Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Герасим'юк Василь /
Рецензія критики
Іван Андрусяк. "Поет у повітрі"
Балачки про безпристрасність критики - не більше ніж балачки. Насправді вона, ця перехвалена безпристрасність, починається й закінчується побіля текстів, які апріорі тобі байдужі, які не зачіпають за живе, не беруть за душу. Коли ж нарешті (а це, звісно ж, буває напрочуд рідко) виходить книжка, здатна схвилювати, вразити, дістати до глибини душі, - вона й сприймається дещо інакше, ніж просто текст: нею переймаєшся, її любиш або ненавидиш, але будь ти хоч найостаннішим критиком, а безпристрасно говорити про неї не зможеш.
Я чекав нової книжки Василя Герасим’юка. Вірив у неї і… хвилювався за неї. Занадто сильним, занадто стійким і глибоким залишилося моє враження від Герасим’юкових “Дітей трепети”. Попри всі “віяння моди”, пошуки й метання, концепції та їх відсутність, останнє десятиліття української поезії для багатьох, кому література направду небайдужа, пройшло під знаком саме цієї книжки - настільки посутні речі зумів у ній поет сказати, настільки глибоко проникнув у суть речей вічних. Мало того: дійсно небайдужі, гадаю, охоче погодяться, що протягом цього десятиліття з’явилася ще тільки одна поетична книжка, ознаменована дещо іншими за своєю природою, але настільки ж глибокими й посутніми художніми відкриттями - “Діва Обида” Ігоря Римарука.
Звісно ж, після таких творів на поета лягає напрочуд тяжка ноша відповідальності за своє слово. Не надірватися, не збитися на кон’юнктуру, не потонути в пращі самоповторів, “утримати планку” - це давалося дуже небагатьом. Хрестоматійних прикладів не наводитиму, вони й так усім відомі. Вочевидь, Василь Герасим’юк прекрасно усвідомлював ці речі, і саме тому він майже десять років мовчав. Ні, це не було мовчання Стефаниківського чину, - його нові твори публікуватися в літературній періодиці, вийшла книжка вибраного “Осінні пси Карпат”, відтак навіть збірочка із трьох нових поем у серії “Ковчег”. Але все-таки це було мовчання. Поет довго зважувався на наступну книгу, яка не розчарувала б ані його, ні читача. Нарешті зважився - і ця книга того варта!
Найперше, в “Поетові у повітрі” відчитуємо справді вже посутньо “іншого” Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську мітопоетику залишилася (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом, і відчувається здебільшого лише в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших - тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) реґістрах.
…це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін…
Так, це повітря - ця культура - не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну континуальності національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:
Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.
А відтак звести нарешті порахунок і з самою поезією:
Не хочу більше твого дива -
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
Так, якщо в “Дітях трепети” (здається, наші критики чи то не захотіли, чи побоялися тоді відчитати цю метафору дерева, на якому повісився Юда) Василь Герасим’юк радше почував, що каже, то в “Поетові у повітрі” він уже знає, що каже:
ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати.
На землі поетові місця вже немає, але й у повітрі він змушений перетравлювати падло. Континуальності не лише часу, а й простору, попри розширення овиду, не позбутися.
Поет у повітрі - це метафора витіснення культури в постсучасному світі. Задумаймося: постсучасний - це тоді, коли поет у повітрі. Недарма в часи поголовної верлібризації Василь Герасим’юк структурною основою своєї книжки робить “архаїчний” жанр сонета. Ні, формально вільного вірша поет теж не цурається, але жанрово ці тексти я означив би як медитації, а не просто верлібри. Це теж, мабуть, не зовсім точно, але значно більше відповідає суті їхньої енергетичної наснаженості.
У багатьох текстах цієї книжки, найперше поемах (“Київська повість”, “Серпень за старим стилем”, “1745 - петрівка”…) читач відкриває для себе гармонійного (але не розміреного), спокійного (але не впокореного), заглибленого в розмисли (але не з вихолощеними емоціями) поета Василя Герасим’юка. Це - політ, але без дитячої радості польоту і без юначого страху польоту. Це зріле і глибоке відчуття польоту. Це музика. Це поет у повітрі.
…ти літаєш навіть нині…
Навіть нині!
Стосовно цього не можна залишатися безпристрасним.
