(або винос мозку)

– Привіт, любий! – відразу беручи ініціативу у власні руки, Ілея підставила Денису свою рум‘яну щічку для поцілунку.
– Вітаю, кохана, – тепло посміхнувся той і ніжно цьомнув її у відведене для цієї урочистої церемонії місце.
– Давно чекаєш? – з простодушним виглядом поцікавилася дівчина ніби і не помітила, що спізнилася на побачення на добру годину.
– Та ні, ось лише встиг купити тобі морозиво, – зовні спокійно промовив молодий чоловік, простягаючи Ілеї маленький яскравий пакуночок із написом «Крем-брюле».
– А собі чому не взяв? – як нічого і не сталося поцікавилася юнка.
– Я своє уже з‘їв… – знічено відповів Денис.
– А мене дочекатися думки не виникало? – зовсім уже безцеремонно запитало дівчисько.
– Та я чекав, але потім побоявся, що воно зовсім розтане… – почав було виправдовуватися Денис.
Він стояв ні в сих, ні в тих, не ризикуючи уточнити, що купувати для коханої прохолодні ласощі йому довелося уже вдруге, оскільки перша пачка морозива зовсім перетворилися на молочну кашу.
– То чому ж тоді і моє не з‘їв? – в аналогічному форматі пролунало наступне запитання. – Що мені тепер робити з цим «молочним коктейлем»? – продовжувала уже сама до себе Ілея, тримаючи двома пальцями пакетика, з якого починала капати рідина білуватого кольору.
– Не знаю, – розгублено знизав широкими плечами хлопак під два метри зростом. – Може давай я викину?
– Я сама, – дівчина оцінююче озирнулася навколо себе і, помітивши в кількох метрах металевий кошик для сміття, рішуче зробила невеликий крок назустріч та елегантним помахом руки вправно, мов досвідчений баскетболіст, закинула пакетик з «молочним коктейлем», який ще годину тому називався морозивом, прямо всередину. – Три очки! – задоволено посміхнулася вона і переможно підняла догори затиснуту в кулак правицю.

* * *
Вони познайомилися більше двох років тому. Це трапилось у міському палаці спорту, куди Ілею затягнула її подруга на гру місцевої баскетбольної команди. Хлопець Юлі професійно займався баскетболом і грав тоді у складі команди господарів майданчика. Під час великої перерви вони вийшли до холу, аби в одному із численних буфетів випити кави. Оскільки за напоями уже вишикувалися солідні черги, а марнувати час не хотілося, Юля підійшла до товариша свого хлопця, черга якого уже наближалася до прилавка, і тихенько попросила його пропустити їх вперед. Денис, а то був саме він, охоче погодився.
Однак цей не зовсім спортивний фінт подруги не залишився поза увагою інших охочих поласувати напоями та різного роду смаколиками, яким пощастило менше. Аби заспокоїти обурену юрбу, Денисові довелося імпровізувати. Він досить упевнено пояснив, що це його дівчина зі своєю подругою, які відійшли на недовго у нагальних справах. Це спрацювало і Юлі нічого не лишалося, як познайомити Дена з Ілею, що вона і зробила не без задоволення дещо згодом.
Після закінчення гри Денис біля виходу з палацу дочекався на дівчат і запросив їх до кав’ярні, яка виблискувала прямо за рогом рекламою найкращої у світі кави, а потім, як і годиться в подібних випадках, провів Ілею додому. Так поміж ними виникла взаємна симпатія і відтоді випадкові знайомці стали зустрічатися регулярно.

* * *
Сьогодні вони домовились про побачення в міському саду з самого ранку, аби мати змогу прогулятися перед щепленням. Рік тому дівчина вступила до клубу морських подорожників і Денис від її імені щомісяця вносив кошти на відповідний рахунок. Накопичена на цей час кругленька сума та бонуси клубу давали можливість на десять днів орендувати двомісну каюту на круїзному лайнері, який морем мав їх доправити на екскурсію до Об‘єднаних Арабських Еміратів і назад. Але несподівано на перешкоді планів закоханих мандрівників стала всесвітня коронавірусна пандемія.
