ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2023.01.29 16:52
Крізь численні страждання,
Повен горя і сліз, –
Я свої сподівання
Не втрачаючи ніс.
Хоч відчув і побачив
Біль численний від мук,
Я тримався одначе
І міцнів, наче бук.

Євген Федчук
2023.01.29 15:56
Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.

Володимир Невесенко
2023.01.29 15:06
Застряг у висі погляд, як у глею:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Ведмедиці звисає хвіст петлею
й здається, падають, як божий дар,

Хельґі Йогансен
2023.01.29 13:07
Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря і вода…,
Моє життя, а іншого не знаю,
Та й змісту в нім без тебе теж нема.

В тобі мої бажання, справжні мрії.
В тобі лиш бачу сенс та й завдяки
Твоїй любові я живий донині

Іван Потьомкін
2023.01.29 12:44
– Ну, что? – спросил я своего сослуживца, почти предвидя ответ. – Ужас, – как-то неохотно выдавил он из себя, и при этом, как мне показалось, его даже передернуло. Не понаслышке знал я, что Михаил всегда как-то болезненно неохотно расставался с деньгами

Олександр Сушко
2023.01.29 10:31
Інна Кінь

Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.

Дощем оросив долівку,

Юрій Лазірко
2023.01.29 00:41
розтопився день

хто ним відає
той мандрує вдаль
хвилі вговтує
поміж Скіллою
і Харібдою
над кістками

Юрій Лазірко
2023.01.29 00:39
будуємо мости
під ними
в’ється відчай
так мало чистоти
і зарябіло
з кітчу

на вулиці думок

Юрій Лазірко
2023.01.29 00:38
танець світла на свічках
думи
сон
стінного цвяха
в полум’ї фламенко
птаха
згадка світла
та гірка

Козак Дума
2023.01.28 22:49
Коли ми виграєм війну,
здобувши нашу перемогу,
і одолієм сатану –
я не скажу «спасибі» Богу…

Я буду дякувати тим,
хто кров свою пролив на фронті,
хто крізь вогонь пройшов і дим,

Олена Малєєва
2023.01.28 22:27
Гілка вишні розцвітає
На губах...
Я тріпочу, я жадаю
Ах, ах, ахххх...

Губи ніжні,
Свіжий подих...
Вдих і видих

Тетяна Левицька
2023.01.28 21:44
СВІТЛА ЖИТТЄВА ДЕТЕКТИВІСТИКА Перед нами нова книга уже досить відомої поетеси української су- часності – Тетяни Левицької «Віра, надія та онкомаркери». Вперше ми заглиблюємося у прозову тканину її творів і знаходимо цікаву аналогію з поетичною тв

Ігор Шоха
2023.01.28 21:09
ІЯк запрягаєш, так воно і їде...
Ця теза філософії стара.
Якщо у тебе є дурний сусіда,
то не чекай любові і добра.

Але ніколи не показуй спину
і не бажай ні пуху, ні пера,
якщо йому готуєш не перину,

Володимир Каразуб
2023.01.28 15:43
За тобою висіли пейзажі осені,
Гори в тумани зодягнені, ріки
Живописали. Позаду тебе
Достатньо світла було та болю.
Можливо пензлю Рене Маґрітта,
Найкраще вдалося б тебе описати
Де ти стояла б із власним серцем
І підпис: " ceci n'est pas une coe

Володимир Каразуб
2023.01.28 15:43
За тобою висіли пейзажі осені,
Гори в тумани зодягнені, ріки
Живописали. Позаду тебе
Достатньо світла було та болю.
Можливо пензлю Рене Маґрітта,
Найкраще вдалося б тебе описати
Де ти стояла б із власним серцем
І підпис: " ceci n'est pas une coe

Ірина Вірна
2023.01.28 12:09
На шматки розірвано душу...
І кришталеве серце звично розіб'ється,
Коли щоночі затемняти вікна мушу,
А в дім тривогою сирена увірветься

На шматки розірвано сім'ю...
Коли на фронт ідуть батьки, брати, сини.
І не зібрати скалки кришталю,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Максим мксклгн
2023.01.03

Хельґі Йогансен
2022.12.08

Ірина Вірна
2022.12.03

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Козак Дума (1958) / Проза / Новели

 Остання посмішка

(продовження подій, змальованих у новелі «Кукурудзяне поле»)

Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора року і він уже кілька місяців не брав до рук милиці, йому ще доводилось докладати неймовірних зусиль, аби не виглядати інвалідом. Особливо принциповим для майора Чернія це було під час зустрічей зі своїм командуванням та складом медичної комісії. Зокрема, коли вирішувалося питання щодо можливості його повернення на фронт і виконання обов’язків командира розвідувальної роти.
Ховаючи міцно стиснуті зуби за приємною посмішкою, Андрій напружував усю силу волі, аби невимушеною поведінкою переконати оточення у повному відновленні своєї ноги. Тільки дружина, найкраща у світі жінка із дещо незвичним іменем Орися, а ще батьки та найближчі друзі, знали, чого йому коштує ота легкість. Але більше за всіх дивувалися хірурги, які колись протягом кількох годин поспіль пришивали йому ліву ступню, відтяту уламком ворожої міни на полі бою. Після закінчення хірургічної операції обидва медики були майже переконані, що шанси на збереження кінцівки у їх підопічного мізерні, незважаючи на те, що вони зробили все можливе, і навіть неможливе, аби доказати протилежне.
– Дуже багато часу минуло, – скрушно хитав головою основний хірург.
– Та і умови зберігання органу були надто несприятливими, – погоджувався з ним колега-асистент.
Але як же вони були приємно здивовані, коли молодий організм, незважаючи на всі невтішні прогнози, почав перемагати і ступня поступово стала приживатися. Кожен із лікарів щоденно забігав до палати, аби особисто поглянути на стан хворого. Навіть перев’язки тоді ще капітанові робили не медсестри, а хтось із них особисто, а то і обидва разом.
– У мене це перший такий випадок, – говорив один.
– У мене також. Дай бог, аби він зміг ходити без милиць, – підтримував його інший і колеги знову йшли до палати, аби вкотре оглянути Андрієву ногу.
Ще більшим було здивування хірургів, коли через рік їх щасливий пацієнт якось заскочив до Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова, аби відвідати пораненого на фронті одного зі своїх однополчан. Прямо на ганку хірургічного відділення він зіткнувся зі своїми благодійниками, які вийшли зробити пару затяжок поміж численними операціями.
– Ти диви!. – тільки і вимовив один, побачивши, як легко, без будь-яких милиць, Андрій підіймається сходами.
– Очам своїм не вірю! – не втримався від здивування інший і обоє радо привіталися з молодим усміхненим майором.
Той не проминув скористатися нагодою і ще раз подякувати одним із кращих представників медицини, яких він знав у своєму ще не досить тривалому, але вельми насиченому різними подіями, житті. Знали б ви, чого мені вартує ця легкість, – мило усміхаючись, думав при цьому Андрій.

