на твір Андрія Мироховича «Україна. 1921. Весна.»

Кожне покоління варить страву. А оскільки та страва застигає довго та дістається нащадкам вже в застиглому вигляді, то назвемо її драглями. Так от. Варить кожен, як уміє. Одні з розумінням справи, зі старанністю, з думкою про дітей. А другі, аби зварити, а там як хочуть, так хай їдять, кому дістанеться. Кидає в те вариво, хто що має, і хто чого не жалкує. Хтось вишуковує краще, питає у людей, радиться, шукає інгредієнти, а хтось ото покидає, що під руку потрапить, а щоб запах перебити, додасть побільш приправ, та й вважає, що місію виконав. Рецепти також різні. І класичні, перевірені роками-століттями. І нове щось вигадують, хто з розумом та майстерністю, а хто з самовпевненим завзяттям. Зазвичай страву цю варять на маленькому вогні, знімаючи піну, але є умільці, що не шкодують дров, розпалюють такий вогонь, що з каструлі аж летить, стіни задрипує, а піна перемішується зі стравою і залишається в ній застиглою бридотою. Кістки хтось вибирає всі до одної, до самої дрібної, бо ж дітям, та й треба так робити, якщо по-людськи. А комусь ліньки перебрати холодець. Зверху жиром все запливе, чи є там ті кістки, чи нема, Господь їх знає. Ще й поставлять зварене в темне місце, щоб не дуже видко було. Аж поки слідуючі покоління не починають їсти та давитися. Їжте, діти, не кривіться. Не знати, що ви своїм наварите, якщо взагалі щось зварите, а не заллєте вогонь навіки.

Отакі думки прийшли до мене вчора, коли спинилась біля твору Андрія Мироховича «Україна. 1921. Весна.». Спинилась надовго. Непростий автор. Глибокий, вдумливий, розумний. Вивіряє кожне слово. Нема в нього випадкових, навіть якщо спочатку так видається. Нема у цього автора творів розжованих, всюди читач змушений іти до істини сам. І це, можливо, кращий шлях, аніж зомбування тим, що лежить на поверхні. От тільки правду він дає правдиву. Оголену. Неприємну. Важку. Іноді страшну. Іноді таку, що вивертає читача, а декого і відвертає. Але я вже шукаю твори цього автора, і приймаю. І вдячна йому за те, що вибирає кістки із драглів. Що не бридується копирсатись ні в застиглому минулому, ні в різноманітному сьогоденні. Що має силу і бажання шукати істину, не боячись заходити в темряву. Що викликає вогонь на себе. Бо знає, що робить. І знає навіщо.