Ілея уже давно пропонувала Денису щепитися проти COVID-19, оскільки це було обов‘язковою умовою туристичної поїздки, але він чомусь уперто уникав розмов на цю тему.
– Ти що, боїшся? – десь за пів року до цієї зустрічі здивовано запитувало п‘ятидесятикілограмове дівча зростом не більше півтора метра, зазираючи прямо в очі двометровому велету масою з добрий центнер живої ваги.
– Ні, – спокійно відповідав той. – Просто природа цього захворювання на сьогодні ще повністю не вивчена, а те, що вони називають вакциною, такою ще не є. Повір мені, я не даремно закінчив чотири курси медичного вишу, хоча й за фахом «Спортивна медицина»…
– Але ж розробкою сироватки займаються провідні лабораторії світу! Ліки пройшли відповідні тестування і сертифіковані для масового застосування, – наполягала мала.
– Не можна розробити ефективні і безпечні ліки від хвороби, природа якої остаточно не досліджена, а тим паче у такі обмежені терміни, – спокійно, але впевнено, стояв на своєму Денис. – Ти лише подивися телевізор, люба, і зверни увагу на те, як чи не щотижня змінюється позиція так званих фахівців. Спочатку вони стверджували про достатність однократної вакцинації, потім деякі виробники стали говорити про потребу повторної. Далі – гірше: мало того, що щеплення не дають стовідсоткової гарантії, але їх противірусний захист обмежується лише половиною року. Затим у хід пішли розмови про необхідність отримання бустерної дози. До того ж у медичних колах немає одностайної позиції стосовно далеко не поодиноких фактів захворювань і навіть летальних випадків, які мали місце саме після проведення щеплення проти коронавірусу! Більше за те, згодом стали лунати заяви, що люди, які перехворіли на COVID-19, взагалі не набули належного імунітету проти нього! Тобто коло замкнулося! Хіба це не нонсенс? – закінчив свою мінілекцію ще не дипломований студент-медик.
– Однак нічого іншого на сьогодні світова медицина не вигадала! – не вгавала Ілея.
– Саме не вигадала, а не створила, – сумливо посміхнувся Денис. – Треба зачекати, – послідовно гнув свою лінію він. – Не можна без ретельних досліджень і наявності достатніх наслідків вторгатися в генетику людського організму. Це тобі навіть не генетично-модифіковані продукти з лукавими позначками «Без ГМО» на упаковці, що останнім часом прямо заполонили прилавки магазинів.
Час ішов, а в царині протидії ковідній пандемії нічого не змінювалося в кращу сторону. Навпаки, стали з‘являтися нові, більш агресивні, різновиди вірусу, а розробки противірусної вакцини буксували на місці. Ніяких ефективних препаратів у світі вакцин не з‘являлося. Медики лише радили обмеження контактів та збільшення кількості і частоти вакцинацій. Така невтішна динаміка зрештою допомогла Ілеї дотиснути Дениса і, коли вони підібрали відповідний круїз, той таки вимушений був погодився на вакцинацію існуючими препаратами.

* * *
– Може посидимо в парку на лавці чи вип‘ємо кави? – звернувся тихо Денис до Ілеї. – У нас до візиту в лікарню ще є пару годин.
– А ти як думаєш? – відповіла панянка на питання запитанням і, не чекаючи відповіді, схопила молодого чоловіка за руку та поцуприкувала його до літнього майданчику кав‘ярні, що розташувалася на території міського саду.
Замовивши каву, а дівчині ще і морозиво, Денис знову поринув у роздуми щодо прийдешньої вакцинації і це не могло залишитися поза увагою Ілеї. Серед її жіночих «цнот» була одна, яка особливо додавала головного болю щасливому обранцеві. Із завидною постійністю, не рідше одного разу на тиждень, вона знаходила будь-який привід для «виносу мізків» своїй половині на ґрунті ревнощів.