Якось уже пізньої осені, коли небо затягнуло густими хмарами і кілька днів ішов дрібний холодний дощ, майор Черній отримав терміновий наказ – силами свого підрозділу виявити і знищити склад боєприпасів ворога. Необхідність вирішення цього питання була настільки нагальною, що командування не мало можливості чекати на покращення погодних умов.
Оскільки у дощову погоду кібервідділення розвідроти було не в силі допомогти дронами, виникала потреба задіяти одночасно кілька диверсійно-розвідувальних груп. Попередньо порадившись із командуванням полку, ротний наказав своєму заступникові, капітанові Буркуту, зібрати надвечір командирів усіх підрозділів та їх заступників, аби особисто поставити завдання кожній із груп та скоординувати їх дії.
– Наша ціль – склад боєприпасів ворога, – почав спокійно майор Черній, коли двері бліндажа закрились за останнім учасником наради. – Його необхідно виявити і знищити своїми силами. В разі неможливості – підключити полкову артилерію, а то і армійську авіацію. Першою через лінію фронту іде диверсійно-розвідувальна група у складі двох відділень взводу раз. Вихід через чотири години. Очолює групу заступник командира взводу молодший лейтенант Юхименко, – продовжував у тому ж дусі майор.
– А чому Юхименко? – досить очікувано вихопилося у командира першого взводу старшого лейтенанта Миколайчука.
– Дослухаєш до кінця – зрозумієш, – не забарився з відповіддю ротний і, ніби нічого не сталося, вів далі. – Першочергова задача першої групи – виявлення місця розташування складу та повідомлення його координат на базу.
– А що робити далі? – не втримався не менш гарячий Юхименко.
– А далі – педалі! – тут же, не без гумору, парирував майор і повернувся до суті. – Наступної ночі під орудою командира взводу два, лейтенанта Шевченка, вирушає друга ДРГ. Її завдання буде залежати від оперативної ситуації. В разі відсутності позитивних наслідків пошуку першої – виявлення місцезнаходження складу. В іншому випадку – розвідка і відвернення уваги ворога від ДРГ три, яка вийде через пару годин після групи Шевченка. Основна і єдина задача третьої групи – ліквідація складу. Перша і друга групи на заключній стадії операції – допомагають третій, прикривають її і допомагають вогнем та маневром. Запитання є? – завершив ротний уже в повній тиші.
– Є, – піднявся Миколайчук. – Хто поведе ДРГ три і її склад.
– Ти і поведеш, у складі третього взводу, підсиленого одним відділенням свого підрозділу, а також очолиш командування всією операцією на завершальному її етапі, – без жодної паузи відповів ротний. – Заступником піде комвзводу три – старший лейтенант Пискун. Він же, у випадку форс-мажору, візьме на себе твої повноваження. Гадаю, присутнім зрозуміло, що формат третьої ДРГ обумовлений надзвичайною важливістю завдання, виконання якого покладається на тимчасово створений підрозділ. Про всяк випадок обдумайте варіанти знищення об’єкта кожною групою самостійно, – додав майор.
Після цього у бліндажі запанувала мертва тиша. Було добре чути, як десь під дерев’яним настилом якась зголодніла миша намагалася гризти залишки армійського сухаря, що уже нарівно міг би конкурувати з наждаком. Навіть невтомний Юхименко, схиливши голову, мовчки чухав потилицю.
– Такого масштабного завдання для розвідроти я не пригадую з чотирнадцятого, – нарешті порушив мовчанку капітан Буркут. – Дозвольте мені піти з хлопцями, – звернувся він до ротного.
– Ні, це зайве, – спокійно, але твердо, відповів той. – Ви ж, товаришу капітане, розумієте, що в цьому випадку вам доведеться як мінімум очолити одну із груп. Окрім того виникає необхідність вносити відповідні корективи щодо алгоритму її комунікації з іншими ДРГ на завершальному етапі операції. До того ж тут ви будете навіть потрібнішим, – переконливо і майже лагідно завершив ротний.
Майору не хотілося зараз говорити, що він волів би радше самому вести хлопців на це неймовірно складне і небезпечне завдання, ніж довірити керівництво своєму заступнику, який весь час займався переважно штабною роботою. Тільки фізичний стан не дозволяв Андрієві самому очолити третю групу.
– Ясно, як накажете, – також спокійно відповів заступник і знову присів на своє місце.
– Решті все зрозуміло? – знову запитав учасників наради командир роти.
– Дозвольте, – якось нерішуче піднявся взводний Миколайчук.
– Що у вас? Говоріть, – заохотив його майор, але перейшов уже на більш офіційний тон.
– Я хотів запропонувати, не розпорошувати моє відділення в складі ДРГ три, а навпаки, в разі необхідності, підсилити його відповідною кількістю бійців третього взводу.
– Проти цієї пропозиції у когось є заперечення? – звернувся до присутніх ротний, а коли комвзводу три і його заступник не відгукнулися, продовжив. – Гаразд. Ви командуєте всією групою, сам і вирішуйте. Я тільки порадив би узгодити конкретні деталі уже самостійно. Головне, аби всі розуміли один одного з напівслова.
Оскільки більше запитань і пропозицій не надійшло, ротний відпустив учасників наради, а сам пішов оглянути, як іде підготовка до операції. Дійсно, такого масштабного і відповідального завдання він не міг пригадати з самого початку війни з Московією. Вже більше тижня ходили уперті слухи про плани наступу загарбників на їх ділянці фронту. Це підтверджували і радіоперехоплення та інші розвіддані. Тому знищення ворожого складу боєприпасів якщо не зірве їх наступ у найближчий час, то, принаймні, спасе не одну сотню, а то й тисячу, життів українських воїнів, – розмірковував дорогою Андрій.

Пізно увечері наступної доби майор Черній стояв біля грубого, нашвидку збитого із нетесаних дошок, столу, з головою занурившись у роздуми. Перед очима у ротного лежала оперативна карта району бойових дій і його думки линули на інший бік фронту, до хлопців. Уже минуло більше двадцяти чотирьох годин, як перша група вирушила на завдання, а від них ні звуку. Командир відкидав версію мовчазного провалу операції, а тому висновок у нього був лише один – поки що не знайшли. Дві годину тому він особисто провів групу лейтенанта Шевченка і за годину чекав виходу третьої. В її складі мав іти друг дитинства ротного – Льоня Костенко.
Вони виросли в одному дворі. Разом грали в футбол, училися в одному класі. Строкову пощастило служити в одній військовій частині. Майже одночасно пішли на фронт, коли в чотирнадцятому пацаки напали на Україну. Рік тому Льоня був свідком скромної церемонії реєстрації шлюбу з Орисею – ангелом-спасителем Андрія, а нині матір’ю його первістка і найчарівнішою жінкою у світі. На честь свого найкращого друга ротний, звісно за погодженням із дружиною, навіть свого сина назвав Олексієм.

