(продовження подій, змальованих у новелі «Оберіг»)

Син сонця, що пробивався крізь мілке листя акації, упав на подушку поряд з головою Олеся, ковзнув по його лівому вуху і зупинився у хлопця прямо на переніссі. Від подиху легенького вітерця, який застряг у гіллі розлогої крони і заходився пустувати зі смарагдовим листом дерева, промінець затремтів на обличчі підлітка і той поволі розплющив свої голубі очі.
Де я? – подумав він і став оглядати довкілля одним лише поглядом, оскільки всі члени його тіла ніби закам‘яніли. Спочатку хлопцеві навіть здалося, що якийсь злий чарівник жартома переніс його мозок у чиєсь знерухомлене тіло.
Він лежав на чужому ліжку. Один-однісінький у незнайомій кімнаті. Навколо жодної живої душі. Від білосніжної стелі віяло чистотою і легкістю. Велике вікно ліворуч наповнювало приміщення м‘яким світлом та приємною прохолодою. Гілки акації, щедро укриті молочними гронами, зазирали прямо у відчинену кватирку. Незважаючи на стійкий запах якихось ліків, ніжні пахощі «кашки» долинали до Олеся і нагадували йому весняні аромати рідного міста.
Поряд стояв штатив з майже порожньою крапельницею, прозора трубка від якої змійкою тяглася до його правої руки. Силіконові шланги та дроти від невідомого приладу, що стояв праворуч, теж прямували до ліжка і ховалися десь за головою, якою підліток був не в змозі навіть поворохнути.
Зненацька двері тихо відчинилися і до кімнати у білому халаті увійшла темношкіра молода жінка. В руці вона тримала якийсь невеликий згорток червоного кольору.
– Hello! How are you?* – звернулась вона привітно до Олеся чомусь англійською мовою і лагідна посмішка засяяла на її обличчі.
У відповідь той спромігся лише кілька разів розгублено кліпнути повіками. Медична сестра, а це була саме вона, поправила його правицю і натиснула котрусь із кнопок на пульті небаченого ним раніше апарату. Розвернувши згорток і повісивши на бильце ліжка невідомо звідки взятий, але такий знайомий, маруловий самов‘яз, вона розтанула за дверима так же несподівано, як і з‘явилася.
Поступово пам‘ять хлопця стала відновлюватись і він почав пригадувати уривки останніх подій. Із глибини всесвіту спливали епізоди його проводів друзями-пластунами у аеропорту рідного міста, зустрічі з представником американської клініки в аеровокзалі Борисполя і пересадки на інший літак, а також карета швидкої медичної допомоги на летовищі Чикаго, яка забрала його від самого трапу «Боїнга» і доправила до клінічного містечка… Раптом перед очима нього з’явилося обличчя Ясі, її кумедні хвостики вогнистого кольору, яскрава ватра посеред Матвіївського лісу і маруловий самов‘яз…
Невдовзі Олесеві спомини перервав інший візит. Це був чоловік середнього віку. Такий же білий халат і його упевненість та манера триматися давали підстави припустити, що це був лікар. Разом з ним до палати з течкою в руках увійшла ще зовсім юна особа, яка в подальшому виявилась перекладачем.
– Hello! How are you? – почув Олесь від лікаря уже знайому фразу, яку тут же українською неголосно, але досить чітко, продублювала його супутниця.
– Мої вітання! Усе гаразд… – докладаючи немалих фізичних та інтелектуальних зусиль, відповідав Олесь своєю добре зрозумілою англійською, мимоволі позбавляючи перекладачку її роботи.
– Мене звати доктор Прайс, – продовжував лікар. – Вчорашня операція пройшла успішно, але це тільки перший крок до видужання. Знаю, ти мужній хлопчик і справжній скаут, а тому в мене є всі підстави бути з тобою відвертим. Ти готовий до цього? – закінчив він першу частину своєї промови запитанням.
– Так, – після невеликої паузи відповів Олесь, намагаючись ствердно кивнути головою, але останнє йому зробити цього разу так і не вдалося.
