“ Гиля-гиля, білі гуси, не хлюпочіть води…” --співаю я часом на ніч дітям, коли вже переспіваю усі колискові, а вони просять іще, і кожного разу пісня ця вражає мене подібністю до моєї долі, а саме до моїх стосунків із моїм любим покійним другом. Мені не віриться, що у фольклорі пісенному, де здебільшого йдеться про ситуації стандартні, часом стандартні до нудоти, раптом зустрічасться пісня про стосунки дивні, недосконалі, про обман почуттів.
Дівчина виходить заміж, козак у розпачі хоче топитися, бо засватали її за іншого, вона просить його --“не топися, козаченьку,не топися, молодий”, --але не тому, що вони не пара, бо вона багата, а він бідний, а тому що -- зовсім несподівано --“кажуть люди, й сама знаю, що мене ти не любив”. Серед усієї сентиментальщини -- слово холодної, як ніж, тверезої правди, якою б прикрою вона не була.
Роки нашого знайомства із К. переплели в собі ввічливу зацікавлениість і холоднуватість, помірну симпатію й байдужість; нарешті, після закінчення інституту, коли я вступила у замкнене коло жіночої самотності із жалюгідною залежністю від “прийшов -- не прийшов” , “дзвонив -- не дзвонив”, із вихідними, проплаканими наскрізь, із абсурдним станом речей, коло його візити і мучили мене, і все одно я затято, до розпачу чекала їх, бо це єдине, що в мене було, -- ці стосунки були принизливими і болючими для нас обох. Я часто просила його піти зі мною в кіно або театр, і він зрідка, неохоче поступався, тоді я купляла квитки (він мені пізніше віддавав за себе), і у мене було свято; він, у своїх 23 роки, інтуїтивно шукав якогось початкового досвіду зближення із жінкою, і, можливо, у нього на той час, крім мене, нікого не було, тому раз або два на місяць він таки приїжджав до мене, щоб посидівши пару годин і поговоривши ні про що, повернутись додому. Він обіцяв дзвонити, обіцяв неодмінно через тиждень бути знову, а потім не дзвонив і не приходив, а коли приходив ( я вже й не чекала), то казав, що заснув після бані на лавці і пропустив електричку.
Він не був міцним хлопцем. Загалом правильної статури і високий, він завжди ходив трохи похилившись уперед, ніби не міг виструнчитись, зате в нього були ясні сірі гарні очі -- очі порядної людини, якій призначено свій шлях страждань. Але він таки не був міцним. Навіть дивно, що потім, через кілька років, він збудував будинок для своєї сім’ї -- дружини й дітей,-- і коли він будував його, душа його співала. Він сам писав мені у листах, як пишається цим будинком, як доглядає за квітами навколо нього. Тоді ж, коли ми із ним зустрічалися -- навмисне або за обставинами, тому що вчилися в одній інститутській групі, -- душа його мовчала.
Якось під час практики в одному невеликому місті із надлишком здорового жіночого населення, де самі незугарні хлопці ставали героями жорстоких романсів, ми із ним домовились після закінчення робочого дня (а для нас, студентів, це вже було годині о другій) піти у кіно. Було літо. Хлопці й дівчата нашої групи якось нечутно розчинились у сонячно-тінистому полудні --кожен мав якісь свої справи, -- і мені було так приємно знати, що я теж кудись із кимось “піду”, а не сидітиму у спекотній кімнаті гуртожитку, у мертвій тиші, чекаючи повернення збуджених розпашілих своїх подруг, боячись їхніх недомовок, жалісних прихованих поглядів у мій бік і багатозначного ззирання між собою. Я знала, що сьогодні прийду пізніше від них і буду робити вигляд, що й у мене є моя маленька таємниця. Тільки робитиму вигляд, тому що я вже тоді знала, що ніякої таємниці у мене із К. не буде.
Я переодягнулась, зачесалась. Пам’ятаю колір сукні, яку я одягнула: біла, із блакитними квітами і рукавами-ліхтариками. Я любила її і жаліла одягати щодня. Із хвилюванням я прислухалась до кроків у порожньому коридорі --чи не йде? Це було моє перше побачення із хлопцем. Правда, ми з ним бачились щодня на лекціях, але це було інше. Так я сиділа годину, і дві, і три. У душі були гіркота і здивування. І потім, коли таке траплялось у моєму житті, я також відчувала тільки гіркоту і здивування.
Повернулись із своїх прогулянок дівчата. Я сиділа нарядна й спустошена. Цього разу я не чула, про що вони говорили, і не бачила їхніх поглядів. У мене таки з’явилась своя таємниця. Моєю таємницею було те, що не збулось, і я вперше із пронизливою гіркотою і якоюсь конечною втіхою зрозуміла, що на самому дні відчаю є щось, на чому можна стояти, якась ледве вловима ногою опора, на якій можна затриматись і зберегти гідність.
