Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Позаяк Юрко /
Рецензія віршів
С. ЖАДАН "Позаяк навряд чи когось сьогодні шокує, втім..."
«Шедеврами», реанімованими львівською літературною агенцією «Піраміда», поет Юрко Позаяк навряд чи когось сьогодні шокує. Втім, це аж ніяк не применшує шедевральності цих віршів.
Запханий під тверду оправу, обрамлений по-академічному занудниво-інформативними передмовою та бібліографічним покажчиком, розріджений графічними ликами авторства художника Юрка Коха, старий-добрий Позаяк витримує чергове перевидання. Доводячи, що будь-яка субкультура тримається на своїх міфах і легендах, ось і субкультура вісімдесятників лишає по собі далекі, не до кінця виваляні в мас-медійному багні вітрила, що так чи інакше, а все ж зникають у бурхливих водах вітчизняної літератури, де все менше місця лишається ветерану-романтику від філології, котрий свого часу шокував всі кафедри рідної мови й факультети рідної знову ж таки літератури своїм незабутнім «я в тебе вганяю червоний кілок, але в голові в тебе Пушкін і Блок». І хоча, слід визнати, душа цнотливих викладачів літератури в цьому випадку боліла таки не за Пушкіна, і вже тим більше не за Блока — душа у них відпочатку боліла за оцей самий кілок, котрий в умовах розбудови нової культурної парадигми якось так не до місця стирчав і відвертав суспільну увагу від процесів подальшої розбудови цієї самої парадигми, все ж, мусимо констатувати, що непомітно й переконливо Позаяк, разом зі своїм кілком, сам став частиною цієї самої філології, адептів якої він свого часу шугав по темних спілчанських коридорах.
Адже що тепер? Кого сьогодні можуть шокувати «Дума про слоника» чи «Алкохоку»? Я думаю, нікого. Після того, що з цією літературою зробили Іздрик з Єшкілєвим, шокувати когось можна хіба що лоботомією автора на презентації власної книги, причому шокувати приємно, чого вже там. Так несподівано виявляєш для себе, що й сам вже давно переріс ті далекі часи, коли по молодості шарівся і затинався, натрапляючи на Юркове «Коли добродій хоче срати», а ось же — минуло всього лише десять років, і фраза ця вже відгонить певною реакційністю і сраною політкоректністю, оскільки, даруйте, до чого тут оцей «добродій», що за слово старорежимне? Думаю, Позаяк і сам мусить сьогодні час від часу перейматись сакраментальним «за що боролись?», тому що так чи інакше, а в силу банальної діалектики, позбавлене свого часу цноти різними пропалими грамотами та лугосадами літературне середовище потребує нових сексуальних маніяків від словесності, й тут нашого із вами автора можна охарактеризувати хіба що його власним рядком — «старец седеющий с хером прохладным». Позбавлення суспільства табу й внутрішніх комплексів (добре-добре, можете назвати це інакше — позбавлення суспільства честі й совісті) є процесом безперервним, і тут перевидавай не перевидавай вірші про перебудову, а нове покоління все одно вибиратиме наркомана Дереша, а не алкоголіка Позаяка, розуміючи, вочевидь, що і рости і діяти нам треба, і що нова доба нового прагне слова, і слово «шмурдяк» в цьому контексті просто не канає.
То що ж робити нам — дітям, попсованим свого часу Позаяком, у всіх сенсах цього слова, якщо вже на те пішло, — і морально, і функціонально, тим, хто свого часу переписував спітнілими від підліткового максималізму руками до своїх конспектів Позаякове «Слоника замучили кляті москалі», тим, хто й дотепер розуміє, про кого в цій фразі йдеться (я маю на увазі москалів) — що робити нам? Сприймати цю збірку як таку собі солодку відрижку із пізніх вісімдесятих — ранніх дев’яностих, з їхнім непогамовним потягом до портвейну й проміскуїтету? Гортати знічев’я реміксовані «Шедеври», сидячи у власному, перепрошую, сортирі, мовляв, аякже, аякже, пам’ятаю — незлі часи були, кльовий чувак був цей Позаяк, що він зараз, цікаво, чи ще живий. Що робити всім тим дітям щойнонародженої демократії, яким свого часу, кинувши зухвале «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду!», Позаяк, можливо, й подарував якийсь промінь надії, можливо, хтось і справді до нього приходив, за цією самою правдою наступного дня, так ось — що їм робити? Дрочити, скажу я, і зараз поясню чому. Тому, дорогі друзі, що нічого в цій літературі не належить минулому, і наш із вами Позаяк в тому числі, тож навіть зникнувши з обріїв і покинувши запліднювати цю ниву, або, скажімо так, лупати сю скалу, не викликає він у мене почуття ностальгії чи там вікової неадекватності, він мені і тепер здається свіжим і запашним, як згаданий тут нами вище шмурдяк (ми то з вами, дорогі друзі, знаємо що це). Просто тут слід визнати таку річ: Позаяк не застарів, застаріли скоріше всі ті філфаки, устоями яких він свого часу потрясав, та й самі устої, коли вже на те пішло, теж не помолодшали за останні десять років, це вже точно.
Просто Позаяк ніколи не був поетом, близьким народові, попри народний статус багатьох його шедеврів. Лишається тільки визнати, що в певний час свого соціокультурного розвитку народ несподівано починає хавати абсолютно непритаманні для його травлення фішки, наприклад, постмодерну поезію, ну, та це швидко, як правило, минається — народ повертається до своєї алли пугачової, а романтики-постмодерністи лишаються сам на сам із суворими умовами книжкового ринку й видавничих стратегій, і тут навіть не знаєш, кому з них потрібно співчувати більше.
