Шось я сьогодні трохи втомився,
Неначе з чортами навкулачки побився
за честь і совість, або навіть за віру христову.
І шо ми, спитати б, отримали з того?
Суцільні неприємності.
Результати від'ємні та
сумні. Якшо реально судити,
ми лишилися налякані, наче діти,
що задивилися в натовп і за мить
загубили матусю. Шо маю робити,
як то співала сестричка віка,
ясновельможна довіку...

І шо нам робить,
питаючи вже на копил московщини?
Хоча такі сплески не гідні мущини,
але шо тут поробиш...
Залізли ми, наче Віктор Онбиш
у селище Небилиця.
Але між нами двома є суттєва ріжниця -
він там панує директором школи,
а в мене в кишені голісіньким голо
як на долоні.

Сиджу у вагоні,
порожньому на новорічну пору,
що доповзе ще додому нескоро,
і відчуваю в кожному нерві,
яко стискається круж мене видноколо.
От я й кажу (ся вибиваючи з ролі
хоми киянина) правдивим голосом
хоми чорного: ми догралися
зі своїм життям до останньої ручки
у дурному драйві, як велемовить Ігор Кручик.

Затанцювалися у глухий і безвихідний
кут. Пригорни мене, крихітко,
сьогодні з такого випадку.
Із такого випадку й такої причини.
А я тобі не цитуватиму Тичину
Павла Григоровича, а в сугубій крамниці
на далекій полиці,
знайду сорокабаксовий шартрез.

Аби коли з годинника зітре
останню дрібку року, що минає,
неначе кіт і кицька
пухнасті бо персицькі
ми навсидячки на волохатому килимі
поступово доїхали до "Як тебе не любити, Києве.."
під ялинкою,
що густо пахне зеленими шпильками,
та поїхали далі...