
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.02.03
12:37
Хай мир і тиша ці чимдужч-чимдальш,
а з віч і вуст не сходить фальш.
* * *
Живемо від війни і до війни,
і Бога славимо, бо грішні ми.
* * *
Скільки ще мін не зірвалось –
скільки ще жде матерів.
Стільки же часу лишалось –
нам на спокуту гріхів
2023.02.03
05:20
Воно" вбиває по-хвилинно
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
Мене, похилого в літах
А на чужбині Катерина -
Самотній неба рідний птах…
І ночі довшають в судинах
На зморшки падає їх тінь
Щоби почути - Катерина
В куточках кожних сновидінь…
2023.02.03
04:28
То спекотна пора, то морози
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
Підганяють мене в укриття, –
Проявляється в повній тривозі
Вічна повість стрімкого життя.
То приємно штовхають у спину,
То впираються в груди вітри, –
Мов прикмети зовуть, а причини
Заважають надалі іти.
2023.02.03
01:49
Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!
І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!
І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
2023.02.03
00:18
Попав у партію Микола,
Як і годиться – по приколу.
Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.
Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.
Як і годиться – по приколу.
Росію натягли на зло
Царі, генсеки і пуйло.
Путіненят – мов кошенят.
Щоб дати лад – потрібен кат.
2023.02.02
21:33
А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило!
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.
А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збиваєтьс
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило!
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.
А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збиваєтьс
2023.02.02
21:07
О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.
2 вересня 1996 р., Київ
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.
2 вересня 1996 р., Київ
2023.02.02
17:30
Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
2023.02.02
17:29
В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
2023.02.02
17:16
сніжинки на щоках
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім
дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім
дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
2023.02.02
17:13
розлито вино
стигне кров не водиця
пошук істини
(Eng.)
the wine is spilled now
cooling down blood isn’t water
searching for the truth
стигне кров не водиця
пошук істини
(Eng.)
the wine is spilled now
cooling down blood isn’t water
searching for the truth
2023.02.02
15:18
А корупційній мафії при владі
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.
***
А ось і з Ради потекла зеленка,
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.
***
А ось і з Ради потекла зеленка,
2023.02.02
09:37
Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене ком
У школі саме дівчата обирали мене ком
2023.02.02
05:35
Химероводять снігопади,
витьохкує під ранок лід…
це місяць лютий безпорадно
звільняє так шляхи весні,
бо вже пора.
Ось-ось розпустять верболози
суцвіття котиків пухкі,
витьохкує під ранок лід…
це місяць лютий безпорадно
звільняє так шляхи весні,
бо вже пора.
Ось-ось розпустять верболози
суцвіття котиків пухкі,
2023.02.02
04:46
Коли у гаю за рікою
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
2023.02.01
23:02
Ну що ж, прощай! Ідеш від мене… Осінь.
Де ти ступала – інеєм лежить
Моя самотність. Зглянься ж хоч на мить!
А я кричав колись, що з мене досить
Твого повітря, вижовклих листків,
Дощів, туману... Час вже пролетів
І ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де ти ступала – інеєм лежить
Моя самотність. Зглянься ж хоч на мить!
А я кричав колись, що з мене досить
Твого повітря, вижовклих листків,
Дощів, туману... Час вже пролетів
І ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.01.25
2023.01.17
2023.01.12
2023.01.10
2023.01.09
2023.01.04
2023.01.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Герасим'юк Василь /
Рецензія критики
Іван Андрусяк. "Поет у повітрі"
Балачки про безпристрасність критики - не більше ніж балачки. Насправді вона, ця перехвалена безпристрасність, починається й закінчується побіля текстів, які апріорі тобі байдужі, які не зачіпають за живе, не беруть за душу. Коли ж нарешті (а це, звісно ж, буває напрочуд рідко) виходить книжка, здатна схвилювати, вразити, дістати до глибини душі, - вона й сприймається дещо інакше, ніж просто текст: нею переймаєшся, її любиш або ненавидиш, але будь ти хоч найостаннішим критиком, а безпристрасно говорити про неї не зможеш.
Я чекав нової книжки Василя Герасим’юка. Вірив у неї і… хвилювався за неї. Занадто сильним, занадто стійким і глибоким залишилося моє враження від Герасим’юкових “Дітей трепети”. Попри всі “віяння моди”, пошуки й метання, концепції та їх відсутність, останнє десятиліття української поезії для багатьох, кому література направду небайдужа, пройшло під знаком саме цієї книжки - настільки посутні речі зумів у ній поет сказати, настільки глибоко проникнув у суть речей вічних. Мало того: дійсно небайдужі, гадаю, охоче погодяться, що протягом цього десятиліття з’явилася ще тільки одна поетична книжка, ознаменована дещо іншими за своєю природою, але настільки ж глибокими й посутніми художніми відкриттями - “Діва Обида” Ігоря Римарука.
Звісно ж, після таких творів на поета лягає напрочуд тяжка ноша відповідальності за своє слово. Не надірватися, не збитися на кон’юнктуру, не потонути в пращі самоповторів, “утримати планку” - це давалося дуже небагатьом. Хрестоматійних прикладів не наводитиму, вони й так усім відомі. Вочевидь, Василь Герасим’юк прекрасно усвідомлював ці речі, і саме тому він майже десять років мовчав. Ні, це не було мовчання Стефаниківського чину, - його нові твори публікуватися в літературній періодиці, вийшла книжка вибраного “Осінні пси Карпат”, відтак навіть збірочка із трьох нових поем у серії “Ковчег”. Але все-таки це було мовчання. Поет довго зважувався на наступну книгу, яка не розчарувала б ані його, ні читача. Нарешті зважився - і ця книга того варта!
