
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Оксана Максимишин /
Проза
Серце сльозою... ст.137 - 140
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Серце сльозою... ст.137 - 140
Мати-яблунька
Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...
Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію