«...Сп’янілий від вітру
Капітан свого життя
Слухає, як гуде дерево і такелаж.»

(Шеймуc Гіні)

Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,
Ми капітани - пливемо чи то летимо
По морю холодної води оповідок
Коли сумних, коли і веселих,
Але кожна про смерть бліду -
Бо більше писати й нема про що
(Не писати ж про життя
Не пристойно ж бо,
Як можна писати про те,
Про ще не відаємо).
Отож і пишемо - ми дітлахи,
Що замість іграшок з літерами бавляться,
Про те, чого не існує,
Про те, чого не буває,
Про те, що придумано,
Вигадано й нафантазовано:
Нібито смерть якась є,
Нібито ми «помираємо»,
А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
Доки сам час існує-іншує
(В іншому-інакшому)
З одного світу до іншого,
Геть чисто все забуваючи,
І про вічність мріючи
(Так, нібито, її забрати можуть),
І якоюсь «смертю»
Один одного лякаючи...
Ми капітани - в кого каравела,
А в кого корито,
В кого вітрило, а в кого
Паротяг-шміровоз засмальцьований
(Дим, дим, дим)
Але хвилі - вони завжди.
Без них нудно. Без них не колисково.
Без.

Мій човен пливе
А я на березі...