кримінально-психологічна повість

Частина 1. Аляудський «висяк»

Кінець вересня цього року видався вельми спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, кожного дня перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції, Олекса Ясен, добре розумів, що можливості піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно освіжити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, а отримавши «добро» генерала, у п’ятницю після роботи подався в напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Юлію! – промовив він, коли з того боку взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Слухаю вас». – Їду в твоєму напрямі. Маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бузького лиману, а якщо поталанить з нашою вітряною тітонькою розою та керунком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то уже і не пригадаю, коли останній раз бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно ще завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині. Вона влаштує все якнайкраще. Завтра обов’язково снідаємо разом і не заперечуй! – завершив товариш категорично, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової здибанки і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові зустрічі тощо.
Валерія стрінула Олексу теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, який вони побудували років десять тому прямо на березі моря, поряд зі своїм туристичним комплексом. Струнка, енергійна, підтягнута, вона виглядала значно молодше свого віку. Як прийнято говорити останнім часом у таких випадках – доглянута.
Подякувавши за чудовий букет осінніх хризантем, господиня повела гостя вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розтинав навколишній сосновий ліс навпіл. Око радували численні різноманітні острівки прекрасних троянд та інших вишуканих квітів. Під суворою орудою і за безпосередньої участі Валерії вони були закладені навколо досвідченим майстром ландшафтного дизайну та викохані турботливими руками персоналу.
Збоку складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману до моря чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів з усієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо осучаснити широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – усміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То, може, хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валерія, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою детектив. – То робота дурнів любить, а посади та чини шанують у першу чергу спритних, – знову усміхнувся він, але ця посмішка у нього вийшла уже не такою яскравою і це не лишилося поза увагою господині.
– Гаразд, не буду тобі докучати. Юлій сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до нашого столу на вечерю. Я залюбки складу тобі компанію.
– Вибач, Валеріє, але я перекусив у придорожній кав’ярні, коли зупинявся за квітами, а тому за мене не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, та дуже кортить прогулятися вечірнім берегом. Давай зустрінемося вже завтра, за сніданком, коли Юлій буде вдома. Гаразд? – дещо знічено виправдовувався Олекса.
Знаючи, що товариш буде пізно, він спеціально перекусив у місцевій кафешці, аби нікого не ставити у незручне положення з вечерею.
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів! – помахала рукою на прощання господиня.
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і направився до свого номера.
Кинувши невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозастеленого ліжка, він замкнув вхідні двері і попрямував на звуки привабливого шурхоту морських хвиль, що мили піщаний берег за якихось десяток метрів від гостьових апартаментів.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись із головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, Олекса хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорні, шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, та раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки і блискавично оцінивши ситуацію навколо, він швидко зняв рештки одягу, які в подібних випадках слугують чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплив у морську далечінь.
Поплававши не менше години і дещо втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із поодиноких пляжників, він стрімко вибіг на берег і швидко одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся вечірній плавець сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку і кросівки, новоприбулий відпочивальник повільно пішов босоніж по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що, незважаючи на початок оксамитового сезону, ніби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль поласувати кухлем пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, він зайшов на відкриту терасу. Зручно вмостившись за один із вільних столиків, взяв до рук меню, яке уже очікувало на гостей. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як поряд виріс статний, молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, – не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за плетеним вербовим тином, а також вишукана «Аркадія» з її багатолюдними, гамірливими набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через багато років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної «цукрової вати», що так смакувала йому в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із абияким апетитом переключився на пиво та креветки. Цьому гармонійному процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, як тільки піднявся на терасу.
У протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків, розташувалися семеро молодиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна кучугура морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з попередньо приготовленими окремо мідіями і рапанами. Навколо здоровезної гори так званого морського коктейлю, створеного рукою невибагливого кулінара, по самому краю тареля розташувалося зо два десятки свіжозварених крабів багряного кольору, які, напевне, за задумом автора того шедевру повинні були надавати йому розкішного вигляду, а то і помпезності.
Все те багатство південних широт у процесі трапези уже добре захмелілі молодики брали просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивали світлим бочковим пивом. Купи шкаралупи на імпровізованому столі, а також півтора десятки пустих кухлів, були свідками того, що ці волоцюги сиділи тут уже не одну годину.
Зі всієї юрби виділявся кремезний чолов’яга, невисокого росту, з досить великим животом. Його товсту коротку шию прикрашав важкий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг би похвастатися культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та коштовного каміння.
Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було не менше п’ятдесяти років, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на якесь збіговисько – майнула думка, але він відкинув її у самому зачатку, аби хоч на деякий час відсторонитися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна на вигляд пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани і такі ж літні бежеві туфлі та фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній теж було світле легке плаття. Зазвичай відпочивальниці одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Вбрання молодої жінки доповнювали елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які давали їх власниці змогу почуватися комфортно навіть на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості у нього тривав недовго. Поволі в цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось внутрішнього дискомфорту. Майже на рівні підсвідомості до музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю поступово стали домішуватися якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирливіше виривала з минулого нечіткі, розмиті фрагменти дещо кримінального забарвлення. Він усе більше ловив себе на думці, що вже десь бачив цього елегантного з виду чоловіка, але у іншій обстановці.
Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке кілька років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка з численними ножовими пораненнями грудної клітини і обличчя, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.

Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Подеколи ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний помічник московського діда з українським прізвищем Мороз, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати.
Саме о тій порі у черговій частині районного відділу поліції Центрального району обласного центру пролунав той пам’ятний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю негоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій Набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група і черговий по відділу, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, терміново оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку.
«Загиблому» повезло знову, оскільки з дислокованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Саме ним і було невідкладно доставлено закривавленого «потопельника» до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу. Потім хтось із тих героїв у білих халатах пожартував, що знайді таки пощастило вскочити до останнього вагону потягу під назвою «Життя».
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався закупівлями зерна і автомобільними перевезеннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, той народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилася смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті своєї роботи, бо притопив жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж, кількість, характер та локалізація поранень практично не давали шансів потерпілому на спасіння без сторонньої допомоги. Тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою у ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя давньої світлини, що так несподівано виринула з пам’яті детектива.
Однак ретельне відпрацювання всіх можливих слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною реальною причиною замаху на убивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним замовником – його безпосередній конкурент, також відомий у місті зернотрейдер, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до тієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він із коханкою виїхав на відпочинок за межі країни і повернувся із-за кордону вже після госпіталізації постраждалого. Про те красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того, зазначені обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі сама коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лаву підсудних вірогідного замовника убивства йому не вдасться. Через деякий час він був вимушений віддати оту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи на початковому етапі її розслідування «по гарячих слідах», оскільки новорічні свята буквально по самі вуха, якщо не з головою, завалили відділ свіжою роботою.
Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі тоді довелося призупинити, а сама вона перейшла до розряду так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський «висяк».

Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це дійсно був потерпілий по «Аляудській справі». Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родима пляма біля мочки його лівого вуха. Тоді вона значилася в орієнтуванні в якості особливої прикмети зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якої Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси у напрямку Туреччини, аж доки судно не сховали обриси острова Березань. Але за інерцією детектив ще продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка. Чоловік же здебільшого обмежувався короткими репліками, а інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусіда несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну в поведінці співрозмовника, жінка замовкла.
Деякий час чоловік у світлому уважно дивився в бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не зводячи з ватажка зосередженого погляду. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі і той звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, на що його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язні дії молодиків яскраво демонстрували присутнім, що ситуацію тут контролюють вони, але бізнесмена це зовсім не бентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – спокійним голосом запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на зневажливу поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так нахабно, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала голосним реготом.
– Ні, і ти дитину не христив, і я свічку не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище та ім’я.
– І що? Хоч сам Папа Римський! – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з напівпорожнього кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там у очереті, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовив бізнесмен. – А ти, кілька разів всадивши ножа мені прямо в груди і кинувши у воду, прямо посеред інгульського очерету, мабуть не сподівався на цю зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував стояти навпроти ватажка.
Несподівано за столом, як і загалом на терасі, все стихло. Очі пузатого хрестоносця якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було знову квакнути. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на свої раптом зім’яклі короткі ноги.
Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї майже впритул і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина.
Водночас його вирячені очі досягли неймовірних розмірів. Здавалося вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій, а невдовзі воно досягло темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути!. – ледве хрипів він і став повільно осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привиду, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його пошрамованому обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, гепнувся на дерев’яну підлогу, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо він уперше за весь вечір увійшов до зали.
Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він зупинився прямо на півкроку і також завмер із безпорадним виглядом. Невдовзі прийшовши до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
Натомість бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій дамі, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що після виписки зі стаціонару лікарні швидкої медичної допомоги приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим, а затим опустився на стілець поряд зі своєю супутницею.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і спробував було нащупати у того пульс спочатку під товстим шаром жиру на шиї, а потім на зап’ястку. Але це йому так і не вдалося. Хрестоносець поніс свій хрест у вічність. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши убік, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони.
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега, повідомивши, що група виїде за п’ять хвилин.
– Доки хлопці доберуться, я ще встигну, – в унісон старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду наряду поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і назвав себе.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, молода лікарка констатувала смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується – з сумливою посмішкою на обличчі в свою чергу подумки констатував детектив. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося поплавати та хоч трохи відвести душу, побачитися із дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча і цілком несподівано, розкрити «Аляудський «висяк»! Жаль лише, що смерть виконавця обірвала ту тоненьку ниточку, завдяки якій можна було вийти на замовника, а то і організатора, убивства. Повезло падлюці… – знову головою детектива повністю заволоділа його перша леді – правнича професія.
А ще Олекса не без задоволення упіймав себе на думці, що це чи не єдиний випадок у його практиці, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне. Хоча… – лише на мить завагався детектив у своїх роздумах, – можливо, це ще і не кінець, а тільки початок нового етапу розслідування цієї справи… – і якась загадкова усмішка промайнула на його вустах.


Частина 2. Хрестоносець

Не встигла оперативно-слідча група поліції прибути на місце пригоди, як вона потрапила у міцні професійні обійми полковника Ясена. За великим рахунком, саме він і мав би її очолювати. Хоча кримінальна справа по аляудському «висяку» була призупинена, але продовжувала числитися за його відділом. Оскільки потерпілий був досить відомою у місті людиною, керівництво тримало на контролі її розслідування. На жаль, окрім стандартного: «Працюємо. Нічого нового встановити не видалося», відповісти детектив не міг. Тому зараз він просто не хотів витрачати свого часу на процесуальні формальності.
Скласти протокол огляду місця події і трупа виконавця замаху на убивство Бізнесмена, таке прізвисько поступово закріпилося за потерпілим, а також винести постанову про призначення судово-медичної експертизи, міг будь-який слідчий. Додатково допитати щасливця долі та його супутницю не буде пізно навіть наступного тижня, та і вряд чи вони зможуть повідомити щось суттєве, чого він не бачив тут своїми очима. До того ж, детектив уже встиг уточнити контактні номери телефонів і пояснити обом, що їх попередньо повідомлять, коли буде потрібно завітати до слідчого відділу для дачі свідчень.
Олекса також не хотів акцентувати увагу оточення на своїй присутності, оскільки напевне йому особисто доведеться знову очолити розслідування цієї справи. Тепер, коли нитка Аріадни несподівано опинився у нього в руках, головне не упустити час, аби не дати замовнику убивства сховати інші кінці у воду, якщо їх частина ще лишалася на поверхні. Хоча бездиханне тіло безпосереднього виконавця замаху лежить на підлозі прибережної таверни, цей неочікуваний поворот відкриває реальні перспективи на успішне закінчення справи. Зараз необхідно спокійно обміркувати останні новини і ретельно все розпланувати – думав начальник слідчого відділу.
Як старший за званням і посадою, Олекса запросив основну частину учасників групи відійти убік, аби ввести їх у курс справи та дати відповідні настанови, після чого пішов у напрямку моря, не в силі відмовити собі в бажанні таким чином продовжити миті насолоди морською стихією. Біля лінії прибою, під шурхіт хвиль детектив, постійно тримаючи у полі зору уже принишклу компанію Хрестоносця, стисло виклав суть подій, очевидцем яких несподівано став приблизно годину тому.
– Доки слідчий буде оглядати місце події та оформлювати постанову про призначення судово-медичної експертизи трупа, установіть особи усіх учасників компанії небіжчика, нарізно допитайте кожного на предмет стосунків із ватажком та поміж собою, – наказав полковник старшому групи. – Особливу увагу звертайте на події дворічної давнини щодо замаху на вбивство Бізнесмена. Уважно перевірте указаних осіб на наявність зброї та інших заборонених предметів. При виявленні найменших підстав для затримання, складайте відповідний протокол і до «кутузки», але кожного окремо. Я потім сам з ними розберуся, – продовжував формулювати чіткі вказівки детектив. – Не забудьте допитати господаря закладу, і не тільки стосовно подій цього вечора, а і щодо його особистих стосунків із Хрестоносцем. В разі виникнення будь-який питань – негайно телефонуйте мені особисто, в будь-який час. Все зрозуміло?
– Так точно, пане полковнику, – посміхнувся капітан, очільник оперативно-слідчої групи. – Все буде виконано, не сумнівайтеся!
– Тоді до справи, а я, з вашого дозволу, скористаюсь службовим транспортом, аби дістатися свого авто. Потрібно терміново їхати до відділу.
– Звичайно, хоч до самого міста. Нам тут роботи на добрих кілька годин вистачить, – уже серйозно додав капітан.
– Ні, дякую, далі я своєю, – завершив полковник і поспішив до автомобіля чергової частини.
По дорозі він набрав свого однокурсника. Незважаючи пізній час, той лише повертався з роботи.
– Вибач, друже, і цього разу не «зрослося», – скрушно розпочав Олекса. – Тут на побережжі несподівано труп намалювався, від якого я ще не отримав усієї інформації щодо його минулого, а тому мені конче потрібно повернутися на роботу. Не хочу турбувати Валерію. Ключі від номера залишу на прохідній у охорони. Обіцяю повернутися при першій же нагоді. Дякую за все і ще раз вибач, – ніби на службі, за звичкою стисло і по суті, говорив детектив.
– Розумію, друже. Жаль, але нічого не вдієш. Така у тебе робота, – у відповідь долинув зі слухавки дещо сумний голос Юлія. – Бажаю тобі розкрити всі злочини і переловити усіх лиходіїв! – уже жартівливо закінчив той.
– Неодмінно! – у тон товаришеві відгукнувся Олекса.
Діставшись близько півночі гостьового будинку над морем, який мав йому стати прихистком, принаймні на дві найближчі доби, детектив довідався від охоронця, що його бос ще не повернувся. Відпустивши службову автомашину, він забрав із номера свою так і не розпаковану спортивну сумку, залишив ключі на прохідній, скочив на свого бувалого в бувальцях Росинанта і без зайвих затримок поскакав до міста.
Дорога була майже порожньою. Виїхавши на трасу, детектив пришпорив бідолаху і подався так швидко, як це було можливо. В той же час, його думки продовжували роїтися навколо головного питання – Хто організатор убивства? Хоча майже очевидна відповідь на нього у Олекси була ще на початку розслідування, але потім несподівано забракло доказів. Вечірня пригода давала всі шанси виправити ці недоліки. За будь-яку ціну потрібно відшукати докази вини конкурента у організації вбивства Бізнесмена! – думав він.
Незважаючи на те, що завтра субота, слідчий суддя до обіду має бути на роботі. Детектив поглянув на табло годинника і знову журливо посміхнувся – уже сьогодні… Його чергова трудова субота розпочалася непомітно. До ранку потрібно ще встигнути підготувати подання на обшуки, аби своєчасно отримати відповідні постанови суду, а також узгодити з керівництвом обласного управління необхідність свого повернення до участі в розслідуванні справи. З арештом підозрюваного можна буде зачекати. Якщо все піде без ускладнень, після затримання організатора у нього для цього буде ще три доби. Зараз головне – речові докази, що можуть знаходитися за місцем проживання та іншої активності Хрестоносця, а також інформація, якою можуть володіти оті «шістки» із його оточення.

Все склалося напрочуд добре. Олекса встиг не тільки підготувати необхідні процесуальні документи, а ще і на пару годин заснути. Підхопившись на зумер будильника, він прийняв холодний душ, замість ранкової зарядки енергійно розтерся рушником і в телефонному режимі доручив своєму заступнику зібрати весь склад слідчої групи, список якої підготував ще до дзвінка керівництву.
– Чому це тобі не спиться чи ти ще й не лягав? Мабуть тебе русалки до ранку розважали? – замість привітання пробасив у слухавку перший заступник начальника обласного УМВС, якого детектив близько сьомої набрав спочатку, достеменно знаючи, що той уже займається «фізикою». – У вихідний день не даси спокійно і кості розім’яти, бісова віра! – знову долинув із навушника грубий голос старого служаки.
– Вибачте, Анатолію Семеновичу, не з моїм щастям, я вже у місті. Зараз біжу на роботу…
– Що трапилося? – обірвав його АС, таке коротке прізвисько приліпилося до заступника у професійному колі. – Давай по суті.
– По суті – знайшов виконавця замаху на вбивство зернотрейдера. Ну, пам’ятаєте позаминулорічну справу, «Аляудський «висяк»…
– А, на Бізнесмена! Так ти так і говори, – знову долинув АСів бас. – Де він?
– У морзі, – Олекса хотів було коротко ввести його у курс справи, але не встиг.
– Ти що, у суботу з самого раночку зателефонував мені, аби розважати жартами? – уже грізно запитало начальство. – Викладай по суті, або не заважай підтримувати фізичні кондиції.
Олексій вимушений був максимально стисло змалювати події вчорашнього вечора і сьогоднішньої ночі, а також свої плани і пропозиції.
– Це ти молодець, що почав з мене, бо «генерал» ще спить. Ми вчора затримались на відкритті персональної виставки його друга-художника. Вірніше художниці, – АС не зміг не згадати чи не єдину слабкість свого шефа. – Я повністю підтримую твої пропозиції, Шерлоку. Підготуй проект наказу про створення слідчої групи по справі під своїм керівництвом, але за моїм підписом. Якщо буде потрібно, я пізніше зателефоную голові суду, – нарешті закінчив перший заступник.
– Ні, дякую. Поки що не потрібно. Гадаю, справлюся сам… – не встиг слідчий завершити, як на тому боці поклали трубку.
Гаразд, ранкову каву вип’ю уже на роботі – подумав Олекса, глянувши на годинника, стрілки якого показували половину на восьму.
Рівно о восьмій, як і у звичайний робочий день, начальник слідчого відділу обласного УМВС уже сидів за столом у своєму службовому кабінеті. Незвичним було лише те, що по вихідним він не збирав у себе стільки народу. Але потрібно було терміново реалізовувати інформацію, добуту оперативно-слідчою групою протягом ночі у компанії веселунів, що ще учора звечора так завзято смакували дарами моря у прибережній колибі. А про те, що хлопці накопали її немало, Олексієві повідомив старший групи, який зателефонував йому після четвертої ранку, коли той уже майже закінчив готувати подання на обшуки. На загал виходило, що вся компанія з кримінальним минулим активно займалася рекетом і грабунками переважно у курортній зоні. Тобто ця сволота змінили одну зону на іншу, значно комфортнішу – зауважив подумки детектив.
На початку наради Олексій коротко змалював причини, якими викликана необхідність її проведення сьогодні, не чекаючи понеділка. Про підсумки нічної роботи
він попросив проінформувати очільника оперативно-слідчої групи, який уже тримав перед собою пузату теку.
З інформації капітана вбачалося, що стійке злочинне угрупування складалося із близько десятка переважно раніше судимих осіб, більшість яких Олексій бачив у таверні. Банда, тривалий час займалася рекетом серед відпочиваючих на південних теренах області. Організував і очолював її померлий Хрестоносець. Тривало це уже кілька років. Всі затримані категорично заперечують своє знайомство з Бізнесменом, а тим більше участь у замаху на нього, що мав місце позаминулого року. В процесі огляду місця події, а також транспортних засобів затриманих, були виявлені та вилучені їх телефони, зокрема і два айфони самого Хрестоносця.
– То що ж ми маємо на даний час? – звернувся Олекса до учасників наради, підсумовуючи наслідки нічної роботи. – Труп організатора і очільника банди, який був безпосереднім виконавцем замаху на убивство Бізнесмена; шестеро активних її членів, дехто з яких міг бути учасником того замаху, оскільки потерпілий говорив про принаймні двох осіб, що допомагали убивці на Аляудському півострові; купу ґаджетів, які терміново потрібно ретельно оглянути з участю відповідних фахівців на наявність можливої інформації щодо скоєння злочинів, в першу чергу – замаху на вбивство. Цим опікуватиметься наш «Електронік» разом з фахівцями експертно-криміналістичного відділу.
– Зрозуміло, пане полковнику, – коротко відповів молодий слідчий, що саме входив до складу оперативно-слідчої групи. Це прізвисько він устиг отримати уже в перші місяці своєї роботи у відділі за свою пристрасть до новітніх розробок різної електроніки побутового характеру. – Але сьогодні субота і експерти…
– Будуть за годину, – лагідно, по батьківськи, перервав його Олекса. – Про це, на моє ранкове прохання, уже люб’язно попіклувався начальник чергової частини, майор Комашко. Тому разом із очільником оперативно-слідчої групи спускайтеся до чергової частини нашого відділу, отримайте всю вилучену «електроніку» і починайте працювати вже зараз.
Обоє мовчки піднялися і без зайвих зволікань покинули кабінет, а його власник продовжував далі так же спокійно – Що ще необхідно зробити негайно? – зупинившись на кілька секунд, аби дещо впорядкувати думки, які наввипередки намагалися запропонувати себе господарю. – Сьогодні ж потрібно ретельно і без зайвого галасу провести обшуки у помешканнях, а також місцях відповідної активності, усіх затриманих. В першу чергу – у Хрестоносця. Цим буде займатися підрозділ майора Яланського.
– Все ясно, – піднявся майор, а за ним іще п’ятеро членів його підрозділу, який було сформовано тимчасово в рамках слідчої групи.
– В разі виникнення якихось проблем чи запитань, тримайте оперативний зв’язок прямо зі мною, – кинув Олекса навздогін, коли той уже зачиняв за собою двері.
– Гаразд! – пролунало уже із приймальні.
– Тепер щодо вас, Григорію Григоровичу. Зі своїми хлопцями додатково ретельно допитайте усіх затриманих на предмет можливих місць перебування решти учасників банди і доказів замаху на вбивство Бізнесмена. Проведіть відповідні затримання та невідкладні оперативно-слідчі дії по кожному. В першу чергу нас повинні цікавити Хрестоносець та інформація стосовно замовника вбивства, – знову наголосив Олекса. – А ще потрібно з’ясувати місце перебування конкурента потерпілого, якого ми раніше відпрацьовували по справі в якості потенційного замовника. Необхідно з’ясувати наявність чи відсутність у нього стосунків із Хрестоносцем, їх характер та можливу причетність до зазначеного злочину; уточнити нинішнє місце перебування коханки підозрюваного та встановити таємне спостереження за обома. Це напрямок роботи для вашої групи Мирославе Тарасовичу, – звернувся він до свого заступника.
– Непросто буде це зробити, враховуючи зв’язки в місті і області Конкурента, – невесело констатував той. – Пропоную використовувати це псевдо в рамках даної справи.
– Непросто, – погодився Олекса, – але я особисто буду постійно координувати роботу всіх груп і сам підключатимуся у разі необхідності. Питання є? – звернувся він до решти учасників наради і після нетривалої мовчазної паузи скомандував – Тоді «по конях»!

Субота і неділя пролетіли, немов кілька годин інтенсивної роботи «по гарячим слідам», а слідів вистачало. З’ясувалися факти заволодіння кількома автомобілями, водними мотоциклами та моторними човнами і навіть кіоском із продажу морозива та напоїв. Були виявлені і затримані ще кілька учасників банди. Проведені обшуки, вилучена холодна і вогнепальна зброя, отримані злочинним шляхом кошти і предмети розкоші, навіть дорогі авто та маломірні судна. Не було лише того, на що розраховував Олекса. Жодних доказів причетності Конкурента, а саме так після відновлення слідства стали називати його учасники слідчої групи, до замаху Хрестоносця на Бізнесмена за два дні титанічної роботи всього підрозділу виявити не вдалося.
Після вечірньої підсумкової наради, відпустивши усіх по домам, Олекса сидів за своїм робочим столом, глибоко занурившись у роздуми. Дивно, таке враження, що Конкурент навіть не знає про смерть Хрестоносця – розмірковував він, безладно креслячи на зворотному боці аркуша паперу, на якому було надруковано проект подання на його арешт, якісь риски, крапки та інші фігури невизначеної форми. Зі звітів працівників «сповиди» вбачалося, що веде він себе спокійно, на вихідні, як зазвичай, відпочивав у своєму заміському будинку з дружиною і дітьми. Зараз дивиться прем’єру вистави в обласному Академічному театрі, якщо тільки спектакль не закінчився. До речі, а з ким він її дивиться, якщо дружину і дітей попередньо відвіз на квартиру, а коханка знаходиться на відпочинку в Іспанії? – Олекса взяв мобільника і набрав свого заступника, незважаючи на те, що цифри годинника показували уже п’ять хвилин по двадцять другій.
– Вибач, що знову турбую, але у мене з’явилося питання.
– Зараз зайду, – пролунало з трубки і через хвилину вхідні двері відчинилися.
– Тобі що, вдома робити нічого? – сумно посміхнувся детектив.
– Та ні, просто потрібно було дещо підготувати до завтрашньої загальної оперативки, – знизав плечима Мирослав.
– З ким поїхав до театру Конкурент, якщо його коханка на відпочинку за кордоном?
– З коханкою, – посміхнувся заступник. – Просто за ці останні півтора року він устиг завести собі другу коханку.
Міцний чолов’яга, – подумав Олекса, а вголос промовив: «То чому ж мені такі подробиці досі не відомі? Треба було б і за нею налагодити спостереження…»
– Вибачте, не хотів відволікати вас од більш важливих справ. Уже все зроблено, але нічого суттєвого це поки що не додало.
– Коли похорони Хрестоносця? – змінив напрямок розмови шеф.
– Завтра.
– Візьміть під особистий контроль спостереження за Конкурентом у цей день і тримайте мене в курсі.
– Гаразд. Ще щось?
– Так, ідіть уже додому і передайте дружині мої вибачення за ці веселі і змістовні вихідні, – знову сумливо посміхнувся на прощання начальник.
Дорогою додому думки Олекси знову кружляли навколо розслідування справи, як Місяць навкруг Землі. Потрібно ще раз детально переглянути стосунки Бізнесмена з Конкурентом, особливо на професійній основі.
– А чому лише на професійній? – втрутився його одвічний віртуальний опонент. Може у них були якісь особисті?
– Так, цього виключити неможливо, – відповів він сам собі. – Треба і на це звернути увагу. Крім того, необхідно завтра ж когось послати на Старий Водопій. Нехай поговорять із місцевими рибалками, покажуть фото. На понтонному мосту їх весь час вистачає. До того ж, багато таких, що сидять там регулярно і не тільки на мосту. Можливо хтось щось і пригадає. Це була остання думка, яку Олекса устиг зафіксувати у своїй пам’яті, перш ніж у його голові спрацював якийсь вимикач і він провалився у глибокий сон.

Загальна оперативка, що проводилась начальником слідчого відділу обласної поліції на початку кожного тижня і тривала не менше години, цього разу була короткою. З метою економії дорогоцінного часу всі учасники групи по справі Бізнесмена були звільнені від участі в ній. Тим паче, що по наслідкам роботи за день вони кожного вечора збиралася на свої окремі наради. Все пройшло без несподіванок, а тому Олекса знову заглибився у роздуми, намагаючись знайти ту єдину ниточку, яка повинна була привести його до розкриття злочину. Однак нічого суттєвого на ум не приходило і десь за пів години він переключився на квартальний звіт.
Надвечір надійшла несподівана інформація – на похоронах Хрестоносця був Конкурент. До того ж, за характером його поведінки можна було зробити висновок, що раніше вони були досить добре знайомі. Зокрема, він довго спілкувався з дружиною небіжчика, а потім особисто провів її до авто і поцілував на прощання.
– Потрібно негайно встановити оперативний нагляд за вдовою, – розпорядився Олекса на вечірній нараді. – Може ця зачіпка приведе нас до джерела інформації стосовно причетності Конкурента до справи. Крім того, необхідно терміново підняти все на вдову від моменту її народження. Звернути особливо увагу на останні пару років. Що там у нас по аляудським рибалкам?
– Поки що нічого цікавого, – промовив відповідальний за цей напрямок роботи.
– Тоді подвійте чисельність групи і розширте коло пошуку. Спробуйте поговорити з рибалками, що постійно мешкають поблизу півострова. Включіть до кола опитуваних пенсіонерів, матусь із малими дітьми, собачників і подібний контингент. На цьому сьогодні будемо завершувати, – з нотками невдоволення закінчив полковник і присутні мовчки побрели на вихід.

Тільки в другій половині наступного дня Олексі зателефонував один із оперативників, що працювали по Аляудам.
– Я тут знайшов одного дідугана, місцеві його називають Димедролом, який на фото впізнав Хрестоносця. Каже, що пізно восени позаминулого року він бачив небіжчика, коли рибалив на понтонному мосту. Мені відібрати у нього письмове пояснення?
– Ти на транспорті? – відповів детектив запитанням на запитання.
– Так, – пролунало зі слухавки.
– Бери того дідугана і негайно вези його прямо до мене у відділ! Зможеш?
– Зараз запитаю.
– Він що, слухає нашу розмову? – ледве не закричав у трубку Олекса.
– Та ні, він збирає свою бляшанку, тобто металевого човна, а я відійшов за будівлю водокачки, пане полковнику, – раптом у трубці все замовкло. – Зараз він занесе човна додому і за годину ми будемо у вас, – через якусь хвилину закінчив поліціянт.
– Гаразд, чекаю, – кинув слідчий у слухавку і якесь відчуття легкості наповнило його з голови до п’ять.

Те відчуття йому було знайоме ще з раннього дитинства. Бувало пацаном він сидить біля сільського ставу із вербовою галузиною і годинами чекає, коли на молоду кукурудзу клюне великий короп. У тиху погоду часто траплялося, що рогозовий поплавок довго стояв, немов мертвий. Ніби гвіздок, якого не до кінця забили в дубову дошку і він там закляк навічно. Інколи мала риба, не в силах проковтнути велику для неї наживку, затято перевіряла на міцність нервову систему хлопця. Але той уперто чекав, коли поплавець різко присяде, раз чи два, а потім у притопленому стані замре на якусь хвильку, повільно вирине і ляже на бік, буцімто відпочити. Та і цими хитрощами малого рибалку важко було провести. Він продовжував чекати, коли шматок рогозу знову підніметься і стане немов бравий олов’яний солдатик, постоїть непорушно кілька секунд і якась непереборна сила потягне його під воду, у прибережні комиші. Отут уже не зівай, а то короп заплутає ліску поміж очеретом і буде велика проблема. Тоді його вже практично не витягнути. Тоді пиши – пропало…
У вирішальний момент, коли поплавець уже перебував під водою і починав рухатися в бік очерету, коли малий Олекса підсікав рибу, а вона щосили сіпалась на гачку, намагаючись звільнитися і втекти – саме тоді він відчував такий стан легкості і азарту, який не полишав його і у зрілі роки. Особливо в його професії, коли детектив ішов по сліду злочинця, настигав його і «підсікав» велику, сильну кримінальну рибу…

– Дозвольте, пане полковнику, – несподівано пролунало з приймальні через відчинені двері. – За вашим наказом громадянина Димедрола, перепрошую свідка Шеверєва, доставлено, – дещо знічено закінчив молодий поліціянт.
– Дякую, зачекайте в коридорі, – відповів Олекса, не змігши до кінця утриматися від підступної посмішки. А ви, добродію, – звернувся він до рибалки, – проходьте, будь ласка, та сідайте до столу, – і показав на найближчий до себе стілець.
Рибалка, зняв засмальцьованого картуза, оголивши солідну лисину, і обережно присів на запропоноване йому місце.
– Влаштовуйтесь зручніше, – доброзичливо посміхнувся детектив і, коли дідуган, зростом метра півтора разом із підборами, розмістив на казенному кріслі свою п’яту точку опори повністю, продовжив. – Так коли і при яких обставинах ви вперше побачив чоловіка, якого сьогодні впізнав на фото?
Той спочатку насупився, ніби щось хотів пригадати, а потім почухав уже добре сформовану лисину і машинально поклав картуза на приставний стіл, від поверхні якого віддзеркалювалися останні промені вечірнього сонця, що зазирало до кабінету детектива через добре проріджені осінню крони платанів.
– Розумієте, громадянине начальнику, не хочу ввести вас у оману, але я точно уже і не пам’ятаю, – поволі почав літній рибалка.
– А ви не хвилюйтеся і розповідайте все так, як пам’ятаєте, а коли мені буде щось незрозуміло, я вас запитаю, – майже лагідним тоном, як до малої дитини, знову звернувся Олекса, намагаючись не сполохати старого, аби той почувався максимально комфортно і нічого не переплутав, не вигадав чи не приховав.
– Це було давно. Я тоді ще працював на «шабашці», у складі будівельної бригади, – продовжував той. – Розумієте, пенсія мала, а бабка все бурчить, що грошей не вистачає. То те їй потрібно, то се… От і довелося на старості літ знову іти на заробітки. Я, знаєте, по спеціальності бляшанщик…
– Хто? – не втримався детектив, якому видався дещо незрозумілим такий початок.
– Ну, покрівельних справ майстер. Дахи бляхою покриваю.
Очі Олекси мимоволі збільшилися в об’ємі, але з останніх сил він примусив себе мовчати і непохитно продовжував слухати старого.
– Так ось, прийшов якось бригадир і каже, Миколайовичу, це мене так кличуть, моєму сусідові потрібно дах полагодити. Там бурею кілька листів металу зірвало.
Тут у детектива урвався терпець. Він узяв із шухляди фото Хрестоносця і поклав його на стіл перед рибалкою.
– Це фото сьогодні вам показував працівник поліції, що привіз вас сюди?
– Так, – дещо з подивом відповів той.
– Ви знаєте цю особу? На півострові ви колись зустрічав його?
– Ну, звичайно, а я ж про що! Ви ж сам попросив розповісти, коли і де я з ним познайомився.
Тут несподівана здогадка, як блискавка у грозу, різонула Олексин мозок.
– Ви що, знав його ще до зустрічі на півострові?
– Так точно! Я ж говорю, років п’ять тому бригадир попросив…
– Зрозуміло, – уже без зайвих церемоній перебив його слідчий.
Тепер він був упевнений у тому, що цей потужний дідуган ніяк не міг помилитися в особі Хрестоносця, коли сказав поліціянтові, що бачив його на Аляудах пару років тому.
– Згадайте, будь ласка, коли і при яких обставинах ви бачив цього чоловіка на півострові, поблизу якого постійно проживаєте.
– Останній раз… – знову наморщив лоба Димедрол. – Та, напевно, в кінці травня цього року. В акурат, як короп ішов на нерест. Він там зі своїми посіпаками з остами по очерету шастали, аж доки пару мішків риби не накололи.
Олекса знову ледве утримався, аби не скрикнути від чергової несподіванки. Виявляється цей рибалка не тільки дуже добре знав Хрестоносця, але і декого з його оточення. До того ж, останньому і раніше доводилось бувати в тих місцях. Він навіть не знав, досадувати чи радіти з цього приводу, але потрібно було уже якось переходити до замаху на вбивство Бізнесмена.
– Скажіть, будь ласка, а ви не чули про події дворічної давнини, коли на півострові двоє рибалок наткнулися в прибережному очереті на закривавленого чоловіка? – пішов напролом детектив.
– Чому не чув? Чув і навіть бачив. Я тоді теж ловив рибу, тільки з понтонного мосту. Нічого не клювало і ті придурки вирішили пошукати щастя в очереті, а знайшли труп. Тоді ще купа поліції наїхала і швидка була. Правда її викликали до Наташки, подруги моєї дружини, що живе на півострові, за бувшою спецшколою. У неї серце прихопило, але потім все обійшлося, слава богу.
– А зі знайомих тоді нікого не бачили?
– Та я ж говорив вашому працівникові сьогодні, що бачив цього Сергія, що ремонтував йому дах після бурі. Він тоді їхав на півострів своїм «крузаком». Побачив мене і за мостом зупинився. Підійшов і спитав, чи клює. Ще цікавився чи ментів не було. Останнє мене тоді дещо здивувало, оскільки поліція чергує біля мосту весною, коли риба нереститься, аби не браконьєрствували, а то було пізньої осені, уже по заморозку.
– І що далі? – Олекса намагався непомітно спонукати старого швидше рухатися у тому напрямку, який його зараз цікавив найбільше.
– А що, я відповів, що який це довбень буде тут чергувати у таку пору. Він і поїхав, сказавши, що спробує на Білій гірці судака взяти. Там ями є, але потрібно ловити з човна.
– Так, так… – потер руки слідчий. – І що, наловив риби ваш знайомець?
– Та де там, до Білої гірки він і не доїхав, зупинився десь по дорозі. Напевне ближче, на березі, за очеретом, бо на горі я його точно не бачив. Та і були вони там не більше половини години. За цей час він не встиг би спорядити гумового човна навіть разом зі своїми посіпаками, а тим більше, що потрібно було ще снасті для риболовлі налагодити. Це, скажу вам, не остами у очереті в кінці весни коропа колоти!
– А що, він був не сам?
– Так я ж говорю, що самого я його ніколи не бачив. Він завжди зі своїми дружками. Один вічно за кермом, а інший – на задньому сидінні. Тоді вони також були, але за кермом спочатку сидів Сергій сам, а коли уже поверталися – він розвалився на передньому пасажирському сидінні, поряд із водієм.
– З ними в машині був ще хтось?
– Ні не було нікого. Принаймні я нікого, окрім їх трьох, не бачив. Якби хтось був ще, я його неодмінно би помітив. Хіба що в багажнику заховався, – посміхнувся тепер уже старий рибалка.
– А потопельника коли ваші колеги знайшли?
– Та то було дещо пізніше. Сергій уже повернувся назад. На зворотному шляху він несподівано пригостив мене допінгом, лишив пів пляшки віскі. Якесь дороге, я такого ще і не бачив. Зупинився машиною прямо на мосту, напроти мене. Каже, на пом’яни хорошого чоловіка. Я питаю: «Кого?» А він: «Та ти його не знаєш, один товариш помер». Як тільки Сергій поїхав, ми втрьох і допили його шотландську самогонку, а потім ті придурки пішли лазити по очерету. Десь не більше часу пройшло, як уже і поліція примчала, а швидка поїхала на Аляуди до Наташки дещо раніше. Невдовзі після того, як я залишився на мосту сам.
– Цю людину раніше часом не бачили? Тоді, а може в інший час і в іншому місці, з Сергієм чи саму? – детектив розіклав перед рибалкою кілька фото Конкурента. Той довго крутив їх, придивлявся, а потім заперечливо похитав головою. – Дякую вам за корисну інформацію. Зараз це все слідчий зафіксує у протоколі, а потім вас одвезуть назад, додому, – він натиснув на кнопку виклику чергового і провів старого до дверей.

Вечірнє зібрання слідчої групи у вівторок завершувалося. Керівники підрозділів стисло звітували щодо зробленого протягом дня. Незважаючи на певне просування вперед, загальні результати розслідування Олексія не радували.
– Давайте підведемо підсумки нашої роботи за чотири доби, – запропонував він у кінці наради. – Достеменно встановлено виконавця замаху на вбивство Бізнесмена і двох його співучасників, що уже затримані і дають свідчення. Установлені і затримані всі відомі члени банди Хрестоносця, яка кошмарила курортний бізнес у зоні відпочинку і околицях. Менше з тим, будь-яких доказів причетності Конкурента до організації замаху, чи хоча би до його замовлення, виявити досі не вдалося. Виключення складає лише те, що він особисто знайомий із дружиною покійника, а тому є всі підстави вважати, що був знайомий і з самим небіжчиком, хоча це поки що лише припущення. Тому на завтра плануємо повторні допити дружини і коханки Конкурента, я також удови покійного. Останню я маю намір допитати особисто. Які ще будуть думки або пропозиції стосовно подальшого проведення слідчих чи оперативно-розшукових дій?
Оскільки інших охочих висловитись не виявилося, Олекса подякував усім за роботу і завершив нараду.

Наступного дня, близько десятої години, черговий по відділу повідомив, що до начальника прийшла якась жінка без повістки. Вона стверджує, нібито вчора її викликали телефоном, попередньо уточнивши прізвище. Олекса розпорядився провести її до свого кабінету.
Це була жінка середнього віку, середнього зросту і такої ж статури. Тобто нічим особливим вона не виділялася і в натовпі вряд чи привернула би до себе увагу якогось незнайомця. На ній було чорне плаття, голову покривала легка хустина аналогічного кольору.
– Вибачте, що потурбували вас у такий скрутний час, але справа невідкладна. Мабуть вам, хоча б у загальних рисах, уже відомі обставини смерті вашого чоловіка, – почав детектив.
– Мені відомо лише те, що це сталося у прибережній таверні і що причиною смерті став гіпертонічний криз. Таку інформацію у суботу, перед обідом, мені повідомив слідчий, який проводив обшук у нашому помешканні, – спокійно відповіла жінка. – Може ви щось додасте до того?
– Неодмінно, але спочатку я хотів би почути ваші відповіді на свої запитання, – промовив Олекса і запропонував удові присісти. – Я, начальник слідчого відділу обласного управління поліції, полковник Ясен, очолюю розслідування кримінальної справи за фактом замаху на вбивство дворічної давнини. Ви запрошені для допиту в якості свідка, а тому відповідно до вимог чинного законодавства попереджую вас про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих свідчень і відмову від дачі показів без поважних причин.
– Зрозуміло, – глибоко зітхнувши, тихо промовила жінка, але зовні вона не виглядала здивованою.
Після стандартних запитань, на кшталт, ким вам доводяться підозрюваний та потерпілий, у яких стосунках перебуваєте, що відомо по суті, Олекса вирішив скористатися фактором несподіванки. Він витяг фото Конкурента і поклав його на стіл перед жінкою.
– А він тут до чого? – раптом запитала вона детектива.
– Ви знаєте цю людину? – дещо збентежено відповів запитанням на запитання той.
– Звичайно, це мій двоюрідний брат. Ми втрьох учились разом у одному класі, – дещо здивована необізнаністю слідчого продовжувала вдова.
– А третій хто? – ледве приховуючи здивування, знову запитав слідчий.
– Як хто? – ще більше здивувалась жінка. – Мій покійний чоловік.
Оце так метаморфози долі! – ледве утримався, щоби не скрикнути, детектив. Він забрав світлину і повільно направився до свого крісла, обходячи приставний стіл довшою дорогою, аби мати більше часу зібратися з думками. Поклавши її на місце, детектив було уже хотів закрити шухляду свого столу, але раптом взяв фото Бізнесмена і знову показав його вдові.
– А цього? – коротко поцікавився він.
– Ні, цього бачу вперше, – упевнено відповіла та майже без затримки.
– Вам було відомо, чим займається ваш чоловік? – вирішив змінити напрямок допиту Олекса, оскільки сам іще не оговтався від характеру та об’єму несподіваної інформації.
– Звичайно. Хоча деталі відомі не були, але відчувала, що бреше. Він мені клявся ще в листах, що писав із колонії. Просив діждатися, обіцяв порвати з минулим. Та і куди мені було з двома малими дітьми. Але після відсидки надовго його не вистачило. Десь через рік знову з’явилися дружки, пішли п’янки-гулянки, кинув роботу, хоча гроші переводилися не перестали. Я йому говорила, що це добром не закінчиться, а він мені відповідав, що все нормально, у нього тепер легальний бізнес, охоронна фірма, його друг узяв у долю.
– Що за друг? – знову поцікавився детектив.
– Та адвокат із сусіднього обласного центру. У суді його захищав ще півтора десятки років тому. Вже тоді добре стояв на ногах, а потім завів великий бізнес і зовсім крутим став. Я толком не знаю, чим той адвокат добував собі гроші, але із окремих слів чоловіка зрозуміла, що то була уже не юриспруденція.
– А ви часом не бачили того адвоката чи, може, прізвище запам’ятали?
– Та де там, коли судили чоловіка, я була вагітна другою дитиною. До суду не ходила, боялась нервуватися, аби викидень не стався. Але за час перебування чоловіка у виправній колонії той захисник так піднявся, що після звільнення Сергій навіть ім’я його уникав називати вголос. Все лише натяками. Ні, не бачила і не знаю. Я навіть спочатку подумала, чи то не він часом був на другому фото.
Зрозумівши, що нічого корисного для справи дізнатися більше не вдасться, Олекса записав свідчення до протоколу і відпустив жінку, а сам ще довго сидів у кріслі та розмірковував над хитросплетіннями долі.
Виходило, що майже за тиждень інтенсивної роботи всієї групи, чисельність якої складала добру половину всього слідчого відділу, вони практично залишилися в точці відправлення. Єдине, що вдалося зробити по справі, це встановити ще двох учасників замаху, оскільки всі інші затримані члени банди категорично заперечували свою причетність до вбивства. Треба розширювати коло пошуку і міняти алгоритм підходу. А як це зробити, коли інформації практично нуль? Ось уранці принесли відповідь мобільного оператора щодо неможливості надати роздруківки телефонних переговорів з номеру Хрестоносця дворічної давнини. Виявляється, терміни зберігання інформації закінчилися. Тепер уся надія на додатковий допит потерпілого, якого він запросив на завтра.

