Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіш

Для мене Поет і Порядність - слова одного кореня. У мене навіть є однойменний вірш, який планую згодом опублікувати. А тому оголошую про створення літературного гурту з такою назвою «ПОЕТ І ПОРЯДНІСТЬ». Звичайно, це не якийсь офіціоз, а скоріше, літера

Спостерігав байдужий інтернет,
як катували і паплюжили мене:
накинулися люто, мов шакали,
і - розірвали…

Розсипалась журба розчинна
філософа з дитячими очима:
лише один відчув пекучий біль,

Ожинове цвітіння не ламайте.
Сприймайте цю красу червнену
Сердечним поцілунком із розмаю
Під колом сонця променевим.

Ожинове цвітіння, мов прикраса,
Що згодом ягідкою стане.
Омиє дощ її, краплинок маса,

Він словом нищить бездарів-поетів
Миколу, Олександра та Артура.
З чужого ліжка наш творець сонетів
Питає чемно: "Вірно, дядя Юро?"

Пора ув ирій. Засинають мухи,
Сніжок подвір'я пухом побілив.
Летять слони. За крила правлять вуха,
Вчувається із хоботів "Курли!".

В ключах рожевощокі слоненята,
У авангарді - моцні товстуни.
А, мо', усе покинути до ката,

Оце і є, напевно, щастя,
Коли, звільняючись од сну,
Цілую теплого зап'ястя
Твого приємну білизну.
Рамен торкаючись устами,
Волосся здмухую з чола,
Перебуваючи в нетямі
Від втіх, що в дім ти принесла.

Листи в редакцію, з редакцій…
Це листування без кінця.
Серед напливу публікацій
згубили заповідь творця.
Себе поети уявили
чи небожителями, чи…
Скрипить й моє перо щосили
з порожнього в пусте ллючи.

Шановна Редакціє! Мій заклятий друг Юрій Гундарєв започаткував чудову традицію на нашому сайті:на кожне "тьху" або "апчхи" писати скаргу. З огляду на те, що я поки що не такий відомий автор, як пан Юрій, якого друкують навіть на Березі Слонової Кості,

Життя складається з пригод і втрачених нагод. Дивакам цей світ видається дивним, злочинцям - злочинним. Добрим людям світ видається добрим. Коли пізнають добро, зло прикидається неопізнаним. Усяке маленьке уявляє себе чималеньким. Собаче серце

Я випив молодість твою,
Немов потужну течію.
Я ніби приручив змію,
Що жде в Едемському саду.

Пізнання дерево старе
Нечутно листям пригорне
І, відпускаючи мене,

Якось один «досвідчений» тиран
Учив другого, як потрібно править.
Повів у поле, начебто у справах.
Якраз налитись колосу пора.
Отож, узявся полем він ходить
І колоски високі всі зривати
Аби пшеницю в полі порівняти…
Отак, мовляв, слід і з людьми ро

Предсвітанок.
Напівпрокид.
Ночі навшпинькові кроки.
Вітру дмух.
Мурчання листя.
Під вікном
сопе котисько.
Серце утекло до тебе –

Як не стрибай, – в небеса не злетиш,
сни не убгаєш в обрамки...
Он із дитинства лишилися лиш
в пам’яті бляклі відламки.

Вік свій прожитий просіяв увесь,
Боже, нема де спинитись.
Тільки й дитинства, що в маревах десь,

Вітру весело летіти
Лугом заливним,
Де ромашок білі квіти
Ніби буруни.

Легко гладить, ніжно хилить
Злякані братки.
Він такий сьогодні милий,

На узбіччі похилім,
У задусі страшній, –
Покриваючись пилом
Вже поблід деревій.
А безсмертник жовтіє
Так яскраво, немов
Не впливають події
На довічний приков.