Від весняного тепла
Просинається бджола
І шукає медоносні квіти, –
Гостро-чуйним хоботком
Ссе з цвітінь нектар кругом,
Та ніяк не може розповніти.
Бо від ранку дотемна
Не спиняє збір вона,

За ним - його родина, рідна хата
І спогади - великі та малі.
Він буде у загарбника стріляти
Зі степу, з лісу, навіть з-під землі.

Окупували кляті московити
Дитинство, хати рідної поріг.
Залізо у повітрі. В'януть квіти.

Ніч - перший план для пари суперстар.
Татамі для кохання відьми й мага.
Моя любов - як місячний удар.
Твоя - неначе місячна засмага.
Неочевидний привід божевіль -
Затемнення всіх мізків поступове.
Я – безнадійний хорор-водевіль.
Ти фентезі-нуар, м

Фантазерка така… Безперервно вигадуєш Бога,
Щоб пробачив гріхи, що надумала їх ти сама.
Так, характер складний. Це тому, що натура глибока.
Напівсвітло м'яке – то й інтимна твоя напівтьма.

В океанах твоєї душі заблукає да Гама.
Навіть Амундсен міг

Лукавості дволика суть.
Попри усі її принади,
Себе проявить... Не збагнуть,
Як може вабити, що зрадить.

Облудність - ницості сльота,
Натури, що іржа сточила.
І вже не перестане та

Позбудься струн, уяви, усього
Що у тобі тремтливе й тонкостанне,
Хай небо світлочоле темним стане,
І стоколірні сни до одного.
Хай хмари в'ються зморені кругом,
І місяць бляклий більше чверті тане,
Твоя епоха тонкошкірих ранить,
І обпікає вибухлий

До моря, на побачення, іду,
занурюся у бірюзові хвилі,
немов по Гетсиманському саду,
у гребені полину посивілі…

Загайливо униз отак, згори
спускаюся із берега крутого.
У променях іскряться кольори,

Пливли ікони Старосільських хат,
тонули обереги родоводу,
ховав Дніпро древнє село під воду,
рукоплескав ЦеКа електорат.
На димарі їм слав прокльони крук,
допоки води не покрили хату:
«Чекайте, смерди, прийде ще розплата!» –
і танув над водою його

Сонце гріє й світить
Дужче, ніж завжди,
І засмагле літо
Кличе до води.
Бо прогріта річка
Так в спекотний час,
Що кипить водичка
Для зраділих нас.

Шосте вересня. Костянтинівка.
Долі. Мрії. Бажання. Думки.
Чорний вибух. Дим. Будьте прокляті!
На віки!

Костянтинівка... Костянтинівка...
Мирний риночок у вихідний.
Буде ворогу віддзеркаленням

Проростає трава на могилах.
Проростає крізь біль і красу.
Проростає на долах і схилах
Та печаль, що прийшла завчасу.

Проростає скорбота на скронях,
Проростає спокута в руках.
Проростають надія, мов сонях,

Радиш тримати такт із тими,
Хто годен лише осуду й зневаги.
Та про який там такт мова може йти,
Коли з-за такту, немов шуліка на курчат,
Він кидається з несусвітніми прокляттями
На ошелешену од несподіванки невинну душу.
…Ні, видно, не судилось доро

Мовчить журавель над криницею,
вітер гуляє селом,
діти хворіють столицею,
з дому злітають гуртом.
Зрідка прилинуть до матері,
трохи вдихнути тепла,
місто впіймало їх ятером,
мойра окутала зла

Без історії роду
Важко нам обійтись, -
Перерив я до споду
Всі архіви колись.
Тільки жодної вістки
В установах нема
Ні про прадідів, звісно,
Чи бабусь, зокрема.

Не зруйнував. Не зрадив. Не порушив.
Але жорстоко ставить до стіни
Самотність, що впивається у душу,
Самотність, що вгризається у сни.

Неначе сулема отруйним паром
Все нищить, замітаючи сліди.
Рішучий видих. Щастя - незабаром...

Вже слова стали зайвими - отже і дим
Біля губ в'ється, мов балерина по сцені.
Хоть повірити важко – я теж молодим
Був колись, та давно… мабуть, ще в плейстоцені.

Де солодкою посмішка вчора була,
Щось, я бачу, дедалі кислішає міна.
Ти брехати н