ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
Біжить дівча...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Біжить дівча...
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками, оченята зиркають на світ довірливо і зацікавлено. В руках лозина, нею замахується на гусей – «гиля-гиля», а сама боїться, бо отой гусак величезний, що попереду гелгоче, вже розчепірив крила, і нахиляє до землі голову з довжелезною шиєю, і як гадюка починає шипіти, і біжить на маленьку Оксеню. А вона кричить: «Мамо, ма….», та так пронизливо, що гусак спотикається об спориш і, ще пару раз гелгнувши, розвертається і летить по протоптаній стежці на вигін, а за ним і всі гуси, голосно скрикуючи, вириваються на волю і попасом розбрідаються по вискубаній траві.
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. На плечах коромисло, вода з відер хлюпає на босі ноги, та й відра мало що до землі не дістають, така Оксеня маленька. Та маленька-маленька, а хлопці і підійти бояться, бо як скаже щось, так так влучно, що й не знають, де дітися. Один Павло червоніє, але підходить, знімає відра з коромисла і несе. А нести далеко, спочатку на горбок, а потім в самий кінець вулиці. А йому, якби ще дальше, то й краще було б. Отак і доходять до хати. Вона щось розказує захоплено, перебігає йому дорогу раз по раз, а він мовчить та й мовчить. Тільки дивиться зверху вниз на дві коси, що мЕлькають перед очима.
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. Чи й не дівча вже, з-під хустки очі зболені, підбігає до листоноші, а та розводить руками - нема листа. Та й ведуть дрібненькі кроки назад до хати, бо треба ще в печі запалити та й борщу зеленого наварити, якраз щавель молодий поліз та й кропива вже є, то й легше, зиму пережили, то й далі жити будемо. Якби ще від Павла звісточка хоч якась була, а то як пішов на фронт, та й з кінцями. Федь зовсім від рук відбився, хлопчиську батьківська рука потрібна, за Женьою теж нема коли дуже дивитись, а Василько.., за Васильком вже другий отець наглядає, небесний, прибрала хвороба дитину, як і не було. Сльози летять, а руки ворушать жар кочергою та заслінку затуляють. Ввечері залізуть утрьох на піч та й будуть слухати, як вітер підвиває в комині.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. Йде лісник, аж спинився - бачить - купа хмизу сама сунеться - а то що за чудасія, аж гаркнув грубо з подиву. І хмиз завмер. А з-під нього баба Оксеня вилізла - а щоб вам, бабо, добре було. Дайте підсоблю, на спину закину. Та чи ви весь ліс підібрали, що я підняти не можу, йдіть з-перед очей моїх. А бабуня звалила знов на плечі гілляччя та й почимчикувала додому, бо хто ж принесе. Павла так і не дочекалася, пропав безвісти, ні пенсії, ні помічі. Федь десь на шахти на Донбас подався. Женя зранку до ночі норму на буряках поле, а взимку на цегельному заводі робить. Та й так життя проходить.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. А назустріч їм ще одні, манюсінькі зовсім, аж летять. Посерединці стрічаються, та й манюсінькі підстрибують і зависають в повітрі і так там залишаються. Баба Оксеня несе онучку до хати і з рук не випускає, і обціловує її, і гладить кіски і ще цілує. І так вони собі удвох щось щебечуть до самого обіду, а як всі встають вже з-за столу, то бабця несе напівсонну малу на піч і співає їй тихенько, а та засинає і крізь сон – бабо, не йди, бабо, не йди - і рученята шию обвивають і тримають цупко….
Біжать ніжки, біжать… Сниться Оксені її Павло. Стоїть в садку біля яблуні. А та цвіте так вже гарно, що цвіт один видно і нічого більше. А біля Павла Василько всміхається, кличе – мамо, та ходіть до нас. Біжать ніжки, біжать, вже й землі не торкаються, відлетіла душа…
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. На плечах коромисло, вода з відер хлюпає на босі ноги, та й відра мало що до землі не дістають, така Оксеня маленька. Та маленька-маленька, а хлопці і підійти бояться, бо як скаже щось, так так влучно, що й не знають, де дітися. Один Павло червоніє, але підходить, знімає відра з коромисла і несе. А нести далеко, спочатку на горбок, а потім в самий кінець вулиці. А йому, якби ще дальше, то й краще було б. Отак і доходять до хати. Вона щось розказує захоплено, перебігає йому дорогу раз по раз, а він мовчить та й мовчить. Тільки дивиться зверху вниз на дві коси, що мЕлькають перед очима.
Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. Чи й не дівча вже, з-під хустки очі зболені, підбігає до листоноші, а та розводить руками - нема листа. Та й ведуть дрібненькі кроки назад до хати, бо треба ще в печі запалити та й борщу зеленого наварити, якраз щавель молодий поліз та й кропива вже є, то й легше, зиму пережили, то й далі жити будемо. Якби ще від Павла звісточка хоч якась була, а то як пішов на фронт, та й з кінцями. Федь зовсім від рук відбився, хлопчиську батьківська рука потрібна, за Женьою теж нема коли дуже дивитись, а Василько.., за Васильком вже другий отець наглядає, небесний, прибрала хвороба дитину, як і не було. Сльози летять, а руки ворушать жар кочергою та заслінку затуляють. Ввечері залізуть утрьох на піч та й будуть слухати, як вітер підвиває в комині.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. Йде лісник, аж спинився - бачить - купа хмизу сама сунеться - а то що за чудасія, аж гаркнув грубо з подиву. І хмиз завмер. А з-під нього баба Оксеня вилізла - а щоб вам, бабо, добре було. Дайте підсоблю, на спину закину. Та чи ви весь ліс підібрали, що я підняти не можу, йдіть з-перед очей моїх. А бабуня звалила знов на плечі гілляччя та й почимчикувала додому, бо хто ж принесе. Павла так і не дочекалася, пропав безвісти, ні пенсії, ні помічі. Федь десь на шахти на Донбас подався. Женя зранку до ночі норму на буряках поле, а взимку на цегельному заводі робить. Та й так життя проходить.
Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. А назустріч їм ще одні, манюсінькі зовсім, аж летять. Посерединці стрічаються, та й манюсінькі підстрибують і зависають в повітрі і так там залишаються. Баба Оксеня несе онучку до хати і з рук не випускає, і обціловує її, і гладить кіски і ще цілує. І так вони собі удвох щось щебечуть до самого обіду, а як всі встають вже з-за столу, то бабця несе напівсонну малу на піч і співає їй тихенько, а та засинає і крізь сон – бабо, не йди, бабо, не йди - і рученята шию обвивають і тримають цупко….
Біжать ніжки, біжать… Сниться Оксені її Павло. Стоїть в садку біля яблуні. А та цвіте так вже гарно, що цвіт один видно і нічого більше. А біля Павла Василько всміхається, кличе – мамо, та ходіть до нас. Біжать ніжки, біжать, вже й землі не торкаються, відлетіла душа…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію