних штанів. Оскільки по обидва боки дороги лежали зорані поля і шанс сховатися в рідких придорожніх кущах був мінімальним, а змагатися в швидкості з авто в цій ситуації було б повним безглуздям, Андрій вирішив не уникати зустрічі. Тому не став сідати в сідло, а неспішно пішов уперед, взявши велосипед у ліву руку. Праву він лишив вільною, щоб мати можливість, у разі необхідності, вчасно потиснути руків‘я молодшого друга.
Коли до буса залишалося кілька метрів, дверцята водія раптом відчинились і на дорогу вийшов чоловік спортивної статури, в новенькому тренувальному костюмі і кросівках. Верхня частина його обличчя ховалась у тіні полотняного капелюха, доволі масивне підборіддя від якого відділяли нахабно-рижі вуса. За долі секунди у Андрія перед очима чомусь промайнули і ланцюгова петля на шиї після випускного, і свинцева злива над Салангом, і криваві світанки Кандагару, і дерево в центрі Кабулу.
І тільки? – з певним сарказмом подумав старий шукач пригод, зупиняючись за пару кроків. – Ні, не розслабляйся, решта в салоні, – намагався тримати себе в тонусі він, а права рука уже було потяглася до кишені штанів. Раптом позаду, із-за повороту, на великій швидкості вискочило легкове авто. Коли світло його фар упало на обличчя незнайомця, Андрій ледве не випустив з руки свого велосипеда – назустріч йому, сяючи усіма трьома десятками зубів, наближався Ярослав. Таких сюрпризів долі за останній час і пригадати важко, – знову мелькнуло в голові у Андрія. Схрестивши погляди, обидва кілька секунд стояли мовчки, а потім міцно обнялися. Єдиним свідком цієї, здавалось, несподіваної зустрічі став велосипед, який сумно відпочивав на околиці асфальту, відтоді як Андрій все-таки випустив його із рук, обійнявши товариша.
– Ну, привіт, чортяко везучий! – радісно, але з якимось незрозумілим підтекстом, вигукнув Ярослав, плескаючи друга по спині.
– Пити щось є? – натомість тихо поцікавився Андрій, який ледве тримався на ногах.
– Звичайно! – схаменувся Ярослав і кинувся до салону авто за життєдайною вологою.
Напившись вволю і допомігши товаришеві завантажити велосипед прямо до салону, Андрій скинув наплічника і з неймовірним задоволенням примостився поряд з водійським сидінням. Через кілька секунд він відпустив свої бажання і його сонні очі сховалися за оксамитовими фіранками, а незабаром, в складі справжньої команди, він мчав у південному напрямку.
Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Однак тут варто дещо повернутися назад, аби коротко змалювати причини цієї, на перший погляд несподіваної, зустрічі.
* * *
Стосовно парі Ярослав був у темі від самого початку, оскільки саме він на прохання Андрія організував золотий перстень з діамантом і експертний висновок. Гарантією повернення коштовності був єдиний підходящий актив – власний будинок останнього, а тому він не став покладатися на волю випадку. Знаючи загальний план гонки, Ярослав вирішив інкогніто підстрахувати товариша на випадок якогось неприємного сюрпризу з боку молодого суперника чи його оточення. Для здійснення задуманого йому довелося також терміново позичати підходящий транспортний засіб, купувати нове вбрання і навіть зі старої жінчиної перуки самотужки майструвати вуса.
Наступного ранку він завчасно прибув до місця зустрічі, непомітно оглянув прилеглі вулиці, двічі об‘їхав навкруг парку, потайки пробігся поміж дерев вздовж його головної алеї і, не виявивши нічого підозрілого, зайняв зручну для спостереження позицію за сотню метрів від центрального входу. З урахуванням своєї професії і досвіду роботи, це для нього не склало великих зусиль. Весь подальший супровід проходив штатно аж до другого привалу, де Андрій не зміг упізнав його у водієві мікроавтобуса, що нібито збився з дороги.
Але найцікавіше почалося далі, коли стемніло. Поступово відставши від провідника, Серж скористався темрявою і звернув на польову дорогу, що вела до якоїсь закинутої будівлі. Оскільки блимавка велосипеда Андрія уже заховалася за поворотом і той не міг бачити цього маневру суперника, Ярослав залишив авто на трасі, а сам побіг за байкером у темряву.
Біля входу до старої ферми він помітив велобайк молодика, а всередині – відблиски ліхтаря. Обережно зайшовши з іншого боку, через один із віконних отворів Ярослав розгледів силует людини, що схилилася над великою купою каміння в глибині приміщення. Несподівано до нього долинув голосний зойк і якісь звуки, схожі на падіння якогось масивного предмету. Майже одночасно з тим світло ліхтаря згасло. Почулася добірна лайка російською, яка поступово стала віддалятися в напрямку велосипеда. За кілька хвилин він помітив червоний веломаячок, що рухався уже в сторону траси. Переконавшись у тому, що Серж повернув за Андрієм, Ярослав поспішив до купи каміння і увімкнув ліхтарик свого телефону, а з‘ясувавши причину зупинки байкера, подався до мінівена для продовження супроводу. Його підозри справдились – суперник Андрія вирішив не залишати тому жодного шансу.
Обігнавши Сержа, що рухався в повній темряві, ризикуючи потрапити під колеса попутного авто, Ярослав поїхав далі і невдовзі побачив попереду червону блискітку Андрієвого велосипеда, який той поволі котив узбіччям. Але він не став зупинятися аби не викликати жодної підозри і дати можливість кожному учаснику цієї п‘єси довести свою партію до її завершення.
Як показав розвиток подальших подій, це йому вдалося якнайкраще.

