
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
2025.10.09
13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
2025.10.09
12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
2025.10.09
12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
2025.10.09
09:47
Сьогодні, 9 жовтня, йому могло би виповнитися 85 років. Але він пішов у захмар’я сорокарічним.
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
2025.10.08
22:17
Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
15:15
Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
2025.10.08
13:20
грудня 2025 року
Норвезький Нобелівський комітет
винесе рішення:
«нікому з глав держав
не присуджувати премію миру».
До такого рішення
потенційні члени комітету
прийшли заздалегідь,
ознайомившись з дослідженнями
міжнародної групи науковц
2025.10.08
11:12
Колись бункери були прихистком героїв, а нині по бункерах рятує шкуру якесь пуйло.
У майбутньому вивчення історії рашизму буде справою не політологів, а паразитологів.
Право сильного сильне, але не праве.
Малодушним завжди мало загублених душ.
2025.10.08
06:14
Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.19
2025.08.19
2025.08.13
2025.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Позаяк Юрко /
Рецензія віршів
С. ЖАДАН "Позаяк навряд чи когось сьогодні шокує, втім..."
«Шедеврами», реанімованими львівською літературною агенцією «Піраміда», поет Юрко Позаяк навряд чи когось сьогодні шокує. Втім, це аж ніяк не применшує шедевральності цих віршів.
Запханий під тверду оправу, обрамлений по-академічному занудниво-інформативними передмовою та бібліографічним покажчиком, розріджений графічними ликами авторства художника Юрка Коха, старий-добрий Позаяк витримує чергове перевидання. Доводячи, що будь-яка субкультура тримається на своїх міфах і легендах, ось і субкультура вісімдесятників лишає по собі далекі, не до кінця виваляні в мас-медійному багні вітрила, що так чи інакше, а все ж зникають у бурхливих водах вітчизняної літератури, де все менше місця лишається ветерану-романтику від філології, котрий свого часу шокував всі кафедри рідної мови й факультети рідної знову ж таки літератури своїм незабутнім «я в тебе вганяю червоний кілок, але в голові в тебе Пушкін і Блок». І хоча, слід визнати, душа цнотливих викладачів літератури в цьому випадку боліла таки не за Пушкіна, і вже тим більше не за Блока — душа у них відпочатку боліла за оцей самий кілок, котрий в умовах розбудови нової культурної парадигми якось так не до місця стирчав і відвертав суспільну увагу від процесів подальшої розбудови цієї самої парадигми, все ж, мусимо констатувати, що непомітно й переконливо Позаяк, разом зі своїм кілком, сам став частиною цієї самої філології, адептів якої він свого часу шугав по темних спілчанських коридорах.
Адже що тепер? Кого сьогодні можуть шокувати «Дума про слоника» чи «Алкохоку»? Я думаю, нікого. Після того, що з цією літературою зробили Іздрик з Єшкілєвим, шокувати когось можна хіба що лоботомією автора на презентації власної книги, причому шокувати приємно, чого вже там. Так несподівано виявляєш для себе, що й сам вже давно переріс ті далекі часи, коли по молодості шарівся і затинався, натрапляючи на Юркове «Коли добродій хоче срати», а ось же — минуло всього лише десять років, і фраза ця вже відгонить певною реакційністю і сраною політкоректністю, оскільки, даруйте, до чого тут оцей «добродій», що за слово старорежимне? Думаю, Позаяк і сам мусить сьогодні час від часу перейматись сакраментальним «за що боролись?», тому що так чи інакше, а в силу банальної діалектики, позбавлене свого часу цноти різними пропалими грамотами та лугосадами літературне середовище потребує нових сексуальних маніяків від словесності, й тут нашого із вами автора можна охарактеризувати хіба що його власним рядком — «старец седеющий с хером прохладным». Позбавлення суспільства табу й внутрішніх комплексів (добре-добре, можете назвати це інакше — позбавлення суспільства честі й совісті) є процесом безперервним, і тут перевидавай не перевидавай вірші про перебудову, а нове покоління все одно вибиратиме наркомана Дереша, а не алкоголіка Позаяка, розуміючи, вочевидь, що і рости і діяти нам треба, і що нова доба нового прагне слова, і слово «шмурдяк» в цьому контексті просто не канає.