Зазвичай Ілю абсолютно не турбувало те, що для цього не було жодних підстав. Їй подобався сам процес, ритуал принесення пожертви. Як жартував хтось із оточення Дениса, церемонія поїдання сірої речовини, прозоро натякаючи на його занадто м‘який характер. Із часом дівчуля без цього уже просто не могла жити, а він дещо звик і пристосувався, намагаючись слухати її мовчки, лише киваючи або крутячи головою, залежно від ситуації.
Дехто з друзів став насміхалися над ним, дехто – співчувати. Він навіть сам собі не міг відповісти на запитання – Навіщо йому було потрібно оте «щастя»? Скоріше за все, це і є її бачення справжнього кохання, – укотре приходив до висновку чоловік, слухаючи уже звичні сцени ревнощів у виконанні Ілеї.
– Тобі, любий, не здається, що ти занадто багато уваги приділяєш своїй колишній? – примруживши очі, колючим тоном несподівано запитала вона.
– Ні, я з нею практично не спілкуюсь. Тільки у виключних випадках і лише стосовно нашого сина, – знизав плечами Денис.
– А про що ти з нею говорив учора? – не забарилася кохана з наступним запитанням.
– Про сина, – брови хлопа мимоволі злетіли догори, але він миттєво потушив свої емоції. – Олег збирається до літнього табору пластунів і йому терміново потрібен спортивний костюм, оскільки напередодні, під час змагань, він невдало упав і роздер штани… – продовжував уже зовсім спокійно Денис.
– А що зашити не можна було? – перебила його на півслові Ілея.
– Мабуть не можна. До того ж, яка в цьому необхідність? – досить категорично кинув чоловік і, не чекаючи відповіді на своє риторичне запитання, продовжив, – Я не можу собі дозволити, аби мій єдиний син уперше у своєму житті їхав до літнього табору крайового «Пласту» з подертою спортивною формою, – тихо, але упевнено, вів далі Денис. – До речі, а звідки тобі це відомо? – у свою чергу поцікавився він раптово.
– Ой, нам уже пора, – зиркнувши на свого золотого наручного годинника, несподівано скрикнула Ілея. – Швиденько розраховуйся і пішли, а то запізнимося на вакцинацію. Я тебе очікуватиму на вулиці, – защебетала вона і, не чекаючи на реакцію Дениса, поспішила на вихід.
Розрахувавшись із кельнеркою, той також направився до центральних воріт парку, де він залишив своє авто. Звідки їй стало відомо про ту розмову з матір’ю його сина? – крутилося в голові питання. Його телефонне спілкування напередодні могли чути лише двоє. В одному з них він був упевнений на сто відсотків. Цікаво… – так непомітно за роздумами чоловік вийшов на вулицю, де біля автомашини на нього чекала Ілея.
– Швидше, любий, я згадала, що мені ще потрібно терміново заїхати в аптеку.
Так он же ж аптека, напроти, на іншому боці вулиці, – ледве не випалив Денис, але своєчасно зупинився. Цікаво… – він непомітно посміхнувся собі у вуса і мовчки відкрив дівчині дверцята.

* * *
Мало того, що вони приїхали в лікарню на пів години раніше призначеного їм часу, так виявилося, що вакцинація взагалі ще не розпочалася, а біля маніпуляційного кабінету зібралася неабияка юрба. Люди, переважна більшість яких була без медичних масок, жваво обговорювали можливі причини затримки. Хтось висловлював думку, що вакцину не привезли. Інший припускав, що медсестри похворіли. Раптом двері кабінету відчинилися і в коридор у білому халаті вийшов статечний здоровань середнього віку. Його обличчя ховалося під маскою та великими окулярами, а кисті рук надійно захищали гумові рукавички голубого кольору.
– Шановні пацієнти, прошу вибачення за затримку. Нашої вини у цьому немає. Вакцина повинна прибути з хвилини на хвилину. Щеплення будуть проводитися за раніше встановленою чергою, але з відповідним зміщенням у часі. Заходити за попереднім запрошенням по дві особи. Підготуйтеся заздалегідь, аби не було зайвих зволікань, – виголосив він авторитетно і, не чекаючи реакції обуреного натовпу, хутенько сховався за дверима маніпуляційної.
Люди стали з‘ясовувати поміж собою, кому на який час призначено, та формувати живу чергу, що розтягнулася на кілька десятків метрів і сягала вхідних сходів будівлі поліклініки.
– Це моє місце! – зарепетувала якась немолода жінка з розкішними формами, у великому червоному капелюсі.
– Покажіть ваш талон, будь ласка, – спокійно відповідав їй літній чолов‘яга з дивним костуром небаченого розміру. – У мене ось талон на 10.30, – він дістав із кишені папірець і тицьнув ним прямо під ніс розлюченої жінки.
– Я свій талон забула вдома, – категорично заявила дама в червоному капелюсі. Обличчя у неї густо почервоніло і поступово майже злилося з її розкішним брилем.
– І в мене на 10.30, – долучилась до розмови молода струнка панна у світлому брючному костюмі, тут же демонструючи оточенню свій талон.
– Оскільки більше двох чоловік на один час бути не повинно, у вас щось не сходиться, – з металевими нотками у голосі знову звернувся до дами в капелюсі непохитний літній чолов‘яга і взявся рукою за свою не менш розкішну, але уже сиву, бороду. – Доведеться вам іти за талоном, часу вистачає, – безапеляційно завершив він.
– У мене немає талона, я записувалась по телефону, – несподівано змінила свою позицію огрядна дама і колір її обличчя став ще яскравішим за капелюшок.
– Раніше ніж за дві години ми не упораємося, – звернувся Денис до Ілеї, спостерігаючи за цією життєвою виставою. – Виходячи з чисельності присутніх із талонами на більш ранній час, ми можемо спокійно подихати свіжим повітрям.
– Гаразд, – на диво швидко погодилася з ним Ілея і вони, попередивши сусідів по черзі, вийшли на вулицю та у сквері, поблизу лікарні, знайшли вільну лавицю.
Розмова не клеїлась, а тому, діставши смартфони, кожен із них поринув у світ всемежжя, яке чимось нагадувало задзеркалля дитинства. Денис відкрив стрічку новин на YouTube, а Ілея безоглядно віддалася переписці з подругами у мережах Viber та Telegram.
Увагу чоловіка привернув відеоролик про подорож відомого блогера на острів Балі. Зокрема, ведучий розповідав про тисячолітній обряд посвячення місцевих жителів у дорослі. Та церемонія зводилася до урочистого обпилювання зубів кандидатам на почесний титул. Місцевий священник звичайним терпугом, без будь-якої анестезії, хвацько обтесував усім щасливцям емаль передніх зубів, особливо, ікл. На заваді церковному коновалу не ставало навіть пошкодження зубного нерву і відчайдушні німі судоми вірянина від нестерпного болю внаслідок такої екзекуції. На екрані Денисового смартфона місцеві жителі, молоді і не дуже люди, докладаючи нелюдських зусиль, стійко зносили тортури сучасного Йозефа Менгелє, щиро вірячи у необхідність цієї релігійної процедури з тисячолітньою історією.
Невже в наш час вони не усвідомлюють не тільки всю абсурдність цього звичаю, але і шкідливість його для здоров‘я. Кому-кому, а священнослужителям це повинно бути відомо. Тим паче, що немало учасників обряду виглядали далеко не юнаками. До того ж, як зазначав ведучий у своїх коментарях, мали місце непоодинокі випадки, коли окремі жителі острова не встигали пройти цей обряд за життя і його доводилося проводити навіть над покійником. Однією з причин такого зсуву «здорослення» корінного населення в часі стає його досить солідна вартість, яка сягає кількох тисяч доларів США. Тому кандидати на доросле життя часто кооперуються у групи, зазвичай родинні, таким чином знижуючи фінансове навантаження на сімейний бюджет.
Ця тисячолітня релігійна дикість настільки вразила Дениса, що його думки самі собою повернулись до нинішньої процедури вакцинації. Чому не новий медичний ритуал з неабияким фінансовим ефектом, – розмірковував він. Правда шкода не така болюча і очевидна, як у спилюванні зубної емалі, але ж це тільки початок, коронавірусній пандемії стукнуло всього пару років… Коли у двадцять першому віці дехто, керуючись тисячолітньою, хоча й вочевидь шкідливою, звичкою, свідомо іде на ризик позбутися власних здорових зубів, то що тоді говорити про опосередкований і не такий наочний ризик змінити генетику людини, зробивши з неї істоту невідомого генотипу, мутанта з непрогнозованою поведінкою. Як далеко в цьому зайде людство і що його чекає уже в найближчому майбутньому?
Такі думки шуліками кружляли в голові Дениса. Як він не намагався, але не знаходив відповідей на численні запитання з цього приводу.
– Люба, хочеш переглянути ролик про те, як аборигени Балі з доброї волі втрачають своє здоров‘я? – звернувся він нарешті до Ілеї.
– А конкретніше, – невдоволено кинула дівчина, нехотя відволікаючись від екрану свого смартфона.
– Під час обряду посвяти у дорослі кандидатам терпугом пиляють зуби без наркозу, – наскільки міг скоротив зміст повідомлення Денис, залишаючи при цьому максимум інформації.
– А навіщо мені марнувати час на цих несповна розуму істот? – зверхньо прорекла Ілея. – Пішли краще до лікарні, а то чергу можемо проґавити, – закінчила вона незаперечним тоном і, підхопившись на ноги та не чекаючи свого обранця, рішуче попрямувала в указаному напрямку.
Денису нічого не залишалося як погодитися. Наздогнавши дівчину за кілька кроків до входу, він галантно відчинив перед нею двері до лікарні. Біля процедурної черга суттєво зменшилась і складала не більше десяти відсотків від початкової. Перед ними зоставалося всього кілька чоловік.
– У тебе відмінна інтуїція, люба, – посміхнуся Денис.
– А то! – демонстративно закопилила губу дівчуля. – Слухайся мене і в тебе буде все в порядку! – з милою посмішкою уже серйозно прошепотіла вона на вухо молодому чоловікові.
– Але я так і роблю, – знизав плечами той і знову сумливо посміхнувся.
За кілька хвилин із процедурної вийшли двоє привитих щасливців і через відкриті двері казенно пролунало – «Наступна пара!» То була їх черга.
Денис пропустив Ілею вперед, прихилив за собою двері і на невербальну пропозицію медичної сестри умостився на вільний стілець. На іншому, з виразом безмежного задоволення на лиці, вже сиділа його кохана. Засмак майбутньої морської подорожі легко читався на її гарненькій мармизці.
Засукавши лівий рукав сорочки, Денис сидів мовчки і спокійно спостерігав, як «його» медсестра легко взяла з холодильника невеликий флакон із прозорою рідиною, за протоколом продемонструвала йому цілісність упаковки та дату придатності, вправно зняла захисне покриття і занурила всередину ємності голку щойно розпакованого одноразового шприца. Набравши необхідну кількість вакцини, вона ретельно видалила зі шприца залишки повітря, пустивши догори невеликий фонтанчик. Затим вільною рукою узяла шматочок вати, віртуозно змочила у спиртовому розчині і продезинфікувала йому ділянку шкіри вище ліктя. Затиснувши між мізинцем і безіменним пальцем лівиці зі спритністю досвідченого факіра вату, сестра-жалібниця великим і вказівним дещо стисла шкіру обробленої ділянки. Її правиця зі шприцем почала професійно зближатися з лівою рукою пацієнта.