* * *
За кілька хвилин після несподіваної для гонщика зустрічі він уже міцно спав, схиливши голову на груди, на передньому сидінні мінівена, поряд з водієм, який з піднесеним настроєм гнав авто у напрямі Миколаєва. Ярослав пообіцяв повернути машину власникові якомога швидше і звичці «тримати своє слово» зраджувати не збирався.
З першими променями сонця Андрій звично розплющив очі. Три години забуття для нього пролетіли як одна мить і тепер, дещо відпочивши та прийшовши до тями, він першим ділом привітався з товаришем.
– Спасибі, друже, – із вдячністю в голосі і щирою посмішкою на обличчі промовив він, – а то я і до вечора мабуть би не дістався додому.
– Як парі? – натомість запитав Ярослав, однією рукою здираючи нарешті бутафорські вуса, і теж усміхнувся.
– Виграв, – коротко відповів Андрій і його посмішка тихенько сховалась десь глибоко у посивілих вусах.
– А виграш? – не вгавав друг.
Андрій непомітно дістав з кишені перстень, одягнув його на середній палець правиці, після чого мовчки показав кулак товаришеві, а потім зняв коштовність і простягнув йому зі словом «спасибі».
– На жаль, а може і на щастя, це все, – якось задумливо завершив поволі він.
– А що б ти робив, якби зараз прямо на дорозі знайшов сотню тонн зелені? – несподівано запитав Ярослав.
– Розділив би їх з тобою, – не роздумуючи, щиро посміхнувся другові Андрій.
– Тоді відкрий бардачок і зроби це! – майже вигукнув той і така ж щира посмішка засяяла на його обличчі.
Далеко попереду, біля самого виднокола, показались обриси рідного міста. Їх чекав новий день, нові справи і нові пригоди.

Людина влаштована так, що їй потрібно мати своє заповітне місце. Місце, про яке б знала тільки вона одна. Місце, куди б вона могла прийти, коли вже надіятись більше ні на що. Місце останньої надії.
У кожного воно своє. Як за формою, так і за змістом.
Це може бути стара лава під крислатим каштаном, де вона вперше почула таке бажане «люблю» від коханої людини і відчула неповторний смак першого в житті поцілунку; висока гора, з якої видно все село, в якому вона народилась і виросла, а потім помандрувала цим суперечливим світом в пошуках свого місця в ньому; глухий кут старого цвинтаря, де вічно спочивають мама з татом та інші її пращури, що кожного разу спонукає задуматись над тим, хто вона: в чому її суть і призначення, звідки прийшла і куди прямує…
В той же час, таке потаємне місце може існувати лише в уяві людини, її нетрях. Але важливо, щоб воно давало їй можливість усамітнюватись, навіть серед суєти і гамору оточення, та цілковито поринати у безмежні простори всесвіту в пошуках його фундаментальних істин…
Це те місце, де її ніхто і ніщо не може потривожити своєю присутністю навіть за крок до вічності.
Таке місце має бути у кожної людини…

– Стій, сидіти, – почув Сірко знайому команду, коли вони підійшли до вітрини магазину «Все для тварин». – Обирай, який тобі більше до вподоби, – сказав ласкавим, але впевненим голосом, господар.
– Цей чи той? – замислився Сірко, вперши свій погляд у новенькі вироби, що висіли у вітрині, по черзі уважно оглядаючи кожен із них. – Мабуть той, що зліва. В нього і застібка більша, і гаптування гарніше… А може той, що справа? Він приємнішого відтінку, а візерунок ідеально пасуватиме до кольору його шуби… Ні, мабуть лівий. Він з натуральної шкіри і приємніший на дотик… Та ні, все-таки правий. Він хоча і штучний, але ширший, шию менше тертиме і швидше… зноситься. А там знову новий ошийник, новий вибір!..

Усе життя вона прагнула чогось більшого, хронічно відчуваючи внутрішнє незадоволення тим, що уже мала. Їй нестерпнно хотілося чогось кращого, яскравішого і романтичнішого… Вона сподівалась і помилялась, шукала, знаходила і... терпіла чергову неудачу. Вона малювала новий барвистий план, натхненно намагалась втілити його в життя і знову у неї нічого не виходило. Вона палко жадала і вкотре обманювалась у своїх сподіваннях… Її бажання були непереборними. Кожного разу вони спонукали кидатися в обійми невідомого прийдешнього, яке видавалось привабливішим за нинішню сіру дійсність.
У той же час, як це не парадоксально, страхи утратити наявне не покидали її ні на мить. Усе-таки сім’я, чоловік, діти, дах над головою… Хоч і випиває, але ж свій, уже звикся, має більш-менш стабільний заробіток. Житло нехай без особливих зручностей і не в центрі міста, одначе власне, поряд річка, відносно чисте повітря, невелика присадибна діляночка. Авто хай і не «Ferrari» чи «Lamborghini», та все ж на ходу і має ще досить пристойний вигляд.
Доводилося поєднувати непоєднуване… Побут і свято, мрії і реальність, чоловік і коханець, а часом і не один… Але це вдавалося їй далеко не завжди. Як наслідок – сімейні сварки, а то й красномовні сліди від них, в т.ч. під очима, поєднувались знову і знову з палітрою нових вражень, надій і сподівань.
Та і свята не завжди тривали так довго, як би їй того хотілося. В одних випадках коханці були одруженими і до їх планів не входило створення нової сім’ї з любаскою. В інших – на перешкоді ставали її не остаточно визначене сімейне становище, непомірно завищена самооцінка чи недостатньо сховані в численних складках манірності та безкорисливості матеріальні інтереси пасії.
Ні, теоретично вона була давно готова залишити свого чоловіка. Тим більше, що формально сім’ї уже не існувало. Але вона шукала не просто іншого, навіть не просто кращого. Їй потрібен був безпрограшний варіант. Їй були необхідні гарантії!
Алгоритм цих гарантій зводився до беззаперечного визнання черговим поневоленим її девізу – Я королева, а королевам можна все! До того ж, як не дивно, завдяки кожному такому роману вона тримала на короткому повідку… батька своїх дітей.
До чого це я?
По-перше, як правило королівство передбачає наявність короля і усталену ієрархію його стосунків з оточенням, в т.ч. і з королевою, а по-друге, королівський статус зобов’язує, оскільки складається не тільки з прав та привілеїв, але і відповідних обов’язків!
Видається, що ось такі королеви виростають саме із принцес на горошині, які так і не зуміли зустріти своїх принців…

P.S. А ще трапляються і імператриці!