Наступного дня Бізнесмен прибув до відділу за п’ять хвилин до призначеного часу. Мабуть елегантність і галантність не єдині позитивні якості цієї особистості, – подумав Олекса, коли той переступив поріг його кабінету.
– Доброго ранку! Вибачте, дещо раніше. Я тільки повідомив чергового, що прибув для допиту, а той одразу ж направив мене до вас, – пояснив потерпілий.
– Мої вітання. Не переймайтесь, то я наказав вас пропустити. Як говориться, раніше розпочнеш – раніше закінчиш, – посміхнувся детектив і показав на ближній стілець за приставним столом. – Сідайте, будь ласка. Гадаю у нас є про що поговорити.
Бізнесмен повагом зняв свого вишуканого бриля, поклав його на сяючу поверхню столу, мовчки розстебнув ґудзики піджака і неспішно сів на запропонований стілець.
– Навіть не знаю, з чого починати і що вам розповідати. Власне кажучи, все, що мені було відомо, близько двох років тому я розповів вашому молодому колезі, – почав спокійно, навіть дещо задумливо, потерпілий. – Події минулої п’ятниці ви мали можливість спостерігати особисто на літній площадці прибережної корчми. Можливо простіше буде оголосити протокол мого допиту, а я відповім на ваші додаткові запитання?
– Сьогодні зранку я ще раз ознайомився з тим протоколом і прекрасно розумію ваш внутрішній стан та відсутність бажання пережити, хоча і віртуально, події дворічної давнини. Я також розумію, що людській пам’яті притаманно з часом дещо стирати зі свого жорсткого диску, аби мати можливість додати на звільнене місце нову, важливішу, інформацію. Але прошу повірити моєму професійному досвіду, інколи трапляється так, що через багато часу людина здатна пригадати такі подробиці минулого, яких вона не пам’ятала навіть наступної доби. Просто вона не надавала значення тим моментам. А тому дуже прошу вас все-таки спробувати пригадати і озвучити в деталях усі події того осіннього дня, коли вам пощастило залишитися живим.
Весь цей час потерпілий уважно слухав слідчого, не намагаючись навіть кивнути на знак згоди чи похитати головою, не те що вставити якесь слово. Коли той нарешті закінчив, він майже хвилину сидів мовчки і продовжував так же уважно вивчати зовнішній вигляд господаря кабінету.
– Ні, – коротко, з виразом власної гідності, промовив Бізнесмен, – я уже давно оговтався і опанував своїми емоціями. Тепер згадки про свою смерть, а саме так я розцінюю той випадок, у мене не викликають неприємних відчуттів, оскільки нині уже нічого змінити не можна. Навпаки, я маю унікальний досвід, який відсутній у переважної більшості мого оточення. Якби не той ланцюг випадковостей, я б так і залишився звичайним трупом, у якому не зоставалося життя і на долю відсотка. Тому я готовий подумки пройти весь той шлях іще раз, аби допомогти слідству і правосуддю. У мене до вас лише одне прохання.
– Так, прошу, – коротко відреагував детектив.
– Не перебивайте мене, будь ласка, уточнюючими запитаннями, доки я не закінчу думку чи епізод, аби я не втратив щонайменші деталі минулих подій, якщо це дійсно для вас так важливо.
– Так, звичайно, – знову лаконічно відповів слідчий і увімкнув мікрофон звукозапису.
– Того осіннього дня все почалося з неприємності, – повільно почав свою розповідь потерпілий. – Напередодні увечері пішов дрібний дощ, який продовжувався цілу ніч. Я це бачив на власні очі, коли кілька разів виходив на балкон, аби викурити цигарку. Десь опівночі мене розбудив голос собаки, який долинув із коридору. Мабуть щось приснилось. А потім уже якось не спалося.
Поступово температура повітря упала до невеликого мінуса і почало примерзати. На ранок усе укрилося крижаними шатами, зокрема і моє авто, яке я по приїзду з роботи того вечора полінився поставити у гараж. Доки прогрів двигуна і салон, доки розтавали шибки, доки по слизькому вибирався зі щільно утиканого іншими автомобілями двору, зрозумів, що не встигаю на зустріч, яку сам же призначив одному з численних клієнтів. Говорив із ним напередодні по міському телефону, а тому його номера у мене не залишилося. Вирішив попередити секретарку, що затримуюся, аби вона перепросила гостя і пригостила його кавою. Під час набору абонента відволікся на пару секунд і за такої погоди цього вистачило, аби втратити контроль за управлінням. Машину винесло на газон. Добре, що обійшлося без серйозного зіткнення.
Доки телефонував знайомому, доки витягали авто на дорогу, доки добирався, минуло більше години. Клієнт не дочекався, сказав секретарці, що запізнюється на іншу зустріч і зателефонує пізніше. На роботі нічого особливого того дня не відбувалося. Десь ближче до кінця робочого дня клієнт, принаймні тоді я його вважав таким, подзвонив уже на мобільний. Номер не пам’ятаю, але раніше в пам’яті мого телефону його не було. Де він взяв мій номер, не знаю, але то ніколи не було великою таємницею. Схожий чоловічій голос запитав, чи я ще на роботі. Відразу ж зауважу, що не впевнений, чи належить той голос одній і тій же людині, чи ні. Я відповів ствердно. Він сказав, що також не встигає, бо їде з іншого боку міста і запропонував зустрітися десь у центрі. Домовилися за пів години біля дитячого парку «Казка». Поміж пивним рестораном «Шульц» і центральним входом до парку. Оскільки до кінця робочого дня залишалося не більше двох годин, я попередив секретарку, що сьогодні напевне уже не повернуся.
Без пригод дістався до місця зустрічі. Погода була хмарною, знову пускався дрібний дощ. Знайшов вільне місце, запаркував авто якраз напроти входу до ресторану. Набрав клієнта. Той відповів, що вже проїхав Варварівський міст і скоро буде. Тоді я зателефонував дружині і попередив, що буду за годину, аби вона сама не вигулювала собаку по дощу. Вийшовши з машини я потихеньку пішов у напрямку центрального входу до парку. Перехожих було зовсім мало, вочевидь сильна ожеледиця не додавала містянам бажання для прогулянок.
Десь хвилин за п’ять задзвонив мобільний. Доки я діставав із кишені телефон, від Центрального проспекту потихеньку під’їхала «Тойота-лендкрузер». Біля будівлі банку вона повернула праворуч, в тупик, і припаркувалась за десяток метрів напроти. Клієнт повідомив, що уже під’їхав, на що я відповів, що чекаю на нього біля входу до парку.
За хвилину до мене підійшов чоловік, детально зовнішність якого описувати не бачу сенсу, оскільки ви самі його бачили у таверні тиждень тому. Раніше я його не знав, навіть не бачив. Назвався він Дмитром Івановичем, сказав що хоче продати сотню тон фуражного зерна, а йому мене рекомендували як серйозну і порядну людину.
Я запитав про походження зерна і його характеристики. Той сказав, що отримав продукцію в якості розрахунку за борг, але у нього в машині є сертифікати якості, копії товаро-транспортних накладних та всі інші необхідні документи. На моє запитання, чому відразу не взяв їх із собою, він вибачився і сказав, що дуже поспішав. До того ж, він якось нервово метушився, знову вибачився і запропонував пройти до його машини, а коли я буду заперечувати – то сам збігає і принесе.
Оскільки до моєї машини було далі, ніж до його, а дощ посилювався, я пішов за ним. Все одно потрібно було десь ховатися, аби переглянути папери. Ми підійшли до двохсотого «Лендкрузера», дуже темного, скоріш за все чорного кольору, номера не пам’ятаю, і Дмитро Іванович відкрив ліві задні двері, з боку водія. Одночасно з цим, мене ззаду хтось міцно схопив за руки і вони удвох із небіжчиком заштовхнули мене до салону, де була третя особа. Не встиг я навіть крикнути, як опинився на задньому сидінні поміж двох міцних супутників удаваного клієнта. Останнє, що пам’ятаю з того епізоду – це розряд електрошокера перед очима, який мене осліпив у прямому і переносному сенсі.
Потерпілий зупинився, даючи можливість Олексі задати запитання.
– А чому ви підійшов до самих дверей авто людини, яку бачив уперше, – скориставшись нагодою задав не саме краще запитання у своїй солідній кар’єрі детектив.
– Я ж говорив, що інтенсивність дощу збільшилася і треба було десь заховатися, аби переглянути документи, що знаходилися саме в салоні його авто. Моя машина стояла за сотню метрів від місця зустрічі, а то й більше, а його – всього за пару десятків. До того ж, коли «клієнт» проїздив мимо мене, я звернув увагу, що в салоні був лише він. Скоріше за все, коли авто повернуло з проспекту, його поплічники завбачливо пригнулися. А ще упевненості мені додавав «короткоствол», який був у кобурі під пахвою. Останні кілька років я носив зброю постійно, але це не мало ніякого відношення до того випадку.
– Вам відома доля пістолета?
– Це саме я хотів би запитати у вас, пане слідчий, – іронічно парирував потерпілий. – У всякому разі, коли я опритомнів, на мені не було ні верхнього одягу, ні кобури зі зброєю.
Оскільки Олекса мовчав, на хвильку про щось задумавшись, Бізнесмен продовжив свою розповідь.
Прийшов я до тями у незнайомому місці, серед прибережних заростів очерету. Пам’ятаю лише, що уже починало сутеніти. Руки перед собою були міцно стягнуті скотчем сірого кольору. На губах теж клейка стрічка. Нікого із тієї не святої трійці я раніше не зустрічав. Свої відгодовані пики вони не ховали і це наводило мене на невеселі думки, хоча причин такої поведінки кілерів я збагнути не міг.
Ніхто мені нічого не пояснював, а запитати у мене не було фізичної можливості. Правда, коли поплічники покійника відволокли мене вглиб очерету, до самої води, мені здалося, що той хотів щось сказати, але тільки криво посміхнувся і наніс мені удар у ліву частину грудей. Після повторного удару я утратив свідомість і більше нічого не пам’ятаю.
Потерпілий зупинився знову в очікуванні на запитання слідчого.
– Спробуйте пригадати, можливо хтось із нападників все-таки щось говорив. Можливо щось незначне, між собою, – після невеликої паузи озвався той.
– Все відбувалося мовчки. Ніяких претензій, жодних вимог. Складалося враження, що вони заздалегідь точно знали, чого хочуть і що їм потрібно робити, – закінчив неспішно Бізнесмен.
Було видно, що він сказав усе, що знав і пам’ятав, стосовно події випадково не доведеного до кінця свого убивства, а тому Олекса вирішив дещо змінити напрямок.
– Якщо раніше ви нікого із убивць не знав і ніяких справ з ними не мав, то хто хотів вашої смерті, як ви гадаєте?
– Не знаю, – дещо подумавши, тихо відповів щасливець. – Навіть уяви не маю, – додав він після невеликої паузи.
– А ваш міський конкурент? – прямо поставив запитання Олекса.
– Не думаю… Та ні, не міг він цього зробити. Я його знаю уже більше десятка років. Було все: і сварки, і підстави, і навіть одного разу дійшло до бійки. Якось домовився зі своїми дружками, але на такі крайнощі він піти не міг. Я його знаю досить добре, для такого у нього кишка тонка. До того ж, він прекрасно розумів, що моя смерть для нього нічого радикально не міняє, оскільки на моє місце прийде хтось інший. Чи то син, який працює зі мною у цій сфері майже стільки ж, скільки і він. Чи новий господар, якщо би дружина з сином вирішили продати фірму. В останньому випадку, скоріш за все, він би тільки програв, оскільки одесити за кілька років до того пропонували мені продати справу. А вони там стоять на голову вище, якщо не на дві, і наступним кандидатом на поглинання була б саме фірма конкурента, – нарешті зупинився потерпілий.
– Можете конкретніше назвати, хто конкретно із сусідів пропонував вам продати бізнес.
– Та вони і до цього часу пропонують. «Південзернотрейд лтд.» здається, але то лише ширма. Вірніше одна із ширм. За ними стоять власники приватних морських портів.
– Пам’ятаєте, прізвище особи, яка пропонувала вам продати свою фірму?
– Не пам’ятаю. Все відбувалося на початковому рівні. На мене виходили так звані довірені особи, які займаються правовим супроводом, але до перемовин справа не доходила, оскільки я відразу категорично відмовлявся навіть обговорювати цю тему. Щоправда потім мене і самого цікавило це питання, але вдалося дізнатися лише те, що то була особа грузинської національності. Щось на кшталт Кікабідзе, Меладзе, Гачичеладзе. Одним словом, кавказець за походженням.
– З цими пропозиціями було пов’язане придбання вами зброї? – дещо змінив вектор детектив. – До речі, а як там із документами?
– З документами все гаразд, тільки вони і лишилися, – невесело посміхнувся Бізнесмен. – А пістолет я купив легально і те сталося з іншого приводу.
– Якого саме?
– Вибачте, але цього я вам сказати не можу, та і не хочу, – категорично і навіть дещо знервовано заявив потерпілий. – Повірте, питання придбання зброї не стосується моїх виробничих справ.
– А щодо вибору місця безпосередньої розправи є якісь думки?
– Мабуть на це запитання краще відповів би небіжчик, але самі розумієте, не пощастило бідоласі, – посміхнувся Бізнесмен. – Гадаю, вряд чи в самому центрі такого великого міста можна відшукати більш безлюдне і придатне для подібної акції місце, вибачте за каламбур. До того ж труп у тому очереті знайшли б нескоро, а по весні разом із кригою він, взагалі, міг непомітно допливти аж до моря, – якась саркастична посмішка на мить промайнула на обличчі потерпілого. – А ви знаєте, чому півострів у дельті Інгулу називається Аляудським? – несподівано запитав він.
– Ні, – чесно зізнався слідчий. – Чому?
– На честь італійського купця і мануфактурника Луїджі Аляуді, який ще у дев’ятнадцятому столітті, отримавши півострів у оренду, заснував там хутір і довго проживав у ньому зі своєю сім’єю.
– І яке це має значення до нашої справи?
– До вашої – скоріш за все ніякого, а до моєї – ще не знаю. Час покаже… – загадково закінчив свою відповідь на півслові Бізнесмен.
Олекса зрозумів, що більше нічого корисного для справи від потерпілого він не дізнається, принаймні сьогодні, а тому закінчив допит, оформив протокол і відпустив чоловіка. Він також зробив для себе висновок, що на замовника чи організатора замаху його може вивести лише Хрестоносець. Потрібно зробити так би мовити магнітно-резонансну томографію цьому покійнику: його оточенню, зв’язкам, дослідити під мікроскопом усе, до чого він мав справу приблизно за останні три роки, і починати це треба якнайшвидше.
Завтра ж знову поїду на море, але тепер уже в службове відрядження, – вирішив детектив. – І склад групи пора скоротити, мінімум наполовину, невідкладні слідчо-оперативні дії практично закінчено. Виділити все, що безпосередньо не стосується замаху, в окремі провадження і закінчувати їх залежно від конкретних обставин. У таких роздумах він і дістався рідного порогу.


Частина 3. Задоволення в кубі

Наступного дня, з самого ранку, навіть не заїхавши до відділу, Олекса знову попрямував у південному напрямі. Уже виїхавши за місто, він набрав Мирослава і дав деякі вказівки на час своєї відсутності.
– Не забудь підготувати проекти постанов про виділення матеріалів у окремі провадження, а також розпорядження про зменшення складу групи, і нехай хлопці уже відсьогодні переключаються на відповідні справи. Замах на вбивство поки що залишається за моїм безпосереднім керівництвом, а там буде видно.
– Зрозумів, пане полковнику. Все буде зроблено, – пролунало бадьоро зі слухавки на завершення.
Оскільки ідея цієї поїздки виникла уже після допиту потерпілого, Олекса не встиг домовитися зі всіма про відповідні зустрічі. Буду орієнтуватися на обставини – вирішив дорогою. А обставини складалися так, що начальник зранку проводив нараду. Тому детектив вирішив тим часом завітати до прокурора району. Той відразу ж взяв слухавку і пообіцяв бути у себе в кабінеті за якихось пів години.
Десь хвилин за сорок слідчий зупинив своє авто перед обвітреною будівлею форпосту законності причорноморського регіону.
– Ох і влетить же вам від керівництва за використання власного транспортного засобу в службових цілях, – долинув знайомий голос Володимира Івановича, який уже очікував на несподіваного гостя, ледве той виліз із салону такого ж обвітреного шедевра німецького автопрому.
– Саме краще, що воно може зробити – це за державний рахунок підкинути талонів на пальне, оскільки надію на службове авто я уже майже втратив, – посміхнувся Олекса, ідучи назустріч колезі, який закінчував той же виш.
– А чому ж не попередили заздалегідь? Я б юшку організував, посиділи би на природі, згадали студентське минуле, – бідкався Володимир Іванович
– Борони боже! Це не якесь використання власного авто в службових цілях, а вже справжній кримінал! – перевів усе на жарт Олекса. – Веди уже до свого осередку правопорядку, а то у мене не більше половини години вільного часу.
Незважаючи на те, що Володимир Іванович закінчував виш на кілька років пізніше, вони були приблизно одного віку і Олекса, за звичкою, продовжував звертатися до нього на «ти». З десяток років тому, уперше обійнявши посаду прокурора, той дистанціювався від багатьох своїх товаришів по навчанню і не тільки. Але детектив не зважав на це уваги, а тому зберіг попередній формат спілкування, хоча уже і в односторонньому порядку.
– І що ж такого могло трапитися, аби сам обласний Шерлок Холмс завітав у нашу глушину? – намагався підтримувати розмову в жартівливому тоні прокурор.
– Ну, це ні для кого з місцевих не секрет, – невимушено посміхнувся слідчий, – ти ж, напевно, чув про те, що тиждень тому на побережжі сталася цікава пригода зі смертельним наслідком, яка спровокувала ланцюгову реакцію… Враховуючи чисельність банди, загалом років на сотню потягне, не менше, – завершив Олекса серйозним тоном.
– Так уже і банду, – завівши гостя до свого кабінету, Володимир Іванович жестом запросив його до одного із крісел, які стояли для подібних випадків у кутку, біля журнального столика.
Над кавоваркою, що височіла поміж двох філіжанок, догори здіймалася тоненька цівочка парти. Ця деталь не сховалася від чіпких очей слідчого. Уже чекав, бісів син – майнула думка.
– Ну, обставини справи свідчать саме про це, – тільки і вимовив він уголос.
– Давайте хоч по кухлику кави з коньячком, – вправно розливаючи гарячий напій, що відразу ж наповнив приємним ароматом неосяжні простори службового кабінету господаря, запропонував той.
– Дякую, не відмовлюсь. Сьогодні ще не встиг поласувати, але без допінгу, – так же люб’язно, але досить категорично, промовив детектив. – Робочий день тільки починається, – якось неоднозначно додав він.
Обоє присіли у крісла і зробили по кілька ковтків ароматного трунку. Потрібно віддати належне прокуророві, у приготуванні кави той знав толк.
– То чим же можу? – знову посміхнувся колега.
– Та інформацією, любий Володимире, інформацією, – усміхнувся у відповідь шкільний товариш. Поки що тільки нею, – додав уже серйозно слідчий і піймав себе на думці, що вираз обличчя господаря раптом змінився.
Незнайома і менш досвідчена людина вряд чи звернула б увагу на цю обставину, але Олекса знав Володимира давно, хоча вони ніколи особливо і не товаришували. Ще у виші за ним ходила слава непростої особи. Дехто вважав його навіть підступним. Зазвичай, про таких говорять, що каже одне, думає друге, а робить зовсім інше.
Після останніх Олексиних слів, у очах прокурора на мить блиснули іскорки, хоча зовні вираз обличчя і не змінився. Це могло свідчити про наявність у нього якогось особливого інтересу як до самих подій, так і до теми розмови.
– Що, накопав чогось цікавого? – з напускною байдужістю запитав Володимир Іванович.
Цей раптовий, хоча й опосередкований, перехід на «ти» також не залишився поза увагою детектива. Цікаво, цікаво, потрібно самому не ляпнути чогось зайвого – подумав він.
– Та не без того, але це дрібниці порівняно з тим, що Хрестоносець несподівано зціпив зуби, – вголос якось загадково промовив він.
– Який Хрестоносець? – не забарився поцікавитися прокурор і знову лише очі видали міру його інтересу до відповіді на поставлене питання.
– Та це я так, умовно його назвав, коли побачив на грудях розміри того ювелірного артефакту, – посміхнувся слідчий, а про себе відмітив, що напруга у господаря кабінету дещо підвищилась.
– Все ви жартуєте, – знову перейшов на «ви» господар кабінету. – Так чим же я можу стати у нагоді одному із кращих представників детективної справи?
– Та, власне кажучи, я ж уже говорив – інформацією, – знову посміхнуся Олекса. – Розумієш, із отриманих даних витікає, що до замаху у небіжчика з жертвою ніяких стосунків чи спільних інтересів не було. До того випадку їх дороги взагалі не перетиналися, зокрема, він особисто не знав потерпілого, навіть спільних знайомих не мали!
– Ти впевнений? – якось категорично знову перейшов на «ти» господар кабінету.
– У чому саме? – так же негайно відреагував гість.
– Ну, щодо відсутності спільних знайомих, – раптом різко стишив тон прокурор і це знову не лишилося поза увагою детектива.
– Ні, не впевнений, але в справі немає інших даних, – теж тихіше сказав той. – А що, у тебе є інша інформація?
– Та ні, просто поцікавився, – зовсім похнюпився Володимир Іванович і опустив очі долу.
Олекса зрозумів, що прокурору відомо значно більше, аніж він говорить, але вряд чи йому пощастить добути більше інформації у цих стінах, принаймні цього разу. До того ж, начальник районної поліції уже мав би звільнитися. Тому він, без зайвих церемоній, подякувавши шкільному товаришеві за гостинність, ще раз вибачився за брак часу і відбув у справах далі.

Коли невдовзі детектив під’їхав до будівлі поліції, черговий по райвідділу уже чекав на нього біля входу. Той повідомив, що шеф десять хвилин тому закінчив нараду і наказав йому особисто зустріти гостя, сказавши, що сам скоро буде. І дійсно, незабаром до них під’їхало якесь чудо невідомого інтелекту у вигляді старої коробки з-під телевізора на невеликих коліщатах. Після того, як пилюка дещо розвіялася, стало зрозуміло, що то була звичайна обдерта «Волинянка», за кермом якої сидів цілий підполковник. Той зупинив свого лунохода напроти Олекси так, аби він міг сісти поряд і відчинив пасажирські дверці.
– Сідайте, будь ласка, пане полковнику, – підморгнув він детективові, а коли той опинився поряд, з немалими зусиллями закривши за собою дверцята консервної бляшанки зсередини, продовжив, – вибачте, деталі потім, – і знову дав газу.
Ховаючись у густих хмарах пилу, авто польовими дорогами, поміж садів та городів, упевнено просувалося від центру містечка на оперативний простір. Проїхавши останні сільські хати, начпол, так Олекса жартома величав начальника місцевого райвідділу поліції, додав газу і мовчки погнав свого мікробронетранспортера углиб степу. Детектив мовчки спостерігав за цим своєрідним ралі Париж-Дакар місцевого ґатунку, не ризикуючи жодним словом збити з ритму водія у поліцейській формі.
Десь у безлюдній глибині уже зібраних полів, подалі від сторонніх очей, завернувши прямо у лісосмугу, начпол зупинив свою таратайку і мовчки відкрив двері. Не виключаючи двигуна, він вийшов із машини, демонстративно поклав службову рацію і мобільний телефон на своє сидіння, а потім одними жестами попросив Олексу зробити те ж саме. Коли той поклав свій смартфон на пасажирське сидіння і відійшов слідом за колегою не менше десятка метрів, останній зупинився і сів на досить грубий стовбур поваленої акації.
– Сідай, чортяко! – посміхнувся він і простягнув Олексі свою здоровезну п’ятірню.
– Ну, і що це за маскарад? – запитав той, потиснувши руку іншому шкільному товаришеві.
– Нехай думають, ніби ми їдемо. Принаймні поки не вкурять, що і до чого, – посміхнувся він.
– Гадаєш, нас «пасуть»? – посміхнувся Олекса.
– Упевнений, – серйозно відповів начпол.
– Хто і кого?
– За тебе не знаю, а щодо себе – не маю жодного сумніву. Відносно господаря закладу, звідки ти щойно приїхав, не сумніваюся, – продовжував він, – а ще підозрюю, що останнім часом хтось і зверху почали цікавитися моєю скромною персоною. Не знаю лише, на рівні області чи уже вище.
– Гай-гай, які ми популярні, – знову посміхнувся детектив. – А ти не перебільшуєш, Еркюле Пуаро?
– Хотілось би, але «не з нашим щастям, донечко»! – відповів той цитатою із відомого анекдоту.
– І давно це?
– Та, напевно, десь уже з тиждень буде…
– З чимось конкретно пов’язуєш таку увагу?
– З тобою.
– Не зовсім тебе розумію… – красномовно підняв брови Олекса.
– Окрім подій, що почалися у прибережній таверні прямо в тебе на очах, і пов’язаної з ними подальшої твоєї шаленої активності, ні з чим, – дещо задумливо відповів університетський друзяка і затятий преферансист.
– А чому «з двох рук»? – знову поцікавився слідчий.
– Ще не знаю, але у мене таке враження, що ініціатори зняття інформації різні. По лінії нашого шкільного товариша – то квіточки. По-перше, він користується лише своєю мережею «стукачів», в т.ч. і серед моїх підлеглих. По-друге, сектор його інтересів набагато ширший за останні події. Мене більше бентежить наша вертикаль. Тут все на порядки серйозніше, із використанням останніх наших розробок у сфері засобів електронного стеження.
– То що тобі дає ця перестраховка? Якщо так все серйозно, вони можуть мультикоптер задіяти.
– Нехай, факт нашої зустрічі не є таємницею для досить широкого кола осіб, а ось зміст нашої розмови – то уже зовсім інша справа. І мікрофона поблизу немає, якщо ти, звісно, «жучка» на собі не приволік, – посміхнувся начпол.
– Та нібито ні. Сьогодні зранку одів свіжовипрані штаненята і новеньку куртку, лише з магазину, – посміхнувся Олекса і жартома поплескав себе долонями по одягу.
– Ну, тоді до справи. Що тебе цікавить, чого ти від мене ще не чув?
– Давай почнемо зі сторони обвинувачення, ми на цю тему взагалі ще не говорили.
– Ми і за моє відомство, у цьому плані, ще не говорили, але даю з прокурора, – вправно парирував начпол. – У мене складається таке враження, що він прикривав банду, але «втемну».
– А можна детальніше? – коротко кинув детектив.
– Будь ласка – я не маю жодної інформації стосовно його особистих контактів із покійником, навіть по телефону. За три останні роки! Розумієш?
– Ні.
– Ну, це просто. Ось ти протягом кількох років поспіль «опікаєш» цілу організацію і за цей час жодного контакту навіть з її очільником, я вже не говорю за рядових членів, і не те що особисто, а і по телефону!
– Я нічим подібним не займаюся.
– Не чіпляйся до слів, краще включи своє логічне мислення і напруж уяву. Це тобі не мізер без прикупу, тут простим розрахунком не обійдешся.
– Мені б їх виключити хоч на трохи, – сумливо посміхнувся детектив, але тут же повернувся до справи. – Гаразд, а ти на сто відсотків упевнений в цьому?
– Ну, на сто не на сто, а на дев’яносто дев’ять і дев’ять у періоді – це вже точно! Якби такі контакти були, то вони не обмежилися б одним дзвінком! Я вже не говорю про особисті зустрічі, які у нашому селі приховати практично неможливо.
– А ти впевнений у тому, що наш колега взагалі прикривав банду Хрестоносця!
– Безсумнівно! За останні пару років він як мінімум тричі «відмазав» ще на початкових стадіях двох його орлів, які займалися збором «податків». Дійшло навіть до того, що востаннє він ризикнув це зробити уже в процесі досудового розслідування!
– І що?
– Я ж тобі кажу – «відмазав»! Подробиці я не знаю, сам розумієш, але справа без участі суду не обійшлася, бо зрештою все владналося. У мене склалося таке враження, що там існував якийсь обхідний канал зв’язку. Єдине, що я допер своїм хлопським розумом, це те, що дії банди координувались якоюсь невідомою особою, яка мала безпосередній вихід на нашого покрівельних справ майстра-однокашника. Цим же каналом текла і фінансова складова взаємовигідних стосунків…
– Тобто ти хочеш сказати, що невідомий нам бос Хрестоносця, з відома чи без відома останнього, мав безпосередній вихід на прокурора району, який прикривав банду дистанційно, не маючи з нею прямих контактів?
– Саме так, тільки не «мав», а і понині має вихід. Інше діло, що завдяки тобі вже опікати нікого. Принаймні поки що…
– Можливо… – задумливо протягнув Олекса. – Тут тобі друже-козаче у формальній логіці важко відмовити, але це лише версія. Точніше одна із версій. Щодо нашого молодшого шкільного товариша у тебе все?
– Так. Тепер щодо моєї професійної вертикалі. Буквально через пару днів після затримання більшої частини банди і перших обшуків, я спиною відчув, що за мною хтось почав стежити. Не буду вдаватися в подробиці, але загальний характер інформації свідчить про те, що коли це професіонали не найвищого рівня, то принаймні обласного. До того ж, мені здається, що обидва важелі знаходяться в одних руках!
– Чому ти так вирішив?
– Дуже синхронно все відбувалося! До того ж було кілька збігів за вельми обмежені проміжки часу. Ну, наприклад, я до оперативного супроводу цієї справи підключив всього кількох своїх підлеглих, у яких упевнений на сто відсотків. Тим не менше, коли оперативно-розшукові дії я координував безпосередньо з прокурором, мене терміново викликали до управління саме у той час. За останній тиждень таке трапилося принаймні двічі. Більш за те, один раз це було навіть у вихідний день! До того ж, питання самі по собі були незначними. Їх можна було вирішити в телефонному режимі.
– Ти гадаєш, що наш місцевий «дах», не будучи в змозі якось самостійно вплинути на перебіг подій, свідомо зливав інформацію, а може навіть просив допомоги, у більш впливового ресурсу – через той же обхідний канал зв’язку?
– Саме так. Я переконаний, що загальне керівництво бандою і координаційний центр знаходяться у одних руках, десь у одному із обласних центрів. Скоріш за все, в місті над морем, але з виходом на столицю, принаймні по моїй лінії.
– Так… Виходить у цій справі гравці набагато серйозніші, аніж я вважав… – протягнув задумливо Олекса.
– Виходить… Це тобі не наша провінція, брате-козаче!. Після твого учорашнього телефонного дзвінка я зміг заснути лише під ранок. Думав, пригадував, порівнював, аналізував… Висновки ти почув своїми вухами. Тепер ти розумієш, чому я не хотів, аби цю інформацію почули інші вуха?
– Так. Ти просто красунчик! А давай на зворотному шляху ми все-таки влаштуємо для тих вух маленьку радіовиставу! – підморгнув детектив.
– Що ти пропонуєш?
– Я пропоную пустити їх іншою дорогою, в обхід, аби мати деякий запас часу і оперативного простору для маневру.
– Гаразд, братику, як скажеш, – начпол усміхнувся своєю відкритою посмішкою, на всі ще цілі-цілісінькі тридцять два зуби, і обоє повернули у напрямку «Волинянки», двигун якої старанно відпрацьовував поставлене перед ним завдання.
– Прекрасна ідея! Я і не думав, що в цей час вода у ставку настільки тепла, – чітко вимовляючи кожне слово, майже продекламував Олекса, коли забрався до салону машини.
– А то! Ми з тобою наступного разу ще і раків наловимо. Отоді уже пива поп’ємо! – в тон йому пробасив начпол. – Так куди ти, кажеш, зібрався далі?
– Навіть і не знаю. Я у цій справі дуже розраховував на тебе, а ти мене прямо засмутив. Зараз напевне поїду на роботу. Буду готувати обґрунтування щодо зупинення провадження, а то і закриття справи, – так же чітко і не швидкуючи говорив слідчий посміхаючись.
Діставшись райвідділу поліції, чоловіки міцно потиснули один одному руки, після чого Олекса сів у своє авто і поїхав у напрямку автотраси. По дорозі він зупинився на узбіччі, набрав свого заступника і велів підготувати всі матеріали по справі Хрестоносця, сказавши, що буде за годину. Після цього відкрив свою електронну скриньку і відправив Мирославу короткого листа: «Відбій, усе поясню потім». Витягнувши зі смартфона акумулятор, детектив дістав із багажника металевий ящик для інструментів, знайшов великий шматок фольги і ретельно замотав у нього знеживлений ґаджет, після чого поклав його всередину і поставив контейнер на попереднє місце.
Діставшись траси, Олекса несподівано повернув кермо праворуч, у бік сусіднього обласного центру, і пришпорив свою конячину. Лише б Микола нікуди не поїхав з міста – крутилася в голові нав’язлива думка.