Іван АНДРУСЯК
Я чекав нової книжки Василя Герасим’юка. Вірив у неї і… хвилювався за неї. Занадто сильним, занадто стійким і глибоким залишилося моє враження від Герасим’юкових “Дітей трепети”. Попри всі “віяння моди”, пошуки й метання, концепції та їх відсутність, останнє десятиліття української поезії для багатьох, кому література направду небайдужа, пройшло під знаком саме цієї книжки - настільки посутні речі зумів у ній поет сказати, настільки глибоко проникнув у суть речей вічних. Мало того: дійсно небайдужі, гадаю, охоче погодяться, що протягом цього десятиліття з’явилася ще тільки одна поетична книжка, ознаменована дещо іншими за своєю природою, але настільки ж глибокими й посутніми художніми відкриттями - “Діва Обида” Ігоря Римарука.
Звісно ж, після таких творів на поета лягає напрочуд тяжка ноша відповідальності за своє слово. Не надірватися, не збитися на кон’юнктуру, не потонути в пращі самоповторів, “утримати планку” - це давалося дуже небагатьом. Хрестоматійних прикладів не наводитиму, вони й так усім відомі. Вочевидь, Василь Герасим’юк прекрасно усвідомлював ці речі, і саме тому він майже десять років мовчав. Ні, це не було мовчання Стефаниківського чину, - його нові твори публікуватися в літературній періодиці, вийшла книжка вибраного “Осінні пси Карпат”, відтак навіть збірочка із трьох нових поем у серії “Ковчег”. Але все-таки це було мовчання. Поет довго зважувався на наступну книгу, яка не розчарувала б ані його, ні читача. Нарешті зважився - і ця книга того варта!
Найперше, в “Поетові у повітрі” відчитуємо справді вже посутньо “іншого” Герасим’юка. Ні, надривна заглибленість у гуцульську мітопоетику залишилася (такий досвід ніколи не проминає), але тепер вона осмислена поетом-інтелектуалістом, і відчувається здебільшого лише в природі пережитих образів. Таке враження, ніби поет і справді піднявся над рідними горами в густе повітря вселюдської української культури, спізнав ширші мистецькі й національні овиди, а відтак його голос, не втративши своєї природної наснаженості й вистражданості, зазвучав на інших - тихіших, але водночас лункіших (багатолунних) реґістрах.
…це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін…
Так, це повітря - ця культура - не може існувати без дзвона, який би струшував його відчутою з покоління в покоління безжальною правдою образів. Воно кликало в себе поета, який знає ціну континуальності національного духу. Бо лише збагачений таким генетичним досвідом може в повітрі без дзвона сказати найпосутніше:
Все відбувається в крові. Й нічого не вдієш.
А відтак звести нарешті порахунок і з самою поезією:
Не хочу більше твого дива -
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
Так, якщо в “Дітях трепети” (здається, наші критики чи то не захотіли, чи побоялися тоді відчитати цю метафору дерева, на якому повісився Юда) Василь Герасим’юк радше почував, що каже, то в “Поетові у повітрі” він уже знає, що каже:
ти ж крук
перетравлюй падло
ти ж поет
живишся
щоб літати.
На землі поетові місця вже немає, але й у повітрі він змушений перетравлювати падло. Континуальності не лише часу, а й простору, попри розширення овиду, не позбутися.
Поет у повітрі - це метафора витіснення культури в постсучасному світі. Задумаймося: постсучасний - це тоді, коли поет у повітрі. Недарма в часи поголовної верлібризації Василь Герасим’юк структурною основою своєї книжки робить “архаїчний” жанр сонета. Ні, формально вільного вірша поет теж не цурається, але жанрово ці тексти я означив би як медитації, а не просто верлібри. Це теж, мабуть, не зовсім точно, але значно більше відповідає суті їхньої енергетичної наснаженості.
У багатьох текстах цієї книжки, найперше поемах (“Київська повість”, “Серпень за старим стилем”, “1745 - петрівка”…) читач відкриває для себе гармонійного (але не розміреного), спокійного (але не впокореного), заглибленого в розмисли (але не з вихолощеними емоціями) поета Василя Герасим’юка. Це - політ, але без дитячої радості польоту і без юначого страху польоту. Це зріле і глибоке відчуття польоту. Це музика. Це поет у повітрі.
…ти літаєш навіть нині…
Навіть нині!
Стосовно цього не можна залишатися безпристрасним.
Іван АНДРУСЯК
