На другому курсі я писав курсову роботу на тему «Рубаї у творчості Дмитра Павличка». Тоді захопився цією східною строфою, але згодом забув про неї – змінилися наукові інтереси. Нещодавно знайшов свою курсову, і вирішив оприлюднити із неї бодай одну частину – присвячену формі рубаї, її розвитку, появі в українській літературі. Здебільшого, це дослідження реферативного характеру, тому наприкінці подаю список використаних джерел, а також добірку із півтора десятки рубаїв Дмитра Павличка, які мені найбільше сподобались та запам’ятались.



Рубаї – канонізована строфа поезії народів Сходу. Це чотиривірш, як правило, філософського змісту. Родом ця строфа з усної народної творчості персів і таджиків, де мала відповідно назву дубайте і таране. У писемному варіанті рубаї з'явилися в ІХ-Х столітті. З того часу поряд із газеллю незмінно служать для вираження ліричних тем із переважанням філософських роздумів. Далі рубаї розповсюдилися в арабській, тюркських літературах. З ХІ століття на цю строфу поширилася арабська назва «рубаї» , що буквально означає чотиривірш, або почетверений. Саме в середині ХІ століття ця жанрова форма досягає найбільшого розвитку. Але вже з другої половини ХІІ століття помітно поступається іншій східній строфі – газелі. Рима в рубаях відіграє важливу роль, яка полягає у розкритті художньої ідеї, наданні завершеності строфі.

Канонічні особливості форми рубаї, вироблені у творчості класиків перської літератури, залишалися незмінними. Мінялася лише їх проблематика, тематика, ідейна спрямованість. На основі цього дослідники східних рубаїв виділяють рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики, які з’явилися в Х – ХІІ столітті.

Зокрема дослідниця О.Сьомочкіна у своїй дисертації «Рубаї в жанрово-стильовій системі української поезії другої половини ХХ ст.» про рубаї східної традиції зазначала : «…це канонічна строфа медитативної лірики, яка складається з чотирьох віршорядків (місра) або двох бейтів, римується за схемою ААхА чи АААА з редифом і внутрішніми римами або без них у метричному розмірі хазадж (поділяється на “ахрам” і “ахраб”, має близько 40 різновидів, по суті – силабічний, 11–13 складів у рядку), вирізняється чіткою структурою (зазвичай 1-й бейт містить виклад думки й зацікавлення нею читача, 3-й рядок підкріплює або несподівано скеровує образний рух в інше річище, а 4-й – виконує роль філософського підсумку, в якому повністю розкривається зміст і закріплюється художня ідея), вимагає строгої логічної думки, афористичності, узагальненості й філософічності, лаконічності мови, відточеності форми й глибини змісту. Без дотримання цих вимог строфу з сучасного погляду не можна вважати строфожанром чи, тим більше, жанром».

Нову якість рубаї отримали у творчості перського поета і філософа Омара Хайяма. «Омар Хайям, неперевершений майстер цього жанру. На відміну від інших поетів Сходу. Хайям був послідовним прихильником рубаїв. Нам він відомий завдяки збірці «Рубаят» – цих філософсько-ліричних чотиривіршів». Його твори вирізняються з поміж інших вільнодумством, переходом до філософської лірики. Осереддям «рубаяни» Хайяма стала людина (визначення «рубаяна» взято з автореферату до дисертації О.Сьомочкіної: «Рубаяна (за аналогією до шевченкіана, пушкініана) – на позначення зводу рубаїв, окресленого тематично, хронологічно чи якось інакше, а також усього доробку того чи іншого поета в цьому жанрі»).

Саме Омара Хайяма вважають найвидатнішим рубаїстом в світі. Його лірика стала взірцем для наступних поколінь, які зверталися до цієї східної поезії. Не виключенням був і Дмитро Павличко. Його найперші рядки зі збірки «Рубаї» 1987 року починаються словами: «В Хайяма взяв я форму рубаї…», що підкреслює його ставлення до Омара Хайяма як найяскравішого представника цього жанру, фактично творця цієї форми.