– Через кілька тижнів на тебе чекає друга операція, яка у боротьбі з хворобою повинна стати вирішальною. Потім два-три місяці ти проведеш у реабілітаційному відділенні нашої клініки, – вів далі доктор Прайс, уважно спостерігаючи за реакцією пацієнта, особливо, коли увага Олеся переключалася на перекладача. – Але і це ще не все. Процес повного відновлення опорно-рухового апарату буде поступовим і займе немалий проміжок часу. Можливо це триватиме навіть кілька років. Його успіх буде залежати в першу чергу від тебе самого. Від ступеню твого бажання стати здоровим. Доведеться заново учитися ходити, розробляти суглоби, тренувати кінцівки, нарощувати м‘язи. Тільки систематична і наполеглива робота в цьому напрямку може стати запорукою загального успіху. Власну роботу ми зробимо якнайкраще, але дуже багато зале́жатиме і від тебе, юний скауте! Ти усе зрозумів? – знову запитанням закінчив свою промову хірург.
– Так, мені усе зрозуміло, пане лікарю, – уже з меншою напругою відповів Олесь і навіть посміхнувся. Слухаючи доктора Прайса, йому все-таки удалося поворушити пальцями лівої руки, яка на той час була вільною від крапельниці.
– Якщо твої справи і надалі йтимуть за планом, то через кілька днів чекай гостей, – загадково посміхнувся у відповідь лікар і разом з перекладачкою залишив палату.
Дивно, хто б це міг бути, адже у нього, за виключенням бідних батьків-заробітчан, навіть у близькому зарубіжжі ні родичів, ні знайомих… А тим паче у Сполучених штатах! – ще довго розмірковував Олесь, але так і не зміг вибудувати якоїсь конкретної версії.

За пару днів функції верхньої частини тіла хлопця відновилися майже повністю. Він став самостійно дещо підіймати тулуб, рухати головою і руками, навіть розпочав читати подаровану пластунами у день відльоту книгу, яку завбачливо поклав до наплічника разом із Ясіним самов‘язом, що нині красувався на бильці його ліжка. Водночас загіпсованих до самого тазу ніг Олесь майже не відчував. Максимум, що йому вдавалося, це злегка поворушити кінчиками пальців правої ноги. Ліва і цього робити уперто не хотіла.
Якось по обіді, після завершення крапельниць і фізпроцедур, до палати знову завітав доктор Прайс. Оглянувши хворого і поцікавившись його самопочуттям, лікар загадково посміхнувся і запитав, чи Олесь уже готовий до прийму гостей.
– Звичайно, – з певним хвилюванням і відвертою цікавістю промовив той. – А хто це?
– Зараз дізнаєшся, – коротко відповів лікар і з таємничою усмішкою на обличчі вийшов із палати.
Олесь прямо прикипів поглядом до виходу та нетерпеливо став чекати появи загадкового гостя. Через кілька хвилин двері повільно відчинилися і до палати увійшли троє незнайомців у скаутській формі. То був невисокого зросту і вже доволі літній чоловік із невеликими сивими вусами та двоє різностатевих підлітків, приблизно одного з Олесем віку. Їх захисного кольору однострої прикрашали різноманітні шеврони і значки. Голови гостей були увінчані темно-зеленими пілотками, а довершували вбрання яскраво-сині галстуки. Слідом за трійцею увійшла вже знайома хлопцеві панна перекладачка.
Скаути дружно привіталися з Олесем, енергійно піднявши до чола праву руку з випрямленими пальцями, і літній чоловік, який назвався Джоном, представив йому своїх юних колег Моніку та Стівена. Оскільки для гостей у палаті був лише один стілець, на нього одностайно усадили юнку, що тримала в руках барвисту паперову торбинку з плетеними ручками. Потім Джон коротко розповів про їх місцеву скаутську організацію.
– Як твої справи, – чемно звернувся зі стандартним запитанням Стів, хоча в його голосуі відчувалися нотки військової виправки.
– Перша операція пройшла успішно. Попереду друга, вирішальна, – губи у хлопця зрадливо затремтіли, але він зібрав у кулак всю волю, щоб не дати собі геть розчулитися. – Все буде добре, – змусив себе посміхнутися Олесь.
– А у нас для тебе подарунок, – поспішила на допомогу Моніка, намагаючись якось підняти настрій хворому. З милою посмішкою на обличчі вона простягла хлопцеві паперову сумочку, яку весь час тримала в руках. – Це від наших скаутів.
– Дякую. Що то? – дещо нерішуче узяв торбинку Олесь, але заглядати в середину не спішив. Одначе іскорки цікавості в його очах виказували бажання зробити це якнайшвидше.
– Відкрий і побачиш, – грайливо відповіла Моніка.
Олесеві нічого не залишалось, як дістати зсередини невеликий предмет прямокутної форми, акуратно завернутий у різнокольоровий цупкий папір. Інтрига тривала. Витративши ще кілька хвилин на те, аби зняти з упаковки прозорий скоч, хлопець нарешті дістав звідти барвисту коробочку з крутим новеньким смартфоном. Від несподіванки він деякий час лежав мовчки, сором’язливо поглядаючи то на подарунок, то на нових знайомих.
