Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014