Хоча рубаї це одна з найулюбленіших форм багатьох національних літератур сходу (як віршовий твір – одна з найпопулярніших версифікаційних форм у ліричний поезії сходу), але увійшли вони і до слов’янської літератури: в російську (В. Брюсов, Л. Озеров), чеську (К. Ербен) , а також і в українську.

Передумовою появи оригінальних рубаїв в українській літературі були переклади українських письменників, зокрема А. Кримського, П. Лозієва, В. Мисика. Саме В. Мисик відкрив українському читачеві специфіку строфожанру і класичні зразки рубаїв. Переклади Мисика найбільш наближені до оригіналу, зберігають образи. Вони лаконічніші за переклади А. Кримського, який переклав чотирирядкові оригінали як восьмирядкові, мотивуючи це тим, що така форма буде ближчою до європейського вірша. Варто зазначити, що в перекладах В.Мисика було використано 4-6-стоповий ямб із різними ритмічними варіаціями. Переважна більшість власне українських рубаї написана 4-6-стоповий ямбом. Обрання цього метра за ритмічну основу, як перекладів так і власне українських рубаїв, пояснюється тим, що за співвідношенням наголошених та ненаголошених складів ямб стоїть найближче до загальномовної норми, що уможливлює використання та поєднання в ньому рядків із різною кількістю стоп, та різноманітних рядкових закінчень.

Перші зразки власне українських оригінальних рубаїв з’явилися у творчості М.Ореста у 1951 році, та Д.Павличка у 1957. Але рубаї М.Ореста, яких було всього чотирнадцять, так само як і інша його поетична творчість та переклади, тривалий час залишалися невідомими в Україні. Рубаяна ж Дмитра Павличка стала широко відома, і досі слугує зразком для інших поетів.

В оригінальній творчості, на відміну від перекладів, відбувалися різнонаправлені процеси – від намагання дотримуватися літературного канону перських рубаї, до повної їх деканонізації, від розуміння рубаїв суто як строфи, до вироблення нових приписів і створення жанру та жанрових різновидів. Відзначився тут і Дмитро Павличко, виробивши власний жанр – екорубаї (рубаї екологічної тематики), у яких поет реагує на процеси деградації навколишнього середовища, на засмічення проди, на екологічні катастрофи (вибух на ЧАЕС, атомна бомба) тощо.

В українській літературі до канонізованої східної строфи рубаї зверталися такі письменники: Василь Мисик, Микола Бажан, Володимир Ляшкевич, Юрій Хабатюк, Володимир Ящук, Данило Кононенко, Віталій Ігнашенко, П.Сорока, А.Гарматюк та багато інших. Їхні рубаї можна умовно поділити на блоки за превалюванням у них філософічності, сатири, дидактичності.

Дмитро Павличко – поет-новатор. Він увів до української літератури (через переклади та оригінальну творчість) такі поетичні форми, як рубаї, білий сонет, газель; розвив українській сонет; відродив у сучасній поезії такий забутий жанр, як притча.

Досвід, який здобув Павличко в опануванні сонетом допоміг йому в освоєнні іншої канонізованої строфи – рубаї. Павличко модифікував сонет, пристосувавши його до свого стилю, так само він зробив і з формою рубаї.

«У студентські роки виникла в мене думка присвоїти українській поезії афористичну, підпорядковану певному законові римування, чотирирядкову форму рубаїв. Приглядаючись до неї, я побачив, що вона являє собою щось ніби стиснутий сонет. Її драматургія нагадує суперечливість змісту сонетної форми. Я думав так: якщо українська поезія досконало оволоділа сонетом і зробила його навіть жанром філософської лірики, то чому б їй не висловлюватись іще лаконічніше». Так Дмитро Васильович зазначив у передмові до видання «Рубаї» 2003 року.

