Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Максимишин /
Проза
Серце сльозою... ст.137 - 140
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Серце сльозою... ст.137 - 140
Мати-яблунька
Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...
Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