Несподівано якась невідома сила змусила Дениса зіскочити з табурета і вирватися із тендітних, але досить чіпких, обіймів жінки у білому. Він швидко став на ноги і енергійно махнув головою, ніби струшуючи якусь машкару.
– Прошу пробачення, – звернувся він у простір якимось незнайомим навіть для себе голосом, – мені конче потрібно вийти, – якось відчужено завершив фразу молодий чоловік і рішуче попрямував до дверей.
Навздогін медична сестра щось говорила про необхідність закінчити процедуру, що ця доза може бути використана тільки для нього, але Денис її уже не чув. Він взагалі не чув нікого і нічого, окрім голосу своєї покійної матері, який долинав зверху. «Синку, спасайся!» – лунало десь із піднебесся.
Прийшовши до тями, молодий чоловік зрозумів, що сидить у сквері на тій же лавці, де за пів години до цього дивився обрядове відео. Поряд з ним стояла Ілея.
– Що сталося, любий? – зазираючи йому в очі, стурбовано запитувала вона.
– Не знаю. Сам нічого не розумію, – ледве вимовив Денис.
– Чому ти раптом підхопився і втік з процедурної немов ошпарений? Їм же якось потрібно тепер списати твою дозу вакцини! – з докором вичитувала йому дівчина.
– Я й сам не знаю… – знову очманіло повторив він. – Мама мені наказала спасатися… – продовжував тихо бурмотіти Денис.
– Яка мама?. Ти ж говорив, що вона померла більше десяти років тому! – вихопилось у Ілеї спересердя. – Гаразд, почекай тут. Я зараз все залагоджу сама, – кинула вона уже находу і знову подалася назад до лікарні.

* * *
Круїзна подорож до Еміратів відбулася на «відмінно». Від побаченого і відчутого Ілея була просто в захваті. Фонтануючи емоціями, вона щедро ділилася враженнями з друзями та знайомими, демонструючи на екрані свого новенького смартфона численні яскраві фото і відео.
Хоча Денису подорож також сподобалася, але він вів себе набагато стриманіше. Питання з вакцинацією вирішилось чудово. Денис виконав настанову матері, Ілея «полиняла» на двісті гривень, які представники лікарні прийняли зі вдячністю разом із її підписом у відповідній графі про списання препарату, і всі були задоволені результатом. Але на цьому неймовірні пригоди не скінчилися…
Десь за пару тижнів після повернення з подорожі один із її учасників раптом занедужав. Як не дивно, це була Ілея. Спочатку у дівчини підвищилась температура тіла, її став турбувати сухий кашель. Перший же тест на COVID-19 дав позитивний результат. Коли у хворої з‘явилася задишка і біль у грудній клітині, її терміново госпіталізували, а невдовзі підключили до апарату штучної вентиляції легень. На превеликий жаль це не привело до покращення. Навпаки, вона згасала на очах. Поступово стали проявлятися інші характерні симптоми хвороби у вигляді порушення мови і розладу рухових функцій. Десь за пару днів дівчина взагалі упала в кому, а на восьму добу серце Ілеї зовсім зупинилося…

* * *
Криваве сонце сідало за обрій. Холодним багрянцем затягло третину неба на заході. Осінній поривчастий вітер без жалю обривав із гілок навколишніх дерев останнє листя і з пронизливим свистом ніс його у невідомість. Денис мовчки стояв біля свіжого горбика землі в дальньому кутку міського цвинтаря, невтішно опустивши голову. На могилі коханої лежав великий букет сніжно-білих троянд. Ось уже другий місяць він приїздив сюди щодня, після роботи, з букетом свіжих квітів, які вона так любила.
Сьогодні рівно сорок днів, як її не стало. Чому, чому так? – це питання не переставало виносити йому мозок усі ці сорок довгих діб. Чого із них двох занедужала вона, хоча щепленням знехтував саме він?.
– Мамо, пощо так сталося? – Денис підняв до неба очі, повні туги і сліз.
Небо мовчало, сумно схилившись у глибокій зажурі.

10.07.2021