Найперше, в “Поетові у повітрі” відчитуємо справді вже посутньо “іншого” Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську мітопоетику залишилася (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом, і відчувається здебільшого лише в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших - тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) реґістрах.
…це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін…
Так, це повітря - ця культура - не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну континуальності національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:
Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.
А відтак звести нарешті порахунок і з самою поезією:
Не хочу більше твого дива -
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
Так, якщо в “Дітях трепети” (здається, наші критики чи то не захотіли, чи побоялися тоді відчитати цю метафору дерева, на якому повісився Юда) Василь Герасим’юк радше почував, що каже, то в “Поетові у повітрі” він уже знає, що каже:
ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати.
На землі поетові місця вже немає, але й у повітрі він змушений перетравлювати падло. Континуальності не лише часу, а й простору, попри розширення овиду, не позбутися.
Поет у повітрі - це метафора витіснення культури в постсучасному світі. Задумаймося: постсучасний - це тоді, коли поет у повітрі. Недарма в часи поголовної верлібризації Василь Герасим’юк структурною основою своєї книжки робить “архаїчний” жанр сонета. Ні, формально вільного вірша поет теж не цурається, але жанрово ці тексти я означив би як медитації, а не просто верлібри. Це теж, мабуть, не зовсім точно, але значно більше відповідає суті їхньої енергетичної наснаженості.
У багатьох текстах цієї книжки, найперше поемах (“Київська повість”, “Серпень за старим стилем”, “1745 - петрівка”…) читач відкриває для себе гармонійного (але не розміреного), спокійного (але не впокореного), заглибленого в розмисли (але не з вихолощеними емоціями) поета Василя Герасим’юка. Це - політ, але без дитячої радості польоту і без юначого страху польоту. Це зріле і глибоке відчуття польоту. Це музика. Це поет у повітрі.
…ти літаєш навіть нині…
Навіть нині!
Стосовно цього не можна залишатися безпристрасним.
Іван АНДРУСЯК
Я чекав нової книжки Василя Герасим’юка. Вірив у неї і… хвилювався за неї. Занадто сильним, занадто стійким і глибоким залишилося моє враження від Герасим’юкових “Дітей трепети”. Попри всі “віяння моди”, пошуки й метання, концепції та їх відсутність, останнє десятиліття української поезії для багатьох, кому література направду небайдужа, пройшло під знаком саме цієї книжки - настільки посутні речі зумів у ній поет сказати, настільки глибоко проникнув у суть речей вічних. Мало того: дійсно небайдужі, гадаю, охоче погодяться, що протягом цього десятиліття з’явилася ще тільки одна поетична книжка, ознаменована дещо іншими за своєю природою, але настільки ж глибокими й посутніми художніми відкриттями - “Діва Обида” Ігоря Римарука.
Звісно ж, після таких творів на поета лягає напрочуд тяжка ноша відповідальності за своє слово. Не надірватися, не збитися на кон’юнктуру, не потонути в пращі самоповторів, “утримати планку” - це давалося дуже небагатьом. Хрестоматійних прикладів не наводитиму, вони й так усім відомі. Вочевидь, Василь Герасим’юк прекрасно усвідомлював ці речі, і саме тому він майже десять років мовчав. Ні, це не було мовчання Стефаниківського чину, - його нові твори публікуватися в літературній періодиці, вийшла книжка вибраного “Осінні пси Карпат”, відтак навіть збірочка із трьох нових поем у серії “Ковчег”. Але все-таки це було мовчання. Поет довго зважувався на наступну книгу, яка не розчарувала б ані його, ні читача. Нарешті зважився - і ця книга того варта!
Найперше, в “Поетові у повітрі” відчитуємо справді вже посутньо “іншого” Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську мітопоетику залишилася (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом, і відчувається здебільшого лише в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших - тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) реґістрах.
…це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін…
Так, це повітря - ця культура - не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну континуальності національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:
Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.
А відтак звести нарешті порахунок і з самою поезією:
Не хочу більше твого дива -
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
Так, якщо в “Дітях трепети” (здається, наші критики чи то не захотіли, чи побоялися тоді відчитати цю метафору дерева, на якому повісився Юда) Василь Герасим’юк радше почував, що каже, то в “Поетові у повітрі” він уже знає, що каже:
ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати.
На землі поетові місця вже немає, але й у повітрі він змушений перетравлювати падло. Континуальності не лише часу, а й простору, попри розширення овиду, не позбутися.
Поет у повітрі - це метафора витіснення культури в постсучасному світі. Задумаймося: постсучасний - це тоді, коли поет у повітрі. Недарма в часи поголовної верлібризації Василь Герасим’юк структурною основою своєї книжки робить “архаїчний” жанр сонета. Ні, формально вільного вірша поет теж не цурається, але жанрово ці тексти я означив би як медитації, а не просто верлібри. Це теж, мабуть, не зовсім точно, але значно більше відповідає суті їхньої енергетичної наснаженості.
У багатьох текстах цієї книжки, найперше поемах (“Київська повість”, “Серпень за старим стилем”, “1745 - петрівка”…) читач відкриває для себе гармонійного (але не розміреного), спокійного (але не впокореного), заглибленого в розмисли (але не з вихолощеними емоціями) поета Василя Герасим’юка. Це - політ, але без дитячої радості польоту і без юначого страху польоту. Це зріле і глибоке відчуття польоту. Це музика. Це поет у повітрі.
…ти літаєш навіть нині…
Навіть нині!
Стосовно цього не можна залишатися безпристрасним.
Іван АНДРУСЯК