По великому рахунку Льоня сьогодні не мав іти у тил до ворога, оскільки за кілька тижнів до цього у нього відкрилась недолікована виразка шлунку. Андрій кілька разів звертав увагу, як старшина Костенко п’є тихцем рекомендовані лікарем пігулки, та коли якось сказав йому про це, той лише знизав плечима і запевнив, що уже все в порядку, а колеса ковтає виключно з метою профілактики. Оскільки штатний снайпер його відділення ще не повернувся зі шпиталю і замінити його було більше ніким, довелося іти старшині.
Невдовзі підійшов командир третьої групи і доповів про готовність підрозділу вирушати на завдання.
– Як старшина, – поцікавився ротний.
– Чесно кажучи, товаришу майоре, не подобається мені його стан, – понизив голос Миколайчук. – Якийсь він блідий і при першій же нагоді намагається присісти, а то і прилягти.
– Гаразд, шикуй групу. Я зараз буду, – так же неголосно промовив ротний і пішов у пітьму.
Він тихо дістався розташування першого взводу і обережно зазирнув усередину. В протилежному кутку імпровізованої казарми, біля вікна, скрутившись калачиком, на тапчані лежав старшина Костенко.
– Що, братику, прихватило? – співчутливо запитав Андрій і торкнувся плеча друга.
– Так, невчасно шлунок звело, товаришу майоре, – не підіймаючи голови, насилу вимовив Льоня.
– Давай потихеньку збирайся, вранці поїдеш до медсанбату, а потім у шпиталь – якось задумливо, але твердо, промовив ротний і поволі взяв снайперську гвинтівку старшини, що стояла тут же, біля стіни.
– Але ж мені потрібно з хлопцями на завдання… – насилу підіймаючись на ноги, пробував виправдовуватися Льоня.
Він було потягнувся правицею за розгрузкою, що лежала поряд із тапчаном, прямо на долівці, але ротний випередив його. Андрій спритно підхопив товаришевого «броника», поклав його на пустий ящик від боєприпасів, що служив старшині тумбочкою. Далі він зняв з себе портупею і акуратно одягнув розгрузку. Друзі були майже одного зросту і комплекції, а тому все підійшло якнайкраще.
– Що за жарти? – здивовано промовив Льоня, але Андрій рішуче обірвав його.
– Ти залишаєшся. Це наказ. Негайно підніми капітана Буркута і скажи, хай біжить на передок – у вишневий садок.
– Слухаюсь, товаришу майоре, – перейшов на офіційну мову старшина і, наскільки міг швидко, посунув у напрямку запасного командного пункту роти.
Раптом він зупинився і повернув назад. Андрій теж пішов йому назустріч.
– Що трапилось? – запитав він.
Льоня мовчки обійняв його, витяг з кишень бушлата два своїх фірмових «лимони», які він завжди брав із собою на завдання, і простягнув другові.
– Візьми, братику, про всяк випадок. Хай тебе наш бог береже і мої талісмани, – тихо промовив він і поклав гранати в уже простягнуті Андрієм долоні. Після цього старшина поспіхом опустив голову, повернувся і пішов геть, аби друг не помітив його зрадливої сльози, що все-таки встигла зволожити рідну українську землю.

Той подарунок мав свою давню історію. Це трапилося ще влітку 2015-го. Уже були написані кров’ю героїчні сторінки оборони Іловайська, Дебальцевого та Донецького аеропорту, хитросплетіння яких доведеться досліджувати і оцінювати не один десяток років досвідченим та незаангажованим фахівцям. Якось із чергового рейду в тил до сепарів не повернувся товариш старшини Костенка – сержант Головня. Вони здружилися ще під час навчання в автомобільному технікумі. Навіть їх ліжка в казармі стояли поряд, а свого другого сина старшина назвав на честь Володимира.
На труп Головні випадково натрапила інша група, що ходила на завдання буквально через пару днів. У її складі був і старшина Костенко. Схоже, що ті нелюди спеціально кинули розтерзане тіло на видному місці з метою залякати наших бійців. Ніяких подробиць старшина тоді не розповідав, але заявив категорично, що в разі чого – у полон живим не здасться. Пізніше зі слів інших учасників групи стало відомо, що сепари жорстоко познущалися із сержанта: викололи очі, обрізали вуха і статеві органи, а також розпороли живіт і набили його землею. Довелося тимчасово похоронити його неподалік.
Після того випадку Льоня десь знайшов балончик монтажної піни і ретельно покрив нею дві гранати Ф-1, широко відомі в народі як «репанки» або «лимонки». Коли піна добре висохла, він старанно відшліфував їх поверхню наждачним папером, а потім кілька разів пофарбував у жовтий колір. Вийшло настільки природньо, що розвідники не раз попадались на гачок, плутаючи ті «лимонки», які без запалів красувалися прямо на підвіконні, біля ліжка старшини, з натуральними лимонами. І не трапилося жодного випадку, аби, йдучи на завдання, Льоня не вішав собі на пасок ті «лимони». Згодом побратими жартома прозвали їх талісманами старшини.

Уже дорогою до вишневого саду в Андрія несподівано завібрувала мобілка. Хто б це міг бути в таку пізню пору, – майнула бентежна думка, оскільки його «фронтовий» номер знало вельми обмежене коло осіб. Він зупинився і витяг з кишені телефон. Кохана – світилося на екрані. Натиснувши зелену кнопку, щільно притулив апарат до вуха, але динамік мовчав. Десь здалеку долинав голос Орисі, але потім вона озвалася голосніше.
– Вибач, любий, що не дочекалася твого дзвінка. Не втрималась, аби не поділитися радістю – наш Олексієчко щойно вимовив перше слово!
– Вітаю, кохана! Мама? – не сумніваючись у характері відповіді, швидше задля порядку, запитав Андрій.
– А от і не вгадав! – як мала дитина тішилася дружина. – Тато! Мій любий тату, – задоволено майже прокричала Орися.
– Я вас люблю! Дуже-дуже! – посміхнувшись у темряву, лагідно промовив щасливий батько і чоловік, після чого вимушено закінчив розмову без жодних пояснень.
Вона все знає, вона все розуміє, вона найкраща у світі! – подумки розмовляв Андрій сам із собою, а щаслива посмішка осявала йому стежку аж до самого нуля.

Коли екіпірований для походу майор Чорний зі снайперською гвинтівкою в руці підійшов до групи, що вишикувалась у саду одного із порожніх обійсть на околиці закинутого села, він побачив непідробний подив у очах своїх підлеглих.
– Старшина йти не може. У нього кровотеча, відкрилась виразка шлунку. Я іду за нього, – коротко, аби виключити зайві запитання, повідомив ротний.
– А як же командування ротою?. – якось невимушено вихопилося у комвзвода раз.
– По-перше, для подібних випадків є заступ, який он уже мелькає поміж дерев, а по-друге, практично весь боєздатний склад роти на завданні і старшину замінити просто ніким. До того ж капітан Буркут тут добре справиться і без мене, – перевів усе на жарт майор і напруга майже спала.
Він простягнув захеканому заступнику свою потріпану часом і війною польову офіцерську сумку, зразка Другої світової, яку той підхопив майже находу. Далі ротний зняв свої погони, шеврон та кокарду і поклав їх зверху, після чого повернувся обличчям до строю.
– Нічого не міняється. Старший групи – старший лейтенант Миколайчук. Я лише прикриваю вас при переході лінії фронту, а там побачимо.

Непроглядна ніч щільно притислась усім своїм тілом до мокрої землі. Низькі хмари щедро сіяли мрякою зверху. Ішли обережно, колоною по-одному, аби уникнути зайвого ризику випадково наткнутися на розтяжку. Поодинокі освітлювальні ракети ворога, які для розвідників слугували відповідним орієнтиром, були ще далеченько, але з кожним пострілом ракетниці вервиця поспішно припадала до слизької поверхні третьої планети.
– Ну і погода, краще на придумаєш, – майже прошепотів ротний.
– Так, – погодився комвзводу раз, відділення якого замикало групу, – але мені видається, що небо невдовзі заплаче ще сильніше.
– Не каркай, – усміхнувся майор і, уважно вдивляючись у темінь по обидва боки, відстав на кілька десятків кроків.
За годину успішно подолали досить умовну лінію фронту. Невдовзі вийшли на невеликий закинутий хутір. Півтора десятки напіврозвалених будинків. Жодних ознак присутності живої людини. Одначе, з огляду на безпрецедентну важливість операції, вирішили обійти виселок стороною. Коли уже остання хата залишилася позаду, на околиці несподівано загавкав собака. Тут же вгору злетіла освітлювальна ракета, потім друга. Чи то хтось із колони не встиг своєчасно притиснутися до землі, чи про всяк випадок, але із вікна крайньої хати раптом застрочив кулемет. «Трасери» віялом розлетілися прямо над головами хлопців. По характеру вигуків Андрій зрозумів, що їх помітили. Тут же до РПК доєдналось кілька «калашів» і орки стали методично прочісувати покриту невеликими кущами ділянку балки, де залягла група.
– Накажи Пискуну, хай при найменшій нагоді веде групу далі, а ти зі своїм відділенням залишайся на випадок, якщо ворог спробує їх переслідувати, – сказав на вухо Миколайчуку ротний, мимоволі скоригувавши свій же алгоритм щодо загального командування ДРГ.
Але цей коректив виявився дуже вчасним. Не встигли хлопці відповзти на якусь сотню метрів, як на попередньому місці стали вибухати міни. Освітлювальні ракети, ніби шуліки, постійно висіли над балкою. Загалом кілька десятків мін квадратно-гніздовим способом добряче зорали солідний її шмат. Через нетривалий час мінометний обстріл припинилися так же раптово, як і розпочався. Затихнула і стрілкова зброя. Мабуть пацаки вирішили, що помилилися і заспокоїлися.
– Розосередив відділення на випадок, якщо орки все-таки спробують переслідувати групу, – доповів Миколайчук, на животі діставшись назад до ротного.
– Добре, а ще накажи хлопцям, аби без команди не стріляли. Лише у випадку крайньої необхідності, – про всяк випадок пошепки додав той.
– Уже, – посміхнувся перший, але навряд чи Андрій у такій темряві розгледів вираз його обличчя.
– Красень! Скоріш за все вартові нас не помітили. Просто перестрахувалися.
Зачекавши з пів години і не діждавшись ворожої погоні, Миколайчук повів своє відділення слідом за основною групою. Повертатися назад тим же маршрутом у такій ситуації Андрієві було надто ризиковано, а тому він обережно попрямував назирці за своїми хлопцями, таким чином прикриваючи їм тил.
Ще за годину від другої групи нарешті надійшла інформація про координати ворожого складу. У командирів були кодовані рації. До того ж вони користувалися своїм фірмовим кодом, що виробився протягом останніх років. Тому навіть перехоплена така коротка розмова непідготовленій особі видавалася просто маячнею. Уточнивши координати усіх ДРГ, ротний прийняв рішення підійти до складу з трьох боків, аби збільшити шанси на успіх, про що віддав відповідний наказ. При цьому першій групі належало відволікти увагу охорони складу, аби полегшити виконання завдання рештою підрозділів.
Однак не все протікало так гладко, як би того хотілося. Мабуть спостерігач на околиці хутора, де була обстріляна третя група, все-таки щось помітив, бо невдовзі після їх обстрілу майор спиною став відчувати чиюсь присутність. Він вкотре зупинився і уважно огледівся і, хоча нічого підозрілого не помітив, все-таки вирішив перестрахуватися. Вибравши підходящу ділянку, Андрій ніби заєць зробив петлю в бік пагорба і замаскувався поміж чагарями, у кількох десятках метрів від стежки, якою пішла група.
Позиція була дуже вдалою. Стежка в обох напрямах у ротного була, як на долоні. Невдовзі на екрані тепловізора він побачив те, чого так боявся. Ворожа група, чисельністю до відділення, потайки ішла слідом за його хлопцями. Андрій негайно увімкнув рацію і повідомив про це Миколайчука. Той зі своїм відділенням уже встиг наздогнати основну групу. Та одного повідомлення було замало. Цей «хвіст» міг демаскувати ДРГ три і поставити під загрозу виконання всього завдання. Необхідно зробити все можливе, аби обрубати його по саму ріпицю, – майнуло в голові у ротного. – Треба за будь-яку ціну ліквідувати вороже сховище боєприпасів. На кону сотні і тисячі життів побратимів.