Уже в місті, чекаючи доки відкриється шлагбаум залізничного переїзду, детектив витяг із «бардачка» невелику добряче потерту коробочку, дістав з неї морально застарілу «Нокію», яка давно чекала свого часу, і підключив акумулятор. Коли той музейний експонат нарешті відгукнувся світлом невеличкого екрану, він набрав номер і став чекати. Десь після десятого сигналу виклику на тому кінці взяли слухавку.
– Алє, на дроті, – ледве почулося з навушника.
– Привіт, бродяго! Ти у місті? – нетерпеливо запитав Олекса.
– А де ж мені бути? – якось сонно пролунав той же чоловічій голос. – У себе, в бункері.
– То постав чайника на багаття, я буду за пів години! – детектив кинув слухавку на сидіння поряд із собою, бо шлагбаум уже відкрили і вервиця щасливців трьома колонами потяглася через залізничну колію.
Проїхати майже все місто у обідні години робочого дня виявилося не так просто. На якихось півтора десятки кілометрів слідчому знадобилося більше години. Притуливши авто біля знайомого будинку, він завернув до невеликого гастроному і взяв дещо перекусити, оскільки із живота долинали такі голосні звуки голодного маршу, що деякі перехожі відверто стали звертати на нього увагу. Принаймні так йому здавалося, а може то були просто молоді жінки, які бачили перед собою ще досить молодого і симпатичного чоловіка, котрий із відчуженим поглядом чимчикував у своїх справах.
Старий друзяка, з яким вони ще студентами кілька років жили в одній кімнаті університетського гуртожитку, зустрів його в халаті не першої свіжості і гумових капцях на босу ногу.
– Вітаю! Яким вітром? – сонно посміхнувся він.
– Тримай обід. Чайник готовий? – відповів прямо з порога Олекса питанням на запитання.
– Уже вдруге закипає, довелося доливати, – вдавано невдоволено пробурмотів Микола і не без цікавості став розпаковувати торбу.
– Де в тебе тут можна руки сполоснути?
– Та тут же на кухні і мий, бо у ванній кран зламався, пару місяців тому довелося перекрити. Ніяк не зберуся поміняти прокладку.
– А що, від гостей нічого не залишається? – пожартував слідчий, аби додати невимушеності дещо прохолодній, як йому здалося, атмосфері.
– А ти у своєму репертуарі, повадки практично не змінилися, – посміхнувся господар.
Протяжний свист пузатого чайника ще часів «перебудови» нагадав обом, що пора обіду настала. Помивши руки, Олекса допоміг другові накрити імпровізований святковий стіл і обоє, не зволікаючи, як у минулі студентські роки, розібралися із добрим шматом смачної шинки, молочним батоном та десятком помідорів і огірків. Доки Микола заварював чай, детектив нарізав тоненькими шматочками апетитну на вигляд бринзу. Поступово надприродний процес боротьби із почуттям голоду сповільнився і набув ознак світської трапези.
– Ну, розкажи, як ти тут? – нарешті перервав мовчанку Олекса, відсьорбуючи із великої, мабуть ще студентської, чашки маленькими ковточками запашний чай.
– Оце ти за десяток років приїхав аби спеціально поцікавитися моїми справами? – щиро посміхнувся високошкольський друг. – Все стабільно. Уже влаштувався на роботу. Тут неподалік від дому, доба через три. На хліб вистачає, вода у крані, – знову не без гумору, але з темними відтінками, продовжував той. – Ти вже нарешті одружився чи приїхав до нас наречену шукати?
– Ні, ще не одружився, мені попередньої спроби з лихвою вистачило, і мета візиту в мене дещо інша, – слідчий вирішив почати з головного. – Мені потрібні твої старі професійні зв’язки.
– Не тягни кота за хвоста, хитрий ти лисе. Що саме тебе цікавить? – з розумінням справи кинув такий же слідчий, але уже у відставці.
– Інформація від оператора мобільного зв’язку стосовно контактів по одному телефонному номеру.
– Так напиши відповідний запит.
– Написав, але відповідь не втішила. Такі дані відсутні у зв’язку із закінчення терміну їх зберігання.
– То чим же я тобі можу допомогти? Дивак ти та й годі!
– Справа у тім, що із запитом я звертався до свого і центрального офісів. У приватній розмові спеціалісти мені пояснили, що це стандартна процедура. Але на місцях трапляється, що своєчасно не встигають почистити ресурси і відповідна інформація може зберігатися ще протягом невизначеного часу. От я і подумав, а чи не завітати до тебе на гостину.
– Ну ти ж знаєш, що я вже більше року не працюю за фахом.
– Знаю, але ж зв’язки могли залишитися.
– Який період тебе цікавить?
– Не менше останніх трьох років.
– Не знаю. По телефону цього не вирішити. Треба самому їхати.
– І не треба по телефону, – посміхнувся Олекса. – Особисто надійніше. Як говорив твій похресник, «Коні п’яні, хлопці запряжені» – процитував він популярного місцевого актора з відомої кінокомедії, який у свій час був об’єктом професійної уваги друга-однокашника.
– Тоді трохи зачекай, – посміхнувся колега у відставці.
Микола швиденько сполоснувся, поголився, одягнувся і менш ніж за годину вони вже прямували до центу міста. Коли Олекса зупинив авто біля сірої п’ятиповерхівки обласного офісу оператора мобільного зв’язку, Микола попросив його зачекати, а сам розтанув під її аркою.
– Сам розумієш, це не той випадок, аби світити службовим посвідченням, – скаламбурив він перед тим, як покинути авто.
Хвилин за п’ятнадцять ексдетектив повернувся із задоволеним виразом обличчя.
– Коли хочеш швидко – давай флешку або компакт-диск, бо там інформації багатенько. В багажнику може не поміститися, якщо друкувати на папері, – пожартував він.
Олекса мовчки дістав із барсетки одну зі своїх флешок, завернув її у папірець зеленувато-сірого відтінку і віддав однокашникові.
– А це навіщо? – здивувався той.
– Для оперативності і надійності, – безапеляційно кинув детектив.
– Ну, гаразд, – буркнув Микола і знову зник під аркою.
Час ішов, а друга не було. Олекса уже став турбуватися, аби щось не пішло не так. Та коли, десь за годину, той повернувся і віддав ЮСБ-накопичувач, тільки полегшено зітхнув.
– Чому так довго? – поцікавився він, ховаючи флешку до нагрудної кишені куртки.
– Розумієш, у найвідповідальніший момент мого знайомця несподівано викликало керівництво. Щось там у них не заладилося. Довелося чекати.
– Може десь посидимо, вип’ємо кави? – запитав Олекса. – Треба ще дещо обмізкувати.
– Можна, – з готовністю відповів Микола. – Я лише вранці змінився, до понеділка абсолютно вільний, – усміхнувся він.
– Вибач, братику, виходить я не дав тобі і відпочити нормально!
– Навпаки, дякую, що своєчасно розбудив! Чотири години мені вистачає з головою. Є така думка, що сон – це різновид латентної смерті, а я хочу ще повноцінно пожити, – посміхнувся друг студентської юності.
Залишивши авто на стоянці, вони поволі пішли старим центром міста, де кілька десятків років тому ходили на «пари», «семінари», до «научки», так тоді студентською мовою прийнято було називати лекції, практичні заняття та університетську наукову бібліотеку, коли готувалися до занять і писали курсові. А ще ходили на прогулянки, бігали на море, на теніс, волейбол чи футбол, водили в кіно своїх дівчат і просто однокурсниць.
– Може тут присядемо? – побачивши на Дерибасівській, біля «Пасажу», майже порожній літній майданчик невеликої кав’ярні, що ще не встигла завершити свій курортний сезон, запитав Олекса. – Тут нам вряд чи хто заважатиме, але береженого і бог береже, – завершив він, знімаючи акумулятор зі своєї «Нокії».
– Не маю жодних заперечень. А я свого мобільника навіть не брав. Останнім часом він мені практично ні до чого, – скрушно посміхнувся Микола, сідаючи до столика навпроти. – Про що ти хотів поговорити ще? – прямо запитав він, коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов за кавою та тістечками.
– Хотів порадитися. Ти тут не один десяток років пропрацював у прокуратурі, може щось підкажеш, – Олекса підняв голову і, оскільки друг мовчки дивився йому прямо у вічі, коротко виклав суть справи, інколи зупиняючись на окремих деталях. – Чомусь інтуїція мені підказує, що слід тягнеться саме сюди, до нашої південної Пальміри.
– Не знаю, чим я тобі можу ще допомогти, але маю надію, що твоя незмінна та вірна супутниця і на цей раз тебе не підвела, – посміхнувся Микола. – Хоча, – раптом він застиг у задумі, – а ти знаєш, хто тоді на суді захищав твого Хрестоносця?
– Ні.
– Боюсь помилитися, але то міг бути наш студентський товариш. Принаймні, мені точно відомо, що Юлій приймав участь у розгляді справи, але кого він захищав конкретно, уже не можу пригадати.
Олекса ніби закляк від несподіванки, а Микола продовжував далі.
– У свій час то була гучна справа. Усі засоби масової інформації смакували подробицями. Там же відбувалася ціла війна, з перестрілками і десятками трупів. Серед них був і онук нашого корінного одесита, знаменитого викладача міжнародного права. Михайла Абрамовича пам’ятаєш?
– Ну, звичайно ж! Цікава була людина і спеціаліст неабиякий, – усміхнувся Олекса.
– Так ось, його внучок працював начальником юридичного управління однієї з тих компаній, які воювали за портові активи. Тоді, правда, про цивілізований ринок зерна мова не ішла, але йому повезло ще менше. Навіть по телебаченню кілька разів показували ті жахіття. Чоловіка, ніби пальму, «посадили» у металеву діжку і залили цементним розчином, а коли він все-таки відмовився, чи не зміг, віддати відповідні документи – опустили на дно морське. Десь у районі Чорноморки. Це вже потім з’ясувалося, після кількох місяців активних пошуків. Мені особисто довелося виїздити на огляд того місця події.
– А ти що…
– Так, – не дочекався закінчення очевидного запитання колега. – Я тоді входив до складу слідчої групи прокуратури області і заступав її керівника. До речі, в її складі був ще один корінний одесит із нашого курсу, Льоня Сигалович. Добрійшої душі людина, а дипломат який! – сумливо посміхнувся Микола, ніби щось пригадуючи. – У ту м’ясорубку попав іще один наш однокурсник, Саша Матвієнко. Пам’ятаєш його?
– Звичайно, ми з ним училися в одній групі, – невесело промовив Олекса, про факт загибелі якого йому було відомо раніше. – Тихий, скромний, порядний. Зірок із неба не знімав, але і ліктями не працював, як дехто… Однак я чув, що він покінчив життя самогубством!
– Зовні воно ніби так і виглядало. Знайшли його тоді випадково. Якась жінка, що жила на околиці райцентру, де Саша працював також слідчим, пішла до лісосмуги, аби дров назбирати, а там він висить… Можеш уявити, відстань од землі до його ніг складала більше п’яти метрів, а ствол акції голий-голісінький і вище людського зросту в кілька разів. Як можна було видряпатися на ту верхотуру голіруч?.
– Ти теж там був?
– Ні, я в той час перебував у відрядженні за межами області. Колега, що оглядав місце події і труп, потім розповідав. До того ж, ніяких пошкоджень ні на руках, ні на ногах Сашка і судово-медичний експерт не виявив. Просто не можу усвідомити, як небіжчик без сторонньої допомоги міг дістатися тієї вишини, аби в петлю самотужки залізти. Хіба що на крилах… І що ще цікаво, саме в той час він розслідував справу стосовно одного із епізодів тієї «війни», а невдовзі після його смерті вона була вилучена обласною прокуратурою і об’єднана в одне провадження з основною, де її потім спіткала доля слідчого.
– Але ж я чув, що справу не закрили і судом було винесено навіть декілька обвинувальних вироків!
– А який із того толк?. – махнув рукою Микола. – До суду попали тільки декілька епізодів, переважно другорядних. На лаву підсудних сіли стрілочники, рядові бойовики. Точніше лише їх незначна частина. Керівники бандформувань опинилися за кордоном. Вони і зараз живі-здорові, спокійно мешкають собі у чебурашці.
– А як же міжнародне право, а Інтерпол, а екстрадиція?. – вихопилося у Олекси.
– Ой, я тебе прошу! Ти можеш пригадати випадок, аби чебурашка видала нам хоча б одного справжнього злочинця? Це тільки ми перед ними завжди навшпиньках, видаємо навіть тих, хто на фронті зі зброєю в руках захищає Україну, ризикуючи власним життям і наражуючи на небезпеку своїх рідних та близьких, – скрушно похитав головою Микола. – Ти сам кілька десятків років варишся у цьому «правовому» пеклі, де правовий садизм уже став своєрідним неписаним законом, так би мовити звичаєвим правом покидьків, які останнім часом називають себе елітою. Чи не пора уже, брате, зняти рожеві окуляри законності і правопорядку? А може ти, вибач за прямоту, просто не бажаєш цього робити? – додав він уже з помітним відтінком злості, до якої домішувалися елементи якоїсь безпомічності.
Олекса мовчав, розуміючи, що друг не чекає його відповіді на свої риторичні питання, настільки вони були схожими за характерами. У іншому випадку вони просто не сиділи б тут разом і не обговорювали ці болючі теми.
– Саме в той період я остаточно усвідомив реальну ціну таким гучним гаслам, як «Чисті руки», «Кришталеве сумління», «Вірність професії», «Перевага інтересів суспільства» тощо, і почав усе частіше зазирати до пляшки… Іншого виходу тоді я не бачив. Час ішов, але зміни відбувалися лише в гіршу сторону. Софія ще кілька років всіма силами намагалася зарадити моєму сповзанню під укіс, та, зрештою, втратила будь-яку надію і вона. Коли донька закінчила школу і поїхала до столиці, аби продовжити навчання далі, вона таки зважилася на крайній крок – залишила нашу малосімейку разом зі мною…
– Вона вийшла заміж удруге? – можливо і недоречно запитав Олекса, аби хоч якось заповнити тяжку паузу.
– Ні. Живе одна. Останні кілька років ми підтримуємо досить теплі, дружні стосунки, але донька до сих пір не покинула ідею помирити нас і відновити нашу сім’ю часів свого дитинства, – стримано посміхнувся Микола.
– Чим скінчилася війна? – спробував повернути розмову у попереднє русло діючий детектив.
– Тим, чим, зазвичай, закінчуються війни. Перемогою однієї сторони і поразкою іншої.
– Кому ж пощастило більше?
– Ти будеш здивований, але переможцем вийшла та сторона, яка втратила найбільше в живій силі. Нею виявилася фірма, одного з бойовиків якої у суді захищав наш Юля, але я підозрюю, що то тільки вершина айсберга. Гадаю, що в дійсності він не тільки займався правовим супроводом так званої фірми-переможниці, але і безпосередньо керував нею чи, принаймні, входив до складу її керівництва. У цій думці я утвердився, коли згодом випадково дізнався, що він є співвласником нового портового терміналу. Та і не тільки терміналу. Наскільки я розумію, він має прямий стосунок до кількох найбільших фірм-зернотрейдерів країни. Зокрема, і до вашого «Нібулону».
Від почутого детектив ледве не зронив філіжанку з кавою. Тільки невелика відстань до поверхні столика забезпечила посудині майже успішне приземлення. Він мовчки дивився на колегу у відставці і рій думок розривав його голову. Цю інформацію потрібно було переварити у спокійній обстановці, а тому Олекса подякував другові за допомогу і, оскільки той категорично відкинув пропозицію зворотної доставки, направився в сторону додому.
– Хочу максимально скористатися неочікуваною можливістю насолодитися прогулянкою старою частиною міста. Я тут не був, напевне, уже більше року, – кинув той на прощання.
Треба буде зупинитися десь за містом, аби дізнатися, як там у відділі, – думав детектив завзято пробираючись через пробки і затори. Так довго «поза зоною» він не перебував давно і уже став побоюватися, аби його не оголосили в розшук. Але це тривало недовго, роздуми з приводу почутого знову майже повністю заволоділи його головою. Виключення складала лише поточна дорожня ситуація. Він не міг ніяк перетравити усе почуте від Миколи стосовно Юлія, а тим більше – повірити у його підозри щодо безпосередньої причетності останнього до своєї справи.
Лише минувши перехрестя з дорогою, яка вела до уже відвіданого сьогодні районного центру, Олекса відшукав на узбіччі зручне місце і зупинився. Вийшов із машини, смачно потягнувся і відкрив капот, а потім багажник. Далі він неспішно дістав валізку з інструментом, витяг свій смартфон і поклав його до внутрішньої кишені своєї куртки. Після цього поставив розкриту валізу біля лівого переднього колеса, а сам сів до салону і увімкнув аварійну сигналізацію. Потайки від сторонніх очей детектив розгорнув фольгу, поставив на місце літієву батарейку і включив телефон. За час перебування «поза зоною» він пропустив кілька десятків різних дзвінків та повідомлень. Переглянувши список, Олекса набрав свого заступника.
– У мене тут подвійна аварія, – мовив він, коли той взяв слухавку. – Фільтр бензонасоса забився та ще і батарейка у телефоні сіла. Довелося спочатку подлубатися під капотом, а потім шукати розетку для підзарядки. Найближча виявилася за кілька кілометрів, у селі…
– Вам чимось допомогти, Олексо Миколайовичу? – долинув стурбований голос Мирослава.
– Дякую. Вже усе гаразд. Якщо немає нічого термінового, зустрінемося завтра на роботі, – спокійно відповів начальник.
– Нічого такого, що не могло б зачекати до завтра. Гарного вечора і спокійної ночі, – почувся уже веселий голос заступника і слідчий, кинувши своє коротке «навзаєм», поклав слухавку.

Проте Олекса не поїхав додому відразу. Йому потрібно було зібратися з думками і спокійно проаналізувати напрацьоване за десяток днів інтенсивної роботи по справі, яка так неочікувано отримала ковток свіжого морського повітря у прибережній таверні. Зокрема, осмислити одержану сьогодні інформацію, а також визначити оптимальні напрямки подальшого руху. Ну, хоча би означити найближчі кроки. Зробити це вдома, а тим паче на роботі, у нього вряд чи вийде. Неодмінно щось завадить. Тому він розвернув свого Росинанта і повільно рушив у зворотному напрямку.
Проїхавши невдовзі пост дорожньої поліції, він підсвідомо завернув ліворуч і через якихось десяток хвилин зупинився у ялиновому гаю. Припаркувавши конячину прямо на обочині, вийшов на вулицю і з великим задоволенням вдихнув на повні груди хвоєво-морського коктейлю, від якого голова пішла обертом. Курортний сезон уже закінчився і настала черга відпочити навколишній природі. Навкруги стояла заспокійлива тиша, тільки шум прибою ледве долинав справа.
Поклавши до кишені свого «бульдога» і замкнувши двері салону, Олекса неспішно попрямував на характерні звуки. Пройшовши не більше сотні метрів, він зупинився на пустому піщаному пляжі, на який набігали уже дещо схолоднілі морські хвилі, сонно перешіптуючись поміж собою. Лише вечірній бриз ніяк не міг заспокоїтися і легенько підштовхував їх до безлюдного берега.
Детектив неспішно пішов крайкою прибою в тому напрямку, де кілька тижнів тому став свідком захоплюючої сцени, наслідками якої займається і нині, намагаючись розгадати фінал усієї п’єси. Незабаром одинокий перехожий наткнувся на колоду, яку очевидно останнім штормом викинуло на берег. Не довго думаючи, він зручно примостився на шматку стовбура невідомого дерева і під шурхіт хвиль повністю полинув у роздуми.
– Що ми маємо на сьогодні? – уже звично почав підводити підсумки внутрішній голос.
– Ми маємо виконавця замаху і двох його підручних, – подумки підтримав своєрідну гру слідчий. – Хоча співучасть останніх у замаху підтверджується поки що лише свідченнями потерпілого, але свої покази той уже підтвердив під час ставок з ними віч-на-віч. На жаль, цього не зміг так же впевнено зробити аляудський рибалка на прізвисько Димедрол, але він і не заперечував, що то могли бути саме вони.
Хоча несподівана зустріч головних дійових осіб п’єси дала новий поштовх для продовження досудового слідства по справі, не менш раптова смерть одного них, практично знівелювала перспективу вийти на замовника, а можливо й організатора, замаху. Останнє обтяжується ще і тим, що після відновлення розслідування, нових доказів причетності до злочину головного кандидата в підозрювані не тільки не добуто, а скоріше навпаки – наслідки проведених оперативно-слідчих дій практично спростовують участь Конкурента у замаху взагалі. Маленька надія залишається на роздруківку даних телефонних перемовин Хрестоносця за той період.
– Якщо не Конкурент, то хто? – не вгавав внутрішній голос.
– Дуже цікаве, а головне своєчасне, запитання, – сумливо посміхнувся Олекса і спрямував погляд у далечінь нічного моря, даючи волю своїм невгамовним думкам.
Розмірковуючи над поставленим запитанням, він відчужено дивився то на водяну скатертину, що поступово розгладжувалася, то на парасолю неба, яку невідомий чарівник став усе густіше прикрашати яскравими блискітками, але думки детектива уперто роїлися все-таки навколо Юлія. У Олексиній голові не поміщалося усе те, що сьогодні він почув від Миколи. Для повної ідилії тут не вистачає лише укритих зеленню лісу гір, увінчаних засніженими вершинами, – раптом подумав він і несподівано для самого себе замугикав під ніс: «Краще гір можуть бути лиш гори…»
А дійсно, що може бути краще за гори? Краще гір можуть бути лише море, ліс і гори в одному місці! Якщо у Конкурента стовідсоткове алібі, то це не виключає наявності іншого чи інших конкурентів, – промайнула навіяна піснею думка. Чому я раніше це залишав поза увагою? – скрушно промовив у нікуди слідчий. – А все так просто! – сам же і відповів на своє запитання.
Терміново потрібно ретельно перебрати оточення потерпілого, аби з’ясувати, у кого ще міг бути мотив для його убивства. В першу чергу треба звернути увагу на інших конкурентів по бізнесу. Що ми знаєм про таких? Практично нічого, окрім того, що вони раніше не попадали в поле зору слідчої групи! Хоча, не зовсім, дехто попадав…
Олекса рвучко підхопився зі свого імпровізованого сідала і бадьоро направився в протилежному напрямку. За якусь годину, прийнявши легкий душ, він із задоволеним виразом обличчя уже засинав у власній постілі. От що значить насолода в кубі – море, ліс і гори! Це на сьогодні була його остання думка, перед тим, як зануритися у море сну.


Частина 4. Син лейтенанта Шмідта

Наступного ранку, по дорозі на роботу, детектив мимоволі зловив себе на думці про те, що курортна зона благодатно впливає на його аналітичні здібності. Треба проситися начальником відділку поліції на косу, посміхнувся він у вуса, уже паркуючи свого Росинанта перед входом до слідчого відділу обласної поліції.
Черговий, віддавши честь як годиться, зустрів начальника вельми демократичним по формі запитанням: «Де це ви вчора пропали, пане полковнику, від обіду ми всі тут вас обшукалися?»
– Добре, що не ошукалися! Розумієш, серденько у мого Росинанта прихопило, довелося штучне дихання робити – посміхнувся Олекса і підморгнув тому. – Цікаво, а хто ж це мене там домагався? – у свою чергу поінтересувався він.
– Та всі, як збожеволіли! Хлопці з групи питали, з обласного управління двічі телефонували, потім навіть сам «генерал», а надвечір – прямо з міністерства!
– Мабуть я був усім потрібен, – знову посміхнувся начальник і пішов до свого кабінету.
Сьогодні другий день поспіль він не проводив оперативку по справі Хрестоносця. Ще вчора дорогою додому і сьогодні з самого ранку детективу кортіло переглянути інформацію стосовно телефонних дзвінків небіжчика, особливо у день замаху на вбивство. Натомість він викликав заступника і передав йому ЮСБ-накопичувач.
– Ось тобі, Мирославе, від мене сюрприз, – сказав він посміхаючись. – Негайно зроби собі копію і поверни флешку назад. До роботи долучи фахівців експертно-криміналістичного відділу обласного управління. Також хай пориються в наших базах, можливо щось цікаве знайдуть. З результатами чекаю уже на вечір, – закінчив Олекса цілком серйозно.
– Зрозумів, буде виконано, – коротко відповів заступник і поспішив до себе. – Щось серйозне вчора трапилось? – запитав він, повернувшись за кілька хвилин і віддавши флешку.
– Ще не впевнений, але є підозра, що космос не дрімає, – загадково посміхнувся детектив. – У вільний від роботи час почитай старину Езопа, а потім поговоримо, – завершив він, притуливши вказівного пальця правої руки до губ, а потім мовчки показавши ним на своє вухо.
– Гаразд, як накажете, – спокійно відреагував Мирослав, красномовно кивнувши при цьому головою. – При першій же нагоді перегляну, я з дитинства небайдужий до історичної літератури.
– Хвилиночку, Мирославе Тарасовичу, – зупинив Олекса заступника нарочито в офіційні формі уже біля дверей. – При відборі експертів, будь ласка, зверніть особливу увагу на відповідний профіль і кваліфікацію фахівців.
– Буде зроблено, пане полковнику, – перед тим, як уже закрити за собою двері промовив слідчий, при цьому знову виразно кивнувши шефові.
Коли під кінець робочого дня заступник нарешті зайшов до кабінету із солідною текою в руці і хотів уже було повідомити про причини свого візиту, Олекса знов таки приклав вказівного пальця до своїх губ.
– А давайте но, капітане, подихаємо свіжим повітрям, а заодно і випалимо по цигарці, – сказав він, підморгнувши.
– Так ви ж нібито кинули, – посміхнувся Мирослав, розвертаючись на вихід.
– З вами тут кинеш, – буркнув Олекса і демонстративно поклав свій телефон на стіл. – А ваша рація де?
– На зарядці, – уже втягнувшись у гру, з розумінням справи відповів підлеглий.
Обоє мовчки спустилися сходами на перший поверх. Черговому начальник сказав, що залишив телефон на зарядці і, в разі чого, вони пішли на перекур, до альтанки.
Вийшовши на вулицю, Олекса махнув рукою Мирославу, аби той слідував за ним, і направився до воріт.
– У кишенях нічого немає? – запитав він у зама, коли той наздогнав його уже на вулиці.
– Ні. Все заряджається, – посміхнувся той. – А куди ми?
– Тут через дорогу недавно нову кав’ярню відкрили. Давай спробуємо, чим там пригощають.
Кава виявилася звичайнісінькою. Роздруківка телефонних дзвінків Хрестоносця цікавою інформацією теж не порадувала. В день замаху він по кілька разів розмовляв з Мамоном і Нокаутом, які йому допомагали у викраденні Бізнесмена і подальшій розправі над ним. Крім того, у різний час небіжчик телефонував іще трьом членам своєї банди. Було в ній також із десяток незнайомих номерів, але повтор був лише один. Тільки з одним абонентом ватажок банди розмовляв двічі до обіду і один раз уже увечері. Причому ранком небіжчик сам телефонував власнику цього номера, перед самим обідом – уже той набирав його, а увечері знову дзвонив Хрестоносець. Цього номера не було ні у матеріалах кримінальної справи, ні в оперативних базах даних обласного управління. Не належав він і жодній особі із відомих зв’язків покійника.
– Завтра займися безпосередньо цим номером, – сказав тихо Олекса, коли вони уже поверталися до відділу. – Лиши все і займайся тільки цим. Кров з носу, а знайди мені ім’я власника цього номеру. І щоб тихо, аби не сполохати. Чомусь мені здається, що це може бути іншим кінцем червоної ниточки, яку Аріадна вручила поки що невідомому нам Тесею…

Пройшло іще декілька днів, але позитивних результатів не було. Потім минув тиждень, два, три… У справі щодо замаху на вбивство практично все зупинилося. Поступово підходили до кінця терміни досудового слідства по виділеним справам стосовно членів банди Хрестоносця. Потрібно було готувати їх відправку до суду для розгляду по суті.
Встановити власника невідомого номера телефону також не вдалося. Спроби зв’язатися з ним так само не мали успіху – абонент був поза межами доступу. Олекса «забив» той номер у пам’ять свого смартфона і час від часу набирав його. Наслідки були аналогічними. Якщо це номер телефону замовника, то скоріше за все він давно навіть «сімку» викинув – зрештою вирішив детектив. Обговоривши ситуацію на останній оперативці, одностайно було підтримано пропозицію про закінчення досудового слідства по виділеним матеріалам стосовно членів банди і направлення їх до суду.

Якось у кінці робочого дня у Олекси задзвонив міський телефон. Дивно, хто б це міг бути, – подумав він. – Він уже кілька місяців не подавав голосу, бо практично всі давно перейшли на мобільні.
Як виявилося, телефонували з чергової частини слідчого ізолятора.
– Це полковник Кондус? – пролунало з динаміка, оскільки детектив одразу ж увімкнув голосний зв’язок, аби мати можливість одночасно продовжувати переглядати документи і простим олівцем робити помітки на полях.
– Так, слухаю вас, – відповів він коротко.
– Тут заарештований Мамон прохає про термінову зустріч із вами. Каже, що хоче повідомити якусь важливу інформацію.
– У нього є слідчий по справі, а до того ж, уже кінець робочого дня. До завтра зачекати не можна? – поцікавився детектив, подивившись на годинника.
– Він говорить, що хоче говорити лише з вами і що завтра може бути пізно, – знову долинуло з динаміка. – Каже, що годину тому слідчий оголосив йому про закінчення розслідування справи.
– Гаразд, спускайте його до слідчої кімнати, я буду хвилин за десять-п’ятнадцять, – кинув Олекса і поклав слухавку.
Здається пахне новою несподіванкою, подумав детектив і хутенько поклав документи до сейфа. Можна було скористатися транспортом чергової частини, але невідомо, скільки триватиме розмова. Тому він скочив на свого Росинанта і подався у бік Лагерного поля, де над крутим берегом Південного Бугу височіла похмура будівля обласного слідчого ізолятора.
По приїду черговий по СІЗО доповів, що арештованого до слідчої кімнати конвоєм уже доставлено і Олекса відразу направився туди, аби не гаяти марно часу.
– Слухаю вас, – привітавшись, без прелюдій розпочав детектив. – Що ви хотів мені повідомити такого, чого не міг сказати слідчому по справі.
– Я знаю, хто замовив убивство Бізнесмена, – теж із головного почав Мамон, – але спочатку у мене до вас є одне прохання.
– Чому про це ви не розповів раніше слідчому? – знову запитав Олекса.
– Чекав на допомогу одного «боса», так його називав наш покійний шеф, – почав Мамон. – У нього великі зв’язки, аж до самої столиці. Коли ж пару годин тому ваш слідак офіційно повідомив мені про закриття справи, стало зрозумілим, що не дочекаюся. А чому вас покликав? Так серед братви ви єдиний у авторитеті. Принаймні з моїм пінкертоном щось рішати – пуста справа, у нього все по букварю.
– Що ж ви від мене хочете? Я теж не можу вийти за межі закону, – скинув здивовано брови догори Олекса.
– При своїх «мокрих» справах я і не збираюся просити вас порушувати закон. Мені все одно вишак ломиться. Є одне прохання особистого характеру. Дайте тільки слово, що виконаєте.
– Якщо це не порушить мої процесуальні чи посадові обов’язки і буде мені під силу – даю слово виконати ваше прохання.
– Гаразд, я вам вірю, а тепер про те, що я хотів вам розповісти. У нашого хрещеного батька, до якого з вашої легкої руки прилипнуло прізвисько «Хрестоносець», як водиться у таких випадках, був свій міцний дах. Імені і прізвища я його не знаю, але він називав нашого благодійника босом або «Батоно». Той йому здорово допоміг ще по першій ходці. Тоді татусеві світила вишка, а отримав він всього червонець. Живе бос десь у Одесі. Окрім курортного бізнесу, має безпосередній стосунок до якогось морпорту. Якого конкретно – не знаю. Татко уперто уникав розмов на цю тему, але з уривків фраз і окремих слів по телефону було зрозуміло, що наш дах має безпосереднє відношення ще і до закупівель зерна та відправки його за кордон морським транспортом.
– Це все? – запитав детектив, коли Мамон зупинився.
– Майже. В той осінній день, коли ми їздили до обласного центру, татко декілька разів розмовляв із «Батоно» по телефону. Вперше – вранці, коли зустріч із потерпілим зірвалася, бо той попав у аварію із-за ожеледиці. Хрестоносець запитував у боса, що нам робити, оскільки на обід була запланована ще одна невелика справа. Як я тоді зрозумів, той і сам толком іще не знав, що робити, бо татко нам сказав, що поки що треба чекати. Десь уже перед обідом «Батоно» зателефонував нашому татусеві сам. Перемовини були зовсім короткими. Шеф лише слухав, а в кінці відповів, що все зрозумів. Потім він набрав потерпілого і домовився з ним про зустріч на другу половину того ж дня. Після дзвінка боса татко спохмурнів а, коли пізніше з’ясувалося, що зустрічі з Бізнесменом треба чекати ще кілька годин, і Нокаут запропонував почекати у пивбарі, він гаркнув, аби не розслаблялися. Тоді шеф так і сказав – диспозиція міняється, будемо мочити клієнта. Увечері, вже по дорозі додому татко знову набрав «Батоно» і сказав буквально, що все зробили надійно, кінці у воду.
– А звідки тобі відомо, що потерпілого замовив саме «Батоно» і що спочатку Хрестоносець не збирався його убивати?
– Так сам же татко напередодні увечері нам і говорив, що завтра їдемо в область, бос велів добре провчити одного типочка, аби той став зговірливішим. А як же в іншому разі, з покійником потім домовлятися чи що? – знизав плечима Мамон.
– А номер телефона «Батоно» ти знаєш?
– Звідки! Я ж говорив, що шеф навіть згадувати про нього боявся, лише у крайніх випадках. Бос для нас був як бог – всі ми знали, що він є і він всемогутній, але особисто його ніхто не бачив, а в присутності татка на цю тему навіть розмов не було.
Тепер зрозуміло, що один із досить активних контактів Хрестоносця, який у телефонній книзі його телефона був позначений як «Бат.», міг належати саме «Батоно». Але ж то зовсім інший номер, навіть другого оператора. Скоріш за все, цей пан – грузинської національності чи хоча б має відповідне коріння. Одначе ні у день замаху, ні у наступний, ні напередодні небіжчик не спілкувався з ним по номеру, зазначеному у його ґаджеті. Звичайно, можливо «невідомий» номер також належить «Батоно», але доказів цьому на сьогодні не знайдено – розмірковував Олекса уже дорогою назад.
Знявши куртку, він по внутрішньому зв’язку запросив заступника, попередньо поцікавившись, який відсоток заряду акумулятора лишився у того в мобільному. Поки той долав шлях у сотню метрів коридорами управління, детектив знеживив і свій ґаджета та поклав його до сейфа.
– У мене до тебе є одне питання непроцесуального характеру, – звернувся він тихо до Мирослава. – В найближчий час потрібно з’їздити на периферію і провести виїмку матеріальних активів. Вилучене треба буде доставити до банку і помістити на зберігання до орендованої скриньки, попередньо офіційно оформивши цю банківську послугу. Детальний план нинішнього місця зберігання древнього скарбу, анкетні дані і адреса матері його малолітнього власника, назва банку та інші деталі містяться ось на цьому вицвілому манускрипті, – закінчив Олекса, поклавши на стіл згорнутий учетверо аркуш паперу формату А4.
– Зрозумів, але маю запитання, – майже прошепотів молодший колега.
– Давай.
– Термін оренди банківської скриньки і джерело орендної плати?
– Ці питання потрібно погодити з матір’ю дитини. Ти головне подумай над надійністю і нейтральністю кандидатури безпосереднього виконавця.
– Все буде зроблено якісно і в найкоротші строки. Є у мене одна така кандидатура. До того ж, у минулому досвідчений працівник банківської системи, посміхнувся Мирослав і розтанув у порожній приймальні.

За вікном давно стемніло. У будівлі відділу поступово стихнули ознаки присутності його мешканців, а Олекса сидів за столом свого кабінету і уважно вдивлявся в екран власного ноутбука, який він також використовував переважно у службових цілях. З боку могло скластися враження, що цей ще досить молодий чоловік медитує, намагаючись очима зробити дірку в моніторі.
Але насправді його думки кружляли десь далеко. По інерції продовжуючи дивитися в комп’ютер, Олекса намагався вирахувати ім’я власника невідомого телефонного номера, з яким тричі спілкувався Хрестоносець у день замаху на вбивство Бізнесмена. Тут без чорної магії явно не обійтися – нарешті дійшов висновку детектив. – Потрібно завтра ж знову пройтися по основним зернотрейдерам півдня і переглянути інформацію щодо власників усіх портів побережжя, які займаються відправкою збіжжя на експорт. А ще – після вихідних треба ще раз їхати до Миколи. Здається, його голова повинна знову стати мені в нагоді – закриваючи кабінет, розмірковував слідчий.
Сьогодні виповнюється рівно два місяці з моменту його пригоди на побережжі – їдучі вечірнім містом, раптом спіймав себе на думці Олекса. – А чому б не відзначити цю подію – несподівано виникла шалена ідея. На світлофорі він відшукав необхідного абонента і натиснув клавішу виклику, але абонент не відповідав. Цього номера немає в пам’яті телефонів Хрестоносця – раптом майнула обнадійлива думка. Невдовзі загорілось зелене світло і детектив відпустив педаль тормоза, уже збираючись перервати виклик, але з динаміка пролунав сонний голос.
– Вибач, мабуть розбудив. Не думав, що ти лягаєш так рано.
– Та де там, навпаки, спасибі тобі, а то прокинувся б серед ночі і до ранку дивився на стелю, рахуючи овець чи, у кращому випадку, зорі на небі, – долинув знайомий голос. – Минулої ночі очей зімкнути не довелось, повертався своїм ходом із відрядження, то вирішив догнатися вдень і не розрахував сили. А ти де?
– Та теж їду з роботи додому.
– То, може, давай прямо до мене. Ми зараз із Валерією на побережжі. Посидимо, поговоримо. Твій номер так і чекає на тебе, уже два місяці.
– Гарна ідея, мабуть скористаюся твоїм запрошенням. Заодно і ювілей відсвяткуємо. Якщо нічого не завадить, буду за годину, – спокійно промовив Олекса і поклав трубку, хоча всередині у нього клекотав Везувій.

За годину детектив без пригод домчав до моря. Охоронець на в’їзді так запопадливо підійняв шлагбаум, що водієві навіть не довелося зайвий раз зупинятися. З усього було видно, що його уже чекали. Поставивши Росинанта неподалік будинку для охорони, Олекса направився до заміського будиночку свого однокашника, в стінах якого спокійно міг розміститися увесь особовий склад очолюваного ним слідчого відділу обласного управління поліції. І це зовсім не свідчить про його малу чисельність – усміхнувся сам до себе детектив.
Тим часом господар цього заміського палацу, відомий на всьому півдні країни, адвокат і бізнесмен Юлій Гачичеладзе, люб’язно вийшов на ґанок, аби особисто зустріти свого університетського товариша і однокурсника.
– Як ти вчасно мене розбудив! – міцно стискаючи руку гостеві, зауважив той.
При цьому Олекса десь підсвідомо відчув у голосі товариша якийсь холодок. У його тембрі з’явилися ледь помітні металеві нотки, яких не було ще пару місяців тому. Для досвідченої людини це могло говорити чи то про занепокоєння, чи то про невдоволення, а може, про те і інше.
Хоча стрілки годинника давно вже перевалили за двадцяту, у вітальні було накрито шикарний стіл на три персони. В центрі стояло декілька пляшок вина, різних кольорів і відтінків. Навколо кілька великих терелів із холодними закусками: нарізки сирів різноманітних сортів, оливи з маслини, квашена капуста з солоними огірочками та помідорами, вишукані м’ясні вироби та риба. Самий великий був наповнений усякими екзотичними фрукти.
– Вибачай Олесю, на більше не мала часу, – бідкалася господиня, запрошуючи до столу. – Можу порізати ще свіжих помідорів та огірків, якщо бажаєш, або дістати солоних грибочків.
– Нічого не потрібно, і цього досить з головою, – посміхнувся Олекса, галантно цілуючи руку дружині товариша. – Це я прошу вибачення за таке несподіване і пізнє вторгнення. На жаль, цього разу квітів прихопити не встиг.
– Не переймайся, – долучився до розмови Юлій. – Валерія уже більше десяти років після вісімнадцятої лише п’є і тільки воду, а я, все одно, без вечірнього чаю не обійшовся би. Так що – до столу і без зайвих сентиментів! Я упевнений, що сьогодні ти ще не вечеряв, – додав господар і став відкорковувати пляшки з напоями.
Чаювання з келихом вина зайняло не більше години. Розмова точилася в основному навколо побутових тем. Говорили за дітей, онуків, у кого вони були. Пригадували епізоди навіть зі студентського минулого. У всякому випадку, за роботу не пролунало ні слова.
Коли Валерія, попередньо вибачившись, пішла відпочивати до себе нагору, Юлій запропонував гостю провести його до апартаментів.
– Я навіть рушника з собою не маю, не те що зміни чистої білизни, – вихопилось у Олекси, коли вони підійшли до будинку для гостей, розташованого за якісь пару десятків метрів од води.
– Не турбуйся, там все є, – посміхнувся Юлій, відкриваючи ключем той же номер, що і два місяці тому. – Я все одно раніше, ніж за пару годин, не засну. Піду прогуляюся берегом. Якщо є бажання – можеш скласти мені компанію, – раптом висловив пропозицію господар.
– Із великим задоволенням подихаю з тобою цим морським нарзаном! Такої нагоди скоро може і не трапитися, – посміхнувся Олекса і, навіть не заходячи до номера, знову запер його двері на ключ.
Обоє поволі пішли на звуки хвиль, а потім Юлій повернув вздовж лінії прибою. Незважаючи на кінець осені, погода для нічної прогулянки була досить комфортною. Йшли мовчки. Очевидно, кожен думав про своє. Детектив навіть не помітив, як невдовзі вони опинилися біля таверни, де в останніх числах вересня він став очевидцем унікальної події, відправлення так званого небесного правосуддя.
– Наробив ти шерхоту, – з якимось ледь уловимим підтекстом нарешті порушив мовчанку Юлій. – Ось уже два місяці на побережжі тільки і розмов про той випадок. За кілька днів твої підлеглі тут усю округу на вуха поставили, – посміхнувся він, намагаючись надати розмові жартівливого відтінку. – Є щось новеньке, адже єдиний фігурант замаху кинув коні прямо у цій забігайлівці? – проявив неабияку обізнаність шкільний товариш.
– Та дещо є, – спробував було ухилитися від прямої відповіді Олекса.
– Нічого собі «дещо»! Лише арештовано до десятка осіб, пів сотні визнано потерпілими. Не знаю, як там у вас, а у нас про це майже пів Одеси говорить, – продовжував Юлій. – Ти став просто героєм нашого часу!
– Я зацінив твої жарти, та якщо ти вже сам почав цю розмову, хочу дещо запитати чи навіть, так би мовити, порадитись з тобою, – Олекса зупинився напроти товариша і останні слова промовив, уважно дивлячись тому прямо у вічі.
– Будь ласка, шановний, чим зможу, – з готовністю відповів Юлій, не відводячи погляду.
Якби хтось спостерігав за цією сценою збоку, у нього могло скластися враження, що присутній на дуелі двох непримиренних суперників, які безкомпромісно схрестили свої шпаги-погляди, хоча ще хвилину тому усе нагадувало милу розмова старих друзів.
Вухо Олекси різонуло оте «шановний», яке, на його переконання, ніяк не відповідало характеру їх стосунків. Він і раніше помічав у Юлія таку манеру. У розпалі напруженої полеміки той вживав цю невизначену форму звернення відносно добре знайомих йому, якщо не сказати більше, осіб. Проте стосовно себе детектив почув це вперше.
– Розумієш, мій дорогий однокашнику, – мовив він максимально спокійно і доброзичливо, – за ці два місяці ми дещо зробили, аби прояснити ситуацію, але стикнулися з певними труднощами, подолати які мені могла би допомогти лише особа, що досконально знає специфіку відповідного процесу, – продовжував він, спеціально напускаючи туману, аби максимально збити з пантелику співбесідника.
– Не зовсім, – відверто, але уже спокійніше, відповів однокашник. – Гадаю, ти не маєш на увазі такий сегмент людської активності, як право, тобто юриспруденцію, – продовжив він, уже майже опанувавши своїми емоціями.
– Звичайно ні. Я уперся в те, що можливість участі у замаху на вбивство головного підозрюваного, конкурента потерпілого по бізнесу, за ці пару місяців розслідування кримінальної справи була виключена на всі сто відсотків.
– Ти ж уже маєш достатньо розуму і досвіду, аби знати, що стовідсотковими величинами може оперувати лише одна особа – Господь Бог, – знову не втримався Юлій.
– Так, – погодився Олекса, – але все-таки не можу не звернути вашу увагу, шановний пане адвокате, на те, що окрім права Всевишнього такої ж позиції дотримується і чинне кримінально-процесуальне законодавство. Зокрема, в частині визначення доказів вини підозрюваного та процедури їх збирання.
– Ну, це зрозуміло, – уже зовсім спокійно кинув той, махнувши рукою. – А інші версії перевірили? Наприклад, на підґрунті особистих стосунків, – перейшов остаточно на звичайну людську мову Юлій.
– Все перевірили, всі версії відпали. На сьогодні лишився тільки корисливий мотив і виключно на професійному ґрунті, тобто конкуренція. Тому, коли було встановлено, що підстав для обвинувачення основного конкурента потерпілого в замаху на життя останнього немає, виникло просте питання – У кого ще може бути такий мотив? Я знаю тебе, як висококваліфікованого адвоката, особливо по цивільним і господарським справам, але подейкують, що останнім часом ти маєш відношення не тільки до курортного, але і до портового та аграрного бізнесу, зокрема до перепродажу збіжжя. Ось я і вирішив звернутися до тебе за допомогою чи консультацією, називай це як знаєш, – зупинився Олекса, ні на мить не перестаючи уважно стежити за виразом обличчя товариша.
Зокрема, коли він заговорив про причетність Юлія до портового та аграрного бізнесу, лице того буквально на кілька секунд дещо спохмурніло, а у очах з’явився ледь помітний хижий блиск.
– Ну, що тобі сказати? – якось вимушено посміхнувся той у світлі місячних променів. – Колись я тобі уже говорив, що курортна справа – то виключно хобі Валерії. Мені лише інколи доводиться допомагати їй, здебільшого організаційно. Що ж стосується портової справи та зернового бізнесу – то це моє, – чітко вимовляючи кожне слово, поволі процідив Юлій, а потім додав, – хобі.
Якусь хвилину вони стояли цілковитій тиші, уважно дивлячись один одному прямо у очі. Це нагадувало гру студентської юності – хто кого передивиться, не кліпаючи.
– До цього часу я особисто потерпілого не знав і не знаю, а тим більше небіжчика і його зграю, – роздратовано додав Юлій і раптом замовк.
Чим довше вони розмовляли, тим більше питань виникало у Олекси. Зокрема, чому Юлій заперечує ту обставину, що знає Хрестоносця, адже він колись приймав участь по справі, де той проходив одним із обвинувачених? Це уже склероз, самовпевненість чи щось інше? Несподівано детектив спіймав себе на думці, що в цій справі замовник одним пострілом міг убити дві, хоча і не надто великі, але досить жирні качки – позбавитися відразу двох конкурентів: одного у прямому сенсі, а іншого відправивши надовго, якщо не назавжди, за ґрати. Курочка по зернятку – пригадалася одна досить відома поговірка.
– Гаразд, а як ти дивишся на версію можливої наявності мотиву на вбивство Бізнесмена у керівництва «Нібулону»? – порушив тишу, що уже надто затягнулася, Олекса.
– Ніяк! Мене ця вся ваша дрібнота взагалі не цікавить, – одразу ж знервовано кинув товариш. – Я б тобі порадив звернути більше уваги на особисті стосунки потерпілого. Особливо на його відносини з жінками. Там можна відшукати достатньо осіб, вмотивованих розібратися з його амурними справами! – Юлій раптом уразив детектива своєю неабиякою обізнаністю.
Хоча останнє дещо проливало світло на наявність у Бізнесмена зброї, що загадково зникла після замаху, але не це здивувало Олексу. Якщо керівництво спільного українсько-американського підприємства, яке є чи не найбільшим виробником сільськогосподарської продукції і провідним експортером зерна у країні, для тебе «дрібнота», то хто ж тоді ти, пане Юлію? – застрягла думка в його голові.
– Гаразд, ти мене переконав, – незважаючи на такі свої роздуми, зовні спокійно промовив детектив. – Пропоную повертатися, а то ми так і до ранку догуляємо, а я хотів би завтра ще в Одесу зганяти.
– Так-так! – спохватився товариш і повернув у зворотному напрямку.
Назад ішли також мовчки, не зупиняючись. Кожен знову думав про своє. Діставшись літньої резиденції Юлія, Олекса побажав господареві доброї ночі і поспішив до люб’язно наданих ним апартаментів, а той, буркнувши щось нерозбірливо у відповідь, поплівся в напрямку свого палацу. По зовнішньому виду шкільного товариша можна було зробити висновок, що засне той не скоро.
Та і у детектива сон як корова язиком злизала, але він пішов у ванну кімнату, поніжився під струменями теплої води і нарешті забрався до ліжка. Не знайшовши за кілька хвилин нічого цікавого на бездоганно вибіленій стелі і зрозумівши, що сон залишив його напризволяще, Олекса дістав свого смартфона і відправив Миколі SMC-ку із запитанням, чи той нікуди не планує зранку. Незабаром той відповів, що Софія запросила на дачу, потрібно допомогти копати грядки. «Можеш долучитися, якщо маєш бажання» – написав однокурсник. «Бажання маю, але з можливістю проблеми! Та і без запрошення якось не дуже... Одним словом, не хочу складати конкуренцію добре відомому тобі персонажу. У тебе є можливість продовжити спілкування електронною поштою?» – закінчив детектив свого мікролиста запитанням і невдовзі отримав у відповідь адресу електронної пошти.
– Я зараз у нашого Юлія. Ти на сто відсотків впевнений, що він тоді приймав участь у справі, одним із обвинувачених по якій проходив Хрестоносець? – відразу ж написав Олекса.
– Звичайно. Тепер можу сказати тобі навіть більше – годину тому я отримав додаткову інформацію, яка може тебе здивувати: саме Юля і захищав твого небіжчика із прибережного шинку. А чому запитуєш? Є сумніви?
Прочитавши повідомлення, Олекса був приголомшений. Кілька хвилин він лежав на ліжку нерухомо, мовчки втупившись у стелю. Як не намагався слідчий опанувати собою і привести до ладу власні думки, що настирливо старалися підняти його черепну коробку, але це йому не вельми вдавалося.
– Наш товариш заперечує навіть своє знайомство з Хрестоносцем, – дещо прийшовши до тями, зрештою написав він. – У тебе є новий телефон із «чистою» сімкою? – поставив нове запитання детектив.
– Сімка чиста є, а телефона зараз мені і одного вистачає, – почав з кінця Микола. – Дивно, на що він розраховує? Він же знає тебе не гірше за мене. Та і лопухнутися Юля не міг. Значить уже прийняв для себе якесь рішення і діє за наміченим планом. Не подобається мені це. Будь обережним. Думаю, він здатен майже на все.
– Гадаєш, з цього боку мені загрожує реальна небезпека?
– Виходячи з того, що ти говориш, практично не сумніваюсь. Сьогодні мені розповіли, що онук професора Нуделя – то сфера його відповідальності.
– Чому ж одразу не дав знати?
– Гадав, що ти уже спиш. Збирався завтра із самого ранку скоординувати наші дії. Я ж не знав, що ти саме гостюєш у ного.
– Зрозумів. Занотуй собі на чисту сімку ці два телефонні номери. Перший – мій, теж чистий. Власник другого – невідомий, але це саме той номер, що тричі засвітився на контакті з Хрестоносцем у день замаху. Правда після нашої останньої зустрічі я забруднив свій чистий номер кількома дзвінками на нього, хоча абонент був поза зоною.
– А що мені робити з «невідомим» номером?
– Спробуй у понеділок по своєму каналу з’ясувати IP-адресу ґаджета, в якому в день замаху знаходилася сімка з тим номером і чи не перетиналася вона, в тому числі до того чи після, з нинішнім апаратом нашого однокурсника.
– Зрозумів. Ти хочеш дізнатися, чи не була та сімка «в гостях» у ґаджета нашого спільного друга…
– Так, це у першу чергу. Все-таки мені не віриться у його причетність, оскільки в апаратурі Хрестоносця ми не знайшли інформації щодо зв’язків із його нинішнім ґаджетом…
– Радше тобі не хочеться в це вірити, оскільки ви майже дружили… До того ж, у нього може бути декілька робочих телефонів одночасно. Та і вряд чи це уже можливо, занадто багато часу минуло, але буду намагатися.
– В разі негативної відповіді на попереднє запитання, мене цікавитиме детальна інформація щодо інших абонентів, із якими контактувала та невідома SІМ-картка, в тому числі IP-адреси телефонів, за максимально можливий проміжок часу, хоча би за три роки. Ну, принаймні з дня замаху.
– Гаразд, спробую. Як тільки щось дізнаюся, напишу або зателефоную. Але ти не розслабляйся. У мене зустрічне питання, в контексті твоєї невіри – Тобі щось відомо про обставини загибелі керівника вашого «Нібулона»?
– Лише інформація з відкритих джерел – вацапська ракета попала в будинок, загинули чоловік і дружина… Наша контора не займалася тією справою, але буквально годину тому це підприємство під несподіваним для мене кутом промайнуло в розмові з Юлею!
– Ти поглянь, щось усі шари сьогодні до однієї лузи… Буквально за кілька годин мені пощастило отримати ще одну цікаву інформацію, яка може тебе безпосередньо заінтересувати. Правда, вона непроцесуального характеру, але джерело для мене досить авторитетне…
– Не тягни.
– Все сходиться на тому, що керівника «Нібулона» замовив наш «таварісч»…
– Не може бути! Це просто війна… Є якісь факти?
– Кому війна, а кому і не дуже… Це інформація від безпосереднього навідника, який входить до близького оточення керівника охорони нашого Юлі. Тоді він виконував його особисту вказівку…
– Ти сам розмовляв з цією людиною?
– Ні, я особисто його не знаю. Але його знає мій добрий знайомий, який пару місяців тому за келихом чаю на власні вуха чув це з вуст розмореного гаряченьким навідника…
– Помилка виключається?
– Я особисто з ними за столом не сидів, але свого знайомого знаю більше десятка років і причин сумніватися в його щирості до цього часу в мене не було. Так що – будь обережний, братику!
Ще раз вибачившись за турботу і побажавши другові солодких снів, Олекса перевірив, чи заперті вхідні двері, залишивши ключ у замку повернутим на пів оберту, вимкнув смартфон і згодом все-таки потонув у хвилях розбурханого моря снів.