Наскрізними темами рубани Павличка є смерть, патріотизм, екологічний занепад, плин часу. Центральним образом є образ смерті. Автор осмислює її, намагається зрозуміти природу смерті, її сутність. Для нього смерть неминуча, страшна, але не є закінченням. То вона набуває вигляду мосту, який з одного життя проводить в інший, то вона відкриває поетові красу життя (через показ його крізь смерть друга). Але однозначно Павличко стверджує – смерть не є кінцем. Таким чином він наголошує на безсмерті людини, яке полягає чи то в безкінечному переродженні (Життя – це шлях, що переходить в шлях), чи то в літературі (Мене приніс на наш город лелека // Що знов за мною прилетить здалека, // І вже навіки віднесе туди. //Де книг крильми шумить бібліотека.), у мистецтві (мистецтво вічне), чи то у будь-яких дрібних справах (Безсмертні всі: цей виховав дитину, // Той пісню написав, хоч і єдину, // А той, що не зумів цього зробить, // Коло дороги посадив ялину). Таким чином його поезія проголошує вічність людини, її безсмертність: «Я власну вічність бачу без облуди».



Пропоную вашій увазі добірку рубаїв Дмитра Павличка.



* * *

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця –

Зламати легко, застругати важче,

Списати неможливо до кінця

* * *

Нема на світі старості. Весна

Панує завжди у душі одна.

Всі люди помирають молодими,

Тому нам смерть огидна і страшна



* * *

Мертвоття лісу сміттяне й бляшане.

Консервні банки, мов іржаві рани.

Виходить олень: – Вбий мене! А ні,

То воскреси мені хоч дві поляни!

.

* * *

За мить упасти може світ,

Який творився сотні літ.

Чому добро таке повільне,

А зло – швидке, мов динаміт?

* * *

«Один із вас мене продасть!» – «Паскуда!

Невже він тут? – розгарячився Юда. –

Ти тільки покажи його, а я

Повішу на осиці страхопуда!»

* * *

Я у такому віці, що якраз

Було б чудово зупинити час.

Та він скоряється лиш нашим дітям,

Що завжди прагнуть перегнати нас.

* * *

Ми не самі у космосі. Вони

Живуть на зорях, як пророчі сни.

Найкращий доказ – наше існування.

І наш порив за межі далини.

* * *

Я з квітами прийшов тебе зустріти

І дуже довго ждав – зів'яли квіти.

О, поспіши, бо можуть почуття

Даремно у душі моїй згоріти!



* * *

Біда, коли тебе забуде брат, –

Та ще буває гірша востократ:

Коли тебе забуде друг. Подумай,

Чи це не тінь твоїх лякливих зрад?

* * *

Мій друг помер. Я плакав, як дитя.

В той день я справді полюбив життя.

Як з тьми в нутро освітленої хати,

Я на життя поглянув з небуття.

* * *

Життя – це шлях, що переходить в шлях, –

Кінця не має ні одна дорога.

Смерть – тимчасовий міст, що на вітрах

Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.

* * *

Зросла берізка високо на мурі,

Стоїть, мов квола сирота в зажурі.

Їй теж потрібно рідної землі,

Бо там вона не витримає бурі.

* * *

В криницю старості не заглядай,

Про те, яким ти будеш, не гадай.

Якщо не можеш бути вічно юним,

То змолоду не будь старим бодай!

* * *

Пластмасові черешні на вітрині –

Це образок поезій наших нині.

(Не всіх, на щастя!) В них кісток нема,

Лиш ясні барви йдуть по мертвечині.

* * *

Лежать боги смертельно хворі –

Кров хлюпотить у коридорі;

А вибухів гриби ростуть

На суходолі і на морі!



Використані джерела:


Павличко Д. Рубаї . –К.: Основи, 2003.
Стадник О. "В Хайяма взяв я форму...": Рубаї Дмитра Павличка // Дзвін. – 2003.- 9. – С.134-144.
Сьомочкіна О. Рубаї в жанрово-стильовій системі української поезії другої половини ХХ ст.: Автореф. дис. канд. філол. наук: ; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. – К., 2005. – 19 с

2010 рік.
(редакція 2013)