Пропустивши колону орків на кілька десятків метрів уперед, він ретельно прицілився в потилицю найближчому і, як у кращі часи, плавно натиснув на спусковий гачок Льоніної гвинтівки. Немов від удару електрострумом остання постать сіпнулася і беззвучно сповзла на землю. Глушник працював відмінно, ніхто навіть не повернувся в бік пострілу, а приціл нічного бачення надійно слугував ротному всевидячим оком. Він тут же повторив процедуру дерашизації і це знову йому вдалося якнайкраще – другий пацак також мовчки притулився до землі. Збоку це виглядало так, ніби зморений довгою дорогою подорожник несподівано вирішив перепочити і приліг прямо там, де стояв.
Але з третім загарбником Андрієві повело менше. Той уже наблизився до заростів верболозу і, аби зовсім не втратити бабуїна з поля зору, ротний вистрілив прямо в кущ, де за його розрахунком куля мала зустрітися з ціллю. Мабуть дев’ять грамів українського свинцю не попали безпосередньо в серце, оскільки зойк смертельно раненого орка почули його поплічники. Вони миттєво попадали на землю і зайняли оборону.
Гаразд, давайте зіграємо у вашу московську рулетку, – про себе промовив Андрій і став вицілювати крайнього загарбника, ноги і частина тулуба якого виднілися із-за куща. Він уже на переймався маскуванням наслідків своєї роботи, аби напевне відволікти загарбників від спокуси переслідувати групу. За кілька секунд власник незамаскованих ніг здавленим зойком повідомив присутніх про своє бажання назавжди вийти із цієї смертельно-небезпечної гри. Не пройшло і хвилини, як до його компанії приєднався ще один допитливий московит, що необережно висунув голову із-за великого валуна у візуальних пошуках джерела обстрілу.
Лишилося не більше половини, – подумав Андрій і, змістившись на кілька метрів у бік, узяв на приціл наступного орка. Затамувавши подих на кілька секунд, він знову спокійно натиснув на спусковий гачок і темна пляма за кущем надійно вгрузла у вологу українську землю. Та ворогу все-таки удалося визначити його місце перебування, бо десь праворуч раптом пролунав постріл і куля, ковзнувши по шолому майора, зрикошетила в бік. Його спасло лише те, що, натиснувши на спусковий гачок, він не став спостерігати за наслідками своєї роботи, а за мить до ворожого пострілу схилив голову, аби перекотитися вліво.
Але цей постріл московського снайпера був не найгіршою із новин. По непоодиноким тіням правіше Андрій зрозумів, що слідом за першою групою ворога скритно рухалася друга, більш численна. Знову змінивши позицію, він нарахував ще до півтора десятки орків. Ті облишили переслідування розвідників і стали обходити його з обох боків, аби взяти в кліщі. Довелось відступити до якоїсь напівзруйнованої будівлі, що стояла на пригірку. Нею виявилася невелика скеля, що височіла парусом над широкою балкою, деінде покритою кущами терну та барбарису. Вибравши зручне місце неподалік, ротний зробив ще кілька прицільних пострілів і мінімум пара «трьохсотих» поповнила лави небоєздатних пацаків.
Чи то московити не мали з собою гранат, чи не хотіли вибухами привернути увагу переслідуваного підрозділу, але Андрієві в цьому плані дуже везло. Дивно, але він радів, що друга група орків у повному складі накинулась на нього, ніби на бажану здобич, залишивши на деякий час поза увагою решту розвідників. Йому ще кілька разів удалося поміняти дислокацію, та зрештою довелося упертися в скелю, яку він спочатку сплутав із руїнами будівлі. Все, затиснули з трьох сторін, далі відступати нікуди, – майнула невесела думка і він перевірив набої, яких виявилося не так і багато.
Зробивши кілька вивірених пострілів, ротний вимушений був відповзти під саму скелю, оскільки кулі зафонтанували зовсім поруч, з боку старої водонапірної башти. Мабуть хтось здогадався вилізти наверх, – знову подумав Андрій.
Раптом його ліва нога провалилась у якусь яму. Огледівшись, Андрій зрозумів, що то була стара лисяча нора. Розгрібши трухлявий хмиз та опале листям, майор виявив під ними старий підземний хід досить великих розмірів. Мабуть у минулому ним користувалися діти, коли гралися у піжмурки чи у війну, – промайнула чергова думка і десь глибоко всередині зажеврів вогник надії.
Знявши розгрузку з бушлатом, і лишивши при собі тільки каску, гвинтівку та набої, Андрій насилу втиснувся до нори, що під пологим кутом вела вглиб, під скелю. Проповз кілька метрів униз, але вимушений був зупинитися, оскільки отвір звузився ще більше. Ну, ось і все – гарна могила, не скоро знайдуть, – подумав майор і розслабився. Раптом десь спереду стали долинати якісь звуки, що нагадували далеку канонаду. Це додало ротному енергії і через кілька метрів, які він здолав ціною неймовірних зусиль, за невеликим поворотом, показалось слабке світло. Розвиднялось.