– Це не тільки для того, щоб ти мав постійний зв‘язок з нами, але і міг зателефонувати своїм рідним чи друзям на батьківщину, – прийшов на виручку розгубленому пластуну уже Джон.
– Щиро вдячний! Напевно він коштує купу грошей… – знову ніяковіючи промовив Олесь, який отримав такий дорогий подарунок чи не вперше у своєму житті.
– Володій на здоров‘я і надто не переймайся! У скаутській спільноті штату Іллінойс існує спеціальний фонд, який поповнюється не тільки завдяки благодійним внескам небайдужих осіб, але і зусиллям самих скаутів. Нерідко ми на платній основі виконуємо різні посильні роботи, а кошти надходять на відповідний рахунок, – продовжував Джон. – Велику фінансову допомогу фонду надають також ветерани скаутського руху, які досягли певних висот у бізнесі, а також їх діти, друзі чи просто знайомі. Якраз учора ми силами свого осередку на околиці міста висадили кілька сотень молодих дерев, а на зароблені кошти придбали для тебе ось цей мобільний сюрприз.
– А як же ви дізналися за мене? – розгублено запитав Олесь.
– Дуже просто! – защебетала Моніка, тільки й чекаючи свого часу. – Про тебе нам повідомило скаутське керівництво штату, а з ними спілкувався хтось із провідників твого «Пласту».
– Разом ми велика сила! – нарешті дочекався своєї нагоди знову долучитися до розмови і Стівен. – Там, у пам‘яті телефону, уже є наші номери. Моніка постаралася. Телефонуй у будь-який час, а ми ще тебе провідаємо і не раз, – весело посміхнувся він на прощання.
Після того, як двері палати зачинилися за гостями, Олесь ще довго не міг прийти до тями. Почуття радощів і вдячності переповнювали його груди. Він був зворушений не тільки щирою увагою місцевих скаутів до своєї скромної особи, але і піклуванням українських колег-пластунів. Десь тільки за пів години по тому хлопець нарешті розпакував смартфона і набрав номер телефону, який він знав напам‘ять.
– Ало. Я вас уважно слухаю, – почув невдовзі він такий знайомий і рідний голос своєї бабусі.
Потім були батьки, друзі-пластуни і, звичайно ж, Яся… Він навіть не помітив, як швидко промайнув час і у палаті виключилося світло, а це означало, що уже потрібно було лягати спати.

Друга операція теж пройшла успішно. Олесь мужньо, як і личить справжньому пластуну, зносив тягар лікувального процесу і подальшої реабілітації. Зазвичай, не рідше одного разу на тиждень хтось із місцевих скаутів відвідував підлітка. За пару місяців у нього з‘явилося багато нових друзів, а сам він настільки підвищив рівень володіння англійською мовою, що майже перестав користуватися послугами перекладача. Водночас хлопець научив американських колег не одному десяткові українських слів, а привітання «Слава Україні!» – «Героям слава!» поступово стало візитівкою їх зустрічей. Наприкінці останнього реабілітаційного місяця, з дозволу лікаря, він почав пробувати самостійно підійматися на ноги, але це у хлопця ще не дуже виходило.
Якось під час однієї із прогулянок парком клініки, Олесь звернув увагу на чоловіка вельми статечного віку з довгою сивою бородою і таким же волоссям на голові. Спираючись на масивну палицю, той повільно рухався кленовою алеєю, вздовж якої стояли масивні дерев‘яні лави. Ти поглянь, справжній Гендальф із фільму «Володар кілець», – майнула думка у хлопця. Несподівано дідо випустив свого ціпка, схопившись правою рукою за серце, зробив кілька непевних кроків і прихилився до стовбура найближчого клена. Постоявши так з пів хвилини, старий спробував було дотягтися до своєї палиці, що залишалася лежати за півтора метра на краю хідника, але те намагання успіху не мало. Мабуть йому зле, – подумав Олесь і негайно метнувся на допомогу.
Підкотивши візком до самого краю тротуару, хлопець вправно підхопив дідів ціпок чудернацької форми і простягнув його власнику.
– Велике спасибі! – промовив той несподівано чистою українською. – Ви мені дуже допомогли.
– Ви… Ви що… Ви з України? – у Олеся від здивування округлилися очі.
