(Аляудський «висяк»)

Кінець вересня цього року видався вельми спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, кожного дня перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції Олекса Кондус добре розумів, що можливості піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно освіжити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, і, отримавши «добро» генерала, у п’ятницю після роботи подався у напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Олеже! – промовив він, коли з того боку взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Алє, на дроті». – Їду в твоєму напрямку, маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бузького лиману, а якщо повезе з нашою вітряною тітонькою розою та напрямком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то уже і не пригадаю, коли останній раз бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно ще завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині і вона влаштує все якнайкраще. Завтра обов’язково снідаємо разом і не заперечуй! – завершив товариш категорично, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової зустрічі і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові побачення тощо.
Валентина стрінула його теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, котрий вони побудували років десять тому прямо на березі моря, неподалік свого туристичного комплексу. Як зазвичай, вона, виглядала значно молодше свого віку. Струнка, енергійна, підтягнута. Одним словом, як прийнято нині говорити у таких випадках – доглянута.
Віддавши куплений дорогою спеціально для неї букет місцевих троянд і поцілувавши дружину товариша у щічку, Олекса попрямував слідом за хазяйкою вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розрізав навколишній сосновий ліс навпіл. Його очі радували численні різноманітні острівки прекрасних троянд та інших вишуканих квітів, що під суворим керівництвом і за безпосередньої участі Валентини були розбиті навколо досвідченим майстром ландшафтного дизайну та доглянуті турботливими руками персоналу.
Збоку складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману в море чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів зі всієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо дещо переінакшити широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – посміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То може хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валентина, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою сищик. – То робота дурнів любить, а посади та чини шанують у першу чергу спритних, – знову усміхнувся детектив, але ця посмішка у нього вийшла уже не такою яскравою і те не лишилося поза увагою господині.
– Гаразд, не буду тобі докучати з дороги. Олег сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до нашого вечірнього столу. Я особисто складу тобі компанію.
– Вибач, Валентинко, та я випадково уже перекусив у придорожній кав’ярні, коли зупинявся за квітами, а тому за мене не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, але дуже кортить прогулятися вечірнім берегом. Давай зустрінемося вже завтра, за сніданком, коли Олег буде вдома. Гаразд? – дещо знічено виправдовувася Олекса.
Знаючи, що Олег буде пізно, він спеціально перекусив у місцевій кафешці, коли купував квіти для Валентини, аби нікого не ставити у незручне положення з вечерею.
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів!
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і, кинувши свою невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозастеленого ліжка, замкнув двері номера та попрямував на звуки привабливого шурхоту морських хвиль, які мили піщаний берег за якихось десяток метрів від його апартаментів.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись із головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, Олекса хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорного кольору шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, але раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки і блискавично оцінивши ситуацію навколо, він швидко зняв рештки одягу, які в подібні моменти слугують чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, ще досить молодий чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплив у морську далечінь.
Проплававши не менше години і дещо втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із поодиноких пляжників, він стрімко вибіг на берег і швидко одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся вечірній плавець сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку і кросівки, новоприбулий відпочивальник повільно пішов босоніж по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що, незважаючи уже на початок оксамитового сезону, ніби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль поласувати кухлем пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, на відкритій терасі він зручно вмостився за один із вільних столиків і взяв до рук меню, яке уже чекало на охочих. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як поряд виріс статний молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за плетеним вербовим тином, а також вишукана «Аркадія» з її багатолюдними, гамірливими набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через багато років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної «цукрової вати», що так смакувала йому в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із абияким апетитом переключився на пиво та креветки. Цьому гармонійному процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, як тільки піднявся на терасу.
Семеро молодиків розташувались у протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна гора морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з відвареними та приправленими мідіями і рапанами. Навколо здоровезної купи так званого морського коктейлю, приготованого рукою невибагливого кулінара, по самому краю тарелі, розташувалося зо два десятки свіжозварених крабів багряного кольору, які напевне за задумом автора повинні були надавати блюду розкішного вигляду, а то і помпезності.
Всю ту розкіш південних широт у процесі трапези уже добре захмелілі молодики брали просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивали світлим кеговим пивом. Купи шкаралупи на імпровізованому столі, а також півтора десятки пустих кухлів, були свідками того, що ці волоцюги сиділи тут уже не одну годину.
Зі всієї юрби виділявся кремезний чолов’яга, невисокого росту з досить великим животом. Його товсту коротку шию прикрашав важкий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг би похвастатись культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та коштовного каміння.
Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було не менше п’ятдесяти років, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на якийсь «сходняк», – майнула думка, але він відкинув її у самому зачатку, намагаючись абстрагуватися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани і такі ж літні бежеві туфлі та фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній теж було світле легке плаття. Зазвичай відпочивальниці одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Доповнювали вбрання молодої жінки елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які давали змогу їх власниці почуватися комфортно навіть на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості у нього продовжувався недовго. Поволі у цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось внутрішнього дискомфорту. Майже на рівні підсвідомості до музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю поступово стали домішуватись якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирніше виривала з не дуже далекого минулого нечіткі, розмиті фрагменти із дещо кримінальним забарвленням. Він усе більше ловив себе на думці, що уже десь бачив цього елегантного чоловіка, але у іншій обстановці.
Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке кілька років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка з численними ножовими пораненнями грудної клітини і обличчя, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.

Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Подеколи ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний помічник діда Мороза, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати.
Саме о тій порі до чергової частини відділу поліції Центрального району обласного центру надійшов незвичайний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю погоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій Набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група райвідділу і черговий по відділу, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, терміново оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку.
«Загиблому» повезло знову, оскільки з розташованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Саме ним і було невідкладно доставлено закривавленого «потопельника» до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу. Потім хтось із тих героїв у білих халатах пожартував, що знайді пощастило вскочити до останнього вагону потягу під назвою «Життя».
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався автомобільними перевезеннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, той народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилась смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті своєї роботи, бо притопив жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж кількість, характер та локалізація поранень без сторонньої допомоги практично не давали шансів потерпілому на спасіння, а тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою у ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя тієї давньої світлини.
Однак ретельне відпрацювання всіх можливих слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною реальною причиною замаху на убивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним його замовником – його безпосередній конкурент, також відомий у місті автоперевізник, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до цієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він з коханкою виїхав на відпочинок за межі країни і повернувся із-за кордону уже після госпіталізації постраждалого. Про те красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того ці обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лавку підсудних вірогідного замовника убивства йому не вдасться. Невдовзі він був вимушений віддати оту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи на початковому етапі її розслідування, «по гарячих слідах», оскільки новорічні свята буквально по самі вуха завалили відділ свіжою роботою, якщо не з головою.
Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі тоді довелося призупинити, а сама вона перейшла в розряд так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський висяк».

Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це був дійсно потерпілий по «аляудській» справі. Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родима пляма біля мочки його лівого вуха. Тоді вона значилась в орієнтуванні як особлива прикмета зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якої Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси у напрямку Криму, аж доки того не сховали обриси острова Березань. Але за інерцією детектив ще продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка, а чоловік здебільшого обмежувався короткими репліками, а інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусід несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну у поведінці співрозмовника, жінка замовкла.
Деякий час чоловік у світлому уважно дивився в бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не відводячи зосередженого погляду від ватажка. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі той також звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, на що його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язні дії молодиків яскраво демонструвала присутнім, що вони тут контролюють ситуацію. Але бізнесмена це зовсім не збентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – упевнено, спокійним голосом, запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на гамірливу поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так хамкувато, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала голосним реготом.
– Ні, і ти дитину не христив, і я свічку не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище та ім’я.
– І що? Хоч сам Папа Римський! – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з напівпорожнього кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там у очереті, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовив бізнесмен. – А ти, кілька разів всадивши ножа мені прямо в груди і кинувши у воду, прямо посеред інгульського очерету, мабуть не сподівався на таку зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував стояти навпроти ватажка.
Несподівано за столом, як і загалом на терасі, все стихло. Очі пузатого хрестоносця якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було квакнути в черговий раз. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на свої короткі зім’яклі ноги.
Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї майже впритул і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина.
Водночас його вирячені очі досягли таких розмірів, що здавалось вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій, а невдовзі воно досягло темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути!. – ледве хрипів він і став повільно осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привида, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його пошрамованім обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, гепнувся на підлогу таверни, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо той вперше за весь вечір увійшов до зали.
Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він також завмер із безпорадним виглядом прямо на півкроку. Прийшовши невдовзі до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
Натомість бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій жінці, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що після виписки зі стаціонару лікарні швидкої медичної допомоги приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим, а затим опустився на стілець поряд зі своєю супутницею.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і спробував було нащупати у того пульс під товстим шаром жиру. Спочатку на шиї, а потім на зап’ястку. Але це йому так і не вдалося. Хрестоносець поніс свій хрест у вічність. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши в сторону, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони «Коблеве».
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега і повідомив, що група виїде за п’ять хвилин.
– Доки хлопці дістануться, я ще встигну, – в унісон колезі і старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду швидкої та поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і назвав себе.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, лікар констатував смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується, – з сумливою посмішкою на обличчі в свою чергу подумки констатував Олекса. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося вволю поплавати та хоч трохи відвести душу, побачитися із дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча і цілком несподівано, розкрити «Аляудський висяк»! Жаль лише, що смерть виконавця обірвала ту тоненьку ниточку, завдяки якій можна було вийти на замовника, а то і організатора, убивства. Повезло падлюці… – знову головою детектива повністю заволоділа його головна жінка – правнича професія.
А ще він не без задоволення упіймав себе на думці, що це чи не єдиний випадок у його житті, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне. Хоча… – лише на мить завагався детектив у своїх роздумах, – можливо, це ще і не кінець, а тільки початок нового етапу розслідування цієї справи… – і якась хитрувата посмішка промайнула на вустах Олекси.

18-21.09.2022