То що ж робити нам — дітям, попсованим свого часу Позаяком, у всіх сенсах цього слова, якщо вже на те пішло, — і морально, і функціонально, тим, хто свого часу переписував спітнілими від підліткового максималізму руками до своїх конспектів Позаякове «Слоника замучили кляті москалі», тим, хто й дотепер розуміє, про кого в цій фразі йдеться (я маю на увазі москалів) — що робити нам? Сприймати цю збірку як таку собі солодку відрижку із пізніх вісімдесятих — ранніх дев’яностих, з їхнім непогамовним потягом до портвейну й проміскуїтету? Гортати знічев’я реміксовані «Шедеври», сидячи у власному, перепрошую, сортирі, мовляв, аякже, аякже, пам’ятаю — незлі часи були, кльовий чувак був цей Позаяк, що він зараз, цікаво, чи ще живий. Що робити всім тим дітям щойнонародженої демократії, яким свого часу, кинувши зухвале «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду!», Позаяк, можливо, й подарував якийсь промінь надії, можливо, хтось і справді до нього приходив, за цією самою правдою наступного дня, так ось — що їм робити? Дрочити, скажу я, і зараз поясню чому. Тому, дорогі друзі, що нічого в цій літературі не належить минулому, і наш із вами Позаяк в тому числі, тож навіть зникнувши з обріїв і покинувши запліднювати цю ниву, або, скажімо так, лупати сю скалу, не викликає він у мене почуття ностальгії чи там вікової неадекватності, він мені і тепер здається свіжим і запашним, як згаданий тут нами вище шмурдяк (ми то з вами, дорогі друзі, знаємо що це). Просто тут слід визнати таку річ: Позаяк не застарів, застаріли скоріше всі ті філфаки, устоями яких він свого часу потрясав, та й самі устої, коли вже на те пішло, теж не помолодшали за останні десять років, це вже точно.
Просто Позаяк ніколи не був поетом, близьким народові, попри народний статус багатьох його шедеврів. Лишається тільки визнати, що в певний час свого соціокультурного розвитку народ несподівано починає хавати абсолютно непритаманні для його травлення фішки, наприклад, постмодерну поезію, ну, та це швидко, як правило, минається — народ повертається до своєї алли пугачової, а романтики-постмодерністи лишаються сам на сам із суворими умовами книжкового ринку й видавничих стратегій, і тут навіть не знаєш, кому з них потрібно співчувати більше.
Запханий під тверду оправу, обрамлений по-академічному занудниво-інформативними передмовою та бібліографічним покажчиком, розріджений графічними ликами авторства художника Юрка Коха, старий-добрий Позаяк витримує чергове перевидання. Доводячи, що будь-яка субкультура тримається на своїх міфах і легендах, ось і субкультура вісімдесятників лишає по собі далекі, не до кінця виваляні в мас-медійному багні вітрила, що так чи інакше, а все ж зникають у бурхливих водах вітчизняної літератури, де все менше місця лишається ветерану-романтику від філології, котрий свого часу шокував всі кафедри рідної мови й факультети рідної знову ж таки літератури своїм незабутнім «я в тебе вганяю червоний кілок, але в голові в тебе Пушкін і Блок». І хоча, слід визнати, душа цнотливих викладачів літератури в цьому випадку боліла таки не за Пушкіна, і вже тим більше не за Блока — душа у них відпочатку боліла за оцей самий кілок, котрий в умовах розбудови нової культурної парадигми якось так не до місця стирчав і відвертав суспільну увагу від процесів подальшої розбудови цієї самої парадигми, все ж, мусимо констатувати, що непомітно й переконливо Позаяк, разом зі своїм кілком, сам став частиною цієї самої філології, адептів якої він свого часу шугав по темних спілчанських коридорах.
