Ні Сонце, ні зірки, ані дощі,
Ні за цей рік, ні за п’ятсот мільйонів,
Свою незмінність не посміють зберегти,
Ніхто й ніщо такого не дозволить.

Бо Сонце змінює свій колір на зелений,
Якщо його весна перемагає,
Горять зірки, й течуть по наших венах,
Чи пилом нам на шкіру осідають.

А ми лежали на дахах Бродвею,
Коли вже небо зеленіти починало,
Й стікала ніч в моменти апогею,
Сталево-чорним і розплавленим металом.

Коли за сотні тисяч кілометрів,
Чи навіть двісті світлових років,
Ми бачили деталі в міліметрах
Страшних, холодних, і густих дощів.

Ми завжди знали-це лише до завтра,
Дощі вже скоро стануть теплі і легкі,
Й весни чекати на дахах уже не варто,
Бо у очах вона залишила сліди.

І вже тепер ідучи по асфальту,
Ми знали – все до біса нетривке,
Під шкірою в обох нас пульсувала карта,
Де вказано було, як нас весна знайде.
2015