Вибравшись із підземелля, Андрій, обережно підійняв голову і уважно оглянув навколишню місцевість. Результати огляду були невтішними. Він опинився в повному оточенні, оскільки скеля була не досить довгою і вороги встигли обійти її з обох боків та замкнути кільце. Довелося знову займати оборону. До того ж йому потрібно було контролювати нору за спиною на випадок, якщо і пацаки захочуть скористатися нею.
Незважаючи на жорстку економію набоїв, за невдовзі їх все-таки не стало зовсім, але і вороги не дорахувалися ще майже відділення живої сили. Останню кулю Андрій всадив напевне – прямо в лоб орку, що висунув рило за півтора десятки метрів.
Це трохи пригасило настирність ворога, та невдовзі і московити зрозуміли, що у нього закінчилися набої і стали поступово стискати кільце. Коли його радіус сягнув кількох десятків метрів, вони осміліли настільки, що піднялися і пішли на нього ланцюгом у повний зріст.
Небагато ж вас лишилося, за неповну годину бою поклав майже взвод, але мені і вас досить, – сумно подумав Андрій і відклав убік знекровлену гвинтівку. – Ще б якийсь десяток патронів і ці зайди також би попрямували на концерт до Кобзона.
Він зняв з голови шолом і підняв голову. З-за обрію підіймалося сонце. Перші промені лагідно торкнулися його чола. На синьому небі – ні хмаринки. Лише дві пари очей уважно дивилися на нього згори. Таких знайомих, таких рідних. Гарний буде день, – подумав Андрій. Він набрав повні груди свіжого ранкового повітря і дістав останній подарунок друга.
Затиснувши по «репанці» у кожній руці і вставивши в кільця чек великі пальці, він підняв їх одночасно, як це полюбляють робити прихильники селфі. Однак цього разу замість фотооб’єктивів на нього були спрямовані цівки ворожих автоматів. Залишилося розчепірити решту пальців і звільнити спускові скоби.
Тим часом вороже кільце звузилося до якихось десятка метрів. Ротний уже чітко бачив перекошені від люті морди пацаків. Деякі з них навіть самовпевнено опустили зброю, усвідомлюючи свою беззаперечну перевагу.
Андрій знову глибоко вдихнув і повільно піднявся на ноги. Так же повільно випростав обидві руки вперед, демонструючи ворогам відсутність зброї. Збоку це виглядало, ніби особа, що втратила надію на спротив, дає можливість одягти собі кайданки. Посмішки переможців з’явилися на обличчях деяких орків. Будучи розпаленими смертельним протистоянням і прагнучи якнайшвидшої помсти за своїх убитих поплічників, вони не звернули уваги на те, що український воїн тримав стиснуті кисті рук долонями донизу.
За якусь секунду перед очима Андрія промайнули те доленосне кукурудзяне поле, тендітна дівоча постать з медичною сумкою через плече, такі бажані обличчя дружини і малого сина, батьків і друга дитинства з його штучними українськими лимонами…
Раптом незбагненна для орків посмішка осяяла обличчя українця, коли за кілька метрів до їх ланцюга він розвернув уверх долонями свої руки і поволі розчепірив пальці. Побачивши в руках захисника звичайні жовті лимони, ординці навіть призупинились від здивування. Раптом десь у глибині ворожих позицій пролунав вибух неймовірної сили. За ним другий, потім ще. Вони це зробили! – залунало в голові у Андрія. Посмішка на його обличчі стала ще яскравішою. Це була усмішка переможця. Усмішка тріумфатора.
Гучне «Слава Україні!», що несподівано для ординців злетіло з уст українця, привело їх до тями, але то було останнє, що вони почули у своєму нікчемному житті. За мить подвійний вибух Льоніних «лимонів» знову сколихнув тишу.
Коли невдовзі дим розвіявся, дві пари очей, що уважно спостерігали за цією подією з небесної висі, знову побачили свого тата і чоловіка. Відкинутий смертельним вибухом назад, Андрій лежав на спині, притиснутий до скелі напівколом мертвих загарбників. Широко відкритими голубими очима він дивився у синє українське небо. Неповторна посмішка переможця продовжувала сяяти на його неушкодженім жодним гранатний уламком лиці. Такому молодому і водночас мужньому обличчі.

01.10 - 01.12.2022


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-12-02 13:51:39
Переглядів сторінки твору 75
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.871 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.797 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.764
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2023.01.29 09:27
Автор у цю хвилину відсутній