Створив адамам Бог тендітних єв,
Тож не бурчи. Люби свою і крапка.
Для жінки неважливо хто ти є -
Поет, монах чи в орденах вояка.

Буває, доля скине у кювет,
Від негараздів, наче пес побитий.
Замало грошей? Видом не атлет?

Упала зірка з небосхилу –
Чи від розпуки, чи з нудьги,
Чи лет її перепинили
Підступні друзі-вороги.

Упала зірка, та й по всьому...
Лиш вітерець прошелестів.
Вона не вернеться додому,

Чому муляє у душі
І серце неспокійно б'ється?
Немає долі на землі,
Омана за ногами в'ється.
Що заховали у слова,
Якої думки там немає?
Їх не приймає голова,
У гаслах мозок помирає.

Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,

Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить. Я б вкусила.

Хоча б відчути, що жива,
І кров ще струменить у жилах.
Але до ранку всі слова

Як гуляв, аж гай гудів від хиті,
а співав, то мліли солов'ї.
Очі голубі - волошки в житі,
вистачало їх на дві сім'ї.
Щедро дарував любов, усмішку,
кошти не жалів на Божий храм,
міг пригріти безпритульну кішку,
випити із другом по сто грам.

Не надто гостинно стріла столиця подорожніх. На кожному кроці перевірка документів. Багато магазинів лишень для жителів Києва і області. Нехитрі пожитки з собою. Микола жив неподалік Яготина, рідні радо зустрічали його і гостя Віктора. Але Вікторові не

Був колись я, братику, дискант,
Згодом тенор, пам'ятаєш виступ?
Осінь у душі наводить лад,
Шерехтить багряним падолистом.

Бо весною ще відцвів тюльпан,
В літні дні - ромашка буйногрива.
Думав, що митець в мені пропав.

А далі буде тьма (на триста літ).

І згарище книжок про самостійність.
У гніті проросте духовна бідність,

А з неї неминучий рабства плід.

Керує мла всесвітнього потоку.

Не відсохне в тебе пучка,
Сієш брехні позаяк?
Вєрко ти пихосмедючко,
Доносучко Шапокляк?!

Вже від сорому Полтава
Ледь не падає навзнак.
Бо ганьбить її лукава

андеграунд, новословоутворення, "перелив теми" (авторське ноу-хау, як у ряді інших моїх творів. Трохи експериментую)))

Осінь літо бере, як Отелло
Дездемону... Собі в па-де-де
Танцівниці шукає метелик,
Мов нектар випиваючи день,
Цей дурману наповн

Вели коня старого на забій
крізь ранній сон байдужого села.
Цвіла ще памороззю ковила
над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,
ще промінь пробивався крізь туман.
День у село заходив крадькома,

Якась вона непевна, дивна:
То експресивна, то пасивна…

То мить розмінює на центи,
То нараховує проценти

На кожну краплю: смутку, болю…
Ніяк не визначиться з роллю:

І знову бій. Повсюди вороги,
Свої, чужі...не бачу вже різниці.
Кацапів хочу знищить до ноги,
А хохлаків повісити на гілці.

Одні стріляють точно межи віч,
А інші - чорним байдужем у душу.
Зірвати б їхні посмішки з облич,

ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,

Стрункі берези та дуби розлогі
До неба піднялися край дороги.

Їх щиро радує і літо, і зима…
(Хоча Петровича вже сьомий рік нема).

У виснажену землю голу, лису
По пагінцю приносив їх із лісу…