– Ні, я з Ірландії – спокійно відповів невідомий. – Шон Маклех, письменник, – відрекомендувався він. – А як звати тебе, щиросердний юначе?
– О… Ол… Олесем, – нарешті вимовив збентежено хлопець. – Тоді звідки ви так гарно знаєте українську мову? – далі поцікавився він, поступово опановуючи собою.
– О, це довга історія, юначе… Але я можу повідати тобі її, коли маєш трішки часу, – відповів задумливо Шон і поволі почвалав до найближчої лавиці, спиною відчуваючи, як візок Олеся їде слідом. – Це було так давно, ще напочатку минулого століття, – посміхнувся він у свої сиві, з легкою позолотою, вуса.
– Чудово, з насолодою послухаю вашу історію, оскільки за майже чотири місяці я уже вельми скучив за рідною мовою, – охоче погодився Олесь.
– Гаразд, – кинув доброзичливо старий, зручно вмощуючись на лаві. – Сам я, як і мої батьки, родом зі смарагдової країни, що зветься Ірландією і розташована на однойменному острові, що на півночі Європи. Можливо тобі доводилося чути про таку раніше?
– Звичайно, це мені відомо зі шкільної програми по географії, – не забарився з відповіддю Олесь. – А ще я читав, що частина ірландських земель і до цього часу залишається у складі Великої Британії під назвою «Північна Ірландія». Це щось на кшталт українського Криму у складі Росії чи окремих районів Донеччини та Луганщини в моїй країні.
– Саме так, а ще це своєрідний Нагірний Карабах у Азербайджані чи Південна Осетія та Абхазія у Грузії… – із сумом продовжив дідуган. – Але повернімося до моєї історії. Мій тато був вояком ІРА, що боролася за свободу Ірландії, колонізованої Англією приблизно вісімсот років тому…
– Вибачте, а що означає абревіатура ІРА? – мимоволі вихопилось у хлопця.
– Це Ірландська республіканська армія, яка ще з початку минулого століття вела активну боротьбу з англійськими поневолювачами за незалежність моєї батьківщини, – продовжував Шон. – Наприкінці 1914 року, у одному із запеклих боїв з урядовими військами, тато загинув. Мені тоді виповнилося лише рік, а тому я його зовсім не пам‘ятаю…
– Так скільки ж тоді вам років зараз?! – знову не втримався Олесь, поринувши з головою у вир подій столітньої давнини.
– А ти порахуй сам, – посміхнувся старий Гендальф і продовжив далі. – Твоєї мови мене навчив гувернер-українець, який до того приймав участь у Першій світовій війні, а у 1922 році попав до Ірландії аж із Канади. Моє зацікавлення українською пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд наші предки примандрували на Остів Долі з берегів Борисфену, так у давнину називали ріку Дніпро, зі старої і сивої Скіфії – попередниці Київської Руси. Тепер тобі зрозуміло, звідки я знаю твою рідну мову? – закінчив свою коротку, але від того не менш захоплюючу, розповідь старий ірландець.
– Так, – посміхнувся Олесь. – А чим же ви увесь цей час займались? – поцікавився він.
– За своє довге життя я перепробував багато професій. Після отримання освіти був моряком, вантажником, кухарем, крамарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, пожежником, кондуктором, журналістом, газетярем, проповідником істини, помічником археолога, шукачем скарбів…
– І що, знайшли якийсь скарб? – вкотре не зміг утриматися від запитання Олесь, настільки цікавою була розповідь цього майже казкового героя.
– Так, мені поталанило. Пам‘ятаєш острів Монте-Крісто у Олександра Дюма?
– Звісно, хто ж не читав «Графа Монте-Крісто» цього славетного французького письменника! – тепер уже підставно втрутився у розповідь Олесь.
– У свій час я знайшов власний острів скарбів і, назбиравши трохи грошенят на старість років, відпочиваю тепер від трудів праведних, а ще займаюсь літературною творчістю. Англійською, мовою цих зайдів англо-саксів, які досі поневолюють частину моєї країни, мені творити не личить. Тому у свій час я вирішив писати вірші мовою моїх далеких предків. Крім української для віршування використовую також ірландську мову – гелтахт. Ось така моя історія, шановний юначе, – завершив свою розповідь Шон.
Після цього випадку вони майже кожного дня зустрічалися в парку і по кілька годин проводили в захоплюючих бесідах. Наслідком такого несподіваного знайомства стала унікальна дружба двох чоловіків, двох людських світів. Навряд чи багато хто на земній кулі може похвалитися щирими і безкорисливими стосунками з особою, яка має різницю у віці в ціле століття. Перед самим від‘їздом Олеся Шон ретельно занотував його анкетні дані та номер телефону, пообіцявши хлопцеві дзвонити щомісяця.