Потім, впродовж подальшого мого життя виявиться, що ця опора --найбільше, що буде мені дано, і мені часто доведеться її шукати, намагаючись зберегти вираз спокою й гідності на обличчі, аж доки не стане все одно. У цьому є щось від професійного мистецтва водолазів, і це стане моєю жіночою таємницею на довгі роки.
К. зайшов до нас аж увечері. Він був зніяковілим і почувався винним. Виявляється, удень він приліг на хвилинку перепочити і заснув на декілька годин. Я не могла на нього ображатись. Ображатись не було за що. Навіть тоді, після закінчення інституту, коли він приходив до мене і ми розмовляли про щось буденне й незначне, і я все чогось чекала (ніжних дотиків? слів, сказаних пошепки?), але нічого цього не було, і я одного разу не витримала, почала надривно плакати і щось йому виговорювати, щоб краще йому взагалі не приїжджати і мене не мучити, а потім втекла у ванну і далі плакала там від сорому за себе, за свою нестриманість, --навіть тоді у мене не було ніякої образи на нього. Був розпач і була скарга перед ним на свою самотність. Тоді він мовчки пішов, і його не було зо два місяці.
Потім він приїхав знову, і тоді були перші – солодкі, солодших я не знаю --поцілунки в моєму житті і перші гарячі обійми. Більше, звичайно, не було нічого і ми не сміли думати про більше, але те, що ми мали, було невичерпним. Він невпевнено будував плани одруження, сумісного життя, але я з пронизливою ясністю знала, що цього не буде. Я ніколи не казала йому про це, і він так і не узнав, що не винен переді мною ні в чому.
Він несподівано зник ( здається, їхня сім’я переїжджала тоді на нову квартиру), і це вже виявилось на роки. Можливо, за цей час він і шукав мене, але моя адреса також змінилась.
Ми зустрілись на десятилітньому ювілеї закінчення інституту. Зустріч організував він і запрошення розсилав також він. На цей раз я вже сьомий рік була заміжня, він шостий рік був жонатий і мав двоє дітей. Свою дочку він назвав моїм іменем.
Життя моє було невеселим. І раптом це запрошення…Для мене це було більше, ніж просто запрошення. Це був шанс короткочасного порятунку, той рідкісний момент, коли зачаєна скорбота раптом стихійно проривається у формі настільки незвичайній, що сама людина довго опісля не може повірити у те, що з нею відбулося. Єдиний раз у своєму житті я захотіла того, чого раніше панічно соромилась --привертати до себе увагу, стати неперевершено-привабливою. Я знала, що це --з відчаю, що це --на один день, що це --ніби ліки. Але вони усі на мене дивились і думали, що я тепер така завжди. Наші дівчата --тепер уже жінки й матері --неохоче віддали мені поле чоловічої уваги; я бачила захват в очах, про який навіть і не мріяла, і, сміючись, відчувала в душі легку відразу від того, що усе так, виявляється, просто. Так надто-надто просто. І він теж був у захопленні і не відходив від мене. Тепер я точно бачила, що ось воно, з’явилось --те, чого раніше не було, чого я марно намагалась колись досягти.
За кілька місяців він написав мені листа. Він писав про своє кохання і проклинав свою колишню нерішучість. Він навіть не остерігався того, що лист може потрапити не в ті руки. Це був крик душі, закоханої і невтішної. Лист, від якого підгинаються коліна.
Я читала цей лист -- єдиний у моєму житті лист із освідченням в коханні -- і розуміла, що він адресований не мені. Його адресовано тій яскравій жінці, яка колись, у холодному розпачі свого життя, випромінила те, що французи називають обіцянкою щастя. Ця жінка існувала тільки день, більше її не було, і, попри всю зворушеність, я почувалась ніяково.
Усе ж я свято бережу той лист, хоча й не зважуюсь більше його відкривати. Я знаю, що це найвища оцінка, яку я одержала у своєму житті, але оцінка не мені. Разом із тим я вірю у щирість і правдивість кожного слова у ньому. Вони, ці слова -- ніби пам’ятник, який міг друг назавжди поставив собі у моїй душі.
Уже майже рік, як К. помер. Він іще спробував організувати іншу зустріч -- на 15-річчя закінчення інституту, але часи змінились, ностальгічна потреба в старих друзях перестала цінуватись, і на зустріч майже ніхто не прийшов. Ми з К. тоді бачились коротко і востаннє. У мене залишився малюнок на маленькому аркуші з блокноту із докладними поясненнями, як знайти його будинок. Невдовзі по тому його не стало. Перед смертю він ще встиг написати мені великого листа, але моєї відповіді вже не діждався. Він був чудовим лікарем, ховало його ціле місто.
“Гиля- гиля, білі гуси…” Пісня пророча, пісня про нас. Я часто думаю про свого друга, але ніколи не згадую гарячих слів, адресованих не мені.

“Не топися, козаченьку,
Не топися, молодий,
Кажуть люди, й сама знаю,
Що мене ти не любив,”-

співаю я, і в душі моїй -- тільки сум. Це не його провина і не моя провина. Зате пісня ця -- про нас, і яка ж гарна пісня! Ще гарніша від того, що усе в ній -- правда.