Десь у слобідці під Савур-горою
Німіла казка від нічних дрімот,
Нечутною, неквапною ходою
Вкрадався ранок зливою турбот.

Молився терен білим хмаровинням,
Тужавів дуб з пітьми і зойкав крук,
Вмивалась хата золотом проміння,
Торкалось сонце до чола і губ.

Ще не було печалі, ані втоми,
Червневий вітер бавився теплом,
Прудке дівча невиспане з учора
Із відрами майнуло за село.

Там козаки стояли у байраку,
У ватрі вогник тихо догорав,
Серденько калатало в ритмі кроку,
Того не знає той, хто не кохав.

А терен той, трояндовий душею,
Вливався в засвіт млостю аромат,
А соловейко слідом за зорею
Альтовим соло забринів у лад.

Чекав її, тож обнялися рвучко –
Котились відра травами в росі…
Як солов’ї співали палко, гучно,
Як пахло зілля в спутаній косі…

Минувся рік і щедра добра осінь
Пишалася плодами нив, садів,
Дитя до серця пригортала млосно,
Бринів тужливо колисковий спів.

А він десь там, за війнами з ордою,
Забув той день і вже її забув,
Бо горбик із землицею святою
Периною укрив.
Козак повік заснув.