Незважаючи на вихідний, детектив прокинувся, як зазвичай, рано. Він дещо відчинив вікно, яке виходило прямо до моря і знову заліз під ковдру, намагаючись сповна насолодитись мелодією морського прибою, що час-від-часу прикрашалася високими нотами у виконанні місцевих чайок. Однак зміст вечірньої розмови з Юлієм не давав йому в повній мірі зосередитися морській медитації. Непомітно до нього підкралося і поступово стало рости відчуття близької розв’язки. Здавалося, що зовсім скоро йому таки випаде нагода поставити логічну крапку в цій драматичній історії, що затягнулася на кілька років.
Через якусь годину Олекса примусив себе зробити ранкову зарядку, пробігся берегом декілька кілометрів і після контрастного душу вийшов на подвір’я, де уже хазяйнувала працьовита Валерія.
– Доброго ранку, пані господине! Чому це ви так рано? – посміхнувся він, нарочито звертаючись на «ви», аби придати розмові урочистості.
– Який там сон! – спересердя махнула та рукою. – Що там у вас сталося? Юлік цілу ніч не спав і мені не давав. То голова у нього розболілася, а на ранок живіт прихопив. Уже годину як поїхав до міста. Сказав, що потрібно терміново показатися лікарю. Тому снідати будемо лише удвох, – завершила вона уже спокійніше.
– Нічого особливого, – знизав плечима Олекса. – Як завжди, робота, погода, жінки, новини…
– Так, останнім часом тут у нас на побережжі новин вистачає, – якось невесело посміхнулася Валерія і запросила детектива до вітальні.
Поснідавши удвох, Олекса знову вирішив прогулятися берегом. Стояла, на диво, комфортна погода. Вітру майже не було і, коли із-за сіруватих небесних копиць визирало лагідне осіннє сонце, можна було навіть наважитись зануритися у воду, аби спробувати залишити на губах солонкуватий присмак моря аж до наступного пляжного сезону. Але сьогодні він вирішив піти у протилежному напрямку від сумнозвісної таверни. Тим паче, що вона уже і не працювала. На пляжі, який тягнувся на кілька кілометрів у різні боки, практично не було нікого і це лише додавало наснаги запізнілому курортнику. У нього була реальна можливість повністю зосередитися на своїх роздумах.
Хоча несподівана Миколина підозра щодо причетності Юлія до справи і почала обростати деякими опосередкованими доказами, але детектив розумів, що того ще замало.
– Що ми на сьогодні маємо? – знову ребром поставило запитання його друге «Я».
– Свідчення Мамона стосовно існування замовника на прізвисько «Батоно», які загалом підтвердив Нокаут, інший учасник замаху. Ці покази певною мірою підкріплюються роздруківкою телефонних дзвінків Хрестоносця.
– Але ж вони обоє ніколи не бачили замовника і достовірно не знають, хто той «Батоно», а тим паче, самі не чули його телефонні перемовини із Хрестоносцем у день замаху. Та навіть якби і знали, потрібні прямі докази, аби суд мав підстави для винесення обвинувального вироку. А кому належить той «невідомий» номер?
– Нажаль, не знаю. І все решта вірно – вимушений був погоджуватися Олекса зі своїм внутрішнім опонентом. – Зараз я не можу розраховувати навіть на «санкцію» суду для проведення обшуків, не те що висунення підозри, – спіткнувся він подумки і сумно посміхнувся. – Ні, треба не тільки міняти вектор пошуку доказів, але іще раз ретельно проаналізувати пройдений шлях. Можливо ми щось пропустили, на щось не звернули належної уваги. Невже у Хрестоносця не залишилось абсолютно нічого, що вивело б слідство на замовника убивства Бізнесмена.
Коли Олекса повернувся з прогулянки, Юлія вдома ще не було, як і інформації про час його можливого повернення. Пославшись на несподіваний дзвінок і необхідність особистої присутності на роботі, детектив також поїхав до міста, наостанок попросивши Валерію не прибирати його апартаменти.
По дорозі він відшукав номер телефону дружини небіжчика і домовився про зустріч на кінець дня. Тепер лише потрібно встигнути зібрати додаткову інформацію стосовно потаємного життя покійника, – думав слідчий, тискаючи на акселератор.
Його коротка нарада в режимі онлайн із учасниками слідчої групи, що займалися безпосередньо Хрестоносцем майже нічого нового не дала. Всі відомі місця, де могли ще залишитися якісь докази по справі, уже були ретельно обшукані. Додаткові особисті спроби детектива за цей короткий час добути інформацію про наявність інших джерел успіхом теж не увінчалися. Тому протягом зустрічі з дружиною небіжчика, що мала невдовзі відбутися у Міському саду, йому нічого не лишалося, як діяти по ситуації. Всю надію він покладав на імпровізацію і власний досвід.
Уже дорогою до парку Олексі раптом пригадалася його розмова з Мамоном у слідчому ізоляторі, коли той злив йому інформацію стосовно «Батоно», виторгувавши можливість забезпечити матеріально дитинство, а можливо і юність, свого позашлюбного малолітнього сина. Той, зокрема, говорив, що у день замаху, після зриву ранкової зустрічі з Бізнесменом, їм довелося чекати кілька годин. Десь по обіді вони заїхали на якусь фірму-склад електронної техніки і разом з Нокаутом чекали на Хрестоносця більше години в машині. Коли той повернувся, в руках у нього був великий пакет з різною електронікою, серед якої були новенькі ноутбук та два айфонами. Уже дорогою додому небіжчик відкривав коробки з телефонами і намагався переставити туди «сімки» зі своїх старих ґаджетів, але у нього щось не виходило.
Тоді він не звернув уваги на ці подробиці, оскільки його у першу чергу цікавили старі телефони ватажка банди. Саме одним із них той тричі протягом доби спілкувався із власником «невідомого» номера. З головою занурившись у ці спогади, слідчий ледве не розминувся із вдовою.
– Вибачте, що відволікаю у вихідний день, але виникли нові обставини, – загадково і не зовсім зрозуміло навіть для самого себе почав Олекса, привітавшись із жінкою.
– Нічого страшного, не переймайтеся. Я у цей час все одно гуляю в саду. Так що ваше прохання про зустріч практично не вплинуло на мої плани, – спокійно повела та розмову. – То про що ви хотіли сьогодні від мене дізнатися?
– Справа в тому, що під час минулої зустрічі я просив вас перелічити всі місця перебування вашого чоловіка, де він міг би залишити свої речі, які можуть мати значення для розслідування справи, – почав здалеку детектив. – Нині з’ясувалися певні обставини, які дають мені підстави думати, що ви тоді була не до кінця відвертою зі мною.
– Вибачте, але допит відбувся наступного дня після похорону. Тоді я ще не встигла оговтатися від несподіваної смерті чоловіка і перебувала під свіжими враженнями пережитого. Погодьтеся, важко зосередитися і не пропустити жодної деталі в такій ситуації.
– Я вас розумію, а тому і прошу зараз виправити деякі невеликі недоліки.
– Чесно кажучи, мені важко щось додати. Здається, я розповіла все, що знала і не розумію, чим іще можу бути корисною для органів слідства.
– А щодо його вживаної електронної техніки… – якось загадково-невизначено почав було детектив. – Розумієте, покійному чоловікові ви вже ні допомогти, ні нашкодити не зможете, а от собі…
– Якщо ви маєте на увазі той допотопний ноутбук і два старі смартфони, які я без його відому десь рік тому віддала своєму синові від першого шлюбу, то у мене це просто вилетіло із голови, – відразу спохватилася вдова якось знічено. – Але назвати те барахло електронною технікою язик не повертається…
– Де живе ваш син? – не витримав Олекса, не даючи вдові знову оговтатися.
– У селі, за містом. Півтора десятки кілометрів на північ.
– Ми можемо туди зараз поїхати?
– Що, прямо зараз? – ще більше знітилася жінка. – Не знаю… Потрібно з’ясувати, чи син вдома. Можна йому зателефонувати?
– Так, але нічого не говоріть ні про мене, ні електронну апаратуру, – суворо попередив детектив.
Виявилося, що син поїхав до товариша в сусіднє село і пообіцяв бути десь за годину. За півгодини Олекса знайшов слідчого з двома понятими і на автомобілі чергової частини слідчого відділу вони виїхали у північному напрямку.

Стара сільська хата була замкнена на приблизно такого ж віку навісний замок. Чекати довелося недовго. Через кілька хвилин на облупленому мотоциклі, який з виду був ровесником їм обом, приторохкотів синок. Очевидно він був десь на святі. Про це свідчила його не зовсім впевнена хода і характерний запах, що долинав при наближенні. Побачивши у себе на подвір’ї поліцейську машину, молодий чоловік хотів було повернути назад, але Олекса вчасно зупинив його.
– Не потрібно робити ще більших дурниць, – промовив він твердим голосом, міцно взявши молодого чоловіка за руку, вище ліктя. – Нас не цікавлять ні документи на ваш крутий раритетний мотобайк, ні марка напою, яким ви перед цим смакував, а тому раджу вести себе виважено і максимально співпрацювати з представниками закону.
– Все зрозумів. Я готовий відповісти на всі ваші запитання, – не зовсім чітко, але досить впевнено промовив той.
– Де ноутбук і два смартфони вітчима, що тобі віддала мати рік тому? – конкретно поставив питання детектив.
– Зараз покажу, пішли, – той уже спокійно дістав із кишені ключа, відпер ним замок і відчинив вхідні двері. – Прошу, – спробував було продемонструвати свою галантність сільський інтелігент, але в поклоні утратив рівновагу і ледве не дістав носом землі.
– Дякую, лише після вас, – ґречно парирував слідчий, одночасно встигнувши знову притримати того за руку.
Увійшовши до свого помешкання, яке більше нагадувало комору чи занедбаний колгоспний склад, господар у купі різного роду радіо-, теле- та іншої побутової апаратури, гора якої височіла в кутку кімнати, прямо на полу, невдовзі відшукав сріблястий ноутбук непершої свіжості і подібного вигляду два смартфони.
– Ось усе, що мені дісталося від татуся, – саркастично промовив він і одверто подивився на матір. – Що і за це його жаба давить? – так же ядуче запитав у неї.
– Уже задавила! – кинула та коротко і пішла надвір.
– Це все? – запитав детектив, – оглядаючи видану апаратуру.
– Ні, не зовсім, – уже спокійніше відповів пасинок, – «вінчестер» у ноуті поміняв, пам’яті на «танчики» не вистачало. Але те майже не допомогло і я його викинув.
– А де старий жорсткий диск? – не змігши до кінця вгамувати тривогу в голосі, відразу ж поцікавився Олекса.
– Повинен бути десь тут, у купі, – махнув рукою молодий чоловік. – Я, зазвичай, нічого не викидаю. Може ще пригодитися, посміхнувся він і, опустившись на коліна, став уважно перебирати свої електронні скарби.
Олекса мовчки спостерігав за кожним його рухом і молив небесне правосуддя, аби можливий речовий доказ таки знайшовся. Коли уже більша частина мотлоху була перебрана і надії на позитивні наслідки стали танути з кожною хвилиною, несподівано пролунав задоволений вигук господаря.
– Ось він! – простягнув Олексі невеликий темний предмет прямокутної форми сільський електронік.
– Слава богу! – не втримався той од радості. – А що з телефонами? – запитав уже виваженіше слідчий, намагаючись дещо реабілітуватися за попередню нестриманість.
– Не знаю. Вони, вочевидь, привезені із-за «бугра» уже беушними, акумулятори своє відпрацювали. У нас такими не торгують – мені легше було нові китайські купити, ніж їх до ума доводити. Правда, техніка якісна, хоча уже і морально застаріла, – підбив підсумок пасинок.
– Нічого більше від вітчима не залишилося? – про всяк випадок, після оформлення протоколу виїмки запитав наостанок Олекса і, отримавши негативну відповідь, дав групі команду на відправку.
Дорогою назад, він зателефонував завідувачу експертно-криміналістичним відділом. Той, на диво, відгукнувся досить швидко.
– Я як відчував, що ти зателефонуєш, – замість привітання почулося зі слухавки. – Спочатку хотів не брати цього руйнівника нервової системи з собою на прогулянку, а потім у останню мить передумав. Згадав за твої потріпані нерви і передумав, – уже відверто насміхався старий товариш.
– Вибач, Ярославе Васильовичу, ти ж знаєш, яка у мене запара.
– Що на цей раз?
– Жорсткий диск ноутбука пенсійного віку і два старих імпортних смартфони з мертвими батареями. Мені з цього металобрухту інформація конче потрібна.
– Це лише Ігор Іванович може тобі допомогти, а він вчора збирався на рибалку. Якщо клюватиме, то буде тільки завтра надвечір. Сам розумієш, раніше понеділка нічого не вийде.
– Яка рибалка у такий час? Літня закінчилася, а зимова ще не почалася! – не витримав слідчий. – А може все-таки є якийсь вихід?
– Вихід завжди є, навіть якщо тебе з’їли, – пролунало жартівливо з динаміка, – і навіть два, але у цьому випадку я б не радив, можуть запороти і зовсім утратити інформацію, – уже серйозно продовжив завідувач ЕКВ. – Зачекай трохи, зараз перетелефоную, – буркнув він і зв’язок обірвався.
Коли поліцейська автомашина уже майже дісталася слідчого відділу, у Олекси задзвенів мобільний. Хтось невідомий намагався дістати детектива. Пам’ятаючи пораду друга, дещо повагавшись, той таки взяв трубку.
– Це полковник Ясен? – пролунав незнайомий голос.
– А ви хто? – в непритаманній йому з недавніх пір манері відповів слідчий.
– Я – лейтенант Листоноша, – знову долинув із трубки той же незнайомий голос. – Ярослав Васильович сказав, що вам потрібна термінова допомога, а в мене все одно рибалка зірвалася.
– Так, дійсно, мені терміново потрібна допомога, – повеселішав детектив. – Не міг би ви під’їхати прямо зараз до нас у відділ?
– Гаразд, буду протягом години, – чітко відповів лейтенант з таким незвичним прізвищем.
За неповну годину Олекса встиг не лише перекусити, але і переговорити з керівником служби зовнішнього спостереження. Начальник «сповиди» пообіцяв не пізніше завтрашнього ранку взяти фігуранта в розробку.
– І навіщо так гарячкувати? Ти ж сам говориш, що поїхав із дому ще вранці в невідомому напрямку. Де ми сьогодні його шукатимемо в мільйонному, та ще і не своєму, місті? А завтра – зовсім інша справа! Мої хлопці, так би мовити, прямо з постельки і під білі рученьки, – спокійно викладав той свої неспростовні аргументи.
– Гаразд, але підбери кращих. Це досвідчена особа і птаха високого польоту. До того ж, сам розумієш, не факт, що підозра обов’язково підтвердиться, – погоджуючись із доводами колеги, перелічив Олекса уже свої.
Ледве він встиг закінчити, як на порозі виріс стрункий симпатичний молодий чоловік із відкрито-дивакуватою посмішкою до самих вух. Зазвичай така зовнішність притаманна фотографам, літньої пори подорожуючим південними пляжами у пошуках заробітку, і найуспішнішим представникам мережевого бізнесу. В руці той тримав статечних розмірів валізу, яка виглядала років на сто старше за свого власника.
– Дозвольте, пане полковнику, – привітався він досить невимушено і у Олекси виникли певні сумніви стосовно мети такого пізнього візиту цього персонажа.
– Ви, часом, не зі «Старофлотських казарм»? – поцікавився він у відповідь.
– Не зрозумів, – посмішка веселуна поступово сповзла йому на підборіддя, а потім і взагалі упала десь під ноги. – Мене прислав Ярослав Васильович. Я лейтенант Листоноша… – уже зовсім непевним, майже тремтячим голосом пробелькотав власник антикварної валізи.
– Вибачте, я прийняв вас за одного співробітника обласного краєзнавчого музею. Ті мистецтвознавці ніяк не сподобляться закінчити експертизу по справі з контрабандою історичних цінностей, – уже привітно посміхнувся Олекса і це якось повернуло молодого співробітника експертно-криміналістичного відділу майже до попереднього стану. – Що вам потрібно для роботи?
– Стіл, стілець, електрична розетка та, бажано, тихе приміщення, – знову чітко відповідав той і це дещо заспокоїло детектива.
Він вийшов до приймальні і рукою показав на місце секретарки, яка уже другий тиждень перебувала у плановій відпустці.
– Це місце вас задовольнить? – запитав уже зовсім серйозно.
– Так, – як постріл пролунало у відповідь і слідчий остаточно зрозумів, що має справу із професіоналом.
Детально ввівши експерта до курсу справи і надавши у його розпорядження приміщення приймальні на найближчі півтори доби, Олекса дорогою зробив відповідні розпорядження черговому по відділу і знову осідлав свого Росинанта. Незважаючи на те, що до півночі залишалося менше години, він вирішив повертатися на побережжя, аби не образити гостинних господарів своєю відсутністю удруге поспіль.
Дорога була зовсім порожньою. За весь час йому назустріч проїхало всього кілька легковиків. Добре, що він залишив експертові свою електронну адресу. На випадок відсутності мобільного зв’язку в нього буде можливість терміново зв’язатися з ним у разі позитивного результату чи іншої нагальної потреби.
А позитивний результат детективу зараз був потрібен не менше за повітря. Він тішив себе надією, що цьому веселому юнакові таки вдасться оживити старі ґаджети Хрестоносця і витягти з них якусь інформацію, що проллє світло на події дворічної давнини та надасть можливість нарешті встановити замовника. Хоча й інформація стосовно прив’язки невідомого телефонного номера до конкретної IP-адреси теж давала реальні перспективи вийти на нього, але Микола зможе спробувати дістати її лише післязавтра. До того ж, як любив говорити його армійський старшина – кашу маслом не зіпсуєш.
Проте інтуїція підказувала Олексі, що понеділка чекати не доведеться, щось повинно трапитися раніше, і більш за все, його бентежила поведінка Юлія. Таким напруженим він його не пам’ятає. Здавалося, якийсь невеличкий поштовх може привести до несподіваних наслідків, а може і до розв’язки.
Уже на під’їзді до повороту на косу на великій швидкості пронеслось ще одне зустрічне авто. Щось було знайоме в його зовнішньому виді, як і у обрисах самого водія, якого в момент роз’їзду на секунду вихопив із темряви ліхтар дорожнього освітлення. Повернувши за постом дорожньої поліції ліворуч, Олекса неспішно поїхав у напрямку курортної зони, намагаючись пригадати, на кого схожий водій того такого знайомого на вигляд легковика.
Так це ж був він! – невдовзі ледве не скрикнув од несподіванки детектив і підсвідомо натиснув на гальмо. Раптом потужний удар відкинув його назад, буквально втиснувши у спинку сидіння. Якби в цей час його нога не залишалася на педалі тормоза, то Росинант мабуть прямо з місця рвонувся галопом уперед, настільки сильно йому в’їхали в круп.
Олекса інстинктивно вихопив зброю із кобури, так же автоматично знявши її із запобіжника, і відстібнув пасок безпеки. Невже почалося? – промайнула думка.
– Вибач, друже, а я уже почав хвилюватися, куди це ти так несподівано подівся, – раптом долинув знайомий голос через привідкрите шкло дверей і у відблисках ліхтаря посту ДАІ детектив упізнав Юлія.
– Довелося терміново їхати у справах, – непомітно сховавши пістолета до правої кишені штанів і відкриваючи двері, з безтурботною на вигляд посмішкою промовив Олекса. – А ти звідки взявся? – в свою чергу поцікавився він, красномовно спрямувавши свій погляд у те місце, де у гарячому поцілунку злилися морда Юлієвого «Лексуса» останньої моделі та багажник його «Опеля» передпенсійного віку.
– Та ось, спішу з роботи додому, – ніяково розвів руками товариш. – Валерія вже утретє телефонувала, вечеря холоне, а тут ще і світло у авто раптом зникло… – продовжував нести якусь дичину той.
Детектив уважно подивився на «Лексуса», але нікого всередині салону не помітив. Потім неспішно глянув на годинника, прокручуючи в голові можливі варіанти подальшого розвитку подій. Хронометр сповіщав, що минула уже майже година, як субота передала повноваження неділі. Таким стурбованим Юлія він ще не бачив. Мабуть уже здають нерви, – подумав Олекса. – Лише цим можна пояснити попередні грубі помилки досвідченого адвоката. Зокрема, заперечення факту знайомства з Хрестоносцем, якого він раніше захищав у суді особисто. Що там уже говорити про «відмову» системи освітлення у новому японському авто преміум класу чи вечерю після опівночі для людини, яка регулярно контролює свою вагу і кров’яний тиск. Тут уже очевидний перебір…
Та серце товариша юності все ще відмовлялося остаточно повірити у те, що саме Юля є тією особою, яку його господар безуспішно намагається знайти останні два роки. Але зараз то було не головне, тим паче, що для мозку слідчого-професіонала однієї віри було замало – йому потрібні були неспростовні докази.
– То що, будемо викликати представників дорожньої поліції, – Олекса демонстративно повернувся у бік будівлі посту ДАІ, відстань до якого складала не більше пари сотень метрів, – чи самі оформимо європротокол із нагоди дорожньо-транспортної пригоди? – з серйозним виглядом спокійно запитав він, зробивши вигляд, що не звернув уваги на феєрверк безглуздя з боку однокашника.
– Не сміши мене, друже, – махнув рукою той. – Всі протоколи оформимо за столом у дружній атмосфері і скріпимо кров’ю… Христа. Поїхали, я за тобою.
Олекса мовчки сів за кермо і запустив двигун. Несподівано загорілися і негайно потухли фари «Лексуса». Нервова система дала черговий збій, – подумав детектив і повільно рушив уперед, прокладаючи в пітьмі досить потужним світлом фар своєї конячини дорогу новенькому чотириколісному брату по цеху з добре пом’ятим писком.
Поставивши автомашини біля будівлі охорони, друзі направилися до господи, де у передпокої горіло світло. Зробивши кілька кроків, Олекса несподівано зупинився.
– От дірява голова! Вибач, телефон у авто забув, – кинув навздогін він товаришеві. – Я хутко!
– Гаразд, доганяй! – не зупиняючись, відповів той і попрямував на світло.
Відкривши передні пасажирські двері, детектив дістав із «бардачка» щось схоже на велику запальничку, поклав його до кишені штанів і наздогнав господаря вже на порозі будинку. У вітальні на них чекав щедро накритий стіл, але Валерії поблизу не було.
Друзі не стали турбувати господиню. Без зайвих затримок вони сіли до столу і добре закусили, неспішно обговорюючи різні незначні питання. Самим резонансним із них можна було визнати – Що це, пізня вечеря чи ранній сніданок? При цьому, кожен у проміжках думав про щось своє. Олекса, зокрема, намагався спрогнозувати можливі варіанти поведінки господаря, спираючись на події останньої доби. На рівні відчуттів він не міг погодитися з Миколиною версією.
– Пропоную започаткувати новий формат для подібних випадків застілля – «Нічник», – веселим тоном проголосив детектив, коли вони за пару годин по півночі закінчили чаювання і на пропозицію Юлія вийшли на вулицю аби подихати свіжим повітрям. Тим паче, що в процесі чайної церемонії господар несподівано відкоркував свіжу велику пляшку «чивасика» двадцятип’ятирічної витримки і за якусь годину в ній залишилося не більше третини.
Олекса не міг пригадати випадку, коли б той вживав спиртне в такій кількості раніше, а тим більше у такий час.
– А давай но влаштуємо морську прогулянку, – дивлячись знову прямо у вічі, раптом запропонував Юлій і через кілька секунд додав, – хочу показати тобі дещо, чого ти ще у своєму житті не бачив.
– Не заперечую, – не відвернувши погляду, спокійно відповів Олекса, але подумки продовжив – все йде до того, що ця гра стрімко переходить до ендшпілю.
– Тоді зачекай трохи. Я візьму ключі, – сказав Юлій і повернувся до будинку.
За кілька хвилин Юлій мовчки повернувся і пішов до невеликого причалу, до якого було пришвартовано козирного гумового човна з мотором. Детектив звернув увагу на те, що товариш устиг перевдягнутися в камуфляжні куртку і штани, але не надав цьому особливого значення. Мабуть не хоче замастити свій дорогий костюм – перше, що спало йому на думку. Двигун запустився з першої спроби і, коли Олекса зайняв місце на носі плавзасобу, товариш направив суденце до досить великої моторної яхти, що стояла на якорі за пару сотень метрів від берега. «Валерія» – великими гарними літерами було виведено на носі та кормі, до якої вони і причалили.
Незважаючи на такий пізній, а радше уже ранній, час, їх зустрів якийсь кремезний чолов’яга. Очевидно це був черговий по судну, а може і сам капітан. Коли товариші піднялися на палубу, Юлій щось неголосно сказав останньому і той сів у човен та направився до берега.
– Прошу за мною, на капітанський місток, – якось невесело посміхнувся власник цієї морської красуні і пішов першим.
Олекса упевненим кроком мовчки почимчикував за ним, незважаючи значну хвилю і досить високу міцність та об’єм випитого перед цим «чаю». Рубка виявилася порожньою. Раніше йому не доводилося бувати на борту маломірних суден такого класу. Він навіть не намагався уявити, скільки може коштувати така розкіш. У ці хвилини детектива більше цікавило питання подальшого сценарію такого стрімкого і несподіваного розвитку подій. Він був упевнений лише в одному – Юлій, який випив не менше, уже прийняв для себе якесь рішення і ця шахова партія закінчиться протягом найближчої години, максимум кількох.
– Пам’ятаєш «Сім подорожей Синдбада-мореплавця» із «Тисячі і однієї ночі»? – несподівано запитав той, упевнено стаючи до штурвалу.
Легким порухом пуки і невимушеним доторком великого пальця до невеликої червоної кнопки, він запустив серце цієї морської красуні. Про це Олекса здогадався по ледь відчутній вібрації, що полинула десь із глибини судна. За дотиком того ж таки пальця, але уже до іншої клавіші, яхта вибрала обидва якорі і повільно рушила в протилежному від берега напрямку, поступово роблячи півколо і збільшуючи хід.
– Так, звичайно, в дитинстві ми, мабуть, всі захоплювалися його морськими подорожами та неймовірними пригодами, – нарешті відповів Олекса, який зупинився за пару кроків позаду товариша і уважно слідкував за його маніпуляціями. – А ще я пам’ятаю Олександра Дюма і одного із найяскравіших героїв його творів – графа Монте-Крісто, шановний батоно, – спокійно додав він.
Від несподіванки Юлій ледве не випустив штурвал і мимоволі повернув голову. Одначе за мить він опанував собою. Коротке здивування на його обличчі змінила машкара милої посмішки. Капітан зробив вигляд, що не почув останнього слова.
– Так, мій любий друже. Я теж дуже добре пам’ятаю Олександра Дюма молодшого, – зробивши наголос на останньому слові, Юлій посміхнувся і, ступивши пару кроків назустріч, взяв Олексу за плечі, немов хотів краще того роздивитися. – У свій час я особливо захоплювався графом Монте Крісто, пане полковнику.
Зараз він почувався напрочуд упевнено. Принаймні так це виглядало зовні. В той же час, згадка про «пана полковника» могла свідчити, що насправді оте його «батоно», не лишилося поза увагою однокашника. Одначе це ще не сто відсотків – уперто крутилася думка в голові слідчого.
– Вибач, а ти не хочеш повернутися до штурвалу? – натомість озвучив інше запитання гість. – А то купальний сезон уже скінчився, – спробував він дещо зняти напругу.
– Не турбуйся. Автопілот свою роботу знає добре. Шансів на помилку у нього значно менше, ніж у людини, – заспокоїв його Юлій, але все ж випустив плечі товариша із досить міцних своїх рук і підійшов до одного із панорамних вікон рубки.
Яхта середнім ходом упевнено йшла уздовж берега в північному напрямку, на відстані не більше кабельтова. Праворуч на небі висів яскравий, майже повний, Місяць і срібляста доріжка поверхнею моря пролягла від капітанського містка аж до самого горизонту.
– Я все добре пам’ятаю, мій любий друже, – порушив майже ідеальну тишу капітан. – Більше того, навіть хочу запропонувати тобі стати безпосереднім учасником однієї із подібних пригод, аби переконатися самому, що в житті кожного може бути місце для казки. Чи в кожній казці може бути місце для будь-якої людини, – спробував надати розмові дещо жартівливої окраси він.
– Так, дивлячись на цю розкіш, я починаю вірити, що казки існують і нині, але в них вистачає місця далеко не всім, – промовив Олекса серйозним тоном.
– «Jedem das seine» – пам’ятаєш це гасло, друже? – тон господаря дещо змінився. В ньому знову стали відлунювати легенькі нотки металу.
– Добре пам’ятаю, – спокійно відповів детектив, – але не тільки у вигляді нацистського кітчу над воротами концентраційного табору «Бухенвальд», а ще і у авторському розумінні суті того вислову. Зокрема, за древньогрецьким мислителем Платоном, справедливість існує лише за умови, «якщо будь-хто робить своє і не втручається у справи інших». Гадаю, ти знайомий із його працею «Держава», – завершив свій короткий історичний екскурс Олекса.
Раптом яхта стала уповільнювати хід і детектив звернув увагу, що вони наближаються до якоїсь скелі.
– Не турбуйся, все під контролем, – упевнено кинув Юлій, помітивши сліди занепокоєння на обличчі гостя. – Знайомий, читав, пам’ятаю, – продовжував відповідати він на поставлені запитання. – А ще я добре пам’ятаю – Платон мені друг, але істина дорожча! – кинув уже на закінчення і якось загадково посміхнувся.
– Куди ти мене привіз? – запитав Олекса, зрозумівши, що зіткнення яхти зі скелею не буде, принаймні в цю мить, і дещо заспокоївшись.
– До острова Буяна, в царство древнього Салтана, – знову перейшов на жартівливий тон однокашник. – Іди за мною і все побачиш на власні очі.
Коли вони спустилися на нижню палубу і підійшли до борту, яхта уже практично закінчувала швартування до невеликого причалу, що був облаштований із протилежного від берега боку острова. Оскільки Місяць заховався за щільну пелену хмаровиння, а до вранішнього світла ще лишалося досить часу, детектив не міг напевне визначитися з їх місцем перебування. Судячи по невеликій тривалості переходу, це міг бути лише острів Березань – думав він. – До Зміїного вони навіть на повнім ходу за цей час не змогли би дісталися.
Зійшовши на берег і побачивши неподалік на фоні неба характерні обриси легендарного фейку часів своєї юності – пам’ятника лейтенанту Шмідту, Олекса остаточно зрозумів, що не помилився. Після закінчення першого курсу вони обоє входили до складу невеликого студентського будівельного загону, завданням якого було спорудження цього «шедевра» дизайну часів Радянського союзу.
– Чого ти зупинився, – почув він голос Юлія попереду. – Я привіз тебе сюди не для того, аби милуватися цим витвором наших рук і віддаватися спогадам далекої юності. Топай хутчіш за мною! – гукнув він.
Наздогнавши однокурсника, який ліхтариком айфона підсвічував собі шлях, Олекса пішов слідом. Невдовзі вони дісталися одного зі старих артилерійських казематів, побудованих іще за часів царської імперії. Повільно спустилися донизу, пройшли якимось довгим і тісним лабіринтом із заростів, але, зрештою, опинилися перед масивними, досить великих розмірів, металевими дверима, що ховалися в густих кущах бузини, глоду та шипшини.
Олекса увімкнув ліхтаря і свого смартфона, аби не подерти штани, оскільки інших з собою у нього не було. У променях свого ґаджета він помітив, що двері, хоча і нагадували стиль часів позаминулого сторіччя, але були зроблені не пізніше кінця другого-початку третього тисячоліття від Різдва Христова. Принаймні жодних слідів іржі чи подряпин від уламків снарядів на їх поверхні видно не було.
Не інакше, як за допомогою чарівної палички, яка вочевидь зберігалася в кишені Синдбада-одесита, зазначена конструкція без жодного звуку плавно подалася в сторону і перед ними відкрилася темна паща входу до підземелля.
– Невже це і є та сама печера скарбів? – спробував пожартувати Олекса.
– Щось на кшталт того, – відповів Юлій у тому ж дусі і рішуче ступив усередину першим.
Детективу нічого не залишалося, як наслідувати приклад останнього, тим паче, що розвиток подій усе більше і більше цікавив уже і його самого.
Хід був такої величини, що в деяких місцях потрібно було рухатися переважно боком або зігнувшись. Так поволі вони просувались не менше десятка хвилин, після чого наткнулися ще на одні двері, але значно менших розмірів. Внаслідок майже непомітних маніпуляцій екскурсовода, рука якого на якусь хвильку опустилася до кишені куртки, що за кольором практично зливалася з навколишнім середовищем, вхід відчинився таким же чарівним способом.
Процедура повторилася – Юлій увійшов першим, а Олекса за ним. При цьому, останній помітив, що на відміну від перших дверей, ці були значно меншими і закрилися за ним із якимось хоча й неголосним, але досить неприємним звуком, схожим на скрегіт. Також він звернув увагу на ту обставину, що весь час тунель ішов донизу під доволі гострим кутом. Складалося таке враження, що вони поступово спускаються углиб підземелля.
– Надійна могилка, – спробував було пожартувати детектив, хоча залишки хмелю у нього розвіялися остаточно ще перед першими дверима, – і саме цікаве, що в разі нештатної ситуації знайдуть не скоро, – сказав він уже без жодної ноти гумору.
– Не переймайся, школярику, – почув він попереду голос товариша з такою концентрацією металу, що мимоволі по спині у нього пробіг холодок. – Ніхто тебе тут не знайде, повір мені, навіть не шукатиме, – пролунало уже майже під самим вухом.
Олекса взяв телефона у ліву руку, а правою спробував непомітно зняти із запобіжника свого дванадцятизарядного «Форта», що висів у кобурі під лівою пахвою. Хоча все те відбувалося у повній тиші і за спиною Юлія, той несподівано знову зупинився.
– Та не бійся ти так, все одно всі там будемо, – промовив він так, що слідчий засумнівався в конфіденційності своєї останньої маніпуляції.
Раптом господар простяг руку уверх і щось неголосно клацнуло, а навколо спалахнуло світло. Хоча це були і не театральні софіти, але гість мимоволі примружив очі. Сталося це не стільки від несподіванки, скільки від досить тривалого перебування в суцільній темряві. Дещо адаптувавшись, Олекса зрозумів, що вони знаходиться у якійсь печері, десь глибоко у надрах острова, а може навіть і під морським дном. Печера являла собою природню порожнину неправильної форми, приблизно від п’яти до десяти метрів у діаметрі. Її висота теж не була однаковою. На вході вона сягала кількох метрів, а з протилежного боку – стати на повний зріст напевне і не вдалося б.
Та не це прикувало увагу детектива. Його зір упав на великий стос, що височів у самім центрі печери, і був накритий маскувальною сіткою, з-під якої визирав ще і водонепроникний брезент такого ж захисного кольору.
– Ну, ось ми і дісталися до мети нашої подорожі, – якось загадково посміхнувшись, не без помітної урочистості промовив Юрій.
– Оце і є твої скарби острова Монте-Крісто, пане Синдбаде? – дещо скептично спитав Олекса. – Зізнаюсь чесно, мене більше вразили твої наземні скарби, а ще більше – надводні, – закінчив у тому ж дусі він.
– Не спіши, – спокійно промовив однокашник. – Ти ж пам’ятаєш, як нас учили – аби зробити правильний висновок потрібно вислухати обидві сторони і зважити всі аргументи. А я ще не закінчив.
– Так, пам’ятаю, – не менш спокійно парирував випад Олекса, – особливо науку одного із твоїх кумирів, професора Нуделя, – наніс він укол у відповідь.
– Все то ти пам’ятаєш і все ти знаєш, – на якусь долю секунди в очах Юлія промайнула блискавка, але грому не пролунало.
Він неспішно підійшов до стосу і повільно почав знімати маскувальну сітку і брезент, під якими знаходилися якісь сірі герметичні контейнери невідомого для детектива походження, а також звичайні дерев’яні ящики темно-зеленого кольору, в яких, зазвичай, зберігаються різного роду військові боєприпаси. Якщо контейнери, що становили більшу половину складованого майна, на вигляд були приблизно однакового розміру і кольору, то ящики були різних розмірів і відтінків.
Спочатку Юлій відкрив по черзі два пластикові контейнери. Один з них був наповнений упаковками американських доларів, інший – євровалютою. Потім він відкрив декілька великих дерев’яних ящиків, де містилися акуратно складені ювелірні вироби із дорогоцінних металів та каміння, на кшталт, посуду, підсвічників, побутових прикрас тощо. Серед них Олекса помітив кілька старинних золотих хрестів, і навіть митру, інкрустованих дорогоцінним камінням. У цю мить йому чомусь пригадався величезний натільний хрест на череві у Хрестоносця в прибережній таверні. Чи не з однієї то все колекції? – майнула думка.
Ящики середніх розмірів були наповнені зливками або монетами, в основному із золота, а також платини та інших дорогоцінних металів. Найменших розмірів ящики містили в собі різного роду вишукані ювелірні прикраси і різноманітне дорогоцінне каміння просто насипом.
Ця вибіркова демонстрація скарбів, що доставляла їх володареві неабияке задоволення, яке він не вважав за потрібне надто і приховувати, зайняла не менше половини години. Весь цей час Олекса стояв мовчки і уважно спостерігав за виставою одного актора. Більш за все його цікавили не вигляд тих скарбів та їх кількість, а поведінка Синдбада. Він розмірковував над його подальшим планом, розуміючи, що відтепер може залишитися тут у якості вічного охоронця цього багатства, якщо втратить контроль над ситуацією.
Уважно спостерігаючи за цим шоу, вартість декорацій якого складала мабуть не менше річного бюджету всієї держави, детектив непомітно вимкнув ліхтарик і поклав смартфон до внутрішньої кишені своє куртки. При цьому, він не став застібати її на блискавку і постійно намагався тримати праву руку вільною. Лише одного разу, коли Юлій на кілька секунд повернувся до нього спиною, аби зняти наступний ящик, Олекса максимально швидко, але в той же час досить плавно, витяг нею із правої кишені штанів якийсь невеличкий предмет і другою рукою сховав його у зовнішній кишені куртки.
Закінчивши часткову ревізію копалень Соломона і не дочекавшись бурхливих овацій або вигуків захоплення єдиного глядача, чи хоча його ознак у будь-якому іншому вигляді, Юлій зробив пару кроків назустріч і знову уважно подивився Олексі в очі.
– Я пропоную тобі половину, – промовив Синдбад максимально спокійно, але металевий присмак цієї пропозиції відчував навіть він сам.
– За що? – теж майже спокійно запитав детектив, розуміючи, що вистава уже наближається до кульмінації і головне – не проґавити спалах.
Він, ніби випадково, ступив один крок назад, оскільки зробити більше не дозволяли розміри печери у тому місці. Однак це не лишилося поза увагою товариша. Він теж зробив пару кроків назад і навіть на деякий час повернувся спиною, всім своїм видом демонструючи відсутність у нього будь-яких злих намірів.
– За те, що завтра ти напишеш рапорт про відставку, – повернувшись до детектива обличчям, якось хижо посміхнувся той.
– Всього лиш? – навіть не ховаючи скептичної посмішки, запитав Олекса.
– Звичайно ні.
– Що ще?
– Віддаси мені ноут і обидва телефони Хрестоносця.
Олекса звернув увагу на те, що раніше ні він, ні тим більше Юлій, не називали ватажка банди цим прізвиськом. Значить мені не здавалося. Хтось таки зливає інформацію, – завертілася змією в голові ще одна думка.
– Це все? – натомість спокійно запитав слідчий.
– Ні, – кинув Синдбад коротко. – Дай слово, що з цього моменту не зробиш нічого мені на шкоду.
– Не певен, що повністю зрозумів тебе… Це що, плата за повний контроль наді мною? – детектив кивнув головою в бік стоса у центрі печери. – Ти, щедрий Аладіне, хочеш купити мою свободу, зробивши тим самим мене рабом цієї лампи?
– Та ні, розмова лише за процесуальні дії і тільки в рамках цієї справи. Тобто до предмету нашої угоди входить лише те, що стосується замаху на вбивство Бізнесмена.
І цей псевдонім йому відомий, засмучено відмітив про себе Олекса. Але то потім, відігнав він думку про крота в своєму оточенні. Зараз уся увага на руки факіра.
– Тепер це все? – знову запитав він.
– Не зовсім.
– То говори конкретно, а то я уже починаю сумніватися, що ти взагалі маєш намір мене відпустити.
– Так ось і я ж про це… – зупинився Синдбад. – Розумієш, я знаю, що ти знаєш, що я знаю… – він зупинився знову, – а тому мені не хотілося б отримати кулю при спробі нападу чи втечі… Не хочу давати навіть найменшого приводу, не те що спровокувати таку ситуацію…
Роблячи великі паузи між фразами, Юлій зовні мав вигляд глибоко схвильованої, навіть розгубленої, людини, якій важко формулювати звичайні думки. Однак Олекса досить добре знав свого однокашника, не говорячи вже про те, що дізнався за останні два тижні розслідування цієї справи. До того ж, про його якості якнайкраще свідчила гора речових доказів за спиною.
– Заспокойся, я не збираюся у тебе стріляти. Ти ж прекрасно розумієш, що навіть у крайньому випадку ти мені потрібен живим, – посміхнувся детектив, намагаючись переконати Синдбада в тому, що він йому вірить.
– Я пропоную тобі партнерство. Так би мовити, п’ятдесят на п’ятдесят у всіх напрямках і на всіх рівнях.
– Знову не зовсім розумію тебе, – задумливо відповів Олекса. – Я ніколи не займався бізнесом. Я звик шукати і находити, дивитись і бачити, досліджувати і робити висновки, захищаючи право і порядок в їх органічній сукупності, тобто державу, про яку говорив ще Платон, по великому рахунку.
– Так я тобі це і пропоную, лише заміни термін «держава» іншим поняттям – «наш бізнес» або «спільні інтереси». Зараз мені конче потрібна своя людина за кордоном, а хто це може бути, як не партнер, надійна людина зі спільними інтересами?
Як він філігранно пройшов по краю і, замість отримати гол у свої ворота – уперто намагається закотити м’яча у ворота суперника, тобто можливого партнера!
– Цікава пропозиція. Треба подумати, – натомість промовив Олекса вголос. – Маю надію, друже, що у мене реально є така можливість.
– Звичайно, – з усмішкою проскрипів потенційний компаньйон і те також не лишилося поза увагою детектива.
– Тоді пропоную зупинитися на цій високій ноті порозуміння і завершити перемовини уже на свіжому повітрі, – максимально невимушеним тоном запропонував той.
– Нічого не маю проти, – з добродушним виглядом зауважив Юлій і хотів було рушити до виходу, біля якого стояв Олекса.
– Секундочку! – рішучим голосом одразу ж зупинив той Синдбада, вихопивши пістолет.
– Ну, ось… Я такого непорозуміння боявся найбільше… – з пониклим виразом обличчя завмер мореплавець на півкроку.
– Не сіпайся та не роби різких рухів і все буде добре, – твердо зауважив детектив і, тримаючи Юлія в полі зору, дістав свій смартфон. – Дуже повільно, однією рукою, по черзі, дістань усе зі своїх кишень. В першу чергу мене цікавлять електронні ключі від обох дверей до печери і від яхти, а також мобільний. Усе так же плавно поклади на підлогу і відійди назад на три кроки. Вільну руку постійно тримай піднятою над головою і не сіпайся. Це не прохання. І ще одне, май на увазі, в разі чого, я угору стріляю потім, – додав уже зовсім металевим голосом Олекса.
– Ось тому я тобі і пропоную співпрацю, – якось невизначено і засмучено промовив Синдбад, але в точності виконав усі вимоги.
– Тепер слухай мене уважно далі, – так же рішуче продовжував слідчий, обережно піднявши електронні ключі і айфон із підлоги. – Виходимо в тому ж поряду, як і заходили: ти попереду, я слідом. Нагадую, роби усе повільно, не сіпайся і буде тобі щастя. Я щиро хочу, аби ми обоє дісталися живими і неушкодженими світу божого.
Він, не опускаючи пістолета і ні на мить не випускаючи з поля зору Синдбада, відійшов убік, звільнивши тому шлях до виходу.
– То ти відмовляєшся від моєї пропозиції? – майже скрикнув той у відчаї. – Ну, тоді назви свої умови, – процідив уже благальним голосом.
– А може на мою половину сформуємо та озброїмо до зубів пару-трійку добровольчих армій і звільнимо Неньку від орків?
– Не сміши мене. Хто тобі дасть це зробити? Війна – то великий бізнес. Вона триватиме доти, доки є за що і кому воювати. Ти так довго не проживеш…
– А ти?
– Та і я також, – дещо знічено мовив Юлій.
– Заспокойся, даю тобі слово, що я ще не прийняв остаточного рішення і всі варіанти ми з тобою обсудимо максимально доброзичливо, принаймні з мого боку, на палубі твоєї шикарної яхти на зворотному шляху, – послідовно гнув свою лінію Олекса, розуміючи, що то найкращий варіант поведінки у цій ситуації.
Одночасно лівою рукою, не витягуючи електронного ключа з кишені штанів, він завчасно відімкнув ближні двері, що скоріш нагадували великий люк, потім дістав із лівої кишені куртки свого смартфона і увімкнув ліхтарик.
– Гаразд, – якось невизначено вимовив Юлій, уважно спостерігаючи за маніпуляціями товариша, і повільно рушив до виходу.
Коли володар скарбів дістався виходу із печери, Олекса помітив, як його ліва рука потягнулася в сторону. Але не встигла вона подолати і десятка сантиметрів, як рішучий голос детектива, що більше нагадував рик розлюченого лева у хвилину смертельної небезпеки, миттєво примусив її зупинитися.
– Останнє попередження! – суворо кинув слідчий. – Наступного разу за мене говоритиме містер «Форт». Можливо з першого пострілу тобі і пощастить не померти, але що не залишишся калікою – точно не гарантую, – додав він без будь-яких словесних реверансів.
– Вибач, друже, я лише хотів тобі показати вимикач освітлення, – повільно повернувшись, Юлій кивнув головою вліво, де було облаштовано невеликий електрощит з елементами живлення та запобіжниками.
– Іди, це нам поки що не знадобиться, – буркнув Олекса і пішов слідом.
– А чому містер «Форт»? – спробував якось залагодити свою провину Синдбад.
– А тому, що не місіс, – у тому ж дусі коротко і категорично відповів детектив.
Зворотна дорога вимагала значно більших зусиль подорожників. Тепер тіснуватий тунель уже йшов догори. До того ж, у мореплавця вочевидь не було великого бажання поспішати, оскільки він не мав упевненості в тому, що товариш, зрештою, прийме його пропозицію. Та йому і самому не дуже хотілося позбутися половини такого статку, на здобуття якого довелося витратити більшу і кращу частину свого життя. Тому він судорожно намагався знайти оптимальний вихід із цієї, м’яко кажучи, непростої ситуації, але варіантів було небагато.