Адже що тепер? Кого сьогодні можуть шокувати «Дума про слоника» чи «Алкохоку»? Я думаю, нікого. Після того, що з цією літературою зробили Іздрик з Єшкілєвим, шокувати когось можна хіба що лоботомією автора на презентації власної книги, причому шокувати приємно, чого вже там. Так несподівано виявляєш для себе, що й сам вже давно переріс ті далекі часи, коли по молодості шарівся і затинався, натрапляючи на Юркове «Коли добродій хоче срати», а ось же — минуло всього лише десять років, і фраза ця вже відгонить певною реакційністю і сраною політкоректністю, оскільки, даруйте, до чого тут оцей «добродій», що за слово старорежимне? Думаю, Позаяк і сам мусить сьогодні час від часу перейматись сакраментальним «за що боролись?», тому що так чи інакше, а в силу банальної діалектики, позбавлене свого часу цноти різними пропалими грамотами та лугосадами літературне середовище потребує нових сексуальних маніяків від словесності, й тут нашого із вами автора можна охарактеризувати хіба що його власним рядком — «старец седеющий с хером прохладным». Позбавлення суспільства табу й внутрішніх комплексів (добре-добре, можете назвати це інакше — позбавлення суспільства честі й совісті) є процесом безперервним, і тут перевидавай не перевидавай вірші про перебудову, а нове покоління все одно вибиратиме наркомана Дереша, а не алкоголіка Позаяка, розуміючи, вочевидь, що і рости і діяти нам треба, і що нова доба нового прагне слова, і слово «шмурдяк» в цьому контексті просто не канає.
То що ж робити нам — дітям, попсованим свого часу Позаяком, у всіх сенсах цього слова, якщо вже на те пішло, — і морально, і функціонально, тим, хто свого часу переписував спітнілими від підліткового максималізму руками до своїх конспектів Позаякове «Слоника замучили кляті москалі», тим, хто й дотепер розуміє, про кого в цій фразі йдеться (я маю на увазі москалів) — що робити нам? Сприймати цю збірку як таку собі солодку відрижку із пізніх вісімдесятих — ранніх дев’яностих, з їхнім непогамовним потягом до портвейну й проміскуїтету? Гортати знічев’я реміксовані «Шедеври», сидячи у власному, перепрошую, сортирі, мовляв, аякже, аякже, пам’ятаю — незлі часи були, кльовий чувак був цей Позаяк, що він зараз, цікаво, чи ще живий. Що робити всім тим дітям щойнонародженої демократії, яким свого часу, кинувши зухвале «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду!», Позаяк, можливо, й подарував якийсь промінь надії, можливо, хтось і справді до нього приходив, за цією самою правдою наступного дня, так ось — що їм робити? Дрочити, скажу я, і зараз поясню чому. Тому, дорогі друзі, що нічого в цій літературі не належить минулому, і наш із вами Позаяк в тому числі, тож навіть зникнувши з обріїв і покинувши запліднювати цю ниву, або, скажімо так, лупати сю скалу, не викликає він у мене почуття ностальгії чи там вікової неадекватності, він мені і тепер здається свіжим і запашним, як згаданий тут нами вище шмурдяк (ми то з вами, дорогі друзі, знаємо що це). Просто тут слід визнати таку річ: Позаяк не застарів, застаріли скоріше всі ті філфаки, устоями яких він свого часу потрясав, та й самі устої, коли вже на те пішло, теж не помолодшали за останні десять років, це вже точно.
Просто Позаяк ніколи не був поетом, близьким народові, попри народний статус багатьох його шедеврів. Лишається тільки визнати, що в певний час свого соціокультурного розвитку народ несподівано починає хавати абсолютно непритаманні для його травлення фішки, наприклад, постмодерну поезію, ну, та це швидко, як правило, минається — народ повертається до своєї алли пугачової, а романтики-постмодерністи лишаються сам на сам із суворими умовами книжкового ринку й видавничих стратегій, і тут навіть не знаєш, кому з них потрібно співчувати більше.