Юрко стояв на тротуарі та дивився через дорогу на житловий будинок. Йому було дев’ять років; він тремтів від холоду, в черевиках хлюпала вода, але хлопець не зважав.

Сіра штукатурка на стінах будинку всотала рясну весняну вологу, і рвані темні плями надавали й без того похмурій будівлі вигляд геть невеселий, навіть дещо зловісний. Увесь міський пейзаж навколо також був сірім і безрадісним. Брудна, розбита вулиця, сіро-коричневі калюжі, багнисті палісадники, кучугури чорного ніздрюватого снігу, тьмяні вітрини за тріснутим склом. До під’їздів тулилися м’яті сміттєві баки, на них граційно балансували обідрані коти. Ворони чорним лахміттям висіли на оголених деревах. Зима нібито закінчилася, проте весна все ще розмірковувала, чи варто сюди приходити.

Цей район міста межував із річковим портом. Порт в Юрка зазвичай викликав відчуття радості, захват і легку, святкову ностальгію – та чи можна відчувати щось інше, споглядаючи кораблі, прапори, чайок і зелені хвилі? Але тут, всього лише за кількасот метрів від порту, ніщо не нагадувало про білі пароплави, легкокрилих чайок і сирени, що кличуть у незвідану, проте несвідомо прекрасну далечінь.

Будинок, з якого Юрко не спускав очей, стояв трохи навкіс до вулиці та сусідніх будинків, і тому здавалося, що він тут чужий, сторонній. Хлопцеві цей будинок видався б особливим і відмінним від усіх інших, навіть якщо б стояв він так, як усі інші, та нічим не відрізнявся від інших багатоповерхівок. Другого такого не було ані в місті, ані в цілому світі. Адже тут жила вона! А це осявало ніжним помаранчевим світлом, помітним лиш Юркові, все довкола: замріяну вулицю, замислені дерева, шляхетних тварин і величавих птахів. Всі предмети на цій вулиці і насамперед поруч із цим будинком видавалися значущими, сповненими відчуття таємної співпричетності до її буття.

Юрко знав тільки номер будинку, а от номер квартири було безповоротно втрачено, як і той кутик конверту, на якому було написано адресу. Конверт стільки разів викрадали чиїсь безцеремонні руки, а Юрко стільки разів виривав його з тих безцеремонних рук, що нині прочитати адресу було неможливо. Але хлопець її пам’ятав і часто твердив, наче молитву, дивлячись на вже геть зношений ветхий конверт.

У конверті зберігався лист, коротенький, у кілька рядочків. Почерк був дитячий, дещо непевний, і рядки, перший з яких йшов строго паралельно верхньому краю аркуша, поступово втрачали цю паралельність, їх правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, його постскриптум, перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Юрко перечитав цей лист не менше тисячі разів і міг би повторити його навіть уві сні, але в голові його постійно кружляв, виспівував і пританцьовував ось цей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».

Юрко не замислювався над тим, скільки різноманітних «якщо» слід було скласти докупи, в належний час і в певний спосіб, аби сьогодні він опинився тут, на припортовій вуличці рідного міста, з листом, який закінчувався смішним дитячим зізнанням. Для нього лиш те зізнання, дещо винувате та від того пронизливо-зворушливе, мало зміст і значення; йому навіть здавалося, що те зізнання відтяло все його попереднє життя, все, що трапилося з ним за дев’ять минулих років, і відтепер він живе іншим, новим життям.

Впродовж кількох місяців, що минули з часу отримання листа і до цього весняного ранку, Юрко дійсно прожив ціле життя. Коли він згодом пригадував цю історію, він розумів, що все почалося дещо раніше, з найбуденніших подій, що не віщували нічого визначного.

…Лікар похитав великою кудлатою головою, подивився на Юрка крізь окуляри у роговій оправі, ще раз натиснув сильною теплою долонею хлопцеві на живіт і промовив: «У санаторій. Би. Слід поїхати. У гори. Би. Водички попити. Фізкультура. Грязелікування. Дієта. І все, – він знов натиснув долонею Юркові на живіт, – мине».

І Юрко поїхав. Не сам, звісно, - з татом. Спочатку вони цілу ніч їхали поїздом. А зранку опинилися у якомусь казковому, невиданому місті. Юркові такі міста траплялися лише у фільмах про мушкетерів. Але ті кіношні міста, замки, фортеці та палаци були декораціями й виглядали, мов декорації. А ось це, таке схоже на декорацію місто було справжнім. Юрко вийшов вранці з вагону, побачив шпилі, башти, статуї та бані та аж рота роззявив від подиву. Так він і прогуляв із розкритим ротом увесь день, без упину крутячи головою та роздивляючись це дивовижне місто, доки вони з батьком не всілися в інший потяг, менший, який і повіз їх у гори.

Цей другий потяг – електричка – був набитий битком, йшов повільно й часто зупинявся на маленьких станціях з незвичними назвами. Юрко почувався розчарованим: коли вони з батьком, нарешті, зійшли на станції, що мала дивнувату пташину назву, жодних гір довкола не виявилося. Гори він побачив лише одного разу; ясного дня, коли їх групу повели до джерел лікувальної води, на обрії між двома пагорбами несподівано й ненадовго засяяв блідий трикутний, ледь помітний на тлі вицвілого сіро-блакитного неба. Трикутник був такий символічний, такий схожий на малюночок на етикетці напою «Байкал», що Юрко навіть засумнівався, чи дійсно він бачив той трикутник, і чи були то ті самі гори.

Тато привіз Юрка в санаторій і поїхав. А Юрко залишився. На місяць. Він намагався не думати про те, що цілий місяць йому доведеться бути так далеко від дому. Раніше він ніколи не бував у санаторіях або літніх таборах, і тому не уявляв, до чого це може бути подібним. В цьому, однак, віднайшлася перевага: був би Юрко більш досвідченим у таких справах, його б і дивувало, і дратувало те, яким чином у тому санаторії все було влаштоване. А так санаторій приєднався до всього іншого, що безтурботні дорослі вже пред’явили Юркові як «норму», хоча від норми це перебувало на деякій відстані.

Курйозів тут виявилося кілька. Перш за все, величезним парком навколо санаторію гуляв олень на прізвисько Рудик. Коли Юрко довідався про це, він був у захваті: це ж казка, справжня казка, - ОЛЕНЬ! Та олень і гадки не мав про свою казковість. Він був величезний, мов кінь, і злий, як собака. Спостерігаючи крізь вікно Рудика, який знищував чергову клумбу, жбурляючи довкола грудки землі та вирвані з коренем рослини, Юрко розумів, що бездомні пси, яких він побоювався вдома, ніщо у порівнянні із цією твариною, що мала зовсім не лагідний норов, страхітливі роги і гострі копита.

Іншою дивною рисою санаторію було те, що він не опалювався. Вже стояла пізня осінь, і вранці на траві, палому листі та нечисленних вцілілих клумбах мороз лишав свої білі мереживні сліди. Коли дітей відводили до джерел цілющих вод, понад їх рухливими галасливими колонами здіймалася пара від гарячого дитячого дихання. Тому навіть два дні, відведені щотижня для шкільних занять, були марними зусиллями місцевих педагогів. Маленькі мешканці санаторію здобували застуду одразу за прибуттям і позбувалися неї безпосередньо перед від’їздом. Не обходилося, звісно, без хитрощів; якщо кашель і нежить були справжніми, то стабільні «37 і 2» викликалися легким і непомітним для медичного персоналу постукуванням пальця по верхівці градусника. Юрко швидко засвоїв це мистецтво й щасливо пропускав «школу» разом із іншими дітлахами.

Гарячої води у санаторію теж не було. Юркові спало на думку, що саме так здійснюється згадане кудлатим лікарем «грязелікування». Він навіть встиг скласти теорію, що бруд, що накопичується на тілі, слугує певним медичним або виховним цілям: чи то лікують від чогось, чи то прищеплюють потяг до гігієни... Та невдовзі з цією теорію довелося розпрощатися: почалося справжнє грязелікування. Однак роль, яку в санаторному курсі відігравала не лікувальна грязь, а звичайнісінький леп, так і лишилася для Юрка загадкою.

Дітей у санаторії назбиралося чи не стільки ж, скільки в усій Юрковій школі. Втім, хоча дорослих тут виявилося набагато менше, ладу було якось більше. Мабуть, це пояснювалося тим, що усі діти були зайняті на різних процедурах від підйому і до відбою. А відверто нездорових дітей, яких би від бешкету втримала саме хвороба, а не денний розклад, в санаторію Юрко взагалі не зустрів. Себе самого хлопець недужим не відчував, тому вся ця справа з санаторієм залишалася для нього дещо незрозумілою. Якби не тривалі нудні процедури, холод у корпусах і злий олень у парку, цю подорож можна було б вважати додатковими канікулами.

Тоді Юрко ще не знав, до якого фіналу прямувала ця історія. Лише через кілька років він звернув увагу, як усі події того місяця поступово та влучно поєдналися та привели його, замерзлого й ледь притомного від хвилювання, до сірого будинку на припортовій вуличці. Чи могло все це або принаймні щось скластися інакше? Ні, відчував Юрко, аж ніяк не могло.

За примхою опалювальної системи санаторію, деякі батареї у коридорі Юркового корпусу іноді нагрівалися, - вночі, години через півтори після відбою. З’ясувавши це, Юрко з товаришами почали потихеньку вибиратися з холодних, пронизливо-вогких палат, аби погрітися поруч із батареями та потеревенити у темряві. Справа ця вимагала обережності та конспірації: ніхто не мав сумніву, що чергові вихователі, аби довідалися про ті посиденьки, негайно б розігнали опівнічні збіговиська та (хто знає?), можливо, домоглися б і в коридорі такої ж вічної мерзлоти, як та, що панувала в палатах. Хай там як, але дітей вабило, приваблює й завжди вабитиме будь-що, бодай цілком невинне й навіть схвальне, що відбувається потай від дорослих.

Крім таємниці та секретності, ці нічні бесіди принаджували ще дечим. Вночі біля батарей можна було зустрічатися та по-людські спілкуватися з дівчатами. При цьому обидві сторони поводилися цілком природньо й нічим не виявляли того, що вдень зносилися виключно мовою дражнилок, образливої міміки та смикання за коси.

Отак Юрко познайомився з Іриною. Вони довго розмовляли, перш ніж з’ясували імена одне одного, а також довідалися, що прибули у санаторій з одного міста. Здебільшого говорив Юрко, як правило, натхненно брехав-плів щось про події свого міського шкільного або сільського канікулярного життя. Іра уважно слухала, іноді теж щось коротеньке розповідала про себе. Удень вони ніколи не розмовляли та навіть не наближалися одне до одного; це було неможливо й не вимагало жодних домовленостей. Тому трохи короткозорий Юрко слабенько уявляв, яка вона на вигляд. Він чітко пам’ятав тільки обрис її голови та плечей на тлі вікна, коли далеко за північ вони прощалися й розходилися по своїх палатах.

Вони зустрічалися в темряві біля батарей разів чотири – п’ять, не більше; скоро дівчина поїхала. Юрко навіть трохи посумував: йому не вистачало її уваги, адже хлопці ніколи не слухають одне одного та завжди перебивають своїм «А ось я! А ось у мене!». Журився він за Іриною днів зо три й вже почав навіть її забувати, коли дівчина несподівано сама нагадала про себе. Та ще й як нагадала! Трапилося те, що відразу змінило його стосунки з іншими дітлахами, плин часу в санаторії та рух часу взагалі, а може, й ціле його життя.

Юрко марнував ранок у палаті, добиваючись від свого ліжка тієї армійської охайності, якої від нього та всіх інших вимагали вихователі. Тут він почув у коридорі своє ім’я; хтось на все горло його гукав і нерозбірливо волав щось про лист. Юрко кинув ковдру на ліжко й побіг до вихователя, який зазвичай роздавав пошту. Там на Юрка вже чекали; навколо вихователя скупчилася ледь не вся його група. Діти пожадливо роздивлялися конверт і збуджено перешіптувалися. Юрко зупинився на порозі кімнати та відчув, як серце раптом важко й болісно, з розмаху, закалатало в грудну клітину, ніби намагалося проломити ребра та вирватися назовні. Хтось вигукнув дивним, звинувачувальним тоном: «Тобі лист від Павла та Іри!»

Юрко зрадів і негайно заспокоївся. Лист від Павла, його улюбленого дядька, та Іри, дядькової дружини, «від Павла та Іри», це ж добре. Він зітхнув із полегшенням, але за мить знову насторожився, а серце знову гупнуло у ребра. Чому цей невинний лист викликав такий ажіотаж?

Юрко тремтячою рукою взяв конверт і прочитав зворотну адресу. «Павлатій Ірині…». Ось в чому справа. Він повернувся на підборах і у супроводі жадібних зацікавлених поглядів, що буквально штовхали його в спину, пішов у палату читати лист.

Лист був зовсім коротенький, у кілька рядків, виведених дитячим, дещо непевним почерком. Рядки, перший з яких йшов строго паралельно верхньому краю аркуша, поступово втрачали цю паралельність, їх правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, його постскриптум, перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Хоча Юрко прочитав всього листа, в його пам’яті закарбувався лише той останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».

З ледь чутним шерехом усе навколо згорнулося в тоненький рулон, який негайно зник у непомітній щілині між дошками підлоги. Виникла безбарвна, позбавлена звуків порожнеча, що за мить спалахнула, засяяла, заіскрилася кольорами й барвами, незнаними в сонячному спектрі, забриніла голосами й нотами, дотепер ще не чуваними в світі. Хлопцеві голова пішла обертом; він не упізнавав нічого, він не упізнавав себе, він нічого не знав про ту величезну та щасливу людину, яка стояла тепер у вируванні новонародженого всесвіту, стискаючи клаптик паперу в руці.

Та все це відбувалося виключно з Юрком. Ніхто не помітив, що з палати вийшла нова, величезна та щаслива людина, що Юрка, хлопчика дев’яти років, більше не існувало. Ніхто не помітив жодних змін, і перші, жадібні та жалюгідні спонукання його нещодавніх однолітків – адже всього лише хвилину тому вони були ровесниками та навчалися в одному класі – негайно втілилися. Лист було викрадено з Юркової шафки, прочитано й переказано сотнями схвильованих дитячих голосів, обмацано тисячами пальців, зім’ято й кинуто недбало під його ліжко.

Можливо, якби Юрко разом з усіма посміявся над дурненьким дівчиськом, яке несподівано надіслало йому своє зізнання, він залишився б разом з усіма, на їх території, одним із них. Може бути, вони б спільно започаткували інтригуюче листування з нею, аби потім, залягаючись від сміху, читати щоночі її листи уголос, зігріваючись ганебністю такого читання, співучастю в ньому та теплом батарей у коридорі.

Але Юрко не посміявся. Він несподівано відчув на собі важезне, холодне й незручне вбрання; звідусіль давило, тиснуло та різало. У перенісся вп’явся зазубрений метал, руку відтягувало щось важке та довге. Тепер він був лицарем, у повному лицарському обладунку, який постав на захист дами свого серця, власної гідності та її честі. Він відчував себе стражем кохання як такого; бодай що кохання необхідно захистити від глуму, нечистої цікавості й пліток.

На тій стороні, де стояв тепер Юрко, тримаючи в руці меч, не виявилося більш нікого, крім наївного дівчати десь далеко-далеко, в сірому будинку на припортовій вуличці. На іншому боці опинилися всі його однолітки, хлопці й дівчата, які ще вчора спілкувалися одне з одним виключно мовою дражнилок, а нині згуртувалися проти хлопця, його кохання та кохання як такого…

Усю нескінченну зиму Юрко мріяв вибратися до її домівки. Але батьки не помітили, що з санаторію повернулася нова, величезна та щаслива людина, тому дев’ятирічного Юрка ніяк не відпускали в самостійну подорож до річкового порту. І тільки тепер, навесні, він дістався сюди сам, потай від батьків. Він стояв за кілька кроків від її будинку й відчував, що далі йому, мабуть, йти не слід, і щасливіше, ніж тепер, стоячи на брудному тротуарі у повних води черевиках, він вже не буде.

Він пригадував тихий голос уночі, обрис її голови і плечей на тлі вікна, винувате зізнання у коханні, перше в його житті та, мабуть, у житті дівчини. Юрко дивився на плямистий, ледь осяяний помаранчевим світлом будинок, і відчував, що це не маленька дівчинка з’явилася ненадовго в його житті, а саме кохання ввійшло в його серце та раз і назавжди оселилося в ньому. Він ще не вмів цього пояснити, але дуже добре відчував у собі цю нову, незнайому, болісну й пожадливу здатність – здатність любити когось, крім себе, любити до самозречення й самозабуття…

І добре, що він не знає номеру її квартири. Юрко зітхнув, ще раз поглянув на шляхетних тварин і величавих птахів при будинку та попрямував у порт.

2012-2016

Оповідання "Кохання" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської.
Автор висловлює щиру вдячність Вікторії Торон за допомогу в перекладі та редагуванні цього тексту.