Це сталося більше тридцяти років тому, коли невелике судно доставило їх маленький студентський будівельний загін на один із чорноморських островів, розташований неподалік дельти Дніпро-Бузького лиману. Перед юними будівельниками, які кілька днів тому закінчили двотижневі курси мулярів та бетонувальників, стояло дещо незвичне завдання. За пару місяців у вищій точці острова потрібно було побудувати пам’ятник лейтенанту Шмідту. Ні, не батькові численних дітей із відомого твору одеситів Ільфа і Петрова «Золоте теля», як дехто з них думав спочатку, і навіть не славетному радянському полярникові Отто Юлійовичу, а одному із керівників збройного повстання на крейсері «Очаків» у 1905 році.
На відміну від своїх товаришів по будзагону, Юлій свій вільний час на азартні ігри, як це полюбляв робити заядлий преферансист Олекса та переважна більшість його товаришів-студентів, не гаяв. Не цікавили його і різного роду спиртні напої, які загадковим чином просотувалися на острів із великої землі при доставках продуктів харчування чи будівельних матеріалів. Інколи цьому сприяли випадкові місцеві власники моторних човнів чи рибацьких шхун. У вільний час майбутній правник любив подорожувати островом, збирати різного роду артефакти, зокрема, у вигляді різнокольорових фрагментів череп’яної посуди, древніх монет тощо, яких навколо було доволі. Можливо саме тому з чиєїсь легкої руки до нього пристало відоме прізвисько «син лейтенанта Шмідта», яке як ніколи було актуальним у тій ситуації.
Одного разу, оглядаючи руїни старого артилерійського каземату, збудованого ще за царського режиму, поміж чагарів Юлій наткнувся на невелику печеру. Всередині було прохолодно і він провів там кілька годин, читаючи книгу. На другий день юний будівельник прихопив із собою кайло та лопату, аби облаштувати майданчик під імпровізоване ліжко. Коли він уже закінчував розбирати завал із черепашника, то виявив невеликий хід, що вів углиб острова.
Наступного разу юний спелеолог прихопив із собою шматок мотузки та свічку, аби продовжити свої підземні дослідження. Відтоді юнак по кілька разів на тиждень навідувався туди у вільний від роботи час. Його цікавило, куди веде той підземний лабіринт, а легендарні скарби часів графа Монте-Крісто та Синдбада-мореплавця, наповнювали ту цікавість ще і матеріальною складовою. Але до завершення будівництва пам’ятника Юлієві вдалося просунутися вглиб острова лише на кілька десятків метрів.
Інтенсивне навчання у виші, подальші напружені роки становлення адвокатської кар’єри, молода дружина і діти витіснили із голови молодого правника пригоду студентської юності. Одначе невдовзі трапилася подія, яка змусила його пригадати ту юнацьку забавку.
Сталося так, що Юлієві потрібно було на якийсь час зникнути з дому і навіть із міста. Ні багато, ні мало, але на кін була поставлена його власна безпека, а можливо, і життя. От тоді йому і пригадався той безлюдний, особливо у міжсезоння, острів та його перші кроки в царині спелеології.
Швиденько зібравши все необхідне, молодий адвокат вночі на веслах без особливих проблем подолав двокілометрову відстань до острова і зник із поля зору як своїх недоброзичливців, так і близьких та друзів. Про той сховок не знала жодна жива душа. Навіть матері та дружині він сказав, що їде на невизначений час до батька в Батумі, але строго-на-строго наказав їм про це мовчати.
– Запам’ятай, якщо любиш мене і хочеш, аби у твоїх дітей був батько, ти не знаєш, куди я подівся! – сказав він Валерії на прощання.
– Коли ти повернешся? – запитувала вона у чоловіка вся в сльозах.
– Коли повернуся – ти побачиш першою, – твердо промовив той і розтанув у темряві ночі.
Ще до ранку він розвантажив човна і пустив його за вітром, завбачливо лишивши весла. Схід сонця новий Робінзон зустрів уже в печері.

Пів року наполегливої фізичної праці не минуло марно – Юлієві таки вдалося досягти кінця підземного лабіринту, який закінчувався досить просторою підводною печерою. Такий висновок він зробив унаслідок порівняння довжини тунелю з відстанню від входу у підземелля до берега у відповідному напрямку по поверхні острова. До того ж, співставлення довжини лабіринту, що склала більше трьохсот метрів, з середнім кутом його нахилу свідчило про те, що загальний перепад висоти поміж крайніми точками – більше ніж удвічі перевищував висоту самого острова. Скоріш за все, це підземелля було наслідком якихось геологічних катаклізмів, що мали місце ще у процесі формування земної кори, оскільки першопроходець не зустрів усередині жодних слідів перебування там людини.
В процесі зазначених підземних робіт із Юлієм трапилася пригода, що мало не обірвала його життя. На ній варто зупинитися детальніше, аби читачеві був зрозумілим подальший розвиток подій.
Під постійним натиском води і вітру острів, який у географічному розумінні ще кілька тисяч років тому був півостровом, повільно, але невпинно, зменшувався. Цьому природньому процесу сприяли не тільки сильні морські шторми, які постійно підмивали стрімкі його береги, але і сама структура острова. Черепашник зі значними включеннями глинистих відкладень, з якого складався той шмат земельної тверді, набагато легше піддавалися водній і повітряній ерозії, ніж гранітні чи базальтові породи. Тому, під натиском стихії, прямовисні береги, час від часу, відколювалися від острівного масиву і падали у море, поступово відкриваючи сховані під землею від людського ока різні таємниці.
З часом відповідна доля спіткала і лабіринт, розчисткою якого так наполегливо займався Юлій. Внаслідок останнього такого обвалу одна з його ділянок виявилася у безпосередній близькості до берегового обриву, хоча встановити цю близькість зсередини тунелю було практично неможливо. Коли стався той обвал, невідомо, але у всякому разі це було до того, як Робінзон потрапив на острів.
Саме в такому місці, розташованому приблизно на половині дороги від входу до гроту, в процесі робіт стінка лабіринту не витримала. Чи то внаслідок ваги власного тіла, чи то від дії вібрацій під час ударів кайлом, а скоріше за все від того і іншого, Юлій провалився. Сталося це так раптово, що він навіть не встиг скористатися мотузкою, один кінець якої був надійно закріплений біля входу, а інший завжди знаходився поряд з ним. То було щось схоже на випадок, коли ластів’я, яке ще навіть не вбилося в колодочки, випадає із гнізда. Від несподіванки він випустив із рук кайло і каменем полетів донизу, де за кілька десятків метрів морські хвилі омивали небезпечні глиби черепашника.
Молодика спас кущ глоду, що якимось дивом виріс із невеликої щілини у майже прямовисному березі, метрів за п’ять до землі. Досить потужне гілля дещо уповільнило падіння і значно змінило його траєкторію. Завдяки цьому Юлій оминув небезпечне каміння і упав у воду біля самого берега, навіть уникнувши переломів і обмежившись лише сильними забиттями.
Самотужки діставшись у безпечне місце і відлежавшись протягом кількох днів, щасливець поступово відновив свої підземні роботи. Отвір, у підлозі тунелю, що несподівано мало не став дорогою на той світ, почав приносити свої преференції. Зокрема, він перетворився на своєрідний сміттєпровід для будівельних відходів і цим суттєво прискорив завершення робіт. Коли ж у Робінзона виникала потреба виходу на поверхню, він накривав провалля веслами, а зверху них клав шматок дошки, який знайшов на березі після шторму. Ще одним бонусом було те, що у цьому місці працював мобільний зв’язок, але та обставина з’ясувалася значно пізніше.
Уже покидаючи острів, Юлій, про всяк випадок, забутував отвір ще і шматками черепашника, частина яких залишалися від розчистки тунелю, а решта була видобута ним тут же, із капітальної стіни. Коли через добрий десяток років сучасний Синдбад облаштовував у гроті свою скарбницю і відгороджував її від білого світу дверима-люками, він вирішив умонтувати один із них і у те провалля. При цьому, зовні двері були закамуфльовані жовто-коричневою фарбою і відчинялися донизу та фіксувалися зовнішнім засувом. При нагоді, ними можна було скористатися як запасним входом чи виходом.
З цією метою у нішу, що знаходилася прямо напроти люка, було вмонтовано звичайний велосипедний чи мотоциклетний тросик, до кінця якого прикріплено металеве кільце червоного кольору. Інший його кінець прилаштовано до засуву. У особи, що випадково побачила б те яскраве кілечко, мало виникнути природнє бажання потягнути за нього, на кшталт – потягни дитинко за мотузочку і двері відчиняться. Тобто вийшла така собі смертельно небезпечна пастка для непрошених гостей. З часом тут же, в ніші, Юлієм було облаштовано та укомплектовано мотузяною драбиною досить об’ємну схованку, аби цей багатофункціональний ґаджет, у разі потреби, можна було використати максимально комфортно і в якості запасного виходу.

Коли минули проміжні двері і до люка-пастки залишалося якихось пару десятків метрів, аби не перечепитись через виступи у долівці, Олекса на кілька секунд вкотре опустив промінь ліхтаря під ноги. Скориставшись цим, Юлій блискавично прискорився і сховався за поворотом лабіринту, який так своєчасно трапився поряд. Максимально швидко подолавши решту відстані, він спиною втиснувся у бокову нішу, попередньо просунувши кілька пальців правої руки у червоне кільце. Як тепер з’ясувалося, перед прогулянкою Синдбад переодягався не дарма. Несподіваною ця подорож виявилася лише для Олекси. Колір вбрання володаря скарбів ідеально зливався з навколишнім черепашником і у напівтемряві робив його практично непомітним. Єдиною незручністю для нього була недостатня висота виїмки. Аби сховатися максимально, йому довелося нахилити голову і упертися плечима у верхню частину ніші. Але у такій позі він міг бачити лише ноги слідчого, що уже наближався із-за рогу. Це недовго, зараз усе закінчиться – тішив себе думкою шкільний друг.
– Любий майбутній партнере, куди це ти подівся? – долинув досить спокійний голос детектива, який підсвічував ліхтариком то вперед, то собі під ноги. – Ти вирішив залишити мене тут охороняти свої скарби чи вигадав щось ще гірше? – знову озвався той.
Олекса розумів, що заклятий друзяка неодмінно приготував якийсь сюрприз, бо який був сенс посеред ночі тягнути його сюди і афішувати такі багатства в іншому випадку. В той же час, біля виходу з лабіринту вони все одно мали б зустрітися, якщо лише Юлій не прихопив із собою дублікат ключа чи не існує якогось запасного лазу на поверхню. Тому вперед він просувався повільно, ретельно освітлюючи перед собою шлях і намагаючись спіймати щонайменший сторонній звук. Ще однією проблемою виявилось те, що світло ліхтарика його смартфона поступово стало тьмяніти.
На це звернув увагу і Юлій. Мабуть акумулятор здихає – майнула здогадка у нього. До люка-пастки детективу залишалося кілька кроків.
Раптом Олекса зупинився і виключив ліхтарик. Непроглядна імла поглинула все навколо. Тільки ледве відчутний шерхіт його куртки долинув до вух Юлія.
Мабуть хоче увімкнути ліхтарик мого айфона, – подумав той із досадою. Проте, це припущення не підтвердилося – несподівано в одній із багатьох кишень камуфляжних штанів Синдбада задзвонив телефон. Катастрофа! – блискавкою майнула думка в його голові.
А все-таки Микола був правий! – ніби електричний розряд у сотню кіловольт за якихось пару метрів беззвучно пролунала інша думка у другій голові. – Він таки відгукнувся, хоча і не взяв слухавку – знову подумав Олекса. При цьому, він уперше у своїй багатолітній кар’єрі слідчого не відчув того радісного драйву, як це було у сотнях подібних випадків, коли настигнувши злочинця і розкривши його хитрий задум, вкотре святкував перемогу добра над злом.
В гарячці Юлій лівою рукою спробував було виключити свій телефон старого зразка, яким користувався лише у виключних випадках, але йому це не вдалося. Ліва кишеня його штанів, була міцно притиснута до стіни. Із останніх сил він напружив усе своє тіло, упершись плечима у верхню частину ніші і намагаючись лівою рукою таки потрапити до власної кишені, з якої зрадливо долинав «Траурний марш» Фредеріка Шопена, що, як ніколи, звучав в унісон із відчуттями свого власника.
Тільки внаслідок неймовірних фізичних зусиль Синдбаду, який у одну мить перетворився в сина лейтенанта Шмідта, все-таки удалося зробити бажане і натиснути кнопку відбою, але тут сталося непередбачуване – уступ ніші, на якому стояли його ноги не витримав навантаження і тріснув. Кросівки мореплавця ковзнули по вологому черепашнику, і він, втративши рівновагу, полетів униз, прямо на кришку люка. Від такої несподіванки бувший Синдбад схибив знову, не відпустивши своєчасно червоне кільце. Миттєво спрацював добре налаштований ним же механізм і один край ляди-пастки з хижим брязкотом стрімко упав донизу, відкривши найкоротший вихід до моря.
В останній момент мореплавець інстинктивно розкинув руки, але це йому вже не допомогло. Він підкошеним снопом шугонув прямо у відкритий отвір люка і лише старий потаємний телефон із «невідомим» номером устиг вислизнути з його руки та відлетіти убік, прямо під ноги Олексі, сповіщаючи уже іншим рингтоном про своє відключення.
Промінь телефонного ліхтарика, який детектив у останню мить все-таки устиг увімкнути, вихопив із темряви лише спотворене страхом обличчя шкільного товариша, а тишу розітнув його крик розпачу, що за пару секунд обірвався глухим звуком падіння.
Коли Олекса включив більш потужний ліхтарик Юлієвого айфона і направив промінь униз, то побачив його власника. Той лежав біля самого берега, на купі каміння, розкинувши руки в різні боки, і через отвір люка широко відкритими, скляними очима намагався просвердлити детектива наскрізь. Жодних ознак присутності життя у тілі бувшого Синдбада-мореплавця і володаря скарбів острова Монте Крісто не було.
– Ну, нарешті тобі удалося обірвати нитку Аріадни, другий кінець якої так несподівано опинився у моїх руках, але цього разу оте, заклятий друже, тебе не врятувало… – тихо підвів підсумок детектив. – І все-таки це краще, ніж решту свого життя провести в камері, дивлячись на білий світ через ґрати.

Повідомивши керівництво про свою нову несподівану пригоду і покинувши катакомби сина лейтенанта Шмідта, Олекса пішов островом до місця падіння останнього. Дорогою детективу чомусь пригадався допит потерпілого і його останні слова щодо можливої подорожі свого трупа разом із льодоходом до самого Чорного моря. Дивно, але в такому випадку він міг би опинитися саме у тому місці, де зараз лежало тіло замовника його убивства – подумав слідчий. Що це – просто збіг чи карма? Скоріше за все, кара, божа кара. Небесне правосуддя!

– Як це сталося? – запитав Олексу колега із обласної прокуратури, дивлячись униз, де за кілька десятків метрів у осінніх променях обіднього сонця його слідчі оглядали місце трагедії.
– Та ось, саме так. Тільки він, на відміну від вас, стояв спиною до моря, а обличчям до мене, – з непідробним сумом у голосі знизав плечима детектив. – Темно було, оступився… – додав він і уже мовчки направився в протилежний бік острова, до причалу.
– А чому вас сюди серед вночі чорти понесли? – долинув ззаду той голос за якусь хвилину.
– Давно не бачилися. Засиділися за келихом чаю, – знову знизав плечима Олекса. – Потім яхтою похвастатися захотів, а може юність пригадати – це ми разом колись того монумента будували, – і він кивнув головою в сторону п’ятнадцятиметрового, пам’ятника лейтенанту Шмідту, який кожним зі своїх трьох залізобетонних пілонів-вітрил довгі роки стрімко рвався у небо.
– А телефони небіжчика і електронний ключ від яхти як у тебе опинилися? – уже по дорозі на материк знову поцікавився колега з прокуратури.
– Слідчий – це професія, а я у цьому випадку в першу чергу друг юності і однокашник, – з певними нотками докору в голосі відповів Олекса.
– Не зрозумів… – зробив великі очі колега.
– А що тут розуміти? – озвучив риторичне запитання детектив. – Я відразу кинувся униз, аби допомогти Юлію чи хоча би пересвідчитися, що йому така допомога уже не потрібна. А оскільки крил не маю і в інший спосіб літати не вмію, до причалу, де облаштовані єдині на острові сходи, довелося бігти, а потім – знову берегом, але уже в протилежний бік. Діставшись місця падіння і переконавшись, що пульс відсутній, повитягав із кишень загиблого всі речі, які могли постраждати від хвиль, бо якраз посилювався вітер, – детально описав події після падіння Олексій.
– Гаразд, завтра зранку зайди до мене. Сам розумієш, потрібно буде оформити протокол допиту. Поки що цю справу ми беремо до свого провадження, – невдоволено пробурчав представник прокуратури.
– Так може і справу по замаху у мене заберете?
– А це тут до чого?
– Формально то теж ваша підслідність… – не став далі заглиблюватися в деталі детектив.
– Робити нам більше нічого! Самі порушували – самі і закінчуйте, – махнув рукою той на прощання.

Коли Олекса уже сідав до салону свого авто, аби їхати додому, до нього підійшла Валерія. На вигляд жінка була майже спокійна. Напевне за ці кілька годин після його телефонного дзвінка, вона в достатній мірі змогла опанувати собою.
– Ти так і поїдеш, не попрощавшись зі мною?
– Вибач, я не був упевнений, що ти захочеш мене бачити.
– Як це сталося? – поставила наступне запитання вона.
– Якщо по формі – оступився під час розмови. Ти ж свого чоловіка знала краще за мене. Він же завжди був емоційним…
– А якщо по суті? – не вгавала вдова.
– А якщо по суті – то в житті бувають прикрі випадки, коли і досвідчений мисливець попадає у поставлену ним же пастку, – тихо промовив Олекса і рішуче сів за руль, аби перервати цю нелегку для обох розмову.

Наступного дня, з самого ранку, детектив поїхав прямо до обласної прокуратури. Треба відразу покінчити з цією неприємною процедурою, – вирішив він за сніданком. – Все одно цього не уникнути – він єдиний очевидець загибелі Юлія. Тим паче, будь-яке затягування часу з його боку тільки посилюватиме підозри і даватиме привід для різного роду інсинуацій на цьому підґрунті.
Начальник слідчого управління прокуратури області проводив допит особисто. Олекса коротко розповів про події останньої доби, нічого не приховуючи, за виключенням подорожі до підземелля. Промовчав він і про те, що залишив у себе ключі від входу до лабіринту Мінотавра та його потаємний телефон, що став останньою ланкою у ланцюгу невипадкових випадковостей. На пласкі намагання колеги поставити його в скрутне становище різного роду провокативними запитаннями, які той любив патетично називати філігранною роботою професіонала, Олекса реагував спокійно, а щодо кількох відвертих провокацій – просто зробив вигляд, що не зрозумів. Так буде легше для всіх, – подумав детектив.
Повернувшись із прокуратури, Олекса побачив у себе на робочому столі уже роздрукований на папері екземпляр звіту експерта-криміналіста. Ознайомившись із його змістом, він викликав заступника і попросив того зібрати особовий склад слідчого відділу для наради на кінець робочого дня, а також принести йому десяток аркушів чистого паперу.
– Ви ж ручку використовуєте лише для віз та підписів! – здивувався той. Чи може вирішили почати мемуари писати? Так би мовити повернутися до класичного стилю, – з’їхав на жарт Мирослав.
– Та що уже вийде, – якось невизначено відповів полковник і, забравши папір, попросив до наради його не турбувати.
Після цього він відключив телефони і, оскільки секретарка ще перебувала у відпустці, замкнув вхідні двері на ключ. Йому треба було серйозно подумати і все ретельно зважити.
Через кілька годин роздумів, які промайнули майже непомітно, детектив закрив подарованого колективом відділу йому на ювілей «Паркера» і поклав ручку на її звичне серед іншого канцелярського приладдя місце. Табло годинника показувало, що до наради залишалося менше тридцяти хвилин.
Відкривши електронну скриньку, Олекса побачив листа від Миколи і тут же відкрив його. Надіслана інформація повністю узгоджувалася з результатами роботи лейтенанта Листоноші, а також із інформацією, що містилася в пам’яті «невідомого» телефона, який так несподівано залишив йому наостанок студентський товариш. Все зійшлося в одній точці, – якось невизначено подумав слідчий, ніби в чомусь себе переконуючи, і його погляд ковзнув по списаному до половини аркушу паперу. Через кілька секунд, вкотре за день, завила сирена повітряної тривоги, нагадуючи про суворі реалії такого непередбачуваного життя.

Нарада тривала недовго. Полковник Ясен повідомив присутнім про події останніх вихідних і підбив підсумки двомісячного розслідування справи, попросивши свого заступника підготувати проект подання до суду про її закриття у зв’язку зі смертю підозрюваного в організації замаху на вбивство Бізнесмена.
– Злочин розкрито і, здавалося б, є всі підстави радіти, але чомусь у мене не виникає такого повноцінного відчуття. І це не тільки тому, що загиблий був нашим колегою і моїм однокурсником, неспішно продовжував начальник слідчого відділу. – Хочу подякувати всім вам і кожному особисто за плідну працю. Можливо інколи я формально був занадто жорстким у своїх рішеннях. Прошу пробачити це мені. Але тільки за форму, – додав детектив і замовк.
Від такої несподіваної кінцівки в кабінеті запанувало безголосся. Всі присутні ніби заклякли на місцях і мовчки дивилися на свого шефа. Пройшла майже хвилина, доки погляд Олекси не упав на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі і він не усвідомив, у чому причина такої тиші.
– Вибачте, зовсім випустив із виду, – взявши до рук стандартний шматок паперу, був вимушений продовжити він. – Сьогодні я прийняв рішення про завершення своєї професійної кар’єри. Ось мій рапорт про відставку, – закінчив детектив і все потонуло в гаморі та емоціях його колег…

Наступного ранку Олекса зайшов до приймальні начальника обласного управління поліції. Почувши від секретаря, що «генерал» буде тільки після обіду, він полегшено зітхнув. Залишивши в канцелярії рапорт про свою відставку, детектив завернув до найближчого магазину, прихопив пляшку найдорожчого коньяку та дещо із закуски, після чого енергійно попрямував до експертів.
– Васильовичу, твій Листоноша сьогодні працює? – запитав у завідуючого відділом замість привітання.
– Працює, – буркнув невдоволено той. – Що йому станеться? Тільки наслідків від тієї роботи як кіт наплакав. Ганяє начальство мого хлопця то туди, то сюди.
– То давай його сюди, я могорич приніс, буду «виставлятися», – посміхнувся Олекса.
– По-перше, поглянь на годинника – з початку робочого дня не минуло і години, – серйозно відреагував старий друзяка. – По-друге, працювати – це ще не означає бути присутнім на робочому місці! – вже зовсім серйозно продовжував він. – А головне, скажи мені, пане полковнику, ти що – зовсім з глузду з’їхав?
– Уже донесли? – знову посміхнувся Олекса.
– Переконаний, що цю новину все обласне управління буде обговорювати не один день, навіть після наказу! Що трапилося, яка муха тебе укусила?
– А може вийдемо на годинку? Кави десь вип’ємо, спокійно поговоримо, – на саме вухо прошепотів Олекса. – І Листоношу прихопи, – уже голосніше додав він.
– Він на виїзді, буде тільки на вечір, – буркнув завідувач відділу, одягаючи куртку.
– Що, разом із «генералом»? – вихопилось у детектива скоріш у вигляді жарту.
– А тобі звідки відомо, що начальник управління його терміново викликав до себе?
– Звідки і тобі про мій рапорт, – у своїй манері спробував було всерйоз віджартуватися уже на сходах Олекса.
– Ох уже ці секретарки-вертихвістки!. Вік би їх знати не хотів, якби у побуті не були потрібні – махнув рукою Ярослав Васильович. – Щось там із сигналізацією. Вночі вацапи ракетою у підстанцію попали. Десь замкнуло. Все Ракетне урочище залишився без світла – отакий каламбур, – скрушно додав він.
Знайшовши на Набережній невелику, затишну кав’ярню, друзі забилися в дальній кут. За бесідою не помітили, як випили каву і потихеньку продовжили навздогін розбавляти її чистим коньяком.
– Так про що ти, пане полковнику майже у відставці, хотів зі мною потеревенити? – не без іронії запитав діючий експерт.
– Я хотів тобі, чинному пану майорові, зробити пропозицію, – сказав серйозно Олекса і вони надовго заглибилися у обговорення деталей.
– Гаразд, я сам подумаю і з лейтенантом поговорю. Здається мені, що він не тільки метиковитий, але і порядний хлопець, – промовив Ярослав Васильович на прощання.

Замість епілогу

Не пройшло і року від тієї зустрічі на березі Південного Бугу, як у одній із країн, що колись мали необережність входити до складу учасників так званого Варшавського договору, відкрилася нова фабрика по виробництву легких літальних апаратів. Велика частина потужностей фабрики була спрямована на виробництво різного роду дитячих забавок, які в народі уже третій рік вацапсько-української війни називали просто дронами.
Власником фабрики був маловідомий виходець зі Східної Європи на ім’я Син Бада-Монті Христов, що мав громадянство чи то Болгарії, чи то Боснії, а можливо їх обох. Посаду комерційного директора обіймав небагатослівний чолов’яга середнього віку на ім’я Микола. Виробництво очолював немолодий, але статечний, чоловік, якого всі називали Ярославом Васильовичем, а технологічними розробками займався молодий керівник лабораторії – Ігор Іванович Листоноша. Подейкували, що уже за перший рік роботи фабрики до України, в якості гуманітарної допомоги, надійшла не менше сотні тисяч пташок різних модифікацій, а на наступний рік планувалося подвоїти їх виробництво.
– За чергову партію крилатих електронних воїнів, яка збереже життя багатьом нашим захисникам! – підняв келих із шампанським молодий чоловік, одягнутий у мілітарному стилі.
– А нам своє робить. За перемогу! – підтримав його статечний чолов’яга у масивних рогових окулярах.
– Бо хто, якщо не ми?! За нашу перемогу! – доєднався до гурту підтягнутий чоловік спортивної статури з офіцерською виправкою.
Дзвін кришталю трьох келихів злився із останнім ударом новорічних курантів і озвався луною в одній із квартир Південної Пальміри, де за святковим столом знову разом зустрічали Новий рік Микола і Софія.

06.11-15.12.2023