Фантастична, із самого піднебесся, гойдалка звисала над велетенським обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підносився над лиманом. По ліву від Олекси руку Борисфен і Гіпаніс уже спільними зусиллями несли свої кришталеві води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх з правого боку, відразу ж за островом Березань.
Несподівано десь із юності виринули рядки: «Де во́ди рік Дніпра і Бугу та мо́ря чиста бірюза, через віки пливе фелюга – містичний острів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром широкій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви-кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світилися радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини прозорої бірюзи лиману на Олексу уважно дивилися два великих смарагди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці дивоочі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З моря налетів поривчастий вітер і буквально за кілька хвилин небо затягло важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Але так тривало недовго. Через незначний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від цього у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби намагаючись уникнути контакту з лезом імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки іржею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він піднявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада Інгулу, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій природній ідилії над обрієм поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без сокир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого нічного повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.

Тетяна сиділа з низько опущеними плечима. Її голова безсило впала на груди. З лівої руки, що безпомічно лежала на колінах, виглядав клаптик паперу з поспіхом записаним номером телефону сімейної амбулаторії. Права ліаною повисла у повітрі, тримаючи мобільний, з якого долинали характерні уривчасті звуки.
Величезна маса повітря, вагою в сотні кілограмів, тиснула на жінку і позбавляла її можливості навіть поворухнутися. Вона була спустошена, вичавлена і розтоптана одночасно. У голові за інерцією знову і знову продовжувала вертітися телефонна розмова з сімейним лікарем…
– Допоможіть! – благала вона в слухавку. – Вчора у мого онкохворого чоловіка скінчилися призначені медичні препарати.
– Так у чому справа? – протяжно-сонним голосом запитала співбесідниця.
– Потрібен новий рецепт!
– З цього питання вам необхідно звернутися до спеціалізованої лікарні, а не до сімейного лікаря, – так же спокійно і розмірено почулося в трубці.
– Справа в тому, що у чоловіка уже кілька днів підвищена температура, а тому вузький спеціаліст відмовляє у видачі рецепта до її нормалізації… – з помітним хвилюванням у голосі намагалась пояснити Тетяна.
– Чим я можу вам допомогти? – байдуже чулося з іншого боку.
– Будь ласка, прийміть виклик додому, ви ж дільничний лікар, – попрохала Тетяна з надією.
– По-перше, не дільничний, а сімейний. По-друге, вибачте, не можу. В зв’язку з епідемією коронавірусу ми тимчасово не обслуговуємо пацієнтів вдома, – спокійно долинав сонний голос зі слухавки.
– Тоді я привезу чоловіка до вас у амбулаторію на таксі.
– Навіщо? – байдуже звучав голос.
– Можливо у нього коронавірусна інфекція і потрібно зробити відповідний тест та призначити лікування? – поступово нервове напруження у Тетяни зростало і витримка починала їй зраджувати.
– Почекайте, не кричіть. Я добре вас чую, – холодно зупинив її голос на іншому боці. – Яка температура тіла у вашого чоловіка?
– Коливається в межах 37,2 – 37,6 градусів, – відповіла Тетяна і вогник надії зрушити з місця славетний механізм реформованої системи медичної допомоги зажеврів у неї десь глибоко в підсвідомості.
– Ускладнення дихання є? – продовжував ставити питання голос.
– Немає, – так же коротко по суті відповідала вона.
– Ні, це не ознаки COVID-19, – спокійно, але категорично, долинуло зі слухавки. – Везти не потрібно. Таке підвищення температури при відсутності симптомів простудного чи іншого захворювання може давати сама онкологія. Це не наша компетенція.
– Що ж тоді робити?! – приречено майже закричала Тетяна.
– Звертайтесь в онкодиспансер. – категорично відрубала сімейна лікарка і поклала трубку.
Коло замкнулося…