У день від‘їзду проводжати Олеся прийшло уже кілька десятків нових друзів. З огляду на чисельність такої компанії, церемонію прощання вирішили зробити в парку клінічного містечка. З помітним хвилюванням підліток слухав теплі побажання та доброзичливі настанови американських друзів і стурбованими очима безуспішно шукав у юрбі непосидючу Моніку.
– А чому Моніка не прийшла? – зрештою не витримав він і тихенько запитав у Стіва.
– Зачекай трохи. Скоро про все дізнаєшся, – таємниче посміхнувся той.
Нарешті всі бажаючі висловилися і гамір дещо затихнув, а тому Джон підняв руку, закликаючи до загальної уваги.
– Яким би приємним не було спілкування з нашим українським побратимом, але воно колись все ж має завершитися. На превеликий жаль, процес реабілітації у Олеся протікає не так успішно, як би всім того хотілося. Наш європейський друг ще не в змозі самостійно піднятися трапом літака, який понесе його на Батьківщину, але я переконаний, що видужання уже не за горами, – звернувся до загалу Джон, розпочинаючи завершальну частину зустрічі. – Тому представники скаутських організацій штату Іллінойс вирішили по-своєму вплинути на цей процес, настільки це можливо, – продовжив він, уже безпосередньо звертаючись до хлопця. – Скаутська спільнота Чикаго при підтримці нашого благодійного фонду підготувала на добру згадку прощальний подарунок. Він неодмінно стане тобі в нагоді аж до завершення реабілітаційного періоду, – чоловік знову підняв догори праву руку і тричі голосно луснув великим і середнім пальцями.
Мов би за помахом чарівної палички, із-за рогу ближньої будівлі з‘явилася Моніка. Вона швидко наближалася до гурту, сидячи в суперовому інвалідному електровізку, що був схожим на спорткар останньої моделі як за зовнішнім виглядом, так і за його вартістю. Діти розступилися і дівчина швидко дісталась Олеся.
– Це тобі від усіх нас, – вставши з крісла, звернулась вона до хлопця, мило усміхаючись. – На ньому ти легко зможеш навіть подорожувати.
Останні слова дівчини потонули в бурхливих оплесках і веселих вигуках. Цього разу Олесь не зміг утриматися від зрадливої сльози вдячності і дещо схилив голову, намагаючись приховати свої емоції. Коли загальне піднесення трохи стихло, Джон разом зі Стівом допомогли пластуну пересісти з лікарняного візка до щойно подарованого і той під шалені аплодисменти зробив почесне коло навкруг гамірливої юрби. Тоді ще ніхто не знав, що цей подарунок відіграє у подальшому житті Олеся далеко не останню роль.

Коли Олесь на своєму новому візку під‘їхав до кінця черги, що вела до стійки реєстрації пасажирів у аеропорту О‘Хара, він відчув ніжний дотик чиїхось рук, які затулили хлопцеві очі ззаду.
– Моніка, – тихо, але впевнено, промовив він.
Миттєво розвернувши свій спецболід на сто вісімдесят градусів, Олесь побачив усміхнене обличчя скаутки. Поряд із нею стояв не менш веселий Стівен.
– Друже, ми все-таки вирішили особисто провести тебе до летовища, – лагідно промовила Моніка і лукаво зиркнула на Стіва. – А це тобі талісман, – дівчина вправно приколола на груди Олесевого однострою особливу відзнаку американських скаутів, на якій англійською було написано «За мужність». – Це його нагорода, вона приносить удачу! – урочисто виголосила вона і знову поглянула на товариша-скаута, але уже із повагою і навіть захопленням.
– А як же… – почав було Олесь, ніяково дивлячись на друга.
– Не переймайся, я собі ще виборю! – поплескав той Олеся по плечу і на його обличчі засяяла така щира посмішка, що зняла будь-які сумніви та заперечення.
– Велике спасибі вам, друзі! – захоплено промовив Олесь і всі троє міцно обнялися.
– Пора, твоя черга, – тихо мовив представник клініки, який супроводжував Олеся, і хлопець з певним сумом спрямував свій візок до стійки реєстрації пасажирів.
Вдома його уже з нетерпінням чекали старі друзі і рідня. Чекали нові зустрічі, пригоди і сюрпризи.

27 – 29 червня 2021

* Вітаю. Як твої справи?