Запханий під тверду оправу, обрамлений по-академічному занудниво-інформативними передмовою та бібліографічним покажчиком, розріджений графічними ликами авторства художника Юрка Коха, старий-добрий Позаяк витримує чергове перевидання. Доводячи, що будь-яка субкультура тримається на своїх міфах і легендах, ось і субкультура вісімдесятників лишає по собі далекі, не до кінця виваляні в мас-медійному багні вітрила, що так чи інакше, а все ж зникають у бурхливих водах вітчизняної літератури, де все менше місця лишається ветерану-романтику від філології, котрий свого часу шокував всі кафедри рідної мови й факультети рідної знову ж таки літератури своїм незабутнім «я в тебе вганяю червоний кілок, але в голові в тебе Пушкін і Блок». І хоча, слід визнати, душа цнотливих викладачів літератури в цьому випадку боліла таки не за Пушкіна, і вже тим більше не за Блока — душа у них відпочатку боліла за оцей самий кілок, котрий в умовах розбудови нової культурної парадигми якось так не до місця стирчав і відвертав суспільну увагу від процесів подальшої розбудови цієї самої парадигми, все ж, мусимо констатувати, що непомітно й переконливо Позаяк, разом зі своїм кілком, сам став частиною цієї самої філології, адептів якої він свого часу шугав по темних спілчанських коридорах.
Адже що тепер? Кого сьогодні можуть шокувати «Дума про слоника» чи «Алкохоку»? Я думаю, нікого. Після того, що з цією літературою зробили Іздрик з Єшкілєвим, шокувати когось можна хіба що лоботомією автора на презентації власної книги, причому шокувати приємно, чого вже там. Так несподівано виявляєш для себе, що й сам вже давно переріс ті далекі часи, коли по молодості шарівся і затинався, натрапляючи на Юркове «Коли добродій хоче срати», а ось же — минуло всього лише десять років, і фраза ця вже відгонить певною реакційністю і сраною політкоректністю, оскільки, даруйте, до чого тут оцей «добродій», що за слово старорежимне? Думаю, Позаяк і сам мусить сьогодні час від часу перейматись сакраментальним «за що боролись?», тому що так чи інакше, а в силу банальної діалектики, позбавлене свого часу цноти різними пропалими грамотами та лугосадами літературне середовище потребує нових сексуальних маніяків від словесності, й тут нашого із вами автора можна охарактеризувати хіба що його власним рядком — «старец седеющий с хером прохладным». Позбавлення суспільства табу й внутрішніх комплексів (добре-добре, можете назвати це інакше — позбавлення суспільства честі й совісті) є процесом безперервним, і тут перевидавай не перевидавай вірші про перебудову, а нове покоління все одно вибиратиме наркомана Дереша, а не алкоголіка Позаяка, розуміючи, вочевидь, що і рости і діяти нам треба, і що нова доба нового прагне слова, і слово «шмурдяк» в цьому контексті просто не канає.
То що ж робити нам — дітям, попсованим свого часу Позаяком, у всіх сенсах цього слова, якщо вже на те пішло, — і морально, і функціонально, тим, хто свого часу переписував спітнілими від підліткового максималізму руками до своїх конспектів Позаякове «Слоника замучили кляті москалі», тим, хто й дотепер розуміє, про кого в цій фразі йдеться (я маю на увазі москалів) — що робити нам? Сприймати цю збірку як таку собі солодку відрижку із пізніх вісімдесятих — ранніх дев’яностих, з їхнім непогамовним потягом до портвейну й проміскуїтету? Гортати знічев’я реміксовані «Шедеври», сидячи у власному, перепрошую, сортирі, мовляв, аякже, аякже, пам’ятаю — незлі часи були, кльовий чувак був цей Позаяк, що він зараз, цікаво, чи ще живий. Що робити всім тим дітям щойнонародженої демократії, яким свого часу, кинувши зухвале «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду!», Позаяк, можливо, й подарував якийсь промінь надії, можливо, хтось і справді до нього приходив, за цією самою правдою наступного дня, так ось — що їм робити? Дрочити, скажу я, і зараз поясню чому. Тому, дорогі друзі, що нічого в цій літературі не належить минулому, і наш із вами Позаяк в тому числі, тож навіть зникнувши з обріїв і покинувши запліднювати цю ниву, або, скажімо так, лупати сю скалу, не викликає він у мене почуття ностальгії чи там вікової неадекватності, він мені і тепер здається свіжим і запашним, як згаданий тут нами вище шмурдяк (ми то з вами, дорогі друзі, знаємо що це). Просто тут слід визнати таку річ: Позаяк не застарів, застаріли скоріше всі ті філфаки, устоями яких він свого часу потрясав, та й самі устої, коли вже на те пішло, теж не помолодшали за останні десять років, це вже точно.
Просто Позаяк ніколи не був поетом, близьким народові, попри народний статус багатьох його шедеврів. Лишається тільки визнати, що в певний час свого соціокультурного розвитку народ несподівано починає хавати абсолютно непритаманні для його травлення фішки, наприклад, постмодерну поезію, ну, та це швидко, як правило, минається — народ повертається до своєї алли пугачової, а романтики-постмодерністи лишаються сам на сам із суворими умовами книжкового ринку й видавничих стратегій, і тут навіть не знаєш, кому з них потрібно співчувати більше.
